Татко прийшов

Шила в мішку не сховаєш

Народна мудрість

І

– Хто мій татко?

Від погляду лупатих очей, спина Юлі вкрилася сиротами. Він питав це вже не вперше за останні дні. О, бідолашний Святик, материне серце викручували, як ту брудну ганчірку, коли це стражденне дитя дивилося на неї повними незнання очима.

А вона й не думала, що так його полюбить.

Велика голова, риб’ячі очі, йому ледь як десять, а лице і ноги вже вкрила гидка щетина. Ноги. Ці вічно підкошені, клишоногі курцупалки, на яких він ходить, мов на палях. В школі за це його прозвали Чаппі, на честь робота з того фільму, який Юля мельком бачила кілька років тому.

Мати посадила Святика собі на коліна. Брехати дитині все одно, що вживати наркотики – неймовірно легко, майже неможливо помилитися. А потім їси себе чайною ложечкою, ладен удавити відображення у дзеркалі, згадуючи наївні очі, що повірили у несусвітню брехню, яка вирвалась з твого бридкого рота.

У всіх сенсах бридкого, якщо говорити про Юлю.

– Хто мій татко? – повторив він простодушно.

– Вам в школі вже розказували про материки? – мати одиначка чекала цієї розмови довгі роки і репетирувала її, як добра акторка. – Ти знаєш, що таке Антарктида?

– Там холодно. І немає людей .

– Майже немає, – м’яко підкреслила вона. – А хто там живе?

– Дельфіни, тюлені і ці птахи, про них мультик по «Тет» показують…

– Пінгвіни! Вони дуже незвичайні птахи, якщо перевернуться – пиши пропало, самі ніколи не встануть.

В дитячих очах зблиснув страх, він ненароком вхопився за материну ногу під голубим халатиком і боляче стиснув її маленькими пальчиками.

Від якого б батька він не вродився, та він лише дитина, – любовно подумала Юля, роздивляючись кругле синове личко.

– От саме для того і є такі люди як твій батько, – швидко продовжила Юля. – Вони живуть на спеціальних обладнаній станції, патрулюють територію і допомагають пінгвінам вставати, коли вони валяться, як доміно.

Святик весело усміхнувся і Юля невдало повторила за ним. Нестерпно думати, що замість прогулянок з однолітками йому доводиться перебиватися іграми в доміно і «дурня» з матір’ю.

– І він цілими днями просто перевертає пінгвінів?

– Не тільки, – Юля з полегшенням відкинулась на спинку. Дуже важко брехати так, щоб дитина тобі не повірила. – У вільний час він пише наукові статті про мешканців Антарктиди, знімає їх на фото…

– Клас! – він переможно стиснув кулачки. – Покажи! Покажи!

– Це…іноземні журнали. Вони англійською мовою і у нас не продаються. Але коли він приїде у відпустку, то обов’язково покаже фото.

– А коли тато приїде? Я ніколи його не бачив.

– Не знаю, любчику, – вона міцно притисла сина до грудей і тихенько підняла очі до схованого за стелею Бога, аби цей день ніколи не настав. – У них проблеми з працівниками, багато хто звільняється. Але він обов’язково приїде.

Шестерні закрутилися у великій голові маленького хлопчика, погляд втупився в килим. Він щось старанно обдумував, засунувши великий палець до ротика – його антидепресант і розрада з самого дитинства.

Чому він раптом зацікавився батьком? Невже…Ніяких невже! Це все природно. Особливо для хлопчиків

– Тебе щось турбує, зайчику?

– М? Та ні, – і трохи перечекавши, додав: – Піду чистити зуби і спати.

Вона лагідно поцілувала його в маківку, вірніше притулила до голівки те місце де мали би бути губи. І тільки клишонога фігурка у сірій піжамі, сховалася за одвірком, як Юля кинула ненависний погляд на кругле дзеркальце, що стояло на тумбі біля крісла.

Юля була проклята! Тепер в яке би дзеркало вона не дивилася, її завжди стрічало довгообразе чудовисько з запалими щоками і мішками під очима. А вінчав цей жах безгубий рот – кругленька дірка в ореолі стягнутої, наче анус шкіри, де жовтіли величезні, мов у білки зуби і рожеві ясна.

Все ця грьобана дурепа, Ліза Плахотнік! Сто років назад, коли вони ще були достатньо молоді, аби святкувати новорічну ніч і достатньо бідні, аби робити це на вулиці, вони зупинилися біля дешевого пам’ятника Купідону. Мідне втілення несмаку і жахливих пропорцій, пузатий малюк сидів на кленовій гілці, тримав у ручках лук і заплющивши очі виставив губи качечкою, чекаючи поцілунків. 

– Ану, Юлька, цілуй його! – підбурювала її подруга, розмахуючи паперовою пляшкою дешевого, але такого міцного портвейну. – Щоб у тебе в Новому році від мужиків відбою не було!

Жовті від обмацування мідні губи були на рівні її очей. Хай і під добрячим градусом, але Юля відсахнулася, бовкнувши щось про мікроби від спітнілих ручок аноністів і збоченців, які терли їх перед побаченнями.

– Ти приколюєшся? Мороз мінус двадцять, всі мікроби повиздихали!

Гнана бажанням швидше припинити це знущання, Юля облизала власні губи і притиснулась до Купідона з вдаваною пристрастю.

За мить губи наче приклеїлись, вона встигла тільки завищати, відчуваючи, як шкіру дрібними голками вколов мороз. Вмить вона протверезіла. Губи боляче натягнулися, а якщо їх відірве?

Від страху Лізка попала по кнопкам телефону тільки з третього разу. Швидка, сюди, рятуйте бідолашну дівчину! Але це була новорічна ніч – всі карети були на серйозних викликах, де феєрверк зірвався у руці, аби безумець так спішив запекти качку, що спалив квартиру.

Треба було відправити Лізку по гарячу воду, ба навіть змусити дихати на їхні губи теплим повітрям, будь, що! Але у п’яних ідіоток мізків вистачило тільки на те, щоб верещати у пустому парку і покірно чекати медиків. Чекати, поки не стане пізно.

Від любого Купідончика її відідрали за кілька годин. Губи її вже нагадували сині ганчірки, а за кілька днів у лікарні почорніли і зовсім втратили чутливість.

Вправний хірург відрізав їх, як швачка зайву нитку. Її передні зуби завжди були більшими ніж треба і ця бридка щілина в міліметр між ними. Більше вона не могла усміхатися, інакше це нагадувало гротескного звіра, що от-от вчепиться в твою плоть.

Кінець десятого і початок одинадцятого класу вона провела за домашнім навчанням. Здуріти можна коли безперервно дивишся як матір мов заведена строчить свій сценарій, рве і кидає шмаття паперу у всі сторони. А батько мисками хрумкотить огірки і капусту, смердить потом тягаючи гантелі і по двадцять раз на день стає на ваги – нещодавні аналізи показали, що через надлишкову вагу, його рівень естрогену перевищив норму на дванадцять відсотків.

