Улюблена річ

Я вийшла надвір, коли сонце вже ховалося за обрієм, і небо над дахом стало кольору скрові. Молодша сестра, як завжди, чіплялася за мою куртку й благала піти разом. Я б і взяла її, якби це була звичайна прогулянка. Але ні. Сьогодні я йшла туди, куди дітей не беруть. 

Мама інколи розуміє. Інколи робить вигляд, що не помічає. Але сьогодні ї немає, щоб дивитись за сестрою. 

Залишався останній варіант — старший брат. Той, хто зазвичай зачиняється у своїй кімнаті й не відгукується, навіть коли Кіра плаче під дверима.

Я постукала. Тихо. Потім голосніше. Він відчинив не одразу. Стояв у темному коридорі, підсвічений лише блиманням монітора за спиною, і довго мовчав. Я вже думала, що зараз почую звичне «відчепися». Але він кивнув. Просто кивнув і сказав хрипким голосом, якого я не чула вже пів року:

— Іди. Я догляну за Кірою.

Двері за мною зачинилися з тихим клацанням. Я ще встигла почути, як він повертає ключ у замку — двічі. Ніби не хоче, щоб хтось вийшов. Або щоб хтось зайшов.

Залишивши Кіру з Данилом, я швидко зібралась і вже виходила з будинку. Та щось — не звук, не подих вітру, не рух — просто щось зупинило мене на порозі. Стало так, ніби дім позаду зробив крок уперед, ніби став важчим. Я озирнулася. Вікна чорніли, як очі того, хто не моргає. Нічого не відрізнялось від звичного, але саме це й насторожувало.

Змахнувши рукою, я пішла.

Ще було світло, коли я виходила, та коли дісталася річки, небо вже втягнуло в себе залишки дня. Сутінки падали, як повільний попіл. Місяць завис низько, так низько, ніби він уважно спостерігає.

Тіні здавалися живими. Не рухалися — але знали, що я тут.

Шум річки зливався з тріскотом вогнища, але в цій мелодії з’явилося щось третє — тихе, невиразне, як далеке шурхотіння там, де нікому не мало б бути.

Мені здавалося, що річка дихає. І дихає в такт чиємусь кроку.

Настала моя черга розповідати історію. Але в голові крутилася лише одна — та, яку нам розповідав тато. Та, що завжди лякала нас. Та, якою він попереджав не ходити в ліс надто далеко.

— Колись давно, на цьому місці було поселення, — почала я, та власний голос почувся чужим, ніби він лунає зсередини річки. — Вони вірили в магію воскресінь…

Вони вірили, що кожен, хто помер у цій річці, має право повернутися.

Адже вода тут — не просто вода. Вона вважалася священною, здатною дати тим, хто заслуговує, ще один шанс. Тому люди старого поселення лишали біля місця, де загинула дитина, її улюблену іграшку — щоб маленька душа могла впізнати дорогу назад.

Такі іграшки заборонялося чіпати. Тим паче — забирати.

Історія знала лише один випадок, коли цей закон порушили.

…Мама повернулася додому й одразу помітила у свого сина нову іграшку. Та була старою, вицвілою, але хлопчик тримав її так, ніби вона — найцінніша річ на землі. На її запитання він просто сказав, що знайшов її біля річки.

Жінка зблідла. Не докоряючи сину ні словом, вона різко схопила його за руку, іншу — здавленим рухом — притиснула до грудей іграшку, й майже бігом рушила назад.

— Де ти її взяв? — питала вона знов і знов, але хлопчик плакав  — наляканий не історією, а материнським страхом. Він хотів відповісти, але слова плуталися та зникали.

Коли вони повернулися до річки, вечір уже опустився на воду. Повітря було нерухоме, важке, тихе настільки, що кожен подих лунав, як крок у пустому приміщенні.

Жінка поставила хлопчика на землю й обійняла.

— Нічого страшного не сталося, чуєш? — її голос тремтів. — Просто згадай, де саме ти її знайшов. Ми покладемо іграшку туди, а завтра я куплю тобі нову. Домовились?

Вона витирала сльози з його щік, хоч її власні вже текли, гарячі, повільні.

І коли малий нарешті простягнув пальчик у бік каміння, вона тихо попросила покласти іграшку на місце.

Хлопчик нічого не бачив. Не бачив, як його мама, зціпивши зуби, намагається не зойкнути. Не бачив кривавих подряпин, що розривали її спину.

