Переступний рік

1

Мряка. Зима цього року чорна. Всього кілька раз сніжинки пролітали: падають на баговинисько й тут-таки тануть.

Сирість аж до кісток пробирає. Гірше, як в мороз суглоби ниють, я, як якого дня пілюльку (як мама казали) ковтну, чаєм зап'ю і нормально — терпимо, а сьогодні рука аж пече, й пілюлі не помагають. Пальців немає, а вони пеком печуть.

Тож я, поки тихо,— постріли тільки здалеку відлунюють — вмостився в бліндажі, та й розтираю руку. Взяв мазь — жир запашний на якихось травах —пахне, як у веранді в батьківському домі, коли заходиш у нього з вулиці, запах засушених трав аж в лице б'є — волонтери привезли в коробочках з-під кіндерів. Трохи відкривати їх незручно: поки нігтями підчепиш, але прикольні — вкинув до кишені та й є. Потру свої калічки тим жиром, наче й легшає. Останнім часом сверблять понівечені фаланги і болять, як ніколи.

Відчув на собі погляд Юрчика — геть молоде хлоп'я, недавно до нас кинули. Його однолітки он відоси в тіктоках знімають, а він добровольцем на передок пішов, каже: «орків треба з України гнати».

Так же ж він жалісно на мої культі дивиться.

— А що, Юрцю? — питаю.

— Нічьо, — відвернувся.

— Та, що? Кажи, — бачу: його аж крутить, так спитати хочеться.

— Гранатою пальці відірвало, Палич? Чи...

— Та де!.. — відмахнувся й мовчу.

І він мовчить. Мовчить, а сам так перелякано на мою руку коситься, ніби то йому пальці скалічено. Аж шкода пацана стало.

— Та то мені свині відкусили, — говорю.

— Та ну!.. Брешете.

— Собака бреше.

Він не вірить, але помітно розслабляється й заспокоюється.

— Чи то ви орків свинями називаєте, Палич?

— Ну, то теж свині...

— Юрко! — чуємо голос командира знадвору.

Юрчик струснув бушлата: чи бува миші не позаповзали — їх цієї зими сила-силенна розвелося, лізуть як прокляті — і пригнувшись, щоб макітрою не шарахнутися об дощату стелю, вийшов з бліндажа.

Я наколотив собі чаю, притулив скалічену руку до гарячого кухля — добре. Примружив очі й наче трохи закимарив – поки тихо.

Пальці я втратив чотири роки тому, не всі, тільки верхні фаланги двох і середній майже повністю (фака не покажу, а сяку-таку дулю скрутити можу), та й на лівій руці — то не так страшно. Пригода та сталася ще до повномасштабки. Мене тоді під Донецьком контузило. Після шпиталю поїхав до сестри, підлікуватися, та вже думав там і залишитися — якусь хатинку невеличку купити. Мені вже за п'ятдесят – навоювався, нехай, думаю, молодші повоюють.

Сам я родом з Донеччини, хоча більшу частину життя прожив під Ялтою. Після армії поїхав до Криму відпочити, а там роботу на винограднику запропонували, їх саме потроху почали відновлювати після того як повирубували під час горбачовської антиалкогольної компанії. Одружився, народилися діти — все як у всіх, жили тихо, мирно.

Зимою 2013-го саме був у Києві по справах, а тут — майдан. Так я там і залишився, вистояв разом з усіма до кінця. З майдану й на війну пішов.

Подзвонив дружині, вона сказала, що в Криму мені робити нічого, та й діти за рашку: так виховав —винен.

А сестрі друзі допомогли з Донеччини виїхати. Вона давно розлучена. Дочка в Італії, на заробітках.

Виділили сестричці будиночок в Черкаській області, в невеличкому селі Монастириське. Дзвонить, говорить, що подобається. Каже: «Луччє чім було». До себе кличе. От я й поїхав.

2

Хата у сестри як писанка-мальованка — світлиця, а не хата: картини вишиті бісером на стінах, на картинах рушники. Вона мені говорила, що в фейсбуці записалася в групу якусь хендмейдну і там отакій чудасії навчилася.

