Aurora Borreliosis

Одного ранку, прокинувшись од неспокійного сну,

Грегор Замза побачив, що він обернувся на страхітливу комаху

Ф. Кафка «Перевтілення»

І. Delirium an Realitas?

Бог кровоточив. З ран на руках, ногах і тулубі тяглася густа слизь, залишаючи по собі в'язкі нитки. Шкіра тонким і крихким папірусом напнулась під натиском чогось, що невпинно ворушилось усередині. Рухливі ґульки то піднімались, то опускались, заглиблюючись у людську плоть, чи то ховаючись від глядачів, що тісним колом оточили обраного, чи дразнячись з уже мертвим тілом. «Хр-р-р», — долинало десь, здається, з-під шкіри небіжчика й тиснуло отим своїм «р-р-р» на мозок, а тоді враз стихало, щоб за мить озватися знову, вже нижчим і ще гуркітливішим «ш-ш-шр-р-р».

Богдан намагається затулити вуха, аби лиш не чути того набридливого «р-р-р». Два дужі чоловіки міцно тримають йому руки, не дозволяючи не те, щоб підняти кінцівки, а навіть просто поворушити ними. Перед очима знову пронеслась низка рухливих ґульок, від чого виділення слизі посилилось і та почала інтенсивніше витікати з ран. Люди довкола нараз розійшлись, дозволяючи пройти декільком жінкам. У їхніх руках Богдан помічає глибокі посудини. Жінки кладуть посудини так, аби синьо-зелена огидна слизь могла тягучими нитками наповнити їх.

— Ні-і-і! — кричить Богдан і намагається вирватися з полону. Безуспішно: охоронці досі міцно тримають його попід руки. — Відпустіть!

Одна з посудин наповнена майже по вінця. Жінка з воронячим волоссям і широкими стегнами — та, що принесла миску — зачерпує глибокою дерев’яною ложкою дорогоцінну речовину й почергово підносить до рота присутнім на цьому дикому ритуалі. Один з чоловіків, що тримає Богдана, заплющує очі й з нестримною насолодою ковтає сяючу желеподібну масу, а по хвилі повертає голову до полоненого й широко всміхається. Тепер настала його — Богданова — черга.

Жінка дивиться на нього добрим поглядом, і за її міцно стисненими губами Богдан помічає майже непомітну посмішку. «Ні!» — вигукує він, знову повторюючи спробу втечі, та все марно. Тепер жінка відкрито всміхається, вишкірившись. Посмішка її лякає. Поміж зубів, схоже, видніються дрібні нитки-волосинки так, наче жінка щойно поласувала чимось волохатим, і воно залишило по собі такий очевидний слід.

— Ні! — пручається Богдан, коли жінка підносить посудину з невідомою мерзенною речовиною вище, набирає нову порцію слизу й простягає наповнену ложку йому до рота.

Сяюча слизь віддає ароматом пряженого молока, однак десь з-під споду, за тим приємним ароматом, вчувається затхлість і сморід, ніби свіжий перегній полили ароматними вершками з ваніллю. Богдан відвертає голову, відмовляючись ковтати гидотну речовину.

— Їж, — наказує жінка. Голос її незвично низький, грубий, мов чоловічий. Дивиться Богданові просто в очі, ніби змагаючись у витривалості: хто перший відведе погляд, той програв. Жоден не відступає, та зрештою, жінка притуляє ложку Богданові до уст, притискає сильніше, намагаючись розкрити йому рота, але той чинить опір, відвертається й укотре верещить: «Ні-і-і!!!»

На мить Богдану вдається побороти двох чоловіків, що досі тримали його. Відчувши волю, відпихає від себе жінку з остогидлою ложкою та її мерзенним вмістом і біжить. Невідь як, буквально за секунду руки йому знову схоплюють ті ж два чоловіки. З силою кидають Богдана на землю, вкриту залишками слизоти, яка й досі тягучими нитками скапує з «Бога», колінами притискають плечі й ключиці, а їхні пальці впиваються йому в чоло, щоки й підборіддя. З силою відкривають Богдану рота, й уже за секунду відчуває, як усередину в’язкою субстанцією осідає…

Він знає, що то.

Слизь.

Огидна, смердюча синьо-зелена слизота, що вийшла з їхнього «Бога».

Пручатися немає сенсу. Ані сил. Через відчуття тієї драґлистої речовини в себе на язику Богдану хочеться блювати. Піднімає голову в надії виплюнути мерзоту з рота, однак це не вдається. Перемішана з його ж слиною, слизь рідне й тонкою цівкою наповнює йому горло. Здається, все, кінець. Досягли свого, напоїли його тими екскрементами, але ні. Раз по раз жінка вкладає йому в рота все нову й нову порцію гидоти, аж поки горло Богдана не наповнюється нерозчиненою слизотою, а сам чоловік, вирячивши очі, мов та риба без води, намагається зачерпнути ковток повітря.

Помагати ніхто не спішить — і Богдан потроху здається, опускає голову на землю, відчуває ту гидотну слизь на своєму волоссі, шиї й грудях. Вона на ньому й усередині нього. Поглинає його і, схоже, він сам скоро засяє й перетвориться на смердючу купу синьо-зеленого лайна. Зорі високо в небі споглядають за дійством, однак не можуть нічого вдіяти. Небо зблискує рожевим.

Північне сяйво.

Рідкісне в наших широтах, та все ж можливе.

Рожевість змінюється криваво-червоним, перетворюючи світ навколо в таку собі фотолабораторію, й от Богдана оточують не просто люди, а червоно-чорні тіні, з гострими зубами, що видно крізь вишкірені посмішки, й пустими очницями й невидючим поглядом.

Північне сяйво.

— Щоразу те саме, — чує чийсь голос, що долинає, мов крізь товщу води, тож розрізнити жіночий він чи чоловічий Богдан не може. — Кожного разу, бляха, те саме…

Слизь у горлі замість розчинятися твердне, й Богдан хрипить у марній спробі позбутися кому, що утворився. «Хр-р-р, — чує десь над головою, — ш-ш-шр-р-р…» Згадуються рухливі ґульки під шкірою мертвого чоловіка… Тепер його черга. Вдихнути не може. Зорі віддаляються, світ навколо звужується, утворюючи коло все меншого й меншого діаметра, а тоді й зовсім зникає.

***

Різко схоплюється, вкритий рясним холодним потом. Оглядається довкола, не розуміючи, що тільки-но сталось. Проводить тремтячою рукою по чолі, втирає краплі поту, глибоко вдихає й так само глибоко й гучно видихає. З вікна сірим туманом просочується світанок, надворі похмуро й, мабуть, волого. Богдан кашляє, пригадавши недавній сон, що настільки вивів його з рівноваги. У горлі досі відчуття того затверділого слизу, на язику — противний смак перегною впереміш із молоком чи вершками, а в душі — страх через неможливість вирватися з полону й вчинити хоч щось, аби уникнути долі невідомого трупа з рухливими ґульками під мертвою шкірою.

— Присниться ж таке… — промимрив, намагаючись встати з ліжка.

Почекав ще пару хвилин, приходячи до тями. У голові паморочилось. Навіть сірість за вікном викликала неприємне поколювання в очах і не дозволяла глянути на світ так, як зазвичай — широко розплющеними очима. В роті пересохло. Здається, язик намертво приліпився до піднебіння, а сил відліпити його в Богдана не було. «Може, та слизь винна? — подумав і сам собі глузливо всміхнувся. — Ага, ти ще привидів звинувать. Або прибульців…»

Нарешті зумів піднятись і встати. Кинув оком на кімнату, почухав під пахвою і всміхнувся: довкола було прибрано так, ніби й не сварився з Лізкою, а отже не образилася й прибрала. Почалапав у ванну через нестримне бажання почистити зуби, аби позбутися того присмаку зі сну.

— Ай, дідько! — вилаявся по дорозі, коли щось кольнуло в литку.

Оглянув ногу. Нічого особливого: дві дрібні крапки у м’ясистій частині. З кожної, проте, сочилася кров. Дрібні краплі виступили, Богдан втер їх, але за мить нова порція крові з’явилась на тому ж місці, повторив процедуру, та червона рідина з його тіла настирливо не бажала згортатися й застигати. Зрештою залишив усе, як є — само загоїться. Взявся чистити зуби, місце укусу, однак, досі попікало й свербіло водночас.

— Шо за хрінь?! — вилаявся, досі тримаючи в роті зубну щітку, коли повз тюбик з пастою проповзла подовгувата коричнева комаха, вміло маневруючи вусиками й невтомно пересуваючи дрібними лапками.

