Таємнича Гаубиця
Часом недосяжні нам цілі здаються доволі досяжними та простими. Напевно, це можна вважати особливістю людства загалом – підкорювати вершини, які ніколи не були створені для звершень та шукати завдання по життю, щоб розбавити буденність крихтою пригод. Такі прагнення легко порівняти з далекими континентами та загадковими островами океанії. До них важко дістатися, ці шматки суші здаються невимовно величними, потаємними та загадковими, але ми розуміємо їх природу і можемо знайти шлях до них, будь то великих парусник чи рибальське судно. Такими були мої подорожі в пошуку фольклору колись. Я не завжди знав за чим прямую, але міг припустити для цього треба та як підготуватися.
Та зараз, оглядаючись на все, що я встиг зібрати та записати, моя нинішня мета видається радше погано спланованою подорожжю на місяць, ніж спонтанною екскурсією до Перу. За останні двадцять років, мені не вдалося ні осягнути природу того жахіття, яке мені не пощастило уздріти, ні шляху, який міг би привести мене до жаданих мною відповідей. Нажаль, я вичерпав свої можливості і для мене події того часу назавжди залишаться невирішеним питанням, що мучитиме мене навіть після смерті.
Від тепер можу лише сподіватися, що морфін не вб’є мене раніше, ніж я встигну завершити цю записку, та фортуна, вперше за десятиріччя, встане на мій бік та не дасть силам покинути мене, а болю від хворого плеча затуманити розум. Принаймні, на ці наступні кілька годин.
Єдине, чого я можу просити в тебе, мій невдачливий читачу – передати цю записку одному з моїх колег, знайомих чи ні, щоб продовжити це дослідження, або зберегти записи до моменту, коли знайдеться, той хто зможе зібрати історію до купи та зрозуміє, що за горе спіткало сімейство Вайтів у 1895 році.
Почну з того, що Оскар Вайт був моїм давнім приятелем, якого я знав ще з незапам’ятних часів. Саме з ним я провів найнасиченішу частину свого життя, коли світ здавався легким, історії приємно осідали на папері з помаху кляксивих пер, а міста та села змінювалися одне за одним, неначе дні в тижні. Тоді мою голову навіть не зачіпали важкі питання про швидкоплинність життя та важкість самотнього існування. Це здавалося недоречним та передчасним. Я, як і Оскар були занурені в дослідженнях, які швидко змінювали свій напрям та вилися неначе смуга пляжу вздовж океану.
Якщо описувати це стримано коротко та без подробиць – ми подорожували збираючи фольклор в посивілих селищах. Правда, напрями наших пошуків були різними. В той час, як він проводив години за чужими столами тихо наспівуючи та нотуючи пісні, що дарували йому вечори при свічках, я з непідробним інтересом поглинав байки та притчі віднайдених нами місць. Тоді ще не було причин вдаритися в пошуку страхітливих легенд, тож я переважно нотував маленькі казочки та притчі, складаючи їх в одну велику колекцію, що колись мала стати дечим більшим.
Історія за історію; притча за притчею; байка за байкою; пісня за піснею. Час швидко плинув оминаючи нас своєю течією неначе легкі потоки західних вітрів – такі м’які та тендітні, що й згадати про їх існування було важкою задачею.
Здавалося, так буде аж до глибокої старості. Дорога буде єдиною нашою вірною супутницею, будинок - холодним та покинутим більшу частину року, а точки на мапі, які ми пропустили, будуть повільно та наполегливо зникати, лишаючи і так не велику Англію одним цікавим спогадом про подорож.
А потім, все наше уявлення про «розмірене та мрійливе життя», обірвалося з появою Петунії поруч з Оскаром.
Багато років ми жартували про те, що одруження обійде нас стороною, коли Оскар по вінця закоханий в музику, а я в слова літніх пані про загадкові луги та перекручені ліси. Тільки от ми ніколи не думали, що музика для Оскара може набути фізичну подобу.
