Сон Короля-Дракона.

Надвечір погода зробилася гидкою. Дощ накрапав упереміш з клаптями снігової каші. Холодний вітер носив це все на своїх крилах, задуваючи подорожнім в обличчя. Кидався в різні сторони, вив між кронами дерев, що обступали тракт, наче його й справді осідлала зграя демонів. Від цього двоє молодших подорожніх, хлопець і дівчина, котрі заледве перейшли межу того віку коли їх можна називати юнаком і юначкою скулювалися у сідлах, прихиляючись ближче до розігрітих довгою дорогою конячих загривків. Вони нервово перезиралися, зустрічалися очима і нам могло б здатися що тільки ці погляди дають їм сили не звалитися з крупів тварин у снігові баюри пообіч тракту. Можливо так і було, бо ці двоє були настільки схожі що могли б бути відображеннями одне одного. Можливо підтвердження того що живий один, давало їм усвідомлення що жива інша і навпаки. Та ми можемо про це лише гадати. Нам зась бачити цілісну картину. Принаймні поки що.

Третім серед подорожніх був високий чоловік, з волоссям і бородою темними як воронове крило, колір якого подекуди тим не менш вже пожирала сивина. Обличчя в нього було неприємне. Можна було б навіть сказати гидке. Глибокі зморшки перекреслювали лоб, ще одна міцно вкорінилися між бровами. Під очима зяяли темні кола, а ліву щоку полосував огидний синюшний шрам, що навівав скоріше не романтичні думки юнаків про дуелі на мечах, а більш неприємні про удар бойовою сокиркою, котрий лише дивом не зніс цьому пройдисвіту щелепу. Ніс був кривим і горбатим. Очі сірі і холодні з білками вкритими червоними прожилками. Запідозрити цього тертого калача у якихось родинних зв'язках з двома втомленими і наляканими, та все ж випестованими на вигляд дітьми міг хіба дурень. Він і охоронця не нагадував бо вся його подоба, попри ауру сили і небезпеки якою від нього аж віяло, говорила скоріше про скаженого пса у людській подобі, аніж про надійного і вірного слугу. Тож поставало ще одне питання. Що голодранець який за статусом не міг бути вище лицаря-бандита робить у компанії двох високородних панків? Чи отримаємо ми на це відповідь? Хто зна, хто зна?

Зараз нам відомо лише те, що посеред хуртовини, їх тіла тягнуться одне до одного мов полохливі вогники серед пітьми. Такі втомлені. З оскоминою застарілого страху що тривожить їх серця. Єдині люди на кілька днів шляху довкола. Та чи означає це що за ними не спостерігають? Ну крім нас тобто. Ми ж бо тут лише безтілесні привиди. Свідки чужої трагедії.

О, ні скажу я вам. Погляньте! І крім нас тут є очі. Наповнені безуму, але гострі і уважні. Вони прозирають через імлу снігопаду так легко як ми з вами через скло. Хижо і невідступно слідують за нашими героями, хоч і тримаються на достатній відстані щоб не бути поміченими. Бредуть зодягнені у вовчі тіла, на пружних лапах хижаків. Та чи можна назвати їх вовками? Ні. Придивіться. Їх очі. Жовті і гарячні. Мов золото. Мов відблиски багаття. Та не дивіться довго, бо тоді і вони зможуть побачити вас. Зможуть прорватися і перегризти горлянку, не тому що ви їм допекли, а просто зі зла, щоб передати частку того страшного болю котрий калічить їм душі. Тож не дивіться довго їм у очі. Не ризикуйте. Нехай це все залишиться для вас просто ще однією страшною казкою.

Поки ми відволікалися на переслідувачів, переслідувані пробиралися через хуртовину і ось врешті на щось натрапили. Першим це щось побачив старий зарізяка. Він обернувся щоб поглянути на молодих людей і вказав пальцем просто в серце хуртовини.

— Міледі, мсьє, — протягнув він скрипучим голосом повішеника, якого зняли із шибениці посеред страти. — Ось там. На горизонті. Через снігопад нічого не видно, окрім чорної точки. Це і є обіцяна фортеця. Ми вже близько.

Першими ожили очі дівчини. Шматочки сапфіра на мармуровій шкірі засяяли вогником надії. Її брат, ще мить вглядався туди куди показував пальцем пошрамований, перш ніж зустрітися очима із сестрою і дозволити собі усмішку.

— Нарешті, — промовив він достатньо голосно, адже не хотів щоб завірюха вкрала його слова. — Сподіваюся тут він не зможе нас дістати.

— І я брате, — промовила дівчина, чий голос попри радість після слів хлопця був отруєний нотками стурбованості. — Навіть якщо мені доведеться провести тут решту життя.

— Нам доведеться, — промовив брат наближаючи коня до неї і торкаючись її зодягнених у рукавички пальців. — Завжди є ми сестричко, незважаючи на будь-що.

