Переродження

Вона бігла скільки ставало духу. Хоча, здавалось, що той-таки дух вже давно покинув її тіло після побаченого. Сухе колюче гілля хлистало її обличчя, смикало за волосся, та здавалось, робило це навмисно; скупчувало гілки перегороджуючи їй шлях. Ступні щораз ставали то на гострий камінь, то на колючу лозу, що підступно стелилась під сирим листяним покровом. Лі вже втратила здатність відчувати бодай щось окрім шаленого серцебиття, жаху що бурлив у животі та неочікувано сильного бажання вижити. Туман вже злегка почав розтікатися, відкриваючі їй лише нескінченну стіну з дерев. Лі почала викрикувати прохання про допомогу, та усе було направлене у порожнечу. Проте, в роті пересохло, замість слів вилітали хрипи, перериваючись на хекання від довгого бігу. Усе було марно. Усе чого хотіли для неї її справжні батьки, усе чого вона колись хотіла сама для себе могло закінчитись прямо зараз. Сльози накочувались на рани від порізів і пекли, ноги почали її підводити і Лі гепнулась щосили, розсікши лоба об міцну кору. Цівка крові досягла потрісканих губ, рот наче наповнився іржею, та дівчина втратила свідомість.

***

У кімнаті висів важкий запах ліків та затяжної хвороби, який вже нічим не вивести, хоч що ти не роби. Навколо Магрет було безліч трубок, які химерно розповзалися з її рук, горлянки та грудини. Вони були направлені на знеболення від повільної смерті, та на вигляд, робили ще гірше. Помірне здіймання помпи ШВЛ ніби сповільнювало час, але для самої Магрет він біг нестримно. Прогноз - не більше місяця.

Години відвідування ще не наступили, це був час лікарів, медсестер та клініг персоналу, які час від часу витягували жінку з поврхневого сну. Головний лікар онкологічного відділення доктор Барнс особисто заходив до палати, щоразу розповідаючи новий жарт, на кшталт “Кажуть, відпочинок лікує, і Ви чудово це практикуєте!” Магрет кліпала двічі якщо їй подобалось, і один раз якщо жарт був не дуже, закочувала очі, коли підбадьорливі балачки Барнса її дратували. 

Чоловік та дочка мали прийти на відвідини за годину. Останніми днями, останніми буквально, вона частенько нагадувала собі що їхнє подружжя зробило хоча б одну добру справу за її життя  - удочерили дівчинку з інтернату. Програма міжнародного усиновлення у штаті була сприятлива, а виявлене незадовго до того безпліддя Джеремі остаточно прибрало всі сумніви. 

Лі не розмовляла, хоч їй вже було 5 років. Магрет почала одразу бити на сполох, як новоспечена мати вона боялась припуститися бодай мізерної помилки, та Джеремі переконав її, що дівчинці треба довга адаптація. Уперше почувши слово “мама”, Магрет обійняла її так, що в Лі ледве не вибалушилися очі. Усі родичі, друзі, ба навіть сусіди були повідомлені про це. Вони виглядали як звичайна щаслива родина, яка раз у місяц ходила в парк атракціонів, вчили Лі кататися на трьохколісному велисопеді з великою корзиною для квітів, та де-не-де робили вилазки на пікнік. Тож, дівчинка зростала як і будь-яка інша дитина з двома забезпеченими батьками, яким на своїх дітей не начхати. І так відбувалось до моменту поки Лі не виповнилось 16 років. 

***

- Лі, дитинко, може в кіно іншим разом? - Магрет щосили намагалась

тримати голос дзвінким та упевненим. Вона не хотіла бачити відображення співчуття та розпачу у кожному погляді своєї дочки після того як в неї виявили невиліковну пухлину в легенях. У той час, як Лі все більше бентежило сприйняття цієї ситуації батьком. Сидячи на прийомі у лікаря, де всю родину повідомили про заключний онкологічний висновок, Лі нестримно заридала вголос, голова Магрет вгрузла в її плечі та погойдувалась в такт схлипуванням, але Джеремі сидів незворушно десь хвилину, та зрештою різко затулив лице жилистими руками, наче згадав що він має відреагувати хоч якось. Лі не раз поверталась до цього спогаду, він був тривожний, щось в ньому було неправильне, та прокручуючи раз у раз цей фрагмент та не знаходячи нічого що б пояснило його поведінку, спогад не витримував швидку зміну підлікової уваги та розсіювався сам собою. 

