Колекціонер

Надвечірня темрява вже встигла заляпати небо, коли Марія вибралася на подвір'я з двома цеберками для води. Густі, кустисті хмари гнані із північного сходу прохолодним вітром натякали на те, що скоро прийде осінь, а за нею голодна і лиха зима. Як приказувала причмелена баба Качуриха: «весною болій, літом воюй, осінню голодай а зимою вмри». Можливо баба не така причмелена як здається — думає і мимоволі всміхається до себе Марія.

Час від часу селом прокочуються армії — наші, інші наші, дезертири, чужі і чужі дезертири. Не всі погані — ні. Не всі лихі. Та за проминулі роки, їх було так багато що від гріха подалі вона ховається від всіх чийого обличчя не знає змаленьку. Ще досі свіжа історія про те, як Христина, її сусідка, виходила пораненого прусака, а той почистивши комору — втік шукати своїх. «Бог з ним» — примовляла Христя, та Марія так не думала. Марія все частіше ловила себе на думці, що там де люди вершать своє діло, там місця для Бога немає.

Вона робить поворот коробом і от з'являється цебро холодної криничної води. Тиша над селом несусвітня. Здається навіть собаки, голодні і здичавілі, припинили гавкати. Війна вимела все, запаси із комірок, тепло із тіл, людей з села. Так як вимела її Андрія, упокой Бог його душу. Якщо звісно він той Бог є.

Вона вже взялася наповнювати друге із принесених порожніх відер, аж як почувся огук:

— Господине! Зачекай. Залиш но й мені трішки напитись.

Голос був молодечий, наповнений безтурботним сміхом. Серцем Марії пробіг холодок. Не впізнала вона голосу, та й хоч говорив по нашому, вимова була якась дивна — наче язик не звиклий до говору, хоча мову знає. Та то й не важливо було. Чужий є чужий і ти ніколи не взнаєш що в нього посправді на думці.

— Та чи я всю воду вичерпала з криниці? Наберіть собі і пийте досхочу.

Незнайомець тим не менш лише засміявся, наближаючись до неї пружнім кроком. Вона розгледіла що носив він не солдатську шинель, а один із тих костюмів, та видно по всьому не дешевий. Жінка на мить подумала, чи бува їй не спробувати втекти, та вчула як дрижать коліна, до того куди їй, вже не молодиці спробувати збігти від хлопа.

— А мені твоя вода Маріє смачніша, — промуркотів він і забрав з її рук ополовинене цебро і притулив його до обличчя, що наче не бажало виринати з тіні ані на мить.

Гучно зацмокали губи. Наче п'є кінь а не людина, — подумала жінка і зразу ж за тим почула голос незнайомця. Цього разу різкий і застережний, хоч все ще повний насмішки.

— Ти припини оце господине, а то я можу збрикнути й собі щось не те.

— Чого вам треба і хто ви є? Хто вам сказав моє ім'я?

Незнайомець знову засміявся. Та цього разу його сміх не був легким і безтурботним, скоріше видушеним і натужним, схожим на кінське іржання.

— Мені треба, — хрипко і нервово промовив він, — те що в тебе народилося і про що ніхто не знає. Крім мене тобто.

Жінка здригнулася.

— В мене нічого такого немає, — збрехала вона не думаючи навіть чому так вчинила, бо ж до сьогодні не думала навіть що оте про що він згадався було їй треба. Навіть думала спалити те богохульство, та ніяк не зважувалася на силі, сама не знаючи чому.

— Є звісно, — без сумніву в голосі промовив незнайомець і додав по дурному розтягуючи слова. — Я ж чууюю...

Серце жінки стислося. Звідки б йому було знати? Вона не казала нікому, не каялася в тому в церкві, не показувала сусідам. Та все ж, він знав і від того всередині ворушився хробачок отого особливого страху від зіткнення з чимось непояснюваним.

— Ти хочеш той малюнок? — промовила вона, хоч щось і противилося всередині, верещало що віддавати не варто. — То й забирай.

Кілька місяців тому їй наснився Ісус на хресті. Майже такий як ото в церкві. Тільки Його руки були прибиті до хреста не цвяхами, а шпичаками рушничних багнетів. Ісус у її сні плакав, мов мала дитина, корчився від болю і сльози що текли з його очей були криваво червоні. Був той сон після того як прийшов лист, про те, що її Андрій загинув в бою з махновцями.

Вона згадала той жах, з яким прокинулась. Те нудотно болюче відчуття в животі, коли хочеться кричати так гучно, що здається від напруги із тебе вирве все нутро. Тоді кинулася малювати, на шматку білого вилинялого полотна. Ніколи не мала до того ні хисту ні охоти, а тут взялася. Вугіллям із комина, брудними пальцями — просто щоб не тримати це в собі. Просто щоб не померти від жаху що викликало це видіння.

Лінії картини що вийшла були грубі і неправильні. Мало відмінні від того, що малюють діти. Та від цього, здавалося вона стала тільки страшніше. Ісус із кінцівками, вивернутими під невірними кутами кричав на хресті, роззявивши рота, а його очі байдуже дивилися на дійство поперед нього. Байдуже дивилися на неї. Вона тоді зіжмакала той портрет і не стримуючи огиди вкинула його в кут до старого ганчір'я. Сховала на видноті свідоцтво власного гріха.

— Ти дуже щедра Маріє. Дуже щедра. Ходімо до хати, — промовив він підіймаючи одне цебро. — Віддаси і я піду собі. Обіцяю.

Вони пішли доріжкою. Вона вперед, а він за нею. Марія трусилася мов від пропасниці, а незнайомець мугикав щось собі під ніс, пружинячи кроками, ледь не пританцьовуючи. Коли вони зайшли до хати, і опинилися в світлі масляної лампи, Марія скинулася щоб подивитися на чоловіка, але він легенько штовхнув її у спину і проказав:

— Ні-ні. Нам такого не треба. Картина ж у кутку Маріє? Так чи ні?

Жінка кивнула. Проте не впевнена чи зрозумів він ледь спромоглася підтвердити кивок коротким і хрипким:

— Так.

Незнайомець весело хмикув.

— Така зневага до іскри божого провидіння, — промовив він наче трохи задумано. — Яким би було соромом це  втратити. Якби воно згоріло чи згнило, а воно б без сумніву так би й сталося.

Жінка стиснула кулаки від гніву.

— То забирай що хотів і вертай до бісової матері!

На мить, позаду неї наче дмухнуло вітром і вона почула запах сирої землі і тухлого м'яса.

— Гарна спроба, — вже без сміху промовив чоловік. — Та зробиш так іще, і я тебе вб'ю. Краще сядь у куточку, спиною до стіни, а я заберу картину і піду.

Вона підкорилася. Неначе цього було не достатньо, вона закрила очі і склала руки у молитві, хоча промовити слів вголос не наважилася. Тим часом з іншого кутка почулося шурхотіння, наче там хтось розворушив мишаче кубло, а потім чвакання і жування. Волосся на загривку жінки стало сторчма, спиною пробіг холод. Вона зробила руками хресне знамення і мимоволі промовила перші слова молитви:

— Отче наш, спаси нас...

