Підгорілий Донор
Кажуть, його останні слова були сповнені каяття. Він хотів розшукати мене, хотів простити пробачення. Та іноді вже пізно молитись за прощення…
Я виринаю зі спогадів і дивлюся на нескінченну чергу перед моєю касою. Чоловіки напідпитку в розстебнутих пуховиках та шапках на потилиці. Змучені батьки з омріяними консолями. Шмаркаті діти, що вирячились на здоровезну ялинку посеред Епіцентру.
До каси шкутильгає ветха жіночка в рожевому пальто і фетровому капелюсі. Вона посміхається і кладе на стрічку диски з новими іграми: FIFA 2011, NFL і NBA.
– Подарунок онукові? – запитую я, проводячи лазером по штрих-коду.
– Синові. – посміхається вона поверх круглих окулярів. – Обожнює спорт і свій Плестейшен.
– Але ж це ігри для Xbox 360.
– А що це? – вона дивиться на мене як осиротіле щеня. Халепа, не бабуся.
Я визираю з-за каси, опершись ліктем на стрічку. Жилетка вдаряється об стійку з гучним металевим звуком. Кишеня. Все завмирає. Мене кидає у холодний піт. У паніці озираюсь, аби переконатись що ніхто не почув, не побачив обриси проклятого знаряду в кишені. Та люди стояли як і раніше, занурені у свої думки, байдужі до мого шестикаморного секрету.
– Андрюха, постій за касою! – кричу я прищавому стажисту, що задумливо розглядає італійський унітаз, повертаюсь до бабусі. – Давайте я вас проведу…
Я встаю зі стільця та беру її під руку, як кавалер з дешевих романчиків які так любила Аліса. Ми проходимо повз фарби та шпалерам, царство ялинкових прикрас, гірлянд та оленів з подарунками, такими ж фальшивками як і це свято дітей, алкашів та самогубців. Хлопці з відділу електроніки притягли величезну драбину і намагаються натягнути на ялинку зірку з кольорового скла. Цікаво, вони струмом довбануться чи, як минулого року, просто впадуть на підлогу?
– У вас є діти? – голос старенької вибиває землю з-під ніг. – Ой, а що це ви стали, теж загубились?
Вона дивиться на мене, ніби нічого не розуміє.
– Та ні... все нормально, мабуть, немає.... – я стискаю в руках бейдж Епіцентру. Опускаю очі і переді мною знову постає той Різдвяний вечір.
Наша квартира в Києві…
– Давайте, ми вже майже прийшли.
Я беру стареньку за руку і веду до відділу електроніки.
– Ой, куди ж ви так поспішаєте? Зачекайте, зачекайте…
Та я й не думаю зволікати. Я завжди радий допомогти нашим дорогим клієнтам, особлива після десяти годин на жорсткій табуретці. Та ви поясніть це начальству! Ми швиденько йдемо повз телевізори, пилососи, приставки. Попереду – стелаж з іграми, великий і наполовину порожній. У дитинстві я б душу віддав, аби залишитися на ніч у цьому храмі задротів. Але зараз, коли це стало роботою, храм втратив усю святість і сенс…
– А ось і ігри. – кажу я, підійшовши до стелажа. – Раджу взяти комплект EA Sports, на них зараз знижка.
– Дякую тобі, синку. – каже вона, розглядаючи диски. – Діти, адже вони наше все…
Я мимоволі стискаю кулак.
– Я ось теж довго не хотіла, а потім – вже не могла…
Ну давай, воруши сардельками, стара ти шкапа, мені ще тут всю ніч стояти! Вона кладе ігри в кошик повільно, як на зло, й дивиться мені в очі:
– А знаєте, мій Діма… він трохи схожий на вас. Взяла з дитбудинку, виховала одна…
Мене кидає в мороз. Слова злипаються в грудку, бридку й холодну, що прослизає в горло, пропалює діру в легенях. Я відвертаюсь від старої, спираюсь на полицю з ялинковими прикрасами.
– От скажіть, – продовжує стара ніби навмисно, – ви змогли б кинути дитину, побачивши надію на її обличчі?
