Згарище

1

Свіжий запах весни, зелені — благодать серед царства пітьми буденності. Ґрунтовка розмита дощем, поодинокі краплі якого ще падають з неба. Яна тримались посередині дороги, на тоненькій смужці трави, аби не застрягнути в густому болоті.

— Бляха, — буркнула дівчина, коли колесо її велосипеда з’їхало в багнюку. — Вітя, нагадай, чому ми їдемо на великах, а не на твоєму квадроциклі.

— Ти сама винна, — не повертаючись, хлопець відказав.

Його тон показово ображений, аби підіграти — звичні забави друзів дитинства. Яна всміхнулась, згадуючи їхні пригоди, та з доброю насмішкою мовила:

— Ну привезла тебе з Іванковець п’янючого в кузові. Що тут такого?

Вітя зиркнув на неї скоса та, похитавши головою, усміхнений мовив:

— Моєму батькові то була трагедія. Але ЗНО здамо, знову будемо ганяти. Принаймні така умова виставлена.

— Тільки не пий знову смагу в клубі, я тебе прошу, — промовила вона та на схвальне мовчання продовжила: — А де Настя, — натиснула з силою на педалі, аби не застрягнути, й важко продовжила: — шляється, що з нами не поїхала?

— Не знаю, слухавку не брала — хай іде в сраку, — захеканий він відказав та зупинившись скочив з велосипеда. — Йдемо пішки… А Настя — та реве ще в подушку певно вдома.

Яна злізла з ровера, набралася дещицю сил і, порівнявшись із другом, сказала:

— Ой, не кажи. Ну не здала ЗНО з мови, велика біда, — витерши спітнілого лоба, додала: — Все одно бурса її максимум.

Вітя хмикнув, мовляв жорстоко, але правди нікуди діти. Додав би щось глузливе, та, повернувши за пагорб у долину, він тицьнув пальцем на згарище попереду та промовив:

— А я казав щось горіло.

— Горіло, — насупившись погодилась дівчина.

— Дивно це, скажи. В три ночі хтось палить здоровецьке вогнище в їбенях.

Яна прикусила губу піддавшись задумі: долина за селом, оточена вкритими деревами пагорбами — непогане місце для гулянки… або зборів сатанинського культу.

— Дивно… якщо в селі ніхто не бухає, — обрала очевидний варіант.

Вітя насупився, змовчав — ранковий запал, ослаблений втомою, зі словами дівчини геть затух. Але десяток метрів по високій траві та очі парубка знову загорілись і він констатував:

— Жодних пляшок, сміття, навіть трава не потолочена, — задивився на подругу та, розвівши руками, спитав: — Як тобі таке?

Яна зупинилась біля попелища, що й після дощику ще тліло жаринами спалених колод. Змучена шляхом свідомість ліниво підбирала нові варіанти.

— Якась фігня, — вона присіла та, взявши гіляку, дляво пошурхала згарище. — Полтавський палій пішов жити відлюдником у наші краї?

— Можливо, — гигикнув Вітя та серйозно додав: — Або хтось палив якісь докази.

— Докази чого? Незаконної вирубки дерев?

Сарказм пригасив розмову і Яна, повертаючись у думках до теплого ліжка, з якого Вітя стягнув її терміновим дзвінком, байдуже глипала на схолодаючий труп полум’я.

— Звідколи ти носиш хрестик? — неочікувано завзяте питання Віті витягнуло її із задуми.

Яна задивилась на масивний хрест у себе на грудях. Прогнала болючі спогади та зиркнула вгору на друга — іскри в очах, недолуга посмішка.

“Якщо нахилятися в цій майці, занадто виразне декольте” — занотувала подумки вона та, дражнячи розбурханого хіттю хлопчака, повільно застібнула кофту.

— Покійна бабуся подарувала. За день до смерті, прикинь, — промовила вона та всміхнулась — контрольний у голову твоєму збудженню, хлопче.

— Баба Таня? — подив зліпив гримасу на лиці юнака. — Що колись віддала тебе на джіу-джитсу?

— Ага, фізично захиститися від зла можеш, на тобі ще духовний захист, — обпершись підборіддям на коліна, сумно промовила Яна. — І ще моралів зверху: вчися Яна, поступиш у гарний університет, поїдеш у місто — там і лишайся, — повторюючи повчальний тон, вона говорила: — Бо як останешся в цьому болоті, то зіп’єшся до цирозу, або ще гірше — вийдеш заміж за якогось дебіла, що битиме тебе.

Вітя хмурний задивився на неї та, відвівши погляд вдалечінь, наче захищаючись, протягнув:

— Та не всі в нас агресивні дебіли… А за хрестик прикольний факт. Моторошний трохи, але прикольний.

— Та вона завжди набожна була, вчила молитись. Просто в церкву не ходила нашу.

— Не палилась, — хмикнув іронічно хлопець і тицьнув пальцем на попелище. — Стоп, це що таке? — його інтонація змінилась ураз, набравшись барви підозр. — Кістка чи шо?

Яна насупилась і, відсунувши обпалену гіляку, констатувала:

— Кістка, — не зводячи з неї очей спитала: — Срані браконьєри знову?

Вітя став до дівчини впритул і, пильно вдивляючись у знахідку, сердитий мовив:

— Цей Петрук уже заїбав. Позавчора по нашому полю з рушницею бігав. Хано я батькові скажу, він йому ствола в сраку запхне.

Яна гигикнула, уявляючи достобіса огидну картину. Та й щиро так сміх пройшовся тілом, що аж нога заболіла в незручній позі. Насуплена вона вхопилась за Вітіну кофту та буркнула сполошена встаючи:

— Блять, в тебе кліщ на штанах.

Хлопець сіпнувся, відскочив, зляканий обтрушуючи одяг.

— Підараси, — злість вирвалась лайкою і труснувши нервово руками Вітя промовив: — Ну його в сраку, валимо звідси.

— Хороша ідея, — погодилась Яна, оглядаючи і свій одяг про всяк випадок.

2

Яна втомлена розглядала своє оголене тіло у дзеркалі десяток хвилин. Наче чисто, але… Погляд перескочив на двері й вона похапцем замкнула їх — занадто дивна сцена розігрується в її кімнаті. Дівчина зітхнула і вкотре перебрала пасма каштанового кучерявого волосся. Кинувши на пів шляху головою, роздратовано під ніс пробубніла:

— Немає кліщів, немає. Лягай уже спати.

З набридливою сверблячкою думок, вона одягнула нічну сорочку та залізла під ковдру. Перевіривши наостанок будильник, Яна погасила світло та змучена пригодами закрила очі.

За кілька хвилин сон повільно огорнув її в блаженні обійми. Перші спалахи сновидінь, жаринки помираючого вогнища серед непроглядної темені розтерзав дзвінок телефону. Ледь розтуливши повіки, Яна вхопила ґаджет готова обірвати остогидлу пісню, яку вона ніяк не змінить на рингтоні, та ім’я подруги на екрані змусило взяти слухавку:

— Настя, ніч надворі, шо ти хочеш? — пробурмотіла дівчина.

У відповідь холодна тиша, важке дихання за нею та слова:

— Виходь надвір.

— Ти нормальна? Я сплю вже, — на секунди мовчання сердита Яна додала: — Шо ти хочеш?

— Виходь надвір, я біля тебе.

Суворий голос, наче мати вичитує малу за не зроблені уроки. Яна прогарчала зі злості, відкинула ковдру та зі дзвоном фурнітури розчахнула штори. Декілька метрів квітнику, різнобарвного цвіту — за парканом на дорозі нерухомо стояла Настя. Обурення проросле на втомі сповнило нутро та Яна прочинила вікно:

— Настя, йди додому, заради Бога, — гукнула крізь щілину вона. — Зранку в школу, бляха!

Дзвінок обірвався. Не зводячи погляду з подруги в хаті, Настя сховала телефон. І лишень прохолода травневою ночі та лінь, стримали Яну не вийти та не насипати лайки добряче.

Натомість вона так і дивилась у вікно, лють її потроху знітилась у тривогу. Розгублена та повзала навмання свідомістю дівчини, не в змозі знайти поясненнями вихід.

Настя зрушила з місця, та не пішла додому, а крокувала в іншому напрямку до хвіртки. Яна нахмурена дивилась їй услід, до власного подиву заклякла — немов подруги опівнічна тінь наближалась химерою серед втрачених недавніх сновидінь. Скрип заржавілого металу, за ним шурхіт і собачий гавкіт. Темний образ Рекса, німецької вівчарки, шугонув подвір’ям і з лютим гарчанням зупинився біля хвіртки.

