Гидомирна Стукачка
Синоптики знову дали маху, наобіцявши сонячні дні. Густі темно-сірі хмари гуртувалися над містом й поволі котилися небом, немов щось в’язке й живе. Жовтень притискався до скла поривами вітру й дрібними краплями. За вікном пролітали машини, змушуючи перехожих обурено відходити якнайдалі від дороги. Заскочені зненацька люди металися в пошуках прихистку й Олена здогадувалася, що оберуть вони затишні кав’ярні, а не магазинчик з промовистою назвою «Щаслива Рукодільниця».
Дівчина любила свою роботу за спокій, розміреність та відсутність галасу. Маленька тематична крамничка ніколи не наповнювалася довгими чергами, а часом цілі години тягнулися без відвідувачів. Втім, більш-менш стабільної кількості покупців вистачало, аби продовжувати відчувати себе якою-не-якою частиною соціуму. Принаймні Олена переконувала себе, що їй цього достатньо.
Та того дощового дня вона особливо гостро відчувала самотність.
Пожовклий кленовий листок пристав до вікна. Погляд Олени бродив його краєм, не пропускав жодного дрібненького вигину, старанно обводячи контур. Уява, якій невдовзі стало затісно, взялася домальовувати гілку, ще одну й ще… аж поки не створила ціле дерево. Воно нагадало про рекламу, яка днями вигулькнула на просторах соціальних мереж, зманюючи на конкурс юних художників. Надто барвиста картинка мерехтіла відгомонами колишніх мрій та ранила втраченими сподіваннями. А що коли…
Різко рипнули двері — до похмурого понеділка продавчині увірвалася дивна бабця. Ну, як увірвалася… Радше кволо вповзла на тремтячих ногах, що заледве пересувала. Дівчина, чиї думки так недоречно гуртувалися навколо абсолютно непотрібних спогадів, навіть зраділа появі старенької. Та довго копирсалася в пряжі для в’язання, мружилася, тулила одну до одної й бубоніла щось собі під носа.
— Вам допомогти? — Олена натягла посмішку зразкового працівника. — Що ви шукаєте? В нас ще дещо на складі є.
— Га?
Бабця підняла голову, завмерла і втупилася у невідомість перед собою. Лише рука продовжила копирсатися у нитках. На мить продавчині примарилися темні товсті черв’яки замість пальців. Потерла очі й перепитала:
— Кажу… — дівчині доводилося бачити й дивнішу поведінку старих людей, тому така реакція її не сильно спантеличила, — чим я можу вам допомогти?
— Та ось, — відклякла та заговорила хриплим голосом, — шукаю пряжу для шарфа онучці. Вона приїде до мене вже зовсім скоро, то треба встигнути зв’язати. А я не знаю, які кольори підібрати.
— А які їй подобаються?
— Ой, та навіть не знаю. Оксаночка всяке носить.
— Тоді оберіть те, що личитиме до очей.
Бабця нахмурилася. Олені здалося, що зморшки на її обличчі ожили й заворушилися, неначе під шкірою звивалося щось живе. Стало трохи лячно. Дивна жіночка зовсім не поліпшила ситуацію, коли почала підходити. Дівчина позадкувала, але майже одразу відчула легкий удар об вітрину. Скло задзвеніло. Різке неприємне відчуття, мов під час поїздки у ліфті, пройшлося розрядом по всьому тілу. Олена рефлекторно озирнулася через плече. А коли повернула голову, зустрілася із помутнілими старечими очима в кількох сантиметрах від неї. Чому аж так близько?!
— Сірі, — протяжно зашипіла, мов змія, що ось-ось накинеться на жертву. А потім несподівано добродушно додала: — Такі, як у тебе, Квіточко.
Дівчина скривилася від смороду, який вилетів з рота бабці, і це, як не дивно, швидко повернуло її до тями. Раптом стало соромно за недоречний страх та перекошене обличчя. Це ж лише бабуся! Всі ми постаріємо і почнемо поводитися дивно.
— Ви про очі? — зробила обережний крок назад. — Тоді, можливо, зелена пряжа підійде? Або меланжева1 біло-сіра… Чи омбре2… Вийде гарний градієнт.
— А можеш обрати те, що для себе взяла б? Ви приблизно одного віку…
Бабця мило усміхнулася. Моторошна атмосфера відступала. Дівчина взялася перебирати нитки, а старенька загомоніла про свою Оксаночку. Здавалося, що в неї навіть голос помолодшав, поки розповідала про красу, розум та працьовитість онуки, яка і вчилася, і працювала, і навіть картини писала. Олену все те не цікавило, але із ввічливості кивала та угукала, подумки відраховуючи хвилини до відходу нав’язливої покупчині.
— Квіточко, а ти не даси мені телефон? — озвалася бабця, коли дівчина вже впаковувала придбану пряжу. — Хочу Оксаночці зателефонувати, а мобільник зламався.
«Як же ти мене дістала», — подумала, але вголос сказала:
— Так, ось, візьміть, — розблокувала андроїд та відкрила клавіатуру для набору номера. — Якщо вам з таким складно, то можете продиктувати номер і я…
Олена не встигла договорити. Жінка вирвала телефон з рук й майже одразу приклала до вуха. Дівчині здалося, що бабця на жодну цифру не натиснула, але цього просто не могло бути — за мить почулися гудки.
Тривали вони довго, але коли слухавку нарешті підняли, динамік так противно затріщав, що продавчиня аж притиснула долоні до голови. Та стареньку нічого збентежило. Вона розпливалася у посмішці, сильніше притискаючи телефон до вуха.
Нарешті, звукове катування змінилося на приглушений голос. Звучав він, ніби під час відеодзвінка, що постійно провисав через кепський сигнал. Дівчина й слова розібрати не змогла. Та здавалося бабці це не заважало. Вона без упину щось розпитувала й розповідала. Раз по раз повторювалося «що?!» й «га?!», але розмова лише набирала обертів.