Я тільки рота роззявив, як те побачив — сестра обнімає, гукає заходити, а я на порозі завмер. Роззираюся, як в музеї і сісти боюся: на стільцях напинала в'язані, серветочки, на дивані подушки й накривало вишиті. Сестра сміється з мене, що стою як пень.

Коли дивлюся, справа на одвірку хрест висить, дерев'яний, різьблений, але дивний якийсь – донизу видовжений і загострений, як шпичка.

— Настю, а що то у тебе за хрест такий? — сестру питаю.

— Та хто й зна. Він тут був, як я в'їхала. Кажуть, в хаті раніше старовір якийсь жив. Хрест гарний, думаю — нехай буде.

Я потягнувся рукою до хреста. Коли це стук в двері, я аж пересмикнувся.

— А хто там? — гукнула Настя.

— Свої,— з-за дверей озвалися приємним жіночим голосом.

— Та це жінка нашого старости, — сестра радо кинулася відчиняти двері.

— А ти заходь, не стій на порозі, — додала мені.

Старостиха виявилася приємною, як і її голос. Як для мене, то й не жінка, а дівчина, видно що бідова — карі очі аж блищать.

— Фффух... Набігалася! Добривечір вам!

— Добрий вечір! Заходьте, Антоніночко, до мене ось братик приїхав.

— Здрастуйте,— приязно привіталася молодиця.

І схвильовано заторохтіла:

— Ніколи, тьотю Настю, я краще завтра вдень до вас забіжу.

— Ну, то завтра мені, щоб без Ромчика й не приходила, бо й в хату не впущу.

Обидві заусміхалися.

— Ромчик — то синок Тонічки, такий хлопчик потішний,— пояснила мені сестра.

— Я ж чого до вас прийшла,— Тоня враз посерйознішала,— Ви ж чули, що в сусідніх селах люди зникають?

— Та так,— стурбувалася сестра.

— Так от, Сашко мені сказав...

— То наш староста,— кинула сестра до мене.

Тоня ствердно кивнула й трохи насупила темні брови.

— Він сказав, щоб я всіх оббігла й попередила без потреби з дому не виходити.

— А він же ж де?

— В Лозуватці, сьогодні там поліція з області була, завтра у нас мають бути,— Тоня зітхнула, — Ой, тьотю Настю, вже набігалася й ніг не чую.

— А я пропонувала зробити у вайбері групу села, — діловито вставила моя Настя.

— Ой, — Антоніна махнула рукою, — який там вайбер, тьотю Настю? Тут і кнопочний телефон не в кожного є.

— То може хоч присядь, відпочинь?

— Та немає коли!

— Я чула, в хлібному жінки говорили, що кілька років тому вже було таке.

— Чого не знаю, того не знаю. Все! Побіжу! Мені ще ж і в Москалиху бігти.

— Куди?— перепитав я, думав що почулося.

— В Москалиху, — відповіла Тоня, вже трохи роздратована.

— А чого Москалиха, там що, москалі живуть? — мене розібрала цікавість.

— Звичайні люди там живуть. Ми з чоловіком теж два роки як з міста переїхали. Говорять, раніше там великий хутір був, а зараз тільки назва лишилася.

— Та дві хати під лісом і сарай розвалений,— додала Настя,— мав бачити, як їхав, автобус там до села завертає.

— Сірі такі, я думав то хліви якісь?

— Вони. Це ж я в інтернеті вичитала, що ще за царя, не пам'ятаю якого, людей з росії в Україну ввозили і вони поруч з нашими селами в хутірцях селилися.

— Ой, не знаю, хто там куди селився, — заметушилася Тоня,— знаю, що мені туди бігти треба, а вже вечоріє. А у мене діти вдома самі! Та ще й люди говорять, що бачили біля Москалихи великого хряка, — вона притиснула до себе кулачки, показуючи як їй страшно. А бігти треба!

— То давайте я сходжу, — смикнув мене чорт за язика.

— Та ж ти тільки з дороги, — стривожилася сестра.

— Що ви, не треба, я сама,— Тоня схопилася бігти.

— Та скільки тут йти — одна нога тут, друга там. Я швиденько.