Тут ми залишимо їх ненадовго із всією тією складною гамою із ніжності і страху, невіри і надії що полонить їх серця, роблячи зв'язок між ними міцним, хоч і дуже болючим. Прошмигнемо тінню біля плеча темноволосого зарізяки, на мить відчувши у битті його серця самотність що прогризла там дірку і живе всередині. Дуже довго живе. Однак не будемо дивитися на неї надто довго, вона як ті невовки що переслідують наших подорожніх, огидна, явна і липка. Здатна жити власним життям.

Натомість ми піднімемося вище. Майже торкнемося скопища грізних хмар і полетівши з вітром глянемо на фортецю з висоти пташиного польоту. Бачите його?

Перше що кидається в очі, вона знаходиться на гребені хребта скель, від чого із висоти нашого польоту може здатися, що фортеця лежить на спині гігантського дракона. Вона оточена стіною, що рівним колом оперізує внутрішній двір із маєтком і господарськими будівлями. П'ять гостроверхих башт, охороняють замок, розташовані над п'ятіркою воріт, що могло б здатися нам дивним, адже троє з них ведуть в нікуди, а ще одні на пік гори, але ж ми вже здогадалися що це незвичайна фортеця. Якби ми побачили вулиці за більш сприятливої днини то вже б про все здогадалися. Однак зараз нам залишається лише марити тим як вони в сяйві призахідного сонця відливають кольорами полірованої міді.

Щоб помітити друге, нам потрібно спуститися трішки нижче. Ось ми вже можемо торкнутися шпилю найвищої башти. Те що ми помічаємо це настрій. Велич і запустіння. Це місце не померло, зовсім ні. Проте зараз воно нагадує нам старого монарха, колись лютого і сильного, а зараз засідаючого на троні в червоній мов кров мантії, проте нездатного розігнути шию під вагою власних регалій.

Чи варто казати більше? Розкидатися банальностями про холод порожніх віконниць і дірявих від поступу стихії дахів будівель? Розповідати про реманент ремісників, що перетворився на струхлявіле сміття? Навіщо? Ми все бачимо. Колись тут вирувало життя. Зараз же це місце мовчки кричить і в його голосінні докір і сум за колишньою величчю. Зараз там величезна і чорна мов очниця черепа самотність.

Щоб помітити третє, нам потрібно відчувати і ми відчуваємо це. Не зможемо пояснити так як належить але відчуваємо. Власне і згадували про це дотично, коли казали що це місце незвичайне, однак навряд це правильні слова. Воно не просто незвичайне, воно унікальне і магія що тече в його жилах була забута і втрачена. Хоч звісно постає питання, чи можна втратити те, чим ніколи не володів?

Проте нам варто повернутися до наших героїв, ось вони зовсім близько, подолали останній шмат шляху. Гнали коней кам'яним мостом, майстерність побудови якого далебі незнайома жодному із живих зараз інженерів. Зазирали за край і бачили урвище що розкидається внизу. Першою на його дні щось незвичайне помітила юнка. Вона пришпорила свого коня, щоб наблизити його до чорномастої кобили пройдисвіта.

— Дорику, там на дні кістки. Величезні. Ти знаєш що то?

— Так міледі. Це дракони. Їх кладовище.

Дівчина нічого не говорить. Проте її погляд на мить затуманюється. Ми торкаємося її свідомості і розуміємо чому. Їй шкода. До сьогоднішнього дня вона не вірила у драконів, та побачивши їх смерть пошкодувала що залишки істот настільки величних, лежать під сонцем і дощем мов сміття. Вона шкодувала за драконами, бідне дитя. Шкодувала лише тому, що до сьогоднішнього дня з жодним з них не стикалася. Хоча й це твердження заледве було правдою?

Давайте і їх залишимо, наших бідних втомлених подорожніх. Давайте повернемося назад, шляхом яким прийшли. Перейдемо міст над урвищем із драконячими кістками і побачимо у білій прохолоді снігового бурану вже знайомі очі. Десятки пар жовтих очей. Вони пильно вдивляються в подорожніх, аж поки ті не зникають за аркою воріт. Після чого найбільший із них, люта тварюка зростом майже в конячу спину на мить дивиться нам у вічі. На її губах з'являється лиховісний оскал. Німе попередження що нам варто триматися подалі. Однак цього разу тварюка не нападає, вона розвертається і робить крок у тінь лісу. За нею слідують решта. Та чи обманемося ми цим? Вони не просто зникають за могутніми кронами. Вони розчиняються у пітьмі, зливаються із нею, щоб через тіні повернутися якомога швидше до власного господаря і повідомити йому важливу новину.