– Не буде в мені цього підарського гормону! І духу не залишу! – лементував він, поки мати сунула ніс до екрану, знову й знову перечитуючи одне речення, сопучи, мов збитий їжак.

Куди там до доньки-потвори, що тепер і в під’їзд вийти соромилася.

– Треба було головою думати, що робиш! – відповідали вони почергово. Слова і форма були різними, але ідея залишалася незмінною. Вона у всьому винна, та й взагалі, не займай батьків, бо у них важливіші справи!

А народили ми тебе для тебе коханої! Ти що, не рада? Твої однолітки про таке тільки мріють. Можеш робити, що захочеш. У батьків є і своє життя

Далеко потім батько піде добровольцем в АТО, аби утвердити в собі чоловіка, а мати поїде у Францію просувати свою творчість серед тамтешніх кіношкол, бо вітчизняні гівнороби назвали її шедевр шкільною писаниною.

В ті часи дід Івко (взагалі він був Іваном, але любив коли його так по-дружньому кликали) і його приязне біс-його-знає-як-звати село стали для Юлі єдиним домом на усьому білому світі.

Наче та мишка, ховалася вона у темних закапелках і безперестанку носила медичну маску, задихаючись у її духоті. В безкінечному очікуванні, що батьки, перед якими вона не боялася виглядати потворною (а все тому, що їм просто було насрати на неї) повернуться додому і її позбавлене сенсу існування з ними відновиться.

А скоро материн номер перестав відповідати. Батько пропав безвісти – командир сказав, що він кинувся на штурм випереджаючи групу,  а на додачу їх накрило артилерією. Не обов’язково було поспішати геройствувати. Не обов’язково було доводити своєму вже мертвому батьку, що він справжній чоловік.

ІІ

Святик все товкся у ванній. Зачарована булькотінням борщу, який вже слід було перекип’ятити, мати не одразу почула звуки, що доносяться крізь тихенькій плюскіт води і лопання жирних бульб на поверхні киплячої їжі.

Голос. Тихенький і вкрадливий. Як буває, коли хлопчик дзвонить дівчинці, яка йому подобається і дуже соромиться, що його зачує мати.

Навшпиньки, Юля підійшла до дверей і притулилась до них вухом. Не телефон, навіть близько не він. Обривчасті слова Святика, тихі, що й не розчуєш. І шепіт, настільки холодний, що у Юлі обмерзли п’яти.

Хрін що розчуєш через увімкнену в раковині воду!

Серце заколотилося шкільним дзвінком. Вона смикнула двері, відчиняючи їх настіж. Святик стояв на колінах посеред пустої ванни, нагнувшись до іржавої, набитої волоссям дірки зливу. Забачивши матір скочив на ноги, незграбно схопив мочалку, наче збирався водити нею поверх одягу.

Мить, лише мить Юля чула це утробне гудіння, що доносилося зі зливу. Наче дохла рибка бовталася у трубі. І враз пропало.

– Що ти робив?

– Нічого.

– Що ти тут робив?! – Юля відчула, як її голос стає металічним, наче у злої відьми.

– М-мені здалося…в трубі гуркотіло. Може забилося.

Мале брехло! Спеціально увімкнув воду, аби я нічого не почула!

Їй захотілося зацідити йому ляпаса і трухонути так, щоб і зуби клацнули! Юля підбігла до ванної, нахилилася над діркою, вдивляючись в паскудне провалля. Сирість і пральний порошок вдарили в ніс.

– З ким ти говорив?! – і не чекаючи безглуздих виправдань додала: – Я все чула!

– З татом, – боязко визнав малий, прикриваючись жовтою мочалкою, як щитом. – Він там, унизу.

Вода досі мірно текла. Кожна її крапля, наче те китайське катування, яке зводить тебе з розуму. Юля поточилася і на м’яких ногах сіла на унітаз з незакритою кришкою.

– Він сказав, що потрапив в аварію і тепер живе там, – чесно продовжував Святик. – Обіцяв, що прийде до нас, якщо я його запрошу.

Не може бути. Та гімновозка… – вся кров прилила до голови. Череп ось-ось вибухне, як та червона бульба на поверхні борщу.

Наче балансуєш на верхів’ї тонкої палиці, яка стоїть на м’ячі, що котиться похилою дошкою – такі зусилля прикладала Юля, аби не закричати сину в лице.

– Мамо, ти чого?

– Йди спати, – процідила вона, втупившись в засохлу цятку гімна в унітазі – хотілося заліпити хлопцю по обличчю ще й за це, аби навчився нормально користуватися йоршиком! Але зараз вона була вдячна цій крихті лайна. Єдиний острівець у світі, що огороджував її від божевілля.

– Але ж тато…Він в Антарктиді!

– Йди спати! – криклива відьма знову запанувала її голосом і дитя швидко вискочило з вбиральні. Шурхнула ковдра – він сховався від безгубого демона, що вселився в його маму.

Якийсь час вона сиділа, сховавши зблідле обличчя у долоні. Дірка ванни залишалася непорушною. Вода грала своє мірне соло.

…потрапив в аварію і тепер живе там…

Повільно, наче під прицілом вона опустила голову. Вода в унітазі під нею каламутно вилискувала у світлі лампочки, коричнева крапка яка мить назад утримувала весь її здоровий, глузд тепер здавалося крихітним вічком. Ще мить і її суджений вистромить з води руку і вхопить її за…

Юля стукнула кришкою унітазу і вибігла геть. Схопивши гаманець, в одних капцях і халаті кинулась надвір, спіткнувшись об старий трухлявий  колодязь біля двору, яких в передмісті лишилось не так і багато. Побігла вулицею вниз, хлюпаючи холодними ногами у жовтневих калюжах.

Магазин з вицвілим написом «Веселка» куняв, опустивши на вікна чорні штори, а приземкувата жінка, якраз запирала двері, пристукуючи їх ногою.

– Доброго…е закривайте… – віддихувалася Юля, впершись руками в коліна.

– Закрито, женщіна. Пріходітє завтра.

– Сьогодні. Сіль. Прошу, продайте мені пачку солі!

– Женщіна! – продавчиня демонстративно сховала ключі до внутрішньої кишені куртки. Повернулася до Юлі впівоберта з наміром продовжити упиватися своєю без запеченою владою над ситуацією, але забачивши зубасту погань, що спіткала її серед ночі, різко звернула в інший бік, кинувши через плече: – Завтра пріхадітє.

Мабуть так себе поводять наркомани в ломці. Бредуть мов ті звірі на тепле світло хат, де забобонні покидьки авжеж не позичать розхристаній бабі проти ночі дрібки солі. Чіпляються до прохожих. Виють і оглядають голодними очима все довкруж себе.