— Рекс, шо на тебе найшло? — прошепотіла беззвучно Яна.

Пес же не стихав, клацав зубами та кидався крізь діри в паркані, аби прогнати знайому гостю. Хвилини звіриної люті, у вітальні загорілося світло, опісля й надворі. Ховаючись од нього в темінь, Настя позадкувала назад на дорогу, похапцем розчинилась у мороці.

3

Недосипання втомою застилало очі, стуляючи їх. Розбурхана непроханим химерним візитом, Яна довго не могла заснути, все позирала на телефон, чекаючи нового дзвінка, раз-по-раз сварила пса у вікно, що до ранку гарчав і гавкав біля хвіртки.

Знемога, з нею роздратування — огидне шкрябання крейди доводило Яну до сказу.

“Ну коли вже цей телепень доробить приклад і нарешті всядеться?” — питання бриніло злістю в думках.

— Я так хочу їсти, — прошепотів Вітя поряд.

— П’ятнадцять хвилин до великої перерви. Потерпиш, — буркнула дівчина, прикусивши ручку.

— Пойми ти це, в мене жилудок болить, — скривившись хлопець відігрував мем, навертаючи на подругу сміх, — я вмру зараз, пойми ти це, я зараз застрелюся…

— Вітя, — суворий голос вчителя обірвав виставу, — все нормально?

Парубок винувато опустив голову та зробив вигляд, що пише щось, аби не нарватися на привселюдні повчання. Яна ж до сверблячки у горлі ледь стримувала регіт. Лишень стукіт і скрип дверей її врятували. Дівчина повернула голову й подивована угледіла Настю, що буркнувши “Добрий день” сіла осторонь біля вікна.

Розгублена тиша, нахабність дівчини спіткала несподівано всіх і тільки тиск відповідальності змусив вчителя промовити іронічно:

— Ну, краще пізно, ніж ніколи.

Урок повернувся у своє русло, попри перешіптування куцого сільського класу.

Наче на каторгу, Вітя пішов до дошки й неквапливо вирішував піддатливий приклад. Яна ж байдуже переписувала те в зошит, раз-по-ра позираючи на подругу. Довга спідниця, старомодна блузка й акуратно заплетене волосся — дивна якась. В тої не було ні підручника, ні зошита, вона сиділа з подвійним листком і ручкою, які за командою вчителя їй дав однокласник. Навіть і вигляду не робить, що щось пише, лишень пильно вдивляється в усіх навколо, в одного за одним.

Дзвінок на перерву обірвав напругу, що сплутала помисли Яни.

— Займеш мені місце в їдальні, — стиха вона промовила до Віті, що ховав шкільне приладдя в рюкзак.

— А ти? — побіжно той запитав.

Яна махнула рукою, не зводячи очей з подруги. Обід почекає, допит за вчорашнє, та й сьогоднішнє, важливіший. Дівчина дочекалась, коли всі покинули клас і просякнута роздратуванням підійшла до Насті, що так і сиділа за партою.

— Що з тобою робиться? — запитала Яна, стоячи в подруги над головою.

Та кинула зневажливий погляд угору та підвелася. Холод її позирку, мови тіла — Яна дивилась наче на незнайомку.

— Не здала ЗНО й типу “всі нахуй ідіть”?

— Гавкаєш, наче псина твоя, — процідила крізь зуби Настя.

— Ти припухла? — гаркнула Яна.

Потік лайки вже був на вустах, та Настя не дала йому вирватись на волю. Вона вхопила подругу за голову обома руками й, рвучко потягнувши до себе, поцілувала в губи.

Мить заціпеніння змінилась на лють, Яна відштовхнула щосили Настю у груди й плюючись сахнулась од неї.

— Та, що тобі робиться, блять?! — скрикнула вона.

— Вау, в-а-а-у, — протягнув Вітя, що жуючи пиріжок стояв у дверях. — Ви продовжуйте…

Яна глипала на нього, отетеріла, рибою німою роззявила рота. Трав’янистий присмак поцілунку на вустах, повернув до тями, й вона зиркнула на подругу знову. В очах тієї не було вже зверхності, натомість подив скував її тіло, потому злість його зворушила, смикаючи м’язами лиця. Настя рушила до дверей, штурхнувши на ходу Яну плечем. На мить дівчина зупинилась біля Віті, потягнулась до нього, та фиркнувши полишила затію, коли той ошелешений вкусив перед її носом пиріжок.

— Там у їдальні гороховий суп, — промимрив Вітя, глипаючи услід однокласниці, що пронеслася коридором геть. — Але фіг на нього. Шо це було?! — прийшовши до тями, він запитав.

— Ця притрушена мене зализала, — одказала Яна, розвівши руками. — Мені треба подихати.

З розпашілими щоками, збитим диханням, вона підійшла до вікна та відчинила його. Жадібно Яна вхопила свіжого повітря, настирливо намагалась вернути спокій. Зелене соковите листя шурхотить на вітрові — вдих, видих — хлопці виходять зі школи, йдуть на перекур в старий туалет надворі — думки потроху порядкуються, пацани повертаються на вигук.

Умиротворення пішло під три чорти. Доріжкою від виходу підтюпцем рухалась Настя. Вона підійшла до юнаків, мило посміхаючись, перекинулась з ними кількома словами й разом вони рушили за школу.

— Вітя, глянь, — буркнула Яна. — Швидко!

— Яке швидко? — хмикнувши той промовив. — Третя нога затверділа — не можу швидко.

Яна цмокнула роздратовано, підганяючи того. Штурхнула в плече, коли Вітя нарешті підійшов, й тицьнула пальцем услід Насті та хлопцям:

— Шо вона задумала?

— Враховуючи побачене, груповуху.

— Дуже смішно, — фиркнула Яна та, повернувшись до вікна спиною, всілась на підвіконня, коли гурт зникнув за рогом.

— Я серйозно, — непохитно, виважено промовив Вітя. — І ми були першим вибором походу… Це рахується, як комплімент? Чи ми типу легкодоступні?

Яна закотила очі на це — настрій геть не для жартів. Нутро бурлило казаном, парувало подивом та злістю, що виривалися з неї з кожним напруженим подихом.

4

Ніжна вечірня прохолода, шум поодиноких машин. Яна крокувала вздовж шосе, зачарована гармонією села — без криків, сваром, алкашів доволі приємне місце. П’ятдесятка в кишені, що дали батьки, перед тим, як поїхати на день народження дядька, приємно хрустіла в кишені.

Тарахкотіння автівки позаду збило спокій. Насупившись дівчина зиркнула на поржавілі Жигулі, що пронеслися з ревом повз.

“Дурнувате якесь” — пронеслася думка, коли за сотню метрів попереду водій влупив по гальмах посеред дороги.

Осудливо похитавши головою, Яна звернула з доріжки до сліпучих вогнів магазина. Взяти баночку улюбленого забороненого напою, якихось снеків і супокійний вечір не може бути кращим. Минаючи маленький коридор, Яна зайшла в всередину.

— О, Яна, — промовив посміхаючись однокласник Максим, відходячи від каси. — Якраз думав до тебе зайти.

— Чого? — спитала вона, передчуваючи мороку.

— Ти зробила хімію на завтра? — на схвальний неохочий кивок він продовжив: — Можеш дати зошита? Я завтра в школу принесу.

— Можу, — зітхнула вона.

— Супер, — той розплився в посмішці. — Дякую, виручила, бляха… Я тоді почекаю надворі тебе.

Яна знову кивнула — не дадуть спокою — та в спину однокласника буркнула  погрозу:

— Тільки попробуй забути.

Вона глибоко вдихнула — ніщо не зіпсує вечір. Але й слухати дурну балачку всю дорогу назад бажання в неї не було. Яна вернула думки до першочергового завдання та, махнувши продавщиці на вітання, підійшла до холодильника з напоями. Погляд відразу вихопив вишневий “Бірмікс” — прекрасно. Ще є двадцять чотири гривні на закуски. Маленькі чипси, сухарики чи кукурудзяні снеки — тепер вибір складніший.

Зупинившись на першому, Яна присіла біля стелажа, скрупульозно обираючи смак. Важкі кроки поряд перетягнули її увагу та, зиркнувши вгору, вона вгледіла старшого хлопця, Микола наче — ім’я притрушеного гонщика на знайомій машині зринуло з пам’яті.