Відскочив від умивальника як ошпарений. Ще з дитинства терпіти не міг усієї тієї комашні, що водилась у хаті, тож пильнував, аби вдома завжди були в наявності різні протикомашині засоби: аерозолі, спреї, фумігатори та гелі. Хапнув тапок і замахнувся на непроханого гостя, але той прожогом сховався десь поміж пляшками з побутовою хімією.

— Тільки цього не вистачало — таргани? Це ж новобудова!

Кинув тапка, дочистив зуби й пішов на звук дверного дзвінка, що саме розривався деренчливим «дз-з-з-з».

— Кого ще несе? — промимрив. Голова починала боліти. В роті досі відчував той самий гнильний присмак. — Лізка, ти шо ключі забула? Та не треба дзвінок розносити, іду!

Ледве встиг відчинити двері, як на нього кинулася довговолоса розпатлана жінка у мокрому халаті.

— Ти мене затоплюєш! — крикнула і без дозволу пропхалася всередину.

Напряму пішла у ванну, ніби від завжди знала, де саме та знаходиться.

— Яке затоплюю?! — поплентався за жінкою Богдан. — Я тільки з ванної, там все чисто. Аго-о-ов!

Замовк, коли побачив ванну, вщерть заповнену водою. Та витікала й заливала підлогу, а вкупі з водою долівка кишіла досі живими огидними довгавими тарганами, що ворушили лапками в спробі перевернутися й утекти. Під натиском води декотрим це вдавалось і Богдан з огидою відскочив за поріг, аби лиш не наступити на одну з комах і не розчавити.

— Та роби щось, а не втікай! — репетувала сусідка, яку він — був абсолютно певен! — ніколи в житті не бачив. — Перекрий воду!

Богдан не слухав. Відступав назад поки не зупинився, втиснувшись у стіну позаду. Жінка сама почалапала у ванну, намочивши рожеві тапки з пухнастими бомбонами й блискітками. Глибоко дихав. Голова все не переставала боліти. Сусідка досі не вийшла з ванної кімнати, хоча чув її кроки й голосну лайку. Вода почала просочуватись у коридор, а разом із нею й комахи. Ковтнув. На язику відчув той самий липкий слиз і присмак лайна, все, як у сні.

— Все, — коротко мовила сусідка, що саме з’явилася на порозі ванної, — я перекрила воду. А ти чого оце злякався?

Жінка мило всміхнулася, й Богдан помітив поміж зубами такі ж огидні довгі волохаті нитки, як у жінки зі сну. Мовчав. Досі глибоко й часто дихав.

— Невже цих милих створінь? — нахилилася, дозволивши Богдану побачити сідниці. Та це тривало лиш мить.

Уже за секунду незнайомка, що назвалася сусідкою, повернулася до чоловіка лицем, простягла до нього руку, в якій тримала пригорщу тарганів, й стиснула її у кулак, розчавивши комах. Здається, Богдан почув хрускіт їхніх маленьких панцирів і лапок.

— Дурненький, — знову всміхнулась, — це чудове джерело білка.

Не вірив побаченому: жінка висипала вміст кулака собі до рота й з незмінною усмішкою почала жувати комах. «Хр-р-р-р…» — почулося з її рота, а самому Богдану захотілося блювати. «Хр-р-р-р, — знову почув десь чи то з ванної кімнати, чи зсередини дивакуватої сусідки, — шр-р-р-р…» Жінка знову розвернулася, нахилилася, жадібно хапала тарганів, що ніяк не могли перевернутися на спину, напихала їх у долоню, а тоді різко встала, похитнулася й підійшла ближче до Богдана.

— А це тобі, — поміж зубами в неї тепер і справді виднілися часточки панцирів і лапок недавньої трапези. — Ану, спробуй, це сма-а-ачно.

Простягнула жменю з тарганами й спробувала силою нагодувати чоловіка. Богдан закляк від страху й огиди. Спробував відвернути голову, та жінка схопила його за бороду, пальці вп’ялися йому в щоки, а тоді — попри свою волю — Богдан відкриває рота й вирячивши очі, безмовно благаючи не робити цього, відчуває, як десятки лапок товчутьтся по його язику, чалапають туди-сюди, мацають його зсередини, хапають за внутрішню сторону щік і поволі заповзають все глибше й глибше у горло.

Каша з тарганів у горлі замість розчинятися твердне, й Богдан хрипить у марній спробі позбутися кому, що утворився. «Хр-р-р, — чує перед собою, — ш-ш-шр-р-р…» Згадуються рухливі ґульки під шкірою мертвого чоловіка… Вдихнути не може. Сусідка віддаляється, світ навколо звужується, утворюючи коло все меншого й меншого діаметра, а тоді й зовсім зникає.

***

Різко схоплюється, вкритий рясним холодним потом. Оглядається довкола, не розуміючи, що тільки-но сталось. Проводить тремтячою рукою по чолі, втирає краплі поту, глибоко вдихає й так само глибоко й гучно видихає. За вікном синє небо та яскраве сонце. Прикриває очі — промені боляче ранять. Богдан кашляє, пригадавши недавній сон (та ні — сни), що настільки вивів (вивели) його з рівноваги. У горлі досі відчуття тої затверділої каші з тарганів, на язику — противний смак перегною впереміш із молоком чи вершками, а в душі — страх. Що коли зараз він знову спить?

Оглядається довкола. Та сама кімната. Його кімната. Тільки неприбрана, на підлозі валяються шкарпетки, одяг і жіноча білизна. Богдан протирає очі в спробі остаточно прокинутися. Нарешті йому це вдається і ступає босою ногою на підлогу. Не встигає ступити й кроку, як великим пальцем на нозі боляче вдаряється об пусту пляшку з-під горілки.

— От трясця! — потирає поранений палець і бере злощасну пляшку в намірі викинути у смітник.

Перечепившись об зіжмакані джинси, нарешті виходить з кімнати.

У передпокої та вітальні краєвид не з кращих: всюди розкиданий одяг і ще більше пляшок з-під алкоголю. Позбирав їх усі, викинув у смітник, а тоді почув звук дверного дзвінка, що саме розривався деренчливим «дз-з-з-з».

— Курва! — голосно вилаявся по дорозі до вхідних дверей. — Якщо це ще один дебільний сон, і зараз з’явиться ще одна дурнувата голодна сусідка, я за себе не ручаюсь! Чуєш, мозок?! Ліпше не чуди!

Полегшено зітхнув, коли на порозі побачив дебелого бородатого чолов’ягу з довгим волоссям, скрученим у нетугу гульку. Роман.

— Так і будемо стояти в дверях? — кольнув друг, коли по певному часі Богдан не зрушив з місця й вдивлявся у новоприбулого, ніби бачив уперше.

— Що? — примружив око Богдан. — А-а-а, так, звісно, заходь. Я…

— Знову пив, — не то спитав не то стверджував Роман, увійшовши в квартиру, й пошкандибав, накульгуючи на праву ногу, на кухню.

— Ну, може і пив, — пхикнув Богдан, всівшись навпроти друга, — ти ж знаєш. Не можу нічого з цим вдіяти, ніби щось примушує мене…

— Тільки не кажи, що тоді приходить натхнення і пишеш ті свої «хіти», — Роман зігнув великі й середні пальці обох рук, вказуючи на іронічність свого висловлювання. — Бо як глянути на тебе, то й не скажеш, що цвітеш і пахнеш через свою творчість. Довго так не протягнеш…

— Та досить вже! — Богдан гупнув кулаком по столу.

Останнім часом напучування друга все частіше діяли на нерви й після таких порад, про які не просив, хіба ще більше хотілося відкрити плящину й залити горло та шлунок новою порцією алкоголю. Глянув на друга з докором, але стримався, аби не наговорити зайвого. Зупинив його шрам, що кривою лінією простягнувся через усю ліву щоку друга, й болючим спомином щоразу нагадував Богдану, кому завдячує своїм життям.

Авжеж, уже не вперше Роман рятував його, сам натомість калічився, а одного разу ледь не загинув, коли майже на льоту забрав Богдана з траєкторії автівки, що на всіх парах неслася по дорозі в намірі збити чоловіка. Відтоді Роман накульгує, а про болі в хребті вперто мовчить, хоча Богдан знає: другу нелегко пішки піднятися на другий чи третій поверх, не те, щоб бігати щоранку в парку, аби підтримувати форму.

— Вибач, — мовив щиро й провів рукою по голові, погладжуючи лисину, ніби там і справді росло волосся, а він куйовдив його, як колись, у юності, — вибач, просто ти мене виводиш своїми повчаннями. Я і сам розумію, що бухло не допоможе, а ото вип’ю, і якось на душі легше стає, мов справжній «я» ховаюся під цією шкірою.