Кинув я рюкзака під стінку та й пішов до Москалихи.

Йду, тільки сніжок під ногами порипує. А село як вимерло, ніде ні душі, і собаки не брешуть. В крайній хаті у вікні запримітив бабцю. Я їй махнув, вітаючись, а вона тільки дивиться на мене й головою скрушно хитає, аж моторошно зробилося.

***

Вийшов я за село, зійшов з втрамбованої машинами в снігу дороги, на невелику, втоптану стежку, що бігла в бік лісу. Серце в грудях гупало в такт крокам, у вухах шуміло і здавалося, що то з шумом і потріскуванням пролітає в повітрі ріденький пухнастий сніжок. Я подумав про побратимів: якось дивно бути тут, коли вони там. Тут ніби й війни немає, аж чудно!

Так, поки я помалу до того хутірця дочвалав, геть звечоріло.

У вікнах будинків не світилося. Я роззирнувся, чи ніде немає пса й підійшов ближче. Хати стояли якісь трохи набокуваті, кривенькі. Між ними похилився шматок частоколу, напевно колись то був великий паркан, що відділяв двори. Під снігом лежали купою, абияк складені, дрова. То тут, то там з-під снігу виднілися звалені дошки, залізяччя, старі коробки, ганчір'я — різний мотлох, скиданий під боком чи то невеликої комори, чи дровітні.

— Господарю! — гукнув я, підходячи ближче до хат.

На дверях першого будинку висів навісний замок. Я обійшов зачинений дім і попрямував до другого. Там замка не було, я постукав. Ніхто не відповідав.

— Господарю! — постукав ще раз.

Тиша.

Трохи потупцявся та й хотів вже було йти. Та якось ніяково перед Антоніною стало, я ж ніби її підвів, тож я, для певності, надумав ще й у шибку стукнути.

Щойно протягнув руку до скла, як зсередини хати зиркнули маленькі блискучі очі.

Аж серце похололо! Велика волохата морда з сірим писком дивилася на мене. Їй богу, подумав, що то чортяка якась. Мармиза лупнула очицями, побачивши мене, відсахнулася і щезла.

У глибині оселі загорілося мляве, рухливе світло. Двері зі скрежетом привідчинилися.

— А хто тут у вікна заглядає?! — гримнув неприємний скрипучий голос.

— Еее, — я прокашлявся. Шум у вухах посилився, почала боліти голова, — Тут таке діло...

— Яке діло?! Що треба?! — з-за дверей висунулося лице, а в хаті зарохкало.

Ото, думаю, Я дурень, свині злякався? Мені аж від серця відлягло.

— Добрий вечір! — кажу вже сміливіше,— Я за дорученням старости.

І переповів їй прохання старостихи.

— Ой, та що ж я вас у дверях тримаю? Заходьте! — голос полагіднішав, двері відчинилися ширше.

— Ні, дякую, треба в село вертатися. Вже й так темно.

— Ой, прасю-прасю, ну хоч на пять хвилин увійдіть. Так не вдобно перед вами.

— Та, чого ж? Все гаразд.

— Та заходьте, прасю, хоч погрійтеся.

—Та не холодно,— відказав я, але таки увійшов.

З нутра хати, як кулаком у ніс, вдарило тепле, сперте повітря, такого смердючого запаху й у нас в бліндажі ніколи не було. Перегар, запах, чи то поту, чи скислої їжі, і, наче як свинячого гімна.

Враз щось штурхонуло мене в ноги, я ледь втримався, щоб не впасти, повз прошмигнув і вискочив з дверей великий кнур, схожий на рябого собаку.

«Певно, про нього й говорила Антоніна», — подумав я.

— Ой, а то нічого, що я його випустив?

— Нічого, побігає й вернеться,— відповіла дебела, щоката тітка, білобриса й конопата, — Прасю, сідайте.

Вона скинула зі стільця навалений одяг.

— Ні-ні, дякую, мені треба йти.

— Та хоч трохи посидьте, бо дочка заміж не вийде. Сядьте,— вона підсунула мені стільчик,— Ото ж так кажуть: якщо дівка в хаті є, то гостю треба посидіти, щоб дівка не засиділась. Не чули?