Раптом над її головою зблиснув зелений хрест. Цілодобова аптека – слава тобі Боже! Тряп’яні капці змокли і чвакали, як два гнилих яблука, залишаючи на пастельному лінолеумі брудні сліди. Вивалила усі гроші з гаманця, навіть не думаючи їх рахувати і під нервовий сміх перемоги побігла додому з двома пакетами морської солі.

Святик все ще лежав у постелі з напнутою до самого носа ковдрою. Хай би тільки спробував встати, тоді б вона точно розтерзала його і виставила босим на холод!

Збирай монатки і їдь до батька! – знаючи правду, їй цей жарт здався особливо смішним.

Важко дихаючи і не контролюючи скавулінь, що час від часу виривалися з неї, Юля кинулась до туалету. Один пакет солі розсипала в дірку ванної, раковину і унітаз, добряче змивши їх водою, аби солений розчин пройшовся трубами.

Це ж сіль? Правильно? Авжеж сіль! Хай гниють труби! Хай іржавіють! Хай не пускають ЙОГО!

Половину другого пакета витратила на раковину кухні, а іншу розвела на трьохлітрову банку води і пішла кропити кімнати і поріг, обійшла двір, мугикаючи собі під ніс якісь саморобні молитви. Зупинилася аж коли банка спустіла.

Вітер, що здійнявся на ніч, болісно різав вуха і голі стопи. Ліхтарі вимкнули і тепер над нею казковими міріадами розсипалися зорі, які магнітом тягнули у танок. Тільки зараз вона помітила, що її халат розв’язався, випинаючи на світ Божий розтяжки живота, обвислі груди і діряві трусики крізь які проглядали лобкові кучері. Цікаво, коли це сталося і хто встиг побачити її внутрішній світ?

Сусіди? Аптекарка? Рідний син?

На останньому вона дико розреготалася, запустивши пальці у сивіюче волосся. Якщо вона квартирує у цьому гидкому баб’ячому тілі, то де її справжня дівоча шкурка?

Вертайся, я все пробачу!

І від тих думок розреготалася ще більше.

Не милася, боялася й зайти у ванну. Кинула стосом брудний одяг, влізла у нічну сорочку і сховалася під ковдру на розкладному дивані.

Світло сьогодні залишила увімкненим. Довго прислухалася, чи лунає з дитячої бодай який звук, та скоро впевнилася, що зі звуків в хаті лишився тільки невтомний роботяга-годинник, що рівно ніс свою службу відміряючи хвилини і секунди.

Як дивно буває в людей – щось утнеш, а за кілька хвилин не віриш, що то був ти. Тепла ковдра розганяла мару, вже й не згадаєш, що Юля могла мати щось спільне з тою збоченою фурією, яка сміялася над зірками. Най бродить у пітьмі до скону і не чіпає її сім’ї.

Не могла стулити очі доки не закрила двері у коридор – хай не лупиться на неї своїм чорним проваллям. Свідомість наче та іграшка йо-йо, то опускалася у легку дрімоту, то виринала на поверхню дрижаками. Схрещені на грудях руки боляче давили, що стало важко дихати.

Сни. Вона знову потрапила під воду того озерця, де бридкі чорні мацаки виповзали з древніх глибин, а слизькі трави тримали для…Господи! Руки, плечі, спина, стегна – всюди холодно, лоскітно…і млосно.

ІІІ

Поза всяким сумнівом, вона була вдячна дідусю Івку. За життя вони бачились разів зо три, та коли батьки роз’їхалися у різні світи, він прийняв її так тепло, наче знав усе життя.

В перші дні маска ніколи не спадала з її обличчя. Вечеряла завжди окремо, низько нахилившись над мискою, аж поки одним вечором дід не підсів до неї.

– Зульфія, покажи своє личко, – по-доброму жартував він, коли Юля кинулась до маски. – Я по справі взагалі. У тебе не буде ще одного намордника, бо я боюся, що онучка мої ікла побачить і жити зі мною посоромиться.

По тому він вищирив жовті кілки, що стирчали із запалених ясен, наче паркан перед закинутою хатою. І невідомо чому Юлю розібрав такий регіт, що маска випала з рук, залишаючи її беззахисною.

Тоді в дідових очах вона не побачила ні хворої цікавості, ні огиди. Тільки безроздільна любов і трохи жалю. Зовсім трохи.

– Не давай об себе ноги витирати, а ще більше не давай жаліти, – сказав він серйозно. – Люди себе пупами землі чують, як до стражденного по-людськи звернуться. Будь вище за них і сама своє щастя куй.

І він знав, про що говорить. Хай світ не підкорив, та в сільці своєму кожен хто повз двору проходив ледь не до землі йому кланявся. Тай не бідний певно, раз хату свою садибою йменує. Хата білісінька і ґаздує славно: корови вгодованіше чужих биків ходили, курки не встигали нестись, бджоли ледь не круглий рік мед зносили, земля така чорна і родюча, що бараболя з кулак, а капуста з голову. А весь з пасіки і з городу урожай, за миті на базарі сторговував, люди за місяць до нього просились.

Все в руки йшло, що іноді аж страшно ставало.

Авжеж з її приїздом по людях пішов перегомін, про дівча, що ховає пів лиця за маскою і майже ніколи не виходить на люди. Може у неї заяча губа? Або туберкульоз? Як таки у такого славного чоловіка онучка страховидлом уродилась? Та ви що, у неї загноївся ніс від отих пирсингів-шмирсингів, що молодь в себе соває!

Осінь. І курси швачок у райцентрі. Пильні дитячі погляди сільських бичок і нахабне «ану знімай маску!» – вона й не опам’яталася, як вже стояла без забрала перед повною аудиторію дорідних телиць з суворими поглядами. Вмить вони перестали пиляти нігті, колупатися в носах і пліткувати, тепер всім хотілося тикали пальцями, потішалися і помацати те, що лишилося від її губ.

– Вічно боліти не може, – казав дід, який подібно будь якому чоловіку туго проявляв емоції. – Вони бояться тебе, бо ти краще за них. І усього сама досягти можеш, а не через постіль, як вони.

А й правда: боліло довго, але не вічно. Не минуло й Нового року, як в шафі вже припадав пилюкою диплом «Швачки та вишивальниці». А ті бридкі бляді, що підсовували їй на перервах каталоги губної помади мабуть вже ревіли над тестами з двома смужками і думали як дістати горе-батька, який втік від відповідальності за кордон.

Люди стали приносити їй речі з простими вимогами «підрубить мальчіку штанішки» і вставити резинку в улюблені труси чоловіка, які той схоже не прав з весілля. Живі копійки крутилися в її кишені, а думка про повернення у місто ніколи не навідувала її голову.