Той розбурханий вилупив на неї очиська, перекошена посмішка на лиці, розпатлане волосся, пластикова пляшка з-під пива в руці — пацієнт психіатричної лікарні, примітка “буйний”, ніяк інакше.

“Шо хочеш?” — питання мало не вирвалося з неї, коли парубок різко ступив до неї.

Яна сахнулась, тваринний інстинкт, не більше, та полегшення надто приємно розрослося в душі, коли товариш Миколи схопив того за рукав прошепотівши:

— Не зараз.

“Що не зараз?” — надокучлива тривога зринула знову.

— Хлопці, ви будете щось брати? Бо в нас зі своїм не можна, — суворий тон продавщиці гулом пройшовся приміщенням. — Чи ви прийшли мені покупців лякати?

— Не будем, — огризнувся Микола й вони рушили надвір.

— Їбануте якесь, — буркнула стиха Яна, вгледівши німу згоду в очах продавщиці Наталі.

Хвилину дівчина так і сиділа навпочіпки, доки німота в ногах не витягнула з трансу. Зупинивши свій вибір на безпечному варіанті “Сметана та зелень”, Яна взяла відповідну пачку й посунулась до каси.

— Пробач, вісімнадцяти немає, — взявши банку “Бірміксу”, сухо мовила Наталя та відставила ту далеко на край прилавку.

— Та, я ж… — розгублено промимрила дівчина, розводячи руками.

— Такі правила, — відрубала жінка й тихенько додала: — Камеру поставили. Йтимеш на вихід, забереш. Там сліпа зона.

Яна кивнула, понурено, аби підіграти. Розрахувавшись за все, вона подякувала та, крокуючи надвір, крадькома забрала банку. Зі скрипом, але місію виконано — подумки похвалила себе, та, не закривши двері за собою, Яна зупинилась у коридорі. Потайки вона визирнула надвір, роззирнулась — нікого. Зґвалтувань у селі не було відроду, та перестрахуватись на випадок домагань не зайве.

Віддаляючись од магазину, Яна відкрила баночку, сьорбнула “райського нектару” та з насолодою “закусила” чипсами. Десяток метрів серед тиші, умиротворення навідалось знову, та зі спалахом думки вона оглянулась. Макса теж ніде не було.

“Баба з воза, коням легше” — подумалось їй та з легкістю на душі Яна покрокувала додому.

Кілометр шляху й баночка напою спорожніла, за нею і чипси скінчилися. Дівчина зіжмакала порожню пачку, сховала до кишені та звернула з обочини на стежину, аби зрізати шлях. Величезні валуни граніту, висока трава та непроглядна темінь. Не найкраще рішення сюдою йти, та назад вертатися лінь, тому насупившись, вглядаючись у морок, Яна поклалася на вдачу. За світлом фар машини темрява дещо скресла і, вдячно глянувши на авто, дівчина розгубила втіху.

Попереду на її вулицю звернули ті ж Жигулі. Яна приховалась за каменюкою, дивилась їм услід, хапаючись за полум’я злості, аби звільнитися ним з крижаних обіймів тривоги.

Машина зупинилась за сотню метрів, червоні задні вогні хижим поглядом зиркали крізь тьму. За сум’яттям повільно підкрався ляк, розганяючи дещицю хмелю, що оволодів тілом. Яна здригнулась сполоханим дівчиськом, але зціпила зуби, вчасно оволоділа собою. Варіантів небагато: піти на ризик чи перехитрити. Непевна, який обмінний курс синців та стусанів між дівчиною та двома бугаями, Яна зійшла зі стежки. Поза першим подвір’ям на вулиці, крізь невелике пасовище сусідських кіз, вона вийшла на городи. Обережно крокуючи межею, Яна добралось до берега невеликого струмка, що протікав вздовж вулиці.

“Ну й стійте там дебіли” — зловтішалася подумки й усміх не змусив на себе чекати.

Хвилина часу і Яна йшла власним городом, оцінюючи натемно, як посходила картопля.

Потрібно було брати два “Бірмікси” — покартала себе, бо ж градус зляканий вивітрився з тіла.

— Спиш, Рекс? — гукнула вона собаці, що загупав хвостом у відповідь, не вийшовши з будки у вольєрі. Яна лишень встигла подумати випустити його, та бурчання двигуна неподалік погнало острахом до хати. Замок піддався сутужно тремтячим рукам і задихана вона скочила всередину, замкнулась.

Скинувши кеди, дівчина обперлася мокрою спиною на холодний метал та шкірою відчула гуркіт кроків. За ним голоси, заглушені гавканням собаки, даремне шарпання ручки знадвору та важкі удари кулаком об двері. Яна зіщулилась, вгледівши тінь за вікном, припала безшумно в темний куток.

— Та немає нікого, — крізь щілини дерев’яної рами, вона розчула слова. — Поїхали, завеземо цього…

Сказане далі долинуло порожнім гулом за гарчанням знадвору та пульсаціями власної крові у вухах. Не підводячись, Яна кинула порожню банку в смітник і зітхнула — таки даремно дві не взяла.

5

Яна глянула на телефон — п’ять хвилин уроку, а вчителя все немає. Полистати б стрічку новин, та інтернет, взагалі зв’язок теж відсутні ще зранку.

— До речі, а ти батькам за цю фігню розказувала? — хитаючись на стільці поряд, запитав Вітя.

— Щоб у матері істерика була? Ні дякую, — закотивши очі, вона відказала. — Їм пощастило, що я мекнула перед цим. Наступного разу зламаю одному зап’ястя, будуть думати перед тим як лізти.

— Жостка ти, — хмикнув хлопець.

Яна задивилась на його задумане нахмурене лице та додала:

— В теорії я і щиколотку можу зламати комусь, але то треба в партер вийти.

— Я б на це глянув, — підбадьорливо всміхнувшись, Вітя відказав.

Знудьговану балачку перервав скрип дверей і директор, що показався в них:

— Так, діти. Андрія Володимировича сьогодні немає. Це ж у вас останній урок? — на схвальні кивання він продовжив: — Прибирайте в класі і можете йти додому.

Сердитий, чоловік покинув клас та дрібка школярів заходились збиратися. Вітя склав приладдя до рюкзака та зібрався був іти, як Яна його зупинила:

— Куди летиш? Чи ти хочеш, щоб я сама прибирала?

— Бляха, ти ж після Макса в черзі, — розчарування зігнало посмішку з лиця хлопця. — Де він лазить гівняр?

Яну теж турбувало це питання. Не зробив хімію, збрехав батькам, що хворий, лишився вдома — очевидна відповідь, та реальність її забракувала. Макс був вчора біля магазину і сьогодні в школу не прийшов, з ним і Роми немає — його товариша. Настя, Андрій Володимирович теж відсутні. Надто багато прогулів, не сезон застуд.

— Хороше питання, — пробурмотіла Яна, махнувши на прощання двом однокласницям — єдиним, хто явився сьогодні, окрім них.

— Думаєш з тобою не вийшло, то тіпи перейшли на хлопчиків? — гигикнув Вітя, намагаючись витягнути її з тривожної задуми.

— Не смішно. Вони ж говорили про когось.

— Та нормально, — переконливо хлопець зазначив. — Я що не бачив, як ти на його сраку задивляєшся. Такий персик.

Яна не втрималась та випустила зітханням смішок. Знову та втішена мила мармиза друга, таки піддалася його позитиву:

— Мені твого нектарину достатньо.

— Нектарин — непогано, — той оціночно стенув плечима. — Не курага і на тому дякую.

— Аби огірок не був квашений, — промовила Яна та, рушивши витирати дошку, кинула: — Мантуль по воду, ботанік.

Вітя віддав честь, мовляв “слухаюсь командир” та, взявши з шафи відро, поплентався коридором до туалету. Яна ж понуро поставила всі стільці на парти, підмела підлогу, якраз перед поверненням хлопця.

— Ооо, — протягнув той, поставивши відро та поглядаючи в коридор. — Явилась одна пропажа.

Готова була побачити учителя, Яна роззявила рота, коли до класу увійшла Настя. Нафарбовані червоним губи, та ж довга спідниця та блузка з глибоким декольте.

— За що нам така честь, що пані Анастасія зволили обдарувати своєю присутністю? — насмішкувато виразно запитав Вітя.

— Тихенько, кошеня, — вона пожурила пальцем. — З тобою поговоримо пізніше. Наодинці.