В протилежному кутку хати щось завило і загуло. Здавалося що то загарчав якийсь тисячоголовий звір-покруч.

—...від лукавого...

— Що ти робиш сука?

Зненацька жінка відчула як її підкинуло в повітря. Вона підлетіла, а потім вдарилася спиною до долівки. Незнайомець навис над нею і вона вперше побачила його обличчя. Незважаючи на біль в грудях від удару, жінка не змогла стримати крику жаху. Вона верещала як ніколи в житті до того. Воно... Воно... В неї не було таких слів, щоб мати змогу пояснити, таких спогадів щоб мати змогу зрозуміти і вкласти видиво в картину осяжного світу.

Незнайомець. Ні. Воно... Це... Воно схопило цебро із водою і плеснуло Марії в обличчя. ЇЇ крик враз обірвало. Жінка почала задихатися. ЇЇ праве око стулилося і більше не хотіло розтулятися. Через губи і ніс не проходило ні краплини повітря. Легені запалали. Тіло, не готове здаватися, забилося в корчах.

— Не треба було патякати лишнє, чи ж я не просив? Ось і маєш! — почула вона, хоча єдиним що усвідомлював її мозок, була агонія тіла, та згодом і вона припинилася, коли те усвідомило марноту боротьби і провалилося в небуття.

ЇЇ знайшла на наступний день сусідка. Обличчя Марії розтеклося мов віск свічки і вгору позирало байдуже лише одне око.

В маленьких містечках, незнайомців немає, а в середовищах на зразок універів, чутки розносяться мов вогонь серед лісу — подумала Софія і тамуючи роздратування прошмигнула мимо зграйки дівчат-першокурсниць котрі щось жваво обговорювали, намагаючись непомітно як їм здавалося роздивлятися дівчину. Тобто і обговорювали вони не когось ще а Софію.

— Блять, — тихо про себе просичала вона і спробувала прошмигнути в аудиторію якомога непомітніше, та натомість гупнулася носом в груди Давиду Гаврилюку. Той відскочив від неї як ошпарений і піднявши долоні вгору закричав на всю аудиторію:

— Ви ж бачили, я її не торкався, — лементував він нажахано вибалушивши очі. — Вона сама! Вона все сама.

Напевно збоку це виглядало комічно. Маленька, ледве метр шістдесят Софія і здоровечий дуб Гаврилюк, що корчиться від страху прямо перед нею. Принаймні серед її однокурсників почулися тихі смішки. От тільки самій Софії було взагалі не смішно.

— А не пішов би ти нахуй Гаврилюк, — просичала вона і шмигонула до останнього ряду сидінь, в розрахунку що хоч там вона перестане бути центром загальної уваги.

— Та ладно Соф, я ж пожартував! — вигукнув він.

— Ну й пиздуй знімати стендап для ютуб, комік довбаний, —просичала вона тихо і кинула сумку на стілець за останньою лавою.

Тут на щастя для неї не було нікого і вона вийнявши зошит з сумки почала робити вигляд що старанно перечитує конспект, хоча перед очима плило і вона ледь розрізняла закарлючки власного почерку. Рука сама мимоволі потягнулася до блокнота з ескізами. Та Софія її зупинила. Думка що виникла була тупою як жарти Гаврилюка, але ж саме з блокнота, з її ескізів розпочалася ця історія. Маленька, зашугана дівчинка просто хотіла трішки уваги, — вколола себе вона, — і нарешті її отримала. Потім мимоволі згадалася фраза слідчого — «а чого ви до нього пішли, ви ж не дурна, он в університеті вчитеся, а він дорослий чоловік, треба ж таке розуміти». З кожною наступною ітерацією думки все закручувалися і закручувалися, заганяючи її в почуття безпросвітної і густої пітьми, наповненої ненавистю до себе і болем.

Вона подумала була, дістати циркуль, що завжди таскала з собою і зробити втиху невеликий укол в ногу. Від болю фізичного, думки на якийсь час проясняться, припиниться цей довбаний внутрішній вихор. Та сама себе стримала, думкою про те, що по суті це буде маленьке жертвоприношення в честь того старого членосмока. А пішов він нахрін — подумки прогарчала вона. Він і його манірне мичання про перспективну молоду художницю. Апрув від деяких людей, навіть якби він був щирим, це як вимаститися в лайні, ось що потрібно запам'ятати на майбутнє.

Двері гримнули коли в аудиторію зайшла немолода худорлява жінка з волоссям стягнутим в настільки тугий пучок, що зморшки на лобі майже розгладились. Софія її раніше не бачила, тому мимоволі її увага все ж перекочувала з площини самокопання в напрямку спостереження за новим обличчям.

— Вітаю, — промовила жінка сухим, дещо холоднуватим тоном. — Від сьогодні я буду читати в вас лекції з Історії Мистецтва. Принаймні поки проблеми з викладацьким складом не вирішаться.

Вона майнула поглядом позбавленим будь-якого виразу по тій частині аудиторії де сиділа Софія, від чого дівчині одразу захотілося провалитися під землю.

Так ніби це я блять винна — подумала вона, чітко усвідомлюючи ірраціональність таких почуттів, як однак і спроб їх позбавитися.

— Так як Адам Вікторович вже не працює тут більше місяця, нам доведеться проходити курс інтенсивно. Багато буде на самостійне опрацювання. Однак це не означає, що вас очікують якісь поблажки. Тож попрошу на мої лекції не спізнюватися, не спати і не розраховувати що воно саме якось вийде.

Жорстока іронія долі — саме в цей час двері аудиторії прочинилися. Всередину нажаханими очима, які були б більш характерні для першокурсника зазирнув худорлявий клаповухий хлопчина в якому Софія впізнала Качинського. Вона майже нічого не знала про нього. Тільки те, що той завжди тримався осторонь, не мав друзів і на думку як мінімум частини одногрупників мав всі шанси опинитися в майбутньому в хроніці кримінальних новин під заголовком — «ніхто б не подумав, він завжди був таким хорошим хлопчиком».

— Пробачте, я спізнився, — промимрив він так, наче це не було найочевиднішою на світі річчю.

Аудиторією прокотилися смішки. Звичайно, універ це не школа, — подумала Софія. — Люди наче доросліші, трішки більше усвідомленості, подекуди присутні розуміння що з тобою не будуть панькатися і наче як відчуття відповідальності за власне майбутнє, тому пристрасті більш приховані а шпильки виважені. Пряма травля рідкість. Однак є безліч соціально безпечних способів показати комусь що він ізгой. Напевно Качинський міг би скласти з них цілий каталог якби хотів. 

А тепер і я зможу, — не втрималася вона від самобичування.

— Сідайте, — на стала погіршувати ситуацію викладачка. Не зрозуміло чи свідомо, чи просто тому що це було не в її стилі.

Качинський прошльопав повз неї зігнувши голову, наче не хотів ні з ким зустрічатися очима і рушив до останнього ряду. До лави де сиділа Софія. Дівчина придушила скрушний стогін. Треба ж так. Адже те що вона зробилася загальним пугалом, зовсім не робило її з цим хлопцем друзями.   Більше того, вона боялася що перебування поряд із ним лише закріпить її статус персони нон-грата.