Живучи в кам’яних джунглях починаєш шукати шпарину у реальності, кролячу нору, що виведе у інший світ. Втіху вона знаходила у безкрайніх степах, що ген-ген тікали за обрій. В дібровах-чарівницях, які манили до себе цвітом, стелячи під ноги суничний килим. В співі перепелів і стрекотанні коника.

Вона не самотня. Природа її не цуралася, навіть, любила, як сліпе оленя, чи пташку без лапки.

Дід сам їй це сказав. Він не був схожий на тих буркотливих мішків з кістками, що доживали віку у злобі і пересторозі. Він не боявся коли Юля бродила в лісі під місяцем, або ночувала на березі річки.

З твердим, інтуїтивним розумінням бродила вона околицями. Як би далеко вона не зайшла, як не сховалася і не притишила стукіт серця – вона ніколи не була сама. Невидимий сліпий звір в чиїй тіні купалося село, з чийого дозволу тут росла трава і світило сонце, завжди був поруч. Звір, що сповив село, був селом і кожним його жителем. Дикий дух степу і узлісь, річок і небосхилу, який причаровує і поки ти йдеш в його обійми вирішує, що з тобою зробити.

Юля ніколи не боялася Звіра. Дивилася у його невидиме всеосяжне лице і чомусь живо розуміла, що ніхто не посміє нашкодити їй, поки з нею дідусь. І поки з дідусем його Таїнство.

Таїнство – саме так вона це назвала. В останню суботу місця, надвечір, коли сонце вже сідало і довгі сутінки плели чорні сіті над землею, дід брав цупку торбинку, складав туди усілякий дрібний крам, що знаходив у хаті: насіння, сир, монети, сушку, нитки…Переодягав лівий чобіт на праву ногу, а правий на ліву і йшов у поля, що за селом. Вертався пізно вночі, виснажений і блідий, мов мрець.

– Живий буду, – проговорював він на початках, коли схвильована Юля кидалася до нього. – Головне справу зробив. А зранку огірком побіжу, хе-хе!

Раз вона навіть пробувала простежити за ним, кралася кішечкою попіл парканами, а коли старий минув село і вийшов у поля, його й слід простив. От наче тільки за дерева гулькнув, а там чистісінька рілля і круки чорні над нею.

Тої ж миті здійнявся гострий вітер – невдоволений шпіонажем Звір трусонув гривою, гаркнувши весняним громом на додачу. Юля як вжалена кинулася додому, закрила вікна і увімкнула світло. Вискнула, коли дощ вдарив у шиби. А дідусь повернувся за годину. Сухий, як лавровий лист.

З того дня Юля й не думала питатися про таїнство – це було однією з маленьких великих таємниць, шо поселяються у сім’ях і оберігають їх від колективного божевілля.

IV

Кісткою в горлі стирчали люди. Ця тупа, нав’язана еволюцією потреба в соціумі, який не замінить ні дубовий гай, ні пшеничне поле. Двадцятий рік стукався в її ворота, однокласниці наввипередки вискакували заміж і шукали щастя виїжджаючи у великі міста, а Юля так і сиділа у дідовій хаті, добріючи  тим, що є.

Я прогораю, як сірник!

День села тут святкували з шиком. В дрібному селі це нагадувало середньовічне гульбище: в центр зносилися столи, стелили найкращі скатертини, з усіх погребів зносили домашнє вино, клепали сцену де виступлять місцеві осередки творчості. Зів’ялими соняхами і листям прикрашали фотозону, сільрада орендувала батути і аніматорів з великими м’якими головами різних персонажів, для дітей.

В ці дні село оживало. Попри жовтневий холод і мряку люди усміхалися, прали одяг, вибивали килими, а від запаху ковбас і печені в селі протяжно скавуліли голодні пси.

Я просто хочу навчитися шити одяг, – впевняла себе Юля, поки в блідому світлі каганця, ночами вишивала собі плаття. Облягаюче, з вирізом на стегні і тонкими бретельками, кольору перестиглого гранату.

День Х. Вже добряче стемніло і люди веселою кагалою тягнулися на святкування. Дідусь, який не надто був охочий до гулянь, утепляв вулики, а Юля поки крутилася перед дзеркалом. Плаття справді добре сиділо на ній: стегно манірно виглядало з-під вирізу, а білосніжні і голі, вкриті ластовинням плечі нагадували відсутні руки Венери Мілоської.

Авжеж в дзеркалі вона роздивлялася плаття, грубі шви між заготовками, поділ, який викривився на пару міліметрів, але раз-по-раз кидала на себе боязкі погляди. Налиті перса і виразні очі під каштановим каскадом волосся. Вона справді вже не дівчинка.

А якщо піти прямісінько до них? Бризнути іскрами на змій, що глузували з неї позаочі. Затьмарити. Стати як всі.

Дзеркало шкірилося до неї посмішкою величезних пацючих зубів і оголених рожевих ясен. Ти справді думаєш, що ми дамо тобі бути як усі? – Ти чудовисько, що вкрало плаття красуні. Сховайся за чотири стіни і не вилазь!

– Йобана повтора! – гаркнула вона, розбиваючи дзеркало. – Ненавиджу! Ненавиджу!

Тепер десятки спотворених ненавистю Юль дивилися на неї з підлоги. Сміялися безгубними посмішками, тріщали під безжальними ударами босих ніг, множачись, переливаючись у сльозах відразливим калейдоскопом.

Босу ногу вжалило вогнем, червона, кольору її плаття кров оросила килим і скло на ньому. Юля загарчала, ривком розірвала на собі плаття і взялася шматувати його на дрібні шматочки. Клапті повисли на кострубатих нитках, нагадуючи кишки.

Гола і розплакана, залишаючи криваві сліди на підлозі, кинулась вона до пічки і жбурнула тканину у вогонь. Хату наповнив бридкий дим горілої синтетики.

І не зчулася, як вже плакала в обіймах дідуся, що прибіг на крик.

– Навіщо я живу? Кому треба таке страхіття?

Вона кинулася до ножа, що виблискував на столі, коли дід вдарив її по руках і міцно стиснув за плечі.

– Заспокойся, доню… – абсолютно спокійні, холодні очі зустрілися з її гарячковими. – Все в тебе буде добре…

– Брехня! – заверещала вона, розриваючись у сльозах. – Рідна мати мене кинула! Я для всіх посміховисько! Ніхто мене заміж не візьме!

– Візьме, – тихо проговорив він по довгій хвилині вагання. – Ще й як візьме. Очей від тебе не відведе. Душею своєю клянусь.

Щось лиховісне було в дідових очах, впевнене і жахаюче, як у вовка, оповитого червоною димкою сліпої дії. Юля одразу перестала плакати, голе тіло скував озноб.

– Зі мною завтра підеш, – не скоро продовжив він. – Вже час тобі дізнатися, хто тут над усім володарює. Вставай, треба обробити рани.