Яна скривилась, глянувши на Вітю з німим питанням “Що це було?”, звернулась до Насті суворо:

— І де ти лазила, мадемуазель? — на останньому слові помахом руки пройшлася подругою з ніг до голови.

Та відразу насупилась, грайлива барва вицвіла з лиця та грубі слова зійшли з вуст:

— Розказуй, як у тебе це вийшло? — спитала вона, зупинившись впритул до Яни.

— Шо за сморід? Ти овес жереш? — вчувши знайомий запах, промовила Яна.

Ляпас прилетів неочікувано, зі дзвіном у вусі, що голова Яни аж відхилилась убік. Спантеличена вона торкнулась вдареної щоки, розчула злостивий викрик:

— Хльорка малолітня.

— Ну все, сука, ти догралась, — зціпивши зуби, буркнула Яна.

Злість хлинула через край, напалмом залила все тіло, що кожен м’яз палахкотів нею, готовий діяти. Яна перехопила руку, готову завдати знову удару. Поворот кисті, щоб біль затуманив розум — рухи відточені роками тренувань — вбік, за спину і догори. Розгублений зойк Насті, глухий удар тілом об стіну та сердитий голос Яни їй на вухо:

— Ще раз мене вдариш, ходитимеш місяць у гіпсі.

Слова її лунали грізно, не порожньою погрозою — наміром.

— Тихо, дівчата, ми цивілізовані… — нервово Вітя намагався влізти, та Настя його перебила:

— Ти здохнеш у муках за це! — гаркнула люто звіром.

Вільною рукою вона дотягнулась до Яни та кігтями вп’ялась у живіт тієї.

Біль скаженим гнівом прошив нутро. Яна стиснула кулак і вліпила подрузі по ребрах. Наступний удар мав полетіти в потилицю, та Вітя вчасно перехопив її руку. Дівчина зиркнула на друга шалено, його злякані очі, ніжне “Не треба” стишили норов.

— Що тут відбувається!? — добив приглушений шал криком директор.

— Це не зовсім те, що… — опустивши голову, Вітя кинув приречену спробу виправдання.

— В мій кабінет, — промовив чоловік та на сторопілу непокору гаркнув: — Швидко!

Яна відпустила хватку, та кулак лишала стиснутим, безмовним аргументом. Настя зиркнула на неї лихо, але в бійку не полізла та, задерши норовливо підборіддя, покрокувала за директором слідом.

Вітя стенув плечима та, похиливши голову, зітхнув, оцінюючи розпашілу щоку подруги. Його жаль неприємно торкнувся Яниної душі. Дівчина прогнала його злістю та й, не зронивши слова, рушила з класу.

Гнітюча мовчанка провела їм шлях до кабінету директора. Той розставив стільці два навпроти одного, аби розділити сторони, та всівся за своє крісло. Грізний позір з-під лоба, тактична пауза й строге питання:

— І що це було?

— Вона перша дала Яні ляпас, — тицьнувши пальцем, пробелькотів Вітя.

Настя єхидно всміхнулась та, нахилившись через маленький кабінет, торкнулась його коліна:

— Все захищаєш її…

Хлопець смикнувся, відвів ноги убік, відвернувся й директору ствердно мовив:

— Я розказую, як все було. Павло Васильович.

Той нахмурився ще дужче, задивився пильно на Настю, доки та не всілася знову на стілець. Та як би не старався страху чи сорому на неї нагнати, зверхність все променіла з дівчини.

— Нащо тобі ця плоскодонка? — промовила Настя та грайливо розстібнула ґудзик на блузці. — Коли є…

— Досить, — гаркнув директор, гупнувши кулаком по столі. — Ви двоє, — фиркнув до Яни та Віті, — вільні.

Двічі їх не довелося просити. Вони миттю шмигнули до дверей та, закриваючи їх, Яна наостанок зловила самовдоволений усміх подруги. Не встигла дівчина зліпити докупи думки, підозри, як Вітя схопив її за плече та, вказавши на клас в кінці коридору, прошепотів ледь чутно:

— Йди по рюкзаки.

Яна роззявила рота заперечити, та хлопець насупившись повторив жест. Закотивши очі в знак непокори, вона все ж послухалась. Лишень за кілька метрів, оглянувшись і помітивши, як друг підслуховує розмову в кабінеті, Яна пожурила себе, за те що це не її ідея.

Раз-по-раз позираючи назад, вона дісталась до класу, взяла рюкзаки. Й коли вийшла в коридор, побачила, як Вітя зривається з місця та щодуху летить коридором до неї.

— Блять, — Яна буркнула та, перекошена від ваги ранців, рвонула до сходів.

Вітя зустрів її в дверному проході, перехопив свого рюкзака і задиханий кинувся сходами вниз. Яна відразу за ним, та на другій сходинці дівчина сахнулась назад і вліпила долонею по кнопці дзвінку. Три довгих сигнали — пожежна тривога.

Ледь встигаючи переставляти ноги, аби не впасти, за шумом, що гудів у вухах, гамором зверху, вона готова була заприсягтись, що вчула слова: “Лови їх”. Вони гуркотіли жахаючим громом у голові, із задухою бігу розбивали ясні думки.

Яна врізалась у Вітю перед виходом зі школи. Він тримав ручку дверей, прикусив губу, кинувши затію, рушив до напівпідвалу пробубнівши:

— За мною, треба сховатись.

Духу не лишилось встигати за його думками, хитаючись од ваги рюкзака, Яна ступила на чергові сходи й безвольною тінню пленталась за хлопцем. Той повернув у маленький коридор, припав до запилюжених дверей і заходився ритись у рюкзаку. Тремтячими руками він роздобув металевий транспортир і вивіреним рухом здолав замок.

Довге та вузьке технічне приміщення, запилюжене, засмічене всякою всячиною. Вітя вибрав з усього швабру, підпер нею двері та знесилений бухнувся на пощерблену парту. Яна скинула ранець і сіла поряд. Жадібно хапаючи затхле повітря, як заєць, що приховався від лиса в норі, намагалась осмислити останні хвилини, сповнену ляку й тривоги втечу.

— В директора машина, — захеканий промовив хлопець, тицьнувши на автівку за мутним вікном неподалік. — Вони би нас легко зловили.

— Вони? — спитала насторожена дівчина.

Вітя задивився на неї, витер рукавом спітніле чоло та відказав:

— Я не знаю точно, але… Настя наче засосала Павла Васильовича й він такий типу: Слухаюсь повелителька… Щось таке… — наче усвідомивши абсурдність історії, він похитав головою та промовив: — Розумію — молоденька гарна дівчина, але це хуйня якась.

Яна хмикнула на сказане, втупила порожній погляд у стіну, перебираючи чудернацькі факти минулих днів. Все сутужно ліпилося до купи, липнуло до стінок свідомості гливким тістом сум’яття.

— Вона поцілувала мене і розізлилась, наче щось пішло не так, — озвучила єдиний наявний висновок.

— Поцілувала директора й він… — Вітя замовкнув, задивившись у вікно.

Асфальтованою доріжкою йшли Настя і Павло Васильович. Чоловік попереду, цмулячи цигарку, роззирався навколо, як мисливський пес, та звірята мудро сховалися. Не нагледівши їхнього сховку, обоє сіли в машину. Хвилина тривоги, бурчання “Ланоса” та автівка поїхала геть.

— Звідколи Павлуша курить? — не зводячи зору з вулиці, Вітя запитав.

— Завжди. Але ніколи біля школи перед учнями.

Чергове скельце в химерну мозаїку, що блиском своїм мучила зіниці та мозок за ними.

— Наче вона поцілунком задурманює розум людям… — промовив хлопець та з невірою додав: — Бля, ну не може таке бути. Може вони їбуться, дівка пустилася берега. Буває.

Яна звелася на ноги не в силах сидіти. Її розбурхане єство піддалося божевіллю, готове відшукати у ньому правду.

— Вона дуже дивна, дуже. Цей старомодний одяг, повадки — не схоже на Настю зовсім. І цей запах від неї… — Яна замовкла, відшукавши його в пам’яті. — Як того костра. Бля, точно!

— Окей, — протягнув Вітя скривившись. — Вона піроманка тепер ще.

Яна пропустила це мимо вух, мозок наполегливо вчепився в клубок подій, намагаючись його розплутати.

— Вона сказала на мене “хльорка”. Де я могла це чути раніше?