— Дозволиш, — пробубнив він. — Я просто зазвичай тут сиджу.

— Звісно, — Софія зобразила щось схоже на посмішку і протислася далі до вікна, звільняючи місце для хлопця.

Принаймні є надія, що він не говоритиме — подумала вона і помилилася.

— Ти можеш, еее... — ніяково почав він.

— Можу що?

— Я просто забув вдома ручку, от...

— Маю тільки олівця.

— Буде добре, — непевна пауза. — Дякую.

Вона вже типово придушила такий характерний для неї останнім часом спалах роздратування. Викладачка, яка так і не назвалася їм, розпочала лекцію про повоєнних митців дадаїстів, тоді як Софія була змушена ритися в сумці, шукаючи олівця для хлопця якому вистачило хвилини, щоб знервувати її своїм мямленням. А можливо і присутністю. А можливо тим, — закралася підла думочка, — що він легка мішень і на таких дуже комфортно злитися, без стрху бути за це покараними.

Їй довелося витрусити сумку, перш ніж вона врешті змогла знайти той клятий олівець. Та коли вона подала його хлопцю, то побачила що той розглядає щось у її альбомі з ескізами. Вона швидко схопила альбом і заховала його в сумку, а потім тицьнула Качинському олівець.

— Пробач, він відкрився і я просто подивився, — запинаючись промовив він.

— Нічого, — відрізала байдужим тоном вона, намагаючись якомога швидше закрити тему.

Та здається хлопчину підмінили. Він досі дивився на неї ніяково, однак слова почали литися з нього більш впевнено хоч і не дуже до ладу.

— Ти знаєш. Я також малюю. Не так гарно як ти звісно. Комікси. Ну як про супергероїв, тільки ні. Ну тобто, не в моєму випадку. Мене до речі звати Олег, а тебе Софія. Так? Якщо хочеш я принесу показати свої малюнки.

Вона зітхнула і показала на викладачку. Коли Софія не побачила розуміння в його очах, то сказала:

— Обов'язково. Тільки не зараз. Не шуми.

Він кивнув і посміхнувся. Дівчина відвернулася і втупилася у вікно. Оця його спроба завести розмову на рівному місці — господи як це виглядало жалюгідно. Напевно її мала б тішити думка, що люди можуть жити отак, зовсім позбавлені соціального тепла, та все ж якось виживають. У її випадку до того ж, це протриває не довше аніж вона закінчить універ. Від цієї думки кісточки її пальців побіліли коли вона стисла край столу до болю.

Після пари викладачка, яка під кінець все ж була змушена відрекомендувати себе як Олена Василівна, підкликала Софію до себе.

— Довгановська, затримайтесь на хвилинку.

Дівчина підійшла до неї, проте викладачка не піднімала погляду від своїх записів, аж поки вони не залишилися в аудиторії удвох. Потім подивилася на неї уважно і промовила:

— Я не знаю чи ви вже щось чули, — обережно почала вона, а коли помітила на обличчі Софії нерозуміння промовила повільно, немов не хотіла випадково втратити жодного слова. — Адама Вікторовича вчора знайшли мертвим у його квартирі. Поліція вважає що це самогубство.

Софія не промовила ні слова. Власне, вона не знала що сказати. Раніше, коли вона уявляла як цього гада садять в тюрму, або його збиває автобус чи він летить з багатоповерхівки вниз і його довбешка розлітається мов стиглий кавун, вона відчувала ненависть впереміш з дуже гострою і злостивою радістю. Та зараз — нічого. Цей виродок намагався її зґвалтувати, а вона навіть порадіти його смерті не могла як слід.

— Чому ви мені це кажете? — все на що спромоглася вона. — Якщо поліція не вважає мене причетною, а я не причетна, то навіщо мені це знати?

Олена Василівна зітхнула.

— Софіє, вас ж так звати? Я знаю що ви не причетна. Між нами кажучи, я знаю що ви не перша хто жалівся на Адама, та минулі рази йому все сходило з рук. Однак, для них всіх, — вона кивнула на двері, — ця вся історія, це ваше слово проти його слова. Як гадаєте кого вони звинуватять в його смерті?

Софія стиснула кулаки.

— Точно не його, я підозрюю. Проте до чого ви?

Олена Василівна крутила в руках олівець. Очі блукали обличчям Софії, немов намагаючись побачити щось там.

— Я про те, чи не хотіли б ви перервати навчання? Хоча б на рік чи другий, щоб дати цьому всьому втихомиритись? Чи можливо перевестись в інший університет, якщо ви не бажаєте втрачати час. Я розумію, що вам боляче. Я бачу що це все вдарило по вашому самопочуттю. Кого б таке не вдарило. Та ви розумієте, це впливає також і на репутацію закладу.

Софія вже загримувала двері коли почула як вслід їй летять слова:

— Ви ж розумієте, вони отруять кожен ваш день тут. Подумайте про це.

Вона не пішла на наступні пари. Вибігла з корпусу, ледь не збивши по дорозі першачка. Їй хотілося нагримати, на нього. Викрикнути: — Дивись куди йдеш! Чи ще щось подібне. Можливо навіть штовхнути. Проте найбільше хотілося зникнути геть до того, як лють стихне і на очі навернуться сльози.

Ти й після смерті зумів зіпсувати мені життя мудак, — бамкало в її голові набатом. — Нікчемна мразота. Чи ти не міг зникнути? Просто кудись зникнути?

Вона й не зчулася як опинилася в парку. Думки змінилися і тепер вона вже міркувала, а чи не варто було б зникнути їй? Вони отруять кожен твій день. Будуть роздивлятися кожен  рух, наче ти екзотичний звір в зоопарку. Будуть судити. Думати всяке. Винуватити.

Мить вона тішиться думкою, а чи не байдуже? От хто вони для неї? Та швидко розуміє, ні, не байдуже. Навіть якщо вони ніхто. Бо так влаштовані люди. Біологічна прошивка, мать її туди. Заяви про байдужість на думку оточуючих, здебільшого просто мантра. Така яка може врятувати на кілька хвилин чи днів, однак ніколи не стане тією остаточною і абсолютною правдою, навіть якщо усвідомлюєш факт що люди здебільшого мудаки, а спроби вписатися — марно витрачений час.

Коли вона потрапила у саму серцевину парку, туди куди дуже рідко забрідають люди, дозволила собі впасти на лаву і заплакати.

Вона була занадто поглинута своїм горем, щоб побачити як за деревами, не далі як за двадцять метрів від неї стоїть хтось у вишуканому хоч і трішки старомодному костюмі. Стоїть і спостерігає.

Вдома вона просто впала на ліжко і спробувала заснути. Не було в ній достатньо сили волі щоб навіть роздягнутися. Думок також не було і вона просто лежала спостерігаючи за ледь помітним миготінням лампи у світильнику. Мати була сьогодні на нічній зміні у лікарні, тому тишу не порушувало ніщо крім ледь чутного дріботіння холодильника.