У моїх очах темніє. Голос зсередини велить мені нарешті дістати з кишені той клятий секрет. Холодний метал барабана, дерев’яне руків’я, зроблене ніби спеціально під мої пальці. Натиснути б на курок та скінчити цей фарс...
– Та що ви про мене знаєте!
Я вдаряю кулаком по полиці. Сніжна куля зривається, з ляским звуком вдаряється об підлогу та розлітається на сотні гострих уламків.
– Костя! – чую я позаду крик адміністраторки.
Туман розсіюється. Переді мною – перелякана старенька, вся підлога в осколках і гліцерині.
– Що тут в біса відбувається? – каже Тамара, її голос сердитий і діловий.
– Вибачте, – я намагаюся не дивитися їй в очі, – я зараз все виправлю.
– З вами все гаразд? – каже вона, звернувшись до старенької.
– Так... ніби... Ми якраз повернулися за подарунком, потім… – Вона повертається до мене і обливає крижаним поглядом… – Молодику погано стало. Мабуть, втома. Хочете, я заплачу за кулю?
– Та що ви, – каже Тамара, на її обличчі ні натяку на ту привітну товстушку, якою вона хоче здаватись клієнтам, – Давайте я вас проведу до каси. А ти, – вона кидає на мене сердитий погляд, – Іди додому…
– Але мені ще двадцять хвилин до перезмінки…
– Вартість кулі зніму з твоєї зарплати, а зранку вирішимо що з тобою робити.
В її голосі чути остаточність, з якою безглуздо сперечатися. Я дивлюся, як Тамара веде стареньку повз ялинку, і намагаюся зрозуміти, що ж я побачив тоді в її очах: гнів чи розчарування.
***
В обличчя б'є крижаний вітер. На вулиці холодно і падає сніг, великий і сухий, як вівсяні пластівці. Десь далеко горять ліхтарі. Я розчиняюся у вулицях міста, яке так і не стало мені рідним. Дорогою їдуть напівпорожні автобуси, маршрутки, таксі. Галасливі підлітки кидають петарди під колеса машин. Колись і я радів приходу нового року, чекав його сюрпризів і чарівних подарунків. Але тепер я знаю, що з кожним роком стає тільки гірше. Шматок за шматком, мене ковтає монстр із бетонних домівок і фабрик.
Я торкаюсь револьвера в кишені, відчуваю його шорстке руків’я. Холодний сніг валить з неба, прикриваючи ями і тріщини, облуплені фасади, вибиті вікна і потворні графіті. Десь посеред темних підворіть чути плач, тихий і гострий, як ніж. Я озираюсь, та поряд – нікого. Під ногами скриплять сніжинки, навколо – порожні пляшки і пакети зі сміттям, уривки газет, поламані меблі, іграшки. Самотній ліхтар над сміттєвими баками. І знову цей плач… Як пила що ріже кістки. Я намагаюсь не думати, не дивиться…
Мені те тільки здається, чи щось і справді рухається у тому клятому баці? Плач згасає, як сірник поміж блакитних мішків. Мабуть, щури вже доїдають свою вечерю. Та яке мені діло до цього? І все ж цей плач не дає мені спокою. Розвертаюся, підходжу до бачка. Кожен крок відбивається луною в порожньому підворітті. Занадто голосно. Торкаюся холодної кришки спітнілими пальцями. Замираю. Чи готовий я до того, що побачу посеред сміття і смердючих нечистот? Роблю глибокий вдих і підіймаю кришку…
Удар, різкий біль пробиває потилицю, впивається шпичаками в очі та скроні. Моє обличчя летить в нечистоти. Я намагаюсь піднятись, та все провалюється в темряву…
***
Де я? Навколо – темрява і холод, що пробирається під куртку, проколює шкіру тисячами гострих голок, сковує м’язи і волю. Крізь біль, що розколює голову навпіл я чую запах вогкості, заліза та цвілі. Десь капає вода. Я намагаюсь поворухнутись, розплющити очі. Холодний метал тримає руку, не дає зрушити з місця. Нарешті, підіймаю повіки…
Почорнілі цеглини, павутина, доріжки слизу. Що це в біса за кімната? Лежу на столі. Рука прикута ланцюгом, іржавим і товстим. В переполоху смикаю той клятий ланцюг, намагаюся вирвати кільце з гнилої деревини. Воно ледь тримається, та все ж тримається, трясця йому! Озираюсь по сторонах, аби знайти хоч якийсь вихід. У круглій кімнаті стоїть ще один стіл, на ньому – чоловік без голови і руки.
