Під замком

Сьогодні стіл має досконалий вигляд.

Вранішнє сонце стрибає промінцями по металу виделок і ножів, таким начищеним, аж бачу своє відображення. Обличчя, що дивиться на мене з тітчиної виделки втомлене, але щасливе. Я дістала з глибин шафи старий набір посуду: чепурненькі тарелі, позолочені по краях; горнята, немов вирізьблені з сонячного сяйва й уквітчані рожевими трояндами — улюблені Марго; прибори з тією ж позолотою на низу. Серед них знайшла одну виделку, трохи коротшу за інші, і поставила біля своєї тарілки.

Ще до сходу сонця я нишком спустилася до кухні й взялася готувати стіл до сніданку. Сподіваюсь, вони пробачать мені скрип сходів. Я справді намагалася ступати якомога м'якше, та все ж стара деревина не слухає людських розмов і не знає, як правильно поводитися у цьому домі. Зате я знаю. Окрім триклятих сходів, все решта пішло за планом. Плита запалилася тихо-тихо, холодильник не гудів надто сильно, нічого не згоріло.

Сьогодні все точно їм сподобається.

Мені видається великою честю те, що саме я готую сніданки для тітки і сестри. Поліна сама казала: сніданок — найважливіший прийом їжі, тому те, як і що ти їси зранку, визначає цілий день попереду. До того ж, вони знають, як я ставлюся до порядку. Іноді можу дещо перебільшити, та їх це зовсім не турбує.

Поки тітка чистить зуби у ванній за стіною, Марго, мабуть, вже зголодніла і зараз прийде до кухні.

— Доброго ранку, мамо, — я сказала, побачивши Поліну на порозі кімнати.

Тітка сіла за стіл і уважно оглянула їжу. Акуратно нарізані овочі, підсмажений на маслі хліб, спечений нею самою, мисочки з медом і вишневим варенням, яєчня на її тарілці, картопля і варені яйця для Марго і курятина для мене (помітивши її, прицмокнула язиком). Вона поставила серветку собі на коліна і взяла виделку, іншою рукою — ніж, і прискіпливо видивлялась, чи нема там бува плям або розводів. Іноді зиркала на мою виструнчену постать поруч.

— Доброго ранку! — Марго бадьоро покрокувала до свого місця за столом. — Ти чого стоїш? Сідай швиденько, зараз все охолоне. — Марго думає, що не можна починати їсти, поки всі не сядуть. Дурненька.

З самого рання вбралася у ту майку з глибоким вирізом, який показує пишні груди. Сіла за стіл і немов навмисне їх стиснула, випнула наперед. Ще трішки і виставила б їх на тарілку замість їжі.

Тітка поклала прибори назад. Я видихнула і зайняла своє місце. Вона ж заходилась наливати на яєчню мед з варенням, її улюблений сніданок. Це огидне видовище: напівсирий жовток змішується з в'язкою, майже прозорою рідиною, і червоним, як кров, варенням. Липке місиво потім намазується на хліб і великий рот поглинає все до останньої крихти. Я уявляю, як воно перетворюється на солодкий клей всередині її шлунку, або ще в горлянці, і з'єднує стінки разом так, що вона кашляє несамовито, хрипко, старається відхаркнути, випиває склянку за склянкою води, та нічого не допомагає; вода виходить назад тим же шляхом, а клей лише міцнішає й стискає горло лещатами, як би я хотіла його стиснути; очі випучуються і той приречений вигляд так і залишається навіки на її обличчі.

Сьогодні я налила більше меду в миску, ніж зазвичай, а тітка й не помітила. Перехилила її над тарілкою і не залишила ні краплі. Жує мовчки, не розтуляючи рота, як якась вельможна пані, з ідеально рівною поставою, довгим солом'яно-сивим волоссям зібраним у хвіст. Їй, схоже, час уже зафарбувати сивину.

— Що це за сервіз? Такі гарні горнятка, — Марго взяла одне за вушко і роздивлялась під світлом сонця.

Серце закалатало. Їй подобається. Вона тримала чашку брудною від помідора рукою і залишила на ній червоний відбиток, але все гаразд. Вичищу до блиску.

— Лежали в шафі у кімнаті батьків, — я відповіла, і одразу ж пожаліла.

Хтось пришпилив мене поглядом, аж волосся на тілі стало дибки. Що було не так у моїх словах?

Мабуть, у мене зараз дуже жалюгідне обличчя.

Тітка опустила прибори з рук, та цього разу із зовсім іншими намірами. Вона, певно, розлючена — так я навчилася розуміти її жест. Хоч і зовсім так не здається. Її губи завжди зібгані у тонку рівну лінію. Обличчя рідко виказує якісь емоції чи ознаки життя.

— Потім обов'язково помий і постав на місце. І більше такого не роби. — Поліна процідила, стискаючи кулаки. Голос рівний. Майже спокійний.

Мабуть, вона тримала в долонях маленьких горобців, і її заспокоювало чавити їх; відчувати безпомічне борсання лапок, пронизливий писк з маленьких дзьобів.

— Добре.

Здається, вона стискала в тій долоні й моє мале нікчемне серце.

— Що добре? — зиркнула спідлоба.

Сьогодні хороший сніданок. Це лише ранок.

— Добре, мамо.

Тільки тепер я насмілилась почати їсти, та курка впала назад на тарілку разом з виделкою, коли Марго раптом глухо розреготалася. Сьогодні гарний день.

Криві зуби ніяково юрмилися рядами в роті, а тепер виглядали з-за тонких губ, щасливі нарешті бути на свободі. Незграбне біле тіло трусилося спазмами; руки блукали по столу, б'ючи його долонями, чи шукаючи якоїсь опори. Вона ніби виросла аж до стелі. Заповнила собою і цим сміхом всю кухню, не залишила повітря, щоб дихнути. Ковтала жовте світло сонця, чимдуж відкриваючи рота. «Усе мені», — немов промовляла сміхом. «І цей стіл, цей сніданок, і сонце, й повітря — все відберу!»

Пережовані шматки варених яєць повсюди. Регіт. Скрегіт. Замурзане обличчя.

Поліна доїдала свою страшну мікстуру, навіть не ворухнувшись. А пощо їй щось казати? Марго весела, життєрадісна дівчинка, чому б їй трохи не порозважатись?

Дівчина знесилено опустила голову на стіл, але сміятись не припинила. Закрила лице руками, наче їй було соромно за свою поведінку — ледве ймовірно. Навряд вона здатна мати такі негідні своєї персони відчуття.

На підлогу впало одне горня і з тріскотом розлетілось по кімнаті. Сонце востаннє кинуло сліпучий промінь на стіл і заховалось за хмарою.

Сьогодні гарнийчудовийспокійний день.

— Неля!

Кричить. Не сестра, звісно; та досі регоче, ще й пальцем на мене показує. Ніби каже: не розслабляйся, дорогенька, ось тобі робота!

Я зриваюсь з місця і біжу підбирати осколки. Пелюстки прекрасної квітки тепер розкидані по всій підлозі, немов хто общипав троянду і розсипав рядочком, як шлях для коханця, до серця. Вони туляться один до одного у моїх долонях. Холодні, неживі. Малюнок квітки глузує з усіх своєю несправжністю. Більше ніхто не дасть їм виконати свого призначення. Просто полетять у смітник разом зі шкірками гнилих бананів, використаними прокладками чи ще яким непотребом й так і залишаться навіки розбитими. Навіки в розлуці.

Вже пориваюсь піднятися, але мене зупиняє тітчин голос.

— Ти обіцяла, що твої друзі скоро приїдуть.

Точно, друзі. Ледь не забула.

— Так.

— Коли?

— Скоро.

Мовчить. Так промовисто, що я поспішаю додати:

— Мали б у п'ятницю. Може, зможуть швидше.

— Для тебе ж краще, якщо зможуть. Дім не чекає.

Дім не чекає, справді. Дім хоче бачити свіжі обличчя.

Поліна встає з-за столу і прямує до виходу з будинку. Марго переступає через мене і з посміхом на вустах біжить за своєю мамою. Непорушна, наче цього всього між нами й не сталося.

— Ми повернемося завтра вранці. Щоб до того часу все було готово.

Як тільки машина виїжджає з двору, відчуваю комок в горлі, що ось-ось лусне. Як повітряна куля. Я згинаюсь, сидячи навколішки, і шлунок вивертається прямо на крісло Поліни.