Сповіщення у Телеграмі розірвало цю мовчазну ідилію на шматки, чітко нагадавши що там, поза межами цієї кімнати існує інша, дуже неприємна реальність і як би їй не хотілося цього, від неї не втечеш. Дуже не хотілося брати телефон до рук, та все ж вона взяла. Їй написав хтось із ніком підписаним як SilenceSeeker2030. Вона проглянула кілька картинок в профілі — здебільшого з аніме тематикою, перш ніж знайшла не дуже якісне фото, з якого до неї посміхався Олег Качинський. Посміхався так, наче його мучив зубний біль. Вона запитала себе звідки у нього її контакти, а потім згадала про чат групи в якому знаходилися всі її одногрупники.

— Якщо ти думаєш що через те що від мене всі сахаються ми станемо друзями, то дуже помиляєшся, — прошепотіла собі вона, однак повідомлення відкрила.

Там було таке:

«Привіт. Я так і не зміг повернути тобі олівець.»

Софія мимоволі всміхнулася, хоч сама не зрозуміла чому.

«Залиш його собі» — відписала вона. — «В мене їх багато.»

«В мене також.» — відписав він ілюструючи це не надто акуратно підібраним набором смайлів. — «До речі про це. Ну тобто не зовсім. Я обіцяв показати свої малюнки. Пам'ятаєш? Комікси? Тільки ж завтра вихідний.»

«Ну так.» — відписала вона і хотіла додати щоб не заморочувався, та дивно, але зараз він її зовсім не дратував. — «Покажеш ще. Час є.»

 «Насправді так навіть краще» — відписав він. — «Ескізи я малюю старомодно, від руки, але доробляю в цифрі.»

Вона зітхнула. Ескізи. Малюнки. Насправді вся справа в самотності, чи не так? І я зараз взагалі прочитала твоє повідомлення просто тому що мені ніколи ще не було так самотньо. Так погано. Варто просто все це закінчити, перш ніж воно набуде обрисів того, наче між нами може бути близькість будь-якого характеру.

— Як можна дружити із тим, хто боїться поглянути тобі в очі? — прошепотіла в тиші кімнати вона, а потім посміхнулася дивній думці. — По переписці?

Врешті відписала:

«Тоді чудово. Кидай.»

«Це може бути не зрозуміло з контексту, бо не всі панелі готові,» — написав він, — «але його звати Лютожер(ну принаймні я поки на краще не спромігся), він щось на зразок Спауна чи Карателя тільки на планеті де ледве не вся флора і фауна це хижі почвари. Ну, такий собі антигерой. Монстр що пожирає інших монстрів.»

Софії дуже хотілося написати хлопцю що він задрот. Зрештою так і було, та й не те що б це щось по замовчуванню погане. Проте хто скаже, наскільки відкрита до критичних зауважень тонка душевна організація чувака, який виглядає як потенційний Норман Бейтс, — подумала вона. Натомість написала:

«Кидай вже.»

Вона не очікувала що це буде щось надзвичайне. Скоріше навпаки. Однак помилилася. Малюнки не були надто технічними в класичному розумінні цього слова, однак за ними безперечно стояв задум. Виконані у чорно-білій палітрі, з невеликими вкрапленнями глянцевих кольорових елементів. Дуже темні. Вони як і обіцяв Качинський зображали якусь іншу реальність.

Рослини з бутонами що нагадували грона нанизаних на шпичаки очей. Скрадливі тіні на задньому плані, достатньо двозначні щоб важко було усвідомити — це чиїсь кінцівки чи просто гілля химерних дерев. У небі над землею висіло два супутники —схожий на земний місяць і палаючий голубим сяйвом гігант.

На наступних панелях з'являлися дійові особи. Картини передавали сцени переслідування у пітьмі. Кілька антропоморфних жаб із списами гналися через хижі джунглі за чимось чию присутність Олег зображав лише через обриси нечітких тіней. На обличчях переслідувачів був вираз спокійного тріумфу мисливців. Лише один сумнівається. Він говорить побратимам що вони занадто близько до «його» території і що не варто переслідувати жертв, адже ті майже напевне мертві. Однак  його ніхто не слухає. На наступній панелі мисливці натрапляють на жертв. Це істоти подібні на них. Сім'я із малими дітьми. Вони налякано відступають у світлі смолоскипів мисливців. Батько виступає вперед, благаючи милосердя для дітей, проте отримує вістря списа в груди. Мати загороджує собою двох малюків. ЇЇ кидають на землю і забивають до смерті одразу декілька мисливців. Молодшого із двох дітей — хлопчика пришпилюють до дерева наче ляльку. Його сестра кричить. На її обличчі вираз шоку. Картина чітко дає зрозуміти, що ця мить залишиться із нею до самої смерті.

Тільки на останніх двох панелях з'являється головний герой — Лютожер. Навіть попри власне захоплення малюнками і динамікою, Софія не змогла позбавитися думки — «ось так мав би виглядати Стіч на стероїдах». Хоча насправді все що пов'язувало істоту з коміксу з Діснеєвським прототипом це наявність шести кінцівок. Тіло страховиська багрилося м'язами. Довга голова на масивній шиї, нагадувала щось середнє між мордою щура і акули. Хвіст мов у пантери закінчувався чимось подібним на шип скорпіона. Ідеальний хижак із нічного кошмару.

Остання панель була переповнена гіпертрофованими до надміру сценами смакування насильства. Тіла мисливців розірвані на шмаття. Вибухи крові в повітрі і надто нескромні сцени зображення тельбухів і кісток. Софія здригнулася. Не те що б вона була надміру чутливою, абощо, проте на мить вона задумалася — що ж мало відбуватися в голові хлопця який все це придумав.

«Ну як?» — немов на замовлення написав Качинський.

«Дуже інтенсивно» — вона не змогла придумати кращої відповіді в моменті.

«Ти хотіла написати — занадто криваво?»

«Є таке.» — і одразу доповнила. — «Звісно я не кажу що все повинно бути стерильно і гарненько.  Це твій світ. Твоє бачення. Для мене занадто, однак я не поліція моралі.»

«Зрозуміло» — написав він і Софія усвідомила що напевно таки образила хлопця.

Ну й чорт з ним, — подумала вона. — Сам напросився. Я не зобов'язана бути емоційним спонсором для чувака з яким до сьогодні сахалася говорити. Без того маю купу своїх проблем. Натомість написала:

«Та все ж дуже стильно. Як ти придумав концепт монстра?»

Він друкував не менше хвилини і Софія вже очікувала сторінку читання на ніч, та в повідомлені було небагато слів.

«Лютожер — пожирач люті. Не буквально. Просто коли я малюю ці сцени, то наче виплескую з себе все те темне що сидить всередині.»

«Ти про що?»

«Облиш. Наче ти не бачиш. Я не вписуюся. Наче живу поряд з усіма, але для них я сайдкік персонаж. Особа що існує для наповнення життя легкими комедійними нотками. Я навчився цього не демонструвати, але все-рівно це зачіпає. Бісить.»