– Блядь!
Я відсахуюсь, падаю з розмаху на кам’яну підлогу. Ланцюг тягне руку, ледь не ламає зап’ястя. Я весь у крові, липкій і холодній, майже висохлій. Посеред калюжі валяється рука та ножівка. З нальотом іржі і рештками м’яса на погнутих зубцях. Ніколи ще я не бачив такої бридкої…
У темряві лунають кроки. Я врятований! Врятований! Вздовж стіни видніються сходи нагори. З іншого боку – хід під землю, з якого ллється жовте, мерехтливе світло. З кожним кроком воно стає все яскравіше на цеглі та щербаті сходинки. На стіні росте тінь з сокирою в руці.
Дідько, дідько! Я затискаю рот рукою та кидаюся до пили. Іншого виходу нема. Хапаю її та починаю пиляти стіл у місці, де до нього кріпиться іржавий ланцюг. Пила вгризається в гниле дерево. Тінь заповнює кімнату у світлі, що тремтить як жертовний вогонь.
Давай же, швидше! Ще трохи, ще…
Пила зі скреготом перерізає дерево. Я підхоплююся на ноги і кидаюся до сходів. Послизаюсь в калюжі крові, ледь не падаю на підлогу. Ну, чого ти, швидше, швидше! Злітаю нагору. З темряви переді мною з'являються двері. Відчинені! Я перелітаю через поріг, хапаю за ручку та з усієї сили закриваю прохід. Замок клацає, я у безпеці.
Знесилений, опускаюся на підлогу. Серце вискакує з грудей, грудка у горлі, вся спина в поті. Навколо – темрява. Тремтячою рукою шукаю телефон у кишені.
– Дідько, немає сигналу!
Трясу телефон, аби ввімкнути ліхтар. Сліпуче біле світло липне до стін та запиленій підлозі. Що за фігня? Вся кімната завалена іграшками: величезні ляльки з порожніми очима, машинки без коліс, ляльки без рук і ніг, іграшкові меблі, всі в пилі та павутині. Посередині кімнати – триколісний велосипед. Червоний «Гном», прямо як у дитинстві.
Пам'ятаю, як ганяв по квартирі, встаючи на кожному повороті на два колеса. Дивно, така незначна деталь, а так добре запам'яталася. А свого батька я і згадати не можу. Мені було п'ять, коли він пішов від нас, просто розчинився одного зимового ранку і назавжди зник з нашого життя. То було перше Різдво, яке ми провели вдвох з мамою.
Я спираюся на повні скалок двері, намагаючись перевести подих і зрозуміти що робити далі. У темряві видніються гвинтові сходи, що ведуть далі нагору. За спиною, по ту сторону від дверей лунає шурхіт. Удар гримить посеред тиші. Величезна сокира пробиває двері в сантиметрі від моєї голови. Крик у вухах. Заціпеніння. Я злітаю на ноги, кидаюсь до сходів. Позаду лунають удари. Жовтий промінь осяює кімнату. З кожним ударом сокири він стає все ширшим, а я злітаю по сходах. Намагаюсь не думати, не дивитись назад.
Переді мною – ще одні двері. Товсті, металеві. Майже такі самі як поставив вітчим, коли переїхав до мами. Тільки б вони відкрились, тільки б відкрились. Тремтячою долонею тягнуся до іржавої ручки. Я повертаю її і чую рятівне «клац».
Ура, я врятований! Залітаю до кімнати, зачиняю за собою двері. Подумки дякую вітчиму за автоматичний замок.