Петунія Медрід була доволі характерною панянкою, при всій своїй тихості та скромності. Все що вона лишала поза нашими вухами не промовляючи людською промовлялося, як Оскар це любив називати, «щигликовою». Я досі не знаю, як їй вдавалося та вона вкладала в свій кларнет щось більше, ніж подих.
Оскар би краще описав цю її майже міфічну прекрасність та мій розум ніколи не міг підібрати правильних слів, щоразу коли справа доходила до музики. Нажаль його не має поруч, щоб вкласти свої слова мені в перо та й не думаю, що мене чи пергаменту вистачить на такі подробиці.
Якщо перейти до основної мети згадування цієї сирени – за доволі швидкий рік її прізвище змінилося з батьківського на Оскарове і вона та її кланет міцно втислися в наші життя неначе штамп в папір.
Десь тоді мій приятель почав відчувати плин часу та призупинив наші подорожі осідаючи в своєму старому, рідному містечку.
Після цього подорожі стали дещо іншими. Вони не втратили минулого авантюрного блиску чи іскристого наповнення, але це було важко назвати тими самими затяжними та п’янючими дослідженнями, що й раніше. Ні. З схеми пропала друга чарка та десь зо три пляшки вина на тиждень з невід’ємними неритмічними реготами, поганими, заледве розумними жартами та піснями. Ця розувата, рідна вуаль, що огортувала довгі холодні ночі своїм теплом, зникла лишивши тільки вогники нових історій, що звичайно спромоглися запалити мій розум та ніколи не проникали так чутко й глибоко в серце, як вміли робити сонети Оскара.
Але не всі вони дороги відтоді були такими самотніми та неочікувано затяжними. Часом, він все ж таки полишав рідне крильце виціловуючи руки кларнетистки, усипаючи її найнеймовірнішими обіцянками та найабсурднішими компліментами, перш ніж рвучко кинутися до мене та нашого старого ремесла, пустившись в путь.
Напевне, з того, що я встиг записати могло виникнути дивне, але цілком логічне враження, що місіс Вайт не була рада мої присутності в житті її чоловіка, адже тільки зі мною Оскар все ще дозволяв собі зникнути на місяць чи два, забувшись про час, клопоти та обов’язки. Та запевняю вас, Петунія не ненавиділа мою присутність. Я ніколи не зрозумію чому та вона лишалася приймаючою та розуміючою до самого кінця.
Важко не визнати, що вона була до кричущого ревнивою. Це було не в погляді та й не в словах. Оскар ніколи не вірив мені та я готовий заклястися, що бачив її гарпійську лють на кінчиках пальців. Те як вона стискала руки, повільно перетягуючи кісточки у розмові колись не на жарт мене лякало. Така витримана лють та приборкане роздратування було заворожуючим. Правда, мій друг завжди запевняв, що я неправильно це сприймаю та в цих витончених фалангах немає нічого, окрім сердешної мелодійності.
Але навіть так, при всіх капризах та невдоволеностях пані будинку, я завжди лишався для них очікуваним гостем. Петунія ніколи не тримала на мене зла, лише тихо пригощала та майже непомітно слухала історії, які я приносив для свого спраглого за подорожами друга.
Так все і продовжувалося близько п’яти років. Їх дім незмінно лишався теплим та гостинним, а я не зраджуючи своїм ідеям рухався все далі й далі обходячи нові села та містечка та вертався з новими вісточками ідеями та піснями виписаними з четвертої проби.
Напевно так би і продовжувалося моє життя до хвороби. А після того, як морфін став би невід’ємною частиною мене, я б просто осів, як і мій старий товариш, з важким зусиллям відпустивши нескінченні дороги та тропи та лишився б в їх компанії доживати свою надто поспішну старість.
Та пишу я цього листа на самоті, в ледве теплій кімнаті. Якщо я не помиляюся то навіть вугілля перестало жаріти.
З два десятиліття тому, коли я вертався з своєї подорожі, що на мій превеликий подив вперше за багато років затяглася мене не чекали. Не з жаркими вітаннями, ні з теплими словами, ні з запрошеннями до столу. Навіть погрозливого трускоту кісточок не було. Єдине, що я знайшов це повністю знесилений та розбитий горем друг, ледве тепла оселя з якої зникло всяке світло та надгробок, земля поруч з яким ще не встигла осісти.