Не бачив довгих, майже кістлявих кігтів, які щойно вп’ялися їй під ребра.

Він просто йшов до каміння — маленькими кроками, обережно, — несучи іграшку так, ніби повертає її додому. А коли обернувся… мами вже не було. Лише її тіло. Лежало дивно спокійно, ніби вона просто відпочивала, навіть посміхалась.

За її спиною стояла висока, тонка, неприродна фігура. Немов складена з тіней і кісток. Вона зробила крок уперед і простягнула до хлопчика довгі пазурі. З них по краплі стікала кров.

Але хлопчик не кричав. Страх залишив його одразу, як тільки істота нахилилася ближче. Йому здалося, що це хтось знайомий. Хтось рідний. Він простягнув руки до пазурів. Іграшка випала з пальців. Їх більше ніхто не бачив. Лише темна пляма на землі залишилася там, де стояли вони двоє…

— Знаєш, Міа, — озвалася Марина, перебиваючи. — Це навіть не стільки страшно… скільки сумно.

Марина не встигла обернутися — її хлопець зненацька схопив за ребра.

Гучний зойк розірвав тишу. Вона підскочила, а він уже підіймав її на руки, регочучи разом з іншими.

Тільки після сміху до неї прийшло розуміння: вони спеціально злякали її.

Спеціально підібрали момент.

— Придурки… — Марина видихнула, ще тремтячи. — Все, я додому. Вже пізно. 

Всі переглянулися. І кожен подумав те саме. Звісно, вони підуть додому.

І вже точно не зупиняться в будиночку лісника.

Ми могли б сидіти й далі, слухати тріск вугілля, вдивлятися в темряву між деревами, але мене від години не полишало дивне, липке відчуття. Наче повітря змінилося. Наче щось зрушило десь поруч, але ще не показало себе. Щось неминуче й страшне.

Я не витримала. Смикнула Макса за рукав.

— Проведеш мене? 

— Уже йдеш?

— Я… не знаю. Просто щось не так. Мені треба додому. Інтуїція чи що… — я намагалася вдивитися в тіні, але вони нічим не відповідали.

— В твоєї історії є продовження. Марина ж перебила тебе.

— Є закінчення. Люди, що повертаються з цієї річки, прагнуть лише одного. Забрати всіх рідних з собою. Зупинити це можна лише якщо першого хто там помер не поховати, а віддати воді. Тоді він не повернеться, іграшка буде просто як місце пам’яті для рідних і все буде добре. 

 — І чому ж іграшка? 

— Для дітей їх найцінніша річ це улюблена іграшка. 

Макс ішов поруч, закінчивши свій допит, але з кожним кроком моє відчуття небезпеки лише росло. Воно здавлювало груди, мерзло під шкірою, стікало холодом по хребту. Розум казав, що це просто нерви. Тіло кричало інше.

Нарешті, не витримавши, я побігла. Побігла так швидко, як могла. Макс кликав мене, але слова губилися десь позаду, у темряві. Коли я добігла до будинку, він ледве встиг зупинитися поруч, захеканий.

— Божечки, Міа… ти що? Таж не сталося нічого. Міа?

Світло горіло в кожному вікні. Сліпуче, тривожне. Я побачила Даню — він вискочив надвір із ліхтариком, майже вибіг. Мама з’явилася з-за будинку — схлипуючи, перелякана, бліда.

— Міа, де Кіра? Вона була з тобою? — її голос був рваним, надломленим. Вона не питала — вона хапалася за надію.

Я перевела погляд на брата.

— Вона ж була з тобою. Що сталося?

Даня стояв, тримаючись за дверний косяк, ніби світ навколо хилився.

— Вона… гралась унизу. Я спустився приготувати вечерю. Вона бігала по кухні, сміялась… А потім вийшла. На хвилинку. Я думав… думав, що вона от-от повернеться. Я обшукав усе. Її нема. Уже стемніло… Мама прийшла — і теж не знайшла. Вона ж не могла піти в ліс… правда?.. вона ж маленька…

Я обернулася в бік дерев. Темрява там була не просто темрявою — густою, мовби живою. Вона стискалася між стовбурами й спостерігала.

— Будьте біля будинку, — сказала я. Голос зірвався. — Я пошукаю в лісі.

— Я з тобою, — Макс одразу схопив другий ліхтарик.

Ми зайшли під дерева. І моя тривога не послабшала.

Вона навпаки стала відчутною, матеріальною, наче хтось став поряд і холодними пальцями стиснув мені груди.