***

На 16-річчя Лі, батьки подарували їй традиційний в’єтнамський конусний капелюх Нон Ла та амулет у вигляді черепахи - однієї з “чотирьох благородним тварин” В’єтнаму. Навіть попри те, що Лі не мала нічого спільного з тією культурою, окрім біологічної матері, вона знаходила ці настанови “не забувати коріння” дещо зворушливими. 

Магрет вже рідко вставала без сторонньої помочі, та все ще залишалась вдома. Медсестра Кетрін навідувалась щоранку з фразою “як я давно не заходила” на яку Джеремі кидав швидкий “ха”, ставила крапельницю та проводила стандартні маніпуляції. Слід зауважити, що на цьому уся залученість батька у догляді майже закінчувалась, з чого настороження Лі все наростало. Час від часу, їй почали снитися жахіття, або ж вона почала відчувати ніби її тіло ставало паралізованим крізь сон. Шкільний психолог, приземкувата жінка на імя Еріка, на чиїх розтягнутих рукавах кардигана часто налипали обгортки від тонни з’їдених цукерок, запевнила, що стан дівчинки напряму повязаний із сімейним становищем.

Якось, Лі відчула сильний головний біль, що змусило її прокинутися. Погляд був дещо затуманений, ноги заледве стало сил стянути з ліжка та підвестися, аби пошукати парацетамол. Вийшовши з кімнати, їй здалося що вона чула шепіт десь унизу. Вона зіщулилась від яскравого екрану електронного годинника, та врешті розгледіла що той показував 02:32. Сходи до вітальні, звідки долинав звук, знаходились укінці коридору. У беззоряну ніч, той здавався майже чорним. Дівчина намагалась сфокусувати погляд хоча б на чомусь, усе ще тримаючись за ручку дверей власної кімнати, аж тут почула легенький скрип сходів, та за секунду ще один. Може Джеремі почув що вона не спить і вирішив перевірити чи все гаразд.

- Тату?

Ніхто не відповів. Вона почула як біля неї зачинилися двері в сусідню кімнату. Кімнату Магрет. 

Лі спустилась у порожню вітальню, в якій витав легкий запах ліків з домішком чогось, що вона ніяк не могла вловити. Вона не могла позбутись відчуття чиєїсь присутності, хоча не чула нічого крім власного серцебиття, настільки було тихо. Будинок знаходився на околиці маленького містечка, автосnрада проходила далеко, тож здавалось, що вона знаходиться у звуковому вакуумі. Дівчина м’якими кроками пройшла на кухню, відшукала потрібні ліки та повертаючись до ліжка, привідкрила двері материної кімнати. Було видно як важко і повільно здіймаються груди Магрет, рот був ледь привідкритий, холодне синьо-зелене світло падало на її шкіру, роблячи її схожою на небіжчика. Лі одразу відігнала від себе ці думки.

Наступного ранку запитавши Джеремі чи не розмовляли батьки вночі часом, отримала у відповідь стривожений вираз обличчя та декілька уточнюючих запитань чому вона не спала. Лі знов поскаржилась на нестерпну головну біль і Джеремі вирішив негайно відвезти її до лікарні. Більше до питання про нічні розмови вони не поверталися.

