Рись

Коли ви справді хочете помазати мене царем над вами, то йдіть у моїм холодку ховайтесь; 

а як ні, вибухне огонь з тернини та й пожере кедри ливанські

Опадає останній лист і голі дерева поринають у сплячку, аби не гнобитися власною срамотою. Навколишній світ руйнується, біля госпіталів збирається більше візочків, аніж в пологових, з прилавків найвпізнаваніших продуктових зникає весь хліб, ріки розливаються плесами й безриб’ям. На цвинтарях не вистачає місць для могил. Ілюзії теж зникають, а з ними і ягоди з терену. До останнього тримаються тільки образи й сльози, що ведуть попід руки немічні залишки глузду. Все ще існують поодинокі заслужені артисти балету під назвою “Життя”. Іронічно споглядаючи на публіку, один з майстрів виконує “Por una Cabeza”, підполковник Слейд кружеляє у танці і… стоп.

— Стоп, ми прийшли. Ти в своїх дурних думках загубилась? 

— Ні, задивилась на афішу: “How I would dress my man”. Угу, як би це тебе видресирувати?

— Цирк, суцільний цирк. До чого тут це, про що ти взагалі?

— Шукаю способи…

— Способи чого?

— Дресирування. Щоб ти не був таким сируватим. Ги-ги.

— Дура!

— Сам дурак…

— Творчо, новітньо, головне що ні за ким не повторила. Дура дурой.

Між парою в житті нічим непримітного подружжя на мить запала тиша. Вперше за довгий час, серед натовпу прихильників міжнародних днів (сьогодні це танго), вони помітили одне одного.

— Тобі справді подобається знущатись наді мною?

— Це твої вигадки про походи на концерти і іншу ганьбу сучасного світу – наруга над моїм внутрішнім світом адекватності. То хіба я знущаюсь? 

— Аякже. Я же все роблю для цього твого зруйнованого внутрішнього світу. Для тебе! Те, се, кукуріку, і пнусь, пнусь, пнусь. А з чого, та й для чого? Виявляється це все просто суцільне приниження. Су-ууу-ууу…

— Ларисо, Ларисочко, знову? ЛАРИСООО…

Задуха налітала на неї як ворона на найсмачніший шмат сиру, широко розкриваючи пащу. Хапалась за найболючіше людське місце і не пускала. Душила, мов найгарячіший чай, що шукає свого місця в складнющому людському організмі і, о свята Діво Маріє, ніяк не знаходить. Що залишалось бідній і нещасній Ларисці, окрім як, наче рись, бігти від найбільшого свого страху – померти. Та хіба тоді уже не буде байдуже? 

— Ні, не байдуже. — невпевнено, глумлячись із власного голосу, шепотіла Лариса.

Боротьба – це ресурс, який існує в необмеженій кількості, тож вона, як істинна жінка, до останнього подиху намагається вловити ковток повітря, волею випадку учіплюється за найдорожче – недопите еспресо, обкашлюючи всі наболілі питання, проливає еліксир кількагодинного щастя на свого нещасного чоловіка… І ось нарешті видихає. Видихає непомітною сірою парою, якою діти граються взимку. Про себе жартує: “Подих диявола”. 

Сонце на обрії рухалось з небаченою досі швидкістю. Величезний багряний мутант пав, битва із сьогоднішнім днем програна, темрява поглинула всі закутки, ще хвилину тому рожевого, мов найсмачніший зефір, міста. Небо стікало кров’ю. По зарум’янених щоках сповзала скупа сльоза, розмазуючи кохль з впевненістю Хатшепсут, що одним помахом руки приборкала палестинський бунт. Повстання власних емоцій побороти складно, Лариса задумливо гляділа в небо і думала. В цій вже нікому непотрібній шкурі живе загублена, давно, жінка. Це ж вона колись була дівчинкою, затребуваною у найзаможніших домах Дубліна, Канберри, Оттави (згадаймо столиці колоніального світу разом). Як же хотілось їй скласти кожен кучер у залаковану до скрипу дульку і забутись у вальсі. Або піти на цей чортів концерт і під музику Гарделя скочити на сцену і знову відіграти своє найуспішніше соло–танго. Якби ж.