— Стара Малаїха так каже на всіх дівчат, — розвівши руками, Вітя відказав.

— Малаїха? Яку все село вважає відьмою? — ошелешена щирістю своїх же риторичних питань, промовила Яна. — Заєбісь.

Вітя зітхнув, вклавши у те зітхання весь скепсис щодо сенсу їхньої чудернацької розмови.

— Що ми маємо? — за хвилиною мовчання, він зібрав докупи проговорене: — Настя з якогось дива поводить себе, як йобнута бабка, що відьма типу. Жере якісь трави і палить з ними вогнище. Можливо підкорює людей своїй волі поцілунком…

— Ненавидить мене, бо зі мною не вийшло, — Яна монотонно перехопила роздум. — Таке враження — хоче трахнути тебе… І два гівняра хотіли мене… зґвалтувати виходить?

— Так, — кивнув подивований Вітя. — Можливо теж одержимі.

— І кілька людей не прийшло чомусь у школу. Теж одержимі?

— Можливо, — сумніваючись хлопець похитав пальцем, наче длубаючись ним у невідомій субстанції, якою стала їхня реальність. — Або ми йобнулись і як два дебіла ховаємось у шкільній комірчині.

Суцільна нісенітниця — втомлена Яна мовчки сіла назад біля друга і поклала вдарену щоку на його плече. Суцільна нісенітниця — на повторі лунало думками — але правдоподібна в пелені тривоги.

— Плоскодонка. Ні ну ти чув? — забуте обурення зійшло з вуст Яни мимовільно. — Ну перший, півтора. Не п’ятий, як у неї, але…

— Та то непрактично такі сісяндри. В тебе якраз такі — хороші, — задивившись на власні долоні, промовив Вітя.

— Дякую, — сказала Яна й потиснула йому виставлену руку.

— Чекаємо ще хвилин сорок, — не відпускаючи її долоню, впевнено мовив хлопець і, глянувши у вікно на чорну хмару, що насувалась, продовжив: — Школу закриють, нікого не буде. Втиху, непомітно, може якраз дощ піде, йдемо по домах. Беремо велики та їдемо до Малаїхи на розборки.

Яна мугикнула на згоду та промовила:

— План — гімно. Шо нам це дасть? Ймовірно ніфіга. Але грець з ним, я в ділі.

6

Промокла до нитки Яна забігла на власне подвір’я. Дрібка полегшення наздогнала її на порозі хати.

Роззирнулась — нікого, самотня дощова пустка, що вміло приховала небезпеки, але й від них дала затаїтись.

— Мам! — зайшовши всередину, крикнула дівчина.

У відповідь бурчання холодильника, жодних слів. Пішла в магазин, до когось в гості — свідомість похапцем шукала виправдання, аби не спалахнути ляком, не вигоріти вщент. Та млосним теплом він усе ж підкрався, забракував усі притомні варіанти, і Яна, переставляючи задерев’янілі від утоми й стресу ноги, рушила далі.

Абсолютний спокій оселі на противагу калатанню серця. Дівчина скинула мокру кофту, повісила на двері. Переодягнутися, лишити матері записку про всяк випадок і вирушати. Декілька кроків і полотно банального плану затріщало. Яна підняла з підлоги телефон матері, провела пальцем по розбитому екрані. Страх гіркотою відчувся в роті, холодним потом виступив на спині. Сутужно дівчина прогнала тривожні думки та, поклавши телефон на стіл, зайшла у свою спальню.

Зойк вирвався з неї і тіло заціпеніло. Попри муку, Яна не могла відірвати погляд од ліжка. На заквітчаний ковдрі багряним лежав орнамент кровиці. Масні плями вели до трупу її собаки. Кудлата шерсть тієї розійшлася на животі величезною раною, нутрощі вивернуті назовні, блювотиння на роззявленій смертю пащі.

Яні хотілось плакати, кричати, ламати усе навколо та звести на той світ хворого, що це зробив. Останнє дозволило не рухнути долі, глибоко вдихнути та зрушити з місця. Відвернувшись од ліжка, дівчина дістала з шафи сухий одяг, переодягнулась і покрокувала надвір, допоки гнів палахкотів нутром, дозволяючи діяти.

В подвір’ї її вже чекав Вітя в дощовику та на велосипеді.

— Моїх батьків немає, — промовив знівечений він.

— Моєї мами теж, — відказала Яна, виводячи велосипед із сіней. — Ці срані виродки, — додала вона, підійшовши впритул до друга, — випотрошили Рекса прямо на моєму ліжку.

Вітя насупився, задивився в дівочі очі, та сліз у них не було, лишень виблискував звіриний гній. Хлопець кивнув, розгледівши його, повернув велосипед і промовив:

— Зв’язку так і немає. В поліцію не дозвонимся.

— А є сенс? — спитала риторично Яна. — Щоб, як з директором було?

— Тоді беззаконня працює в обидва боки, — Вітя стенув плечима. — Пафосно, але вже, як є.

7

Яна їхала позаду Віті, очі втуплені в дорогу, думки клубком змій звиваються в душі та кусають щораз жахливішими припущеннями. За стражданням, спалахами злості, дорога збігла та хлопець попереду звернув у подвір’я. Жодного паркану — чужий сюди ніколи не заходив. Ні тобі клумб чи фруктових дерев, просто трава та величезні ясени, що насіялись самі та занурюють подвір’я в напів темінь повсякчас. Яна поклала велосипед, оглянулась. Нагледівши підходящу каменюку, прицілилась у вікно, замахнулась, та Вітя її зупинив:

— Шо ти робиш? — буркнув він та відчинив незамкнені двері. — Відкрито.

Хлопець не насмілився ступити всередину першим, дочекався подруги і вони разом зайшли у хату. Ослаблене зливою світло сутужно розганяло морок, ледве достатньо, щоб не загубитись сліпими кошенятами в лігві ворога.

— Виходь, сука! — крикнула Яна, все тримаючи камінь напоготові.

Знову самотня тиша, та знайомий запах трав верещав беззвучно, що вони не помилилися. Дівчина вийшла вперед, будинок, яких у селі десятки: спальня за поворотом у кінці коридору. До п’янкого задушливого аромату додався одур спалених свічок.

Непримітна бабусина оселя: вицвілі килими, старенький телевізор завішений скатертиною… і відьомський вівтар у кутку замість ікон. Серед глечиків, пучків обпалених трав, лежала відкрита пожовтіла книга. Вони безмовно підійшли до неї, підсвітивши телефоном, заглянули на писані від руки рядки…

— Настя не йобнулась, — за хвилинами читання промовила Яна та, відійшовши від книги, сперлась спиною на стіну. — Насті більше немає.

Вітя кивнув, провів язиком по губах, смакуючи горе. Він скоса задивився знову на книгу та сказав:

— Cі́м'я невинного породить Антихриста, — повторив прочитане. — Ми серйозно повіримо в це?

— В згарищі були кістки… — опустивши голову, відказала дівчина. — Інше теж бачив. Зваблення цнотливого… Все, як написано.

— Даремно ти мене п’яного забрала з клубу, — Вітя хмикнув, потираючи лице, проганяючи німоту, що скувала тіло.

Яна глипнула в розгублені очі друга, на дрібні м’язи, що засмикались на обличчі, намагаючись передати ураган чуттів.

— Даремно ти напився так.

Крива посмішка за усвідомленням.

“Цікаво чи картає себе, чи хоче зробити це тут і зараз, допоки світ не пішов нанівець”

Вони мовчали заколисані думками, допоки за гулом дощу не долинуло тарахкотіння двигуна.

Пошарпаний пікап показався в подвір’ї, з тріском металу переїхав їхні велосипеди та зупинився. З кузова на землю скочила трійка мужиків, ще двоє вийшли з салону.

— Городами? — Яна прошепотіла питанням план.

Схвальне кивання та наввипередки небезпеці вони кинулись у протилежну частину хати. Яна впустила каменюку — замала, та вхопивши стілець, вибила ним вікно. Вітя похапцем доламав гострі ікла скла голіруч і першим виліз надвір, дівчина одразу за ним, гнана гуркотом відчинених вхідних дверей.

Вони гналися подвір’ями й городами, без плану, та з первісним страхом напереваги. Дощ застилав очі водою, підкошував ноги на траві та замішував болото під кедами. За пульсаціями крові у скронях, збитим диханням, рознісся гуркіт. Грім — свідомість благала припущення бути вірним, але небеса ридали понуро, мовчки.