Дивно думати про це в такий момент, але він був непоганою людиною. Мама зустріла його холодного весняного дня, просто прийшла додому з високим блондином у чорному пальто і букетом троянд. І якщо у мене і була до нього якась недовіра, вона минула після того, як вітчим подарував мені велосипед. Справжній, гірський…
Спогади на диво заспокоюють. Кожен вдих все ще обпалює горло й легені, та я обережно відходжу від дверей. Прислухаюся. Серце підскакує в грудях, клуби густої пари валять із рота. Та усе, що я чую – лише мої власні кроки. Невже той нелюд полишив свою божевільну гонитву? Та часу на роздуми не лишилось, треба знайти вихід із цієї гнилої в'язниці. Білий промінь ліхтаря пробігає по меблях: круглий стіл, накритий простирадлом і шаром пилу, старі стільці, складені біля стіни в одну велику купу. Химерні тіні ворушаться на брудних шафах, радянському холодильнику, металевій драбині, що веде кудись нагору. На потемнілій від часу цеглі висять стерті до невпізнання постери, радянська реклама сосисок, портрет Сталлоне з блискучими м’язами під афганським сонцем, Майкл Джексон на сцені…
Мама обожнювала його, а я ненавидів. Так само як шансон і весь той жах, який заміняв хлопцям з підворіття справжню музику…
Перелажу через розламану тумбочку, іграшки на підлозі, пожовклі від часу газети і книги. Від кожного шурхоту стискається серце, з'являється піт на шиї. Та я чую лише власні кроки. Біля драбини, що ніби веде на горище – проста бамбукова вудка. Мій вітчим так і не повірив тоді, що я зміг пошити його в дурні з навороченим спінінгом. А це що таке? Пожовкле простирадло приховує щось до болю знайоме: справжній карт, про який мріяли всі пацани у дворі.
А був він тільки у Михася з другого…
Позаду лунають кроки. Я розпрямляюсь як пружина, дивлюсь на двері. Вони повинні витримати, повинні. Гашу ліхтар. У паніці збиваю кипу книг і сміття, перелажу через комод з телевізором, спотикаюся, падаю. У темряві дзвенять пляшки, шарудить папір. Поламані ляльки дивляться на мене порожніми очима. Може, той нелюд забуде про мене? Може, він не чує, не знає…
Знову кроки, вже близько. Я схоплююсь на ноги, торкаюсь залізної драбини і холону всередині. Неначе давно забутий голос намагається докричатися до мене з-під свинцевої плити. Щось таке знайоме... Ця картина на стіні. Золота рамка, розбите скло, пожовкла фотографія... Моя мама і вітчим…
– Не може бути!
Позаду лунає скрегіт. Ключ у замку! Як очманілий, я злітаю вверх по драбині. Попереду – бетонний люк. Упираюся в нього, тисну всією вагою.
– Давай, сучий ти вилупок!
Позаду скриплять двері. Жовте світло підпалює речі на підлозі. Боязкі тіні розбігаються в усі сторони, намагаючись сховатись від примари з сокирою, чорнішої від чорної ночі. Нігті впиваються в крижаний бетон. Ну давай же, давай!
Нарешті, люк піддається, обдувши мене затхлим повітрям. Я злітаю на горище та пірнаю у темряву. Наосліп знаходжу кришку люка і закриваю прохід. На підлозі лишається тільки тонкий квадрат світла. Це точно не зупинить те кляте страховисько. На підтвердження моїм думкам внизу лунають кроки і скрегіт металу. Тремтячими руками я хапаюсь за комод та присуваю його до люка. Озираюсь по сторонах, сповнений відчаю. За два кроки від мене стоїть шафа: старі книги, розбите скло, підкошені ніжки. Я спираюсь на неї, штовхаю з усієї сили до люка. Стара ніжка ламається і шафа падає на прохід. Нелюд б'є в люк з такою силою, що уся комода підскакує у повітря. Та жодна людина не зрушить з місця подібну вагу.
Знесилений, я опускаюсь на підлогу й відповзаю від шафи. Тремтячими руками дістаю телефон, знов перевіряю зв’язок, вмикаю ліхтар. Нерівне світло падає на стіни і меблі: це не горище, а крихітна кімнатка. Посередині неї стоїть стіл, далі – ліжко і тумба, канат, що звисає зі стелі. Ці шпалери... Телефон вислизає із рук і падає на підлогу. Цей нудотний колір, я не з чим не сплутаю ці візерунки, що вселяють первісний жах.