Дорогою вони не розмовляли. Лі сприймала це як цілком нормальне явище. Навіть попри гарні стосунки з обома батьками, більш тісний зв’язок в них був із Магрет. Час від часу Джеремі вчив її грати в шахи, бейсбол, або ж брав із собою на риболовлю. Усе що не вимагало тривалих розмов, здається, було влучним варіантом для нього. Лі ніколи не переходила цю межу, вона виражалу свою любов і повагу не даючи Джеремі зніяковіти. Тож, взаємне мовчання зазвичай означало що все гаразд, усе йде як завжди, та не в цей раз. Джеремі стукотів пальцями по керму, вирішив ввімкнути радіо хоча ніколи цього не робив, навіть у довгих подорожах. Казав, що так краще “чує” дорогу. Уся відстань між їхніми сидіннями була наелектризована, і Лі не була певна чи це один з тих моментів де їй варто порушити правило мовчанки, аж вони зупинилися перед лікарнею святого Моріна. 

Доктор Ріц був новим завідуючим приймального відділення. Він досить швидко обійняв керуючу посаду, не пропрацювавши фельдшером і двох місяців, хоча до цього стажу мав достатньо. Дехто зі старших працівників був обурений подібним рішенням, будучи впевненими що кількість років роботи дорівнює їхній якості, і саме вони мали б зайняти його місце. Отже, Ріц відчував певний тиск як зі сторони колег, так і зі сторони пацієнтів щодо відгуків про свою діяльність.

- Міс Лі прошу, розкажіть про те що Вас турбує. Ви заповнили форми на відділі реєстрації? Будь ласка, передайте їх мені. - Ріц сидів струнко і виразом обличчя відмінника, який зараз розкаже правильне рішення рівняння.

- Вона скаржиться на головні болі - стурбовано відказав Джеремі, та вкотре поправив комір сорочки.

- Так, щось ніби починає гупати у скронях ні з того ні з сього, і це траплаяється серед ночі. Також, мені стали снитися кошмари. - Джеремі поклав руку їй на плече лише на мить та відсмикнув.

- Коли Ви відчули перші симптоми, міс Лі?

- Розумієте… кхм, місяц тому моїй дружині діагностували - Джеремі почав трохи затинатися, - рак, останню стадію. Відтоді Лі почала погано себе почувати. Ми думаємо, що це пов’язано, і шкільний психолог сказала те саме.

- Мені дуже дуже шкода містере..?

- Перрі.

- Містере Перрі. Лі, будь ласка, пересядьте на кушетку, я Вас огляну.

- Докторе Ріц, ми дійсно думаємо що це психосоматика.

- Безперечно, щось від цьго є - піддакував Ріц. Люба, я випишу Вам суматриптан, щойно Ви відчуватимете що починається найменший дискомфорт, приймайте одну таблетку. Будемо стежити в динаміці, я запишу Вас на прийом через два тижні, щоб перевірити результат, згода?

- Так, докторе дякую Вам..і ще, чи могли б Ви прописати снодійне для Лі?

- Снодійне? Я не бачу в цьому потреби, мітсере Перрі. Хоча, розумію Ваше хвилювання - Ріц намагався помякшити відмову на прохання платника податків.

- Так, я дійсно переживаю. Вона зовсім не висипається через ці приступи.

- Мені шкода, але таблеки мають полегшити ці симптоми. Сподіватимемось, що все налагодиться. Ми зазвичай не виписуємо снодійне при таких діагнозах.

І тут відбулося те, що погане передчуття Лі віщувало дорогою до лікарні.

- ВИ ЩО НЕ РОЗУМІЄТЕ! У МОЄЇ ДРУЖИНИ РАК! ЗРОБІТЬ СВОЮ РОБОТУ - підійшовши впритул до доктора Ріца виплеснув Джеремі так що крапельки слини опинились на окулярах першого.

Ріц явно не знав як вести себе у таких ситуаціях та почав  нервово перебирати папери і щось булькотіти під ніс.

- Перепрошую..я, розумієте..ми не маємо..якщо ви наполягаєте - і швидким нерозбірливим почерком написав щось на папері та передав Джеремі,  - візьміть.

Той ледве не вирвав папірець з рук Ріца, та схопивши Лі, вийшов з кабінету. Тепер був точно не час щоб порушити мовчанку, але вже з зовсім інших причин.