Сьогодні неймовірний день. А завтра буде ще кращий.

1

Сподіваюсь, собака за вікном перестане гавкати, бо інакше я її змушу. Візьму якийсь здоровенний камінь і жбурну туди в темряву. Замість каменя, якого в моїй кімнаті, якщо добре подумати, немає, підійде і шухляда; хоча ні — як же я її витягну, таку важку, ще й підніму до вікна? Це ж треба спершу забрати звідти всі труси і шкарпетки і перекласти куди інде. Може, тумбочку біля ліжка? Там теж купа мотлоху всередині, але принаймні я хочу вірити, що зможу вхопити її як слід і перекинути через дашок на другому поверсі мого будинку так, щоб вона бодай його перелетіла і влучила десь поблизу паркана: собака-ж бо сусідська — туди точно не дістану (та ж і не видно нічогісінько в таку темну беззоряну ніч), а так вона, може, злякається, або вийде хто з того дому подивитися, що сталося і заодно ту тварюку заспокоїть. Хрускіт деревини об вогку траву міг би сполохати і пташину якусь чи котів, або й розбудити сусідку з іншого будинку, яка точно потім пожаліється на мене тітці, тож ідея насправді така собі.

Тому я просто лежу в ліжку, стікаю ріками поту, і слухаю одноманітний невпинний гавкіт. Тварина ніби завчила ноти і тепер чітко наспівує, а скорше нагаркує, той самий мотив раз за разом, не втомлюючись повторювати його з досконалою точністю. Ось уже кілька хвилин триває цей спектакль, а в мене вже увірвався терпець. Зараз собачу пісню ще й підхопить уся вулиця, всі чотирилапі створіння, яких хазяїни ледве коли згадують погодувати і спустити з ланцюга трохи погуляти на свободі, ось бідні й виказують свій біль, як можуть. Гавкіт покотився відлунням по долині, вселеній низькими одно- і двоповерховими хатинками, і порушив спокій ночі. Мені й самій іноді хочеться отак вийти і забрехати щодуху, на всю звірячу горлянку, щоб вівчарки і всілякі бродяжки десь на сусідній вулиці почули й відгукнулися власним плачем; про що вони говорять, я б і не дізналася, зате відчула хоч щось споріднене в душі, і може, не так вже сильно хотіла прибити ту нещасну собачку під вікном.

Насправді така активність посеред ночі — набагато краще, ніж цілковита тиша. Завше якщо не гудить десь далеко потяг, то нявчать навіжені коти; як не цвірчать цвіркуни, співає вранішній птах (безсоння — річ така, що доходить принаймні до четвертої чи п'ятої ранку); як не гасають по трасі за якийсь кілометр звідси чи прямо по нашій вулиці машини, то риплять від вітру дерева і ненадійні дерев'яні конструкції у вигляді старих прибудов і літніх кухонь. Ні, шум це добре. Навіть чудово. Тиша лякає. Коли немає жодного звуку, коли не чути тихого сопіння сонного світу, здається, ніби він помер. Складається враження, наче моя кімната — це велика купа сміття, що дрейфує безмежним океаном, і за її стінами не існує нічого, окрім темряви, мряки, пітьми. Жодного живого створіння.

Але поки гавкіт не вщухає, і мимоволі нераціональна, хтозна звідки прибула лють відступає від мого розуму. У кімнаті досі спекотно, тому я і вимушена слухати музику пізньої ночі і зрідка лише згадую насолоджуватися нею. Однак тепле повітря приємно поколює шкіру, а з вікна іноді повіває холодний вітерець, хоч надовго не затримується. Я заплющую очі, висушені світлом блакитного екрану, і краплі вже не допомагають зволожити їх, та намагаюсь згадати щось хороше перед сном. Уявляю, як хтось обіймає мене і я не серджусь від спеки, що створює близькість двох тіл; як тану від неї і перестаю відчувати руки й ноги, зморену болем спину, тоді важку голову і нарешті засинаю.

Поки що це все — лише ілюзія. Натомість за волею свідомості я згадую лише найгірше, найогидніше, найсумніше за останній час. За обов'язковим порядком розум виштовхує на поверхню спогади про всіх, хто помер, всіх, хто може померти і як саме це станеться, в якому порядку, що я робитиму в такому випадку, скільки буду горювати, скільки виплачу сліз, або навпаки, як прикинуся сильною і не зроню жодної сльозинки. В уяві спливає образ мертвих Марго і Поліни. Я б ніколи не дозволила цьому статися; ні, краще б мене розірвало на тисячі дрібних шматочків, ніж бачити їх застиглі обличчя. Від вихору розуму серце стугонить все раз сильніше.

Мені соромно від власних думок, але не можу зупинитися.

Схоже, гнів покинув мене ненадовго, бо піт чомусь затримується на тілі у найгірших місцях: внутрішній стороні ліктів і ззаду колін, під носом, між стегнами, та ще й так, що вони липнуть одне до одного і я не можу перевертатись з боку на бік, спочатку не розклеївши їх. До того ж підлога рипить і скрегоче сама по собі, іноді так голосно і раптово, що мене кидає в дрижаки.

Віднедавна тепер ще й нагорі щось гупає — Марго каже, то від перепаду температур бляха вигинається, чи що, адже скоро наступить осінь, і ночі обіцяють нарешті принести трохи полегшення. Уже кілька разів я чула той звук, ніби щось важке падає на горищі, і, не розуміючи звідки він, питала тітку, що вона таке робить на низу, що будинок аж гудить, а та щоразу відповідала, що сама нічого не чула. Зізнаюсь, вдень мене це не турбувало зовсім. Мало що може статися — старі жалюзі шарпне від вітру так, що вони б'ються об шибки, або гілку з тріскотом занесе на дах, чи якась необачна птаха невдало приземлиться, мов постріл невмілого стрільця. Але ніч — мов інший вимір.

Уночі все набирає інших барв. Кожна тінь за браком світла стає м'якою, розливається, як фарба на полотні, стіною чи підлогою, геть спотворюючи об'єкт, якому належить. Стосик паперів з подекуди розгорнутими книгами зверху перетворюється на загрозливу білу пляму — може, то паща чудовиська готується тебе проковтнути? Пухнастий халат, бездумно покинутий на кріслі, засвітла нагадує про затишок; його ніжний дотик ніяк не налякає. І все ж при вході до кімнати через якихось кілька годин, при слабкому сяйві нічника, від попереднього спокою не залишається й сліду. Тепер за столом сидить великий чорний силует. Зазирає прямісінько у вічі всім, хто сміє зайти до його покоїв. Усміхається? Дивись, йому весело від твого жаху! Ось-ось він прочитає його у твоєму погляді й кинеться, як той вовк, ласувати беззахисною шиєю. Шурх! Достатньо одного подиху і він вже тут. Перерахує всі кісточки і хрящики, й подякує ґречно, як смачно ж у вашій господі!

Уночі розум безсилий. Його місце посідає інстинкт, інтуїція. Закони логіки не працюють. Людський організм сам їх відкидає, бо вони не пояснять багатьох речей. А якщо і пояснять, то не допоможуть вирішити.

Дорослі дівчатка не мусять боятися власної оселі, чи тим паче монстрів на горищі. Але вночі, коли я чую те гупання нагорі, не логіка знаходить підтвердження всім моїм найбожевільнішим підозрам. Холодний розум мав би розставити все гарненько по поличках і переконати мене: Марго з Поліною мають рацію. Нічого особливого чи страшного там немає.

Це щось на заглибинах свідомості, якісь залишки прадавніх звичок, що їх люди досі не забули. Вони закралися туди, де здоровий глузд втрачає владу.

І ось уже кілька місяців це чуття підказує мені:

«Тікай».

2

Все почалося з дрібниці. У лютому, і це чи не єдине, що я пригадую майже точно, до нас додому приходив робітник поремонтувати кран у ванній на другому поверсі. Тоді зимова погода не тішила снігом, а лише болотом. Як стати ненароком в одну калабаню, так і не відіпреш потім ні штанів, ні чоботів, або кому пощастить менше — новеньких білих черевичків. Мабуть, це і сталося з тим робітником, принаймні за словами Поліни. Спершу я не помітила їх, але коли наступного дня пішла нагору поприбирати, підлога була всіяна слідами.