Давно не топлене вогнище у великій залі маєтку палахкотить жаром, однак холод що засів тут не поспішає здаватися швидко. Він господарював тут занадто довго, щоб віддати це місце людям без бою. Тому брат і сестра куляться біля каміна, загорнуті в теплі хутряні кожухи, але все-одно не можуть зігрітися. В котлі кипить вариво в якому вчувається запах каші спецій і солонини. Менший стоїть поряд, в ньому парує чай із зібраних Дориком гірських трав. Цього негідника немає поряд і розмова яку ведуть брат і сестра про нього.

 — Я знаю сестро, але в чім його інтерес? Він виник мов примара, одразу після нападу і зголосився допомогти, навіть не запросивши ціни. Це дивно як мені здається.

— Не віриш у лицарську честь брате? — спробувала посміхнутися сестра, однак в цьому жарті було надто мало життя і надто багато смертельної втоми.

— Він не лицар, — відказав хлопець роздратовано. Він боявся і страх цей вбивав у його серці чутливість до будь-якого жарту. — До того ж ні, не вірю. Не кожен лицар захотів би мати справу із отим...

Не закінчивши фрази хлопець здригнувся. Зі спогадів зринули вони із сестрою, малі, тримаються за поли батькової мантії і демонічна фігура що витанцьовує посеред залу, а вся челядь, музики і більшість гостей коряться його волі мов зачаровані маріонетки. Він не пам'ятав обличчя того чоловіка, зате пам'ятав що той був коротуном не вищим за людей із Королівств під Горами. Служанка що крутила його в танці на мить підхопила його і підкинула у повітря мов малу дитину. Однак якимось недоладним і кривим він був, той чоловік.

— Назвіть моє ім'я королю, ну давайте назвіть вже, не тягніть, — сміялася дрібна потвора і голос її деренчав тоненько але дуже зле.

Коли ім'я прозвучало і було визнане неправильним потвора засміялася знову.

— Що ні, то ні. Якби в мене була матінка, вона ніколи б не назвала мене таким потворним іменем. Та все ж угода є угода. Я повернуся за п'ять років і тоді вже оберу кого собі обрати пажа чи дружину.

Після того, вони цього чоловіка більше не бачили, адже батько вислав їх з королівського двору напередодні його останнього візиту і поселив у будинку захищеного магічним колом із міді, що за повір'ям мало відлякувати зло.

Дівчина кивнула, чи погоджуючись з братом, чи якимось власним думкам, не відомо. Однак похмуро втупилася у вогонь.

 — У нас немає вибору, наш сховок знищено, а повернувшись у батьківський дім, ми лиш здамося в руки лиходія. Тому слід довіряти тим союзникам, якими нас нагородила доля і сподіватися що їх цікавить лиш нажива.

— Коли більше нема на що сподіватися, сподівайся на людську жадібність, — всміхнувся її брат, але дуже непевно. Його гризли підозри і варто помітити, були ці підозри не даремні.

До зали увійшов Дорик, навантажений клунком із дровами. Побачивши що брат із сестрою досі не заснули він промовив досить милим як на таку негідну людину тоном:

— Вам потрібно відпочити, не турбуйтесь, сьогодні ми усі в безпеці.

 Він не збрехав. Усе погане що чекало, мало статися лише наступної ночі.

За кілька годин від полум'я в каміні залишився лише тьмяний жар. Та наші подорожні вже спали і бачили сни, тож нікому було розворушити жар.

Так, вони спали, втомлені довгою дорогою і виснажливими тривогами за майбутнє. Та чи були солодкими їх сни? О, ні. Ви хочете поглянути на них? Я покажу. Правда лиш два із трьох. В похмурі сновидіння старого чоловіка я зазирати не бажаю, бо там минуле зустрічається з майбутнім.

А що ж у снах молодого принца і принцеси, що прожили на світі по дев'ятнадцять років, однак так і не отримали імен? У їх снах лише минуле. Тому вони не порушать оповіді, а доповнять її, звичайно якщо нам вдасться розібратися в мінливих обрисах того що нам показує долина сновидінь.

Зазирнемо ж спочатку в сни дівчини. Що ми побачимо там? Безконечні коридори палацу її батька. Вона блукає ними, зовсім юна. Довкола люди. Слуги, знать і діти що збиваються в розбишакуваті гуртки зовсім не звертаючи уваги на кров чи соціальний статут. Вони як ніхто знають що кров з роз'юшеного носа маленького графа на вигляд не відрізняється від тієї що виступить на сідницях учня конюха після різок, що той отримає за пам'ятного носа. Вже завтра кожен набиватиме нові синці. Та не вона. Дорослі і діти кланяються їй з однаковою поштивістю, однак вона бачить що вони відвертають очі роблячи це. Вона не здається. Намагається зазирнути їм у вічі. Однак вони лише кланяються і ховають обличчя. Зрештою вона не витримує і хапає одну із фрейлін за плаття і тягне її до себе. Однак голова у тієї повертається, мов у ляльки, залишаючи дівчинку споглядати потилицю дами над грудьми що здіймаються в корсажі.