— Не чув,— я сів.

Біля ліжка, заваленого ковдрами, схожими на клоччя, в напівтемряві горів каганець. Господиня, простеживши за моїм поглядом, запитала:

— А чи в селі світло є?

— Було, як я йшов.

— А у нас ось, знову немає. Може з проводкою шо. Ось Митро взавтра подивиться.

Вона трохи помовчала й додала:

— Митро то мій синок, такий мені помічний хлопець. Він в Лозуватці робе, пізно вертається.

— Ну, то добре, я вас попередив, то можу йти,— ляснувши себе долонями по колінах, намірився вставати.

— Ви вже йдете? І не посиділи?! Хоч би б чайку випили,— бідкалася вона.

— Та, ні. Дякую!

— То я вам дякую! Дякую, шо не забули про нас! Такий у нас голова хороший, ніколи не забуває...

Я засовався на стільці вже, й не знаючи, як урвати її балаканину.

— Ой! Так пізно! Ну, куди ж ви підете? А давайте я вам у хаті в Митрофана постелю? А взавтра зранку й підете.

— Ні-ні.

— Та як же ж це? Не по-людському! Коли ж то у нас ще гості будуть, а я й чаєм не вгостила?

— Не...

— Та ж і Касіянів день сьогодні! Куди ж проти ночі йти?! То ж і з хати виходити не мона.

— Чого? — я вперше чув про Касіянів день. І єдине, чого мені хотілося тоді, це пошвидше забратися з того смороду, у мене від нього ще дужче голова розболілася.

— Ну та не мона — старші люди казали й ми кажемо.

Купа на ліжку зашевелилася, з-під неї щось невдоволено муркнуло.

— Альоно, а вставай, гляди — у нас гості,— гукнула жінка.

Купа заворушилася жвавіше, з-під клоччя донісся приглушений голос:

— Уууу...Чого вам? ...Поспать не дають.

— Вставай, бо й щастя своє проспиш. Вставай!

Ковдри розгорнулися, з-під них вилізла велика розпатлана дівка.

— Чого вам?! Спати хочу...

Світло свічки висвітило її лице — вона здалася мені копією матері, тільки молодша. Побачивши мене, дівчина заусміхалися, її верхня губа негарно задерлася, відкривши великі зуби з такими щілинами, що й кінь проскочить.

— Здрастє,— поздоровкалася вона, злазячи з ліжка. Заправила за вухо пасмо волосся, та воно знову впало їй на лице, як засмоктаний пейс.

— Ти хоча б халатика накинула,— повчала дочку матір.

— Не хо,— дівка обсмикнула рожеву сорочку, схожу на довгу майку, з якої випирало все її огрядне тіло.

— Одягнися, кажу тобі!— правила своєї матір,— Стидайся!

— Ма, щас так ходять,— вона ще тугіше натягнула майку, так що великі, вкриті ластовинням груди, ледь не вивалилися з вирізу.

— Та хто так ходить?! Що то за мода за така безсоромна у вас?!

— Дай дівці спокій! — присік її чоловічий голос.

Тільки тепер я побачив дядька, що весь цей час мовчки сидів за столом, склавши на нього руки й схиливши на них голову, яка здавалася заважкою для нього. Він підвів погляд, поглянув на мене, а звернувся до дружини:

— Неси сивуху, у нас гості!

— Ні-ні, я не п'ю. Мені не можна, я приймаю ліки. Вибачаюся, але маю йти,— відказав я.

— Чого?! Брезгуєш?— пробасив мужик,— Хороша сивуха, сам варив — по сімейному рецепту!

— Ні, мені не можна,— твердо сказав я.

— А ви пригубіть, просто щоб спробувати, свіжа,— припрошувала жінка,— не пийте, пригубіть, а я вам чаю заварю — не погордуйте! Я така рада, що ви зайшли!

— Сестра хвилюватиметься.

— А ви їй подзвоніть.

І тут я згадав, що залишив телефон у рюкзаку.

— Ой, а у нас теж телефонів немає,— заметушилася жінка, — То вже як Митрофан повернеться, то й подзвоните. Ви ж знаєте номер сестри?