Богдан провів пальцями по власній шкірі на руці, в тоді враз відтяг шмат її, намагаючись відірвати, неначе там, всередині, й справді ховалася інша людина, а тоді вщипнув себе так сильно, що в самого вийшли сльози, а з рота вирвалося «блядь». Роман мовчав. Видно було, хвилювався за друга, проте, як допомогти йому, не знав. Вилікувати алкоголіка нелегко, особливо, коли той сам не визнає проблеми.

Богдан наче й розумів, що тоне в алкоголі, втрачає хист і насправді давно вже не писав ні одненького вартісного рядка, який зачепив би струни душі шанувальників, яких свого часу було вдосталь, однак зупинитися не міг. Щоразу як намагався написати нову пісню, щось у ньому змінювалося, нуртувало, противилося, а тоді замість нового рядка тексту чи музики приходило хіба лиш нестримне бажання випити.

— Тобі треба взятися за голову і припинити це, — Роман дивився на друга пильним поглядом правого ока. Ліве — те, що штучне — незмінно зорило поперед себе, не видаючи жодної емоції, ні засуджуючи, ні підтримуючи. — Хочеш, підемо разом до якогось спеціаліста...

— Ага, — іронічно усміхнувся Богдан, — «спеціаліста»... І що він? Примусить не заглядати в чарку? Відразу, з розгону!

— Ну ти хоч спробуй, — усе ще намагався переконати друга Роман. — Ти себе в дзеркалі бачив? Таке, ніби тиждень не спав...

Ліве око досі спостерігало за Богданом тим дивним відстороненим невидющим поглядом, і це лякало ще дужче. На мить чоловіку здалося, що вся ця розмова така ж нереальна, як і сусідка, що снилася раніше. Уважно глянув на штучну райдужку. Коричнева барва була такою ж насиченою, як і справжнє око друга, й насправді мало хто міг здогадатися про те, що око штучне.

Однак, Богдан знав правдиву причину втрати ока й укотре звинувачував у всьому себе. Якби тоді, п’ять років тому, Роман не врятував його від нападника, що невідь-звідки взявся у провулку, де Богдан якраз затискав одну з красунь-фанаток, обмацуючи дівочі принади, забувши про все на світі, ліве око друга й досі було б на місці. Ніколи за п’ять років дружби Роман не згадував про всі ті свої болячки, спричинені порятунком Богдана, аж тепер те око й шоколадна барва його чомусь саме нагадало чоловіку про той випадок і, ніби докоряючи, пронизувало невидющим поглядом.

Ніяк не міг відвести погляду від того ока. На якусь мить Богдану здалося, що воно заворушилося, готове вистрибнути з очниці, а десь зсередини, з-під тієї штучної кулі, виникла пара подовгуватих волохатих лапок. Нараз вони почали ритмічно рухатися, обмацуючи те, що тримали, і що, схоже, здавалося їм зайвим, покрутили оком проти годинникової стрілки, через що те перевернулося й дивилося на світ навколо якимось дивовижно неприродним чином, тоді повернули назад у своє звичне положення, а за мить лапки зникли, ніби й не було ніколи.

Напружився, знову побоюючись, що то лиш іще один витвір його сплячого мозку, а все довкола — просто дурнуватий сон. Повторив процедуру з відтягування шкіри й болючим збиранням, та нічого не змінилося. Він і досі сидів навпроти друга, штучне око котрого незмінно гляділо на чоловіка навпроти й ховало якусь таємницю, про яку сам Роман говорити не бажав. Видихнув, намагаючись зосередитись на розмові. Згадав останнє, що сказав друг. Усвідомив, що через власні марення ледь не загубив ниточку розмови, а отже Роман і справді вважатиме його останнім алкоголіком і невдахою.

— Ой, та спав я, — махнув рукою Богдан, ніби хотів таким чином позбутися небажаної згадки про недавні кошмари, — ліпше би не спав зовсім.

— А що таке? — знову занепокоївся друг.

— Сни дурнуваті сняться... Комахи якісь, трупи, слизь, якою мене годують чи то поять... Ото перед тобою приснилося, що сусідка якась невідома зайшла і почала жерти тарганів, а тоді мені всунула парочку. Фу-у-у, досі гидко, як подумаю, що в мені якась комашня ворушиться.

— Ти з Лізкою так і не помирився?.. Кобіту тобі треба, то й сниться те, що хочеш, — Роман, либонь, уперше за сьогодні щиро всміхнувся.

— Та йди ти! Комах теж мені хочеться? — глузливо спитав Богдан.

— Не знаю щодо комах, а от щодо дівчат можу забезпечити, — друг хитро всміхнувся. — Ти думаєш, чого я сюди припхався? Ось.

Роман вийняв з кишені піджака два подовгасті клапті паперу й помахав ними Богданові перед носом.

— Квитки, — гордо мовив, простягаючи папірці другу. — Їдемо на фестиваль. Ну, той, що ти хотів давно. Наберешся натхнення від тамтешніх гуртів, кралі там точно будуть, тож і з ними потусиш, як належить, а там, диви, й сам напишеш свій хіт.

Богдан не вірив власним вухам. Квитки на фестиваль коштували чимало та й дістати їх було практично неможливо, особливо тепер, коли до відкриття рукою подати. Знов усвідомив, що через пристрасть до алкоголю майже позбувся усіх своїх заощаджень, тож купити квитки самотужки не зміг би, хай як хотів. Глянув укотре на друга, відчуваючи провину: Роман знову рятував його, цього разу від депресії вкупі з алкоголізмом. «Дякую, друже», — мовив, злегка всміхаючись, а глибоко в душі сподівався, що колись зможе віддячити Роману за все, що той для нього робив.

II. Макове поле. Маковий герць

Руде пасмо волосся вибилося з акуратно зачесаного хвоста й недбало впало на щоку, закривши частину ока. Ліза закусила нижню губу й всміхнулась, поглядаючи на Богдана, а тоді вляглася на подушку поруч і прикрилася ковдрою. Завжди так робила після сексу. По тому Богдан лягав на бік, підсунувши руку під голову, й споглядав за коханою, поки та не засинала, посапуючи. Сьогодні повторити традицію не вдалось: приспічило в туалет. Тож вийшов. З голови не йшла Ліза зі своїм вогняно-рудим хвостом і зеленавим поглядом. Справжня відьма!

Хотілося знову торкнутись її, цілувати тонкі вуста, кохатися. Його не було лиш пару хвилин, а Ліза встигла обернутися спиною й заснути. Обережно ліг поряд. Рука сама потяглась до Лізиного плеча, потім опустився нижче, погладжуючи дівчину по животу. Зрозумів, що щось не так, коли нахилився до її вуха, шепочучи: «Може повторимо?..» Ліза не реагувала, не ворушилась, не дихала. Нараз відчув, якою льодяною була її шкіра.

— Ліза! — гукнув, не ймучи віри власним відчуттям. — Лізка, що з тобою?!

Повернув дівчину на спину й притьмом відскочив назад. То не була його Ліза. На ліжку лежало тіло, але то не Ліза! Очниці пусті й чорні, рот відкритий у гримасі жаху так, ніби дівчина намагалася закричати, але не встигла, бо всередину їй напхали чогось огидно тягучого. Синьо-зелена в’язка слизь.

— Ні, — закляк од жаху, спершись об стіну в спальні, — ні-ні-ні, не може такого бути… Ліза!

Ліза мовчала. Дивилася невидючим поглядом пустих очниць з дрібними багряними бризками навколо. Тлом для них служила неприродно бліда шкіра, до якої ще недавно торкався й цілував. Заціпеніння пройшло наче й не було. Кинувся до дівчини, почав трусити. Все не вірив, що Ліза мертва.

— Лізка, прокинься, чуєш? — труснув ще раз.

Нічого не змінилось. Дівчина не ворушилась. Слизь з рота тонкою цівкою скапувала йому на руку й, здавалося, пощипує шкіру, обпікаючи, розкладаючи. Рефлекторно втер небажану речовину. Лізине тіло гупнуло на постіль. Почувався винним. Відчував: саме він винен у її смерті. Проте не розумів, як. Вийшов тільки на пару хвилин. До того дівчина солодко дихала після любощів і всміхалась.

— Ліз…

Обійняв бездиханне тіло й незчувся, як розплакався.

— Вибач, Ліз, я не хотів… — шепнув їй на вухо.

Наготувався телефонувати у поліцію, але не зміг поворухнутись так, ніби Лізині руки обплелись навколо його тулуба, а пальці зімкнулись міцним замком десь на спині. Вона його не відпускала. Зеленава слизь вибулькувала з рота дівчини — й дрібні бризки обпікали Богданові шкіру щоки й частину шиї. Глянув ще раз на те, що колись було очима. Там далі панувала чорнота, але не пустка. Зсередини тонкими довгими павутинками виповзали волохаті лапки.