За ті кілька довгих місяців, які я провів поруч зі своїм скорботним другом я так і не зміг дізнатися, що такого сталося, що підкосило здоров’я його дружини настільки, що та стліла за кілька місяців. Він був, то надто стривоженим, то сп’янілим, щоб переповісти мені все. Навіть згодом, коли йому стало краще, він продовжував відмахуватися від мене ніколи не вважаючи за потрібне згадувати ті місяці, коли мене не було поруч.
Оскар був невтішний. Мій мелодійний та життєрадісний друг вперше постав передімною в зовсім новому, нечуваному образі. Він завжди був швидкоплинним, як і я. Ми були гірше пір’я в обрамі вітрів та ніколи не мали довгострокових прагнень та захоплень. Я не пам’ятав, щоб він так само гірко переживав смерті своїх знайомих, давніх друзів, родичів, навіть батьків. Не впевнений чи він оплакував би мене так само, як і я його, якби наші долі змінилися і він би застав мене в цьому жалюгідному стані, але я точно можу сказати, що Петунію він не зміг забути.
З моїм приїздом, він перестав так нещадно топити своє горе в пійлі та я не думаю, що з моменту її смерті він зміг повернути ясність до свого розуму.
Навіть після багатьох років, виписуючи це на папір мене завзято розриває совість. Саме тоді філософські питання про наші життєві вибори та їх надто химерні наслідки засіли в моєму єстві та стали невідокремною часточкою того створіння, яким я являю себе всесвіту зараз.
Чи вартувала подорож втраченого часу? Чи вартували історії останніх днів моментів, коли я по справжньому міг насолодитися швидкоплинністю часу з Оскаром та Петунією?
Нажаль, філософія ніколи не давала мені вичерпним відповідей, як і життя загалом. Ця невизначеність продовжить йти за мною, як прокльон. Навіть зараз, я не впевнений чи дійду до кінця записки та вона не обірветься.
З моїм щирим вибаченням, я попрошу вас забути про цей момент слабкості. Повернемося до історії, яка мала б стати центром листа. Нажаль мій розум продовжує стрибати зі спогаду в спогад та намагатися скласти це краще та гармонійніше, ніж воно мало бути.
Після кількох місяців трауру та скорботи Оскар ожив. Ви мабуть очікуєте, що це сталося поступово та зараз я повідую вам, як мій приятель повільно з невимовно важкими зусиллями переборов тугу та цього не сталося.
Оскар змінився за одну ніч. В той неясний, туманний ранок він підійшов до мене, мовчки обійнявши та запевнив, що надалі все буде добре і мені не варто переживати. Його очі болісно ближчали нездоровою радістю, а блідота та всеохопна вимученість змушувала моє нутро перевернутися.
Я ні на мить не повірив що стало краще. Здавалося, те що інші називали гарним знаком передімною майоріло, як похоронні вуалі. Це була не хвороба. Хворобу можна було б вилікувати чи діагностувати. Її можна було б призупинити чи хоча б визначити за симптомами. Та з Оскаром все було добре. Ні температури, ні марень, ні дивного кашлю чи запаморочень.
Нічого не могло підштовхнути мене до розуміння того. що відбувалося.
А потім він почав замикатися вночі в своїй кімнаті.
Щоразу, коли я приходив перевірити його, він не відчиняв в незалежності від того наскільки довго я стукав. Він просто сидів. А потім, в момент, який мені так і не вдалося відслідкувати, починав щось насвистувати і продовжував цю моторошну мелодію допоки сонце не сходило.
Як і в питанні загадкової смерті його дружини, Оскар не давав мені відповіді ні на що, хоча й не виганяв з його будинку та був явно задоволений моєю компанією. Мене досі дивує те, що за весь той час, він жодного разу не дорікнув мені, хоча й міг. Не сказав нічого про мою затримку, жодного разу не звинуватив в тому, що я лишив його одного в найважчу мить. Хоча до цього любив тужливо зітхнути та пригадати мені скільки усього я пропустив, у своїх занудних самотніх подорожах. Тоді він був тихим та не галасливим.