Я чітко пам'ятаю, як стояла над тим чоловіком і стежила за його роботою. І хоч би як мене не переконували в протилежному, впевнена, що коридор був бездоганно чистий. Ні, я не мала жодних інших турбот, щоб не помітити багнюку в кожній кімнаті. І він точно не мав потреби йти куди-небудь іще, крім ванної та коридору. Деякі деталі, справді, не згадаю. Його обличчя у пам'яті залишилось невиразною сумішшю різних людей; весь час я витріщалася на зігнуту старечу спину, на рідке сиве волосся і робочий комбінезон, весь у плямах. 

Та затерта тканина стоїть перед очима і досі. Вочевидь, чолов'яга не прав її, або не мав кому віддати на чистку; не переймався купівлею іншої, новішої одежі. Комбінезон наче пристосувався до його рухів і форми тіла. Липнув, як муха до меду: якщо спробувати відліпити, разом із ним відійдуть шкіра і м'язи й покажуть лише хирлявий скелет з хрусткими кістками, яких варто ледве торкнутися і вони посипляться порохом.

Дратує. Невимовно як. Але не можу дотягнутися до скелета. Хочу бодай схопити за шкірку й роздерти той одяг на шмаття і--

Ні. Якщо я вірю у власні спогади, то це не він. Не на нього варто гніватися. Та й коли б так, при чому тут його одяг? Це просто думки, як завжди, ведуть мене, куди їм тільки заманеться, а я мушу опиратися. Не можна дозволяти їм керувати собою. Поліна завжди хвалить, коли мені вдається заспокоїтися.

Усе одно сьогодні я дізнаюся напевне, хто там.

Зрештою, сліди на другому поверсі нікуди не привели. Натомість вони стали першим знаком втручання у наші справи когось ззовні.

Трохи потому я виявила зайву пару взуття у шафі навпроти вхідних дверей. На моїй стороні були реальні докази: якби не сліди, я б і не вважала їх "зайвими".

Чоловічі черевики невинно злилися на фоні купи старих кросівок, літніх босоніжок, які ніхто не відклав деінде на зиму, хатніх капців, підборів, дитячих мештів. Ніби хтось забув пару масивних чоботів у передпокої, а інший поклав до шафи, не знаючи, що вони чужі. Однак вони не могли належати комусь із нашої сім'ї. Поліна, хоч і мала кілька схожих пар для хатньої роботи, не носила такий великий розмір. У Марго була дещо більша нога, але вона ніколи не допомагала нам з господарством.

Тому виснувала, що взуття міг забути той робітник. Так, тоді мені не спало на думку, що, може, він не дійшов би інакше додому, та насправді він цілком міг перевзутися, поки я того не бачила, і залишити іншу пару черевиків тут. Чому ж ні? Хіба буває щось у цьому світі цілком неможливе? Підозри лише посилилися, коли на моє наполягання Поліна зателефонувала йому, а він не підняв слухавку. (Чесно, навіть не пам’ятаю, як переконала її хоча б спробувати подзвонити — тітка надто розсудлива, щоб повірити моїй історії, але, може, і вона бачила, що в дечому я мала рацію.) І з того часу тітка почала сумніватися у здоров'ї моєї психіки. 

У неї є на це право. Сумніви бувають дуже підступними. Щойно ти дозволиш їм закрастися до твого розуму, немає дороги назад. Більше ніколи не зможеш позбутися того нав'язливого відчуття, що щось не так.

Але я люблю тітку, і Марго також. Не можна дозволити їм повернутися додому, коли там чигає якийсь злодій, захований хтозна де. Тому до того, як вони приїдуть, заради їх спокою і блага, усе неодмінно вирішу.

Гавкіт за вікном досі не вщухає. Нутрощі скручуються вузлом. Певно, вже зсохлися від порожнечі, яка панує там ще з ранку. У горлі пересохло. Матрас тихенько скрипнув, коли я піднялася з ліжка, одягла штани — на низу завше холодніше — і зробила крок до дверей, аж тут–

Тиша. В одну мить всі звуки зникли. Лише стукіт, швидкий, гучний, ніби тряслася сама земля, та він йшов зсередини. Серце невпинно намагалося вирватися з грудей. Воно теж хотіло втекти подалі звідси.

Все зупинилося. Не чутно було собак, подиху вітру, голосів сусідів, що вже збираються на ранню зміну. Навіть повітря розрідилось, стало однорідно байдужим, майже неприсутнім. Ні спеки, ні холоду. Ця тиша, цей тупий спокій змусив і мене завмерти. Злитися в одне ціле з кам'яними мурами світу.

Однак зовні, за дверима моєї кімнати, щось рухалося.

Я відчула погляд, мов вогнем по шкірі. Хтось спостерігав за кожним моїм кроком десь високо згори, або глибоко знизу. Або звідти, з темного коридору другого поверху. Тепер єдиний звук — сопіння. Немов хтось прихилився до дверей і дихає, проте щось стоїть йому поперек горлянки й натомість виходить хриплий протяжний звук, повний мокротиння. Старається вдихнути в кімнату якомога більше повітря, щоб та надулася і вибухнула трухлявою деревиною і моєю плоттю, а зрештою сам от-от закашляється і задихнеться.

Ось він уже тут. Таки вийшло.

Повільно, нереально довго рухається дверна ручка. Двері прочиняються всього на вузеньку шпаринку, але одразу сопіння стає чіткішим.

Одна хвилина. Все завмерло. Неглибоке уривчасте дихання. Моє чи його?

Дві хвилини. Тепер у шпарину поміститься людська нога. Може, розміром з той зайвий черевик. Не бачу силуету. Лише гостра присутність.

Три. Тінь на порозі. Чи здається? Він за спиною?

Умить двері рвучко розчахнулися, а за ними…

…порожнеча. Нікого. Так не може бути. Це не лише моя уява. Не протяг, не випадковість, чи ще яка дурниця.

Кров наливається теплом і підігріває розум піти туди. Зазираю у пітьму і навшпиньки, боячись ненароком не ступити на рипучі дошки, крокую до дверей.

Наступне, що відчуваю — тверду підлогу і біль у спині, де вона на мене впала.

Темрява не дає підказок. Та, здається, наді мною щось нависає. Товста рука хапає за комір і силиться підняти у повітря, та я надто важка для його слабких м’язів, тому знову плюхаюсь униз. Піднімаюсь на ліктях і впиваюсь очима в ледве помітний силует. Вдих-видих.

Створіння далі сопить, ще й похрипує, коли каже:

— За мною.

Голос рипить, як гілки дерев від вітру. Чоловік прямує у бік сходів на горище.

Якого біса?

Що значить «за мною»?

Він, схоже, розуміє, що я не збираюся слухатися. Цього разу йому вдається поставити мене на ноги.

— Ходи.

Я завмерла на місці, ледве тримаючи рівновагу. Не можна за ним йти. Щось придумати. Швидко. 

Бігти.

Серед пітьми видніються двері до комірчини поруч зі сходами на горище. На пощерблену ручку падає слабкий промінь жовтого світла.

Він відвернувся. Підставив спину!

Ніби насміхається. Думає, я слухняна конячка, що слідує за будь-ким, хто накаже їй іти.

На його спині теж є очі. І я хочу видовбати їх, поки не перестануть дивитися.

З усією силою навалююсь своїм тілом на його, притискаю до повної цвяхів і скалок деревини й наче власною шкірою відчуваю хрускіт чогось тендітного та крихкого, й тепло розливається жилами, як наркотик. Плоть піді мною навіть не опирається. Просто приймає удар, займає своє місце між мною і дверима, той крихітний простір, де всі нутрощі сплющуються, а дихання перехоплює. Цей точно слабший, ніж я думала. Справді було б цікавіше, якби він хоча б спробував відбиватися.

Поштовх — крекіт — ще трішки, не дихай, не можеш — удар — стогін–

Нарешті. Він точиться на підлогу і мої ноги самі починають рух в протилежну сторону.

Якнайдалі. Куди встигну. Лиш би не було тих очей.

3

Очі. Пильні, гострозорі очі слідували за мною повсюди. Кожен перехожий у місті, втомлені працівники магазинів, мандрівники по стежках у горах неподалік, голодні собаки біля під'їздів багатоповерхівок — всі дивилися тим самим поглядом. Тими самими очима. Як те напівсире яйце з медом і варенням, вони липнули один до одного, збивалися у глевку масу і витріщалися однією великою парою очей.

Він — один з цієї маси. Він — вся ця маса, яка зараз зосередилася за стінами курника на моєму подвір'ї.