Мама поклеїла їх сама, в кінці літа, коли ми переїхали в цей бетонний склеп. А коли випав перший сніг…
Я ковтаю слину і підбираю телефон. Йду вперед як уві сні, як у тому кошмарі, що й досі сниться мені. Її тумбочка, її ліжко. На ньому майже видніється слід від схудлого тіла. З кожним днем вона все слабла і слабла, ставала чужою з середини. На тумбі гора ліків: таблетки, шприци, крапельниці. Ніколи не забуду цей запах. Десь далеко лунають удари і скрегіт. Ніби нелюд б'ється головою об бетон, шкребеться нігтями, клацає зубами. Але що мені до того?
Її хвороба застала нас зненацька, назавжди перевернула життя. Вітчим залишився з нею до самого кінця, до самого вечора напередодні Різдва. Це вбило його…
Позаду лунає удар як вибух посеред ночі. Шафа ламається надвоє. Кімнату заповнює світло. Спочатку повільно, потім – все швидше і швидше. Я виринаю з оціпеніння та кидаюсь шукати вихід. Вікна закриті, дверей немає. Задую про револьвер, та кишені порожні. Тінь з люка заповнює просвіт, підіймається вище. Гора, не людина. Вона поглинає все світло, аж доки посеред кімнати не лишається один єдиний білий промін, що тягнеться від підлоги аж до самої стелі. Канат біля ліжка! А там – дірка, хід у невідомість.
Я хапаюсь за вірьовку. Підтягуюсь, намагаюсь знайти опору ногами і ні на мить не спинятись. Стираю руки до крові, намагаюсь не думати про те, що трапилось з тим нещасним у підвалі. Діра у стелі вже близько. Я хапаюсь за її краї, підтягуюсь, пролажу всередину.
Навколо – якісь шафи, книги. Підручник з хімії, фізики, математики. Знизу скрипить канат. Трясця, він лізе нагору. Чому я не підтягнув той клятий канат? Я не бачу виходу, не бачу майже нічого. Йду вздовж шафи як можна швидше наосліп. Навколо – темрява, густа як саван. Книги, полиці, пил. Бібліотека петляє, ніби лабіринт, звивається, затягується на моїй шиї. Щось падає під ноги і я ледь не підстрибую від несподіванки. Порожня пляшка котиться по підлозі, наповнюючи темряву дзвоном скла. Портвейн «Три Сокири» – фаворит вітчима.
Він починав пити з самого ранку, провалюючись до вечора у п'яний ступор. Вертаючись зі школи, я щоразу молився, щоб більше ніколи не побачити його розпухле червоне обличчя. Він зустрічав мене на порозі, дивився в очі, а потім хапав за волосся і тягнув до квартири. Один удар ціпком по нозі і я на підлозі. Намагаюся встати, попри вогонь у розірваному стегні, та він б'є мене по спині, по руках, по голові. Удари сиплються з усіх боків. Я стискаюся на підлозі від болю, намагаюсь закрити вуха й обличчя. Та марно. В роті – смак крові, в повітрі – запах поту і страху. Ціла вічність минає, перш ніж вітчим відходить від мого тіла. Мій палець зламаний, я ще довго лежу на підлозі, ковтаючи сльози і кров, не наважуюсь поворухнутись аби…
Шурхіт паперу виводить з обіймів минулого. Я дивлюсь на шафу, на запилені корінці незліченних книг. Мов за командою, вони починають ворушитися, посуватись ближче до краю. Секунда – і книги падають на підлогу. Міцна рука хапає мене за горло, б'є об шафу. Крижані пальці стискають шию, ніби лещата. Я панікую, мені нічим дихати. З того боку в обличчя б’є подих: затхлий, зі спиртовим запахом холодом смерть. В очах темніє. З останніх сил я намагаюсь звільнитись від тої мертвої хватки. Підіймаю ноги, впираюсь у шафу та відштовхуюсь усім тілом. Спітніла шия вислизає з пальців-лещат і я лечу на підлогу. Вдаряюсь боляче спиною, ціла купа книг сиплеться мені на голову. Та я знову можу вдихнути холодне повітря з ароматом цвілі та розлитої горілки.