На обличчі Софії з'явилася крива посмішка. Вони. Та й я зрештою, чи не так? Ми всі свідомо обирали не бачити в тобі людину, бо ти занадто дивний. Щодо мене, я здається тепер також просто персонаж, чувіха яка «може здати». Псіхічка. А то й «підступна сука». Як легко звести себе до обмеженої ролі, навіть коли чиниш правильно, можливо особливо коли чиниш правильно.

«Знаєш. Мені здається, я тебе розумію»  — написала вона.

«А я тебе ні.»

«В сенсі?»

«Стільки лайна, яке вони всі вилили на твою голову. Я б на твоєму місці «заблював» кров'ю не менше кількох листків. Хоча напевно в твоєму випадку це мала б бути картина?»

«Я ніколи не дивилася на це під таким кутом. Для мене мистецтво завжди було вираженням краси а не люті чи болю,»  — написала вона чітко усвідомлюючи те, що насправді їй імпонує його ідея.

А чому б власне ні? Господи, в цьому світі стільки потворного і лихого, люди ламають інших людей, вбивають, поневолюють, їдять поїдом. На цьому фоні виплеснути свій біль і ненависть на площу полотна, практично дитяча забава. Однак виплеснути десь потрібно, бо вона чітко розуміє що так як є довго не вивезе.

 — А чорт з ним,  — сказала вона розкладаючи мольберт.  — Нехай буде як буде.

 Олег відклав телефон. Невже в нього з'явився друг? Ні. Наврядчи. Краще не міркувати в таких категоріях, щоб не злякати удачу. Сподівання у його випадку це завжди відкладений удар. І так, він усвідомлював егоїзм власної позиції. Він збрехав що альбом сам відкрився, а коли побачив її малюнки, не стільки захопився ними, хоча вона безперечно талановита, скільки просто вчепився в надію знайти щось спільне.

 — Так, так. Я лайно. Знаю.

Він впав на ліжко. З кухні долинали звуки п'яної вечірки, яка поступово з стану «in vine veritas» переходила до стану «in vine feritas». Всі стадії вакханства як є. Що ж, потрібно примиритися з думкою що завтра йому доведеться мити гору брудного посуду, а можливо змивати з підлоги кров чи блювоту. Іноді йому дуже хотілося щоб це закінчилося. Можливо це була огидна думка, але якби вони повбивали одне одного, чи стало б комусь від того гірше? Чи сприймають вони своє життя як цінність саме по собі, без алкоголю?

 — Сука не пизди, бо я тебе зараз йобну!

 — Промовив джентельмен,  — відкоментував хлопець.

 — Пішов нахуй!

 — Відповіла пані.

Потім почулися голоси собутильників, достатньо налигані щоб було складно зрозуміти чи підтримують вони когось з бійцунів, чи намагаються розборонити. Олег встав. Взяв свої малюнки. Зняв телефон із зарядки. Тут неподалік є цілодобова кафешка, де якщо він замовить каву чи дві, його потерплять кілька годин, а більше йому й не треба. Все одно заснути він не зможе поки цей бедлам не припиниться.

Проходячи повз вішак для верхнього одягу, він проробив швидку інспекцію кишень, як тих що належали його батькам, так і чужих. Все не брав, навчений досвідом. Просто кілька дрібних купюр тут, кілька там. Все одно зранку ніхто не згадає скільки вони випили, а відповідно й скільки витратили. Хороший бізнес це хороший бізнес, цитуючи класиків.

Він шугонув за двері, впевнений що ніхто цього не помітить навіть.

 — Будь-ласка, якщо ви надумаєте вбити одне одного, то зробіть це так, щоб не довелося довго за вами прибирати,  — прошепотів він у зачинені двері.

Його сусідка, тьотя Клава, що якраз піднімалася сходами здивовано вирячила очі.

 — Доброго вечора,  — пробубнив він і проскочив мимо неї не очікуючи відповіді. 

Напевно кликатиме мене поза очі покидьком, або наркоманом  — подумав він. Хоча напевно вже кличе. Він пам'ятав, як її внук, одноліток Олега, відмовлявся з ним гратися, бо вважав його дивним. Не тільки він до речі. Одна з сумнівних переваг бути «неповноцінним» в тому що люди говорячи про тебе не настільки стишують голос. От і йому згадалася розмова двох сусідок:

 — Ну він же в алкоголіків народився, напевно якесь ушкодження мозку?

 — Бідна дитина, що з нього виросте такого?

 — Та бідна то поки що бідна, а виросте зек якийсь, чи наркоман. Бачила який він Вадіку фінгал поставив?

 — Та кошмар. Дике.

Ніхто не згадав, що фінгал у Вадіка з'явився, бо той намагався разом із дружками відібрати в Олега йо-йо. Ніхто не сказав, що Вадік першим штовхнув його на землю. Байдуже. 

Олег знав що дивний. Він попри концептуальне розуміння дуже багатьох речей, відверто плавав у живих розмовах. Не ловив умовностей. Не розумів гри. Та що він знав точно, що не мав жодного наміру ставати зеком, алкоголіком чи наркоманом. В його ідеальному уявленні про це життя, він мав би бути автором коміксів що живе відлюдьком і не з'являється на людях без потреби. Наївно звісно. Так не буває. Проте є до чого прагнути.

 — До чого ж тоді ця вся комедія із Софією? Намагаєшся створити клуб? Ти ж знаєш що першим його залишиш. Хоча насправді ти ж знаєш до чого — тобі як і всім потрібні люди. Просто свої люди.

Він роззирнувся, намагаючись помітити чи ніхто не чув його монологу. Однак поблизу нікого не було.

— І тебе немає цього разу?  — промовив він звертаючи на паркову доріжку.  — Немає. І не факт що хоч колись був.

Останні кілька тижнів він часто бачив «його» у пітьмі. Дуже умовного «його», адже був взагалі не впевнений у тому, що щось бачив. Скоріше просто якийсь вибрик мозку чи не так? Його фантазія вирішила вчепитися в образ і тепер той постійно ввижався хлопцю у тінях. Він навіть думав ввести його в наратив історії про Лютожера, але заледве там було місце для чоловіка що постійно блукає у тінях, вдягнутий у старомодного покрою смокінг із манжетами. Хоча іноді щось підказувало йому, що так зробити було б правильно. Він не знав чому. Взагалі мав проблеми з усвідомленням своїх інтуїтивних здогадок.

— Можливо це така підказка від небес? — прошепотів він і засміявся.

Він не вірив у те що навіть якщо там на небесах хтось є, той буде слати йому підказки. Хіба що у вигляді смачних, соковитих підсрачників.

Він зупинився щоб зав'язати шнурівку на кросівках. Ці дурні шнурки завжди  були його персональним бичем. Згадалося як він до останнього в дитинстві вимагав щоб йому купували взуття на липучках, аж поки йому в класі шостому напевно пояснили, що липучки це по дитячому і взагалі не круто.

Завібрував телефон. Він поглянув на екран.

«Знаєш. Я спробувала те про що ти казав. Мені здається з цього щось виходить. Це звісно ще не готова картина. Дуже далеко до цього, та все ж. Показати.»