Я помилилася. Не варто було покидати дім. Тепер чоловік грюкає у хиткі двері, у маленьке віконце під стелею, під яким сиджу, а мене покидають сили. Цим стінам не можна довіряти. На відміну від будинку, халупка розвалиться від одного подиху. Але в ту мить я думала лише про те, щоб збільшити відстань між мною і тим страхіттям. Ноги самі вирішили чкурнути сходами, щоб я ледь не розбила собі носа дорогою, і замкнула двері ззовні. Авжеж, він знайшов якийсь спосіб вийти — може, замість вікна в коридорі зараз порожнеча і будинок всотує гаряче повітря, щоб зберегти на зиму. Все ж я сподівалася, що він якимось чином затримає чоловіка. Виростить гострі леза зі стін і порубає його на шматки; розступиться дерев'яною підлогою і проковтне; пожертвує моєю кімнатою на другому поверсі й обвалиться стелею йому на голову. Але ні. Він тут.

Мабуть, будинок зараз теж дивився на мої жалюгідні спроби вижити, як і той чоловік.

Обидві потвори. Обидвом видерти очі.

Він дихав, майже так само важко і голосно. Прихилився до стіни і слухає, чи я там є. Кожен шурхіт, подих, хрип — все відчувала, немов на власній шкірі.

Бабах!

Я відскочила з місця. Він знав, де саме я була, з точністю до сантиметра. Від сильного грюкоту щось посипалося зі стіни позаду.

Відповзла до протилежної.

О, боже. Ще мить тому я лежала у своєму ліжку, мов на голках чекала невідомого, а тепер сиджу тут, на колінах перед ним серед землі й соломи, благаю, сподіваюсь, щоб він не зміг зайти сюди, щоб та громіздка фігура більше не постала перед моїми очима.

Я нашорошую вуха прямо перед тим, як вікно друзками розлітається навсібіч. Звук розсікає нічну тишу, обпікає слух; на мить нічого, окрім власного серцебиття, не чутно.

Не кричи. Завмри.

Так, сподіватися марно. Від віконця тепер не залишилось і сліду; здається, якийсь осколок промайнув повз, ледве не зачепивши обличчя.

Та в приміщенні досі нікого.

З-за стіни крякіт. Деревина тужиться, разом з нею і чоловік. Дереться у вікно і, певно, встромляє крізь нього голову, бо я відчуваю очі.

— Я врятую тебе, будь ласка, ходи…

Навдивовижу спокійний і м'який голос обривається на пів слові й на вікні.

Різниця вражає настільки, що я починаю думати, чи це не хтось інший старається залізти до мене. Невже це той самий чоловік? Власник хриплого, огидного голосу, з тим противним сопінням, якого теж більше не чутно.

Він удруге видирається до вікна і продовжує:

— Ходи зі мною, я заберу тебе звідси, прошу!...

Знову падає додолу. Геть не має сили в руках. Як той чоловік.

Схоже, вони й справді одна людина. Але цей тон, солодкий і ніжний, мов материнський, збиває з пантелику. Кличе за собою. І я мушу далі наказувати тілу сидіти й не рухатися, щоб не піддатися йому.

Можливо, він справді знає, як врятувати мене, і всіх нас. Тоді не доведеться знову проливати кров.

Скільки разів я молила бога, щоб хтось допоміг нам. Щоб вони відчули мою любов у всій її повноті; щоб їх обличчя хоч раз повернулися до мене усмішками, щирими, по-людськи люблячими; щоб ті очі нарешті просто побачили мене, а не дивилися завжди з ціллю вказати на моє місце, обов'язково нижче, завжди десь на фоні, позаду, подалі від щасливої сімейної картини. Ось чому їх татка вже так довго нема.

Я б навчила їх любити по-справжньому, якби змогла достукатися до тих замкнених сердець. Адже я люблю їх просто за те, що є, за те, якими є, і навіть на відстані, крізь час і простір, коли вони ось так від'їжджають, певно, теж в надії втекти, навіть так я люблю їх. Вони люблять мене своєю любов'ю, і я люблю своєю. Може, обидві наші любові не залишають місця теплу чи обіймам, але попри все почуття не зруйнувати. Поліна любить тихо; її прихильність схожа на осіннє гілля дерев: принишкле від передчуття морозів, однак попри все живе й жевріюче. Марго ж радше як цьогорічне літо. Палке, спекотне, задушливе й нестерпне. Щоразу як воно наступає, благаєш про холодну розраду осені, а як відходить — жалієш про розлуку й лише чекаєш, щоб рік скорше промайнув.

— Я допоможу тобі! Є кр…щ… світ там, за ме… — уривки слів глухо доносяться з-за стін моєї фортеці. — Ти не мусиш… ер… та… бо… ов!

…любов? Він думає, що знає щось про любов? Цей чоловік, що, як справжній збоченець, ховався десь на повному пилюки й павутиння горищі, ще буде повчати мене? Певно, трусився там від страху, щоб ніхто не виявив його смердючу тушу і осмілів, загнавши мене в кут.

Треба буде спалити то горище до біса.

Страхітливий звук, мов хрускіт кісток, змушує розплющити очі й знайти його джерело.

Двері.

Поступово від них відлітають тріски. Облуплена червона фарба лущиться з деревини. Знову землетрус.

Чи це страх, чи гнів, але щось пориває мене підступитись до дверей і проломити останню оборону. Прагнення нарешті побачити його обличчя, хай і світло вуличних ліхтарів сюди ледве дістає. Переконатись, що він — не чергова нічна мара, а справжня людина, з крові й плоті. Яку можна торкнутися. Ущипнути. Пошматувати.

Кращий світ. Такого не існує. Це я зрозуміла достатньо рано. Все за межами цього дому, і цього двору також — ворожа територія. Принаймні вдома тебе чекають, хай і з кислими обличчями; принаймні вдома ти потрібна, хай і для брудної роботи; принаймні вдома є ті, кого ти любиш, і вони завжди туди повернуться (у цьому я упевнюсь).

Коли нас більше нічого не розділяє, на мить западає жахлива тиша. Тягнеться болісно довго. За цю маленьку вічність я встигаю поглянути страхіттю у вічі: у дві чорні безодні, самі як монстри, що, мов паразити, оселились на обличчі. Присмоктались, як п'явки, і шукають, до кого б пристати наступним.

Бачу темний одяг: якась сорочина і штани. Чую сморід: поту, спирту, сечі.

Коли знову піднімаю погляд до його очей, світ зникає.

4

На ньому ні сліду від тих ударів. Поки він товче моєю головою об стіни прибудови, у перервах погляд сам повертається до його обрисів. Чоловік не хапається за живіт, не має жодних труднощів трусити й турмосити мене, як заманеться. Ніби тої сцени у будинку геть не було і я не завдала йому жодного болю.

Десь подівся той чоловік, що солодким голосом, мов сирена, манив на вулицю, а я, дурепа, врешті піддалася. Цей не зронив ні слова за десять, чи більше, хвилин, нашої боротьби. Хоча це важко назвати боротьбою: у мене синяки й кров по всьому тілу, а в того кілька якихось подряпин, які цілком міг отримати деінде.

Як я тут тільки опинилася?

З макітри вилітають всі думки з кожним ударом. Каміння набиваються у вуха й заповнюють порожнечу. Тиск на спині, шиї, кістках і суглобах виживає з жил рештки пам'яті.

Уже вкотре падаю долілиць і заробляю ще одну рану. Схоже, гладкий, але гострий матеріал, на який я приземлилася щокою і рукою — скло. Усе ж він вибив шибку. Один дотик до частинки дому наповнює мене силою, хоч і зовсім трішки. Однак цього достатньо, щоб змусити чоловіка зупинитись: мов хижак, який раптом зустрів собі рівного, він спам'ятався і став на задні лапи, готуючись відступати.

Під нігтями вогка земля. Кров запеклася на брудній шкірі. Тіло саме піднімається й більш-менш упевнено стоїть на ногах; навіть наче поривається вперед, та вчасно завмирає. Навпроти чоловік відхекується і не наважується робити різких рухів.

У мене, певно, хоча б з одне зламане ребро, бо дихати дається ой як тяжко. Щоразу, як набираю повітря в легені, морок зазирає в кутики очей і прагне захопити більше.

Ні-ні. Я досі при пам'яті. Зараз темно, отже, пройшло не так багато часу.

