Подорож

Перша наша зустріч з Євгеном була досить новаторською для мене. Компанією приятелів ми зайшли в кав’ярню, що ховалася від міських пішоходів, в центрі ЖК, гарно обставлена, чиста, біля входу піаніно, змучене від гостей, яким такі кортіло натиснути на клавішу, а на поличках були настільні ігри різних видів та предмети, зібрані з різних куточків світу.

- Доброго вечора! – ніколи ще не бачив такого живого баристу, з таким ентузіазмом це було сказано, в глибині душі рвалася думка, що тут буде класна кава.

- Добрий вечір, - відповів я, тоді ще трохи зарозумілий. Прагнучи трохи виправити нового знайомого.

Всі мої приятелі привіталися з баристою досить дружньо. Наскільки такі обійми могли бути дружніми. Я ж просто - потиснув руку, хоч Іван і випромінював непереборне бажання обійнятися. Це був дорослий чоловік, років 33 на вигляд, хоча думаю його чорні вуса просто складали таке враження. Незачесане волосся, посмішка, яку не могли сховати навіть ті ж вуса. Сам він був досить худий, мого зросту, злегка старий, але доглянутий одяг.

Після всіх замовлень, я підійшов замовити какао, але мене дуже щиро та просто перебили:

- Ну-у-у, можливо щось інше? – затяжно промовив Євген

- Чому?

- Дайте ж показати, що кава теж може бути смачною. Ну а ще какао дуже довго і складно робити, - останню фразу він додав шпарко, ніби вважав це невдалим жартом.

- Гаразд, тоді мені еспрессо, будь ласка.

Буде неправильно сказати, що ми з друзями сіли і почали щось обговорювати, оскільки з більшістю я познайомився буквально сьогодні, і ми чомусь ціленаправлено пішли сюди. На щастя, я знав кількох людей ще зі школи, тому розмова клеїлася просто. Ми знайомилися, розповідали, дізнавалися хто ж ці люди.

- Кава!

Прийшов час скуштувати, яка ж кава може зрівнятися з безмірною ностальгією від какао. Євген попередив, що кава живе 15 секунд. Тож пити її треба одразу. За 4 ковтки. Перший – маленький, розігріваєшся. Другий і третій – побільше, ти повинен насолодитися самим смаком. І четвертий – середній «добивний» ковток, але виключно для післясмаку. «Понапридумують же», подумав я, але чом би й ні? Кава була дійсно невимовно смачною, але трохи дивна, не схожа на інші варіанти, які я куштував. Кислинка була не схожа сама на себе, горіхові аромати змішалися з дрібкою трав’янистості. Гіркоти я не відчув. Воістину неймовірна кава. Насолодившись моментом, я подякував і хотів було оплатити, спитав чи можу оплатити терміналом, але мені відмовили, сказавши, що це за рахунок закладу. Приємненько. Я закинув гроші в відсік «На PlayStation». За таку каву-то точно повинні бути чайові. Гостей було не багато, тож Євген зміг приєднатися до нас, і всі банально сиділи-насолоджувалися кавою та розмовою. Початок я ще пам’ятаю, виявилося, що Євген насправді не бариста. Він власник кав’ярні. Точніше – співвласник. Все, що всередині – його, але територія приміщення належало іншій людині, яка хотіла його продати. Тож були пошуки покупця, який візьме все це разом з кав’ярнею всередині. Певно, не буду вдаватися в такі деталі. Здається, це було єдине, що мене щиро тоді не посмішило. Оскільки весь наступний вечір ми всі разом займалися тим, що зазвичай роблять тверезі люди. Згадую, жартома тоді сказав, що щось з цією кавою не так схоже. Можливо, це й правда, той вечір насправді згадується як в тумані.

*************

Потім я ще частенько навідувався туди, і компанією, і сам. Ми обговорювали теми, пили каву, іноді курили кальян. Від мого нового приятеля, старшого чоловіка, я дізнався багато чого нового. Але щось було в ньому не так. Всі його надто сильно любили, і я помітив, що чим молодша людина – тим більше вона йому довіряє та насолоджується його компанією. Дуже насторожливий факт, щодо людини, до речі. Я звик довіряти чуттю старших людей, вони багато чого пережили і можуть розрізняти людей куди краще за молодь. Тож, я почав розпитувати всіх нових і старих знайомих, що ж це за такий всім приємний чоловік. Виявилося, всі його люблять тільки коли він поруч. І старші, і молодші, які, певно, казали так виключно через авторитет своїх старших друзів. Зацікавленість зросла, і, варто зауважити, ця зацікавленість стала запорукою нашої з Євгеном дружби. Мені стало дійсно до уваги дізнатися трохи більше, і ця увага, здавалося, була взаємна. Але ненадовго. Ніхто не викупив приміщення, і кав’ярня збанкрутіла, залишивши ще один малий бізнес, який не витримав. Після цього Євген злегка закрився в собі, жив він в іншому місті, можна сказати селі, і в наше містечко не приїздив.

