Коти

Маргінальний треш-горор

Котику сіренький, котику біленький, котку волохатий не ходи по хаті…

З народної пісні

I

У село припхалися під вечір. Трохи блудонули. Мій проґав — забув, що дерев'яний міст між Хрулями та Васильками знесло паводком ще торік. Довелося їхати манівцями.

— Двадцять, с-с-сука, кілометрів. Я по вашому сцю солярою? Хрр-кхе, бляха! — Наш водій скрушно сплюнув у прочинене вікно. Жовта від курива харкля повагом поповзла по бічному склу.

Не став казати хлопцям, що знав про міст, Дрин і без того бикував, як не перед добром. Його можна зрозуміти — дорога була ні в сраку. Тут, біля Сули, у селах, що зникають, як вода в замулених ставках, асфальту з роду віку нормального не лежало, а зчищати сніг з того, чого немає, завжди вважалося паскудною затією.

Колеса «Москвича» кожні сто метрів вгрузали в сніговій каші. Дрин сердито газував, лаявся і без угаву курив смердючі самокрутки з махоркою. Він струшував попіл то просто під ноги, то у шпарину на вікні, що утворилася через несправність склопідіймача.

У салоні стояв немилосердний дубак. Окрім вічної відтули, була й інша напасть — машинна пічка кирдикнула ще за життя діда Антона — першого власника Дринової таратайки. Про те, що хтось колись намагався її полагодити, свідчили сплутані різнокольорові дроти, котрі тепер безглуздими рваними глистами звисали додолу. На те паскудство з-під насуплених брів презирливо поглядав сам Микола Чудотворець. Покровитель всіх обходисвітів сидів на своєму звичному місці на парпризі і задумливо димів синьою папіросою, затисненою між двох пальців, що за первісним задумом були підняті у жесті благословення. Ту бузувірську цигарчину Дрин домалював власноруч, як ще був малим. У діда Антона пердак так горів, що ховайся! Здається, саме у той час Дрин і залишився без переднього зуба. Старий пердун, про якого ниньки нагадували лише іржаво-бурі сліди на просидженому водійському сидінні, дітей — чи як він любив казати — виблядків, не дуже любив, що, мабуть, типово для іконошанувальників. Хай там як, оберіг діду не допоміг, тож ми теперечки сиділи у його холодній машині й грілись, як могли — хекали перегаром й перділи домашньою ковбасою, та дарма — наші гузна змерзли на кізяк. Добре, хоч відлига вдарила, інакше могли зовсім попримерзати бовтюхами до сидінь. 

— Отак… апчхи… і приходить простатит! — Віталік голосно шморгав на задньому сидінні, витираючи соплі об засмальцьовані рукави завеликого для нього светра. Скільки шкета знаю — у нього завжди щось висіло під носом. Андрій каже, що Віталік доходяга, бо підчепив від Гнилої Любки страшну хворобу, назву якої не можна згадувати. Сам Віталік завжди дуже сердився, коли хтось наїжджав на його любаску. Здається, він по-своєму її любив, що, звісно, не заважало йому час від часу хвинтити про всяке сороміцтво, яке він з нею вчиняв. Насправді ранній простатит — це останнє, що малому загрожувало. Любкині полюбовники не від того мерли, як мухи. Ой, не від того!

Дрин, на диво, сьогодні ще нічого не встиг ляпнути про Любку. Було не до того. Він усе ніяк не міг вгамуватися через отой гак, який ми дали, щоб доїхати до Хрулів. Щось бубнів собі під носа, нервово стукав пальцями по керму, обтягнутому потрісканим дерматином, а іншою рукою нащось ялозив по штанині, наче обтирав лайно, у яке ненароком вліз, коли витирав «Порадницею» дупу у сральні за сільським клубом. 

Вочевидь, його долоня горіла в передчутті наживи. Втім, зізнаюсь, я не завжди правильно зчитував мову людського тіла — мо’, чим чорт не шуткує, він справді витирав лайно. 

Зморщив ніс, принюхуючись. Гай-гай, цікавість мене колись погубить…

Дрин зауважив мій підозріливий погляд і невдоволено цмокнув, проціджують слину крізь дірку у зубному ряду. Я завбачливо — тільки ідіот не помітив би, що Дрину кортіло з кимось посратися — перевів погляд на вікно позаду його голови, вдаючи раптове зацікавлення узбіччям з присадкуватими покинутими хатами без стріх, які не розвалювалися тільки тому, що їх з усіх боків обхоплювало гілля всюдисущої бузини. 

Таке собі видиво. Тоскне.

По брудному склу продовжувало повзти густе жовте харкотиння, тоді як по моїй горлянці підіймалася вгору огида з присмаком жовчі. Я скривився, але змовчав. Мене тільки нещодавно припинили обзивати цілкою, не вистачало знов отримати якесь паскудне дівчаче прізвисько чи, боронь боже, гепнутися вниз по шкалі крутості до підараса.