Попереду Вітя зупинився, глянув за спину подруги та, вхопивши ту за рукав, потягнув за стіну хліва.

— Треба добратися до мене, до квадроцикла, — пробубнів він. — Якщо добереться один…

— Я не…

— Якщо добереться один, — насуплений перебив Яну, — ховається на заводі й чекає іншого до ранку, — голос лунав його розсудливо, із прохолодним дощем пробирав до дрижаків. — На світанку обоє, чи один, тікає з села.

Яна не здужала заперечити, сил не було говорити, думати, вона зберегла останню дрібку, щоб бігти. Вітя сіпнувся у подвір’я, та пікап на вулиці навпроти його зупинив. Хлопець рвонув назад, Яна відразу за ним, але черговий постріл ляком не дав рухатись далі.

Попереду з сусіднього подвір’я показалась двійка мужиків, позаду шкандибало троє, Петрук з рушницею напереваги перший. Вітя ступив до нього крок, силою приховав Яну за собою та промовив:

— Повелителька, — насмішкувато почав, — дай вгадаю — хоче мене живим?

Самовдоволений усміх вицвів з лиця чоловіка, він підійшов на п’ятірку метрів та зупинившись прицілився, мовив:

— Малу суку сказала пристрелити.

Яна притиснулась до спини хлопця власною спиною, аби прикрити від нападників позаду, що стояли вже теж неподалік.

— Може трахнемо перед тим, як вбивати? — спитав засапаний Якимчук — мужик по праву руку від мисливця. — Я на свою шкапу вже дивитися не можу, а ця — молоденька, самий сік.

— Я і мертву трахну, поки тепла, — буркнув інший та зайшовся сміхом.

Хижацькі позирки, оскалені гнилі зуби й набряклі від алкоголізму морди. Бродячими скаженими псами, вони оточили жертв, спраглі жорстокості та юної плоті.

— Тримайся за мною, — Вітя шепнув, приховавши слова за шумом дощу, — готова бігти… Як воно бути сучкою дівчиська? — промовив за секунду хлопець, повільно крокуючи до Петрука.

— Їбало завали, — огризнувся той, плечем протираючи очі. — Пристрелю сучару, не моргну.

Хлопець похитав на те головою, випустив непевний смішок та зупинився в десятках сантиметрів од дула навпроти свого лиця.

— Стріляй, — хлопчина сказав незворушно.

Гигикання навколо стихло, зухвалість нагнала сум’яття. І тільки погляд Петрука забігав, шукаючи в напарниках підтримки, Вітя вхопився за рушницю, та відвівши ту убік, вліпив чолом у мармизу мужику.

Зойк, випадковий постріл, крики та кров. Яна зірвалася з місця, шмигнула в подвір’я та за десяток метрів, закриваючи за собою хвіртку, зиркнула назад. Вітя сидів верхи на Петруку, черговим ударом забиваючи голову того в розм’яклий ґрунт. Поряд підстрелений Якимчук, скручений від болю валяється долі, затискаючи долонями рану на пузі.

Роз’ятреними образами інші замиготіли перед очима, закриваючи криваву картину. Осатанілий погляд вихопив Яну та мужик кинувся за нею.

Озвучені хтиві бажання, безмовна обіцянка другу, підкріплена страхом, змусили її тікати. Гавкіт собак, голосіння позаду, не оглядаючись Яна перестрибнула через штахети, перебігла вулицю й крізь відчинені ворота залетіла в подвір’я напроти. Втома благала підбігти до дверей, постукати, попросити допомоги, та жах не давав зупинитись. Дівчина прогналась повз хату, хлів, вибігла на город та ковзаючи багнюкою, навпростець та по тоненькій смужці трави опісля бігла схилом донизу.

Біль, раптовий, прошив її ногу та кинув сторчма в рядки молодої картоплі. Яна витерла болото зі щоки, оглянулась. Поряд валявся брусок дерева, за десяток метрів чоловік, що кинув його, не стишував біг. Вона зціпила зуби, підвелася, декілька кроків і масивне тіло збило дівчину з ніг. Дух вибився з грудей, лишивши за собою болючу порожнечу. Нападник схопив її за волосся, перекинув на спину. Скажений погляд сповнений хтивістю, жадібні дотики, руки стиснуті на шиї. Задуха породжує темінь, скрипить по горлу, не дає зробити й поруху.

Холод приводить на мить до тями, Яна бачить свої оголені стегна, збуджений оскал. Інстинкти, злість — вона б’є коліном щосили. Тріск зубів, їхні гострі обламані краї дряпають шкіру, та дівчині все одно. Яна вислизає з хватки, підтягує спортивки та отруйною змією кидається в бій. Удар ліктем у потилицю прибиває нападника додолу, дівчина хапається міцно за ногу того, захват щиколотки, різкий рух і хрускіт маленьких кісток стопи у руках…

— Сука, — гаркнула Яна підвівшись та плюнула в спину поверженому противнику…

Вона йшла кульгаючи, вереск позаду додавав сил. Не повертаючись, дівчина минула городи, пасмо трави, й спустилася до річки. Пам’ять бездумно привела її до човна — дід Іван чіпляє замок для галочки, він все одно не працює — сказане другом колись гуде у макітрі.

8

Холод висмикнув Яну з дрімоти. Вона жадібно вхопила повітря, оглянулась стрепенувшись — нікого, лишень сутінки підкрались непомітно до спустошеної, змученої. Дівчина потерла обличчя, проганяючи залишки сну, задивилась на брудні долоні. Крадькома Яна вилізла зі сховку серед валунів усюдисущого граніту, поміж очерету добралась до води та вмилась.

Дрібка ясності розповзлася неохоче тілом, освіжила саднами пульсуючий біль. Дівчина пильно роззирнулась, прислухалась. Поодиноке світло в хатах, гукання птахів і жодних людей навколо. Свіжі спогади заповнили свідомість, добиваючи приречені намагання відгородитись од химерної реальності. Яна похитала головою, вириваючись з пастки помислів, зібрала докупи роз’ятрений розсуд, та почовгала навпростець до примарного порятунку.

Захекана, зболена, вона здолала пагорб, пройшла багнюкою городу й тінню пробралась у подвір’я. На межі відчаю уявляла можливу зустріч, сповнену мукою так чи інакше. Скрип, за ним гуркіт дверей та голоси:

— Немає часу його чекати, — гаркнув дядько Володя, батько Віті.

Крихта надії. Тримаючись за побите коліно, Яна сіпнулась зі сховку за рогом, та слова матері друга її зупинили:

— А якщо ця потаскуха явиться?

— Не явиться вона, — одказав чоловік, завівши машину. — Вже змилася полями давно. Треба підганяти інших, щоб на завтра встигнути все… Залазь давай, поїхали!

Секунда мовчання та ледь чутні слова:

— Може трахнемся швиденько?

— Пізніше, — буркнув той і присоромлено додав: — Мене від водяри рознесло. Ще хуй не встане, а таблетка одна лишилась.

— Імпотент.

— Завали їбало. Достанеш мені чикушку десь — полижу тобі, як будеш менше пиздякати… Пизда все одно суха, як наждачка, їбати тебе.

— Було б для кого мокріти… — фиркнула жінка й гупнула дверима, сівши в автівку.

Сяйво фар освітило подвір’я і з бурчанням машина поїхала геть. Яна стояла за стіною ще хвилину, намагалась забути почуте, та воно норовливо не лишало помисли, заганяючи дівчину у відчай.

Але мжичка зігнала її з місця. Дівчина забігла в гараж, знайшла ключі й перевірила квадроцикл — повний бак, хоча б тут пощастило. Крізь морок вона рушила до хати, не запалюючи лампочок, ліхтариком телефону освітила шлях. Холодний розсуд диктував їй дії: знайшла рюкзак однокласника, з холодильника щось поїсти, дві пляшки води, скручена ковдра в пакет — можна вирушати.

Яна відчинила ворота гаража, всілася на квадроцикл, та застигнула, тримаючи ключ у долоні. Страх побаченого, невідомого попереду, скував тіло. Вона блукала поглядом навколо, шукаючи, як вибратися з пастки. Велетенський ніж на столі, злість силою витягнула дівчину з капкану розпачу. Яна сховала масивне лезо в рюкзак, роззирнулась. Мотузка — згодиться, бінокль — прекрасно, пилка — навряд, а от цвяходер, добрячий шматок металу — можливо. Дівчина закинула все в кузов квадроциклу та з крихтою набутої впевненості рушила в дорогу.