Кажуть, немає нічого кращого за історії кохання, Лариса оповідала свою кожного разу, коли в неї запитували про те, за чим сумує. Вона сумувала за цикльованим щоріч паркетом, дзеркалами, в яких кружляв весь її світ, за золотою туфелькою і “Ларисо, бедра, раз, раз, раз. Ларисо, бедра, раз, раз, раз. Ларисо, молодець” і уже не раз, а два, бувало й три. З часом вона почала забувати риси обличчя свого тренера, голос лунав чужо, з ним віддалялись миті її весни. Зима близько. Торік вона зустріла когось схожого. Довго вдивлялась в мезоморфну статуру, високо підняте підборіддя та ідеально виглажене чорне пальто. Чоловік закутався у свій помаранчевий шарф і дивився як мерехтять вогні. Здається його кликали вже кілька хвилин, але Лариса ніяк не могла розібрати ім’я, підійшла ближче, називали Євгеном, тим самим Євгеном. Чи можна придумати краще ім’я для такої людини, благородної, для того, хто жартівливо називав себе євгеніком, а врешті ліпшим вважав кожного, хто його потребував. Лариса довго плакала, вглядаючись у знову далеку фігуру свого, та й не тільки, спасителя. Він ішов по талому снігу, як по воді. Амінь.

Поки наші батьки старанно відпрацьовували трудодні, у славетному, бездоганному і беззаперечному найталановитішому Домі Культури Всія Союза молодий і перспективний тренер набирав щасливчиків, і недуже, на кружок ногоділля, тобто танці. Декотрі батьки досі думають, що там відбувались збіговиська туніядців, але Євген робив зі звичайних дітей трудоголіків і охочих до румби танцюристів вищого класу. Жартував, що в цьому кружку всі ходитимуть по кругу, кожен відчує смак найбільшого людського випробування – соціалізації. Так Лара-Риса-Лариска першого вересня тисяча дев’ятсот вісімдесятого року засоціалізувалась зі своїм однолітком, тринадцятирічним Християном. Кожна людина любить сміятись, та коли це роблять з приводу її недоліків, вона перемикатиме будь-яку розважальну програму, аби думки а-ля “це ж знову з тебе сміються” не переслідували як найпідступніший сталкер. З Християна жартували очевидно щодо імені, а ще однозначно зрозумілого закоханого погляду. Підліткам кохання не до снаги осягнути як щось революційне і величне, для них це абсолютна слабкість. 

“Слаба ланка, слаба ланка, що ж ти робитимеш, лано, зі своїм дитятком”.

Християнова мама протягом всієї вагітності забавляла богів аби врешті народити дівчинку, а не людину статі нелюдської. Різала курей на виробництві, власноруч. Видавлювала їм очки і відривала лапки. Жертва. По сьогодні жертва. Дівчинка Надійка. Примовками вишуковувала благословення на нове життя, картала ненароджене дитя хіба що за синці, які та залишала вириваючись на волю, омріяне життя, о, якби ж ти знало, якби ж ти хоч щось знало…

— Мама тобі зв’яже сукню, мама вишиє квіточки. Мама в очки гляне, весь біль мине, розквітнуть мамині квіточки. 

Та, замість рожевої сукні – надії, сердешна отримала цілого, здорового піструна, словом суцільне розчарування – все, що пов’язано з чоловіками. Їх в цій сім’ї не любили. Вони не затримувались надовго, кидали мам з малими дітьми, власних мам і майбутніх мам, йшли, якщо не в засвіти, як всі сподівались, то в далекі незвідані світи, трусити й далі своїм сім’ям…

Після народження хлопчика жінка довго плакала, проклинала тринадцяте число, серп і місяць, що його прославляє, поривалась поповнити сиротинець, та врешті схаменулась і самотньо поплелась додому з безіменним. Надією назвати не наважилась. У своїх давньокомуняцьких книгах вичитала, що в цей день у румунському місті Котел народився знаний Християн Раковський. Що мало принести хлопчику названому на честь зрадника батьківщини, окрім як долю, що веде до найгарячішого і найглибшого пекельного котла. Більше не вірячи в жодного Бога мати знала – після смерті ця напасть горітиме. 