Аби другани взнали, що я на харчових технологіях вчуся, то взагалі б зачмирили, як якогось лоха (гірше, мабуть, було б тільки аби пішов на палікмахєра), тому я всім брехав, що буду токарем. Мати кажуть, що варити їсти — то вміння, з яким не пропадеш в житті. Вона мене любить і навіть трохи пишається, що я в свої дев’ятнадцять не травонувся пальонкою баби Секлети й не розбився на саморобному дирчику десь за селом, тому, підозрюю, стерпіла б і палікмахєрський вибір. Втім, аби вона знала, куди я сьогодні намилився — відходила б батьковим ременем, як Сидорову козу. Батька вже вісім років немає, а реміняка його досі висить на іржавому цвяху у сінях і лякає мене до всирачки.

— С-с-сука! — Дрин знову вилаявся, різко крутнувши кермом. Від несподіванки я моцно довбонувся головою об салонну ручку над бічним вікном, від чого мої думки розбіглися, як миші у бочці з пшеницею при наближенні кота. Машину занесло на вигін, ми, здається, знов загрузли. — От бісові вилупки!

Глянув у вікно — повз машину, голосно регочучи, прошмигнула юрма сільських шкетів. Ми мало не наїхали на них. 

— Ого, і де тут стільки вишкребків набралося? Село ж, кажуть, вимирає. 

— До дідів та бабів, мабуть, приїхали на канікули, — підгавкнув ззаду Віталік. Він свого часу теж до нас у село їздив до своїх старих. Доїздився, дурбелик. Теперечки по вуха застряг у болоті на ім'я Гнила Любка. А колись же був ловким охайним хлопчиком, що ходив грати на домбрі у музичну школу. 

— Нехай бігають! — Милосердно дозволив Андрій, що на нього, якщо чесно, було не схоже. Дрин якого я знаю, неодмінно пофантазував би про те, як чавить діток-квіток під колесами, спричиняючи сільський шкандаль з відтінком демографічної кризи. — Ади, до Різдва ще як на сраці повзти, а вони уже козу водять. А кажуть, сучасні діти всі в тіліфонах сидять і не вміють витворяти.

Я примружив очі й прикипів до вікна, намагаючись розгледіти вертеп, про який казав Андрій. Скло замайодило лептавицею, ледь допер, чим там на вулиці у присмерках займалися малі. А коли зрозумів, одразу відсахнувся від вікна. Нервово засміявся.

— Кхе… То кіт чи собака?

— Та хрін його зна!

Ватажок малолітньої банди — миршавий хлопчина років десяти у дутих гавнодавах не по розміру — біг попереду, тримаючи в руках довгу палицю, на кінці якої була настромлена… Ой, ні, не зірка! 

Мерлятина. 

— Бляха! — Горло стиснулося, так наче ковтнув шматок пиріжка з довгою волосиною в начинці. Рот наповнився слиною. Я зціпив зуби, щоб не векнути. 

Хутро на дитячій забавці збилося, деінде облізло, зі сраки стирчали кишки. Годі було розібрати, ким мерлятина раніше була: Тузиком чи Мурчиком — бабиним голубчиком. 

Решта малих дурбеликів, мов прив’язані, слідували за ватажком, як за месією, і улюлюкали. 

Андрій газонув, обдаючи малих садистів чвакотинням. Забрьохані дикуни обернулися до нас, демонструючи хижі обличчя з блискучими від божевільного азарту очима. Щоб ми остаточно повірили у невідворотність кінця світу, хлоп’ята синхронно показали нам середні пальці. Старший з погордою виплюнув у наш бік недитячий матюк.

Андрієву благість, як рукою зняло. Він ще нижче опустив скло і, висунувшись у вікно, пригрозив:

— Я вам зара’ оту палку в сраку застромлю і через ротяку витягну!

Недалекі люди патякали, що Андрій за дев’ять років у школі так і не навчився читати, бо його мати не просихала, коли він був у неї в пузі. Нагла брехня. Попри те, що тітка Марина все життя пиячила, як ніхто, Андрій навчився читати. Надто він любив книжки про середньовічні тортури. 

Андрієва погроза виявилася переконливою — було щось у його словах, інтонації та позирку булькатих очей з густою капілярною сіткою, що змусило малих садистів кинутись навтьоки. Втім, наостанок ватажок зграї вирішив залишити нам подарунок. Підступно махнувши палицею, він закинув падло прямісінько у прочинене вікно машини.

То був кіт. Він чмакнувся Андрієві на коліна.

І я таки векнув.

 IІ

У мого батька був саморобний мопед. Був та й загув, зустрівшись зі придорожнім «Тарасовим дубом». Там само знайшов спочинок і мій татуньо. 

Мені було одинадцять. Стояла аномальна спека, від якої у різних дурників плавились мізки. Приблизно у той самий час у сусідньому селі вчитель праці порішив дитину, а тіло викинув у замулену криницю, тож подвійна трагедія у нашому виселку залишилася без обсмоктування деталей у «Стосується кожного». Просто локальна історія про смерть та блядство. Батько їхав на дирчику не сам, а з тіткою Мариною, моєю хрещеною. Тепер мені нікому носити вечерю на Святвечір, бо мозок хрещеної того літнього дня розмазало по дорозі, як чортову грибну замазку по батону. Пам'ятаю, мати страшне як ридала. Підозрюю, побивалася не так через смерть батька, як через те, що всі в селі взнали, що батько пхав свою ковбасу у квашену капусту тітки Марини. Мені, одначе, мати потім все життя приказувала: 

— Сядеш на дирчик — ти мені не син. 