— Чому ви не дивитеся на мене? — кричить принцеса і на її очі навертаються сльози.

— Бо ти прокляте дитя. Відьмине дитя. Без імені. Наречене злу на віддання.

Від цих слів їй робиться гірко і страшно. Вона хоче плакати. Вона біжить, проте коридори перед нею і позад не мають ні кінця ні краю. Сон творить лабіринт за лабіринтом — безмежжя замкнутого простору. Вона біжить. Втікає. Намагається вибратися, не стільки кудись, як геть, подалі звідси. Проте сама текстура жахіття породженого її мозком, суть безвихідь. Можливо позаду й не чути завивання псів, та все ж відчай це гонча що завжди наздоганяє.

Я боюся торкатися її сну, боюся зробити гірше, та знаєте як воно буває, іноді ти не здатен протистояти бажанню штовхнути цей камінь і я роблю це, бо можу, бо сни це ледве не єдине що у моїй владі тут і зараз. Створюю коридор що веде у інше місце, те про яке вона майже забула. Дівчина рушає ним і ось воно. Світлиця, крізь широкі вікна пробивається сонне проміння ранньої осені. Блискотить щось на підлозі. Солома. Поруч із нею прялка і колиска. Над колискою стоїть жінка заледве старша за принцесу. Бліде обличчя, ясні очі, світле волосся. На обличчі сумна посмішка. Вона дивиться на принцесу. Коли їх погляди зустрічаються останній здається що вона дивиться на власне відображення у дзеркалі.

— Що це? — запитує принцеса у жінки. — Хто ти?

Жінка всміхається гіркіше. Розпростирає руки.

— Ось це в'язниця. Ти ж моє дитя.

— Мамо? — дивується дівчина. — Ти померла.

Їй хочеться обняти жінку. Розповісти їй усе. Про те як жила всі ці роки в страху. Про те як сумувала за нею навіть ніколи по справжньому її не знаючи. Однак завмерла, скована страхом що як тільки наблизиться, образ її матері розлетиться як примара сну, що й не дивно було, адже це й було сном.

— О так. Не мине й години, як мені відріжуть язик, а голову покладуть на плаху, — сумно відповіла жінка. — За угоду з демоном, чиєю обіцянкою були двоє чудових дітлахів від чоловіка не здатного мати дітей.

— Це про нас із братом, — прошепотіла принцеса.

— Саме так, — кивнула жінка. — Однак твій батько не знає, що забрати він мав би ту котра зв'язала демона його ж власним іменем, за рік і один місяць по народженні дітей. Не знає також, що не отримавши бажаного, захоче забрати найближчу до мене кров. Не знає що запропонує гру, яку пропонував вже безліч разів до того. Запропонує відгадати власне ім'я і якщо твій батько помилиться тричі, то демон буде у праві забрати своє без перешкоди.

— Проте чому ж батько хоче тебе стратити? Хіба він тебе більше не любить?

Її мати посміхнулася гірко.

— О ні. Дуже любить. Настільки що зневажає себе за це і чинить зле щоб вирвати з душі паростки того що сам вважає зрадою. Я намагалася сказати йому все, та хто дослухається слів відьми?

— Він вже промовив двічі і не вгадав. Потім заховав нас у заклятому домі, та зараз ми знову тікаємо.

Мати нахилилася над колискою. На мить з'явилася маленька ручка і жінка поцілувала дитячі пальчики.

— Тоді надія іще є, — сказала вона. — Просто назви ім'я демона і він буде зобов'язаним полишити спроби підкорити тебе чи твого брата. Однак пам'ятай, це не врятує вас від його бажання помститися.

— Проте матусю, як я дізнаюся його ім'я?

В кутиках очей жінки з'явилися дрібні зморшки.

— Ти вже його знаєш. Я його тобі сказала.

Вона нахилилася низько над колискою і щось прошепотіла. Проте ми не будемо підслуховувати, адже це знання не для наших вух. Натомість полишимо матір і дочку давши їм трішки часу удвох, навіть якщо все що відбувається просто сон і полинемо у нічні турботи іншого із двійнят.

Ми наближаємося до обличчя хлопця. Воно спокійне і бліде. Позбавлене жодного натяку на ті тривожні істини що вирують всередині його мозку. Він робить один глибокий вдих і нам цього достатньо щоб потрапити у його свідомість.

Що ж ми бачимо? Дім. Принаймні місце настільки близьке до цього визначення наскільки це можливо. Будинок у якому вони із сестрою провели останні сім років, до подій фінал яких нам доведеться спостерігати. Він дуже далекий від уявлення про ту розкіш, яка за правом народження мала б дістатися хлопцю і його сестрі. Звичайний двоповерховий будинок, що міг би слугувати житлом якомусь дрібному барону чи лицарю. Дерев'яні віконниці пофарбовані свіжою жовтою фарбою. Стіни першого поверху із тесаного каменю, другого із цегли. Під останніми променями осіннього сонця трава втрачає залишки зеленої барви.