 — Мама йому в очки глянула, бодай би очки не квітли, бодай би мати була радше на кропиву висцяла і пелюсткою прикрила.

Геєна вогненна огортала його щоки, дорослий, змужнілий, кінець сидів на плечі верблюжого гінця, та мусив часто звертати за внутрішньо переміщеними кочівниками. За декілька сотень метрів виднілось полум’я, серед рідкого туману ховались страхи, пустеля здавалась безмежною раною, наші пожитки обмеженими, та й ми теж. В цій печері ми ставали тими, ким є, гієни дико реготали, з наших очей кресали іскри надлюдини.

— Кисте, а хто то, ну, надлюдина? — довірливо вдивлялись в мої досвідчено–студентські очі випускники школи (життя).

— Мета.

— Шо?

— Так казав Заратустра…

— Брате…

 Я дивився на свою улюблену вісімнадцятирічну дитину і усміхався. Вісімнадцятирічна дитина, яка шукала подорожник, щоб заклеїти легкі рани, а я мусив пояснити, що він тут взагалі не росте, і в Центральній Азії краще шукати кропиву, яка згорне йому кров. Вісімнадцятирічна дитина, яка ніяк не могла зрозуміти, нащо його всі намагаються вжалити.  

— Лазаре, хіба ти не міг влаштуватись лікарем вдома? — мляво допитувався Християн.

— Хіба в мене був вибір? Комусь з нас його дали? 

— Мені, мені дали…

— Та хто тобі дасть, облизню? — жартували хлопці.

— Я повернусь, вона дасть.

Понад два роки ми всі старішали разом, згинались мов одинока верба у полі пшениці, замість якої сіяли смуту. Без мети, бо треба. І вижити треба теж, бо ж вона обов’язково має дати, збоченці. 

Вночі до мене приходила ясноока дівчина з описів вісімнадцятирічного. Казав, вона прудка мов рись, його Лариса. І вона таки гналась за мною, очі блищали, кучері розлітались, сплітались в грубу шерсть, одне ікло випало, чудним чином це мене смішило, та згодом на мене крапала кров з іншого. Вона важко дихала, здається, задихалась, і я відчував як тхне з її рота, вона ж навіть нічого не встигла сказати. Протухша шкіра пітніла, її слюна давила мої дихальні шляхи, кігті впивались в очі і ставало темно. Тоді прокидався, проклинав вогонь, що затмарював мою уяву, і замість лихих фантазій брався до книг. У темряві букви блякли, і я нишком нагадував собі: я Лазар, прозваний Кистю. Мені судилось стати неперевершеним хірургом з проблемами зі сном. А, і жінками.

Чотирнадцятого січня тисяча дев’ятсот вісімдесят восьмого року ми повернулись до рідних міст і майже нечутно скиглили від доторків сніжинок, що подали на шкіру і не обпікали. Оазис серед печалі і горя. З Маланкою нас! Тьфу. Зі старим новим роком.

Серед зимової казки дзюрчала вода в рівчаку, три метри над рівнем моря, а далі тільки вище. У цьому місці не працювали закони гравітації, фізики никали носом, чуяли, пси, запах смаженого, і тікали, а їм вслід реготали місцеві білки. 

— Каніс інкурвус, — процідила Лариса.

— Це просто собака. Будь добріше.

— А якби напала. На повідку не вчили водити, шановні?

— Не кричи, у людей радість, яка передається їх улюбленцям.

— Християне, не випробовуй нервів, як тільки ця сучка нападе на тебе або твою дівчину…

— Тобто на тебе.

— Еге ж, тоді поговорим. Не кажи, що більше не боїшся смерті. Собак боятимешся точно. Ці ікла, слюна, може вони заразні, сказ і таке інше.

— Вони домашні.

— А ти все ще зелений, як он та ялинка, досвід, — Лариса запнулась, побачивши якийсь нелюдський рук за деревами вдалині. Здавалось це великий пес, який от-от настигне і вкусить, як вона і передбачала. Але тварина неочікувано зникла, — ти бачив?

— Досвід – нематеріальна річ, як я міг його бачити?

— Ох, та за деревами, собака! Бачив?