Олена, яка вже пошкодувала про свою люб’язність, давила приступи гніву. Аби хоч якось абстрагуватися, взялася гортати старий пошарпаний та абсолютно нецікавий журнал. Вслухатися не хотілося, тому довелося вчитуватися. Але одна фраза таки привернула її увагу:
— Скоро піде сніг, а на нім проступить слід, — це виявилося прощанням: коли Олена підняла розгублені очі, старенька простягнула руку з телефоном. — Дякую, Квіточко.
Поки дівчина обдумувала, чи варто питати про почуте, бабця вже почвалала до виходу. Біля дверей вона спинилася і ледь чутно, ковтаючи звуки, повторила напівпошепки:
— Скоро піде сніг, а на нім проступить слід.
Який ще сніг на початку жовтня?..
* * *
Рідна квартира зустріла Олену звичним запахом алкоголю. Мати, схилившись на кухонний стіл, чи то хропіла, чи то стогнала. Одна її рука так міцно стискала склянку, що аж пучки побіліли, а інша витягнулася на великому блокноті. З перекинутої пляшки на підлогу накрапало. Дівчина навіть не стала роздягатися — одразу схопила серветки й почала витирати калюжу. Почувся стогін:
— Ти чого тут розшумілася? Голова й без тебе тріщить.
— То що сьогодні святкувала? — дівчина видавлювала з себе сміх, бо знала: якщо дозволить собі бодай одну сльозу, не зможе вгамувати відчай аж до ранку. — Чи яку журбу заливала?
— Не хами мені, шмаркачко! — з гнівом кинула склянку.
Олена зіщулилася під дрібними гострими уламками, що рикошетили від стіни.
— Але ж ти обіцяла, мамо, — випрямилася. — Невже знову збрехала?
— Ти теж дещо обіцяла, — жінка підняла руку з блокнотом. — Якщо ти свого слова не тримаєшся, то чого я мушу?
— Та це… Він старий… Ти ж знаєш, що я давно не малюю…
— Спра-а-авді? — протягнула з такою насолодою, ніби смакувала перший ковток з нової пляшки. З’їла кілька кружалець ковбаси, облизала пальці й взялася рвучко гортати скетчбук. На барвистих малюнках з’являлися масні плями, ніби пліснява на останньому шматку хліба. Почалися невикористані сторінки, але жінка не зупинялася. — Ага, ось воно! — на кремовому папері красувалися чорно-білі замальовки. Похмурі, геть не схожі на попередні роботи, але, без сумнівів, нові. — Що ти скажеш на це?
Олені відняло мову. Але мати й не чекала на відповідь: мовчки поплелася попід стіною до кімнати.
Клятий конкурс! Ну, навіщо вона перейшла за посиланням з тої реклами?! Стільки часу трималася без малювання…
Дівчина схопила блокнот. Перегорнула до першої сторінки й почала по одній виривати й жмакати. Коли вже вся підлога була застелена папером, Олена знайшла у шафі нову пляшку та вилила її вміст на спаплюжені малюнки. Ті, намокнувши, стали яскравішими.
Іронічно.
Горілка швидко дісталася до ніг. Дівчина так і пішла спати в промоклих шкарпетках. До дідька все! Мати завтра точно сильніше засмутиться, коли знайде своє пійло на підлозі. Хоч би злизувати не почала…
* * *
Минуло кілька тижнів. Олена встигла забути про дивну жіночку. Однак дорога до роботи нагадала про неї. В обличчя влітали дрібні сніжинки, а повітря вперше цього року щипало морозом. Сліду проступати ще не було на чому, але однаково стало трохи лячно від згадки про останні слова бабці.
Втім день пройшов спокійно. Олена вийшла на вулицю й остовпіла. Ранкові кілька сніжинок переросли у густий снігопад. Раптом хтось схопив її за лікоть. Холод пройшов крізь куртку й товстий светр. Здалося, що шмат льоду до голого тіла притулили.
— Квіточко, як добре, що ти є, — заскрипіла злощасна стара. — Мені потрібна поміч.
— Я-яка? — дівчина переконувала себе, що просто злякалася й дофантазувала відчуття, але воно не зникло, поки дивачка не прибрала руку.
— Хочу пенсію зняти, але зовсім не дружу з банкоматами.
Олена розсміялася. Несподівана поява бабці навіювала дурні думки, що та попросить душу віддати, або ж обернеться на монстра й забере її власними силами. Але таке типове для жінки її віку прохання розбило зловісні фантазії.
— Звісно, зараз зробимо, — вихопила пошарпану картку зі зморшкуватої руки.
Банкомат, що знаходився недалеко від магазинчика, потягнув шматок пластика. Бабця нетерпляче зиркала на екран із-за Олениного плеча. Ще трішки, і вона вклала б на нього голову. Дівчина уявила, як несподівано сіпалася й вибивала залишки зубів цій причепі, але одразу відчула сором за свої думки.
— Ну що там? — навіть свіже повітря не розбавляло сморід з рота.
— Пише, що картка протермінована.
— То й що?! — сердито буркнула. — В мене термін дії теж давно збіг, але ж я досі дибаю. Там ще є гроші. Давай, витягуй їх!
— Е-е-е… Ну… У нас не вийде зняти кошти, треба зробити нову картку і… — Олені здалося, що зіниці старенької зараз витягнуться у величезні знаки питань, тому стримано усміхнулася й обірвала пояснення: — Словом, зайдіть до банку, вам там допоможуть.
— Хм… А може, ти зі мною сходиш? — знову потягла руку до дівчини, не чекаючи на згоду, але та встигла зробити невеличкий крок назад.
— Ні, я не можу. На мене мама чекає, — «ага, єдине, на що вона чекає, — пляшка високоградусного». — Та й пізно вже.
* * *
Склянка наповнювалася горілкою. Так дивно… Вона здається прозорішою за воду, але туманить розум, обіцяє забуття, а натомість забирає душу.
— Мамо, може, ще раз спробуєш зав’язати? — Олена вхопилася за пляшку в руці жінки. — Ти вже сама на себе не схожа, — губи затремтіли, але дівчина проковтнула клубок у горлі. — Геть змарніла… — стиснула зуби так, що аж у вилицях заболіло — головне не заплакати.