Нарешті можу роздивитись його: кирпатий ніс, зморшки павутинням вкривають широке приплюснуте обличчя, ті ж темні очі тепер дещо тупо дивляться у відповідь. Мабуть, це він. Перед очима спалахи світла, якому тут ніде взятись. Мабуть, це той самий чоловік. На ньому немає того комбінезона, але тепер я думаю, чи не вигадала його раптом. Може, мозок сам вирішив з'єднати уявлення з дійсністю; насправді ж не всі робітники носять якийсь особливий одяг, і цей один з них. Або він залишив те ганчір'я десь на горищі, коли роздягався від спеки. (Саме задоволення уявляти, як той корчиться там від голоду й знемагає від утоми; я-ж бо рідко виходила з дому — певно, мусив ловити момент, щоб вкрасти їжі чи бодай трохи розім'ятися.)

— Хто ти такий? — питаю, не надто довго подумавши. Потрібно з ним розібратися, хоч і так, прямо, обличчя в обличчя. Я не хотіла ховатися з самого початку й не буду — принаймні зараз переді мною живий, доступний ворог; в іншому разі я б і досі гралася з ним у хованки, втрачаючи сили.

Він зиркає так, мов не збирається говорити й зовсім ніколи не вмів.

— Що тепер. — тиша у відповідь. — Потягнеш у своє лігво? Як і хотів.

Мені не вдається інтонувати слова так, як хочеться; голос майже не слухається, та втім, я продовжую.

— Казав порятуєш. А я повірила? Агов, — стараюсь повернути до себе його погляд, — ти живий?

Мовчить.

— Вікно для чого розбив? Хочеш мені все в хаті переламати?

Пауза. Щось у тій безглуздій фразі чіпляє його увагу. Він ніби повертається у тіло, яке покинула душа, і стверджує свою присутність. Очі наливаються чорним і знаходять мене.

— Ти. — окликає хрипко й пронизує мене очима. — Ти. Ти. Ти. — указує пальцем, мов сам прагне згадати, хто я.

Підходить ближче. З кінчика пальця сочиться страх й заповнює світ навколо. Здається, його осінило.

— Ти.

Я вже під стіною. Немає куди відступати.

— Це все через тебе!

Що він меле?

— Я все бачив.

Знову буде плести про порятунок?

— Як ти знущалась над ним.

— Що?!

— Як тягала за волосся…

— Ні!

— … і товкла черевиками.

— Та що ти знаєш?!

Ляпас. Щока палає вогнем. У руці стискаю шмат скла до крові.

— Бачив як ти з тим дівчиськом…

— Годі!

Кричу й задихаюся, коли шию обплітає міцна долоня. З вуст виривається немічний крекіт, як з напівмертвого горобця.

Ні. Навколо немає хватки, немає землі під ногами, немає нічого. Я під водою. Під землею. Тут немає будинку, чи цього чоловіка, чи життя, чи смерті. Нічого. Порожнеча. Я б радо зосталася тут навіки.

Крізь товщу води долинає голосне:

— Як ти творила з нею те, що мусив робити чоловік!

Потрясіння від його слів повертає назад у справжній світ. Він не міг цього бачити. У жодному разі. Тоді вдома нікого не було. Тітка поїхала по справах, ми удвох залишилися стерегти територію. Двері я щільно зачинила й замкнула на ключ. Хіба би він став стінами тітчиної кімнати — лиш тоді би побачив, що там відбувалося. Або припав обличчям до вікна і почув ті непристойні тваринні звуки.

Уже ледве вистачає сил опиратися натиску на шиї. Тільки й думаю, що навіть крізь пелену сліз його обличчя жахливо потворне. Він і далі випльовує страшні слова й лише більше кривить вустами, зашкарублими, обсохлими. Потягнеш за шкірку й, гляди, губи зовсім відлупляться, як клейка стрічка. Коли він востаннє мав краплю води в роті? Коли бачив світло?

— Як торкалася там, де не мусила!

Умить спогади повертають мене до тісних, задушливих обіймів. До ніжної шкіри — а не грубої руки старого чоловіка (яка теж, схоже, незабаром ослабне). Навіть прищі й пухирці на її тілі були куди приємнішими за кожну випуклу вену його рук.

Вона пашіла життям, несла гордо зіпнуту голову. Він же, коли не показував сили, щулився від страху. Може, перед самим собою. Або переді мною. Бо я теж боялася. Бо я така, як він.

Чоловік ніби трохи заспокоївся. Збагнув, що час міняти тактику? Може він бачив оте все у моїх очах, мов якийсь ясновидець?

Посмішка заграла на вустах. Задоволено, як збоченець, протягнув:

— Особливо мені сподобалося, як ти тиснула її гру… Сука!

Завив від болю, гадина. Хай те скельце в'їсться йому в шкіру. Хай розпорошиться тисячами дрібних шматочків кровотоком і вдарить у мозок, у серце. Хай там не буде нічого, крім болю.

А поки він хапається за плече й корчиться в судомах, я побіжу додому. До рідного лона. Там по-справжньому захищу її честь, і свою також.

Бо ми ніколи в житті не хибили. Чинили огидно, так, неприйнятно, так, але у нас не було іншого вибору. Ми стали тими, ким ми є, бо не було інших шляхів.

5

Ще з дитинства ми спали в одному ліжку.

Ми зустрілися, коли нам обом було якихось десять чи одинадцять років. А може й більше. Не пам'ятаю. Коли тато одружився з тою жінкою і навіть не потурбувався бодай познайомити мене з нею заздалегідь. На весіллі спитала, наївна дурепа, що це за тьотя і чому вона цілує тата, як мама колись. Всі лише посміялися, мабуть, думаючи, що я жартую. Поліна ще почервоніла так мило, як уже давно не вміла. Решту того року я забула. Викреслила з пам'яті.

Пригадую тільки, як одного разу Марго залізла під ковдру й попросила заспокоїти її після нічного жаху, «як тато помагав мамі». «Як дорослі». Тоді я геть нічого не розуміла. І в тих відео, що ми дивилися з однокласниками, не знайшлося помочі.

У той раз я її відштовхнула. Аж надто мене роздратувало те, що вона сміла назвати його «татом». Але вона вперта й через якийсь час прийшла знову. Напевно, зрозуміла, в чому річ, бо як хотіла щось отримати від мене, нізащо не казала на нього «тато». Лише щоб розгнівати викрикувала, яка вона принцеса і як легко їй витурити мене з дому.

Іноді так вона ще швидше отримувала, що хотіла.

Після останнього разу Марго відсторонилася. Як і після кожного за останні кілька років. Звісно, вона неодмінно поверталася, бо інакше не могло бути, та мусила подутися хоч з пару тижнів, або й кілька днів, коли находила нетерплячка. Однак тепер пройшло уже зо п'ять місяців, і нічого. Ніби показувала якісь сигнали, а потім одразу мінилася, мов ставала іншою людиною. Мені було завше важко прийняти, наскільки вона протирічить сама собі.

Можливо, цього разу справа у ньому. Можливо, саме він відібрав її у мене.

Ось і винуватець дійства. Чалапає потихеньку довгим коридором від вхідних дверей до кухні, ніби не поспішає нікуди. Просто заскочив в гості на каву до старого друга. Такий спокійний. Ніякий. Немов зовсім не хоче мене вбити.

Трісь!

У його бік полетіла тарілка. Ухилився, гадина, і навіть не подумав зупинитися. Лише озирнувся на уламки, тоді на мене, й немов нічого не сталося, пішов собі далі. Що, і не розізлиться зовсім?

У хід пішла ще одна тарілка, і ще, і ще. Одна зачепила вазон на підлозі: той упав, розсипавши ґрунт і листя навколо. Інша розлетілась об сходи нагору й уламок майже зачепив його ногу. Цілитись було важко; плече досі нило від ударів і ледве слухалось.

Чоловік ступив на поріг кухні. Я позадкувала до стіни. Між нами — лише низька шафа з відкритими полицями, на якій Поліна залишала охолонути випічку.

Може, він і справді не хоче мене убивати — інакше давно мав би вже. Якби забажав, міг би хапнути будь-якого ножа і перерізати мені горло. Я б і сама так зробила, якби не боялася, що той вирве його в мене з рук. Натомість стоїть і витріщається тими чорнющими очима. Думає, як буде мучити мене потім. Розтягує насолоду.