По шкірі пройшовся мороз. На вулиці було достатньо холодно, аби зобразити миттєве обмороження і бажання зникнути. Як той пес взагалі пропав, моторошно. За ними хтось точно слідкував, погляд відчувався на кожній часточці тіла, шемая в ставку поховалась під тонким шаром льоду, сніг танув, відкриваючи зогниле листя. Лариса мружилась, шукала чи то собаку, чи то уява змальовувала сірого вовка з дитячих казок. За ними хтось точно слідкував. Вона не слухала нікого і нічого, важко дихала, закутуючись у свій шерстяний шарф. Перший подарунок по поверненню. Після нього були шкіряні рукавички, мандарини і грубі голки. Щоб підшивати свої балетки. А ще, щоб колоти того, кому вона врешті здалася. Мур упав, місце її втіхи поступово мрякло, ногодільня втрачала популярність, і Лариса відчувала як все важче стає триматись, Християн цим користався і брав її на поруки. Після реабілітації Раковського доля повернулась до нього обличчям і перестала показувати сраку, руки відповідно почали рости з потрібного місця, він пішов вчитись, геть байдуже на кого. Життя давало йому, крапка.

У моменти, коли замість нього під Християна лягала Лариса, я тихо попивав каву і викурював дешеві цигарки на кухні. Долинали стогони, які перетворювались на нелюдські крики і згодом я чув як хтось падав з ліжка. Дошлюбні ігрища мене мало цікавили, та й до спальні Лара не підпускала. Ще від дня знайомства вона відвернула від мене свого кривого носа, фиркнула на мої лестощі.

— Поцілую руку?

— Краще тримай свої граблі при слюнях, які ти пустив на мою нову блузку.

 Зарахуйте це як ненависть з нічого. Може мені зовсім і не снилось її гостре ікло, хоча я відмахувався від цих думок, щипав себе, намагаючись повернутись в реальність. Реально цілковита дупа, яку за першої ж можливості вже тридцятирічний торкався, гладив і лихо поглядав навкруги: “моєєєєє, це все моєєєєє”.

У самої ж Лариси було все менше ентузіазму і все більше розпачу. Життя почало душити її, на рівні з чоловіком, який не стримувався під час сварок. Все відвернулось і на спині красувався жирний напис “Фак ю біч”. Ентузіазм від пристрасті зник у обох, в Християна ще й пропала тяга. До життя, до інтиму, до землі. Він все більше занурювався в минуле, копав глибоку яму в психіці і зважав на дружину тільки коли вона задихалась від нього або дихала на нього своїми тупими вигадками, от як день танго. 

— Ларо, головне не втрачай надії.

— Знаєш, в університеті у мене була подруга, Надя. Так от тільки вона поїхала і ми більше не дружимо. 

За кілька днів після концерту випав сніг. Не такий білий, як раніше, тепліший, лагідніший, втратив свою подобу. Рись поникла, спохмурніла, і та відважна іклиста курва, що досі подекуди приходила у мої сни, сьогодні не змогла побороти ведмедя в мені. Не зайшлася в ромській орі, не зірвала шкуру одним іклом, а, повиснувши над моїм тілом, задихнулась. 

У їх спальні пахло дорогими нішевими парфумами. Лариса обставляла кожен вільний закуток десяти мілілітровими пляшечками: з вигравіруваними сердечками, олімпійськими колами на ланцюжках, рожевими відтінками, квітковими кришками. І головний, найбільший флакон. У формі сраної іграшки. 

— Я б певно теж задихався, якби спав серед запаху солоного лимона.

— Тільки не чіпай ведмедика, він улюблений, — засміявся Християн, заклопотаний своїми посудомийними справами.

Я підійшов ближче до ліжка і побачив як її грудна клітка рухається, а всередині мов зачинена пташка. Хто ж там? Зозуля бездітна, соловей безголосий чи голуб, отой сіренький з площі. Смішний, заграє кожен раз як я кидаю йому жменю насіння. Місцевий гопник. Усміхаючись, я й не помітив як Лариса розплющила очі і ненависно дивилась на те, як я вирячувався на її розкішний бюст.

— Набридло?

— Що?

— Бути зрячим.

— Це жарт? Я слідкую за твоїм диханням. 