Я не дуже й рвався. Насправді коли тобі одинадцять, а всі навколо зі смаком розповідають, на що твій батько наштрикнувся і що у нього відірвалося, бажання проїхатися на мопеді виникало в останню чергу. 

Якщо чесно, я був трохи радий, що батько вмер. Без його ременя, шукати пригоди на свою сраку було значно цікавіше. У мене з'явився новий чоловічий ідеал для наслідування — троюрідний брат Андрій. Старший на п'ять років, він здавався мені втіленням сміливості та винахідливості. Шкода, мати була іншої думки про якості Андрія: 

— Непутящий штурпак, як усі у їхній сім'ї. Це ж Василева рідня. Не водися з ним, сину. Він же на бурячисі замішаний. Бачив, яка у нього велика голова? То не від великого розуму. 

А мені ж страх, як хотілося водитися з Андрієм! Брателло смачно лаявся, міг перепити та перепердіти кого завгодно, без спросу мацав дівок за цицьки й мав пісюн до колін (цей феномен частково пояснюється його коротконогістю). Він вчив мене битися з кропивою, плювати через тин і крутити цигарки зі сторінок бабиної Біблії. Брат завжди влазив у якісь халепи і я щиро вважав це вміння його особливим даром. Минули роки і я з сумом усвідомив, що не маю подібного дару. На думку матері від крутості мене віддаляла наявність мозку та інстинкт самозбереження. 

— Просто у тебе кишка тонка! Ти ж цілочка, мамина синочка! — Відкрив мені очі на правду Віталька, недомірок з нашої вулиці, який в останні роки особливо тісно заприятелював з Андрієм. Тепер в халепи вони втрапляли разом. Я страшне як ревнував і не розумів, якого біса мій крутий брат водився з вічно сопливим бевзем, що мав абсолютно дебільне почуття гумору.

— Ой, чи й не тайна, — всміхався Андрій на запитання щодо доцільності приятелювання з Віталіком. — Ти ж бачив його, він такий дрібний, що пролізе у будь-яку дірку. І я зараз не про Любкину діромеху. Туди він, скорше всього, провалюється.

Цього року, коли я приїхав з училища на вихідні, Андрій розповів, чим вони з Віталіком займаються тихими зимовими вечорами. Спершу я здивовано кліпав очима, бо, зізнаюся, потай очікував почути страшну підарську історію, але натомість дізнався, звідки у хлопців, які ніде не працюють, беруться гроші. Вони оббирали хати у сусідніх селах. Найчастіше — дачні дворища. У своєму селі благородно не свинячили.

Я не засуджував їх, але й не хвалив. «Кожен крутиться, як вміє» — переконував себе. Коли хлопці покликали мене з собою на «дєло», я передбачувано очконув. Спрацював той самий інстинкт самозбереження, про який казала мати. Віталік знов завів пісню про тонку кишку, а Андрій загадково либився, гіпнотизуючи мене діркою між передніми зубами. Він дивився на мене так, наче знав про мене все — і про харчові технології, і про Вічку, якій я так і не зміг присунути, але всім розказував протилежне, і навіть про слизьку обвазилінену моркву, яку мати три роки тому знайшла у мене під подушкою. 

Словом, я не зчувся, як їхав у Дриновому «Москвичі» на свою першу крадіжку. Моє кримінальне хрещення відбулося у погребі невеликого дворища у Гаївщині. Ми вигребли з чужого льоху всю картоплю, щоб того ж дня продати її перекупам у Заводському. Зароблене пропили. Тобто, Віталік та Андрюха пропили, мені чомусь не лізло. Ні горілка, ні квашені помідори, які ми витягли з того ж таки погребу. Я все думав: «А що аби оце до моєї матері якісь придурки отак залізли й все вигребли?». Та я б… Я не знаю, що б з ним зробив! 

Згодом втягнувся. Картопляні рейди були простим та перевіреним шляхом швидкого збагачення. Їздив з хлопцями на «дєло» щоразу, коли бував у селі. Я наче розділився на дві особистості — одна щовихідних творячила якусь дурню, а інша була майже зразковим студентом, що скромно жив на стипендію у Миргороді й пригощав одногрупниць еклерами з кафе-магазину «Хвилинка» (ну, якщо не Вічка, то хоч хтось, може, дасть — так собі думав я). 

Семестр закрив без хвостів і подався додому до матері. Вона відгодовувала мене, як свиню до Різдва, тому я не втримався і втік на день з хати. Біля сільмагу перестрів Андрія. 

— Дорова! — Андрій простягнув мені руку — не для рукостискання, а для жебракування. У магазині я купив сухарики зі смаком краба і сів собі хом’ячити їх на автобусній зупинці. Що тут скажеш? Не фортонуло, довелося ділитися. Неохоче відсипав у виставлену долоню трохи сухого хліба з пахучою хіміючкою. Дрину моя ощадливість не сподобалася, тож він перехопив пакунок з сухариками й потрусив сильніше. 