Погляд чоловіка ковзнув із мого обличчя на стіну позаду, і щось блиснуло в його очах. Заграв якийсь вогник, лихий і трохи пустотливий, як у маленького хлопчика, яким той, певно, колись був, але я не могла цього уявити. Йому не пасувала наївність дитинства.

— Твоя сестра, — почав він, вишкірившись.

Запнувся на мить. Знову глянув на мене. Чекає, що я від одної її згадки накинусь з кулаками? Чи почну репетувати, як ненормальна?

— Гарніша за тебе. Ніби ви й не рідні.

Ха! Я посміялась подумки, лише кутики губ сіпнулися вгору. Ось як ми граємо тепер.

Такий гостроокий, як він, хоч і тупий, а таки побачив, що нас не пов'язує кров. Так, Марго дуже вродлива. Крім тих зубів, їй нічого не бракує, ні форм тіла, ні правильних рис обличчя. Та широка, трохи зневажлива усмішка лише додає привабливості. Вона не приховує зубів, а навпаки, наче прагне показати всім одразу, що то зовсім не недолік.

Дихання чоловіка поступово частішало. Знову починав сопіти, як тоді, вибалушив очі й витріщився на стіну.

Я стежила за кожним його рухом, щоб не проґавити, щоб не дати знову себе подолати. Але, мабуть, він давно уже переміг. Засів у голові так міцно, що я сіпалася від найменшого вибрику, від різких і не дуже слів. Ті удари не були його кращою зброєю. Від них я не втратила більше гідності, ніж якби сама послизнулася і в'їхала лобом у асфальт. Він знав, чим мене зачепити. Усе підводило до цієї миті: до заключного, найвеличнішого акту наруги.

Надто пізно я здогадалася перевірити, що ж так привернуло увагу чоловіка позаду мене. Лише коли почула характерний «вжик» від розстібання блискавки перед обличчям постала її світлина. У простій дерев'яній рамці висіло зображення дівчинки, на вигляд заледве тринадцятирічної. Та сама посмішка від вуха до вуха сяяла в темряві, тут — щира й наївна, світле волосся до плечей, широко розплющені очі, легка темна сукенка, яка вже тоді погано приховувала принади юного тіла.

Ну, як тобі? Я допетрала нарешті! Що тепер?

Тепер він опустив руку нижче пояса. Зашурхотіла тканина.

Тепер він не відпускав мого погляду. Натягнув кайдани на повіки очей, щоб могла лише дивитись, навіть не кліпаючи; зв'язав ноги, щоб могла тільки стояти на місці як укопана.

Шелест пролунав востаннє і чоловік тихо застогнав.

Я ніколи не бачила нічого подібного. Відблиски світла падали на білий відросток, який чоловік обхопив долонею і ковзав нею туди-сюди, ніби по слизькій підлозі. Тіло здригалося у спазмах. Від нього струменів жар і передався мені. Певно, мої щоки горіли. Голова вибухала полум'ям, і жодна думка не затримувалася надовго, а миттю ставала попелом і линула мороком кімнати.

Треба згадати. Я вдома. Я у власному домі. Тут темно, проте все більш-менш видно. Кухня така ж, як і була зранку. Шафа переді мною розділяє кімнату на дві частини. Я у вузькому, безпечному закутку. А він… робить щось дивне. Таке стається тільки в тих відео — але там всім наче подобається, або вони просто вміють прикидатися. Зараз по інший бік шафи огидне, ніби нескінченне дійство. Скрегіт, як мокрої ганчірки по склу, щось хлюпає чимраз дужче, зітхання змінюються ричанням.

І смердить. Чимось мертвим, загноєною раною. Сморід змішується з вологою в повітрі й розлазиться, як желе, у кожну шпаринку.

Я втискаюсь у стіну позаду. Мрію злитись із нею. Щоб та поглинула мене і забрала очі, які дивляться, вуха, які чують. Шкіру, яка відчуває.

— Знаєш… — хрипить чоловік, не припиняючи. — Я б теж так як ти зробив.

Холод пробігає нутром.

— Вона ж би все собі забрала. Хату, землю, гроші. Разом з мамцею. А тут ти їй голову заморочила. Побавилась з нею пару раз і от вона вже все на тебе переписує.

Здається, я зараз зомлію.

— Чи я не правий?

Рух там, внизу, пришвидшується.

— Чи ти її дійсно… любиш?

Рука ледь не стирає шкіру — так сильно він тре себе, і так вже стогне, що ось-ось вибухне.

— Замовкни.

— Шкода її, маму твою. Справжню тобто. Ах, — пришвидшує темп, — у тебе її очі! Такі, як у дохлої дворняжки на дорозі.

— Навіть не смій говорити про неї.

Я схопилася за шафу й стиснула до болі в руках полички. Сльози випалювали стежки на щоках.

— Ти не думала, що вона не просто так взяла собі і померла?

Як тільки останній звук вилетів з його рота, шафа посунула вперед прямо на нього.

Дім весь струсонуло. Чоловік скрикнув, але майже одразу вибрався з-під завалів і поспіхом заправив щось назад у штани. І знову — ні подряпини.

Значить, тепер і мій власний будинок проти мене?

Так не піде.

Мов знічев'я, чоловік почав собі торохтіти, жваво й безперестанку:

— Тебе й не думали робити єдиним нащадком, так? Все мамчине добро пішло… другій мамці! І сестричка намалювалась на горизонті. А яке ж у них було кохання, ой! Ось тут, прямо на цьому столі… Світ такого не бачив. А те дівчисько таки щось має від обох, ну? Може, воно й не чуже тобі зовсім?

— Та хто ти в біса такий?!

— Я, — підступає ближче та бере мене за плечі, — я твій татко.

Дика посмішка грає на обличчі й переростає в регіт.

От виродок!

Я штовхаю чоловіка на землю, а той тягне за собою так, що мої лопатки стрічаються з плиткою. На мить повітря ніби випаровується з легень. Мало б уже от-от світати, але темінь далі застилає кімнату. Немов будинок погруз у вічній ночі, а там, за порогом, давно настав світлий, погожий день.

Якщо він не припинить, нахрін спалю цю довбану халупку, і попелу не залишиться.

Він навалився на мене всім тілом. Щось об'ємне тисне десь там внизу, і я відмовляюсь про це думати. Треба піднятися, бо інакше точно задихнусь.

— Ну, як тобі? Сподобалося? — дихає прямо в моє вухо. — Хочеш… допомогти мені з цим?

Сяйливі очі впиваються у мої. Поглядом показує кудись донизу і знову криві зуби виглядають з-за посмішки.

Цікаво, який у них буде вигляд на тарілці з того набору? Певно, засвітла вони жовті, й на білому фоні приберуть кольору сечі.

— Вставай давай! Забирайся, — штовхаю його з усієї сили убік, — з мого дому!

Тримаючись за стільницю, похапцем підіймаюсь і відкриваю одну тумбу за іншою в пошуках сірників. Знаходжу щось, на дотик схоже на коробочку і за мить спалах світла розсіює ніч навколо.

Він розлігся на підлозі, як на ложі, заклавши руку за голову і спершись ліктем на плитку. І дивиться.

Сміється: хрін ти мене звідси витуриш! У бляклому світлі обличчя видається зліпленим з воску: піднесеш туди вогонь — і попливе усе врізнобіч, розтечеться калюжкою й так і застигне.

Сірник починає догоряти й обпалювати палець, тому я хапаю перше, що попадається під руку — рулон паперових рушників — і той здіймається полум'ям.

Чоловік зиркає зачудовано, але його посмішка зникає, щойно жмут паперу торкається скатертини на столі. Раз такий розумний, певно, вже здогадався. Ледве встигає піднятися, як обвуглена по краях, досі у вогні тканина огортає його з ніг до голови. Як ошпарений, бігає туди-сюди, старається загасити одяг, поки дим ковзає підлогою. Жбурляє скатертину на мене; її рештки обпалюють волосся на голові й руках. Беру кухонний ніж і штрикаю, куди попаду. Лезо застрягає в плоті. Хапаю якогось віника, крізь пелену сліз і диму геть не бачу нічого, розмахую ним навсібіч, десь зачіпаю його, а десь, здається, лампу на стелі. Крихке скло не витримує і за черговим ударом моєї зброї сипеться долі разом із штукатуркою і зрештою якимось дивом тягне за собою частину самої стелі. Гуркоче, тужиться дім, випльовуючи на нас обох свої нутрощі.