— Ні! — вигукнув Богдан, намагаючись вирватися з обіймів мертвої коханої, та вона міцно тримала, не готова відпустити так легко.

Відчув, як одна з лап торкнулася його руки, нащупуючи нове тіло, й так само міцно вп’ялась у шкіру, готова проникнути всередину. Хотів струснути комаху, що з’явилася в Лізиній очниці вже за мить по тому, як звідти вилізли комашині лапи, проте волохата лапка добре трималася й не мала наміру відчіплятись. За першою комахою пішла ще одна, а тоді ще і ще… Дрібними рухливими кроками вони марширували Богдановим тілом, розповзаючись повсюди, влізаючи у всі можливі отвори, заповнюючи собою людське тіло.

Не кричав, не намагався струснути з себе нахабних комах, не боровся.

Богдан не рухався. Лежав, обнявши Лізине тіло, покритий, мов другою шкірою чи панциром, товстим шаром подовгуватих комах, що ворушили своїми лапками й вусиками. За вікном віддавало рожево-червоним північне сяйво. «Хр-р-р… — ще довго вчувалося з його горла. — Ш-ш-шр-р-р…»

***

Різко схопився, вкритий рясним холодним потом. Оглянувся довкола, не розуміючи, що тільки-но сталось. Провів тремтячою рукою по чолі, втер краплі поту, глибоко вдихнув і так само глибоко й гучно видихнув. Це тільки сон. Ще один дурнуватий сон.

— Що з тобою? — почув десь зліва. — Тільки не кажи, що знов жахіття наснилось.

— Саме так, — мовив Богдан, глянувши на друга. — Де ми?

За вікном виднілись хіба лиш поодинокі дерева, решту краєвиду займали безкраї зелені поля. Досі не міг позбутись того відчуття, коли по тобі повзуть комахи зі своїми лапами й вусиками. Пусті Лізині очі так само дивились на нього крізь той спогад, й Богдану ніяк не вдавалось позбутися відчуття, що все це не просто сон. На мить злякався: а що, коли він сам убив Лізу, а тепер його підсвідомість таким чином нагадує про скоєне?

— Та он, їдемо на фестиваль, — відповів Роман, перервавши Богданові думки.

— Їдемо? — криво всміхнувся Богдан. — Наразі стоїмо.

— Ти так дриґався уві сні, що я не справився з керуванням і наїхав на якийсь камінець чи шо там. Ото стоїмо. Підозрюю, колесо спустило…

Роман відчинив дверцята і вийшов з автомобіля. Богдан бачив, як друг пройшовся по периметру, уважно оглядаючи всі колеса. Відкрив капот, щось там поправив, закрив. Крива гримаса замість усмішки не обіцяла нічого хорошого. Богдан готовий був сам вийти з машини й допомогти, коли Роман рушив до свого місця. Сів і мовчки взявся за телефон.

— Ну, що там? — спитав занепокоєно Богдан.

— Пробито два колеса, — коротко відповів друг, не відводячи погляду від екрана мобільного. — В мене тільки одна запаска. Найближчий сервіс… Коротше, нам легше пройтися до якогось місцевого села і попросити там про допомогу. Може в когось знайдеться…

— Запаска до твого модного Ауді, жартуєш? — гигикнув Богдан.

— Приймак, досить приколюватись, — роздратовано провадив Роман. — Запропонуєш щось краще?

— Подзвони в той сервіс та й Бог з ним, з тим фестивалем, спізнимося трохи.

— Я пробував, — скривився друг, — мережа слабка, весь час вибиває, Інтернет теж ледве-ледве тягне. Найближчий хутір — Макове Поле. Єдине, що встиг побачити на карті, поки була ще нормальна мережа.

Богдан взяв свій телефон в руки й одразу ж скривився. Мережі не було взагалі. Про Інтернет мова не йшла. На душі шкребло. Хотів зателефонувати Лізі, вибачитися, помиритись. Та найбільше прагнув почути її голос і впевнитися, що з дівчиною все гаразд. Видихнув, схопив невеликий рюкзак з найнеобхіднішим і відчинив дверцята.

— Ти куди? — Роман дивився на друга широко розплющеними очима.

— Ти сам казав — легше попросити допомоги. Ходімо в те макове поле, може там якісь коні є. Поскачемо на фестиваль верхи, — реготнув Богдан і м’яко зачинив дверцята автівки.

***

Перші хати показали свої скромні вікна й двері після тригодинної пішої ходи, коли, здавалося, чоловіки втратили будь-яку надію зустріти у цих безкраїх полях хоч когось. Роман на мить зупинився, спершись об найближчу хвіртку, й оглянувся. Всміхнувся. Схоже, хутір припав йому до душі. Випадок спричинив таку собі пригоду. Може воно й на краще. Богдану потрібне відлюддя, а не нова порція алкоголю. А на фестивалі останнього не забракне, був цього певен. І хоч сам він не збирався пригощати друга випивкою, не міг ручатися за те, що сам Богдан стримається й не придбає хоча б плящину.

З дому вийшов невисокий чоловік, їхнього віку й підійшов до подорожніх. Зупинився перед Романом. На мить Богдану здалось, що незнайомець щиро зрадів мандрівникам і готовий був кинутись обіймати його друга, та вже за секунду чоловік наче опам’ятався, погляд затуманився, померк і лиш простягнув руку для стискання.

— Вітаємо у Маковому Полі, — сказав господар низького глибокого голосу. Богдан був упевнений, що чоловік просто дивовижний співака. — До когось конкретно прибули чи зблудили?

— Машина трохи підвела, — сумно всміхнувся Роман і потис простягнену йому руку. Богдан повторив стискання за другом. — Нам би телефон знайти, а може у вас тут є якийсь гараж із запчастинами? Запаску би знайти…

Чоловік похитав головою і забрав руку.

— Олег, — відрекомендувався, спершись на хвіртку, — ні, нема в нас такого. Хутір невеликий. Ми тут пішком ходимо. Врожай свій маємо. Нам хватає, самі розумієте. А як треба до міста, то вже запрягаємо воза.

— А телефон? — Богдан усе сподівався сконтактувати з Лізою.

Олег знову заперечливо похитав головою.

— Та може такий… стаціонарний, — не вгавав Богдан.

— У нас мала громада, — провадив свого Олег, пильно вдивляючись у вічі Роману так, ніби звертався саме до нього, — всі одне одного знають. Ну, для чого нам ті тіліфони, коли на хуторі тіко яка сотня людей?

Богдан вдарив рукою по одній з дерев’яних дощечок, з яких складався паркан, і та, не витримавши сили удару, поламалась.

— Е-е-ей! — розлютився Олег. — От того ми не любим зайшлих. Вічно самі збитки.

— Ми заплатимо, — поспішив заспокоїти чоловіка Роман. — Бодь, та що з тобою таке? Фестиваль триває три дні, ну приїдемо на наступний день, не біда…

— Ти Лізку бачив? — різко змінив тему Богдан.

— Вона твоя дівчина, взагалі-то…

— Після того, як ми з нею погаркалися тиждень тому… Я запив, а вона пропала. Ти її хоч десь бачив?

Штучне око друга незмінно спостерігало, живе в той час вирячилось, готове вийти з орбіти. Роман насторожено дивився на друга, не розуміючи, до чого тут Ліза.

— Хочеш сказати, ти готовий тут все рознести через те, що за Лізкою скучив? — Роман щиро розреготався, аж сльози вийшли.

— То ти її бачив?

— Та ніби разок здибалися, — відповів Роман по паузі, коли нарешті перестав сміятись, — вона в супермаркет ходила. Та-а-а, точно, я її бачив десь дві зо два тому.

Роман помітив, як Богданове обличчя змінюється, друг розслабляється, а на лиці з’являється щось схоже на усмішку. Напруженість між ними спала, й Роман вийняв з гаманця купюру в п’ятсот гривень і простяг її Олегу.

— Цього буде достатньо? — спитав. Олег мовчки кивнув і забрав гроші.

— А в нас завтра теж буде такий собі фестиваль, — ніби раптово згадав, мовив Олег. — Він у нас кожні п’ять років проходить. Вам пощастило, що прийшли сьогодні. Навіть журналісти мають бути…

— Журналісти? — щиро здивувався Роман.

— Еге, — всміхнувся Олег, — то для нас подія! По тєліку покажуть Макове Поле. Ух-х-х, ото буде подія. Може і тіліфона тоді проведуть, а так кому ми треба? Тьфу.

Чоловік і справді сплюнув на землю й готовий був сховатися в хаті, та Роман його зупинив.