З того дня, тиша стала панівною у будинку. Вона наповнювала кожен закуток, висіла над Магрет як нагадування що сил в неї лишаалось катма, підтримувала напругу між Джеремі та Лі, і задавала тон усім подіям. Вона була незручною, недоречною та в’язкою. Лі вирішила не розповідати матері за інцидент у лікарні, найменше що вона хотіла показати їй у такому стані - це те що вони з Джером не команда. Йшло на зиму, дні були сірими й одноманітними. Після повернення зі школи, Лі йшла в кімнату матері і тихенько робила уроки, сидячи у великому зеленому кріслі, яке вже теж пахло ліками. До того часу як Джеремі повертався з роботи, Лі висковзувала до своєї кімнати, нечутно, та сторожувала моменти коли можна вийти до кухні або вбиральні так щоб не зіштовхнутися з батьком. 

***

Якось, заходячи додому зі школи, Лі побачила у прихожій кілька незнайомих пар взуття -  у них були гості. Голоси долинали з кухні, тож Лі сподівалась пройти до своєї кімнати непоміченою. Вона якомога швидше і тихіше зняла верхній одяг, роззулась та навіть лишила свій рюкзак у коридорі щоб той не видав її дармовисами, піднімаючись по сходах.

- Лі, дитинко ти вже вдома? - почувся голос Джеремі. Лі скорчила гримасу сама про себе, та вдихнувши і видихнувши кілька разів для заспокоєння, вигукнула

- Так, зараз, йду.

Пройшовши вітальню, вона побачила на кухні їхніх сусідів Кемперів. Пара фермерів, з двома повнолітніми хлопцями, які досі лишались у батьків на забезпеченні. Чи то їх обох лишали на кілька років в одному й тому ж класі, чи в них були якісь вади, Лі була не певна в чутках. Навіть попри малу кількість передавачів пліток у маленькому містечку, інформація всеодно якимось дивним чином перекручувалась і доходила у відформатованому вигляді. Місіс Кемпер зустріла Лі широчезною посмішкою та одразу засипала її запитання про школу та хлопців, аж раптом ніби згадавши мету власного візиту, змінила вираз обличчя на стражденний.

- Ми з Доусоном були шоковані новиною про Магрет. Навіть не уявляю як ви це переживаєте - і вона ледве просльозилась.

- О, дякую, Розі, це дуже гарно з вашого боку провідати нас. Магрет вже почувається краще, насправді. 

- Невже?

І як доказ слів Джеремі, вони побачили як Магрет заходить у вітальню, Лі одразу підбігла аби підтримати її за руку, проте та запевнила що все гаразд. Дійшовши до столу, Магрет сіла напроти Кемпебілів.

-О , люба, ти дійсно виглядаєш добре - обізвалась Розі, її руда перука трохи з’їхала назад, втім, ніхто не збирався їй про це повідомляти. Що кажуть лікарі? 

Джеремі співчутливо глянув на Магрет, та вирішив збрехати задля загального полегшення:

- Прогнози непогані - і стиснув руку Магрет під столом. 

Лі раділа і водночас була здивована тим, що матір змогла самотужки спуститись з кімнати і навіть не була проти соціалізації, тоді як ще тиждень тому Магрет безвилазно перебувала у ліжку, підводячись лиш в туалет. 

 Доусон вже допивав каву та від нього не сходило жодного слова окрім продирання горлянки та постійного піддакування дружині у вигляді кивків та потирання вусів.

Розі продовжувала:

- Хто б міг подумати, ще тоді…доречі, нагадайте-но скільки ми вже сусіди? Років 16? Ах, так, ви одразу удочерили Лі, ми тоді так раділи. А тепер таке горе - у Розі знов очі були водянисті.

- Дуже вам дякую за підтримку, але я напевно вже піду відпочивати - мовила Магрет, натякаючи на кінець аудієнції. 

- Звісно, звісно, так - одночасно мовили Кемпбели. Ми ще побачимось, заходьте. 

Тут Доусон прокашлявся і додав з гордовитою усмішкою:

- Наш Дін вже самостійно водить бульдозер - на що Розі штовхнула його під бік, мовляв мовчи довбню.