— Пасіба! — закинув жменю пригощення в ротяку і, ретельно пережувавши все, додав: — Є дєло…

Ніколи не любив те слово — «дєло». Від нього смерділо якоюсь лажою. Втім, слово за слово і ми якось домовилися про нові грабіжницькі покатухи. Дрин догриз всі мої сухарики, а я тільки очима сидів кліпав. 

 — Тільки тойво… Хррр-блюрп…. — Андрій відригнув на мене перегаром, прикрашеним нотками часнику та краба. — Цього разу все по-серйозному. Грабонемо хату. Є інфа про одне дворище з Хрулів. Там баба стара, кажись, поїхала до онуків у місто на новорічні, холодець та олів'єхи жерти. Кажуть, там є чим поживитися!

 — В онуків є чим поживитися? — здивувався я. — Ми ж тільки по селах промишляємо. На який хрін нам ті олів'єхи? 

 — Давай не придурюйся! Я про бабину хату! 

 — А вона точно поїхала? — Мені якось захотілося назад до мамкиних вареників з сиром. 

 — Ой, не їби мені мозги! — Андрій, як завжди, спалахнув швидко. — Кажи, ти з нами чи ні?

 — Та з вами, з вами, куди я дінуся? — гепнув Андрія долонею по плечу, щоб здатися своїм в дошку пацаном. 

Насправді мені кортіло кудись дітися. Чи смертельно захворіти. Знаєте, як у школі — ладен здохнути, тільки б не йти на фізику. 

Зранку напередодні справи мені крутило живіт. Тричі продристався, але не здох і в умовлений час сів в Андрієве авто. 

IІI

— Її точно немає вдома? — вкотре спитався хлопців, з недовірою дивлячись на темне подвір'я, оточене старими яблунями, які важкими, помереженими лишайниками гілками, торкалося землі. 

Мене все ще теліпало після дохлого кота в машині. Звісно, це ж не комусь, а мені довелося виплутувати котячі кишки з дротів, що стирчали з непожиточної пічки. І все це під бісяче реготання Віталіка! Андрій навмання відкинув від себе гнилу тушку і вискочив з машини, щоб наздогнати вилупків, які нам так прислужилися, залишивши мене сам на сам з їхнім дарунком. Не знаю, що він хотів їм зробити. І ніхто ніколи не взнає, бо він, звісно ж, не наздогнав курдуплів. Добіг до першого повороту і зігнувся, щоб відхекатися. 

— Шо ти ото, як серло? — Одразу взяв мене на понт Віталька. Він мені сьогодні вже в печінках сидів. — Роззяв очі — у вікнах темно. 

— Роззуй…

— Шо? 

— Куряче капшо! 

— Рібзяки, харе дуркувать! — розняв нас Андрій, який саме закінчив обходити хату і повернувся до нас. — Думаю, треба лізти у вікно з західного боку. Там хворточка легко відкривається знадвору. Не треба нічого вибивати. Вєталь, знімай куртафан, полізеш. 

— Шо, чьо знов я? — набурмосився малий, але куртку, що цінно, почав знімати. 

— А хто? — здивовано вирячив очі Андрій. — Тебе тільки для цього мати таким дрищем і вилупила. До того ж ти сам казав, що любиш залазити ззаду.

Ліниво лаючись, пішли за хату, підсвічуючи шлях ліхтариками мобільних телефонів. Наші черевики вгрузали в сльоту з характерним звуком: чвяк-хлюп… чвоп-шляп… чвяк-хлюп. Ті звуки чомусь були особливо голосними у вечірній тиші села, яке, здавалося, вимерло ще сотню років тому. Віталік вирішив пожартувати у своєму стилі й бовкнув, що чвакає наче у піхві старої хвойди. Ну, йому, звісно, видніше… Мені якось про хвойд — молодих чи старих — не думалося. Мої шкарпетки намокли. Діряве взуття — не найкращий варіант для такої погоди, але взувати нове на крадіжку було якось… ну… нечесно чи що? 

— О, гля, які здоровецькі сліди! — Віталік, який йшов попереду, озирнувся, вказуючи рукою на відбитки лап якоїсь тварини, що залишилися на мокрому снігу. — Цікаво, що за тварюка такі залишала? 

— Собака чи, може, й кіт. — Знизав я плечима, без особливої охоти підтримуючи розмову ні про що. Мені було незатишно на цьому подвір'ї. Холод сирими мацаками проникав під куцу куртку, а від думок про котів млоїло. Хотілося додому, до мамки під спідницю, грітися біля печі, простягнувши вперед ноги у в'язаних шкарпетках. І було геть неважливо, що за ці бажання мене хтось може обізвати підарасом. 

— Ага-га, кіт! — заіржав Віталік. — Отой, шо нам в машину кинули… Ти, що дурак? Не може від кота бути таких великих слідів! 

— Віталька… Бля… — Я дратувався і від того мені хотілося лаятися. — На підталому снігу сліди завжди здаються більшими. Поглянь навіть на свої — вони великі, хоча ноги у тебе, їй-бо, як у Дюймовочки! 

Віталік, поклавши руки на пояс, набичився:

— Як у ко-о-ого?! У Дюймовочки?! Це що, твоя любима казка? Мамка читає тобі, коли перед сном допомагає дрочити, га? 