Він не зміг стримати посмішку. Так. Наміри егоїстичні. Так, він набивався у друзі чітко розуміючи в якому положенні вона зараз і власне цим користувався. Та можливо з цього й буде щось хороше? Було б добре.

«Звісно.» — написав він. — «Дуже цікаво.»

Зненацька сильно запекло в спині. Телефон випав з рук і Олег на автоматі потягнувся щоб підняти його з землі. Однак рука не слухалась. Вона заніміла. Щось пхнуло його вперед і хлопець гепнувся обличчям у асфальт. З носа заюшила кров. Хоча болю він майже не відчував. Та й взагалі, ледве розумів що ж воно таке відбувається. Його намагаються обікрасти? Третій удар у живіт, від чого хлопець скрутився кілечком, а з горла мимоволі вирвалася струйка блювоти. Потім щось важке радісно приземлилося всією масою йому на стегно. Він не знав чи почув він, чи відчув  той хрускіт, однак хвиля болю що прийшла за цим змусила заверещати уголос.

— Цить. Не нюняй тут. Мені просто потрібно дещо в тебе забрати. Не намагайся зі мною гратися і я скоро від тебе відстану.

Чужі руки почали нишпорити кишенями куртки Олега. Швидкими і цупкими рухами намацали його малюнки.

— Ось воно,  — прошепотів голос, дуже спокійний врівноважений і веселий.  — На жаль тут бракує світла, але я здатен по іншому зрозуміти мистецьку цінність.

— Хто ти?  — прохрипів хлопець, хоча вже знав з ким має справу. Невже все-таки всесвіт вирішив зробити підказку підсрачником.

 — А ось це тебе хвилювати не має,  — промовив незнайомець.  — Дозволь я дещо дороблю, а потім ми з тобою більше ніколи не побачимось.

Із свого положення Олег не бачив нічого, крім черевиків незнайомого чоловіка. Потім почув шурхіт паперу. Олег підняв голову. В темряві майже не зміг розрізнити обличчя нападника. Проте зненацька до нього дійшло. Там де закінчувався вигин підборіддя, там не було ніякого обличчя. Лише впукла вирва, затягнута пітьмою. Малюнки у його руках здіймалися вгору маленькими іскорками жару, що поволі тонули у пітьмі. Хлопець ледве стримався щоб не закричати.  

 — Дещо незвично. Я любий друже, досить старомодний,  — просторікувала тварюка не помічаючи його погляду.  — Проте маю визнати — щось в цьому є. Присмак застарілого болю що міг би розвинутися в яскравий потенціал, або в раннє самогубство.  Іноді краще зрізати бутон, аніж марно очікувати на те що квітка розкриється сама посеред пізньої осені.

Дзенькнув телефон. Засвітився екран. Практично біля обличчя хлопця. Літери:

«Ау, ну як тобі?»

Олег здригнувся. Чи вірить він що його відпустять живим? Хотів би він сказати, що не хоче жити далі знаючи що його творіння опинилося в руках якогось інфернального колекціонера, та він знав що хотів би. Та питання в іншому, чи вірить він що тварюка його відпустить?

Ні!

Він схопив телефон і натиснувши на відеоповідомлення, навів камеру на істоту в костюмі.

 —  Якщо комусь буде цікаво,  — проказав він шморгаючи закривавленим носом,  —  То це оця

 тварюка мене вбила, перед тим зжерши мої малюнки.

Його телефон не міг похвалитися хорошою камерою, особливо для зйомки вночі. Тому він не мав певності що на зображенні буде видно багато, проте продовжував знімати, глибоко в душі сподіваючись що можливо це відлякає почвару. До того ж його  очі застелали сльози що котилися градом через зламаний напевно ніс.

 —  Погане рішення,  —  повернувся до нього незнайомець, цього разу не криючись в тінях. 

Він навис над хлопцем і з усієї сили вдарив його носаком черевика в підборіддя. Хруснули зуби.  Олег завив від болю. Через поранені губи на підборіддя пирснула кров.  Телефон випав з руки і гепнувся екраном на асфальт. Тварюка підняла ногу і важким ударом підбора розчавила пристрій.

 — Пфять тфі фука,  —  промовив Олег протискуючи слова через пелену туману в голові і розпухлі від удару губи.  —  Фсі фнатимуф!

Однак почвара лише стиснула плечима і вдарила Олега в груди, від чого той повалився на спину.  Потім зробила крок ближче, підстрибнула і приземлилася всією вагою тіла хлопцю на череп.

 — Залишилася ще одна,  —  тихо промовила вона і попростувала геть від кривавого місива, залишаючи на доріжці криваві сліди.

Софію трусило. Вона бачила як на вулиці за вікном загорівся ранок. Вирішила вийняти з кишені телефон, щоб перевірити наскільки погано на її обличчі відобразилося нічне неспання, а потім згадала що телефон у неї вилучили як доказ. Сука!

До кімнати увійшов слідчий і поставив на стіл дві чашки кави. Одну для себе, іншу для дівчини. Софія хотіла подякувати, але від густого запаху кави із карамельними нотками, що свідчило що в неї додали багато цукру дівчині захотілось блювати. Буде ідеальне завершення тижня, якщо я заллю своїми ригачками його стіл  —  подумала вона.  —  Шкода що це не той лушпень що веде мою справу.

 —  Беріть,  —  сказав слідчий і посунув чашку ближче.  —  Випийте чогось гарячого.

 —  Пробачте,  —  сказала вона.  —  Після цього всього, мені не дуже хочеться.

Він розуміючи кивнув головою. 

 — Я знаю що ви дуже втомилися,  —  сказав чоловік.  —  Проте маю вам поставити ще кілька питань.

Вона стиснула плечима. Звісно, чом би й ні. По черговому колу. Ви добре знали потерпілого. Власне ні, не дуже. Ви впевнені? Так. Тоді чому він надіслав останнє повідомлення саме вам, а не матері чи скажімо дівчині? Не знаю. Можливо тому що в нього нікого нема і вчора, буквально за кілька годин до власної смерті він спробував набитися мені в друзі, і знаєте що, я в цьому нікому не зізнаюся, але я бляха майже готова була погодитися, бо в мене також нічого немає, а тепер він блять мертвий. Вона придушила схлип.

Однак слідчий сказав дещо інше:

 —  На тому відеозаписі що він вам надіслав, Олег щось говорить про малюнки.

Вона кивнула: 

 — Він говорить що те що намагається його вбити, зжерло його малюнки.

Слідчий кивнув:

 — Можливо ви знаєте про що він казав?

Вона прикусила язика щоб не вигукнути щось грубе, на зразок, «звідки мені знати щось про психів що жеруть листки з фарбою і готові заради цього вбивати». Натомість просто хитнула головою.

 — Ні.

 —  Я не говорю про реальну людину,  —  немов прочитав її думки він.  — Можливо є якісь лякалки про такого собі бабайку чи бугімена, тільки такого що тероризує не малих дітей а художників?