Тиша.

Тиск на голову витісняє всі думки. За мить настане цілковита темрява, і в останні хвилини свідомості в уяві постає він.

Не пам'ятаю, як він потрапив до мене додому. Я його впустила? Чи хтось інший відчинив двері? Або як злий дух, вампір, він потребував дозволу зайти, а я у невимовній дурості надала його. Постелила перед ним оксамитовий килим, солодким голоском припросила: заходьте ж, не соромтесь, яка честь приймати вас тут!

Або ж він сам зайшов, так, наче цей дім належав йому.

Може, насправді він жив тут завжди. І це я тут зайва.

Fin

Дім стояв на перехресті двох вулиць, що змійками звивались попри залізничну колію. Він ледь не ломився під вагою власного віку і всіх ремонтів, яких зазнав за довге життя. Зовні охайно помальований у ніжно-зелений колір, оточений високою брамою, на яку не раз скаржилися сусіди, мовляв закриває огляд повороту для машин. Але холодна сталь мужньо витримувала всі косі погляди, бійки собак і штурхани перехожих, зіткнення автомобілів, які все ж траплялися, як би жителі дому не відрікались від них.

Годинник у кухні щойно показав сьому ранку. За столом, заставленим різними наїдками, сиділи троє.

Матір з дочкою зиркали то одна на одну, то на того, хто займав третій з чотирьох стільчиків. У кімнаті чувся запах, якого тут давно вже не було: як від обскубаного півня, щойно зарубаного на бульйон. Попередні жителі колись тримали курей, але ще роки тому поступово сяк-так від них позбулися. Здавалося, по кухні мали б лежати курячі органи, кістки, бризки тваринячої крові. Однак біля двох жінок сидів лише він. Трохи насуплений, здивований вираз застиг на його обличчі. Шкіра — мов скло хтось протер ганчіркою, адже досі виднілися коричнуваті розводи. Замість одного ока — порожнеча. Навколо розповзлася чорно-пурпурна пляма. Одяг мав вигляд нового, щойно попрасованого: світла сорочка з високим коміром і прості сині джинси. Єдине виділялось його підборіддя, що сумирно лежало на білій тарілці. Донька потягнула кутики губ чоловіка й показались зуби: поскладані нерівними рядами, жовті на фоні чистого посуду.

— Маргарито! — шикнула матір. Дівчисько тільки й хіхікнуло. — Не торкайся тієї…

Вона затнулася, побачивши на порозі юну дівчину, й видихнула. Та усміхалася широко, але навколо очей не було зморшок.

— Доброго ранку!

— Ти запізнилася. Ми вже як двадцять хвилин тому приїхали. Де тебе носило?

Дівчина мовчки просунулася до свого місця поруч із чоловіком.

— Нелю. Що це таке?

— Сніданок, що ж іще.

— Нелю.

Жінка пихтіла від злості, обережно поглядаючи на гостя.

— А, цей? Мій наречений.

Вона весело засміялася, тоді як матір лише більше нахмурилась.

— Що за жартики!

Але та не поспішала пояснювати, тому вона продовжила:

— Він… мертвий?

— Ну звісно ж ні! Так ж не годиться. Дивись, он дихає.

Серед тиші вирізнялося легке сопіння. Здорове око чоловіка втупилося в нікуди.

— Їжте давайте, а то охолоне все.

На столі були ті ж страви, що і вчора, в тих самих тарілках. Ніби хтось точно відтворив вчорашній прийом їжі.

— Я ж казала забрати цей сервіз геть!

Неля почала їсти з показним спокоєм на обличчі. Наминала курку так, наче вічність не мала крихти в роті. Марго теж розпочала трапезу, спостерігаючи за збентеженням матері не без задоволення. Остання ж всім виглядом показувала, як їй не терпиться якось покарати малу проказницю, проте голова на тарелі щоразу вибивала думки з ладу. Натомість вона могла тільки витріщатися на Нелю.

— Мамо, перестаньте, — сказала та, не відводячи погляду від їжі.

У ступорі жінка ніяк не відреагувала.

— Не дивіться так! — Неля кинула прибори на стіл. Голос, мов грім, ударив кімнату. — Мамо, ви ж знаєте, як я не люблю, коли хтось дивиться на мене, поки я їм. Знаєте ж!

Хазяйка нарешті показує кігті.

— Їжте вже.

Матір слухняно береться складати свій звичний сніданок: виливає мед з варенням на яєчню з напівсирим жовтком.

— Фу! — приказує під носа Неля. — Як можна це їсти?

Поліна ледве ковтає одну ложку їжі й мусить запити водою, щоб не вдавитись. Навіть Марго звертає увагу на поведінку дівчини й зачудовано озирається, мов уперше бачить свій же дім.

Настає незручна мовчанка.

— Яка така незручна?! Ану заткнись!

Двоє обмінюються поглядами. Схоже, їх непокоїть несподіваний викрик дівчини. 

— Непокоїть? Аякже! Вони бояться мене до срачки, от що! Так і має бути! А ти завались!

Її голос дзвенить у вухах і вириває із заціпеніння, у яке ввело те непорушне створіння. На мить розум Поліни прояснюється: чого б це їй слухати якусь шмаркачку? Чого вона, як зачарована, сидить і робить все, як та захоче?

— Фу, кажеш? То сама їж!

Вона бере свою досі повну тарілку й розмазує по обличчі Нелі, стараючись запхати шматки до рота, ніздрів та очей — куди тільки зможе. Однак у відповідь дівчина вибухає гірким плачем.

Схлипує, аж закашлюється; сльози й шмарклі сповзають по щоках до підборіддя і крапають на стіл, на тарілку, на її коліна. Вона закрила лице руками, прагнучи сховатися від усіх очей. Але ті двоє досі дивляться. Навіть той третій, напівмертвий, здається, підглядає ледь розплющеним оком.

Зовні, за стінами, немає ні сонця, ні хмар, ні неба. Лише вітер чимраз дужче колише дерева й свистить, та й перевертає все догори дригом, як прокажений.

Поліна обирає дуже невдалу мить, щоб спробувати утекти. Хазяйка враз підскакує, досі плачучи, і плескає по столу, а той аж м'якшає під її рукою, піддається силі й щоб ненароком не поранити її, сам плавиться, підгинається, і підлога під ним теж міниться. Все оживає. Все танцює під її мелодію. Все визнає її владарювання.

Плитка під ногами жінки стає слизькою і вона ковзає назад до свого крісла.

— Я ж сказала!... Не дивитись!

Хазяйка хапає виделку і цілиться межи очі жінки, але крізь пелену сліз бачить тільки обриси, кольорові плями, і промазує. Натомість притискає руку Поліни до столу й пришпиляє вилкою.

— Блять! Та щоб ти здохла! Що ти твориш?!

Цівка крові стікає додолу.

— А треба було слухати мене!

Неля реве, майже втрачає баланс під ногами, але підлога вирізьблює з себе нові пороги і не дає їй упасти.

— Щоб ти знала, ти вся в неї вдалася! Ось хто навчив тебе такому паскудству.

— Аякже! Коли б я навчилася хоч чогось, як ти забрала її в мене?

— Дурна ти. Всі тобі брешуть, а ти й рада вірити! Вона добре знала, що мало б статися, і прямо на моїх очах вколола собі ту заразу. Аби лиш умерти прямо переді мною, аби лиш все життя мені спортити!

Марго посміхається. Все ще голодна, вона накладає на тарілку ще трохи картоплі.

— Ах ти ж шльондра! — верескнула хазяйка. — Думаєш, навколо тебе світ крутиться?! Що ти варта її смерті? Та всім насрати на тебе!

— Чи я того хотіла? Чи ти мені до чогось здалася б? А я ж не виставила тебе з хати! Голубила тебе, як рідну! А твоя мама й імені твого не згадала, як її везли в лікарню. Ще при пам'яті була, та тільки й знала, що всіх проклинати. Це у вас в крові. Ота дурість, злоба!

— Чим я винна, що вона мені мама? Я ж тебе любила, дійсно, як дурна, щоб мені лиш в лице плювали. А ти? Що ти знаєш про любов? Доця твоя он, — віддихалась, — любить тебе дуже, га? От зараз і побачиш.

Марго немов по команді підводиться з місця. Неля востаннє зиркає спідлоба на Поліну, бере дівчину за підборіддя і впивається в її губи своїми.