Вона гналася швидко, наскільки могла. Будинки мерехтіли поряд, та Яна не оберталась, не чула голосів за гуркотом мотору, не зважала на краплі дощу, що били лице. Перший поворот у поле, подалі від людей, од небезпеки. Серед просторих нив, спокійних рядів кукурудзи вона стишила хід. Гаком, ґрунтовими дорогами, вона оминула пів села та зупинилась посеред пасовиська у високій траві. Далі не можна їхати — її помітять, знайдуть і все буде марно — перестороги ляком блукали в думках. Яна тягнула залишок шляху квадроцикл у руках. Втома підкошувала ноги, спрагою благала води та після кількох ковтків дозволяла рухатись далі. Година наруги над собою та дівчина піднялася на пагорб до покинутого колгоспного насіннєвого заводу. В цю пору сторожа тут не було, він з’явиться літом, коли просторі склади заповняться пшеницею місцевого орендаря. Яна зупинилась біля масивних металевих воріт, де щороку з батьками приймала зерно за паї. Дешевий китайський замок піддався легко удару цвяходера, й вона приховалась всередині.

Гул власних кроків, наче удари кувалдою по вимученій довбешці, та п’янка безпека. Дівчина дістала телефон: сигналу немає, п’ятдесят відсотків заряду — треба поберегти. Вона вимкнула гаджет, скрутилась клубочком у кузові, накрилася ковдрою, щоб за годинами тривог дочекатися сну сповненого кошмарами.

9

Яна зустріла світанок, не зводячи очей з брами. Тоненькі промені світла, що пробивались крізь щілини, наганяли на дівчину неспокій. Вона випила води, не в силах їсти, просиділа ще годину, але ніхто не прийшов…

Розчарування та сум лишили й так мізерних сил, але Яна змусила себе підвестися. Вона відчинила браму, оглянула в бінокль вулиці навколо. Лишень кілька людей, кілька корів на пасовиську — жалюгідні тріпання села в тенетах зла. Їй лишилося дрібною рибкою втекти, аби не потрапити йому на стіл.

Тихе бурчання квадроцикла, подумки повторений вдесяте шлях і дівчина виїхала зі сховку. Гналася вулицями, вже пильно роззираючись навкруги, чекаючи небезпеки звідусіль. Але нікого не було, пара дрібних собак прогналася за нею слідом, на тому й все. Та коли нерви стихнули, зігнані зустрічним вітром, вона вгледіла машини попереду. Ті стояли поперек дороги, закриваючи проїзд. Спантеличена Яна стишила хід, примружилась і помітила чоловіка, що вийшов з автівки: знайомий остогидлий образ, розбита до синього мармиза та рушниця в руках.

Вона стиснула долоню, потягнула донизу, додаючи газу. Тіло здригнулося від пострілу, та дріб лишень ковзнув асфальтом, не долетівши до неї. Мить перед наступним, смертельно влучним, Яна пірнула на ґрунтовку поміж хатів, ледь втримавши квадроцикл на дорозі.

— Соснув, сука!? — емоції вирвались криком.

Погляд повернувся на путівець, думки замиготіли ідеями. Вона навмання вихопила одну та звернула зі шляху на молоду пшеницю. Її свіжий запах, бризки роси — смак порятунку, що зіпсували постріли за спиною, гуркіт машин, лишивши на язику лиш солодкуватий слід. Яна додала швидкості, ледь тримаючись на квадроциклі, звернула з пшениці у широкий яр. Невисока трава, слизька, та гума міцно вчепилася в дерн, віддаляючи дівчину від нападників.

Сотні метрів спливали, руки ледве тримали кермо. Яна витиснула гальма на вершечку височенного пагорба, жадібно вхопила повітря, пахощі бензину, і оглянулась. Десь вдалині, посеред поля застрягла автівка, кілька мужиків навколо, бризки бруду на білій фарбі.

Полегшення охопило тіло п’янкою німотою втоми. Дихання помалу стишувалось, ясність навідувалась у свідомість. Яна просиділа так десяток хвилин, допоки думки не впорядкувалися, звільнившись із полону шалу. Дістала телефон, рингтон запуску, спалах екрану та зверху в кутку з’явились позначки мережі. Дівчина відкрила список контактів, розгублена втупилась в імена. Вагання, надокучливі болючі, і Яна перемкнула на клавіатуру та ввела “102”, палець затремтів у міліметрі від виклику, та телефон завібрував, задзвонив, спалахнуло слово “Тато” на екрані.

— Алло, — несміливо промовила дівчина, взявши слухавку.

— І де тебе носить? — суворий голос матері. — Додому не явилася, телефон вимкнений.

Яна роззявила рота, не знаючи, що відповісти на докір. Мить мовчання дала вирватись з обіймів подиву і дівчина сухо запитала:

— Що з твоїм телефоном? — ні слова у відповідь, шурхіт по ту сторону.

— Тобі яке діло? — жінка гаркнула різко, прибивши Яну злобою.

— З Рексом що? — зіщулена та спитала.

— Не твоє собаче діло, — з насмішкою мати відказала. — Швидко, щоб явилася вдома, бо з твоїм йобарем буде таке…

Яна обірвала дзвінок, крізь пелену сліз вимкнула телефон і сховала до кишені, аби не викинути, не розтрощити. Вона витерла очі рукавом, зціпила зуби, ледве тримаючи лють під контролем. Полум’я ж тієї все розросталось, випалювало смуток і жаль, переляк перегорав на попіл. Яна завела квадроцикл, глипнула на горизонт, де виднілись багатоповерхівки міста, та поїхала в протилежному напрямку.

10

Крізь бінокль Яна дивилась вдалечінь, поза річку на злощасну долину. З самого ранку там копошилися люди, самоскиди привозили дерево, інструменти. Стукіт молотків, бурчання машин та беззмістовні крики какофонією мучили нутро до нудоти. Дівчина впізнавала односельчан у їхньому одязі, розмиті образи знайомі, та чужі — вони безупинно робили роботу, не покидаючи пляшок зі спиртним, цигарок і плотських утіх.

Яна сиділа поміж рядів кукурудзи, на ковдрі, годинами спостерігала химерне дійство, передчуваючи розв’язку. Коли ж сонце сховалось за горизонтом і полум’я зародилось у збудованій одержимими дерев’яній конструкції, вона покинула сховок, покрокувала до квадроциклу прихованого в лісосмузі.

Глибокий вдих, поворот ключа, за тихим бурчанням мотору, Яна прогнала всі тривоги, страхи, та рушила в дорогу. Порожні вулиці, темні будинки — село померло, аби з мороку народилося зло. Дівчина звернула з асфальтованої дороги на ґрунтовку. Вона їхала на сяйво вдалині, на музику, що гучними басами співала оди лихому. Перед пагорбом Яна зупинилась, долаючи німоту, свинець, що налив кожен м’яз, крокувала з біноклем на розвідку. На вершечку, у високій траві вона лягла та повзла далі, аби лишитись непоміченою. Коли ж картина перед очима замайоріла жовтогарячим, жаринками, що здіймаються в небесну пітьму, Яна крізь скельця глянула на дійство.

Сотні людей фанатичним плесом вкрили долину, сповнили гріхами задимлене повітря: гординя, жадібність, гнів… хтивість  — бурлили в котлі п’янки, бійок, розпусти… Яна перескакувала між знайомих лиць, зажмурила очі на батьківських, сповнений втіхою від заняття сексом на стоптаній у багнюку траві. Погляд перескочив на вогняний п'єдестал, на величезний полум’яний купол та збиту з дощок пентаграму біля його основи. На ній, в одних спортивках, спущених до колін, лежав зв’язаний непритомний Вітя. Біля нього білосніжний образ — Настя у весільній сукні…

Яна полишила ту картину, відповзла кілька метрів і зірвалася на біг, звідти геть. Збурена, розлючена, знівечена, дівчина скочила на квадроцикл, накинула на плече мотузку, ніж у кишеню, та рвонула з місця.