Принаймні до настання вечора.
Потім він змінювався, неначе зривався з невидимого чи ліпше сказати метафоричного ланцюгу та кричав на мене намагаючись видворити за двері. Вказував йти куди завгодно, лиш би він лишився один.
Так продовжувалося зо кілька тижнів. Оскару ставало все гірше і гірше. Він повільно слабшав, худ. І до цього мені було важко розгледіти в ньому свого дорогоцінного старого друга та тепер щодня мене переслідувала думка, що я розмовляю не з людиною, а живим мерцем. Навіть той хворобливий блиск надії та радощів, що затуманював все горе не рятував його. Боляче визнавати та вже тоді я розумів, що він радше живий аніж мертвий.
Але він все ще дихав. Його серце все ще билося і це було єдиною важливою річчю. Я міг зарадити його недугу, якщо б зрозумів, що не так.
Тож зібравши всю свою винахідливість до купи, я почав шукати спосіб, яким би я зміг розгадати це дивне таїнство. Виламати двері я б фізично не зміг, вони завжди лишалися підперті і якщо я погрожував їх зламати, він завжди виходив та з гучними погрозами гнав мене геть. А дивлячись на те, наскільки розлюченим та нестримним ставав Оскар в надвечірря, вдертися через вікно не було можливим. Часу вичікувати чи мудрувати з замком в мене не було.
На відміну від таємниці смерті Петунії, мені треба було дізнатися секрет вечорів в його кімнаті якомога швидше. Тоді я вважав, що дізнавшись, що такого він так старанно приховував від моїх очей, я зможу допомогти другу. Я думав, що це його шанс на порятунок.
Тож помізкувавши трохи я прийшов до висновку, що було б непогано оглянути його кімнату вдень, коли та ще не була закрита, а його друг не був таким стривоженим.
Залізти до кімнати було не важко. Оскар ледве тримався на ногах вдень. Куняв та хитався гірше за ті важкі місяці, коли його не можна було знайти без пляшки у руках. Його замучений стан зовсім погано зійшовся з безсонними ночами і я міг без зайвого клопоту ввійти до чужої спальні та оглянути її.
Його робоче місце завжди було безладом. Купа приміток, переписаних по кілька разів мелодій, розкидані пера та одяг. Це створювало затишок. Та безладдя того часу було інакшим. В кімнаті не було світла. Воно губилося в вигинах фіранок не пробиваючись до підлоги. Повітря стало затхлим та спертим, а всі меблі та сміття в кімнаті почало повільно вкриватися тонким шаром пилу. Єдиним, чим здавалося б активно користувалися, були ліжко та шафа, яку я не зміг відкрити власноруч. Здавалося, щось заклинило та не давало прочинити її з середини. Я провів з нею десь з пів години, перш ніж лишити та перевірити ліжко.
Тоді я і знайшов кларнет.
Оскар його майже не ховав, просто накрив простирадлом та й полишив. Він був вимазаний в землі та трохи заржавілий. Такий, неначе його не берегли та викинули в калюжу з багном, а потім, через пів року, схаменулися та забрали так і не привівши до пуття.
Як ви могли б здогадатися, я точно знав, кому належав цей кларнет. Якби я не хотів повірити в збіги по життю та обережне гравіювання в вигляді доволі знайомих, незатійливих квітів не давав навіть на мить замислитися про це. Ця дудка точно належала сирені.
З того моменту, найважливішим для мене питанням, було те, чому вона лежала в ліжку мого друга та за яких обставин Оскар її приволік сюди.
Єдиним жахаючим та надто правдоподібним висновком тоді для мене стала ідея, що Оскар розкопав її могилу та забрав кларнет. Тоді я хотів сподіватися, що лише кларнет та й все, але згадуючи те, як він закривав кімнату та цю неприступну, доволі велику, дубову шафу я не міг не припускати, що щось не так.