Було важко дихати. Важко думати. Я просто світила в темряву й кликала Кіру. Кликала, доки голос не почав ламатися. Макс ішов трохи збоку — я бачила миготіння його ліхтаря, чула його крики. Але навколо лиш тиша. Навіть вітер не рухався. Все ніби чекало.

Ми дійшли до берега. Там, де ще недавно сиділи друзі, вже нікого не було — лише тліюче вугілля й легкий димок, що підіймався вгору, змішуючись із нічним холодом. Переглянувшись, ми розійшлися вздовж річки в різні боки.

Мені довго йти не довелося. Першою я побачила тканину — рожеву, знайому до болю. Потім — маленьке тіло у воді.

Крик вирвався сам. Гучний, сирий, затяжний. Макс десь кликав мене, але вже нічого не мало значення. Я кинулася у воду. Тут завжди було мілко. Завжди безпечно. Холод вдарив, але я навіть не відчула. Я дісталася до неї й підняла на руки. Вона була важка, неприродно важка, як неживий камінь.

Я тягла її на берег. І вже на березі зрозуміла. Пальці здерев’яніли. Вона була холодна. Синя. Нерухома.

Нежива.

Я не знаю, що було далі. Пам’ятаю тільки руки Макса, що відтягували мене від її тіла. Пам’ятаю мамин крик — він застряг у мені, рвучи зсередині.

Пам’ятаю вину, темну, пульсуючу, що почала гризти мене зсередини.

Похорон був… як сон. Неправильний, відштовхуючий. Цього неможливо зрозуміти. Неможливо прийняти.

І ці люди зі своїм співчуттям… до біса їх. Вони не розуміють. І не зрозуміють. Я бачила, як мою маленьку Кіру опускали в землю.

Вже не метушну і яскраву, а бліду і тиху.

Мама після цього перестала говорити. Вона блукала будинком, ледь торкаючись стін, ніби боялася провалитися крізь них. Даня з’їдав себе, тримав усе на собі, хоча найбільша частина вини — моя.

Вона завжди була зі мною. І того вечора… певно… вибігла до мене. А я залишила її. Залишила саму.

Я не ходила до школи. Не рахувала днів. Час розтікся, став липким, як холодна вода з річки. У домі не було дитячого сміху, не лунали маленькі кроки. Порожнеча заповнила кожен кут — така густа, що інколи мені здавалось, я чую, як вона дихає.

Я часто сиділа в Кіриній кімнаті. Але довго не могла там залишатися — відчуття ніби хтось стоїть за спиною, дивиться. Потім я йшла. Завжди туди, де знайшла її.

Довго сиділа біля берега й дивилася на течію. Повільну, мілку, холодну. Вона ніколи не лякала мене раніше. Тепер — здавалося, що вода чекає. Обережно тягнеться до каміння, стишується, коли я приходжу.

Можливо, саме це й було причиною… того вечора? Можливо… вода все знала?

Шурхіт позаду змусив мене повернути голову. Нікого. Порожній берег, порожні хащі. Я вже думала, що це просто уява — але звук повторився. Вище, за скелями. Наче хтось блукав там, крокував обережно, але не достатньо тихо.

Я підвелася і піднялась на скелю. Там сидів Макс. Поруч Марина. Здавалося, вони щось шепотіли одне одному, але як тільки я почула їх, кроки, що луною йшли за спиною, різко обірвались.

Я вийшла з-за дерев.

— Привіт… — Марина підскочила й одразу обняла мене. Я не відповіла. Не хотіла.

— Ти як? — її голос був м’який, ніби вона боялась мене зламати.

— Привіт. Чому ви тут? Наше місце — нижче, — мої слова прозвучали сухо. Я майже не дивилась на них.

Питання «як я» здавалося образою. Всі й так знали. Всі бачили.

— Ми… коли йшли, помітили тебе біля води. Не хотіли турбувати. То сюди піднялися, — пояснив Макс.

— Ясно. Добре. Я піду.

— Міа, зачекай, — Макс піднявся і нахилився до каменя. — Я… тут дещо знайшов.

Коли він випрямився, в руках тримав іграшку. Плюшевого ведмедика.

Того самого. Того, який завжди був у руках Кіри, навіть коли вона спала. У мене перехопило подих. Сльози покотилися самі. Тихі, теплі й несправжні — бо не могли зігріти нічого в мені.