— Ти йобу дав?! Мамку мою не чіпай! — Я гнівно штовхнув недомірка у плечі, бо те, що він сказав, то вже зовсім край. Щоб попустити Віталіка, багато сил не треба. Насправді дивно, що його ще вітром не здуває. І зовсім не дивно, що від мого удару він зашпортався і приземлився гузном прямо у сльоту.  

— Ну, ось, тепер на снігу залишиться ще й здоровенний слід твоєї сраки. — Мить тріумфу, навіть такого сумнівного, завжди солодка. 

— Мамкойоб чортів! — Пробурчав під носа Віталік, але достатньо голосно, щоб я почув. Оце він дарма. 

— Ну все, ти довидєлувався! — Я наскочив на малого, коли він став рачки, щоб піднятися, і знову повалив його на землю. Придавив передпліччям його гусячу шию, а іншою рукою набрав повну жменю брудного снігу, щоб напхати йому у пельку. 

— Пус-с-с-ти, падло!  —  Віталька сичав і пручався —  жерти сніг йому не хотілося. — Дрин, с-с-ука, поможи, твій брат зовсім йобнувся! 

Дрин вже заліз на стос старого, порослого мохом шиферу, що був складений під хатою, як вічне нагадування про людські плани, яким не судилося збутися. Брат саме милився прочинити кватирку, але наша веремія його зупинила. Важко зітхнувши, він зістрибнув на землю і швидко рушив до нас. 

— Ви, сучі діти, сьогодні успокоїтеся чи вас прям щас успокоїтися?

Я сіпнувся, відчувши потилицею міцного ляща у виконання брата. Було неприємно. Віталіка подужати я міг, але тягатися з Дрином було сцикотно, тому нехотя відпустив миршавого суперника. Відійшов на безпечну відстань, щоб спостерігати за тим, як Дрин допомагає Віталіку піднятися, обтрушує бруд з його куртки, а потім, на моє здивування, дає йому не менш смачного ляпаса. 

— Та за шо? — заскімлив Віталік, тримаючись за голову. 

— Було б за шо — давно вбив би, — сказав, як відрізав лідер нашого злочинного угрупування. — Запам'ятайте, спершу дєло, а потім — хоч горлянки один одному поперегризайте. 

— Він мене мамкойобом обізвав! — спробував виправдатися я. 

Дрин здивовано глипнув на Віталіка, вигнувши одну брову: 

— Ну ти тойво… друг… Тітка Оксана ще нічо така баба, їбабе… красіва тіпа, але такі жартики давай відмочуй не у присутності мого брата, домовилися?  

Я підняв руку, звертаючи на себе увагу: 

— Дрин, я все ще тут! 

— А, ой! 

— Я з твоїм припадошним братом більше нікуди не поїду! — Перейшов до погроз Віталька, але миттю здувся, коли брат крізь зуби мовив:

— Тут я вирішую, хто, коли й куди їде. А зараз — пиздуй на шифер і залазь у вікно.  

Віталік понуро поплентався до хати, несподівано хвацько, як для дрища, виважився на руках і здерся на шифер. Обтер вогкі руки об штани і примірився до кватирки. 

— Блядь, підсвітіть! 

Ми з Андрієм синхронно навели світло телефонних ліхтариків на вікно. 

Мушу визнати, Віталька, який пролізає у маленьке вікно — це окремий вид злочинного мистецтва. Коли Андрій допомагав йому пропхати зад у квадратний отвір, я не втримався і перемкнув свій телефон на режим знімання, щоб зафільмувати ту комедію — зосереджене Андрієве обличчя і куці Віталькині ноги, які стирчали з вікна.

— Блядь, ти що дебіл? — Андрій вибив з моїх рук телефон. — Нам уліки ні до чого!

— Та я на пам'ять! — Зігнувся, обмацуючи вогку землю у пошуках телефона. — Для нащадків! 

У хаті щось бухнуло. Віталька приземлився, як лантух з гівном. 

— Ти там живий? — гукнув Андрій. 

Спершу пролунала відбірна лайка, а далі відповідь:

— Живий, кажись, шукаю клітор… тобто калідор, щоб відчиняти двері. Бля, чим тут так воняє? Сциками, чи шо?

Ми знов обійшли хату і стали чекати на веранді. Андрій всівся на старезний диван, який хтось з господарів випер на поріг. Пружини тоскно заскімлили під його задом. За мить двері відчинилися. 

— Заходьте! — погукав Віталька, засліплюючи нас світлом телефона. — Тільки попереджаю — у хаті щось здохло. Навіть мій закладений ніс пробило! 

Андрій підхопився. Пружини знов заскрипіли, дротуючи мої чутливі вуха — на шкірі аж гуски виступили. 

Ніяково поштовхавшись біля дверей, ми з Андрієм зайшли до сіней. В ніс одразу ж вдарив неприємний солодкуватий запах. 

— Фу, і справді щось здохло.

Присвічуючи ліхтариками, рушили вглиб хати. 

Промені штучного світла підкреслювали окремі деталі — хороший сучасний холодильник, з вишитою скатертиною зверху — таке можна зустріти тільки у старих баб у селах, годинник з зозулею, чудна картина з херувимами, стіл зі ножною швейною машинкою. 