Вирішивши, що з усім віднайденим та пов’язаним я маю достатньо причин, щоб безпардонно зламати шафу, я пішов за сокирою. Напевно, якби все пішло за планом то я дізнався про її наповнення, але десь на пів дорозі, до тієї шафи, мене урвав Оскар. Не зрозумілим для мене чином, він зміг здогадатися, що відбувається та не допустити до шафи.
Він щось уривчасто та неясно пояснював благаючи відкласти все та сьогодні ввечері зостатися з ним. Благав пробачити його за те неясне роздратування, що переслідувало його щоночі того місяця та подивитися на те що змусило його так себе поводити.
Я вирішив не пручатися. Він вперше вирішив пояснити все і хоча моє нутро підказувало, що нічого хорошого не станеться. Якби я хотів тоді не піддатися слабким проблескам надії, що затьмарили кларнет покійниці в ліжку Оскара. Та я не зміг.
Я, як завжди, пішов на поводу свого найближчого приятеля та смиренно чекав на відповіді, поки той невпинно поправляв ліжко торочачи мені про щось.
Єдине путнє, що я зміг виокремити з того невпинного потоку слів були прохання не лякатися та слухати до кінця. Тоді я вирішив, що це якось пов’язано з його тихими мугиканнями. Неприємно визнати та тоді я схилявся до того, що моя нечувана здогадка ставала все реальнішою та реальнішою і я запізнився з порятунком Оскара. Все невпинно наближало мене до висновку, що мій друг втратив здоровий глузд та проводив вечори на одинці з трупом, тихо мугикаючи старі пісні, які вони любили співати разом.
Але трупу я не бачив. Та й сильного смороду у кімнаті не було. Тож я відклав всі свої здогадки та лишився сидіти поруч з другом аж до самих сутінків.
Він замовк десь тоді, коли сонце почало завертати за обрій та наполегливо попросив не розпитувати його та мовчки споглядати. Ні в якому разі не перебивати того, що побачу.
Я думав, що в якийсь момент Оскар підніметься, витяге прута, яким би міг піддіти те, що було заховано у шавці та витягне Петунію назовні продовжуючи своє невпинне хворобливе белькотіння.
Але цього не сталося. Не сталося нічого, що мій скептичний мозок міг би припустити та допустити й в найсміливіших здогадках виданих з зайвим келихом у руці. Саме на тих дубових, старих, лакованих дверях моє життя розділилося на до та після повністю зруйнувавшись неначе стара кришталева ваза.
В той момент, коли місяць легенько зачепив полотно над вікном та доторкнувся до шафи своїми м’якими, розсіяними променями і почався кошмар, який я не зміг забути.
Дверцята, які так довго були зачинені прочинилися без зайвої допомоги. Оскар навіть не зсунувся, навпаки ціпкіше вп’явся мені в руку та змусив лишатися на місці. Щось, що заважало їм рухатися зсередини з тихим шарудінням випало на підлогу. То наче була якась стара дошка, я не зміг розгледіти.
Я пам’ятаю, як тонкі обриси пальців обережно визирнули затримавшись на дверцятках шафи. Світла було недостатньо, щоб побачити хто це, в що одягнутий та що на ньому було та я міг вгледіти силует. Затримавшись на кілька секунд вона з шурхотом вигулькнула на підлогу перечіпаючись у довгому пишному платті, обриси якого зачіпало світло з вікна.
Не вагаючись вона піднялася, кульгаво прямуючи до ліжка, навпроти якого ми розташувалися та заходилася шукати щось. Вона не могла втримати кларнет. Її руки по кілька разів вчепалися в предмет та знов і знов впускали його, опускаючи кисті неначе лялька на мотузках.
Раз, два. Я чув як її нігті невимушено вшкрябаються в металеву частину заповнюючи кімнату тихим шерхотом.
За кілька хвилин, вона все ж таки змогла підняти інструмент до вуст, випрямляючи спину та сідаючи на край ліжка. З заїканням в плечах вона трохи нахилися вперед та почала сипіти. Це не була гра, навіть найдосвідченіший музика не зміг би пов’язати це гортанне кряхтіння з інструментом. Пальці не трималися на отворах чи можливо не затискали їх достатньо вправно лише іноді віддалено видаючи спаскуджені ноти.