— Ви досі відкриваєтесь з правого боку, — каже до нього Гюнтер, майстер-мечник, один із небагатьох місцевих втаємничених у те, хто ж ховається в будинку на окраїні містечка і подає хлопцю руку. — Попрацюйте над цим.

Принц тисне її.

— Не те що б в мене було багато варіантів для спарингу, — сміється він.

— Попрохайте вашу сестру.

— Якщо мені вдасться відволікти її від книг обов'язково.

Гюнтер розуміючи всміхається і робить крок назад, переступає тоненьку смужку мідного кільця, що оперізує будинок і простує геть. Дім знову залишається у розпорядженні двох осіб. Ніхто не залишається всередині на ніч, ні слуги ні кухарка, бо це ослабляє магію що оточує двір, а сила їх ворога якщо вірити нечестивим книгам що штудіює його сестра приростає уночі.

Принц дивиться услід Гюнтеру. Його нога здіймається вгору і він робить крок назовні, за кільце. Всього лише один. Потім розвертається назад і простує у напрямку будинку. Проминувши поріг зустрічається поглядом із сестрою. Її ясні очі світяться радістю. В повітрі перед нею витає вогник схожий на маленьку квітку.

— Ще трішки і ти зможеш розпалювати цим вогнище, — всміхається він.

— Сам знаєш, мені заважає кільце. Якби воно зникло, — однак вона замовкає.

Вони чудово свідомі того що б було якби кільце зникло і це лякає їх.

— Гюнтер сказав що нам слід тренуватися бою на мечах разом, — каже брат.

Сестра кривиться. Відколи вона пов'язала себе з мистецтвом магії відчуває неприязнь до металу, інколи настільки сильну що відмовляється торкатися срібного ножа чи виделки бо ті обпікають їй шкіру. Принц ловить себе на думці, що немає в тім дарі що вона розвиває нічого хорошого і що всяка магія від зла, однак не може сказати цього сестрі, відібравши останню втіху. Ба навіть батько змилосердився, хоч і відомо що він скарав їх матір смертю за відьмівство.

Натомість він просто киває і йде вгору, до своєї кімнати, залишаючи сестру на самоті з собою. Міркує, що незважаючи на те що нікого рідніше за неї у нього ніколи не було і певно не буде, йому все важче говорити із нею. Напевно просто тому, що за ці роки у них залишилося занадто мало непромовленого. Це як читати улюблену книгу. Ти знаєш що буде далі. Кожен поворот відомий. Деталі помічено. Ти досі вважаєш її чудовою, однак не можеш почерпнути більше нічого, бо все що там було стало продовженням тебе самого.

Він піднімається сходами, повільно і рівномірно, однак чує гучний жіночий крик із долішнього поверху і повертається назад. Його сновидіння спростовує із доріжки спогадів на мить і принц замість вітальні опиняється на вулиці. Поруч із ним сестра. Їх оточує десяток чоловіків із обличчями прихованими за тканинними масками. Вони напирають на брата і сестру все звужуючи і звужуючи коло. За спиною відчувається жар полум'я. Будинок горить. Хлопець пам'ятає і не пам'ятає одночасно що підпалений будинок це справа рук його сестри. Закляття що вона кинула виявилося значно могутнішим аніж вона уявляла. Він пам'ятає і не пам'ятає що спочатку бійка вирувала всередині дому. Логіка сну збила події у єдиний клубок і зараз у його голові вирує спогад, наче має бути ще щось і нарешті він чує крик.

— Я не відчуваю сили кільця!

Нападники припадають до землі і починають перетворюватися на вовків із жовтими очима. Він знає, цього ніколи не відбувалося. Зовсім не усвідомлює до чого тут вовки. Витягує із піхов меч, хоч лише мить тому його там не було. Від меча бризкають дивні іскри. Він плавиться, мов насправді зроблений із воску. Найближчий до нього нападник тягнеться рукою до каптура і скидає його. Ним виявляється Дорик. Він подає принцу руку і промовляє.

— Тікаємо. Вони зіпсували ваше захисне кільце.

Принц хапає її мов дитина що тоне, незважаючи на огидне і важке усвідомлення всередині, що це неправильно. Не потрібно цього робити. Однак чоловік у чорному вже тягне його за собою через сонні вулиці містечка. Чи не такі вже й сонні, адже позаду вчувається погоня.

— Де сестра? Де моя сестра? — зненацька згадується він, усвідомлюючи що нікого крім нього і Дорика тут немає.

— Ось там, — рубака вказує йому за спину.

Хлопець повертається щоб поглянути, однак не бачить нічого окрім урвища що простягається перед ним. На його дні блищать кістки схожі на білі-білі зуби.