*************

До нашої наступної зустрічі багато чого змінилося - ми змінилися. Я з’їхав до більшого міста, і ми взагалі не спілкувалися… До пори. До певної пори. В житті бувають збіги, всі їдуть у великі міста, дехто, як я – жити. Дехто, як Євген – працювати. Так ми зустрілися знову. І так почався новий виток. Це вже не була не зовсім кава з балачками, тепер це гуляння. Щиро, на всю, з авантюрами, задумами, відривом та неприємностями, але пригодами. Чи варто уточнювати, що ці дійства зробили мене грубішим, жорстокішим та злішим щодо всього? Неконтрольоване бажання робити шкоду, робити боляче. І я щиро боровся проти цього, оскільки був завжди доброю та приємною особистістю. Проте ніби головний герой «Чорного кота» Едгара Аллана По, я деградував особистісно, морально та духовно.

Багато разів були вечірки та ночівлі у мене, проте жодного разу я не був у нього вдома, що по розповідям наших спільних знайомих – суцільне задоволення, коти, багато картин намальованих на білій стіні, персонажів, балкон на 8 поверсі. Отож, після однієї з таких «гулянок», ми вирішили поїхати в селище, якому він жив. Ми запаслися дешевим алкоголем за знижками, які насправді були завжди, проте, нас привертала вже не ціна, а жовтенький цінник, хай він і бреше нам. Тоді вирушили в путь довжиною в дві години. Дві години п’яного очікування на щось прекрасне. І дві години шляху крізь опалі дерева, гілки яких звисали, тягнучись до мене, попереджали, нахилившись в сторону до дороги, хотіли забрати мене і чекати, чекати вічність. Дороги з впадинами, що утворювалися перед водієм автобусу, аби останній зламався і ми стали. Повороти, що намагалися заплутати і не дати нам виїхати. Тоді мені це виглядало прекрасно. Та не тепер. Не тепер…

Тодішній вечір видався, на диво, спокійний. Все, заради чого я туди їхав було «перебито» безладом. Єдиною розрадою там були коти. Сморід по всій квартирі був нестерпний, пронизуючий, в’їдливий. Одним словом – жахаючий. В таких умовах залишалося тільки напитися і влягтися спати, погладжуючи двох кішок. Що муркотіли, радіючи компанії. Нявкали, стрибали, насолоджувалися приходом нової людини. Так я і поснув, а прокинувшись, виявив, що господаря немає. Всього кілька повідомлень в телефоні та прохання завезти ключі йому на роботу. Звісно, жахливе похмілля не давало натяків на гнітючий та жаский вигляд квартири з різними дивними написами, давніми зацвілими фотографіями, ніби ще з минулого століття. Я завжди любив котів, тож зосередився на них, а після десятка хвилин знаходження в цій атмосфері з головою, що розривається, я помітив що у котів пусто в мисочках. Такого я допустити не міг, а отже зайняв себе пошуками їжі для них і для себе, а також бажано води. Пити хотілося наче з мене випарувалася вся рідина. Пошарудівши по поличкам, нічого потрібного я не знайшов. Мою увагу привернула тільки дві картини. Перша картина, зображала Івана, вбраного у щось з минулого сторіччя, та ще якогось старого чоловіка, з сивим волоссям та бородою, вдягнутий у пальто темно-синього кольору, все в котячій шерсті. Очі обох персонажів пронизували мене поглядом з картини, жаским поглядом. Вони тримали в руках голуба, молодого, вочевидь нетренованого, оскільки очі його були намальовані розгублено, він явно не розумів де він і чому ці люди його тримають. На другій же картині були коти. Тут вони розривали бідного голуба, того самого голуба, що на минулій картині. Але тепер він не розгублений. Він злий, він у відчаї, він нажаханий, йому боляче, зуби впилися в шию та самий тулуб, його розтягували та намагалися вирвати шмат м’яса, він порхався, намагаючись вирватися зі смертельної хватки зубами цих голодних хижаків. Коти ці були поруч зі мною, в одній кімнаті, я повернувся глянути на них, не від страху. Просто, згадав про них. Вони ж спокійно вилизувалися в цей час. Пишка та Пума. Чорна та сіра, обидві пухнасті, обидві величні та зверхні. Цікаво. Чому замовляти такі картини взагалі? Чи не хочеться запам’ятати їх такими милими? Я взяв картини до рук, роздивитися, почитати назви. Що ж, назви мене злегка налякали: «Євген, Лео та Олесь перед обідом» та «Пишка, Пума, обід». І дата: «27 травня 1879р». Мене пробрали мурахи, голова запаморочилася, а води захотілося ще сильніше. Чи варто зауважувати, що мене звати Олексій, але я прошу всіх називати скорочено – Лесь. Скинути все на похмілля та дивакуватість Євгена – найпростіший та зрозуміліший варіант. Не знайшовши ні їжі, ні води, було вирішено піти в магазин, десь же він має бути. Вибравшись на вулицю, та без жодних труднощів знайшовши (цілий!) супермаркет, я прикупив їжі котам, собі та багато води. Треба ще там посидіти, відійти від гулянки та вирушати в путь. Я повернувся, насипав котам їсти, та поставив картини на місце, попередньо кілька разів здригнувшись, від погляду на них. А за кілька десятків хвилин, мене там вже не було. Жодного бажання лишатися там, роздумуючи про ті картини, - не було. Спочатку, я вирішив не питати у Євгена про ті картини, а потім, з вечірками та алкоголем – і зовсім забув. Та вертатися в ту квартиру не хотілося, навіть попри розповіді Євгена, що поприбирав там усе, тепер охайно, затишно, впорядковано.