— А де можна тут зупинитися, щоб переночувати? Є яка хата по типу хостелу абощо?

— То до Килини Павучихи, — чоловік показав рукою в сторону дерев, що простяглися за горбком, — на іншому кінці хутора, під лісом. Вона точно має вільні кімнати. Ідіть прямо отутка дорогою, потім біля корчми звернете направо, тоді знову прямо, за млином — наліво, а там і хату Килинину побачите. Вона одна з найбільших у нас, точно не поплутаєте з іншими.

Друзі подякували й рушили маршрутом, який вказав Олег. Сонце поволі хилилось до горизонту, тож вертати назад, до машини, не було сенсу. Може, попросяться з телевізійниками назад…

***

Руде волосся м’якими хвильками лягали йому на обличчя, не дозволяючи побачити обличчя. Утім, йому не треба було бачити її. Вистачило лиш заплющити очі й віддатись тій насолоді, яку дарувала, сидячи верхи й повільно рухаючись угору-вниз. Руки, що спершу погладжували та м’яли повні дівочі груди, тепер тримав на її талії, стискаючи час од часу, коли тіло бажало пришвидшення. Дівчина, проте, ніби навмисно, не спішила, все відтягуючи момент остаточного екстазу.

Відчував на своєму обличчі її подих, глибокі вдихи й видихи, здається, чув навіть як стукотить її серце. Забрала його руки зі своєї талії, відтягнула вгору й притримувала так, ніби своїм бажанням швидше досягти оргазму заважав у тільки їй відомому плані.

— Лізка… — прошепотів. — Ну ти і даєш… Та скільки ще?

— Я не Лізка, — почув притишене хихотіння. Голос і справді не належав його Лізі. Глибокий, гортанний, він виходив з горла жінки, якої Богдан не впізнавав. За мить відчув на своїх губах її, а з рота незнайомки виділилася липка речовина й відчув, як з кожною секундою цілунку воно заповнювало його рот, примушуючи замовкнути. Хотілося спати. — Ота-а-ак, засинай…

Розплющив очі. Дія невідомої речовини посилилась, та все ж успів побачити рудоволоску, що продовжувала свій танок, сидячи на його тілі. Образ незнайомки поволі окутувався напівпрозорим туманом. Нарешті дозволила йому відчути оргазм — і з Богданового горла вирвався приглушений звук від задоволення. Проте, тривало це недовго: слизь навколо рота в’їдалась у тіло, відчував це, і діяла. Перед тим, як остаточно заснути, побачив зовсім не жінку.

На ньому сиділа велетенська комаха, чимось схожа на кліща, з чотирма парами ніг, що розташувались на передньому відділі коричнуватого тіла. Двома парами тримала його за руки. Відчував кігтики й присоски, якими вчепилася йому в шкіру. Задній відділ — набагато більший, округлий, напівпрозорий — схоже, розтягувався з кожним рухом чудовиська, вбираючи в себе дорогоцінне сім’я. Спереду на животі прилаштувалося щось, схоже на щит, утворений з твердого покриття органічного походження.

Знову нагнулася, й готовий був виблювати, коли побачив замість дівочих вуст огидні клешні, а зсередини виглядав довгий тоненький хоботок, що рухався вправо-вліво, продовжуючи випускати жовтавий тягучий і смердючий слиз, що скапував Богданові просто в рота. Чоловік спробував відвернутись, однак одна з пар ніг (чи то рук?) вхопила його за щелепу, примусивши знову широко відкрити рота. Хай як хотів виблювати смердючу речовину, не зміг: за мить провалився у глибокий сон.

***

Прокинутися примусив спів птахів, що доносився з-за відчиненого вікна. Голову, що, мов у тумані, досі боліла, не мав ні сили ні бажання підняти з подушки. Так і лежав, без руху, мов приклеєний до постелі й пахучого простирадла, втупившись у стелю і дурнуватим бажанням порахувати цятки на ній. Справді почав підрахунок: одна, дві, три… Зосередившись на стелі й цифрах, відчув, як голова очищається, думки ніби виходять з-за туману на світ Божий, а разом з ними згадуються слова, які почув фрагментами вночі (чи, може, над ранком?): «…Килину приспав?.. вічно з нею проблеми… якщо хочеш, щоб він вижив, треба щось придумати… як так далі піде… тіло не витримає… забув, хто я?!.. хочу, як краще… накази тут роздаю я, чув?!.. і як краще теж знаю я!..»

Розрізнити голоси не міг. Виною все той головний біль, що не відпускав відколи прийшли до помешкання Павучихи, поїли домашньої юшки й запили вишневою наливкою, як то зараз кажуть, крафтового виробництва. Після ситної вечері так і захотілося спати, наче з тіла витекла вся сила, тож перехиливши ще одну чарчину вишнівки, Богдан влігся під м’яку ковдру й непомітно для себе заснув. Але зараз, після майже десятигодинного сну, зовсім недобре почувався: тіло боліло, немов перед тим бігав марафон, м’язи живота напружені, як після накачування пресу, з руками — все теж саме, ніби й не носив нічого, а здавалось, наче тягав трикілограмові гирі.

З голови все не йшов сон, що приснився цієї ночі. Ніяк не міг позбутися відчуття на собі цілунків і тіла рудоволосої жінки, з якою кохався, так, наче то був зовсім і не сон. Ще гірше почувався, коли згадав того монстра, на якого вмить перетворилася красуня. Відчуття лапок, кігтиків і присосок на своїх руках усе не покидало Богдана, й він готовий був хоч зараз піти в душ, аби змити з себе залишки огидних комашини виділень.

— Ну, здоров, — Роман відчинив двері й ступив крок у кімнату, — давай уже, підйом. Я теж спав як дитя, але нам час потроху рухатися. Попросимо в журналістів допомоги, може в них мережа краща буде, а раптом їхній наступний репортаж про той фестиваль, куди ми збирались, то й підкинуть… Бодь, що з тобою? Ти наче й не пив багато вчора. Вставай, давай.

— Та встаю, — Богдан витягнув вгору руки, розтягуючи тіло після сну. Зап’ястя боліли, м’язи вище теж. Глянув на болючі місця й оторопів: на шкірі виднілися темні смужки, ніби після мотузки чи наручників, якими його зв’язали. Торкнувся одної з тих смужок, біль пронизав такий, що пройняв аж до кісток. — Дідько, а це що таке?! Ром, ти ж це бачиш?!

Друг кивнув, проте мовчав.

Богдан зірвався з ліжка, ніби й не відчував тої втоми, що ще мить тому. Взяв зі столика невелике люстерко й пильно оглянув своє лице. Не помилився: навколо рота видно було невеликі засохлі бульбашки, як після опіків. «Цього разу то був не сон! — промайнуло в мозку. — Це все було насправді. І жінка… комаха…»

— Та гримнувся десь, — усміхнувся Роман і підійшов ближче, — буває. Збирайся. «Маковий герць» розпочнеться за годину. Треба зайняти гарні місця…

— Який, в біса, «Маковий герць»?! — не втримався Богдан. — Які місця?! Ти бачиш це?! Вчора їх не було! І я не «гримнувся десь», як ти кажеш. Я думав, що то сон… Але ні… Та жінка. Вона була вчора тут. Рудоволоса, красива, а тоді… Вона перетворилася на огидну комаху і це вона мені оце все зробила!

Роман схопив друга за плечі, стримуючись, аби не крикнути. Зрозумів, що навіть чарки неміцної наливки Богданові не можна, й від того усвідомлення стало ще сумніше.

— Бодь, — почав спокійно, але стисненим голосом, Роман, — то був сон. Тобі знову щось наснилось, а ти просто вдарився поки спав. Коли повернемося додому, я особисто відведу тебе до психіатра чи на якусь анонімну терапію, а тепер давай просто розслабимося, глянемо, що то за герць у них тут, і не будемо думати про неіснуючих жінок-павуків. Гаразд?.. Бодь, гаразд?

Богдан кивнув. Не мав жодного бажання дивитися, як місцеві розважаються. Хотілося зникнути з цього місця, опинитись у своєму ліжку, обійняти Лізку й забути про всі кошмари, що переслідували його останніми днями.

***

«Маковий герць» відбувався поза межами хутора, на справжньому маковому полі. Поміж зеленими травами червоними голівками багряніли квіти маку, коливаючись з боку вбік, і не знали, що вже за мить будуть притоптані чоловічими ногами, навіки втиснуті у землю. Глядачі, збуджені й веселі, чекали на видовища, займаючи найвигідніші місця по периметру відведеної для герцю площі. Декотрих, правда, вели під руки молодші й спритніші так, ніби навмисне хотіли показати майбутнє дійство старшим, які не мали особливого бажання йти «поміж люди».