— Та знаю, але...

— Ну, то й добре.

— А я говорила, що й мені телефона треба, ви все Митрофанчику своєму! — залементувала дівка.

— Нащо тобі? Ти спиш цілий день! — прикрикнула матір.

— А ваше яке діло? Хочу то й сплю!

— Ану! Цить, баби! — чоловік грюкнув кулаком по столу, і смачно ляснув дівку, що саме підійшла, по сраці. Вона гигикнула, — Буде тобі телефона!

Старша жінка незадоволено зиркнула на чоловіка, але нічого не сказала.

— Уляно, подай чарки й збери нам до столу, — наказав він дружині.

Я ще намагався віднєкатися, та врешті лишився.

***

Сивуха їхня, хоч гидка й смердюча, а вставляє таки добре, від одного тільки запаху памороки забиває. Мало що пам'ятаю з того вечора. Майже одразу, після першої чарки, перед очима все попливло. Ловив на собі хтиві погляди їхньої Альони: вона то поправляла пейса за вухо, то смоктала його, лупаючи на мене кругленькими очицями. Далі не згадаю, як опинився на ліжку, а вона на мені – м'яка, гаряча, цицьки мені до рота пхає, кожна як відро. А я лежу під нею й думаю: «Як би не виригати». Від отого їхнього хатнього духу мені вже вчувається, що й її тіло ним просмерділося. Тоді я зомлів, чи заснув.

Дивлюся, а за столом Славко сидить, хліб жує — чорний-чорний, такий як він хотів.

«Значить встиг,—думаю,— Привіз!»

Я коли в армії служив, ще при «совку», в Узбекистані, через рік служби у відпустку мав їхати. Славко попросив привезти йому житнього хліба з України. Нам тільки білий в їдальні давали, несмачний він Славкові був: «Як трава, і хлібом не пахне»,— говорив він.

Я привіз хліба, а його вже за річку відправили. Більше я Славка й не бачив, десь в кишлаку духи прирізали*.

А тут дивлюся, сидить — молодий, як Юрчик зараз, тільки вусатий.

Я дивуюся — ми з нього ще підсміювалися, що у нього вуса не ростуть: дєд, а безвусий (тоді тих, хто другий рік служив дідами називали, і дозволяли носити вуса, невеликі, над губою), а тепер у нього вуса, та ще й довгі, козацькі. Подивився він на мене й каже:

«Кохайтеся, чорнобриві, та не зі свинями...»

Я реготнув і прокинувся.

У хаті таке хропіння, що аж гай шумить — не дивно, що мені таке й наснилося.

Альона коло мене на ліжку лежить, сопе. Моя рука у неї на боку, я мацнув її, а у неї шкіра груба, волосата.

«Тю!» глянув, а то не дівчина, а велика рожева свиня лежить, спить, тільки п'ятаком дме.

«Оце такого мені ще не було,—думаю,— Що хочеш бачив, а щоб свині на ліжку спали, ще не бачив!»

Щойно хотів вставати, відкрилися двері. До хати, запускаючи свіже, прохолодне повітря, увійшов міцно збитий молодик, я вирішив, що то їхній Митрофан.

Мені так ніяково стало, що я зі свинею лежу, що я й принишк, вдав, наче сплю.

— Йдіть їсти! — пробасив хлопець, висипаючи посеред хати на долівку їжу, що гупнулася з глухим звуком.

Свиня зіскочила з ліжка й потрухикала до нього. По звуках чавкання я визначив що свиней у хаті кілька.

— Їжте-їжте, наїдайтеся. Сьогодні останній день. Тоді ще чотири роки чекати, поки наїмося.

Чую, він до ліжка підійшов.

— О! А з цим що робити?— його голос гудів наді мною.

У нього за спиною озвався батько:

— Та, що ж з ним робити? Порішити!

«Нічого собі!» — думаю, а сам кулаки стиснув, зібрався відбиватися.

— Він мій! Я собі його хочу! Хай жениться! — голос Альони.

— Він старий тобі! — мати.

— Самі ж говорили: «на безрибьї і рак – риба»!