— Ти сама винна, — вирвала пляшку з хватки доньки й продовжила наповнювати гранчак, поки рідина не пролилася через верх. — Я намагалася, але ж ти добиваєш отою своєю мазнею.
— Фу… — протяжно видихнула одними губами. — То було всього пару нещасних начерків.
— Ага, то ти не по паперу олівцем почеркала, — гучно сьорбнула. — То ти мені ножем серце розмалювала.
— Розкажи нарешті, чому це тебе так ранить.
— Ні, — в очах промайнув біль, але поділитися ним вона не зважилася.
— Як же мене це дістало! — Олена схопила материн стакан й щедро хильнула. У будь-якої витримки є межа. Горілка обпікала, але дівчина зробила ще кілька великих ковтків.
— Е-е-е!!! Куди?! — зірвалася з місця й кинулася відвойовувати дорогоцінну рідину, але донька відвернулася й похапцем все допила. — Ну, навіщо… — опустила руки й видавила: — Прошу, не йди моїм шляхом. Я… постараюся ще раз... тільки… — губи затремтіли.
— Ти — слабка брехуха, мамо, — гучно ляснула стаканом по столу. — Я місяцями не малюю, лише тому, що ти пообіцяла не пити. Один єдиний раз за кілька років зірвалася, — піднялася й відштовхнула жінку, ігноруючи запаморочення. — А ти скільки витримала? Десять хвилин?! Це заради цього я поховала свою мрію?! Заради цього не пішла вчитися? Коли настане те міфічне щасливе життя нашої маленької сім’ї з твоїх побрехеньок? Знаєш, я вмерти готова за день, коли вернуся, а вдома пахнутиме вечерею, а не тхнутиме матір’ю-п’яницею.
Дівчина відчула сльозу на щоці.
Все…
Програла…
Мати щось белькотіла, але Олена її вже не чула. Додибала до кімнати, й заблокувала двері стільцем. Впала на підлогу й ридала, поки не провалилася в сон чи непритомність від дикого головного болю та знесилення.
* * *
Відображенню не було чим втішити.
— Ой, знову, — і навіщо цей глум зі збільшенням?! За законом підлості, завжди спершу подивишся в ту половину, яка додає авторитету всім прищам. Олена сердито перевернула маленьке кругле дзеркальце. Та пророблена маніпуляція ситуацію не покращила. Запухлі червоні очі однаково виглядали жахливо. — Сьогодні всі покупці на мене витріщатимуться.
Втім, охочих купити товари для рукоділля було небагато.
За вікном сіро й похмуро. Сніг розтав, лишивши по собі бруд. Дівчина заправилася подвійною порцією чаю і вже кілька хвилин витріщалася на знайому рекламу. Терміни підтискали, але ще можна встигнути. Перші рядки знакового монологу Шекспірівського Гамлета крутились на повторі3.
Вранці вона була такою впевненою, коли заявила матері, що більше не має наміру відмовлятися від малювання, але зараз… Здавалося, взяти участь у конкурсі означало зробити невідворотний крок. Мозком Олена розуміла, що залежність вже не поверне їй єдину близьку людину, але в душі на тонесенькій волосинці досі теліпалася надія. Чи вистачить їй сміливості власними руками розірвати ту волосинку?
— Квіточко, чому така задумана? — бабця перехилилася через стійку й відверто зазирала в телефон.
Пестливе звертання, яке мало б бути милим, врізалося в слух. Неначе за ним щось ховалося.
— А-а-а!.. — Олена відсунулася разом зі стільцем. — Ви чого?
Звідки вона взялася? Дівчина могла заприсягтися, що не чула ані скрипу дверей, ані кроків.
— Можна, я тут в тебе посиджу?
— Що?
— Я не заважатиму.
— Вибачте, але це магазин, а не кав’ярня. До слова, навпроти є одна. Доволі затишна.
— Там надто гамірно. Я не просила б, але вдома проблеми з опаленням, а тут тепленько.
— Гаразд, — здалася.
Олена віддала їй стілець, а сама примостилася на стійці.
— Дякую, Квіточко.
— Угу, — втупилася в телефон, але абстрагуватися не виходило. Бабця свердлила її поглядом, навіть не приховуючи цього. — Хочете чаю?
— Не відмовлюся.
Дівчина зникла у підсобному приміщенні, радіючи можливості на деякий час сховатися від очей-сканерів. На щастя, там знайшлося кілька паперових стаканчиків — мити чашку після старої взагалі не хотілося.
— Ось, тримайте, — запізно згадала, що забула про цукор, але не встигла нічого сказати, як гостя відсьорбнула чай. — Стривайте, він же ще дуже гарячий!
— Та ні, саме те. В моєму стані не завадить гарненько прогрітися. Ще й солоденький, — вдячно посміхнулася.
— Ще цукру? — Олена не розуміла, бабця говорить серйозно, чи саркастично докоряє. — Я… всипала зовсім трохи.
— Чай, приготований руками такої милої дівчини, не може бути не солодким.
— То… вашій онучці сподобався шарф? — спробувала розбавити незручну тишу.
— Ще не знаю.
— Як це? Вона ж мала приїхати.
— Багато справ, не змогла, — очі наповнилися сльозами, але вмить смуток перетік у радість. — Але скоро точно приїде. А можна я зателефоную їй? Якраз перепитаю, коли чекати.
Дівчина мовчки розблокувала телефон та протягнула бабці. Цього разу вона чітко побачила як та набирала номер. Гудки теж були звичайними.
— Оксаночко, це бабуся Груня. Коли ти…
— Та Господи, скільки можна?! Коли ти даси мені спокій?!! — онука кричала так голосно, що Олена чула кожне слово.
— Ти ж обіцяла, що приїдеш…
— Дай слухавку тому, в кого взяла телефон, — сказала спокійніше, але все ще досить голосно.
Старенька послухалася.
— Так? — дівчина розгублено приклала телефон до вуха.