Богдан приглянувся до однієї з таких жінок, що якраз проходили повз, і впізнав у ній Килину. Ту саму Килину, яка люб’язно надала їм кімнату для ночівлі. «Килину приспав?..» — згадалися слова з крайньої ночі, й внутрішнє чуття знову підказало, що звідси якнайшвидше треба давати драла. Жінка, вже немолода, та все ж свідома, з якою спілкувався вчора, сьогодні виглядала радше як примара.

Йшла, ледь переставляючи ноги, дивлячись поперед себе невидющим поглядом, як зомбі з фільмів. В очах зяяла пустка, і Богдану пригадався сон з пустими Лізиними очницями. Боявся, аби все те, що відбувалось тут і зараз, знову не виявилось іще одним сном. Хоча ні, насправді прагнув усією душею, аби то був лиш сон. Тоді він прокинеться, а навколо все той самий звичний світ, музика й Ліза. Потягнув жінку за рукав напівпрозорої тканини плаття, що гарно облягало тіло, підкреслюючи колись струнку талію, й притягнув ближче до себе. Дівчата, що вели Килину запротестували, та Богдан не міг дозволити собі впустити єдиний шанс, аби взнати правду: «Ми — гості пані Павучихи, не хвилюйтесь, дівчатка». Килина мусила знати щось, коли їм довелось її присипляти.

Посередині арени стояли високі стовпи, що тягнулись, здавалося, аж до неба. На самому вершечку кожного прив’язані були обмотані різнобарвними стрічками яблука (або щось, що нагадувало яблука — невелике, кругле й червонясте). Невеликі виступи по всій довжині стовпа, як здогадався Богдан, були такими собі східцями, аби учасники дійства могли добратися до вершечка й схопити гостинець.

Під жваві звуки, що видавали завзяті музики зі своїх народних інструментів, молоді хлопці й чоловіки не старше сорока рушили підкоряти перше завдання — здобути омріяне яблуко. Богдан глянув на Килину — досі нічого, такий самий невидющий погляд. Сподівався, що те зілля, яким її одурманили, незабаром втратить силу, й він зможе взнати хоч щось про те, що тут відбувається. Діти, дівчата й старші чоловіки навколо підбадьорювали учасників, викрикували слова заохочення й загалом вболівали за своїх фаворитів. І все було б чудово й весело, якби не ті, хто стояли без руху, втупившись поперед себе, мовби надягнули маску скорботи й жалю.

Глянув на Романа. Схоже, друг перейнявся духом конкуренції й атмосферою свята, тож так само голосно вболівав за учасників, щось там викрикував і нервувався, коли обранець не проходив випробування. Нараз Килина зойкнула, а на віях забриніли сльози. «Килино?» — спробував заспокоїти її, та вона й без того була спокійна. З-поміж учасників Богдан помітив молодого хлопця: чорнявий, з густим чубом, виразними очима й рішучими рухами. Впізнав у ньому Олексія — Килининого сина. Ще вчора перекинулися декількома словами, тоді хлопець здався замкнутим, та все ж видно було, що юнак амбіційний, упертий і від свого не відступить.

Знак початку змагань — й от Олексій уже на стовпі, швидко перебирає руками й ногами, ніби натренована мавпочка, підіймається все вище й вище, аж поки не опиняється поряд з так бажаним яблучком — те, що найвище, найчервоніше! — хапає його, так само швидко, впевненими рухами, спускається вниз і з широкою усмішкою вклоняється глядачам доокола, які шалено йому аплодують, адже так швидко справитися з завданням не вдавалось нікому досі.

Наступні випробування Олексій виграє з такою ж спритністю, як і перше: стрільба з лука, стрільба з рушниці, біг наввипередки, біг з перешкодами. Аж не віриться, що в цьому на позір худорлявому хлопчиську, якому й двадцяти, либонь, ще нема, ховається стільки сили й витривалості. Богдан і собі, схоже, відчув дух суперництва й трохи середньовічного лицарства, й захоплено спостерігав за тим, що діялось довкола, забувши про недавні підозри й хвилювання. І лиш схлипування та зойкіт Килини поряд не дозволяли насолоджуватись видовищем сповна. Кожного разу, коли її син ставав переможцем й обдаровував глядачів своєю звитяжною усмішкою, його мати глибоко вдихала, видихала, зойкала, схлипувала й заламувала руки.

«Цей навдивовижу видовищний фестиваль проводиться кожні п’ять років. Того єдиного дня в році мешканці хутора Макове Поле єднаються спільною думкою й бажанням — перемога! — миловидна журналістка завзято описувала все, що відбувалося навколо, стоячи на підвищенні перед камерою. Ще один оператор знімав дійство з інших ракурсів. — Нам треба підтримувати такі місцеві ініціативи, тож жителі Макового Поля запрошують усіх охочих не тільки стати глядачами, а й активними учасниками цих змагань на виживання. Адреналін забезпечений! А зараз — останнє завдання. Як повідомив місцевий староста — Августин Прунь — найцікавіше й найкривавіше дійство завжди йде останнім. Аби впевнитись, що після стількох успішно виконаних, але, визнаймо, страшенно виснажливих, завдань учасники досі здатні захистити невинних, чоловіки повинні стати на прю один з одним. Боротися до останнього, до кінця. Врятувати чарівну полонянку — остаточне завдання для визначення переможця змагань…»

— Як на хутір, де нема телефона, в них багацько зброї, не думаєш? — спитав іронічно Богдан, та Роман, схоже, навіть не почув. — Ром!

— Що? — очі в того горіли. Друг щиро захоплювався всім, що тут відбувалось. — Бодь, та класно ж тут. Не заважай, диви, зараз буде бойня, клас!

Богдан очам віри не йняв, коли побачив «чарівну полонянку». То була все та ж рудоволоса красуня, що вмить перетворилася на чудовисько й тримала його своїми мацаками-лапами. «Кіра Пронь! — не вгавала журналістка. — Дочка самого старости стане такою собі винагородою тому, хто переможе цьогоріч. Але спершу доведеться її врятувати. Ну що ж, споглядаймо за цим дивовижним дійством!»

Кіру прив’язали до одного зі стовпів на полі. Чи то насправді, чи заради підсилення драматичності перед журналістами — Богдан не розумів. Чоловіків розподілили в пари. Після всіх завдань, їх залишилось не більше десятка. Видно, втомлені, та все ж запал в очах нікуди не зник. Знову знак — постріл увись — і боротьба почалась. Чоловіки один за одним ставали до бою. На втоптаній траві замість милого червонястого макового цвіту все частіше з’являлись краплі справжньої людської крові.

Перший здався сам, не витримав побоїв. Три наступні повторили за ним — здались. Хлопець з передостанньої пари боровся, як казала журналістка, «до останнього»: його непритомного винесли з поля бою. З останньої пари переміг Олексій. І хоч йому теж добре дісталося, хлопець впевнено тримався й таки добив майже вдвічі старшого й більшого за себе суперника. Все повторилося: нові групи, «бойня», як казав Роман, переможці… Зрештою, їх залишилось двоє: Олексій і його суперник, такий самий юнак. 

Стояли один напроти одного, зосереджені, обоє поранені в попередніх боях, але, схоже, не зважали на ті рани. Кров стікала з носів, кутиків губ, кісточок рук… Земля під їхніми ногами просякла багряною рідиною, ненаситно, проте, вбирала її в себе й ніби вимагала: ще!

Ще один постріл — знак початку боротьби — й хлопці кинулись один на одного. Удар в обличчя. Тоді в бік, під ребра. Зойки, глибокі вдихи, такі ж видихи. Звук боротьби. Звук крові, що хлюпала з розбитого носа. Звук, здається, самої смерті. А тоді враз Богдану знову вчулося те «хр-р-р, шр-р-р» — й Олексій упав. Суперник накинувся на хлопця з кулаками. Бив нещадно. Міг побитися об заклад, що чув тріск ламаних ребер юнака.

— Треба це припинити! — Богдан кинувся на таку собі арену, та сильна рука Романа зупинила.

— Не втручайся, — глухо мовив друг, не дивлячись на Богдана, а все спостерігаючи за перебігом подій.

— Він його вб’є! Та пусти ж!

— Не чіпай, — повторив так само глухо, — тут місцеві звичаї. Не лізь.

Останні слова швидше гаркнув, ніж сказав, а тоді розплився в усмішці. Богдан глянув на поле бою. Олексій тепер був зверху й лупцював суперника з тою ж люттю, з якою той насипав стусанів йому ще пару хвилин тому. За мить хлопець на землі не ворушився. Пролунав переможний гонг. Переможця обрано!