— Говорила, та подивись який він поганий.

«Ну, це вже й обідно!» — думаю.

— Он Митрофан тобі кращого знайде.

— Постійно говорите, що знайде, а він не знаходе!

— Цього разу, кажись, точно, я вже й домовився там з одним,— відказав хлопець.

— От бач,— заспокоювала мати.

— Ну, то я хоч полежу з ним трохи. Я сама його задавлю, — репетувала дівка.

Мати хотіла щось заперечити, але в розмову втрутився батько:

— Нехай!— гримнув він.

— А як його в селі шукатимуть?— мати.

— Нехай шукають! Скажеш: прийшов, та й пішов. Я одежину його в лісі порозкидаю. Не мона його відпускати, а як він щось бачив?!

— Не мона! — погодився син.

На цих словах вони замовкли і більше не говорили. В хаті було чутно тільки свиняче чавкання.

Хтось вийшов на вулицю. Альона прилягла на край ліжка. Свині затихли. Хатою знову поповзло хропіння, спочатку тихе, потім таке, що від нього аж стіни задвигтіли.

Я уявив, як Альона давить мене своїми рябими відрами і почав потихеньку сповзати з ліжка.

Намацав у півтемряві свій одяг, швиденько вдягнувся, взувся та й драла — пішов обережно, щоб по темному на свиней не наступити.

Світло місяця, просочуючись крізь вікно, лягало долі білою смугою і я побачив на підлозі в тій купі, що Митрофан висипав, шматки м'яса. Я спершу не повірив: «Ну хто б це свиней м'ясом годував?»

Придивився – плоть... кістки...

Я аж проблимався.

Порубані людські тіла: руки, ноги...

Голова, невелика, схожа на дитячу, дивилася на мене єдиним невидючим оком, ніс відгризений, більша частина обличчя відбілована аж до кістки.

Я різне бачив на війні, та ніщо мене не вжахнуло так, як те дитяче обличчя в купі скривавленої плоті.

Здається, я скрикнув, шум у вухах був такий, що я не чув власного голосу. Крізь той шум прорвався вигук господаря дому:

— А ти куди зібрався?!

Я кинувся до дверей. Поточився. Ледь не впав, останньої миті вхопився за край столу, стіл хитнувся і з гуркотом повалився на бік. Важкий запах самогону, що розлився по підлозі, наповнив і без того смердюче повітря.

— Уляно! — заволав чоловік, кинувшись на мене, велика туша під два метри зростом насувалася. Він вхопив би мене, якби не стіл, що перегородив йому шлях.

— Уляно! — ревисько.

— Тримаю! — голос жінки прозвучав знизу — певно, вона спала на підлозі. Цієї ж миті вона намертво вчепилася в мою ногу.

Я шарпнувся, раз-другий – вчепилася, не відпускає, тільки крекче.

Чоловік відштовхнув стола.

Альона скочила з ліжка.

— Що таке?— вхопила каганця, підкрутила ґнотик, щоб роздивитися рейвах і кинулася до нас.

Я ще раз шарпнув ногу, жінка вчепилася сильніше. Тоді я щосили вгатив їй у щелепу вільною ногою. Тітка завила від болю, пустила мою ногу, відсахнулася і втрапила під ноги чоловікові. Той з матюччям повалився на неї, ця купа збила з ніг Альону. Вона впустила з рук лампу, та з дзенькотом розлетілася по підлозі. Цей дзенькіт я чув, вже вискакуючи з хати, і не був певен — чи дійсно чув його, чи то дзвеніло мені у вухах. Я вискочив чимдуж звідти. Під дверима лежала дровеняка. Недовго думаючи, я вхопив її і вставив у дверну ручку, так щоб двері не відчинилися зсередини. Та й дав дьору!

Ноги мене самі несли звідти — біг, не озираючись.

Сніжок припорошував щетину і вії, а мене всього аж лихоманило.

Заскочив я у дім. Сестра не спить, щось в'яже, мене чекає:

— Де ти був? Друга година ночі! Вже не знала, що й думати!

Я, поки біг додому, вже втратив певність у тому, що бачив. Ті шматки тіл вже здавалися мені сном — п’яним дурманом.