*************

Пройшло два безтурботних місяці поганих вчинків по п’яні та на тверезу. Я зовсім не згадував про ті жаскі картини та одного з вечорів Євген попросив про послугу. Вони мали з’їжджатися зі своєю новою дівчиною, але в квартирі стався ще більший хаос, ніж минулого разу. Тож, потрібно поприбирати. І це все за один день. Квартира, насправді була невеличка, багато прибирати, певно не треба буде, були мої думки. «Чом би й не допомогти?», подумав я, та ми вибрали день, коли обидва вихідні. Поїздка нагадала перший раз, хоч дерева вже були звичайними, дорога рівна та проста, проте цього разу, було щось всередині мене, що не хотіло бути там, що не хотіло туди їхати, щось, що шепотіло: «Не варто їхати до незнайомців додому, не варто»… Так, я знав Євгена на той момент досить давно, але цього разу було відчуття, ніби це чужа мені людина, ніби насправді я його не знаю, це просто пасажир поруч, з яким я вийду на зупинці, пройдуся з ним в одному напрямку, а потім – зайду до нього в квартиру.

Ми приїхали, піднялися. Страшенна кількість бруду в однокімнатній квартирі, шедевр бруду – таке не можливо зробити навіть в кіно! Це на смішку мене здивувало, та навіть трохи злякало, викликавши огиду. 4 величезних пакети з вже готовим сміттям посеред кімнати, всюди шерсть та котячі фекалії, та блювотиння, гора посуду, що почала покриватися грибком, тріснуте вікно, ванна кімната виглядала ніби в психіатричній лікарні, з дивними тьмяними плямами, розкиданим наповнювачем для котів, балкон був у жовто-чорній рідині, килимок виглядав не краще. Палки та дерев’яні обруски, стіл, на якому забита попільничка й недопалки лежали поруч, весь подряпаний. Матрац без основи для ліжка, вочевидь заплямований котячою сечею та чиєюсь кров’ю. Всі фігурки, що колись прикрашали полички кав’ярні й тут – лежали на підлозі, деякі зламані. Дзеркало, що вселяло страх, спотворювало твоє обличчя, підкреслювало кожну клітинку, що не так. Все, що було тут – все благало про прибирання. Єдиним місцем, що залишалося гарним, чистим, добрим – була стіна. Одна єдина стіна з малюнками. Малюнки були абсолютно різними, дивними, від прибульців, сов та жаб – до комах, жуків. Також певні споруди, піраміда, величезний годинник. Але ця частина була чистою, і на неї було приємно споглядати.

Іван запропонував кави перед роботою.