— Згинь, падло.

— Очманіти…

— Слухай сюди. Нас завжди було троє, всюди, єдине, що ти лишав нам двом – це ліжко, ось це задрипане ліжко, з обісцяним матрасом, не здивуюсь, якщо тобою, Лазаре. — Лариса повільно видихнула і просичала, — І тепер ти приперся й сюди, та я імпотентам не дамся!

— Переходь хоч на англійську, — здійнявся на крик, — але не на особистості!

— Фол ін лав еген енд еген, — саркастично процідила Лариска, — чи в тебе лиш лост еген енд еген. 

— Коли ти зі своєї мови зробила знаряддя свого визволення, тоді мені стали не потрібні ніякі декрети, щоб мова, якої ти вчила всіх навколо, стала фактично твоєю домовиною. Бо я тебе зараз приб’ю, чесне слово.

— Заспокойся, Лазаре, чи ти здурів? — скринув з-за моєї спини Християн. 

Його очі ошаленіли, постава сповнилась гідності, та в кулаці бурлило бажання прикластись. 

— Прикладешся до мого обличчя як до своєї немічної ікони? Це смішно, адже я всього лиш думав як рятуватиму цю дуринду і… 

— Ти не Лазар ніякий, — з останніх сил хрипнула Лариса, — справжній лузер. 

Здавалось ось–ось всією своєю тушею огиди і злості вона провалиться на старий скриплячий ламінат. Але ні, всього лиш втрата свідомості. У Християна, здається, так і не прижилась думка, що його дружина хвора, бо кожен раз він лякався, його очі округлювалися мов накреслені циркулем, а голос вибивався з тіла як з в’язниці. Він рвав глотку власним криком.

Ця суцільна менопауза лежала на операційному столі, я з недоумкуватим видом дивився у нове пластикове вікно. Відколи в лікарнях з’явились гроші? На вулиці вистелилась бруківка з заводу мера, а на лавицях красувались прізвища сімей меценатів. Всі місця зайняли мами з візочками. Символічно. 

Здавалось за всіма переживаннями і штудіюванням лазерної абляції я геть начисто забув про те куди ходив, що навколо було нового, які люди розмовляли зі мною. Ті ж самі люди одягали на мене рукавички і з надією заглядались на мою легендарну ліву кисть.

— Не хотілось би брехати щодо успіхів операції, але… це повне лайно!

При синдромі “бичачого серця”, тобто кардіомегалії, серце хворого збільшується в розмірах і може спричиняти порушення ритму серця, кров перестає циклічно перекочуватись, кисню меншає, людина задихається. Ця помилка природи виправляється однією не надто просто штукою, яку я згадував раніше. Через катетер у серце обережно вводять лазер, який працює на вуглекислому газі і на відстані трохи більшій ніж десять мікрометрів спалює тканину. Це наче підпалити нитку, що хоче розв’язати не то конфлікт, не то щойно зв’язаний светр. Врешті аномальні електричні імпульси зникають, людина знову вдихає на повні груди, впевнено, наче так було завжди.  

На практиці це неприємно, напружено, а особливо коли ти розрізаєш плоть і розумієш, що серце Лариси в повній… потребі заміни гравця. Рефері–медсестра кричить про пульс, рідні і близькі беруться за голову, я кричу адміністраторці про список на пересадку. 

— Її хвороба і так рано чи пізно вимагала пересадки. На жаль, вона не прокинеться сама, не навчить нас своєму сейдру. Та я передбачаю і власними силами, шукай серце, Християне. 

На що здатен середньостатичний чоловік нашого суспільства? Вбивство, крадіжка, обман? Обман – так, притаманний кожній родині, він використовується на благо і користь, порушуючи всі статути, заповіді і таке інше. Крадіжка – сумнівно, але в ситуації, в якій вихід передбачає відкрутити двері і винести їх як я і чиєсь серце, чоловік це зробить. Вбивати не довелось. Християн знайшов серед давніх друзів нелегалів (примітка. ні вони не мексиканці. ні трампа тоді не було в планах.), які дістали йому чиєсь серце, він з гордістю заніс до нашого підвалу холодильничок, і як це буває у вигаданих історіях, серце далі пульсувало, пересадка мала пройти успішно. Коли ми з Ларисою залишились на самоті, я раптом, а може і ні, згадав, що я жахливий анестезіолог, а моя улюблена акторка Альба вміє надихати на непередбачувані витівки наркозу. Коли я робив повторний надріз, з Ларисиних очей потекла цівочка солоної води. Я розплющив їй очі, щоб нам було легше розмовляти.  