Хата була обставлена по сільському, але відчувалося, що власниця не бідує. Онуки балували стару. Серед старих меблів то там, то тут ми зауважували нову техніку — поживитися було чим. 

На стінах були поклеєні відносно новенькі шпалери, але скрип дерев'яної долівки видавав вік хати. Здавалося, що дошки ось-ось проваляться під нашою вагою. 

Рип-рип-рип-рип…

По горлянці знов почала підніматися жовч. Мене бентежили запахи та звуки цієї хати. 

У залі надибали на телевізор — великий екран зі здоровенним гузном, яке, здавалося, займало пів кімнати — такі були популярними на початку двохтисячних. Онуки, вочевидь, позбулися непотрібної техніки, коли придбали собі плазму з сучасними прибамбасами. Бабця накрила широкий екран вишиваним запиналом, яке згори було придавлене порцеляновою фігуркою кота. 

— Телевізор візьмемо! — повідомив про свої наміри Андрій. — Як не вдасться комусь всучити, здам внутрішній гамуз на металолом. 

 — Та з ним більше мороки, ніж грошей. — Тягати те здорове ракло на своєму горбі мені зовсім не всміхалося. За раритетну швейну машинку ми могли б отримати більше…

— Тебе не питали! — подав голос Віталій, ну, звісно, не йому ж, дрищу, тягати той телевізор. — Ходьомте в спальну. Там баби під матрацом зазвичай ховають гроші. 

— Ага, купони… — скептично хмикнув я. — Чи що там ходило у їхню молодість?

Двері господарської спальні були злегка прочинені. Солодкуватий запах став сильнішим. Тільки тепер ще й додались нотки фарби.  

Андрій безцеремонно роздзяпив двері, від чого вони вдарилися об стіну, і впевнено рушив до кімнати — наче мав намір усі гроші забрати собі. Ми з Віталіком переглянулися і покрокували за ним. 

Раптом Андрій незграбно позадкував, наступаючи мені на ноги. 

— Можна легше?! — сердито штовхнув його у спину. 

— Та… там… — Якось тоненько, по-підарськи, протягнув брат. 

Я підняв телефон вище, щоб роздивитися кімнату.

З темряви на нас дивилися чотири пари пекельних очей. Далі я почув рик і сичання, від якого волосся на голові стало дибки. Відсахнувся, наштовхнувшись спиною на стіну. В лопатку втиснувся пиптик вимикача. 

В кімнаті загорілося світло. 

— Їбать-сука-блядь! — Я впустив телефон додолу.

Стара нікуди не поїхала. 

IV

І вже ніколи не поїде. Сусіди, свідченнями яких керувалися мої друзі, казали, що не бачили Насті Омелян вже днів п'ять. 

 — У неї онуки в Полтаві живуть. — Без тіні сумніві відповідала найближча сусідка старої, перед якою Андрій вдавав працівника газового господарства. — Вона завжди до них їздить на Новий рік. 

Цього року онуки не дочекалися бабці. Вона, либонь, і пролежала тут п'ять днів в оточенні вірних котів. 

Їх було троє. Чорний сидів на грудях. Вайлуватий сірий примостилось біля голови. Білий та дуже пухнастий — якийсь породистий, вочевидь — виганяючи хребет, походжав біля ліжка, охороняв старечу руку, що звисала додолу. 

Вгодовані. А чого їм голодувати? Вони об'їли м'ясо зі щік, рук та грудей старої. Котрийсь був гурманом — вигриз очі, які стара не встигла закрити, коли віддала чортові душу.

Отут мене й знудило жовчу, пофарбованую у колір активованого вугілля.

— Шо ти як дівка? — З презирством глянув на мене Віталік. Втім, голос його дрижав. — Трупів ніколи не бачив? 

— Таких — ні! — прохрипів, втираючи обличчя ганчіркою, яку намацав на підлозі. Придивився — нічна сорочка. Бабина. 

Авжеж, мертва стара якось дідька лежала гола…

Знову векнув, але блювати вже не було чим, від чого шлунку стало боляче.

Тут би нам накивати п'ятами з цієї проклятої хати та забути все, що ми тут побачили — якщо вдасться. Але хлопці були проти.

— Це всього лише труп. Мертва вона нам вже нічого нам не зробить. — Переконував мене Андрій. — Давай ти бери їх за ноги, а я — за руки. Скинемо бабу з ліжка і перевіримо матрац.

«Ти йобнувся?» — їй-бо, хотів саме це запитати у брата, але сказав інше. 

— Щоб ти здох!

Я виплюнув ці слова ще раз, коли схопив мертву бабу за холодні шершаві, наче шкірка сушених карасів, ноги. Тої ж миті коти наче сказилися. Вони не хотіли віддавати нам свою господиню, що в останні дні стала для них як ніколи близькою. Чорний вчепився Андрієві в обличчя. Білий накинувся на мою руку — пазурами роздряпав шкіру до крові, вгризся зубами у долоню, мов у шмат м'яса. 

— А-а-а-а-а! — заволав я, намагаючись струсити з руки пухнасте чудовисько. 

Нас врятував Віталік. У кутку шкет надибав віник і заходився гамселити всіх, до кого дістава — і котів, і нас з Дрином. 

Тварюки з вереском дременули з кімнати. 