— Негайно проженіть цю жінку. І ніколи більше не спілкуйтеся з нею. Вам же краще, — короткі гудки урвали тираду.
Олена була шокована. Їй стало так шкода цю самотню бабусю. Видно, в неї окрім онучки взагалі нікого. А ця Оксана — зла й жахлива людина!
— Ти не думай про неї погано, — гостя немов прочитала думки. — Просто я невчасно зателефонувала. Відірвала від чогось важливого. От вона й розсердилася.
Дівчина сильно сумнівалася, що все саме так, як уявляла старенька, але переконувати не наважилася. Олена раптом побачила в ній себе. Вона так само чекала чогось від матері. Сподівалася на крок, та бодай пів кроку… Чи хотілося б їй почути від чужої людини, що всі надії — марні?
Жаль застелив Олені очі й вона більше не помічала страхітливі химерності бабці. Дівчина хотіла розрадити гостю, тому почала розповідати про себе. Та виявилася вдячною слухачкою. В її очах горів щирий інтерес.
— Ти дійсно дуже схожа на мою Оксаночку.
— Сподіваюся, ні, бо так ставитися до близької людини — це…
Олена не договорила, бо помітила відвідувачку, яка вже взялася за ручку. Старенька обернулася. Жінка по той бік дверей різко передумала й швидко пішла геть.
— Чого це вона?
— Так в тебе висить табличка «Зачинено».
— Та ні, я пам’ятаю, як… — придивилася. — Тю, справді… — поспішила виправити ситуацію. — Але ж вона мене бачила. Дивна якась. Могла хоча б перевірити.
— Не всі раді опинитися в товаристві пенсіонерки. Я тобі всіх відвідувачів розлякаю. Краще піду.
— Та що ви, лишайтеся.
— Мені вже час приймати ліки, а вони вдома лишилися, — пошкандибала до виходу. — Але ж ти пам’ятаєш, так?
— Пам’ятаю що?
— Скоро піде сніг, а на нім проступить слід…
Одна фраза вмить розбила панцир із жалю, що так успішно блокував відчуття небезпеки.
— Що це означає?
— Що невдовзі настане зима. І тоді приїде моя онучка.
* * *
Ввечері того ж дня в Олени почалися кошмари.
Снилося як бабця Груня нападала, обертаючись на чудовисько. Дівчина завжди прокидалася за мить до смерті, але в останні секунди перед пробудженням чула: Скоро піде сніг, а на нім проступить слід…
На роботі Олена смикалася від кожного шерхоту. Розуміла, що страх не мав жодного підґрунтя, але не могла опанувати себе. Здавалося, стара постійно перебувала десь поруч і ось-ось мала постати в образі із нічних жахіть. Дійшло до того, що дівчина переставила стілець до вікна й уважно стежила, чи не наближалася до магазину знайома фігура. І не дарма! Кілька разів доводилося швиденько обертати ключ в замку. А бабця, зрозумівши, що їй більше не довіряють, припинила прикидатися доброю. Обдаровувала злими гримасами крізь скло і щось тихо бубніла. Олена могла заприсягтися, що та торочила про сліди на снігу. А, може, ні… Може, нічого такого не було… Може, дівчина просто божеволіла, бо вже не витримувала самотності й пияцтво матері. Навіть не хотілося думати, що в такому разі відчувала бабця. Олена розривалася між страхом та провиною. Вона оберігала власне життя, чи піддавалася звичайній параної, що змушувала чинити, як Оксана?
Точно! Оксана.
Дівчина відкрила список набраних дзвінків. Вона не часто використовувала телефон за першочерговим призначенням, тому довго шукати не довелося.
Гудки запалили надію: зараз горе-онучка візьме слухавку і скаже, що її бабуся просто трохи не при собі, тому поводиться дивно. Жахливо, якщо вона жила сама в такому стані, але в такому разі Олена нарешті змогла б опанувати себе й допомогти.
Та на дзвінок ніхто не відповів. Натомість за кілька хвилин надійшло повідомлення: «Не вір їй. Вона мертва».
Майже судомне тремтіння пронеслося тілом. Дівчина знову набрала Оксану, але стриманий жіночий голос повідомив: «Абонент, якому ви телефонуєте, тимчасово не приймає дзвінки».
Через напругу й тривожні роздуми час потягнувся невблаганно повільно, але Олена таки дожила до кінця зміни. На вулиці вже стемніло: день став зовсім коротким. Залишки осені прощалися з містечком. В обличчя влетіло кілька дрібних сніжинок. Зовсім як вранці того дня, коли вона вдруге побачила дивну бабцю. Дівчина, проігнорувавши острах, пристала до компанії перехожих, як вже робила останні кілька днів, аби не ходити наодинці.
— Оленочко, це ти? — втілення всіх страхів таки наздогнало її, але було дивно почути з вуст бабці Груні власне ім’я замість «Квіточко». — Допоможеш мені сумку до дому донести?
— Добрий вечір, — дівчина вдивилася в старече обличчя. Олена раніше не бачила її такою сяючою. — Ви сьогодні дуже радісна.
— Звісно! Ти що, не бачиш? Сніг пішов. Зима прийшла. Скоро я буду зі своєю онучкою.
— Та ще листопад не скінчився, — пробубніла, згадуючи повідомлення від Оксани. Не схоже, що вона збиралася до бабусі. — Мабуть, знову невдовзі розтане.
— Дурниці! Повітря пахне зимою. То ти допоможеш? — трохи підняла руку з покупками. — Я оце скупилася, щоб смаколиків наготувати.
Щира радість роззброїла дівчину. Не могло бути, щоб хтось лихий відчував таку сильні теплі емоції. Олені стало соромно за необґрунтований страх. Вона взяла брендований пакет.
— Ходімо. Вам направо чи наліво?
— Нам треба перейти через дорогу.
— Так, стоп… — коли вони дійшли до кінця «зебри», в око впала знайома назва на неоновій вивісці невеличкого супермаркету. Глянула на пакет і запитала: — Що ви робили на іншому боці? Мене підстерігали?