То була остання п’ятниця жовтня.

В суботу дід ходив похмуріше осінньої хмари. Мало говорив і все поглядав на онучку, наче в тій казці про велетня, що закохався у принцесу і не знав як тепер її з’їсти. Над вечір протягнув Юлі мішечок з яким ділив свої потаємні походи і наказав зібрати туди курячих сердець, яєчної шкаралупи і смердючі нігті, що як виявилося він дбайливо збирав впродовж кількох місяців у хустинку.

Юля ледь не виблювала обід від того огидного, схожого на пліснявий сир, духу, що долинав від них. І тільки зараз задумалася чи хоче вона взагалі знати цю велику маленьку таємницю.

О п’ятій годині вечора навколо села вже засіли чорні тіні, а ніч сміялася до подорожніх гострими дахами хат. Юля кульгала, ледь встигаючи за дідом – він змусив її одягти лівий мокасин на праву ногу, а правий на ліву, від чого на великих пальцях обох ніг натерлися водянки.

– І не здумай їх зняти, – відповів він на її скиглення. – Вік дорогу шукатимеш. А тебе і з собаками не знайдуть.

Вже тоді щось гірке залило їй рот, захотілося спинитися і бігти додому, як тоді в грозу, та якась невідома сила змусила її піти далі.

Село мерехтіло далеко позаду, а вони брели повз оповите темрявою поле. Дивними стають ці поля при світлі місяця: наче змії колишуться голівки зів’ялих будяків, у чорній височині кажани витанцьовують із паночками-зорями, все ворушиться, кліпає на тебе з опустілих нор.

Стежка сама з’явилася перед ними, наче дід витягнув її з кишені і простелив, як килим. Ниточкою вигулькувала вона з-під буйної трави, крутилася і вела у безвість. Чорні хмари гнали на захід, несучи з собою холодний вітер.

Зайшли так далеко, що село вже й не забачиш. Раптом путівець круто впав, гублячись у посохлому очереті. Юля й гадки не мала, що тут колись могло бути водоймище. Тримаючись за руку дідуся, вона спустилася вниз, відчуваючи, як ноги грузнуть у твані.

– По моїх слідах іди, – грізно сказав дід. – І зиркнути не встигнеш, як втопишся.

Вона наче потрапила у інший світ, ту саму заповітну кролячу нору про яку мріяла. Все довкруж потонуло у тонких ніжках очерету, зорі втекли з неба і тільки пар здіймався до чорної вишини. Очерет хилив до Юлі свої пухнасті голови, пестив маківку і ображено тріщав коли вона розтуляла його руками.

Пугач стрімко пролетів над головою і Юля оступилася. Вода чвакнула під мокасинами, затікаючи через дрібні дірочки і обтяжуючи ногу. Тепер вона боялась кліпати, уважно стежачи куди ступають майже невидимі жваві дідові ноги. Поступово стежка ширшала, а очерет поважно розступався перед тим, що чекало далі.

Місяць знову вигулькнув з-за хмари, посеребривши водяну гладь вкриту зеленою ряскою. Це було зовсім дрібне відлюдькувате озерце з глиняним бережком, таке кругле, що здавалося намальованим. Юля, яка здавалось заглянула в цьому селі під кожен камінь, широко відкрила рот у здивуванні.

– Я ніколи…

– Тихо! – шикнув на неї дід. – Дивись, що я роблю і щоб не сталося, не здіймай галасу.

Обережно, наче доісторичний мисливець, підкрався він до води. Дістав з кишені циганську голку і проколов собі палець. Шлунок Юлі скрутило у болючій судомі від вигляду чорної крові, що бубнявіла на подушечці пальця.

Кап!  – краплина впала у воду, скаламутивши її тиху поверхню.

– Вечора вам, пани-браття! – заволав раптом дід. – Сходьтесь, сходьтесь на частування!

Далеко звідси закричали птахи, дмухнув вітер і очерет пригнув голови, струшуючи з них краплі давнішнього дощу. Небо затягнуло хмарами, й не згадати блиску, що зовсім недавно вибілював дзеркало води.

Тепер озеро стало чорним, пішло ряботінням, посередині щось надулося і булькнуло, наче пухир киплячої смоли. Юля відступила назад, захотілося схопити діда за руку і бігти геть. Вода затремтіла, під її товщею, наче билася сотня збожеволілих линів, болото дихнуло, втягуючи ноги гостей, розносячи навсібіч сморід зогнилої риби.

– Їжте! Їжте, пани-браття! – ревів дід, кидаючи у воду серця, шкаралупу і нігті з зеленим брудом.

Вода здіймалась і опускалась, гнана шаленим вітром. Розпліскувалася напливами, як у тихому океані, вищирившись гладким камінням, вивернутим з глибин на сушу.

– Дідусю…

Він люто зиркнув на неї і Юля відсахнулася. Шалений клоун зі звірячою посмішкою вкрав її дідуся. Замахуючись від плеча кидав він шкаралупу в озеро і вона миттю зникала в глибинах.

Торохнув грім і земля задвигтіла. Ще кілька хвилин озеро піднімалося, свистіло круговертю, двигтіло і вило, земля всмоктала її по кісточки…Юля важко дихала, притиснувши руки до рота так щільно, що ясна закровили.

Коли торба спустіла, дідусь опустив її і мовчки лупився у воду, зовсім забувши про онучку. Скоро хмари знову випустили місяць з темниці і Юлі стало легше дихати. Тяжким кроком виступила вона з багнюки і тільки-но збиралася доторкнутися до діда, як раптом він упав на коліна і заговорив тихим, упокореним голоском:

– Най радується все ваше панство. Вдячний за дружбу і за щедроти низько до землі клонюся, – дід Івко по-рабськи нахилив чоло і чмакнув губами в’язке багно.

Підняв голову і помахом руки підкликав Юлю. Та підкорилася і обережно, навпочіпки підійшла впритул до води. Дивне відчуття неспокою липкою плівкою осіло на шкірі. Юля натягнула светр по самий ніс, від бридкого вітру голі ясна почали набрякати, а нерви у дірявих зубах нити. Тіло задрижало, наче хтось повільно витягував з неї жили.

Під водою, в очереті, з неба – всюди невидимі вічка, кліпають з вологим – чвьк! – роздивляються, повзають навколо на гострих павучих ніжках. Спостерігають. Сміються.

– Онучка моя – Юлечка, – відрекомендував Івко, ледь-ледь піднявши голову. – Очей моїх радість і втіха. Працьовита та розумна, до всього охоча і Бога під серцем не держить…

Юля обійняла тіло руками, чомусь саме зараз їй захотілося прочитати молитву, яких ніколи не вчила. Бог зараз певно спить на пухких хмарних небесах, йому не до малої потворної безбожниці.

Безгубої безбожниці – поправила вона і думка викликала в неї нервовий сміх.