Сестра до мене — бачить що мене всього трусить, аж сіпає.

— Та що ж сталося, Володю?

— Нічьо. В лісі заблукав.

— Який чорт тебе туди поніс?

Вона допомогла мені зняти верхній одяг і роззутися.

— А що від тебе так смердить, як з хліву?

— Можна я ляжу?

— Хоч чаю попий, щоб зігрітися,— розгублено мовила вона, підводячи мене до дивану. Я, як був у одязі, так і звалився на нього.

— Спати,— сказав і вирубився.

Настя прикрила мене ковдрою і погладила по голові, я не пам'ятаю цього, але знаю, що вона це зробила — моя старша сестричка.

***

Прокинувся я від гомону жіночих голосів. У кімнаті вже було зовсім по-денному світло і вся вчорашня пригода тепер здавалася мені дурною оказією. Хоча ті шматки людських тіл і стояли у мене перед очима, та я був певен, що все те мені привиділося зп'яну.

«А може, вони мені й якогось клофеліну в свою бодягу підмішали, щоб до дівки вкласти», — думав я і вся та попередня ніч була мені, як в тумані.

Я впізнав голос старостової жінки, говорили вони з Настею, тихо, але схвильовано.

— От же ж, ніби горя мало,— шепотіла Настя.

— Та й не кажіть, тьотю Настю. Ну, добре хоч ніхто не постраждав.

— Правда,— сестра зітхнула. Думаю, що поглянула на оті свої вишиті ікони на стінах.

— А Митрофан як?— знову заговорила сестра.

— Плаче.

«Митрофан!» — я схопився.

— А що сталося?! — підводячись з постелі, запитав.

— Ой, вибачте, ми вас розбудили, — перепросила Тоня.

— Нічого, я вже не спав. То що там?

— Хата в Москалисі вигоріла.

— Хтось загинув?

— Та ні, слава Богу, тільки свині попеклися.

— Свині?

— Ну, так, згоріли бідненькі, — молодичка жалісно скривила губки.

— А люди?

— Нікого не було, вони на свята до родичів поїхали в росію, чи що. Митрофан, син їхній, на господі лишився, закрив свиней у хаті, бо у них хлів розвалився, та й пішов спати, а гасову лампу загасити забув. Видно, свині її перекинули.

— І що там, нікого більше не було?

Напевно, щось в моєму голосі видало хвилювання, бо Тоня поглянула на мене з підозрою:

— Я ж оце й прийшла, щоб запитати вас, чи ви там чого не бачили? — вона поглянула на мене уважно своїми темними оченятами.

— Нічого не бачив. Зачинено у них було.

— Ясно,— очевидно, що вона засумнівалася в моїх словах, але нічого не сказала.

Тож я вдав байдужість, вибачився, сказав що хочу ще поспати та й ліг. Лежу й думаю — куди ж люди з хати ділися, що то взагалі за чортівня зі мною минулої ночі сталася?

Тоня пішла.

Сестра покликала мене до столу. Їжа до рота не лізла.

— Їж варенички,— припрошувала сестричка,— з капусткою, ти ж любиш. Я раненько встала, для тебе старалася.

Коли це в двері загримали, та так, що двері ледь з петель не зірвалися.

— А хто там?! — гукнула сестра стурбовано.

— Відкривай! — гримнув голос з-за дверей.

— Не відчиняй! — крикнув я, трохи забарившись

Було вже пізно: Настя, кинувши на мене збентежений погляд, відчинила клямку.

— Та це ж...

Митрофан відштовхнув її, заскочивши всередину:

— Де він?! — ревів розлючений молодик, маленькі страшні сірі очі виблискували з-під великого навислого лоба.

— Де він?! Уб'ю!

Він ще раз штовхнув Настю з такою силою, що вона не втрималася і впала на підлогу. Велика туша молодика нависла над нею, замахуючись сокирою.

— Де він?!