— Так, — по обличчю ковзнула тінь провини. — Вибач, мені здалося, що я тебе чимось налякала, тому хотіла якось згладити ситуацію. Я й замолоду не вміла бути привітною, а зараз іноді ще й страшною здаюся. Особливо коли в боці стріляє, — хіхікнула. — Обличчя перекошує так, що й сама боюся, коли випадково в дзеркалі бачу.
Бабця здавалася щирою, тому дівчина знову розслабилася.
— Куди далі?
— Тут близенько, я живу он в тому будинку на розі, — вказала пальцем і несподівано жваво покрокувала вперед.
За кілька хвилин були на місці. Не дивно, що Олена так часто її бачила з вікна магазину. Старенька заледве не навпроти жила. Певно виходила подихати свіжим повітрям, а дівчина під впливом снів навигадувала казна-чого.
— Оленочко, а можеш до квартири донести? — попрохала, коли та протягла їй пакет. — Ліфт зламався, а мені аж на п’ятий чалапати. Заодно чаєм тебе напою. Я тобі одну чашечку винна, — підморгнула.
Поки підіймалися, клацнули замки у двох квартирах — на другому й третьому поверхах. На четвертому зустрілися з молодою жінкою. Олена за звичкою привіталася, але та лише подивилася на неї з розширеними очима й пройшла повз.
— А у вас завжди сусіди такі непривітні?
— Будинок маленький, всі всіх знають, а до новачків ставляться з насторогою. Особливо у вечірню пору. Не бери близько до серця, Квіточко.
Звертання різонуло слух, але дівчина вирішила не зважати. Знову піддатися нераціональному страху — останнє чого вона хотіла.
Коли дісталися потрібного поверху, відчинилися двері ліфта. Звідти вибіг чоловік років тридцяти й поквапився до своєї квартири. Двері гучно ляснули й Олена почула аж чотири оберти ключа в замку. Та що за збіговище страхополохів?!
Бабця Груня пропустила дівчину до оселі. Ремонт у ній старенький, світла від лампочок мало — напевно жіночка економила на електроенергії, але в цілому було чистенько й затишно.
— Ти проходь в кімнату, а я розкладу продукти та зготую чаю.
Олена кивнула й зайшла туди, куди вказала господиня. В очі одразу впадала стіна, завішана картинами. На більшості оживали ліси, гори та моря, такі «живі», що аж марилося щебетання птахів і шум хвиль. Але траплялися й урбаністичні сюжети. Дівчина пригадала, що Оксана — художниця. Не вірилося, що людина, яка створювала таку красу, могла бути на стільки жорстокою з близькою людиною…
В кутку навпроти красувалася недоторканна гордість будь-якої бабусі — сервант з чашками, скляночками та фотографіями, розтиканими між ними. Збоку притулився маленький диванчик, застелений вицвілим покривалом в дрібну квіточку, а далі — круглий журнальний столик.
Олена обережно сіла, склавши руки на колінах. Пружини під нею загрозливо заскрипіли, тому вона постаралася менше рухатися.
— Гарно, правда? — бабця поставила тацю із заварником, цукорницею та двома червоними чашками в великий білий горошок. — Люблю тут сидіти й роздивлятися картини моєї Оксаночки.
— Так, дуже красиві.
Старенька задоволено посміхнулася й налила чаю.
— Тобі скільки цукру? Бо я люблю, щоб аж ложка стояла.
— Дві ложечки, — відповіла, відчувши провину за власне несолодке частування з пластикового стаканчика. Напевно бабця того дня таки посоромилася просити цукор…
Господиня протягнула гості чашку й вийшла з кімнати, нічого не сказавши.
— Давай тобі приміряємо, — повернулася з меланжевим зеленим шарфом.
— Та ні, ви ж це не мені в’язали.
— Ти схожа на Оксаночку. Якщо тобі підійде, то і їй личитиме, — не чекаючи на згоду, замотала Оленину шию. — Дуже гарно, — просяяла, — Іноді дивлюся на тебе й бачу свою онучку.
Серце затріпотіло. Дівчина обережно зняла шарф і віддала його старенькій. На мить вона уявила, що цей милий жест зробила мама. Стало гірко. Чому в бабусі було так багато любові для байдужої онуки, а в її мами, стільки не пнися зі шкури, не знаходилося навіть краплинки?
— Краще заховайте, щоб не забруднився.
— Так і зроблю, — підійшла до вікна, торкнулася обличчям скла й з сумом мовила: — Сніг більше не падає... Онучка ще не готова до мене приїхати.
— Чому ви орієнтуєтеся на погоду? Оксана ж певно назвала якусь дату.
Олені дуже захотілося, аби те моторошне повідомлення було не від онучки бабці Груні. Що завгодно могло статися. Може, хтось викрав її телефон? Чи просто по-дурному пожартував. А Оксана й справді нагримала тоді на стареньку через невчасний дзвінок… Напевно дуже шкодує та поспішає вимолити пробачення.
— Я знаю, що моя онучка приїде до мене, коли насипле багато снігу. Швидше не вийде. А ти, Оленочко, візьми участь у тому художньому конкурсі, — різко змінила тему й стримано посміхнулася. — Талант треба показувати.
— Ви навіть роботи мої не бачили.
Бабця покопирсалася в серванті й щось звідти витягла:
— Оці? — в її руці було кілька складених жмаканих папірців.
— Ви це зі смітника витягли?! — дівчина пригадала, як намалювала ці малюнки, всоте переглянувши рекламу конкурсу, а потім одразу зіжмакала й викинула.
— Шкода було такої краси.
— Думаєте, все ж варто спробувати?
— Звісно!
— Але ж мама…
— Мамі ти вже давно сказала, що плануєш взяти участь. Їй стало гірше? — рішучість та несподіваний натиск дивували.
— Та ні… Все, як завжди.
— Отож-бо.