— Ні, — здається, з Килини вийняли життя. Опустилась на землю, все поглядаючи на сина, й уже не ховаючись, заридала. — Забрали Ромчика… Завтра він помре… Ні… Тільки не Олексій… Ні, не можу втратити ще одного сина!

«Схоже, у нас є переможець, — щебетала журналістка, так само широко всміхаючись у камеру, — Олексій Павук! Вітаємо!»

III. Aurora Borreliosis

Мабуть, уперше спав так добре, що прокинувся не через «ще один дурнуватий кошмар», а через підвищені тони голосів, що долинали з першого поверху. Протер очі й прислухався. Безпомилково впізнав голос Романа. Інший — молодший, агресивніший — мусив належати Олексію. У Килининому домі нікого більше не було. Тіло знову боліло, а на руках побачив такі ж синці-смужки. «Невже знову? — подумав. — Та ні, не може бути. Я ж спав, дуже добре спав…» Знову задумався. «Дуже добре спав…» Саме так, дуже добре спав. Невже настільки добре, щоб не помітити, коли до нього в ліжко пробралася та сама незнайомка з рудим волоссям і дивовижними синьо-зеленими очима, зібрала в себе його сім’я й пішла, ніби нічого не бувало?

— Тобі треба звідси втікати! — кричав Олексій. — Нам обом треба… Усе зовсім не так, як нам казали. Я не хочу, щоб ти загинув!

— Слухай, я чудово знав, на що іду п’ять років тому. Обраний вже не має тої сили, щоб колись, а дітей треба берегти. Їм потрібно вижити. І я готовий до цього, — не вірив, що чує щось таке від Романа.

Богдан нишком вийшов з кімнати, спустився сходами й сів на одну зі сходинок, аби його не помітили ні Роман, ні Олексій.

— Як ти не розумієш?! Вона нас всіх використовує! — Олексій походжав по вітальні. Богдан бачив, як змінюються тіні, коли хлопець рухається туди-сюди. — Я чув їх сьогодні…

— Що означає «чув»? Ти підслуховував за матір’ю?! Ти геть здурів?!

— Я просто проходив повз. Вона вже тоді… ну… вони вже скінчили, — настала хвилинна пауза. Мабуть, Олексій збирався з думками. — Ти жити не хочеш?

— Звісно, хочу, але я вже сказав: я сам на це пішов і зараз не відступлюсь.

— А що, коли я тобі скажу, що насправді жертвою давно мав стати він?

— Хто він? — в голосі вперше вчувся сумнів. Роман здогадувався про кого мова.

— Він! — гукнув Олексій і гупнув кулаком, мабуть, по столу. — Батько!

— Ти себе чуєш? — реготнув Роман. — На те він і батько, щоб продовжувати рід. Чого б це він ставав жертвою?

— Бо саме так заведено там… у нас… у нашому світі, — в’їдливо мовив Павук.

— А тобі це як знати, дурнику? Тобі ще й п’яти літ від роду нема, а хоче старшим вказувати.

— Я може малий, але слух маю добрий, — голос відображав образу. — Вони говорили, не ховаючись. Знали: ніхто не чує. Але я був там, за дверима. І чув. Вони реготали, радіючи, що можуть пожертвувати своїми нащадками, аби лиш його врятувати.

«Як подумаю, що могла б втратити тебе ще тридцять років тому… — казала вона. — Добре, що нам вдалось тоді опинитися в цьому світі, в цих тілах. Тут сприятливіші умови для розмноження. Пам’ятаєш, як довго ми чекали у нашому світі, поки моє тіло зможе виробити потрібну кількість яйцеклітин? Десять років! Десять років і лиш дві чи три яйцеклітини! А тут… П’ять років і цілих десять яйцеклітин! І тіла ці кращі, витриваліші. І клімат тут який! Майже ідеальний…»

«Але ми втрачаємо одного з дитинчат, — притишено казав він, — тобі не шкода втрачати тих, кого з такими потугами створювала?»

«Одне дитинча на п’ять років, — пояснювала вона. — Але дев’ять залишаються цілими й неушкодженими. Нам треба створити дівчинку, тоді буде легше. Тоді я трохи відпочину, і ми зможемо просто бути разом».

«Ти чула Романа? — продовжував він. — Це тіло занадто сильне. Я ніяк не можу взяти його остаточно під контроль. А те, що вони називають «алкоголь», може нашкодити. Що робитимемо тоді?»

«Не знаю, — здається, вона схлипнула, — не знаю, але я не дозволю тобі загинути! Ми щось придумаємо. Обов’язково. Слиз поки діє, а отже він піддається на той час і забуває. Якщо треба, просто збільшимо кількість жертв. Слизу буде більше. Його тіло піддаватиметься тобі, а я нарешті зможу не ховатися».

«Ти знову готова жертвувати нашими малятами…»

«Їх буде ще більше. З кожним роком більше, особливо, коли з’явиться дочка. А потім ще одна. І ще. Цього року буде вп’яте, коли я народжую. Тепер просто мусить створитися дівчинка, яка продовжить цю місію. Створити десятьох, втратити двох-трьох і при тому зберегти тебе. Я готова на все, аби лиш втілити цей план в життя. Недаремно ж ми втекли з нашого світу, недаремно Aurora Borreliosis відкрила нам доступ до цього світу якраз в той час, коли в нашому залишилось так мало ресурсів!»

— Це якась маячня… — голос Романа змінився. Не вірив почутому, та все ж слова Олексія примусили його задуматись. — Хочеш сказати, ми для них — тільки спосіб вижити? І насправді будь-хто може опинитися на місці жертви? А всі ці розмови про обраного, Бога, пожертву заради дітей — тільки гарна казка, аби примусити нас повірити, що ми особливі, щоб не противилися смерті, якої можна уникнути?

— Нарешті до тебе дійшло, брате! У нашому світі жертвою стає батько, а тоді самка шукає собі іншого. От тільки наша матуся вирішила трохи інакше. Тут просто інших нема. Не такі, як ми…

Богдан відчув на собі дотик. Плече боліло. Мабуть, цієї ночі його тіло противилося жінці, тож та натиснула сильніше. Оглянувся. Поруч стояла Килина. Щоки були мокрими від сліз. Богдан не знав, що робити. Почуте досі не вкладалося в голові. Отже, він і є тим «батьком», про якого говорили брати? Його сини?

— Ти чув? — стиха спитала Килина.

Богдан кивнув.

— Тепер, коли вони знають… — жінка сіла поруч з Богданом. — Господи, може вони просто знищать її…

— Її? — ніяк не міг второпати Богдан. — Хіба вони не про вас казали?

— Про мене? — розсміялась. Не хвилювалась через те, що почують хлопці внизу. Може, тепер є шанс, що ті ж хлопці знищать зло, що поселилось на їхньому хуторі тридцять років тому. — Вони кажуть про Кіру. Самка оселилася в її тілі. Самець — у твоєму. Це сталося давно, років тридцять тому. Тобі було лиш п’ять. Кірі теж десь так.

— Стоп… Хочете сказати, я сам звідси? З Макового Поля?

Килина кивнула.

— От тільки йому не пощастило. Ти — резистентний. Нас таких багато. Тому вони й використовують ту слизь, аби приспати нас, щось типу легкого наркотика й гіпнозу. Але його дія коротка. Тому тебе вивезли з хутора. Ти міг зіпсувати її план в будь-який момент. Жуку не вдається підкорити твою свідомість, тож зазвичай ти свідомий себе, він керує тобою тільки під час сну або в стані алкогольного сп’яніння.

— Ми мусимо якось позбутися його, — очі Богдана наповнилися запалом. — Вирізати з тіла, витягнути, знищити. Не хочу, щоб воно сиділо в мені!

— Вони не можуть змінити носія у нашому світі. А як його вийняти, коли наші апарати їх не відображають. Думаєш, я не намагалась? — Килина знову втерла сльозу з кутика ока. — Свого часу я втекла з хутора. Взяла Ромчика, заплатила за повний скан організму. Думала, щось знайдуть і витягнуть того чужинця, що сидить у тілі мого сина. Але ні. «Ваш син абсолютно здоровий», — ось що почула у відповідь. Вони дрібні. Чимось схожі на кліщів. Та коли входять у тіло, їх не вийняти. І самі вийти не можуть. Носій приречений. Саме тому я тут. Я резистентна, але бачу, як ростуть мої діти. І тільки сьогодні, коли Олексій так сильно прагнув піти стопами брата, Ромчика, і стати обраним, я здалась. Скорилась. Втомилась. Через п’ять років він стане жертвою, «Богом», як втовкмачує їм Кіра.