Макс тільки кивнув, ніби боявся сказати щось зайве. Я підійшла і забрала ведмедика. Він був сирий. Холодний. Мокрий так, ніби хтось щойно тримав його у воді.

Я нічого не сказала. Просто спустилась туди, де сиділа раніше. Опустила ведмедика біля дерева. Так, щоб він «дивився» на річку.

Хвиля накотилася на каміння й ледве чутно шурхнула, наче видихнула.

Я відчула на потилиці легенький холодок — ніби хтось стояв позаду.

Але не обернулась. Я встала й пішла. Не прискорюючись, не озираючись. Хоча клялась — чула тихенький писк плюшевої іграшки, коли вітер зрушив її лапу.

Одного зимового ранку я прокинулась від різкого відчуття холоду — такого, що нагадує не провітрювання, а чиюсь присутність.

Ніби хтось довго стояв біля мого ліжка, схилившись низько, а потім відступив у темряву, залишивши після себе крижане повітря під ковдрою.

Покрутившись кілька хвилин, я зрозуміла: заснути вже не зможу. Сунувши ноги в капці, повільно, майже не дихаючи, спустилася на кухню. Чайник, чашка, кава, цукор. Все звичне, механічне — як спроба запевнити себе, що ранок звичайний.

Але коли я обернулася до сходів, щось зупинило мене. Двері на вулицю були прочинені. Ширше, ніж буває від протягу. Так, ніби хтось щойно увійшов — або вийшов. На підлозі блищали маленькі сліди від танучого снігу. Надто маленькі, щоб належати комусь із нас.

Не розуміючи, як це можливо, я просто тихо зачинила двері й піднялась нагору. Я завжди ненавиділа ранки — холодні, метушливі. Але сьогоднішня тиша мала в собі щось… неправильне. Занадто густа тиша, ніби звук боявся ходити по дому.

Коли за стіною щось упало, я різко обернулася. Серце стукнуло так сильно, що аж заболіло. Я подумала, що здалося. Але щойно взяла чашку, знову почула глухий удар — і двері за спиною тихо, протяжно зарипіли. Так, ніби хтось повільно, обережно натиснув на них з того боку.

Я завмерла. Не могла зробити жодного руху. Я відчула кроки. Нечіткі, м’які, але виразні — як коли маленька дитина йде босоніж коридором. Вони наближались.

— Міа… що в тебе тут падає з самого ранку? — сонно пробурмотів брат.

— Дань… — голос зрадницьки затремтів.

Усе тіло тремтіло так, що кава мало не хлюпнула з чашки. Даня це помітив, обережно забрав її й поставив на столик.

— Хей. Що з тобою? — він обійняв мене, теплим, живим обіймами, і я відчула, як трохи відтаю.

Та тільки ми почали заспокоюватись, з сусідньої кімнати залунала музика. З тієї кімнати. Куди ніхто не заходив місяцями. Ми перезирнулися. Даня напружився й пішов перший, навіть не думаючи зупинятися. Він відчинив двері до кімнати Кіри.

— Твою ж… — прошепотів він так тихо, ніби боявся, що хтось інший почує.

Я не бачила, що там, пролізла збоку.  І застигла.

— Міа! А Даня сказав погані слова, які не можна повторювати! —

Її голос. Веселий, той самий, що лунав по дому кожного ранку. А потім вона засміялася. У мене під ногами зникла земля. Повітря. Будь-яке пояснення.

Кіра сиділа на підлозі у своїй рожевій сукні — тій, у якій я витягала її з холодної річки. Тій, яка була така яскрава серед води, коли її знайшли. Поряд лежав ведмедик. Мокрий.

З такими ж замерзлими грудочками снігу на лапах, як були на підлозі біля дверей. Ведмедик, якого я залишила під деревом, де вона померла. Я опустилась на підлогу, не в силах відірвати погляд. Затремтіла. Заплющила очі, захитала головою — це сон, мусить бути сон. Пам’ять. Травма. Щось, що мозок робить, коли не хоче, щоб я забувала.

А тоді…

Я відчула обійми. Холодні. Крижані. Мертві. Маленькі руки міцно вчепилися в мене, притискаючись так, ніби боялися, що я знову її покину.

І маленький голос шепотів:

— Чому ти плачеш, Міа?.. Ти ж рада, що я повернулась… правда? 