* * *
Наступні дні сплелися між собою. Олена малювала кожну вільну хвилину, вкотре радіючи розміреному потоку покупців у маленькому магазинчику, а після зміни заходила на гостину до бабці Груні. Квартира старенької гріла родинним теплом. Повертатися додому ставало все складніше. Здавалося, вона вперше за багато років не була самотньою. Дівчина відчувала себе центральним елементом солодкого марева й боялася моменту, коли воно скінчиться. А скінчитися мало! Бо її справжнє знаходилося в іншій квартирі, просмерділій алкоголем та відчаєм.
— Сьогодні приїде моя онучка, — старенька замріяно спостерігала за лапатим снігопадом, поки Олена впаковувала для неї нову пряжу, для шапочки та рукавичок. — Обов’язково приходь сьогодні ввечері.
Зима нарешті справді вступила в повноцінні права, огорнувши місто сліпучою білотою, яка вже не танула за день-два. Сніг аж просипався в низькі черевики, коли доводилося пройти нерозчищеними доріжками.
— Краще побудьте з Оксаною. Ви ж так на неї чекали! — проскочила огидна думка, що нехай би та невдячна й на далі не з’являлася, яку дівчина поспішила прогнати.
— Я вас познайомлю, ви сподобаєтеся одна одній.
За тривожним очікуванням Олена незчулася, як вже мовчки сьорбала чай у кімнаті з картинами. Знайомство з обожнюваною онукою лякало. А що як вона прожене її? Скаже, що дівчина просто скористалася самотністю старенької й, до прикладу, хоче хитрощами урвати квартиру? Олена розуміла, що не викликала довіри. Самітниця з низькооплачуваною роботою, без освіти й матір’ю-п’яницею. Хто від таких щось добре чекатиме?!
Годинник гучно цокав. Оксана запізнювалася. З кухні долітали насичені апетитні аромати, але навіть вони не справлялися з тугим вузлом у животі. Дівчина відчувала, що треба щось сказати, але на думку нічого не спадало. Почала вишукувати порятунок в картинах і нарешті знайшла за що зачепитися:
— А он той вечірній пейзаж з будинками, — тицьнула пальцем. — Він здається знайомим.
— Так це ж наше містечко. Ходім, я покажу, — господиня оселі одразу пожвавилася та підійшла до вікна. Різко смикнула штору, за якими виявилися двері.
— О… — видавила Олена, отетерівши від розуміння, що примудрялася стільки днів не помічати балкон.
По ногах пройшлося холодне повітря з вулиці.
— Швидше йди сюди, — стареньку чомусь охопила нетерплячка, її голос звучав трохи роздратовано.
Дівчина поставила чашку на тацю й підвелася. Спершу подумала збігати за курткою, але вирішила, що пару хвилин можна перетерпіти.
Вони вийшли на крихітний балкончик. З нього виднілися схожі один на одного будинки, жевріючи затишним світлом у вікнах. Здавалося, високі дерева поруч підпирали їх. Попід ліхтарями, немов під прожекторами, танцювали лапаті сніжинки. Де-не-де проходили люди, створюючи візерунки зі слідів на білому килимі.
— Це ж треба, Оксана навіть напис чорною фарбою й лавочку з виламаною штахетиною намалювала.
— Так, вона уважна до деталей, — бабця обійняла одною рукою дівчину, яка вже тремтіла, але та не відчула ані краплинки тепла від її тіла. — Бачиш, внизу маленький круглий квітничок з бордюрчиком?
— Угу…
— Оксаночка в дитинстві хотіла посадити там тюльпани. Казала, що червоні квіти гарно серед снігу виглядатимуть. Так засмутилася, коли я сказала, що взимку тюльпани не квітнуть…
— Купили б штучні, — сказала перше, що спало на думку.
— Та ні, то не те. Але можна було б намалювати, — міцніше притиснула дівчину до себе.
— Емм, ви хочете, щоб я це зробила?
— Так.
— Добре, тільки повернімося. Я вже змерзла.
— Постіймо ще хвильку! Глянь, як гарно сніг падає, — стиснула руку Олени так, що та аж зойкнула. — Не мовчи. Скажи. Правда. Гарно? — вона робила паузи, немов їй не вистачало повітря, кожне наступне слово звучало хрипкіше. І зліше. А на останок майже зашипіла: — Відповідай.
— Т-т-так, д-ду-дуже. Можна вже зайти? Будь ласка…
— Куди ти так поспішаєш, Квіточко?
— Я… я подумала, що таки буде краще сьогодні лишити вас з Оксаною наодинці.
Раптова переміна настрою не на жарт лякала й повертала думками до днів, коли доводилося чатувати в крамниці біля вікна, аби встигнути вчасно зачинити двері. Те, що було давно списаним до дурниць, враз знову набуло сенсу. На цьому вузенькому балконі, в крижаних обіймах зимового вітру, Олена сильно, як ніколи, відчула свою фатальну сліпоту.
— Червоний… на білому… теж виглядатиме… красиво… — протягнула меланхолійно стара.
— Про що ви?
— То ти хочеш додому?
— Так!
— Тоді вистрибуй!
— Що?! — спробувала скинути з себе старечу долоню, але та стала твердою й нерухомою, мов камінь.
— Стрибай, кажу! — голос постійно змінювався, то перекочувався в хрипоту, то витягувався до протяжного шепоту. — Для тебе це єдиний шлях додому.
— Відпустіть мене!
Олена вклала всі сили, аби нарешті визволити себе з хватки оскаженілої бабці. Вереск дівчини розірвав вуличну тишу. В її долоні лишилася половина старечої руки, яка за лічені секунди почорніла й скорчилася. Шкіра та згнилі м’язи осипалися шматками, один з яких впав дівчині на ногу. Олена з огидою струсила його, заледве стримавши блювоту. В кулаці лишилася брудна кістка.
«Не вір їй. Вона мертва».
— Навіщо ти так з бабусею, Квіточко? — стара вхопила дівчину іншою рукою та притиснула до залізного поруччя. — Я була такою люб’язною… Де твоя вдячність?