— Тобто кожні п’ять років вона типу відкладає яйця, запліднює їх моїм сім’ям, і дозволяє дитинчатам зжерати свого брата, аби ті вижили? — Богдан скривився від огиди.

Килина знову кивнула.

— А всі ті сни… То не сни зовсім? Це спогади?

— Уперше це сталося, коли вам було по п'ятнадцять. Потім тобі дозволили виїхати. Але є ті, хто знають про тебе, про… вас. Вони намагаються вас знищити. Одного року ти був майже при смерті, коли «мисливець» — так вони їх називають — напав на тебе й поранив. Відтоді на хуторі проходить «Маковий герць». Найсильніший чоловік стає твоїм ангелом-охоронцем, а якщо виживе, черговою жертвою.

— Що робити? — в очах Богдана можна було побачити безвихідь. Позбутися цього паразита неможливо. Принаймні, поки-що невідомо як це зробити. Пити він може перестати, тож жук не контролюватиме його. А як бути зі снами? Він досі керує ним уві сні…

Килина мовчала. Відповіді не було.

— Це ж не ваші діти. В них теж ті прибульці!

— Що ти пропонуєш? Вбити їх? — сльози заструменіли на щоках жінки. — Ними керують чужинці, але це досі мої діти.

З вхідних дверей почувся гуркіт. За мить вони розчинилися й у дім увірвалося з десяток чоловіків. За ними увійшла, всміхаючись, Кіра. Кивнула — й служки кинулись у бік вітальні, де до того розмовляли брати. Мабуть, Павуки втекли, бо з вітальні почулась бруда лайка, та вже за пару хвилин Олексія та Романа приволокли назад. Руки їм зв’язали за спиною. На обличчях видно було свіжі сліди від бійки. Штучного ока в Романа не було.

— Слухай, — Богдан встав з насидженого місця й рушив до Кіри, — відпусти їх. Це ж наші діти як-не-як. Знайдемо інший спосіб. Ну, візьми будь-кого іншого…

Кіра розреготалася.

— Будь-кого?! — крикнула. — Будь-кого не підійде, любчику! Малята не поселяться в будь-кому. Їм потрібне тіло з рідними генами. Їм потрібен обраний.

— Ага, боїшся, що оці, що прислуговують тобі, дізнаються правду? — кивнув Богдан у сторону чоловіків, що тримали Романа й Олексія. — Обраного не існує, а ти тільки користуєшся власними дітьми!

Кіра підійшла ближче й провела нігтем по Богдановій щоці, усміхаючись.

— Навіть не намагайся. Мої діти чудово знають, для чого потрібен обраний. І вони радо ним слугують, коли на те приходить час.

Богдан спробував схопити Кіру, та вона виявилася швидшою. Вчепилася йому в руку. Та страшенно заболіла. Кіра крутнула Богдановою рукою, загинаючи ту за спину чоловіку. Легко піддався — тіло не слухалося після бурхливої ночі з цією рудою бестією. «А тепер — пий», — почув біля вуха й побачив, як один з чоловіків підніс йому до рота пляшечку з зеленавою слиззю. Пручався, відвертав голову, не відкривав рота. Марно. Один натиск руки Кіри примусив рота відкритися, й сон-трава огидним тягучим слимаком потрапила Богдану на язик. Кіра тримала йому голову поки слизь не потрапила в горло, й чоловік не розслабився, м’яко опустившись їй на плече.

— Цей світ — наш, — почув Богдан перед тим, як остаточно провалитися в сон.

***

Бог кровоточив. З ран на руках, ногах і тулубі тяглася густа слизь, залишаючи по собі в'язкі нитки. Шкіра тонким і крихким папірусом напнулась під натиском чогось, що невпинно ворушилось усередині. Рухливі ґульки то піднімались, то опускались, заглиблюючись у людську плоть, чи то ховаючись від глядачів, що тісним колом оточили обраного, чи дразнячись з уже мертвим тілом. «Хр-р-р», — долинало десь, здається, з-під шкіри небіжчика й тиснуло отим своїм «р-р-р» на мозок, а тоді враз стихало, щоб за мить озватися знову, вже нижчим і ще гуркітливішим «ш-ш-шр-р-р».

Богдан намагається затулити вуха, аби лиш не чути того набридливого «р-р-р». Два дужі чоловіки міцно тримають йому руки, не дозволяючи не те, щоб підняти кінцівки, а навіть просто поворушити ними. Перед очима знову пронеслась низка рухливих ґульок, від чого виділення слизі посилилось і та почала інтенсивніше витікати з ран. Люди довкола нараз розійшлись, дозволяючи пройти декільком жінкам. У їхніх руках Богдан помічає глибокі посудини. Жінки кладуть посудини так, аби синьо-зелена огидна слизь могла тягучими нитками наповнити їх.

Одна з посудин наповнена майже по вінця. 

— Ні! — пручається Богдан, коли жінка підносить посудину з невідомою мерзенною речовиною вище, набирає нову порцію слизу й простягає наповнену ложку йому до рота, притискає сильніше, намагаючись розкрити йому рота, але той чинить опір, відвертається й укотре верещить: «Ні-і-і!!!»

На мить Богдану вдається побороти двох чоловіків, що досі тримали його. Відчувши волю, відпихає від себе жінку з остогидлою ложкою та її мерзенним вмістом і біжить. За якусь секунду руки йому знову схоплюють ті ж два чоловіки. З силою кидають Богдана на землю, вкриту залишками слизоти, яка й досі тягучими нитками скапує з «Бога», колінами притискають плечі й ключиці, а їхні пальці впиваються йому в чоло, щоки й підборіддя. З силою відкривають Богдану рота, й уже за секунду відчуває, як усередину в’язкою субстанцією осідає…

Він знає, що то.

Слизь.

Огидна, смердюча синьо-зелена слизота, що вийшла з їхнього «Бога».

Роман. Десь глибоко в підсвідомості він знає, що то Роман. І від того смак слизоти стає ще потворнішим.

Пручатися немає сенсу. Жінка вкладає йому в рота все нову й нову порцію гидоти, аж поки горло Богдана не наповнюється нерозчиненою слизотою, а сам чоловік намагається зачерпнути ковток повітря.

Помагати ніхто не спішить — і Богдан потроху здається, опускає голову на землю, відчуває ту гидотну слизь на своєму волоссі, шиї й грудях. Вона на ньому й усередині нього. Поглинає його і, схоже, він сам скоро засяє й перетвориться на смердючу купу синьо-зеленого лайна. Зорі високо в небі споглядають за дійством, однак не можуть нічого вдіяти. Небо зблискує рожевим.

Північне сяйво.

Рідкісне в наших широтах, та все ж можливе.

Рожевість змінюється криваво-червоним, перетворюючи світ навколо в таку собі фотолабораторію, й от Богдана оточують не просто люди, а червоно-чорні тіні, з гострими зубами, що видно крізь вишкірені посмішки, й пустими очницями й невидючим поглядом.

Північне сяйво.

Слизь у горлі замість розчинятися твердне, й Богдан хрипить у марній спробі позбутися кому, що утворився. «Хр-р-р, — чує десь над головою, — ш-ш-шр-р-р…» Згадуються рухливі ґульки під шкірою мертвого чоловіка… Тепер його черга. Вдихнути не може. Зорі віддаляються, світ навколо звужується, утворюючи коло все меншого й меншого діаметра, а тоді й зовсім зникає.

***

Різко схоплюється, вкритий рясним холодним потом. Оглядається довкола, не розуміючи, що тільки-но сталось.

— Присниться ж таке… — промимрив, намагаючись встати з ліжка.

Двері у кімнату відчиняються, й звідти входить немолода жінка. В руках тримає тацю зі свіжим пахучим хлібом, медом і фруктами. Він впізнає її. Це Килина — власниця дому, де вони з… другом тимчасово поселились.

— Поїси, а тоді в дорогу, — всміхається Павучиха й кладе тацю Богданові на приліжкову тумбочку.

Без стуку в кімнату вривається чоловік, його — Богданового — віку й так само широко всміхається.

— Та скільки можна чекати? — сідає на ліжко поряд з Богданом і бере шмат хліба, занурює в мед, а тоді вкладає чоловіку в руку. — Їж вже, а то на фестиваль запізнимося. Нарешті додзвонився в сервіс. Колеса нові, їхати можна хоч вже, а ти тут розлігся.

— Ти хто? — здивовано дивиться на блондина Богдан.

— Ну ти даєш, Бодь! — злегка вдаряє друга по плечу й всміхається. — Степан, друг твій. П’ять років знайомі, а ти забув після декількох чарчин? Пані Павучихо, ваша вишнівка чарівна, знаєте? Бодь, я так можу й образитись, знаєш?