Нам без перепон вдалося скинути закоцюблу стару з ліжка. Тіло з глухим стуком приземлилося на підлогу. Мішок з кістками. Мабуть, баба давно хворіла.  Під її тілом на простирадлі розповзлася характерна коричнева пляма. Таке трапляється з мерцями. Тіло позбувається всього зайвого. Наприклад, гімна та сечі.

Я знову зігнувся біля ліжка і векнув. Шлунок знову прорізало гострим болем.  

До речі, грошей під матрацом не було. 

V

 — Чорт, чорт, чорт! — лаявся, тягнучи на пару з Андрієм здоровенний телевізор, який ми все ж витягли з хати мертвої Насті Омелян. — Я казав, що не треба нам його брати! Казав? 

Андрій важко дихав, тягнучи за собою травмовану ногу. Коли ми виносили телевізор з хати у сінях тріснула гнила дошка на долі. Андрій провалився однією ногою в підпілля, проштрикнувши підколінну ямку гострим краєм зламаної дошки. Кров'ю заюшило всю штанину. Криваві сліди червоніли й на поодиноких острівках снігу у дворі. 

Віталік блимнув фарами. Коли трапилась оказія з Андрієвою ногою, він побіг підганяти машину до двору. Спершу ми залишили її неподалік у ярку, щоб не світитися перед сусідами, але тепер вже було не до конспірації. Все було дуже кепсько. 

Телевізор запихали на заднє сидіння з лайкою. 

 — Віталік, що ти сидиш, як прищ на сраці,— сердився Андрій. — Давай допомагай! 

Віталік оббіг машину і спробував відчинити задні двері з протилежного боку. 

 — Тут двері не відчиняються! 

 — Та вони, блядь, вже сто років не відчиняються! Давай, залазь в машину, допомагатимеш з салону. 

Ледве вперли телевізор, мало не придавивши ним Віталіка.

 — Гей, а як я звідси вилізу? — занепокоївся малий. 

 — Мені насрать! — Відрізав Андрій, гепнувши дверима. Він витер піт з чола і, піднявши вгору очі, глянув на небо. — Зоряно.

 — Ага, мабуть, мороз вночі знов вдарить. 

З Хрулів виїжджали у повному мовчанні. Без пригод дісталися Сенчі, а потім заглухнули. 

Андрій сердито вдарив по керму, а потім несподівано для всіх заревів. 

 — Я помру. Помру у цій блядській машині, як дід Антон. 

Ми всі згадали, як помер дід Антон — п'яний ганявся за своєю дружиною, бабою Ориною, з сокирою, поки сам собі не перерізав борідкою леза стегнову артерію. Сів до машини, щоб поїхати до фельдшера, але зрештою стік кров'ю, так і не виїхавши з двору. Сидіння під Андрієм було забарвлене в бурий колір, тоді як обшивка спинки залишалася жовтою. Мабуть, на те сидіння витекло пів діда Антона. 

Микола Чудотворець на парпризі хмикнув, затягуючись самокруткою. 

  — Це ж було вже!  — сказав він голосом Кучми й буденно струсив попіл з цигарки мені на черевики. 

Протерши очі, щоб відігнати видіння, я тремтячим голосом почав заспокоювати брата: 

 — Андрій, ти чого? Ти той… залиш оці соплі. Я зараз піду і знайду нам допомогу. Віриш мені? Віриш? 

 — Вірю. 

VI

Я прокинувся, бо на мене стрибнув кіт. 

 — А-а-а-а-а, згинь, сука, згинь!  — закричав на всю горлянку. Наш Василь сполохано забився під диван, коли я жбурнув у нього подушкою. Руку, прикушену іншим котом, прострелило болем.

 І я все згадав. 

Чорт, я все згадав! 

Як вештався по Сенчі з двору у двір, а мені ніяке падло не відчинило. Дорогою не зустрілася жодна машина. Тоді я побіг. Побіг до нашого села. Іноді послизався і падав, лаявся, знов вставав. 

О третій ночі був вдома. Розбудив матір. Вона переляканими зі сну очима дивилася на мене і не впізнавала. 

 — Ма, ма, прокинься! Скажи, де дядько Сашко? 

Дядько Сашко іноді ночував у нас, бо лазив під мамчину спідницю. Ніколи його не любив, але у нього була машина і він вмів мовчати, коли треба.

 — Нащо тобі дядько Сашко? — стрепенулася мати, ніби відчуваючи біду. Вона глянула на годинник. — В три часа ночі?! 

 — Кажи! — труснув її за плече. 

 — Він поїхав у Заводське. Теля доходило. Рішив на м'ясо здати.. 

 — Блядь! 

 — Не лайся! 

Мовчки вийшов з материної кімнати. Зайшов до себе. Сів на диван, затиснувши долоні між колінами. Серце тарабанило, як навіжене, в голові паморочилося. Я приліг ненадовго. Мені потрібен був відпочинок, щоб тверезо вирішити, що далі робити. Здається, я задрімав всього на хвилинку, а прокинувся вже вранці.