— Я не бачу. Її там немає, — тихо промовляє він і починає хникати мов дитина.

— Звісно є. Поглянь ближче, — шепоче Дорик і принц відчуває поштовх.

Відчуття польоту переповнює його. Він летить. Ні. Падає! Кістки на дні провалля це і справді вищирені зуби білосніжного черепа. Щелепи розкриваються а за ними у глибині нічого немає. Лише чорна-чорна пітьма.

Ми виринаємо. Досить із нас на сьогодні чужих снів. Наш власний, наш із тобою, він досі триває і цього достатньо, хіба ні? Давай краще залишимо їх на мить в спокої і поглянемо за вікно. Давай краще подивимося разом із тобою яким грізним і водночас прекрасним може бути снігопад у горах.

Настав ранок. Снігопад припинився. Вітер замів усі шляхи і тепер фортеця у горах виглядає як ніколи відрізаною від світу. На вулиці ні звуку. Тільки скрипить від морозу сніг. Ми з тобою чуємо ще дещо, чи не так? Здається що це схоже на крик що має ось-ось вирватися з горла. Гучний і відчайдушний. «Тривога, тривога, тривога!» Однак можливо нам просто здається? Ні. Не думаю. І ось підтвердження.

В повітрі новий звук. Скриплять дверні петлі. За двері маєтку виходить він — Дорик. Негідник на якому лежить вина за все що відбувалося з нещасними дітьми останні кілька тижнів. Чи відчуває він провину? О, так. Вдихніть запах його поту? Від нього аж смердить провиною. Та чи відступиться він від задуманого? Ні, адже вважає що чинить правильно. Зло буває різне. Є ті хто народився для зла і лише диво може звести їх з цього шляху. Є ті, чий шлях це вузький міст над урвищем і все життя їм доводиться балансувати аби не впасти. Однак більшість злих людей це ті хто вважають що чинять правильно. У них є мотив, є історія і саме це спонукає їх бути тими хто вони є, а не якісь зовнішні сили чи вроджений порок. Я знаю це дуже добре. Чому? Бо занадто багато часу витратив на те щоб знайти виправдання для себе.

Дорик рушає заметеною дорогою, тонучи у бурунах по коліна, а іноді навіть глибше, та врешті добирається до входу через який вони вчора і прийшли. Потім кілька хвилин розчищає ногами сніг і врешті бачить те за чим прийшов, а саме фрагмент мідного кільця із символами що забуті майже усім людським родом. Коли він роздивляється його, я бачу в його очах блиск захоплення, що відкликається в мене всередині болем і огидою до цієї людини. Він дивиться захоплено на те що для мене зайве нагадування про питання, яке я для себе не вирішив і навряд зможу. Ще мені цікаво чи помітила принцеса як блякнуть мить за миттю її сили поки вона перебуває тут? Навряд. Бо сила ця настільки юна, що ледве відчувається нею як частина самої себе.

Я важко зітхаю коли Дорик виймає із внутрішньої кишеньки плаща фіал із алхімічною кислотою і проливає на нього трішки рідини, витравлюючи із поверхні міді один із алхімічних знаків, від чого сенс виразу змінюється і внутрішня циркуляція сили згасає під викид в повітря гарячих голубих іскор. Коли він ламав захисне коло довкола будинку де переховувалися принц із принцесою, він вчинив грубіше, просто знищивши його фрагмент. Імовірно усвідомивши різницю між першим і другим. Чи не так Дорику? Я ж розумію правильно, хитрий лисе? Зламав коло, залякав дітей найманими головорізами і затягнув з собою в цю замерзлу далечінь щоб втілити останню частину свого плану?

Він дивиться угору і мені здається що він також мене бачить. Його губи ворушаться і я чітко читаю що він беззвучно шепоче:

— Втруться і зупини мене, якщо твоя воля.

Дорик закінчує молитву. Ховає фіал у кишеньку і повертається до маєтку, залишивши ворота Тюрми Драконів прочиненими.

— Дорику, я хотіла б запитати в тебе дещо?

— Звісно, запитуйте принцесо, — на обличчі найманця з'явилася нервова посмішка, не така й дивина враховуючи що саме він нещодавно зробив.

 — Ті кістки. Ти казав вони належать драконам?

На його обличчі проступила полегкість.

— Так. Бо так воно і є. Якщо бути точним, то цей двір належав їх королівському роду, дуже багато віків тому звісно.

— Виглядає як красива легенда, — втрутився принц. — Однак дещо не сходиться.

— Що саме? — запитав найманець.

— Кістки на дні, — відказав хлопець. — Вони величезні. Цей зал і всі будівлі довкола, вони людського розміру і призначені для людей.

— А дракони й були... людьми. Принаймні в певному розумінні. Могли бути ними коли бажали принаймні.

— Ви можете розповісти нам? — запитала сестра.