*************

Що ж, кава так кава. 4 ковтки, пам’ятаємо. Цього ж разу було відчуття, ніби розчинна кава, яку не до кінця розмішали. Дуже насичений карамельно-горіховий аромат та дуже дуже багато кислинки, гіркота була теж присутня. Я зробив вигляд, ніби гарна кава, навряд у Євгена є вдома кавомашина. Господар запропонував посидіти трохи, можливо покурити. Я не сильно любив цигарки, але посидіти був радий. І тут, щось вдарило в голову зсередини, вона завертілася і я в ту ж мить я немов прилип до дивану. Чи то я був надто наївний, чи то надто дурний. Голова продовжила кружитися, але я був цьому радий. Євген щось сказав, першу фразу я не почув, другу вже не хотів слухати. Я сміявся, сміявся як навіжений, що втік з психлікарні, а йому на «волі» розказали анекдот про Януковича. Але це не той жарт, з якого сміявся тоді я. Який же тоді? Плювати. Думаю там був жарт. Дуже смішний дуже. Напевне, його Євген сказав. Я захотів курити. Спитав дозволу у власника, і не дочекавшись відповіді – потягнувся взяти цигарку. Ми курили, курили і в якийсь момент, малюнки на стіні, що була напроти нас, почали рухатися. Просто рухалися, вони не говорили, не кликали. Просто рухалися, можливо намагаючись щось сказати. Особливо рудий кіт. Малюнок рудого кота. Мені здається він хотів щось сказати. Вже не потрібно було пояснень. Не було здогадок. Щось підсипали. Але мені добре. Надто добре. Євген, схоже, такий самий, йому добре, він радий.

- Чу-уєш? – спитав я, - а чому ці малюнки почали рухатися?

- О-о-о! Це малюнок кожного, хто був у мене в квартирі 3 і більше разів. Бачиш Жабу оту велетенську? – він змінив тему чи не зрозумів мене? - Це Слава, він асоціював себе з жабами, дуже їх любив. А жираф отой? Наш знайомий, - він узяв паузу посміятися.

- Ромка? – скориставшись паузою, спитав я.

- Ага! А ота рукавичка червона з шовку? Це Оля.

- Вау, і ти їх усіх малюєш?

- Так, кожного і кожну. – Євген говорив швидко, надто швидко, хоча я встигав за ним та вхоплював все на льоту. – але давай підійматися, нам багато прибирати.

Що ж, ми прибирали. Я знову побачив цей натюрморт «хаос і бруд», тільки яскравіше, виразніше. Це було довго, мені здається, годин 10 поспіль, ми прибирали і не зупинялися. Іноді хіба виходили покурити на балкон, курити хотілося дуже сильно. І говорили під час прибирання, про всяке, про своє, щось обговорювали, згадали, що я вже вдруге в цій квартирі, а значить на третій раз він муситиме намалювати щось на стіні, пов’язане зі мною. Згадавши про малюнки, Євген запропонував послухати історію про змія. Це був малюнок велетенської анаконди, що звивалася та обхоплювала всі-всі малюнки, вона виходила з телепорту, але в кінці картини їй просто підкурювали цигарку маленькі ведмежата.

- Чом би й ні, - відповів я, - з радістю послухаю. Ми взяли ще по сигареті, але вмостилися вже біля вікна, ніби в старих фільмах, де люди курять усюди.

- Слухай тоді:

- Ну, слухати я вмію, - перебив я. Невдалий жарт.

- Насправді, цей величезний змій – пожирач світів, божество крокуанців, з островів поруч з Західною Африкою. Так, я бачу питання в твоїх очах, - відволікся від історії Євген, - я був там, бачив ці зображення, чув це все від вуст поселенців. Так ось. По-перше, чому змій, тому що колись саме змії домінували у всесвіті, тому божество обрало образ змія, але зараз домінують люди і він обернеться в людину і буде сіяти хаос усяк як зможе. Ось, а я подумав, що ну це колись, було б класно, якби він був вже зараз тут і сіяв хаос, а потім ведмедики знайшли як його заспокоїти і тепер вічно підкурюють йому. А двоє їх, бо поки один в магазин бігає, то другий слідкує, щоб змій курив. Ось так якось.

Хм, коротко, я очікував від Євгена якоїсь майстерності розповіді, історія самого змія як божества. Проте, схоже він просто хотів якомога швидше прибрати усе. Чим ми і зайнялися.