Ця істота, що просиділа з нами до самого ранку, невпинно продовжувала намагатися зіграти мелодію та зупинилася лиш під ранок.
Я не пам’ятаю, чому я нічого не зробив в той момент. Здавалося, що все застигло навколо і я не міг знайти в собі сил навіть на тихе скиглення про допомогу. Лише коли двері шафи зачинилися лишивши мене та Оскара в смиренній тиші, я взагалі згадав, як говорити та дихати.
Тільки но сонце зійшло, мій друг підвівся потягнувши мене за собою та почав зовсім безтурботно розпитувати, що я думаю про Петунієву гру, не переймаючись моїм неприхованим переліком.
Я не міг осмислити в те, що чув, в те що бачив. Хотілося вірити, що все що тільки но сталося було маревом, що я був хворим та все це мені привиділося, але кларнет все ще лежав на краю ліжка, а біле, зіпсоване та забруднене сукно визирало з знов забитих дверей.
Розуміння того, що відбулося вночі повільно наздоганяло мене та неспокійно осідало всередині.
Це не могла бути Петунія. Не та Петунія, заради якої Оскар зупинив подорожі. Не та Петунія, яка зустрічала його в сніг, дощ та буревії теплим чаєм. Не та Тюні, яку Оскар носив на руках, просто тому, що міг.
Я не міг повірити, що вона могла стати чимось таким жахливим, таким нечистивим. Тоді я не міг прийняти ні цього, ні того, що Оскар самотужки витягнув її з могили та ховав у своїй шафі.
Тільки но голос повернувся до мене, я почав кричати. Пам’ятаю, що тоді вперше втратив найменше відчуття піддатливості слів та вивергав на мого стражденного друга все, що спадало на думку. Кожну претензію та кривду, яку мій запалений ум зміг згадати.
Я вперше бачив, як він плакав, як запевняв, що я не так все зрозумів та й не бачив її зовсім. Він казав, що то янгол зійшов та дав їй ще трошки часу, щоб він міг відпустити її та попрощатися. Що вона сама прийшла до нього та він ніколи б не став викопувати свою кохану, якби боляче йому не було.
Я не повірив. Не зміг. Тоді я тонув і гіркоті спостерігаючи, як найдорожча мені людина розпадається в мене на руках у щось зовсім хворе та невідворотне.
Я не міг на нього сердитися, не міг вказати на те, наскільки по дурному звучали ті слова. Тоді я був впевнений, що Петунія стала невтішною покійницею чий сон потурбували, тож продовжував домагатися в друга поховання.
З тяжким серцем та годинами благань та сперечань, я все ж таки вмовив повернути її. Ми не могли повернути її на кладовище. Розкопана могила точно б привернула увагу та й Оскар так боявся нашкодити і так понівеченему та ледве цільному тілу, що змусив мене обмежитися садом за помешканням Вайтів.
Ми закопали її поруч з вікном до її кімнати. Разом з нею напівіржавий кларнет та хрест домовившись завтра піти до церкви та попросити про допомогу.
Оскар попросив мене дати йому спокій хоча б на один вечір та лишити все, як є до завтра. Дати йому пережити це і піти далі. Я був надто змучений, щоб пручатися. Вся злість, горе та обурення зникли, як тільки лопати стукнулися одне об одну в коморі, лишаючи після себе тишу та відчуття виконаної роботи.
Петунія була в землі. Якби Оскар її не розкопав, що було б дивом, так як він був настільки слабкий, що заледве міг стояти сьогодні ввечері, коли ми переховували Петунію, не було б причин не дати всьому влягтися.
Зараз, дивлячись на все після багатьох років, я розумію, що відкидувати слова Оскара повністю - було дурним рішенням. Треба було не лишати все на потім, а упокоїти її раз і назавжди та я був втомленим.