Я стояла, прикута до підлоги, наче мене прибило крижаною водою річки. Кіра тягнула мене за руку — її долонька була холодною, але міцною, наче в неї вселилося щось, що не знає, що таке втома. Ведмедик лежав поруч, і з його мокрої шерсті ще крапала вода, залишаючи на паркети темні плями, що повільно розтікалися, ніби кров.

— Міа, ну давай же, — вона нетерпляче тупнула ніжкою. Той самий жест, що раніше викликав у мене посмішку. Тепер він звучав, як удар цвяха в труну.

Даня все ще стояв у дверях. Його посмішка була надто широкою, надто рівною — наче хтось натягнув її на обличчя силоміць.

— Я… зараз поставлю чайник, — сказав він і вийшов. Його кроки по коридору були дивно легкими. 

Я залишилася з нею наодинці.

Кіра сіла за маленький столик, поклала ведмедика собі на коліна й почала розкладати старі чашечки з лялькового сервізу. Рухи її були точними, занадто дорослими для п’ятирічної дитини. Вона навіть не кліпала — просто дивилася на мене великими, дуже темними очима, в яких не відбивалося світло лампи.

— Ти ж пам’ятаєш, як ми пили чай з печивами? — тихо запитала вона. — Ти завжди казала, що я — твоя найкраща подружка.

Я кивнула. Горло стисло так, що я не могла видихнути.

— А потім ти пішла гуляти без мене, — її голос став ще тихішим, майже шепіт. — І я чекала. Дуже довго чекала. Вода була холодна… але я знайшла дорогу назад. Бо ти ж залишила ведмедика. Він показав мені, де ти.

Я відчула, як по спині повзуть крижані пальці. Не метафора — справжні. Наче хтось провів нігтями по хребту знизу вгору.

— Кіро… — нарешті видавила я. — Ти ж… ти ж…

— Я повернулася, — вона підвелася і підійшла ближче. Тепла сукня, в якій її поховали, була мокрою до нитки й липла до тіла. — Вода віддала мене. Бо я заслуговувала. А ти… ти ж рада, правда?

Вона простягнула до мене руки. На зап’ястях — синці, точнісінько такі, якими я хапала її, коли витягала з річки. Тільки тепер вони були глибокими, наче хтось вирізав їх зсередини.

З кухні долинув запах — солодкий, нудотний запах палених печива. Той самий, що завжди був, коли Даня пік для Кіри її улюблені «ведмежатка».

— Даня пече печиво! — радісно скрикнула вона й потягнула мене за руку до дверей.

Я пішла. Ноги не слухалися, але йшли. Кіра застрибнула на стілець, на місце яке досі було її. Ніхто не наважувався туди сісти.

— Вони трошки підгоріли. — винувато сказав Даня.

— Але вони смачні. Дякую, братику.

Запах горілого печива і справді стояв на всю кухню. І що дивно мама так і не вийшла на весь шум. Годинник показував 11 ранку. Вона точно немала спати. Ступивши кілька кроків назад, я розвернулась. Не можу спокійно бачити кухню, сестру, брата. Я хочу острівець адекватності. Але відкривши двері в мамину кімнату я застигла на місці.

Всюди була кров. На стінах, підлозі, стелі. Здалось що я потрапила в сцену з фільму жахів. Ступивши крок вперед,  я побачила мамину руку. Її було важко помітити за ліжком. Але щойно я підійшла ближче, як закричала. І сіла. Сіла просто на залиту кров’ю підлогу. 

— Міа ти знайшла маму! Але не хвилюйся ми її спробуємо повернути. Як мене. І будемо разом. Завжди разом. 

Кров була теплою. Вона ще не встигла охолонути, хоч мама лежала обличчям униз, і волосся її розтікалося по підлозі чорною калюжею, що зливалася з червоним.

Я сиділа й не могла відірвати очей від тих ран. Вони були знайомі. Точно такі самі, як в історії, яку я розповідала тієї ночі біля вогнища. Довгі, паралельні, від лопаток до поясниці. Чотири глибокі борозни, ніби хтось провів кігтями зверху вниз, з усієї сили.

Кіра стояла в дверях. Сонце з вікна падало їй за спину, тому її обличчя було в тіні, а рожева сукня світилася. Як і тінь за нею, вона була не дитячою, великою, страшною, зливалась з усім темним що було за її спиною.

— Тільки не кричи. Ти її розбудиш, а мама любить спатки. І тільки так вона може бути поруч зі мною. 

— Але ми теж поруч з тобою. 