Що ж. Десь годині на сьомій ми закінчили збирати сміття по квартирі, і залишався лише балкон. Це був незасклений, до нестями брудний балкон з брусками дерева, двома кріслами та столиком. Це все було поверх двох килимів. Ми занесли крісла та столик в квартиру, а ось бруски та верхній килим довелося закинути в пакети до сміття. І тоді, коли більшість була прибрана – я побачив досить багато недороблених голубиних гнізд. Видовище було з огидних – мертві маленькі голубенята, деякі почали вже розкладатися. Самі гнізда були скріплені, але фактично це було з-десяток паличок, одне чи два яйця. Євген, як людина чутлива, побіг в туалет давати волю ще неперевареній їжі. Я ж в свою чергу звик дивитися на такі речі більш загально, тож навіть не відчув пориву. Розуміючи, що власник квартири не зможе це прибрати самостійно і спокійно, я почав викидати все, попередньо попросивши маску та рукавички. Померти тут від хвороби ніхто не збирається. Тримати це все було дійсно огидно, тож не заморочуючись – я викидав все з балкону. Мертві голубенята, гнізда, розкладені трупи – все. Крім яєць звісно, їх я зберіг на «зварити і воронам віддати», принаймні так сказав Євгену, після чого він знову побіг до вбиральні. Та раптом я побачив живе маленьке голубеня. Як воно тут вижило? Що було на думці? Все навколо було мертвим, крім нього. Чому? Чому він залишився крізь все? Варто просто уявити, що ти пробиваєшся через шкарлупу, в темряві, смороді, без натяків на щось живе поруч, але з величезними натяками на щось мертве. Поруч ще пробиті та непробиті яйця, десь є світло, але тобі лячно, і ти банально звикаєш до такого життя, до такої смерті. Посеред інших трупів, навіть не знаючи, що ж там, там де світло. Та й вибравшись, нічого доброго там не було би. Мені стало його шкода. Але ненадовго. Лінь перемогла співчуття. Я хотів було спустити його на двір, зняти відповідальність, залишити там. Потім промайнула думка віддати котам… Я швидко її позбувся. Але і спускатися не хотілося. Я дав настанови голубенятку як літати, мовляв вчитися ж колись треба. Попросив пробачити мені і скоригувати себе в польоті на кущ, попередньо вказав йому напрямок та ціль куди парувати. Коли підійшов Євген, я випустив голубеня, обережно. Так, з восьмого поверху, але обережно, щоб не затиснути крила, це було важливо. І, о Боже! Він своїми крильцями дуже сповільнився, я вже відчув смак його перемоги. Аж ось – знову вільне падіння. Знову трошки уповільнився і… впав. У кущ. Прямісінько всередину. Легенько. Я відчув полегшення всередині. Можливо навіть гордість, бо так пташок зазвичай батьки скидують. Не Воно зробило це – Ми зробили це. Як би там не було – настав час виносити все-все сміття і мити підлогу. За що, ми, власне-то-кажучи, і взялися. Коли ми з Євгеном виносили сміття, я намагався думати про голубеня, виявити співчуття, проте щось всередині було не так. Ніби щось відключило функцію «моральний біль». Відчувалося, що це тимчасово, я сп’янений ефектом, що б там не було в тій каві. Чому я досі тут? Чому допомагаю людині, яка мені щось підсипала? І тут мене переклинило на історію з голубеням. На останньому підході я попросив провести мене до балкону Івана, але з вулиці, аби побачити те голубенятко. Мій друг погодився, і, підійшовши до того самого куща, я не побачив його. Що сталося далі? Він вибрався? Його з’їли? Захотілося глянути ще раз, прямо всередину, розсунути гілки, він же не міг, він не міг пропасти. Я заглянув.

*************

Заглянув і відчув сильний удар в потилицю. Це останнє що я пам’ятаю, перед тим, як прокинутися від жахливого болю. Всюди, по всьому тілу, мене розриває від болю. Аххх, не від болю… Коти… Не можу повірити. Мене буквально розривають коти на шмаття. Просто розривають, а я порхаюся, намагаюся вибратися, хоч якось чинити опір. Опиратися! Опиратися! Не вдалося. Але… як я все ще думаю? Що це за інтер’єр? Кухня? Чому я бачу кухню? Чому не можу поворухнутися? Останній промінчик сонця сховався за горизонтом.

*************

Довго вже я так, спостерігаю майже одну й ту ж картину. Хах. Як іронічно, враховуючи факт, що я тепер частина картини. Тепер я банально та просто дивлюся з картини, разом з моїм другом та ще дивним чоловіком. А сам я тепер чи то голуб, чи то пір’їнка на стіні, яку намалював Іван, яка тепер падає, коли приходить хтось новий. Треба було просто віддати те голубенятко котам. Просто віддати його. Жорстокість і доброта зробила мене просто ще одною картиною в цій квартирі, приреченого на спостерігання за кожним жахіттям, кожним ділом зробленому на цій, тепер вже чистій кухні. Але я познайомився з класним чоловіком – Леонардо. Рудим котом зі стіни, колись батьком Івана…