— Звісно, — кивнув Дорик. — Проте лише те що я знаю.

Бачите? Ось воно. Останньою тихою зупинкою на порозі хаосу і смерті стане розповідь про страшний злочин. Війну що відгула. Є в цьому певна іронія. Всі ми любимо історії про давнину, велич і страх що огортав події минулого. Однак занадто рідко запитуємо себе, як воно жити в час таких доленосних змін, аж поки вони не трапляться, чи не так? Тільки потім розуміємо, що найкращі для життя часи ті, про які не пишуть трактатів історики і не співають горласті барди. Проте я відволікся. Давайте послухаємо Дорика. Нехай він хоча б раз проллє в нашій історії хоч трішки світла, замість згущувати пітьму трагічних подій.

— Ще до з'яви богів, до того як демони з'явилися в цьому світі, до всього що ми сьогодні знаємо на простори де зараз живемо ми, прибули дракони. В легендах розповідають, що вони з'явилися з світу що розколовся як яйце на тисячі дрібних частинок.

Він вказує рукою на місце на небі.

— Вчені мужі кажуть що цей світ був ось там і що якщо подивитися то й зараз можна побачити з допомогою спеціальних приладів, кільце із його залишків.

— Еонія, — підтвердила дівчина. — Планета що колись була напевно помітна на нашому небосхилі однак загинула. Я читала про це. Однак там не було ні слова про драконів.

Дорик нагородив її кривою посмішкою і дівчина відмахнулася щоб він продовжував. Мене ж насправді дивувало те, що дилетантське припущення цього чоловіка виявилося правдивим, хоч і ґрунтувалося на мішанині із підслуханого у спудеїв і бабських байок.

— Як би там не було, вони прибули сюди. Купка древніх істот наділених небаченою силою. Не обмежені однією фізичною формою, не підвладні старінню, могутні і осяйні. Коли вони прибули, тут вже були наші пращури і вони вражені силою і красою драконів прийняли тих за богів і поставили над собою.

Я міг би вказати що це нісенітниця. Що дракони впали на цю планету мов чума і перш ніж люди «визнали» верховенство останніх, палали міста, а цілі цивілізації руйнувалися до основи, скочуючись до стану примітивних племен. Люди мільйонами гинули через голод і моровицю що прийшли слідом. Однак хто я такий щоб псувати атмосферу? Очевидець?

— Однак перших драконів було мало. Якщо вірити легендам всього тринадцять. Цього було занадто мало щоб продовжити власний рід і вони змішали кров із людьми набувши їх форми.

Розмноження не було проблемою ніколи. Що насправді було, це те що могутність і безсмертя передбачають певні зміни, яким майже ніхто не здатен опиратися. Безконечні можливості породжують нудьгу. Відсутність зовнішньої загрози породжує відчуття власної вищості. Присутність загрози внутрішньої породжує схильність до ізоляції, постійних підозр. Це ж все приводить до ситуації коли князьки-боги граються із розумною худобою в ігри. Це б не було до речі так весело, якби худоба не була розумною. Культи. Оргії. Ритуальні жертвоприношення. Вивищування напівкровок із натовпу, в основному заради споглядання того наскільки швидко влада розбестить і їх. Тисячі можливих варіацій ігор із тілом і духом, просто тому що неможливо інакше втримувати хоча б подобу здорового глузду в світі де немає нічого крім нудьги. О... ні це не садизм, в жодному разі. Їм просто було цікаво, чи проживе жива істота довше, якщо здерши з неї шкіру, змусити її одночасно відчувати неймовірне блаженство.

— Так якщо вірити легендам у кожному хто володіє чарами тече хоч краплина крові драконів.

Принцеса закуталася міцніше у плащ.

— Однак серед них був один, що був проти подібного становища. Він не бажав ділитися владою із людьми. Не хотів щоб дракони верховодили ними. Він вважався найвищим серед них і їх влада над людством його лякала. Саме тому він скликав їх усіх сюди. Чистокровних і багатьох напівкровок. Прикликав на великий зліт. Проте не просто так. Не заради того щоб вмовляти. Мов відкинутий коханкою ревнивець, він заманив їх у власними руками збудовану пастку. Мідне кільце огорнуте символами древньої магії, що вкрало силу драконів, зробило їх смертними і замкнуло тут. Велика зрада власного роду.

Це справді була зрада, та скажіть, чи не зрадили б ви усвідомивши що ваші близькі, єдина ваша сім'я сходить з глузду, перетворюючись на божевільних, єдиною метою яких залишається ґвалтувати, вбивати і калічити заради власної втіхи. Чи можна зберігати лояльність до того що суперечить твоїй природі, не зраджуючи власного духу?

— Вони загинули тут?

— Більшість, однак не всі, — відказав найманець. — Кажуть що Король-Дракон досі блукає світом полюючи на наймогутніших із нащадків свого племені.