Якихось кілька митей вони стоять так, ніби світ зупинився. Дівчисько запускає руку хазяйці у волосся, смикає за пасма і гладить по голові, а тоді різко відривається. Підлога йде брижами, як її шкіра.

Біль не одразу досягає мозку, але Марго грайливо показує язика з шматком чогось закривавленого на кінчику і Неля здогадується торкнутися своєї губи. Червоний колір. На пальцях і щоках також. «Клятва на крові». Як тоді, в дитинстві.

Дівчата обмінюються інтимними поглядами, такими, що лише вони двоє здатні зрозуміти, поки Марго ковтає той шматок і облизує губи. Ще й очима стріляє, дівчисько погане.

— Ось як треба любити.

— Ти що робиш? — Поліна хоче зірватися з місця, але виделка, як камінь, припнула її до столу. — Це ж твоя сестра! У вас спільний батько!

— Хаха!

Неля сідає і закидає ногу на ногу. 

Кидає погляд на Марго в німому проханні, і та витягає цигарки з кишені, ніби тільки того й чекала. Покірно підставляє запальничку.

— Цікаво. Ось оцей, — затягується і киває на чоловіка поруч, що досі жодного разу не ворухнувся, — точно більше схожий на її татка. Дивись, в них же зуби геть однакові. І погані звички теж.

Вона шкіриться на дівчину, яка у відповідь тільки й регоче, дзвінко й весело, і заливає всю кімнату тим своїм сміхом.

— Ти просто нічого не розумієш. Я тобі допоможу. Щоб навчитися любити, спершу треба полюбити себе. Так всі кажуть. Правда ж?

Тиша.

— Ось ти, Поліно. Чому не звешся повним ім'ям?

На обличчі жінки змагалися кілька протилежних почуттів.

— Аполлінарія. Ого яке ім'я! Таке грандіозне, ще й підходить тобі. Як якась пані при дворі. Ну ж бо, скажи.

Позаду матері раптом починає розгойдуватись люстра — тепер уже цілісінька після подій ночі. Поліна, певно, здогадується, що відбувається, хоч і не поспішає відповідати.

— Повторюй. А…

Мовчить.

— По… Ну що ж ти? Лі…

Жінка починає:

— А…

Люстра сповільнюється.

— О, молодець! Тепер: по…?

— По…

— Угу, далі?

Неля застигла з усмішкою на обличчі. Матір німувала.

Здавалось, ніби це вітер, що лютує за вікном, знову розхитує світильник на стелі. Чим довше жінка мовчить, тим дужче він щоразу пірнає з боку в бік. Коли той ледве не торкається маківки Поліни, вона жбурляє в нього власну ж тарілку й та розбивається в друзки.

Враз усе припинилося. Вітер, гойдання люстри. Зникла усмішка дівчини; вона зітхнула, як учителька, розчарована вибриками учнів.

— Я не збираюсь тебе…

— Мовчки стій.

Неля узяла ніж і направила кінчик на жінку.

— Він тупий, ти нічого не зробиш!

— Я сказала мовчки!

Поліна поривалась крикнути, та з горла виходило саме лиш повітря. Жодного звуку.

Дівчина нагострила ніж, схоже, просто глянувши на нього, і різанула по своїй долоні. Туди відразу ж припала губами Марго.

Щось змінилося в будинку після цього. Кожен предмет ніби став кутастим, все наїжачилось, зашипіло, як перелякана тварина, що готується до нападу. Попри бурю надворі в хаті навіть не хиталися штори. Стало надто тихо, неприродньо спокійно. Мертво.

Шух — і зі стола злітає скатертина одним помахом руки хазяйки. Усе, що було на ньому, опиняється на землі, ляпає на стіни, бризкає по стільницях і одягу. У чоловіка влучає щось і той сповзає додолу. Посуд замість розбитися падає у мої м'які долоні, які мить до того були ще твердою плиткою, а тепер тримають тарілки й чашки гарними купками, як і хотіла хазяйка.

Так, це я простягаю руку помочі тій, з якою маю тісний зв'язок. Своїй власниці, своїй покровительці. Тій, що не боїться віддати мені свою кров і тіло своє крізь іншу мою благочинницю, яка, хоч і не тримає в серці стільки поваги до мене, як хазяйка, однак бодай стежить за правилами. Більше, ніж її матір. Якої давно пора здихатися.

— Підніми.

Поліна вирячилась на цілий посуд на підлозі.

— Ай!

Ось і голос її пробився, коли Неля витягла виделку з руки. Щойно вона звільнилась, кинулася до доньки, турмосити її і підбивати втекти. Але та сиділа непорушно. Іноді хіхікала, дивилась кудись вдалечінь, може, думала, що б завтра на сніданок з'їсти. Стопою вона копирсалася Нелі між ногами, щоразу як та знову сідала.

— Ти теж?..

— Мамочко. — Поліна обернулась до дівчини. — Ви любите, коли я вас так називаю. Накрийте ж на стіл так, як правильно. Ви краще всіх умієте.

Вона роззирається, глядить то на дочку, то на Нелю, яка тепер мов туман, якесь затемнення посеред кімнати. Затуляє собою сонце і випорскує морок навколо. Мозок відмовляється сприймати її як щось, подібне до людини. Вона вища за це. Непідвладна тупому розуму тварини.

Рука жінки тягнеться до посуду. Помалу вона виставляє все назад на стіл, і коли вже майже завершує, чує:

— А скатертину? Ти забула. Давай ще раз.

Знову скидає все зі столу, і та починає спочатку, взявши скатертину. Розстеляє її абияк — ну зовсім не старається! — і навмання викладає тарілки з приборами. Десь кладе їх ліворуч, десь праворуч.

— Мамо, так не можна.

Вона завмирає і тільки дивиться на хазяйку. Дивиться, і дивиться, хоче крізь кістки їй зазирнути кудись глибше.

Неля зривається на плач.

— Та годі вже!

Поліна падає. З ока стирчить зубочистка. Крові нема.

— Чому мене ніхто не слухає?! Ніхто ніколи не робить так, як я хочу! Як же це мене дістало!

Жінка встає, мов лялька, яку смикнули за ниточки і змусили рухатися.

— Ще раз. Тепер нормально.

Тремтячими руками Поліна розгладжує краї скатертини, обережно кладе брудні тарілки на місце, зберігаючи певну відстань між виделками і ножами. В останню мить лякається чогось і береться витирати все рукавом кофти, але хазяйка її зупиняє:

— Не треба. Ти тут помилилась, — вказує на свої прибори.

Матір не тямить: що ж не так?

— Виделка моя. Бачиш? Ти мені дала довгу. А треба коротшу.

Та хутко виправляється і сідає за стіл. Тоді сідає й Неля.

— Ще щось?

Кліпає одним оком і щебече люб'язно.

— Ага. Сьогодні спливає термін.

— Який?..

— Не прикидайся. Для дому. Ренту платити.

Жінка немов щось згадує і жваво киває у згоді.

— Друзі мої не приїдуть. Я так подумала, нам і в сімейному колі добре. Правда?

Поліна розцвітає усмішкою:

— Звісно ж! Все, як ти скажеш. Тоді, ми його віддамо?..

Вказує головою на чоловіка на підлозі.

— Кого? А… Та ні.

— А кого тоді?

Неля всміхається.

Матір, дурненька, показує пальцем на Марго, а тоді на себе, а дівчина лиш регоче.

— Ну ви що! Хаха! Я ж вас люблю. Я б так ніколи не вчинила з вами.

З-за вікна нарешті пробивається звук: хтось глушить мотор машини під хатою. Видно чоловіка, не надто високого, білявого, який виходить з великої вантажної автівки.

О! Хазяйка і про нас не забула. Ось іде наша наступна, і найкраща жертва. Двадцять років ми на це чекали. Аж не віриться!

Спішить Поліна, бідна, аж ледь не падає, щоб відчинити вікно, але воно примерзло і не дасться. Ми її відпустимо, хай наостанок розслабиться трохи. Тоді ж вирішує бігти до дверей. Що вона хоче йому сказати? Щоб урятував її? Чи щоб сам тікав і рятував себе? Аж знадвору чути той солодкий запах.

У будь-якому разі у них немає шансів.

Цікаво, хазяйка захоче, щоб той жив у хаті? Чи запроторить до підвалу?

Як і всіх інших.

Усіх тих, чиє серце ще не зупинилося, але вже й не б’ється.