Я кинувся на парубка з-за спини, потягнув за ватника, відтягуючи від сестри. Він вайлувато розвернувся і, побачивши мене, аж заревів, опускаючи сокиру. Я встиг вивернутися від удару. Він насувався на мене, як стрімчак. Серце гупало наче в голові. Кричала сестра. Митрофан ревів, насуваючись. Я відступав у сіни. Хутко роззирнувся — на очі втрапив той дивний хрест на одвірку. Я вхопив його — хрест приємно ліг мені в долоню — я, стиснувши його над перехрестям, як ножа, кинувся на оскаженілого хлопця. Вбивати його не хотів, але й вивертатися від сокири довго не здужав би.

На диво, хрест легко увійшов у його бік, я старався нанести удар так, щоб не зачепити життєво важливі органи.

Заточеним кінцем хрест прорізав одяг і м'яко занурився в тіло, я наче й зусиль не прикладав —хрест вирвався з моєї руки, принаймні так мені тоді здавалося.

Митрофан поглянув на мене здивовано, випустив сокиру і, підточуючись вниз, обхопивши хреста руками, вирвав його з себе й відкинув. Долоні його почервоніли, взялися пухирями, а в хаті засмерділо смаленим.

Хлопець ліг на бік, підтягнув під себе ноги й застогнав, прикриваючи рану руками. Кров цебеніла крізь його пальці, така темна, аж чорна. Він хрипів і важке дихання зі свистом виривалося з його горла.

Сестра кинулася до нього.

— Настю, ні!—зупинив її я окриком.

Тіло на підлозі билося в конвульсіях, його тіпало, вивертало, лице кривилося в муках, кістки черепа деформовувалися, лице звузилося і видовжилося, руки й ноги зменшилися, наче склалися, а тулуб роздуло. За кілька хвилин перед нами лежав здоровенний хряк, схожий на якусь страшну свино-собаку.

Хряк виборсався з одягу й кинувся на мене.

Настя верещала.

Я швидко нахилився, щоб підняти хреста, ліву руку автоматично виставив перед собою.

І тієї миті, як я вхопив правою рукою хрест, кабанячі ікла зімкнулися на пальцях моєї лівиці.

Я з криком, не так болю, як люті, всадив шпичку в кабанячий бік, другий мій удар прийшовся йому в серце.

Свино-пса засудомило і він здох.

Я стояв над ним зі скривавленими руками, його кров змішалася з моєю.

3

Сестра трохи заспокоїлася, обробила мені рани і я їй розповів про свою нічну пригоду в Москалисі (ну, все, крім того, що спав зі свинею).

І ми з сестрою вирішили нікому не розповідати правду про те, що трапилося, щоб не мали нас за психів. Домовилися говорити, що то дикий кабан у дім увірвався і копоті наробив.

Я пожив у неї, поки підодужав, а тоді до побратимів на передову повернувся. Мені тут спокійніше, тут хоч нічні жахіття не мучають.

До останнього часу так було, а цієї зими, десь з середини грудня, страшні сни повернулися і культі болять нестерпно, раніше теж боліли і на дощ викручували, але ж не так.

Тепер я згадав, що цей рік переступний і скоро Касіянів день.

А що як я від отих свино-собак заразу підхопив? Що як і я почну перетворюватися? — от що терзає мене останні дні.

Юрчик повернувся до бліндажа.

— А що там?— питаю.

— Пташку запускали.

— Дрончика?

— А то.

Подивився я на нього і подумав про свого товариша, якому привіз хліба, але так і не віддав.

Думаю: «Це ж він мене тоді в тій Москалисі розбудив».

— Юрцю,— таки наважився я.

— А що?

— Щось скажу тобі й попрошу зробити для мене, якщо потреба буде. Ти можеш мені не вірити, просто зроби як скажу.

І я подав йому хрест, загорнутий у вишитий рушник.

10.12. 2023 (березень 2025 року)

*«За річку» термін походить з часів Афганської війни, означає, що військових перекинули в Афганістан.

«душман» – в перекладі з пушту - "ворог, зловмисник". Так своїх супротивників називала урядова армія Афганістану. У радянському військовому жаргоні слово швидко скоротилося до «дух».

** День св.Касіяна відзначають раз на чотири роки в високосний (переступний) рік, 29 лютого за старим стилем.