До сьогодні я думала що це Адами Вікторовичі всього світу  —  подумала вона.  —  Однак як виявилося їх не достатньо.

 — Якщо є щось подібне,  — відповіла дівчина.  —  То я про таке не знаю. В ви що, підозрюєте бабайку?

Слідчий стиснув плечима дозволивши собі легку посмішку.

 —  Не буквально. Просто подумав чи не може бути когось, хто себе вважає таким. Якийсь божевільний що вважає себе монстром.

 — Якщо я почую про щось подібне,  —  сказала вона.  —  Обов'язково вам повідомлю.

 —  Гаразд,  —  сказав він.  —  Проте давайте на мій приватний номер. Я вам запишу.

 —  Чому на приватний?

Чоловік знову всміхнувся, цього разу невесело.

 —  Офіційна версія лежить поки що в іншій площині, а я не хочу щоб мої колеги підняли мене на сміх.

 —  І в чому полягає версія?

 — Гадаю не мав би вам казати, але нехай. Наркотики,  — по складах промовив він.

Софія нахмурилася думаючи чи не жартує він часом:

 — А до чого тут вони?

Слідчий хвилинку помовчав, а після зітхнувши сказав:

 —  Ми вивчили той відеозапис. Він звісно дуже темний, але наші техніки з ним трішки пошаманили і не побачили нічого що могло б натякати на присутність там другої людини. Тому робоча версія поки виглядає так. Хлопчина у стані наркотичного чи сильного алкогольного сп'яніння вийшов у парк. На це ще й працює той факт що вся його сім'я активно зловживає до речі. У такому стані він записує повідомлення вам, імовірно в процесі галюцинує. Має манію переслідування. Після чого на нього натикається хтось із не самим адекватним норовом, можливо навіть група із кількох людей і спровоковані його поведінкою в цілому, або безпорадністю зокрема вирішують відвести душу, але перегинають палицю і вбивають його.

Сніжана відчула як до її горла знову підступає блювотиння. Проте вона стримала себе і запитала:

 — Однак ви не вірите у це. Чому? Адже така версія значно імовірніша за ту іншу із маніяком що переслідує художників.

 Він знову зітхає:

 —  Я не мав би вам нічого з цього казати. Просто розумієте, хотів би щоб ви були обережною.

Софія нахмурилася.

 —  Чому?

 —  В квартирі Адама Вікторовича,  —  слідчий потупив на мить очі.  —  Ми знайшли безліч залишків полотен. Він ж колекціонував роботи молодих талантів. Ви ж знаєте.

Звісно блять знаю,  —  подумала вона.  — Якщо поліція їх не забрала, там мали бути й мої картини. Чомусь не подумала що варто їх забрати, коли той жирний свин задер мені спідницю і заліз рукою в труси. Однак просто холодно кивнула.

 —  Від тих картин залишилися лише обвуглені фрагменти і спочатку ми подумали що він сам їх спалив перед самогубством. Власне інші досі так думають. Я тепер думаю інакше. Хоч і не можу нічого стверджувати достовірно, проте якщо Адама цікавили ви як художниця, тоді вам варто бути обережною, бо ви можете бути в полі зору того іншого.

Їй хотілось сказати:  —  Адам мене запросив, тому що хотів виїбати, а не тому що вважав талановитою художницею. Однак перед її очима з'явилося клаповухе обличчя Олега, ще вчора живого, а вже зараз мертвого і вона зрозуміла що до поради таки прислухатися варто.

Коли Софія прокинулася на вулиці вже починало сутеніти. На кухні гриміла посудом мати, під звук увімкненого на телефоні ютубу, чи тік-току чи ще якої зарази. Дівчина потягнулася до власного телефона, що зазвичай лежав на тумбі біля ліжка, але згадала що його їй так і не повернули. Натомість там лежав написаний від руки номер слідчого. Цікаво як вона має йому подзвонити у випадку критичної ситуації, га? Кинути на телеграм відеоповідомлення цілячи на нападника з вебкамери ноутбука?

Дівчина потягнулася. Її погляд впав на картину, яку вона так і не завершила. Зараз її не хотілося на неї дивитися. Чому?  — Бо це дуже тупо. Вчора це було дуже по концептуальному і по бунтарськи, а зараз це виглядає як хуйня. До того ж як хуйня що нагадує про хлопця який підкинув ідею, а потім так невчасно вирішив померти,  —  думає вона.

 — Тільки він не вирішував,  — каже вона в голос.  — Його вбили. Його вбив хтось хто переслідує художників, а ця картина і електронна версія його блятського коміксу, це все що мені від нього залишилося.

І вона продовжує малювати. Закінчує коли вже зовсім темніє, перериваючись лише на те щоб  зачинити двері за мамою що йде на чергову нічну зміну, хоч зараз явно не її черга.

Софія робить кілька кроків назад щоб роздивитися своє творіння і криво посміхається, адже ідея до божевілля тупа. Настільки тупа, що їй подобається. На великому прямокутному полотні намальовані дерев'яні двері, пошарпані, старі і обдристані різними художніми вигадками у стилі «імбецил-арт». Здебільшого мейн-темою є текстові варіації на тему статевих органів і різних форм безпосередньо коїтусу, а також витримані в дуже суворо примітивістському стилі зображення цих самих органів і коїтусу. Через всю поверхню дверей, яскраво червоним щоб виглядало наче фарба свіжа красується напис: «Ваш вихід нахуй!»

Малюючи, вона послала туди всіх  —  Адама Вікторовича, Олену Василівну, Гаврилюка і решту одногрупників далбайобів.

 — Ви послані і прощені,  —  сказала вона і справді відчула що це так.

Потім засміялася і промовила вже сама до себе, а не до ментальних образів людей що їй допекли:

 — Один маленький штрих.

Софія дістала з полиці над ліжком ноутбук і відкрила телеграм. Скачала зображення що їй надіслав Олег. На останній сторінці коміксу, якраз залишалася вільна комірка і вона відкривши через графічний редактор зображення, намалювала там схематичне зображення дверей.

 —  Я думаю ти зрозумієш,  — сказала вона.  —  Кожні двері мають кудись вести.

За кілька годин по тому Софію розбудив дзвінок у двері. До того ж дуже наполегливий. Вона зробила над собою вольове зусилля небаченої сили і врешті змусила себе встати з ліжка і накинула на себе халат. Після двох днів сповнених вражень і нічною роботою над картиною, вона відчувала себе так, наче її тілом проїхався тролейбус, можливо навіть не один. Проте наблизившись до дверей вона все ж поглянула у вічко. Там було темно. Звісно, адже лампочку на сходах обіцяли поміняти швидко, а отже світла може не бути ще тиждень.Знову пролунав дверний дзвінок.

 — Хто там?  —  запитала вона.

 — Сонечко, Софійка, це я,  —  почувся знервований голос її матері.  —  Мені довелося повертатися, а я залишила вдома ключі. Там таке на роботі сьогодні було, ти собі просто не уявляєш...

Софія зітхнула і подумала:  —  Відіспишся на тім світі. Потім провернула замок і відчинила двері.