Весь той час, що я намагався достукатися до друга та витягнути його спочатку з горя, а потім з проблем тиснув на мене і я не мав сили ні на що. Я сподівався, що Оскар був в схожому стані – знесилений, замучений, сонний.
Тоді я надто швидко втратив свідомість та спав від полудня до майже що світанку.
Сонце тоді ще не зійшло та місяць вже зник, лишаючи тільки неохайно нерівну смужку світла над горизонтом. Я збирався перевірити друга, запевнитися, що все гаразд та піти спати далі та на мене чекали не замкнені на замок двері і тиша, а відчинена настіж кімната.
Пам’ятаю, тоді мені вже здалося це дивним. Навіть, якщо Петунії більше не було, я був майже впевнений, що ця звичка зачинятися застрягла в Оскарі на роки. Але ось, я оглядаю свічки, що якимсь дивом опинилися на підлозі і знайомий, ненависний силует.
Я застиг в дверях, не в силах щось промовити.
Петунія сиділа на підлозі, підпалені свічки, що потроху доходили до канделябру освічували її набагато краще, ніж місячне сяйво. Її наполовину згниле, розпухше обличчя привітно всміхалося мені, без жодної ознаки недоброзичливості чи злоби. Вона невимушено сиділа, розправивши свою брудну, білу сукню та невпинно погладжуючи щось руками.
Мої ноги підкосилися, коли я зрозумів, що вона гладила.
В її задубілих пальцях, які не могли зігнутися лежала голова Оскара. Він дивився в порожнечу мертвим поглядом трохи привідкривши рота, з якого повільно стікала слина. Він виглядав спустошеним. Неначе в ньому не лишилося нічого, окрім кісток та шкіри.
Кінчики довгих, поламаних нігтів трупу Петунії були в крові, я не впевнений та здається, під ними застрягли волосся та шкіра.
Вона мовчала. Довго оглядала мене, перш ніж зупинитися, розуміючи кивнути та простягнути мені руку мружачи на мене добрі, теплі очі.
Я лишив їх там. Втік, тільки но відчув ноги та згадав в який бік до храму.
Коли священник дістався до будинку знайшли лише два трупи, що лежали в обіймах. Обмазану в землі, напіврозкладену жінку, з кларнетом у руках, та чоловіка, чий труп радше виглядав, як скелет чи замордований голодом бідолага, а не музика, що колись звеселяв містечко.
Їх поховали разом. Не змогли роз’єднати руки, що намертво вп’ялися одна в одну.
Лишився тільки будинок, напрацьовки Оскара та загадка того, як Петунія потягла його за собою на той світ.
З тих пір, я невпинно шукав відповіді. Шукав історій, людей що бачили жахіття чи хоча б чули щось про повставших з могил. Та жодна людина в Англії, Франції чи Італії не дала мені відповіді. Жодна з історій чи примар, яких я дослідив не встала на місце чітко та ясно.
Петунія не була злою. Вона здавалося й сама не розуміла в що вв’язалася, так само і Оскар, що під кінець радше скидався на примару без розуму, а ніж на себе. Я навіть не знав, як померла ця жінка, не мав жодної зачіпки, яка могла б привести мене до розуміння, що багато років тому змусило мене втратити їх.
Я не зміг дізнатися що сталося з Петунією, чи дійсно Оскар не сам занепастив себе розкопавши могилу та що змушувало її щоночі сідати та мучити той кларнет. І не дізнаюся.
В мене не вистачає часу. Але ти мій дорогий читачу маєш його. В тебе є роки життя і сподіваюся, що більше знань та книг, що могли б стати в пригоді. Якщо навіть ні, то в когось вони точно будуть.
Тому передай йому це. Це моє остання прохання, як вмираючої людини.
Як людини, що поклала все своє свідоме життя на пошук відповіді та так і не змогла. Можливо тоді, колись я зможу лежати у землі спокійно. А доти дякую, що допоміг мені мій чарівний незнайомцю. Сподіваюся, колись все погане, що я згадав тут зляже з твоєї пам’яті, як іній з вікон і ти як і я лишиш у своїх спогадах тільки світлу пам’ять про подружжя дому Вайтів.