Джеремі ввічливо посміхнувся, та мовчки проводив їх до виходу. Поки гості прощалися та вкотре бажали швидшого одуження, Розі навіть вимовила початок молитви, Лі з матірюю залишалися на кухні. Дівчинка розповіла що на уроці історії вона вперше не могла сконцентруватися, так що вчитель зробив їй не одне зауваження. Напевно, вона не виспалась та піде це надолужувати. Магрет погладила її по голові і поцілувала в чоло.

- Так буває, дитинко. Та я рада що ти більше не скаржишся на головні болі. Ми викарабкаємося.

***

Їй снився ліс. Дерева простягали свої голі гілки в сіре небо та вигиналися за свистом вітру, ніби намагались вхопити його. Туман був липкий, окутував підніжжя невеликих лісових схилів, так що Лі не бачила куди вона ступала. Проте, знала що вона має йти, а то й пуститися на біг. Усі сні вона відчувала чиюсь присутність, так наче хтось нахилився їй до вуха і важко дихав. За спиною почулися кроки і поки вона набралася сміливості роззирнутися - вона прокинулась, усвідомивши що холодне нічне повітря проривалось у кімнату через відчинене вікно. Лі намагалась навпомацки ввімкнути лампу на туалетному столику, та почула як щось покотилось та з дзенькотом впало на підлогу, відчула як холодні осколки відрекошетили від її ніг. Вона була надто налякана, аби переживати що розбудить Джеремі. Навпаки, вона готова була молитися аби батько це почув і зайшов перевірити її справи. Відійшовши від хвилинного оціпеніння, їй-таки вдалося ввімкнути світло і вона сподівалась побачити розбите дзеркальце, чи маленький бюст Уельса з відколотою головою, що закотилась десь під стіл, та загалом будь-що тільки не груду землі, де-не-де сховану під залишками кулону-черепахи. Забувши про вікно, вона нахилилась і боязко потягнулась до землі. Та була суха, сипуча, майже як пісок. Лі відсахнулась від неї як від гадюки, абсолютно спантеличена, вона не знала що їй робити. Головний біль накатував хвилями та за кілька хвилин накрив з новою силою так що вона впала на коліна та ледве вилізла назад на ліжко, хапаючись за узголів’я. Скрізь нав’язливий стукіт у скронях вона чула що на першому поверсі хтось розмовляє, проте слів вона розібрати не могла. Сподіваюсь, що це Джеремі прокинувся і зараз зайде до неї, вона втратила свідомість так і не дочекавшись його появи. 

Лі відкрила очі коли за вікном вже був день, світло-сіре світло пробиралось крізь тюлі та слабко освічувало кімнату. Біль минув, та сфокусувати зір все ж не вдавалась. Усі меблі навколо двоїлися. Вона спробувала привстати та виявила що її руки привязані до ліжка. Ще кілька разів з усією силою вона шарпнула то лівою то правою рукою, пересвідчилась що їй не ввижається, та намагалась боротися з напливом паніки, що ніби густою парою окутував її та заповнював кімнату. Дихати стало важко. Перше їй спало на думку покликати Джеремі

- Тату, тату допоможии! Щось відбувається. Я нічого не розумію! - волала Лі. Тату, я у своїй кімнаті, нагорі, будь ласка, допоможи.