– Пани-браття! – перекрикував вітер дід. – Біда з онучкою моєю коханою! Ніхто не хоче заміж брати, любові в житті немає! Як ваша ласка, пошліть її жениха, такого щоб навік, щоб душі не чаяв в любій моїй дівчинці!

Вмить серце покотилося вниз живота, стало тепло і бридко. Що він меле? Кому він це каже? Де ті пани-браття, що харчуються врослими нігтями і яєчною шкаралупою?

То ось де живе Звір. Це з ним дідусь дружбу водить.

– Підтвердь мої слова, любко! – дід дивився на неї ошелешеними, червоними від вітру очима. Сміявся і переривчасто дихав, як собака, що женеться за улюбленим м’ячиком. – Скажи, чого хочеш!

– Хочу щоб мене любили! – випалила вона, аби тільки це скоріше закінчилося. – Любові хочу!

І наче за помахом руки все зупинилося. Вітер вщух, повернувши очерет на рівні ніжки, ряска почала дрейфувати на поверхні мірної води, хмари випустили полоненого місяця і світ потонув у ніжній блідавості.

– Пішли, – дідусь швидко підвівся і відвісив останній поклон.

– Але що…

– Ми йдемо, – коротко відрізав він, беручи її за руку і виходячи тим самим шляхом, що й прийшли.

Дорогою додому мовчали. Тепер Юля розуміла, чому дідусь вертався таким втомленим. Те місце наче висмоктувало з людини усі соки. Зайшовши в хату і знявши незручне взуття Юля чомусь одразу подумала, що ніколи більше не знайде ту стежку, хоч і вік її шукатиме.

Так і не сказавши один одному ні слова переодягнулись у чисте і завели робити свої дрібні справи. Густі хмари, що до того лише грозили їм з небес, тепер розлилися косим дощем, перетворюючи жовтогарячий килим листя у чвакаючу кашу.

Спати не хотілося. В глупу ніч, коли вони ділили з дідом ситну печеню з м’ясом і грибами, Юля нарешті наважилася спитати:

– Куди ми ходили?

– До покровителів, – неохоче відповів Івко, длубаючись ложкою у золотистому м’ясі, яке схоже не викликало у нього ніякого задоволення. – Батько мій з ними знався і мене тому научав.

Повними сліз і сумніву очима дивився він на свою онучку, ще худішу у цій полотняній нічній сорочці, покинуту всіма, спотворену навік. На мить блискавка освітила двір і дід відвернувся до шибки, спостерігаючи, як дощ розбивається об неї.

– Вони нашу сім’ю в Голодомор врятували, – не скоро продовжив Івко. – І після війни друг дружку з’їсти не дали. Все, що в цій садибі є і їжа яку ти їси – все через них. У мене рак був, легені викашлював, поки у них життя собі не попросив.

В мить Юлі захотілося виблювати всю їжу і закинути ложку з мискою якнайдалі. Спалити весь одяг. Тікати під дощ далеко, якнайдалі звідси.

– Що живе в тому болоті? – цікавість пересилила всякий жах.

– Я ніколи їх не бачив і імен не знаю, та вони мають владу і село це їхнє. Все, що не попросиш зроблять, тільки шану їм віддай… 

На мить їй стало гидко і схоже він зрозумів це з її зморщеного виразу обличчя. Цей старигань завжди научав її, що своє щастя треба кувати самому, що вона розумніша від усіх і все можна досягти оцими от руками! А сам? Бігав до озера і частував цю погань своїми нігтями та пряниками!

Йобаний лицемір!

– Це як угода з дияволом? – по якійсь миті спитала вона.

Дід мовчав, так і не показуючи очей. В душі Юлі заворушилося пацюче кубло. Одна думка про тих кому дід побідкався про недолюблену онучку…

Тої мить торохнув грім, віддавшись потрійною луною десь зовсім поруч – ту-тух-тух! Дід Івко нашорошив вуха і Юля помітила, як небрите волоссячко на його жилястій шиї стало дибки.

ТУХ-ТУХ! – почулося знову, без жодного натяку на грім. Очі Юлі боязко розширились: у непроглядну ніч, в ливень і шквал хтось стукав їм у двері.

Дідусь піднявся, жестом вказавши Юлі сидіти на місці. Чорна шибка тільки віддзеркалювала їх непропорційні обличчя. Не було жодної здогадки, хто там стояв.

Гупання припинилося, коли дід вийшов у сіни і спитався хто там. Кілька секунд висіла тиша, що Юля навіть встигла полегшено видихнути, а потім молодецький голос заспівав:

– Не вчили вас схоже, дєдушка, готей стрічати.

Шухнув засув і від сіней потягнуло свіжим повітрям і холодом. Юля не витримала і піднялася. Мов полохливий зайчик висунула вона ніс з-за одвірка, роздивляючись дивну тінь, що постала на їх порозі.

– Куди ж ви в таку пору прийшли, добродію? – спитався дід, тримаючи двері ледь відкритими, аби будь якої миті грюкнути ними перед носом подорожнього.

Він ніколи цього не зробить, – одразу зрозуміла Юля і нігті болісно шкрябнули одвірок.

– Так що, – веселився гість. – Запросите до господи?

– Та вже ж, заходьте. В таку погоду і собаку…

І не встиг він договорити, як з-під полів довгого плаща гостя вигулькнули двоє малих нечупар і кинулись через поріг у хату. Двійко маленьких хлопчаків, лупатих, з ледь не плоскими носами-п’ятаками, нечесані і босі. Юля відскочила, з огидою гляділа вона на малих розбишак, що носилися хатою, залишаючи на килимах брудні сліди. Один схопив кочергу і став фехтувати з іншим, який надягнув на голову дідові сімейки, як шолом…

– Це брати мої менші, будь ласка, не гнівайтесь на них.

Вмить Юля втиснулася в стілець, як та лялька «Барбі» в пластикову трунку в якій її продають. Високий молодик з чорною борідкою і сліпучою усмішкою ступив у хату. Очі наче дві жарини, пальці, як тоненькі гілочки, тільки кульгав він якось дивно, наче ходив в незручному взутті.

Галантним рухом зняв він тяжке пальто і шляпу, залишившись у сірому твідовому піджаку. Зачесав самотню прядку, що сексуально спадала йому на лоб. Дочекався хазяїна і ввічливо попросив у Івка сісти поруч Юлі, яка від несподіванки просто впала на стілець.

Не дивлячись на погоду від тіла його йшов такий жар, що можна було опектися.

– То як ви сюди забрели о такій погоді, світлий пане? – стелився перед ним Івко, поки малеча у сусідній кімнаті стрибала на ліжках і билася подушками.

– Ну як чому, – підіграв йому молодик. – Ви ж мене самі і прикликали. У батька мого сьогодні просили.