 ***

Андрія та Віталіка поховали у п’ятницю. Їх знайшли трьома днями раніше. Андрій стік кров’ю, бо пошкодив підколінну артерію. Віталік — тупо замерз. Вночі справді вдарив мороз. Він не зміг вилізти з машини через телевізор, який придавив його миршаве тіло до сидіння.

Мене на похоронах не було — захворів. Лихоманило три дні. Мати думала, що то був якийсь страшний грип, але я знав — то все через руку. З нею відбувалася якась хрінь. Вона розпухла і боліла так, що мені щоночі снилося, ніби я її собі відрізаю, варю в каструлі, а потім їм. Лише так я міг позбутися нестерпного болю.

За тиждень рана на руці почала сочитися гноєм. Ідея відрізати собі руку видавалася вже не такою божевільною. Одного дня я навіть взяв ніж і почав примірятися до руки — треба було добре зважити, щоб не відхопити зайвого.

Мій намір зірвала мати. Коли вона зайшла до кухні, я опустив рукав задертого светра і сховав руку за спину, як часто робив у дитинстві, коли хотів приховати якусь шкоду. Мовляв, то не я, рука не моя.

— Синку, а де твій телефон? — раптом спитала вона. — Тобі тітка Марина ніяк не додзвониться. Вона кличе нас до себе, пом’янути Андрійка.

— Андрійка… Ніколи ти так його не називала. А тепер сподобилася…

— Ну ти ж знаєш: про мертвих — або добре, або нічого… Так де твій телефон?

І тут я похолов.

Телефон. Мій телефон залишився у спальні мертвої Насті Омелян. Якщо його хтось знайде там — мені кінець. Усі взнають, що я зробив

***

 Я дійшов до Хрулів пішки. Плентався тою самою дорогою, що й тієї страшної ночі. Тільки цього разу — без Миколи Чудотворця. Тоді він біг за мною і кричав: «Та стій же! Ти куди так несешся? Постукай хоч в одні двері! Одного ще можна врятувати…»

А я тікав, послизався, падав, знову вставав… І вигадував. Боже, що я вигадував!

Вигадував, як стукаю в кожну хату, а мені ніхто не відчиняє… Як бішуся, плачу, рву на собі волосся, втрачаю віру.

Зрештою мене засліпило дальнє світло фар, і я почав розмахувати руками, благаючи про допомогу.

За офіційною версією на тій дорозі не було жодної машини. Лише одна-одненька підвезла мене додому.

За іронією долі та сама машина зупинилася біля мене і цього разу. Я сів спереду біля водія й спитав:

— До Хрулів їдете?

Дядько за кермом, що мав обличчя Миколи Чудотворця і голос Кучми, ствердно кивнув, затягуючись цигаркою.

— Та’, до Хрулів… А ти вертаєшся, та’? Правильно. Твоя мандрівка ще не закінчилася.

Було поночі, коли я вбіг на прокляте подвір'я зі старими яблунями. Двері в хату залишилися незачиненими. По сінях пересувався обережно, щоб не провалитися. Котів у хаті, слава богу, не було. Повагом підійшов до господарської спальні, притискаючи до грудей хвору руку. Штовхнув двері — вони протяжно заскрипіли, натягнувши мої нерви до краю.

Зайшов до кімнати й закляк. Настя Омелян, чи радше те, що після смерті від неї залишилося, — зникла. Ліжко було охайно застелене зеленим простирадлом, а по центру височіли складені гіркою вишиті півниками подушки.

Я впав на коліна біля ліжка, обмацуючи підлогу в пошуках телефона. Його ніде не було видно.

— Сука!

Я знав, що якщо не знайду телефон, то мені буде непереливки, але чому саме — уже не міг згадати. У голові, як у пекельному казанку, булькала каша з нав’язливих думок.

Я зібгав килим і приліг на голу долівку. Вона була холодна й приємно холодила гаряче тіло.

Скрип-скрип…

Стара підлога видала чиюсь присутність. Обертатися вже не було сил. Хто б там не був — я покірно чекав його наближення.

Скрип-скрип…

— Онучок, а ти не бачив пульт від телевізора? Ніде не знайду. Очі зовсім уже не бачать.

Наді мною стояла худюща Настя Омелян. Її цицьки з відкушеними пиптиками звисали до самого пуза. Я навіть не зойкнув, коли її побачив. Вона дивилася на мене незрячими темними провалами очниць, з яких коти виїли очні яблука, і моторошно беззубо посміхалася.

— Онучок, ти живий? — стара присіла біля мене й почала обмацувати моє обличчя холодними кістлявими пальцями. — Йой, ти такий гарячий! Температуриш, бідненький? Ну, нічого, баба Настя миттю тебе поставить на ноги. Зварю супчику тобі. Хочеш супчику? Тільки в мене курочки подохли — довго негодовані у курнику сиділи. Але ми щось придумаємо, так, онучок? У тебе ж є м’ясце? Люблю м’ясце. І коти мої його люблять.

— Я не твій онучок, — навіщо́сь прохрипів я, хоч і розумів, що розмовляти з мертвою бабою неможливо. — Не твій.

— От, дурненький. Був не мій — станеш мій. Зараз поставлю воду на супчик. Готуй м’яско. 

Розмовляти з мертвою бабою — неможливо. Хіба що я сам вже мертвий. Хіба що ми тут усі давно мертві.