Шкіра бабці вкривалася плямами, з яких сочилася смердюча в’язка рідина. Сиве волосся, донедавна складене в акуратний равлик на потилиці, висипалося пасмами, яке розносив вітер. Одне впало Олені на обличчя. Вона, плюючись, завертіла головою. Дівчина стисла один кулак на фігурній перетинці, вигини якої впивалися в шкіру, мов лезо ножа, а іншим — міцніше обхопила огидну кістку та завзято лупила стару по боках та спині залишками її ж руки. Але це не давало жодного результату.
— Допо… — хватка на шиї стала сильнішою й приглушила крик.
— О-би-р-р-р-ай, — вичавлювала з себе, — ти стр-р-риб-б-б-бнеш, чи я п-п-овіль-но відрив-в-атим-у від тебе ш-ш-ш-маточки: сек-к-кунди болю, ч-ч-чи години а-г-гонії.
— Я… сама, — схлипнула Олена.
Бабця одразу відпустила її й зробила крок назад. На перекошеному обличчі проступила спроба на посмішку, але половина рота вже задубіла. Дівчина метикувала, як врятуватися. Стрибнути й сподіватися на диво? Різко вдарити монстра й бігти, не озираючись? Зі зброї була тільки кіста, яка не надто допомагала. Олена відкинула її й огляділася. Нічого підхожого не знайшлося. Вона відвернулася, склавши руки на поруччя. Глянула вниз. Які шанси на виживання після падіння з п’ятого поверху?
— Йде сніг, на нім проступить слід…
Голос прозвучав тепло й спокійно. Промайнула надія, що все це лише галюцинація. Дівчина обернулася, сподіваючись побачити милу бабусю, а не монстра. Але її вигляд не змінився. Олена поспішила відвести погляд від страшного видовища.
— Можна я востаннє помилуюся нашим містом?
Стара повільно кивнула і це спричинило появу нової порції в’язкої субстанції на її шиї. Олена відвернулася. Заплющила очі, вирівнюючи дихання: зараз вона різко обернеться, штовхне монстра якнайсильніше і кинеться тікати. Та чи є у неї шанс?
«Немає, — клекотіло в голові від згадки, як бабця з легкістю тримала її одною рукою. — Що ж, хоча б спробую».
Дівчина вже збиралася бігти, коли сталося неочікуване. Позаду почувся сильний удар. Бабця, до якої з усієї сили приклалися стільцем, розпласталася на підлозі. З рота повилітали зогнилі зуби. Олена відчула, як її за талію потягнули з балкона.
— Забираймося! Швидко! — незнайомка схопила за руку й потягла до виходу.
Вони промчали східцями, не озираючись Олена навіть не відчула, як торкнулася ногами в одних шкарпетках до снігу. Мовчки дозволила посадити себе в машину та повезти в невідомість.
* * *
«Прощавай, Оксаночко. Сьогодні в мене з’явиться нова, любляча онучка», — світився напис в повідомленні, яке показала Оксана.
— Я отримала це вранці й одразу зрозуміла — буде лихо. Ледве встигла.
Олена обіймала себе, забившись в куточок на дивані. Вона пильно роздивилася жінку років тридцяти з платиновими хвилями до плечей та великими сірими очима.
— А ви точно Оксана? — перше, що вилетіло з її вуст після години мовчання. — Вона розповідала, що її онучка вчиться в університеті, — насупилася й озирнулася, обдумуючи способи втечі.
— Десять років тому вчилася. Послухай, роздивися мене уважніше. В бабці Груні весь сервант моїми фотографіями забитий. Точно мала похвалитися.
Дівчина задумалася. Справді показувала. Однак на найновішому фото онуці було років дванадцять. Незнайомка дійсно скидалася на Оксану. Але й монстр прикидався доброю бабусею…
Оксана простягнула дівчині тоненьку папку:
— Я здогадувалася, що ти можеш не повірити, тому прихопила це.
В теці дівчина знайшла спільні світлини старенької та онучки в різному віці. Від знайомої посмішки серце пропустило кілька ударів. Олена відкинула фотографії. Під ними виявилося свідоцтво. Документ засвідчував смерть жінки, на ім’я Агрипина, десятого грудня дві тисячі п’ятнадцятого року.
— Але ж це сьогодні.
— Так. Я мала приїхати до неї ввечері наступного дня, але вона не дочекалася мене... Спершу, бабця Груня намагалася змусити мене стрибнути з балкона. Щоразу, як я з батьками приїздила провідати її могилу. Тому я зареклась з’являтися тут без зайвої потреби.
— Чому вона це робить?
— Через самотність, — Оксана опустила очі. — Я так гадаю. Бабуся довго жила сама й завжди дуже чекала на мене. В шкільні роки я всі канікули та навіть половину вихідних проводила в неї. А тоді подорослішала. З’явилися нові інтереси, університет, робота…
— І ви про неї забули.
— Ні! Так, я приїздила рідше, — жінка роздратувалася, відчувши докори. — Але ж приїздила. Того тижня вона щодня телефонувала й фактично вимагала приїхати. Був кінець семестру. Модулі, заліки, хвости. Якби втекла з пар, мала б бігати на перездачі, поки всі відпочивали. Я ж не знала, що вона кличе прощатися!
— А я тут до чого?! Чому вона до мене причепилася?
— Ти не перша. Зрозумівши, що я не піддаюся, бабуся стала шукати мені заміну. Обирала самотніх дівчат і… прокладала їм шлях до свого балкона. Щороку, ближче до дня смерті, вона багато разів телефонувала з незнайомих номерів, питала, коли приїду, — Оксана замовкла на певний час, вгамовуючи емоції. — Я вже так стомилася витягувати з тої квартири її жертв… І… Бачити її такою — жахливо! — сірі очі наповнилися сльозами. — Жінка, яка все життя навіть комах шкодувала, стала монстром… Це вже не моя бабуся.
— А чому вона змушує стрибати з балкона? З такою силою вбити когось — не проблема.
— Бо самогубство — це гарантія прив’язки людини до певного місця. Бабуся хоче онучку, яка буде з нею вічно.
— І ви не намагалися щось зробити? Бодай квартиру освяти, чи, не знаю, покликати ворожку?