— Та-ак! І мама скоро буде. Маємо трошки почекати. Я вже знайшла її улюблену річ. Як ти думаєш що це? 

Я не встигла відповісти, думки пробігали в голові, від фото нашої сім’ї, яке вона щовечора витирала від пилу. Чи тей срібний кулон, що вона подарувала мені. Але в кімнату зайшов брат. Він підняв Кіру на руки і виніс з кімнати, посадив на диванчик та пішов на гору. Спустившись за хвилину з одягом.

Мої руки були в крові, я відчувала яка вона липка, вже не тепла, не стікає з пальців, а застигає, холоне і сідає липким шаром. 

Вимивши руки я сіла поруч з Кірою, взяла розчіску. Її густе волосся було важко розчесати. Але обережно, розплутуючи всі місця, я привела все в порядок, заплела їй дві косички, з милими рожевими бантиками.

—Подобається?

—Так дуже. Тепер ми можемо йти.

— Куди ми підемо? 

Даня вийшов з кімнати мами, тримаючи ту на руках. Він пішов вперед не чекаючи нас.

— За легендою, людина яка померла в річці може повернутись, якщо залишити там її цінну річ. Так вона знайде шлях додому. Але мама не померла в річці. 

— Це не важливо Міа. Ти не пам’ятаєш всю легенду. Але ти згадаєш, ти все згадаєш, ще трошки.

Зістрибьнувши з дивану і повела до виходу. Кіра тримала мене за руку й стрибала через одну сходинку, як раніше. Тільки тепер кожен її стрибок залишав на землі маленьку криваву плямку.

Стежка до річки була коротка. Зима розтанула тільки тут — тільки на цій стежці. Сніг зник, земля була чорна й м’яка, наче щойно перекопана. По боках лежали іграшки. Старі, вицвілі, напівзотлілі. Ведмедики без очей, ляльки з відірваними руками, машинки з поламаними колесами. Вони лежали обличчям до стежки й дивилися.

Коли ми дійшли до берега, вода була абсолютно спокійна. Не віддзеркалювала небо. Вона була чорна й густа, наче смола, але рухалася повільно, наче дихала.

Даня поклав маму на землю біля самого краю. Кіра сіла поруч і почала розчісувати їй волосся пальцями. Ті самі пальці, що щойно тримали мою руку, тепер залишали на маминому обличчі криваві смуги.

— Твоя черга, Міа, — сказала Кіра, не відводячи очей від мами. — Ти ж розповідала історію. Ти знаєш, що треба зробити.

Я знала.

Треба лишити найулюбленішу річ того, кого хочеш повернути. Щоб душа впізнала дорогу.

Я повільно розстебнула куртку. Діставала з внутрішньої кишені маленький срібний кулон — той, що мама подарувала мені на шістнадцять. Він був теплий від мого тіла.

Кіра підвела голову. Її очі були не дитячі. Вони були дуже старі й дуже голодні.

— Не його, — тихо сказала вона. — Це не мамина улюблена річ.

Вона підвелася й підійшла до мене впритул. Поклала мені долоню на груди — точно над серцем.

— Оце — її улюблена річ. Ти.

І вода за спиною раптом зашуміла. Не хвилею. Кроками.

Щось високе й тонке вийшло з-під води. Складене з тіней, кісток і мокрої глини. Воно не було безформне — воно було дуже точне. Воно знало, кого чекає.

Кіра посміхнулася своєю дитячою посмішкою.

— Не бійся, Міа. Ти ж сама казала — вода повертає тих, хто заслуговує.

І тоді я зрозуміла найгірше.

Я вже була мертва. Ще з тієї ночі, коли побігла додому й побачила світло в усіх вікнах. Ще коли витягала Кіру з води й відчула, що її тіло важче за моє. Ще коли вперше взяла її холодну руку в свою.

Тіло, яке я вважала своїм, давно лежало на дні річки. Поруч з Кірою. Поруч з мамою. Поруч з Данилом.

А те, що ходило, говорило, плакало й пекло печиво; це була тільки оболонка. Порожня лялька, яку річка дозволила підняти, щоб завершити останній ритуал.

Істота нахилилася до мене впритул. З її порожніх очниць на мене дивилася я сама. Та, що потонула. З роздутим обличчям, з водоростями замість волосся, з рота ще текла річкова вода.

— Час додому, — прошепотіла вона моїм голосом. І всміхнулася моїми губами, які вже давно згнили.

Я зробила крок уперед. Ще один. І вода прийняла мене, як рідну.