Юлю труснуло і він чудово відчув той страхітливий струм, що мандрував між їхніми тілами. Молодик нагнувся до її руки і облесливо поцілував.

– Боржик моє ім’я, – відрекомендувався він. – А ці два непослухия: Жужик і Кожик. Свита моя.

– Дивні імена, – сахалася Юля. – Як нелюдські.

– Ха! – Боржик манірно притулив долоню до рота. – Ви мені одразу сподобалися. Там, у очереті я дивився тільки на вас.

Очерет? Що за ахінею він меле?

Юля спіймала погляд дідуся – старий нервово потирав руки, переводячи погляд з Боржика на Юлю і не знав, що сказати.

– Ви присідайте, – запропонував молодик хазяїну. – Нам треба ще весілля обговорити…А дружина моя поки збереться.

– Яка дружина? – пискнула Юля, тоном дитини, яку дорослий дядя питає чи знає вона, що у хлопчиків у штанях.

– Юлю, – і знову цей ти-ж-сама-усе-знаєш погляд. – Ви були у мого батька в господі. Женихом бідкалися. От я до вас і прийшов. Руки і серця так би мовити просити.

Юля знову кинулася поглядом до Івка, але той ховав його десь у підлозі. На серці стало зимно, хоч у вікно стрибай. Голову знову осяяла думка про безперервний біг далеко звідси.

– Щось не так, голубко? – ніжно звернувся він до Юлі і поклав свою руку на її. – Найвеличнішою з нас будеш, людці тобі все, що скажеш виціловуватимуть, за одну твою волосиночку власного первістка удавлять. Тільки холоднувато у озері, ти ж не боїшся холоду?

– Ні…В сенсі яке озеро, куди ви мене…

– Право слова, Боржику, я з вашим батьком…

– А гарну ви хатинку собі зробили з батькової руки, – заговорив він тепер до Івка. – Він добра душа, з людей при житті багато не бере, все кашку та ниточку, а я б такий і телятком закусив. Знаєте скільки людей нечистим служить? А скільки з них по-путньому за милість платять?

– Та я ж все життя, як той мученик…

– Мученик? Овва! Спиш певно на кам’яній підлозі, їси сухий горох з гнилим зерном і на милість Богу живеш? Та ти христопродавець, який деньки свої паскудні потягти хотів, так мало того ще й черево з кишенями набити!

Тепер і Юля зрозуміла з ким має справу. Тепер він вже не був охочий до манер та прелюдій, від нього тхнуло болотом, а шкіра стала блідою, як у втопленика. Поглядом звіра дивився він на Івка, звіра, що не відпустить свою здобич.

– Пане, подивіться на мене, хіба я для вас гарна? – наче карткар без штанів Юля виривалася останнім козирем. Розтягнула шкіру обличчя у страхітливу посмішку і скочила очі, аби здаватися ще потворнішою.

– Так і я ж не красень, люба, – він відвів очі до дзеркального віконця і Юля мимоходом глянула туди. Заверещала і відскочила. Ці малі чудовиська позаду неї якраз грали у гру «Хто далі плюне?» і потилицею вона якраз відчула переможця. Свиняче рило з людськими очима дивилося, усміхалося і чесало рогату голову, наче й не бувало того привабливого молодика.

– А ще я безплідна… – шепотіла вона, вгамовуючи забите дихання. – Я…ніколи не народжу вам… дітей.

Два пекельних ока повільно спустилися від її обличчя до тазу. Затримались на мить і криві губи прорізала усмішка. Рентген дав негативний результат.

– Мала брехухо, – він підвівся і боляче ухопив її за зап'ясток. – Ти народиш мені багато дітей, як та кролиця, будеш давати і давати приплід, поки усе село нам в ноги не кланятиметься!

Блискавка шваркнула над селом і бісенята зайшлися сміхом. Потвора нависала над Юлею, тиснула руку зі злим наміром зламати.

– Геть від неї!

Дід кинувся до сільниці на столі, вхопив пригоршню і закинув тому за комір. У диких муках закатався Боржик підлогою, вигинався і кричав, хрюкав, знімав одежу, демонструючи волохате тіло. Юля вгледіла ратиці, що вискакували з-під обірваних брюк.

– Жужику! Кожеку! Рвіть його!

З улюлюканням кинулись сатанята на старого: звалили на підлогу, драли обличчя і топталися по спині. Сіль! Юля потягнула до неї руку, як Боржик смикнув її до себе на підлогу. З натугою піднявся, взяв її за ноги і потягнув до виходу, доки та верещала і чіплялася за килим.

Останнім побачила вона, як один з дітей запхнув ратицю діду до рота, а потім в очі вперіщив дощ і вона вже нічого не бачила. Як пір’їнку, підняв її Боржик на плечі, побіг двором і вмить здійнявся в небо, назустріч дощу.

 Вітер вив і кричав у вухах, перебиваючи страх Юлі. Вони були далеко над селом і його поодинокі вогники стали не більше за мурах. Наче у тих оповідках безумного Полтавського письменника металась вона між хмар. Налякана, Юля міцніше вхопилася за чорну шерсть у нього на загривку бо більше за темне, але живе майбутнє боялася лише близького вільного падіння.

Дихання перехопило і серце перестало битися. Боржик тримав її міцно, зі знанням справи, рухаючись небом, як на ковзанах. Нічні дивились на них з гнізд, а хмари здавалось ось-ось чиркнуть їй голову. Не встигла Юля звикнути, як Боржик пішов на спад, від чого в животі дівчини заграли оркестри. Падав каменем, ні на мить не спиняючись.

Вмить світ оглух і онімів. Густа товща повністю поглинула їх. Навколо  стало холодно і повільно. Вона була в тому болоті. На мить зважилася відкрити очі і жахнулася від жовтогарячих очищ, які лупилися на неї звідусіль маленькими вогниками. В самому їх центі засідав чорний бородатий міх із закрученими рогами, які світилися блакитним блиском.

То ось як виглядає Звір

Боржик виплив знизу – вона досі не могла повірити, що тут так глибоко! Покрутила головою, благаючи не робити цього, та свиняа голова лише зморщилась у хижому вищирі. В наступний момент липкі пальцорки підводних трав зануздали їй руки і ноги, п’явки розміром з палець вгризлися зубищами в сорочку і розтерзали її на дрібні клапті. Залишились відчуття і давучкий біль у грудях – вона широко відкривала рот, аби захлинутися водою, та чомусь ніяк не могла це зробити. Повітря їй вистачало.

Останні миті цноти вона ридала і билася у корчах. Наче розжарене кайло длубало її вузьку розкішницю, гостре і болюче. Юля билася і кричала, проклинала світ, що мірно розкинувся над ними. А найбільше діда Івка.