Першою її думкою було, відколи це мати називає її сонечком, чи носить костюми, а потім щось темне зблиснуло в повітрі і дівчина провалилася у пітьму.

Вона отямилася під шумовите стугоніння власного мозку що пульсував ледве не доводячи її до сказу і торкнулася рукою місця де відчувалося дивне затвердіння. На пальцях була кров. Дівчина застогнала і спробувала піднятися, однак в голові потьмяніло і вона знову припала до землі. їй було важко зрозуміти що ж відбувається. Двері. Мамин голос. Мама повернулася з роботи раніше, але забула ключі. Вона відчинила двері, а потім... Що було потім?

Тілом Софії пробіг спазм холодного жаху, від чого в очах прояснилося. Її вдарили. Це був хтось у темному чоловічому костюмі. Вона не бачила його обличчя, але пам'ятала ноги і тулуб, а потім зблиск чогось чорного у його руках. Біль повернувся і тепер став сильнішим. Дівчина ледь стрималася щоб не заскімлити.

Цікаво, він досі тут?  —  подумала вона і обматюкала саму себе. Це не було цікаво. Могло виявитися що це знання життєво необхідне.

Вона сперлася на руки і спробувала піднятися. Однак зрозуміла що заледве може сидіти і сперлася на стіну закотивши голову вгору. Так біль здавався хоча б трішки легше.

 —  Сюди не заходь,  —  почувся голос, м'який і рівний, занадто рівний, від чого здався їй штучним.

Отже почув що я рухаюся,  — подумала вона.  — Вислизнути непомітно не вдасться.

 — Я не хочу завдавати тобі жодної шкоди,  —  рівним тоном промовив він.  — Я не хотів цього робити і з твоїм другом. Просто я можна сказати кхм.. твій фанат і мені просто життєво необхідно володіти твоїми роботами.

 —  Це ти тому мене вдарив? Тому вбив Олега?

 — Він чинив супротив. Ти також чинила б супротив,  —  відказав нападник і вона почула шурхіт листка вирваного з альбому, а потім звук аж надміру солодкого чавкання, наче хтось без манер і стримку обжирається особливо смачним десертом мов свиня.

 —  Будь-ласка стримайся від подібних думок,  —  немов почувши щось сказав він. Після знову звук вирваної сторінки і знову чавкання, тепер навіть огидніше.

 —  Це ще чому?  —  запитала вона, поступово усвідомлюючи що хоч біль і не зник в голові прояснюється.

 —  Бо мені неприємно,  —  відказав він.  —  і тому що якщо я захочу, то можу зробити тобі боляче.

Щось клацнуло в її голові. Звісно не буквально, адже небажаних відчуттів там вистачало і без цього. Просто вона зрозуміла що усвідомила щось, хоч її думка досі не оформилася цілком у щось осмислене, сформоване у слова. Не концентруючись на цьому щоб не злякати прибульця із несвідомого вона натомість зробила зусилля і змогла піднятися на ноги, як їй здалося цілком безшумно і зробити крок у напрямку власної кімнати.

 —  Адама ти також змусив повіситися бо він втручався?  —  запитала вона.

Почувся смішок.

 — Адам був поганою людиною,  — сказав чоловік.  — Про це здогадувалася кожна студентка що опинялася з ним поряд. Невже я мав залишити його живим?

 —  То ти в нас Робін Гуд? Благородний розбійник?  —  сказала вона безшумно беручи найважчу мамину вазу і намертво затискаючи її в руках навіть не позбавившись води і трішки підв'ялих квітів.

 — Я тебе просив не робити так,  —  в голосі чоловіка почулися нотки сталі.  —  Це моє останнє попередження, і тільки тому що я дуже ціную твої картини.

 Софія зрозуміла. Зараз або ніколи. Навряд їй вдасться втекти від нього. Хоч вона почувалася значно краще, та все ж усвідомлювала що вона не в найкращій формі і єдина надія, це якщо їй вдасться його вдарити достатньо сильно щоб оглушити. Тоді вона може й змогла б потягатися з долею.

 — А знаєш що?  — вигукнула вона роблячи останній ривок.  —  Не пішов би ти нахуй із своїми проханнями і пропозиціями.

Не роззираючись вона заскочила до кімнати і опустила важезну вазу прямо йому на маківку. Удар. Дзенькіт битого скла і руки вкриті порізами. Немов нічого не сталося, чоловік розвернувся і вдарив її кулаком у живіт. Дівчина заточилася і впала на коліна. Щось заворушилося всередині і з її горла бризнула кисла рідка блювота.

 — Я ж тобі сказав не рухатися,  — просичав мудак у костюмі нависаючи над нею.  — Знаєш, якби ти не потрібна була мені живою, я б з радістю розправився з тобою вже зараз. Тож не ворушись бо ти дуже спокушаєш долю.

Софія підняла очі щоб поглянути йому в обличчя і ледве втрималася щоб не зімліти. У нього не було обличчя. Вище підборіддя розпочиналося зяйливе чорне ніщо, наче в його тілі відкрився прохід у глибини космосу.

 — Що...що ти таке,  — запинаючись запитала вона.

Він знизав плечима і потягнувся до її альбому.

 — Я те, що я їм.

 Він вирвав із нього сторінку і зіжмакавши кинув у чорноту на обличчі. Папір вкрився іскорками вогню, затлів а потім зник. З середини діри почувся той звук що вона раніше сприймала як чавкання. Однак це було не воно. Це були колеса механізму що крутилися всередині, пережовуючи і перетравлюючи все що як вона усвідомила ще за мить до того було нею.

 —  Що? Не подобається?  —  Прозвучав голос. Тепер холодний бездушний і злий.  —  Ну то поплач.

Однак їй не хотілося плакати. Софія відчувала не скорботу. Вона відчувала лють. Воно. Ось це. Воно не просто знищувало те у що вона вкладала власний час. Воно пожирало плоди її радості і суму, болю і тривог, погані дні, хороші дні, усе чим вона була, немов це блятський попкорн. Немов вона нічого не означає.

Двері,  — подумала вона.  — Адже він не справжній. Він те що їсть, а отже він ідея.

Вона ледве стримала посмішку і хитаючись встала на ноги.

 — Сядь,  — прогарчало воно вириваючи черговий листок.

 — Зараз. Тільки ще одне скажу.

Тварюка нічого не сказала, однак наче завмерла в очікуванні.

 — Вихід нахуй там!  —  і вона штовхнула його в напрямку картини, розділена на дві частини. Одна бачила малюнок. Інша вірила що це справжні двері.

Однак цей інший, він не мав такої розкоші. Під його вагою полотно наче ввігнулося, а вже за мить двері на картині прочинилися і щось сніжно біле з іншого боку затягнуло його всередину.

Їй захотілося сісти і заплакати від втоми, від усвідомлення що весь цей кошмар закінчився, однак вона знала що поки не закінчила. Софія увімкнула ноутбук і через редактор запустила раніше редаговану картинку.  Усміхнулася  коли побачила біля дверей чорну фігуру у костюмі в якої замість обличчя зяяла чорна діра. Обрала на панелі інструментів гумку.