Емоції бурлили, бродили тілом дрижаками, виганяючи думки. Яна влетіла в долину стороннім світлом, чужими вогнями. Вона об’їжджала дугою одержимих людей, стрілою летіла до ворожої плоті. Не зупиняючись, дівчина перебрала з плеча мотузку, розкрутила над головою та ласом відправила на відьму. Спантеличене, озлоблене лице тієї, квадроцикл трусонуло, та прив’язане міцно мотуззя витримало. Яна витиснула газ на повну, з ревом зірвала тіло подруги з п'єдесталу та потягнула за собою. За лементом, з крихтою звитяги, вона мчала до омріяної втечі, та жертовними дурнями люди стали їй на шляху. Вони стрибали під колеса, хапались за метал, незважаючи на біль, на власні муки. Роєм мух, зграєю гієн односельчани налетіли на квадроцикл, зупинили його. Удари посипались шквалом, гаряча кров потекла обличчям дівчини з розбитої брови. Яна відбивалась, що є духу, вгризалася зубами в долоні, ладні видряпати очі, розтерзати на клапоті шкіру.

— Досить! — знайомий голос громом лихим долинув з-за музики. — Хай побачить! Хай побачить народження повелителя!

Пошарпана брудна біла сукня, розпатлане волосся і погляд злостивий — відьма звелася на ноги й незворушно покрокувала назад до п'єдесталу.

Люд зайшовся галасом, хвилею ринув до полум’я, затягнувши Яну у води безумства. Вона бездумно плелася на ешафот, праве коліно нило нестерпно — погляд впав на арматуру в руках мужика поряд, волосся прилипнуло до закривавленої щоки — збиті кістяшки сусіда Романа, присмак кровиці у роті…

Яну кинули на східці, ніж випав з її кишені й тільки рука потягнулась до нього, важким черевиком пальці притиснуті до дерева. Зойк вирвався з дівчини, сльози болю проступили на очах, що провели лезо до багнюки в кількох метрах від неї. Яна безсило опустила голову, біль прошив потилицю й, потягнувши за волосся, її силою змусили дивитись.

Гріховним змієм відьма вилізла на безтямного хлопця, задерла поділ сукні та зі стогоном п’янким прийняла плоть юнака. Вона звивалася на ньому, кричала невідомі слова, нігтями лишала глибокі рани на шкірі жертви. Яна полишила боротьбу, слідкувала за дійством, немов за кошмаром безсило. Лишень позирки знайомих очей подруги, кололи болем єство, глумилися над тендітною душею, що програла битву лихому. Заклинання гуділо гучніше щомиті, втішений галас бринів у вухах, повітря загусло до знемоги, що кожен подих дівчині давався з муками. М’язи відьми напнулись, голова закинута назад в оргазмічному тремтінні. Вона полишила Вітю, відв’язала та з нелюдською силою кинула на землю використаною обридлою іграшкою. Полум’я кликало її, блистіло в блакитних очах пекельним заревом. Відьма розкинула руки, натхненно завела диявольську месу. Люд навколо підхопив ті слова, навколішках химерним хором оспівував повелителя, кликав його до себе.

Яна відчула, як хватка на волоссі ослабла, як руки відпустили її стан. Погляд зневірений пробігся долиною, випросив для неї сил і вона звелася на ноги, не зустрівши опору, вгледіла лишень байдужість. Розум благав, підбурював до втечі, натомість очі прикипіли до Віті, що в трансі стояв на колінах, монотонно змарніло бурмотів закляття. Яна втрималась на краю прірви жалю, злістю потягнула себе назад у реальність. Кульгаючи вона припала до ножа, рукоять його сповнила дрібкою снаги, і спотикаючись дівчина вибралась на п'єдестал. Жодних вагань, лише приречена лють, вага леза в долоні. Духу знайшлося на один удар, безжальний і точний, він увігнав ножа у шию відьми, враз обірвавши молебень.

Вереск сотень голосів, булькання крові у горлі. Відьма ступила непевно вперед, ходячим трупом назустріч огнищу. Розкішна сукня зайнялася вогнем, бліда ніжна шкіра покрилася чорним гаревом та скривавлений образ зникнув між язиків полум’яного склепу. Гуркіт кроків навколо, жалісливе голосіння. Яна оглянулась — табуном заплакані люде неслися на неї. Дівчина поточилась зі шляху, знесилена рухнула на землю, навколішках відповзла убік та вгледіла знайому постать поряд. Вітя дряпав дерево, марно намагаючись залізти на п’єдестал, аби врятувати ефемерне кохання. Яна підвелася, шарпнула його за штани з останніх сил і повалила з собою додолу.

— Вітя! — хрипко вона закричала, пильно заглянула у вічі.

Але друга в них не було. Перекошена мармиза того, просякнута гнівом. Хлопець кинувся озлоблено на неї, кулаком влупивши дівчині по ребрах. Дух застрягнув у грудях, та скута стражданнями Яна ухилилась од наступного удару, міцно вхопилась за руку, що вліпила землю біля її голови. Інстинкти, останнє, що їй лишилось, керували нею. Ноги охопили тулуб товариша, підтягнулись вище до шиї та зімкнули захват. Яна стиснула хватку щодуху, зажмурила очі та подумки рахувала… Двадцять п’ять — тіло друга бореться, б’є вільною рукою в живіт, кусає її стегна, але дівчина не відпускає… Шістдесят чотири — судоми підкрадаються до м’язів, німота поколює ноги, та удари парубка згасають… Вісімдесят один — Вітя непритомною вагою подає на неї, зойк і додолу поряд…

Яна тягнулась порожньою тінню, крок, за ним ще один, ще один будь ласка. Вона добралась до квадроцикла, вилізла на нього, завела. Порожній позирк прикипів до вогнища, свідомість впустила волання, що доносились звідти. Люди, охоплені вогнем, згорають дотла, та не полишають полум’я. Яна розгледіла знайомі лиця, спотворене опіками обличчя матері, червоні кросівки батька на тліючому трупі поряд.

Вона рушила з місця, застелений сльозами зір, розмите огнище вело її знову маяком. Яна зупинилась біля непритомного тіла друга. Із криком, мукою, вона затягнула його в кузов і застигнула — голоси стихнули вмить, лишень тріск багаття оспівував морок. Серед жарин, ослаблого полум’я, вона розгледіла образ маленького хлопчика, що вибирається з пекельної пастки…

11

Фари квадроцикла пробивали темінь, вистеляли сліпучий тунель ґрунтовкою серед рядків гнилої кукурудзи. Єдині вогні серед мороку, що заплів безкрає поле.

Яна слідувала тому сяйву, втікала від страждань, що згарищем рідного села тліли позаду. Та перед очима все стояли химерні картини, болючі образи. В неї не лишилося снаги з ними боротися, прогнати зі свідомості та віднайти рятунок, спокій. Той помер кілька годин тому у долині, зі смертю батьків, подруги, родичів і просто знайомих. Їхні голосіння вібрували душею, пускали тріщини, що не загояться до самої кончини. Серед спогадів, голосів загиблих пролунало тихе “Яна”. Їй не стало сил, волі розібрати чи то пам’ять жартує над нею злостиво, чи слова реальні все-таки.

Легкий дотик до спини та Яна нервово витиснула гальма. Квадроцикл занесло на багнюці і той юзом зупинився посеред дороги. Дівчина зиркнула назад та зустріла розгублений погляд Віті, що лежав зіщулений під ковдрою в кузові.

Вони дивились один одному в вічі, мовчки розділяли тривоги та біль.

— Їй вдалося? — хрипко таки промовив хлопець.

— Напевно, — скривившись од болю, стенула плечима вона.

— І який у нас план?

План… — недолуге слово, що змушує міркувати, переварювати немислиме.

Яна задивилася вдалечінь, в непроглядну темряву за якою наче нічого й не лишилось.

— Поїдемо до моєї тітки в Скраглівку. Далі не знаю… — останні слова далися важко і Яна назад завела заглухлий мотор, аби врятуватись од цієї розмови.

— Ти пробач за ребра, за все, — присоромлений Вітя промовив, всівшись нормально в кузові.

— Не найгірше, що зі мною сталося сьогодні, — здерши засохлу кров на щоці, вона відказала. — Твоє горло як?

Вітя потер шию та бухикнувши промовив:

— Уроки джіу-джитсу не пройшли даремно, — хмикнув і замислившись додав: — Ти не думала, чому її чари на тобі не спрацювали?

Яна застигнула, крізь стіни болю й страждання добралася до недавніх, та вже таких далеких, споминів. Вона похитала головою, безмовне “ні, не знаю”, та дзенькіт на грудях підказав відповідь.

— Здається так, — промовила Яна, діставши з-за пазухи хрестик, міцно стиснула його в долоні.