Нелюд продовжує битись об шафу, кричить, намагаючись дістати мене. Світло його ліхтаря палає як пожежа по той бік стелажа. Я пускаюсь навтьоки, ледь ставши на ноги, біжу, не озираючись, не сміючи дихати. Його кроки лунають у темряві. Все ближче і ближче. Звертаю за поворот і ледь не вдаряюсь лобом об стіну. З усіх боків – шафи. Бігти нікуди, я в пастці. Будь-які думки про супротив зникають тільки-но бачу ту страхітливу постать у чорному плащі. Вогонь його ліхтаря пожирає полиці і книги, підіймається вище, підпалює стелю.І тут я бачу: вентиляційний хід, широкий, якраз під мене. Я ставлю ногу на полицю, підтягуюся, деруся нагору. Книги падають на підлогу. Нелюд хапає мене за ногу, тягне донизу. Я звиваюся, намагаюсь вирватись, гострі нігті впиваються в шкіру. У світлі вогню я бачу посмішку: звірячий вищир, що тягнеться від вуха до вуха на розпухлому червоному обличчі. Я хапаюсь за шафу та з усієї сили б'ю ту почвару ногою. На мить він втрачає пильність, і я вириваюсь з його пазурів. Якась мить – і я вже зверху на шафі, лізу до вентиляційної труби. Знизу доносяться звіряче ревіння.
Господи, він же дереться нагору! Я упираюсь спиною у вентиляцію та штовхаю розбалансований стелаж. Шафа хитається під вагою нелюда, зсувається з місця і з гуркотом падає на підлогу. Лишається тільки гора книг і хмара пилу, з-під якої просвічується жовтогарячий вогонь. Нарешті! Я лягаю на живіт і повзу всередині вентиляційної шахти. Кожен мій рух відбивається луною від металевого кожуха, вібрує під шкірою. Повітря пахне пліснявою та креозотом, як шпали на залізниці. Я і досі пам’ятаю той весняний ранок, коли я вперше опинився один на вокзалі.
Вітчим, як завжди, спав на просоченій спиртом тахті. Я прокинувся ще затемна, дістав речі з-під ліжка, склав їх у портфель, розклав по кишенях усі гроші з вітчимових заначок, одягнувся і тихенько вислизнув з дому. Дитяче серце калатало як дріб, коли я спускався по сходах. У кишені – якихось сто гривень та заповітний квиток – мій єдиний шанс вирватися з пастки. Я сів у ранковий потяг до Києва та поїхав назустріч долі…
Черговий поворот, дихати все складніше. Тоді у мене все вийшло. Іспити, очікування, страх. А потім – прохідний бал. У темряві попереду видніється світло. Я збираю останні сили по крихті й повзу назустріч свободі. Плечі труться об металеві стінки, руки стерлися до крові, та вихід вже близько. Сліпуче світло ллється крізь решітку над головою. Я перевертаюсь на спину, просовую пальці між ґратками та намагаюсь зрушити їх з місця. Люк піддається без зайвих зусиль.
Ура, я на волі, нарешті!
Але як це можливо? Я стою посеред величезного холу. П'ять поверхів, спіральні сходи, сліпуче світло. Бібліотека КПІ. Я провів тут цілих п'ять років: читав книги, спілкувався з друзями, відпочивав після уроків. Тут я і зустрів Алісу.
Вона стояла в черзі за підручниками, її волосся виблискувало як золото в променях ліхтарів. Я запропонував їй зайти в їдальню, купив два пиріжки з лівером і склянку томатного соку. Ех, навіть не віриться, що це спрацювало.
Я збираю останні сили і йду до виходу. Цікаво, яка зараз погода? Поняття не маю як мене привезли до Києва, та це вже й не важливо. Скоро все це закінчиться… Що за чортівня? Там, де повинен бути вихід з бібліотеки, стоїть стіна з радянським барельєфом. Якийсь м'язистий чолов’яга з підзорною трубою та жінка з оберемком пшениці. Що за нісенітниця? Я відчайдушно намагаюсь знайти вихід, обходжу весь зал, промацую стіни одну за одною, кричу, кличу на поміч. Та все марно. Знесилений, я опускаюсь на сходи.