Та майже одразу пожалкувала про скоєне. Вона не могла повірити своїм власним думкам, але Магрет вже тиждень у лікарні, а вдома лише вона та Джеремі. Невже це…Лі ще дужче смикнула рукою та злегка перекотилась на лівий бік. Біля самого ліжка вона помітила кілька свічок із застигшим плямами воску під ними та знаки накреслені чимось схожим на чорну багнюку. Лінії тягнулися по підлозі від краю ліжка до узголів*я. Лі була занадто налякана аби навіть заплакати та вона розуміла що найгірше ще чекає її попереду. Унизу почулися кроки, ніби хтось находжував кола у вітальні. Тож, в неї обмаль часу аби спробувати вивільнитись. Вузол на лівій руці був слабкий, тож їй вдалося витягнути одну руку, яка вже мала сині сліди від мотузки. Це скільки вона так пролежала? - подумала дівчина. Вона вивільнила праву руку і злізла з ліжка. Сил у неї майже не було. Лі відчувала себе ніби під час лихоманки, коли тіло свинцеве і кожен порух забирає майже всю життєву енергію, та вона не мала права зупинятися. Вікно. Вона пробралась до нього на самих носочках, аби видавати якомога менше звуку та ледве прочинила його. Перелізла через раму та стрибнула на дашок маленької прибудови, яка колись слугувала художньою майстернею Магрет, а тепер прихистком для мотлоху. Сподіваюсь, що хто би там не був у вітальні - він не почув її. Злізла по ринві та визирнула з-за рогу на вхідні двері будинку - нікого. Руки пульсували від довгого перебування в одному положенні, скроні тріщали так ниби хтось розбиває кригу, але страх підганяв Лі. Вона повернула у напрямку лісу.

***

Лі пролежала без свідомості всього пару хвилин. Вона відчувала, що небезпека повсюди і Джеремі може наздогнати її у будь-який момент. Голова нестримно гуділа, ніби хтось розколов їй черепа і засипав туди каміння. Вона спробувала підвестися, ніяк не могла сфокусувати погляд хоч на якомусь предметі. Здавалось, що дерева витанцьовували щільною стіною перед нею. Ліс був настільки густий, що майже не пропускав денне світло. Вона дивилась на місиво крові і вогкої багнюки на своїх руках та злегка погойдувалась взад вперед, ніби хотіла заколисати себе. Різкий звук вирвав її з небуття, Лі обернула голову назад, звідки долинув чи то хрускіт чи то стукіт, проте не могла виловити погляд нічого крім тьмяно-сірих стовбурів. Кров з рани розтеклася майже на пів обличчя та накривала око. Вона має бігти. Щойно Лі вдалось звестися на ноги, тримаюсь за колючу кору найближчого дерева як щось важке, схоже камяну брилу врізалось їй в потилицу і вона рухнула набік. Так дивно, що усі жертви, вже розуміючи що вони не врятуються, всеодно зберігають надію на якесь диво, на помилування. Лі намагалась вимовити хоч слово до свого кривдника, та назовні вилітало лише булькотіння та хрипи. Руки та ноги не піддавались команді рухатися. Вона лежала і чула кроки позаду себе та захеканий голос Джеремі.

- Хто в біса знав що ти вмієш так драпати?! - спльовуючи сказав Джеремі.

- Та….та…не..реба.. - і знов булькіт заповнив Лі всього рота.

- Дитинко, не тримай на нас зла. Ми допомогли тобі, тепер і твоя черга.

Лі досі була не впевнена про що йшла мова. Та вже й яка різниця. У її останні хвилини життя вона втратила обох батьків. Джеремі трохи перевів подих, та продовжував:

- Моя люба дружина хворіє вже дуже давно і ми знайшли спосіб як це виправити. Розумієш? Ми хочемо бути разом з нею усе життя і ти нам в цьому допоможеш. Хіба ж не чудово? Було чути що він промовляв ці слова крізь посмішку.

Лі вже поволі відключалась та її свідомість переставла жевріти та починала плисти і розсіюватись. Вона відчула як Джеремі цілує її в голову, трохи затримує руку на чолі та вимовляє слова невідомою їй мовою. Щось проколює їй шкіру під лопаткою і там починає пекти. Тепло рівномірно розповзається тілом, це приємні, приємні відчуття.

Рік по тому

-Джер, я не можу налюбуватися цим місцем, воно чудове! - майже сплеснула в долоні Магрет. Її золотаве волосся без жодної сивини було акуратно зібране ззаду у завиток. Мигдалеві очі бігали по інтер’єру та вибухали жвавістю і зацікавленістю. Постава була пряма та впевнена.

 - Я думаю, що це ідеальне місце аби будувати сімю, що скажеш? - мовив Джеремі, милуючись своєю коханою.

 - О, так! Кращого годі й шукати! Доречі, тут діє дуже сприятлива програма адопції.