— Та я все, що тільки могла перепробувала. Від банального вибачення до екзорцистів. Нічого не діє. Вона хоче мене. Або мою заміну. Тому збирай речі й тікай з міста. Я більше не витримую, тому скоро їду за кордон і повертатися не планую. Не сподівайся, що ще раз врятую. Якщо вона когось таки вб’є… Що ж, не така велика моя вина, аби покласти життя на порятунок наївних слабачок, чи тим більше чинити самогубство.
— Знаєте, — озвалася після затяжної паузи. — Бабуся вам шарфик зв’язала. Це так сумно… .
Опинившись в безпеці, Олена знову розривалася між страхом і жалем. Величезна дурість, але дівчина не могла інакше. Можливо, колись Оксана й була милою дівчинкою з розповідей бабці Груні, але вона стала цинічною жінкою. Напевно тому вибачення не заспокоїти дух.
— Її знайшли з пряжею в руках. Вона так міцно стискала спиці, що їх ледве витягли...
* * *
У квартирі панувала темрява. Це насторожувало: мати ніколи сама не вимикала світло. Змучена Олена прислухалася. Тиша. В голову одразу полізли думки про бабцю Груню. А раптом вона помстилася за втечу? Дівчину ніби графином по голові стукнуло. Рухи й ноги похололи. Якщо стара весь час вільно гуляла містом, то й до їхнього дому могла дістатися!
Олена кинулася шукати матір.
Вона знайшла її у своїй кімнаті. Тіло жінки висіло над підлогою.
— Ні! Матусю!!! Клятий монстр, — впала на коліна посеред кімнати, оглядаючись навколо, — Виходь, стара карга!
Ані найменшого шерхоту. Дівчина підірвалася й почала бігати квартирою: вмикала світло, відкривала шафи, заглядала під столи й ліжка, але нікого не знайшла. Лише повернувшись до кімнати, помітила власний малюнок посеред ліжка, намальований всього кілька днів тому. На папері було кілька присохлих плям, схожих на сльози.
Руки тремтіли, перед очима все розпливалося, але Олена таки змогла розібрати криво нашкрябані червоним маркером слова: «Твій клятий татко-зрадник теж не міг відірватися від своєї мазні. Ти не дочка, ти — його дублікат. Ненавиджу!!!».
Всередині щось надломилося. Дівчина розреготалася, мов божевільна. З усіх почуттів лишилося тільки одне. Презирство. Глибоке. Гидке. Проросле до найглибших куточків душі. Мати, яка ненавиділа батька, помстилася доньці. Доньці, яка була готова пожертвувати заради неї всім.
* * *
Сніг замітав сліди позаду неї. Олена не пам’ятала, як опинилася на вулиці, але точно знала, куди йшла. Знайомий будинок на розі манив, як ніколи. Мешканці будинку, що вже потроху виповзали на роботу, з жахом дивилися на розтріпану дівчину без верхнього одягу. Але всі знали, до кого вона тут ходила, тому навіть підходити не наважувалися.
Люди — такі люди. Хто захоче зв’язуватися з осатанілим духом заради незнайомки? Хай краще вона буде жертвою, а не хтось із них.
Олена натиснула на дзвінок. Двері відчинилися майже одразу.
— Що з тобою, Квіточко? — забідкалася старенька, що знову набула колишньої подоби. Жодних плям на тілі, обидві руки й волосся на місці. — Проходь швидше!
Квартира зустріла родинним теплом й ароматом свіжоспечених пиріжків. Очі бабці сяяли щирою радістю. Дівчина зрозуміла, що вчинила правильно, прийшовши сюди. Міцно обійняла стареньку, ігноруючи холод, що проникав до кісток.
— Сніг іде, бабусю, — спокійна сказала їй на вухо. — На нім проступить слід.
Господиня дому схвально закивала, дивлячись у слід дівчині, що йшла до балкона.
Падати було не страшно. Навіть гарно. Час сповільнився. Олена роздивлялася лапаті сніжинки, уявляючи, як її кров зафарбує білосніжну холодну ковдру пелюстками червоних тюльпанів. А потім шлях по живий бік існування добіг кінця.
* * *
Минуло кілька років. Люди в будинку тішилися. Дух Агрипини нарешті заспокоївся. Більше не було дивного лячного шерхоту ночами й перебоїв зі світлом. Покійниця не виходила з дому. До неї також ніхто не ходив. Нарешті люди не холонули від жаху, коли забували замкнути двері. Страхіття закінчилося.
Та якби ж вони могли чути розмови духів з квартири на п’ятому поверсі…
— Бабусю, ти чула? В сусідів дитина народилася. Вони з ранку до вечора бігають навколо неї.
— Так це ж добре, маля в люблячих батьків з’явилося. Щасливим зростатиме.
— Справді, — губи Олени затремтіли. — Але я дивлюся на них і так сумно стає. Тато мене покинув, коли я ще й ходити не вміла. А мама взагалі ненавиділа все життя.
— Квіточко, але ж незамінних не існує. Ми знайдемо тобі люблячих батьків.
— І ми житимемо тут? Всі разом? — просяяла.
— Ну, звісно, — погладила дівчину по голові. — Зараз вип’ємо чаю з пирогом і підемо прогулятися. Давно ми не виходили…
— Так, твоя правда. Скоро піде сніг…
* * *
Ніколи не взнаєш, якою буде остання кісточка в наборі доміно, якщо партія починається з нехтування прохання, людини, для якої ти — центр Всесвіту.
Ніщо не закінчилося…
1 Меланжева пряжа — це пряжа, виготовлена шляхом змішування волокон різного кольору або відтінків.
2 Омбре-пряжа — це вид пряжі секційного фарбування, який характеризується плавним, поступовим переходом одного кольору в інший. На відміну від меланжевої пряжі, де кольори змішуються хаотично, омбре-пряжа створює плавний градієнт, що дозволяє зв'язати вироби з елегантними переходами відтінків.
3 Йдеться про рядки з п’єси Віль’яма Шекспіра «Гамлет, принц данський»: «Питання в тому: бути чи не бути…» (англ. «To be, or not to be, that is the question…»).