П'ять років пролетіли як мить в універі. Ми одружилися навесні, коли зацвіли абрикоси, а на вулиці вже співали птахи. Аліса у святковій сукні і білосніжній фаті, я – в костюмі з прокату. Ех, як добре все починалося. Ми отримали роботу, зняли квартирку, готувалися почати ремонт… Я сам все зіпсував, знищив мрію, розтоптав її, змішав з багнюкою і попелом. У моїх силах було все виправити, розірвати цей порочний ланцюг. Та вже пізно молитись за прощення…
У бібліотеці гасне світло. На фоні барельєфа видніється постать з ліхтарем і сокирою. В паніці підхоплююсь на ноги, біжу до сходів. Перший поверх, другий. Перед очима проноситься той злощасний вечір:
Аліса на порозі в улюбленому рожевому пальто, бліда як крейда. Вона опускається в крісло і мовчки простягає мені аркуш паперу. Я читаю нерозбірливий почерк:
«Лейкемія, третя стадія…»
Всередині все холоне.
Як тоді у мами…
Аліса слабла з кожним днем. Я дивився, як життя згасало в її прекрасних блакитних очах. Дивився і нічого не міг з цим вдіяти. Переді мною стояв вітчим, розбитий життям і пригнічений горем. Я не міг цього винести, не міг. Того Різдва я зібрав речі і вислизнув з дому як злодій...
Я перестрибую по дві сходинки. Вся спина у поті, несила дихати. Знизу до мене доносяться кроки, важкі й невідворотні. Одна за одною я намагаюсь відкрити двері, та все марно. У цій будівлі немає жодної логіки. Тільки скрегіт сокири по підлозі, з кожним кроком – все ближче і ближче.
Останній поверх. Переді мною – старі білі двері. Вогонь вже поглинає сходи позаду. З останньої надії натискаю на іржаву ручку й тягну двері на себе. Вони відчиняються надиво легко. Попереду – бездонний колодязь, оповитий імлою та інеєм. Лютий вітер завиває всередині як поранений звір, як немовля, що вмирає з голоду. З цегляної стіни стирчить металева драбина, підіймається все вище і вище. Я прикриваю очі од вітру та хапаюсь за жердини. Щаблі холодні до болю, слизькі від льоду. Я лізу нагору, намагаючись з усіх сил не впасти в темну безодню. Все життя я тікаю, та від правди не сховатись: я лишив її помирати.
На дні колодязя вже палає вогонь. Він йде за мною по п’ятах, обпалює ноги, спопеляє думки. Що ж я накоїв? Я не знав, не хотів… чому…чому?
Попереду – стеля та вихід з колодязя. Я збираю останні сили та стрибаю у двірний отвір. Місяць осліплює на мить. За комір падає вогкий сніг із дощем. Я вільний! Та через хвилину до мене доходить: я стою на даху, бігти більше нікуди.
Обух сокири вдаряється об покрівлю. Я обертаюсь на звук, аби зустрітись очима з нелюдом у чорному плащі. Його силует підіймається до самого неба. В руках – важка сокира та ліхтар, що горить полум’ям пекла. Нестерпний жар торкається носа і щік, я закриваю обличчя, задкую як маленьке дитя перед велетом. Він робить крок уперед, проводить пальцем по гострому лезу. Я відступаю все ближче до краю, аж доки не упираюсь п’ятою в парапет. Внизу – хмари та вулиці міста. Так далеко, що всередині все завмирає. І тут я розумію: моя кишеня стала занадто важкою. Я виймаю револьвер, цілюсь у вилупка.
– Ти жалюгідний! – його голос, ніби вітер із дна сирої могили.
Руки тремтять, револьвер вислизає під крижаним дощем. Я тисну на гачок, аж доки палець починає боліти. Спалах! Гримкий постріл і тиша. Якимсь дивом я влучаю у нелюда. Він хитається, спирається на сокиру і йде вперед. Другий постріл, третій. Він не спиняється. Четвертий, п’ятий. У вухах дзвенить, перед очима танцюють вогні, а він все ще стоїть на ногах. Його силует – як гора на фоні темного неба.