— Знаєш, великий і божевільний філософ Ніцше всім нам збрехав. Ти спитаєш: “Як? Чому?”. Дуже просто: все, що нас не вбиває, насправді робить нас іншими. Я, наприклад, почав більше часу приділяти вивченню фармакологічним властивостям. Коли нам давали мельдоній, я навіть не здогадувався наскільки це сильний препарат, як він може вбивати в голову дурні думки, діяти на сни, хворобливість яких я списував на вогонь, яким нас палила та грьобана пустеля. Коли нам ставало геть погано, ми згадували все найкраще, що залишалось вдома. Хтось замріявся про воду в цій нескінченній дірі і про рибу. Дурням щастить і десь за тиждень нам привезли ляща. Не від командування звісно, рибу. Смачну чи ні, різниці не було, головне їжа, як одна з частин першого рівня Маслоу. 

Лариса знервувалась, здається вона вважала піраміду нахабною вигадкою, а я не зміг стримати сміху. 

— Я теж маю маленьку вигадку для тебе, дивись, — з холодильника визирала голова ляша, — його маленькі очки так і прагнуть поселитись на твоїх зіницях, може це хоч трохи згладить засудження у твоєму погляді. Узбеки так раділи цій рибі, для них вона була схожа на шемаю з рідного Аральського моря. Пам’ятаєш, ти бачила таку у парку, вона ховалась від твого страху бути роздертою. Ось тепер ти така і є, Рисе. Немає більше сховку, ти суцільна рана, ти – ніщо. Значимість тобі додавав тільки твій чоловік, якого ти так довго мучила. Він думав, що це від комуняцького прокляття, а я бачив в ньому Барнарда. Це він вперше пересадив серце від людини до людини, як я тобі. Ти звісно не зникнеш назавжди, всього лиш даси нам спокій. Настав твій час стати шахідом, — я сплюнув прямо на серце Лариси, — кайся.

У голову не лізла жодна молитва чи щось на кшталт того. Всі мої думки витали над цим серцем і процесом, який я покроково розписував рік за роком. Я знав, що зробити свій головний витвір мистецтва – надважкий процес, особливо, якщо ти робиш це з допомогою лазера. Він схожий на промислове лазерне свердління, тобто створення отворів у діамантах і крилах літаків. Від болю любові людина втрачає голову, від болю втрати серця і життя з нелегальним – новим людина стає оболонкою і втрачає себе. 

The New York Times кілька років підряд публікували один і той самий рецепт сливового пирога. Для нього необхідно використати сто п’ятдесят грам борошна, тобто просіяти рівно половину з тієї кількості, яка поміщалась у створене мною сито. До випалу я підготував форму, обрізавши всі кінці, звісно не забув про серединку. Її я зачистив ложкою, майже так само легко як і яєчний жовток з мішечка. Згодом, після того як моя форма стала доволі глянцевою і привабливо рожевою, я просверлив дрібні дірочки. Моє сито було стійким до впливу агресивних речовин, та й Лариса більше не могла, не могла нічого…

На ліжку розпластувалась блакитноока жінка сорока років, з розкішними посивілими кучерями заплетеними в косу. Ми ласували пиріг із кулькою її улюбленого морозива. Згадували нашу службу, трохи морили один одного диванними експертизами, сміялись з жартів про клоунів. Я лагідно погладжував Християнову руку, доходив до обручки і з явно вловимим смутком запитував: “Після стількох років?”. Християн заперечно хитав головою, з ледь вловимою усмішкою казав: “Не завжди”.

Кажуть фосфоричне світло невгасиме, як же тоді легкозаймисте світло цієї секс-блонди так швидко згасло?

— Се-ля-ва…

— Селяві, дурню.

P.S. On May 16, 1960, the laser was born. The world would never be the same.