А потім вона сміялася, як сміялися усі ті почвари з гарячими очима, на поталу яких її сюди притягнули. Раділа нелюдським пальцям, що мацали її груди і поцілункам, що заповнювали рот. Він безумовно найгалантніший, найдобріший і найпорядніший хлопець, який у неї був і колись буде.

Перший і останній.

У них будуть діти: вередливе і зле, хворе на голову поріддя. І вона буде матір’ю – жахливою болотяною відьмою, задля якої люди будуть душити первістків, а вона змушуватиме корів краще доїтися.

Лише мить вона крутилася на болючому розжареному прутні.

Лише мить сміялася і плакала зі свого майбутнього.

Лише мить залишалася при здоровому глузді.

А потім вмить старий міх зірвався зі свого слизького трону і разом з Божиком і цілою армією ринувся на поверхню. Юля цього не чула і не бачила втратила всякий зв'язок зі світом у тому в’язкому «ніщо», куди її запроторили і де вона тепер лишилась сама

Вона чула думки Божика – злившись з ним вона наче ненадовго стала чути його вухами і бачити його очима. Схоже на поверхні пройшло не мало часу, раз дід Івко причалапав сюди, обсипаючи дорогу сіллю і тримаючи ножа на горлі їхнього Кожика.

Волав, що заріже його, як і братика Жужика, якщо ті не вернуть йому онучку. Очі його в цю мить були чорними від люті. Вони наче як уклали з міхом угоду про ненапад.

Як Афродіта з піни морської вийшла Юля із твані. Гола, а стегнами ще юшила свіжа кров. Тепер вона була наповнена любов’ю. У всіх сенсах.

Схоже батько нечистих і правда тюхтій, раз відпустив нас живими, – думала вона, мандруючи через поле в ливень.

Дні, що тягнулися далі, Юля не пам’ятала. Схлипи і прохання пробачити йому. Лікарі і запалені органи. Смерть, що грала в шахи на її душу.

Запам’ятався тільки запах лайна, який одного ранку прорізав бульбашку, в якій вже не перший тиждень марніла дівчина. Переборовши хворобу, вона підійшла до вікна і відкрила кватирку, вгледівши асенізатор на якому її дід і ще один чолов’яга міняли колеса: праві на ліву сторону, а ліві на праву.

– Ох і допоможеш ти мені, Мишко, – говорив дід. – У мене ж там земля пайова, а та калюжа від дощів все росте і росте. По гроб вдячний буду, як порятуєш мене.

Ввечері дід признався, що викачав усе болото в ту цистерну, спалив траву навколо нього і засипав все сіллю. Юля мовчки відвернулася до стіни. З того дощового дня вона мріяла вбити Івка, повільно, аби той бачив, що це його онучка, зрозумів за які благі діла зустрічає смерть. Та направду, нічого вже їй не хотілося.

Як кастрованому коту, матері після смерті сина і зґвалтованій дівчині.

Від того дня все й пішло догори дриґом. Бджоли не пережили люту зиму і повмирали у вуликах. Миші поточили усю картоплю у погребі. Хата осунулася, а стіною пішла тріщина товщиною в палець крізь яку задував пронизливий вітер. Навіть бідолаха Мишко – розбився на своєму гамновозі, до речі якраз в той день коли віз відкачане болото на зливку. Юля прочитала про це у газеті яку дідусь після того поспішно спалив: величезний перевернутий гамновоз, чорні ріки, що течуть у міську каналізацію і люди, які з огидою затикають носи.

Дід став кашляти частіше, бувало серед ночі захлинався від нього і просив подати води, а Юля тільки робила вигляд, що спить і тихо усміхалася. Весна ще не вдихнула життя у промерзлий світ, коли Івка поклали у диспансер – як та яма для прокажених, куди кидали подекуди живих людей, аби після їхньої скорої смерті не їхати сюди ще раз. Дивовижно, що Юлі стало кращати, з’явився апетит і енергія – її тішила думка, що вона висмоктує з діда життєву силу.

Він і вмер там, серед гною, мокроти і байдужих очей, насолоджуючись запахом власного лайна. Про це її сповістили телефоном і просили забрати тіло для поховання, та Юля тільки відказала, що нехай його кумполі цим бідкаються.

Дивовижно легко бути стервом.

Та й до того ж, зовсім інші проблеми її бентежили. Тяганина зі спадщиною, продаж і купівля нового будинку і тяжкий живіт – вона завагітніла, авжеж завагітніла від ґвалтівника, який сука блять навіть не людина!

Коли вмер Івко їй треба було когось ненавидіти і Юля довго уявляла, як задушить це калічне немовля пуповиною, насолоджуючись своєрідною помстою. Та коли це бридке, чорне дитинча вибралося з її лона, вирішила дочекається більш свідомого віку, коли він стане схожий на свого татка і вже потім виколоти йому очі, відрізати пеніс тупими ножицями…словом зробити усе, чого не зробила з його батьком. Але ця дрібна крихта, яку світ висрав з її дупи, що ніколи не буде прийнятим і коханим.

Як і вона сама.

Їй треба було когось ненавидіти. Але треба було і любити.

А от коли Святик (чудова іронія, чи не так?) стане дорослим і надумає втекти від своєї самотньої матусі, що в усіх сенсах подарувала йому життя – о  тоді тупі ножиці…

V

–Мамо, прокинься! Швидше!

Годинник відстукав третю ночі. За чотири години Юля передивилася найстрашніше кіно в своєму житті. Піднялася на лікті, відчуваючи як спітніла сорочка повільно відклеюється від гарячого простирадла.

– Що тобі, зайчику?

Він усміхався повним, молочних прогалин ротом. Спочатку вона відчула протяг, що віяв від вхідних дверей, а слідом в очі впав бруд на його босих ногах і червоні, відморожені руки. Малий підскочив до дверей, втупившись у темний коридор.

– Татко прийшов! Татко прийшов!

– Як це? – Юля одним рухом скинула ковдру і підскочила. Сну як не бувало. – Він же…

– Приїхав у відрядження! Дуже хотів тебе побачити! Він сказав, що плив на підводному човні і виліз…

– Колозязь! – раптом схаменулась вона. – Той драний колодязь біля двору! – вона підскочила ближче і вхопила Святика за плечі. Скусала б губи до крові, якби вони в неї були. – Ти бачив його?

– Так. Він такий високий і гарний!

Ні! Ні! Ні! Асенізатор перевернувся. Всі ці роки вони жили у каналізації, стежили за нею, говорили зі Святиком. Вони не прийдуть без запрошення…

– Святик, татко щось тебе питав? – стараючись не завищати, спитала вона.

– Чи можна йому зайти? Дурне питання, він же мій тато! А ще просив поріг вимити, бо тут каже брудно і він зайти не може.

Юля не встигла схопити малого за горло. Двері широко прочинилися і  в темному коридорі постав його татко і її коханий чоловік.

Готовий возз’єднати їх сім’ю у вічності.