– Тікати більше нікуди!
Чорний капюшон спадає з голови бузувіра. Все завмирає. Переді мною – обличчя вітчима, його розпухлі від горілки щоки та лоб. Червоні, у бруді й потворних брижах, асиметричних хвилях шкіри та м’яса, що переходять одна в одну, вливаються з різних боків у неприродно товсту шию та плечі.
– С-саша? – мої руки опускаються самі по собі. Вітчим посміхається крізь чорні зубами:
– Не впізнав, Костя? – він підіймає ліхтар, освітлюючи усі деталі свого жахливого тіла. – Смерть не жаліє нікого…
Полум’я ліхтаря обпалює моє обличчя, я чую запах горілого волосся, алкоголю та формаліну. Крижана вода затікає за комір, примушує кожен мій кожен м’яз здригатись, від шиї й до кінчиків пальців, що вже давно заніміли. Тікати більше нікуди.
– Сьогодні ти нарешті станеш моїм. – гримить гротескний голос.
Лишився один єдиний вихід, одна куля. Рішення, що я так довго відкладав. Повільно, я підіймаю револьвер, приставляю дуло до підборіддя. Холодна вода огортає мене, приглушає біль, я нарешті приймаю правду: минулого не змінити, не уникнути відповідальності за власний гріх.
– Ти ніколи не звертав увагу на маму, на Алісу, її смуток і щастя, на ті зміни, що відбувалися з її тілом… Скажи, ти і справді не знав про її вагітність? Чи тільки прикидався як мізерний малодушний вилупок?
– Не знав я, присягаюся…
По моїй щоці тече сльоза – єдине місце, яке я відчуваю на цьому холоді.
– Минуле не змінити. Смерть одна лиш може спокутувати вбивцю.
– Я був покидьком, – погоджуюсь я, – Боягузом, нікчемним виродком, джерелом усіх нещасть, через які розпались дві сім’ї. Та я – не вбивця!
Вітчим посміхається та підіймає лампу.
– Сьогодні станеш…
Пекельне полум’я виривається на волю з ліхтаря, огортає дах і небо, підпалює одежу, шкіру, очі, проникає в ніздрі нестерпним болем, я опускаюсь в кипляче масло, сліпну, опиняюсь в повній тиші.
Ми стоїмо на безлюдній вулиці біля сміттєвих баків. Навколо падає сніг, горять самотні ліхтарі. Вогкий вітер розносить шматки газети і запах гнилих апельсинів. Я знову чую не стільки плач як відчайдушний крик дитини. Там, у сміттєвому контейнері! Поміж розірваних пакетів, пляшок та недоїдків, видніється малий пакунок, який не сплутати ні з чим.
– О ні, ні…
Я кидаюсь до бака, відкладаю револьвер, тремтячими руками копирсаюсь у смітті, аж доки дістаюсь до того згортку. Ковдра у клітинку, блакитна шапочка, крихітні ручки, посиніла шкіра. Я розстібаю куртку і притискаю немовля до серця. У могильній тиші відчуваю пульс. Значить, ще не пізно.
– Він живий, він живий!
– Ну, чого чекаєш? – каже вітчим, підіймаючи сокиру. – Стріляй!
– Але ж… немовля загине якщо…
– З яких це пір тебе цікавить відповідальність за власні дії?
Вітчим сміється в поривах холодного вітру, його ліхтар спалахує жовтогарячим вогнем.
– Де є провина – має бути і спокута!
Я дивлюсь револьвер у смітнику, на дитя в блакитній шапочці. У нього нема нікого, окрім мене.
– Я маю доправити його в лікарню, хіба ти не бачиш? Переконатись, що його врятують, що буде їжа на столі і тепла домівка і майбутнє. Бути поруч, аби з нього не виросла така ж невиправна мерзота, як ти і я. Це тепер моя відповідальність!
Вітчим киває з розумінням і опускає сокиру. Його лампа спалахує сліпучим світлом. Секунда – і я лишаюсь один на смітнику. Під курткою у мене б’ється нове життя, таке крихітне й вразливе. Я застібаю блискавку та біжу в темряву.