Запала мовчанка. В темряві напівзотлілого маєтку через віконниці завивав привидами вітер. Чи надав Дорик хоч частину відповідей? Так і ні. Зрештою, засліплений власним горем і упередженнями що він їх збирав на протязі останнього двох років, він відмовлявся бачити правду такою якою вона була.

Давайте ж залишимо на мить ці зали і перемістимося на вулицю щоб зрозуміти що відбувається там, а саме наскільки близько передбачена нами трагічна розв'язка. Наскільки близька змія до того щоб поглинути власний хвіст і замкнути цикл цієї історії. А відбувається от що.

Через браму, у тім місці де Дорик так послужливо стер один із символів, в середину фортеці вривається дюжина лютих чорних вовків. Ну не вовків зовсім, адже вам це відомо? Під шкурами вимучені тортурами душі. Трофеї лиходія вирвані і поміщені в тіла звірів. Його вічний почет. Вони сунуться чорним клином, заметеними снігом вулицями фортеці. Позаду них перебираючи кістлявими коротенькими ніжками суне він, усміхнений чоловічок, непропорційний і нескладний. Його дорогий зелений сюртук здається насмішкою над самою ідеєю ошатності і краси, адже немовби лише підкреслює нескладність його тіла. Ми бачимо як він наближається до мідного кільця і усміхається коли помічає місце де знак був стертий.

— Чи ж не пастка це? — гигоче він і хитає головою. — Тат давно не був тут. Так давно.

Його насмішливі очі виблискують неприємним вогнем. Він здіймає вгору ціпок і б'є ним по ослабленому магічному колі, від чого метал вкривається памороззю і починає тріскати, ховаючи сподівання найманця впіймати його мов казкового джина.

Саме так. Дорик у своєму нахабстві сподівався осідлати силу могутності якої не розумів. Впіймати її за хвіст і просити дарів. За що зрештою скоро поплатиться як він сам, так і ті, кого він використав в якості приманки.

Зробивши своє, коротун здіймається у повітря і пливе у кількох футах над землею до палацу. Він впевнений що скоро отримає своє, та хоч він ймовірно у цьому помиляється, навряд від цього доля тимчасових мешканців фортеці буде менш трагічною. Наш лиходій інша сторона монети під назвою могутність. Він грає в ігри, за власними правилами, створюючи для себе обмеження, однак це зовсім не означає що він вміє визнавати поразку.

Так складається, що першим свиту зла зустрічає Дорик, коли відчиняє двері. Ви бачите у цьому руку провидіння? Це було б дуже по людськи. Очікувати що сила над нами, якщо й жорстока, то володіє власним усвідомленням справедливості, можливо не таким лінійним як ваше чи моє. Однак насправді це не так. Принаймні в цьому випадку. Весь жарт долі полягав у тому що Дорик запізнився. Він збирався зайняти місце у башті над зламаним фрагментом кола і дочекатися поки наш лиходій потрапить усередину. А потім завдяки тій же кислоті що використовував до цього, витравити символ на металі наново і скористатися цим щоб випросити втілення власних бажань. Не думайте лихого про нього в ці останні хвилини, Дорик не був дурнем. Просто дуже жахливі речі стаються з людьми які надміру годують власну жагу, дозволяючи їй вигріватися на пуховій перині своєї самонадіяності.

Коли найманець побачив морди тварюк, він не побіг і не спробував відбиватися. Просто впав на коліна, розуміючи що втратив ініціативу, та все ж сподіваючись на милість. Однак холодний жах пробіг його шкірою, коли він припадаючи до землі в поклоні відчув на загривку гаряче дихання однієї із тварюк, а слідом за цим нудотний запах гнилого м'яса що разив із розкритої пащі.

— Ну-ну вовчику, — пролунав дзвінкий голос і неприємне дихання відлягло від шкіри найманця, однак він досі продовжував відчувати на собі погляд мертвотно жовтих очей. — Ми не вбиваємо тих, хто стільки зробив щоб допомогти нам. Ми вдячні, а отже потребуємо обдарувати добродія щоб вирівняти рахунок. Підніми голову юначе.

І хоч Дорик не був юнаком, та підняв очі щоб зустрітися поглядом із коротуном. Тієї миті найманець відчував себе малою дитиною перед обличчям бога. Зрештою, це було настільки близько до правди, наскільки взагалі було можливо. Помітивши це, коротун милостиво посміхнувся.

— О, не потрібно цього сорому. Я дуже ціную те, що ти зробив для мене юначе, хоч, — він змахнув руками демонструючи все навколо. — Це місце сповнене гірких спогадів і примар, гадаю ти міг би обрати краще. Однак я вислухаю твою історію. Нехай це буде винагородою! Ти згоден?

— Так велебний пане,— промовив найманець ховаючи погляд і ледь стримуючись щоб не припасти колінами до землі знову.

— Ну то я слухаю, — серйозно кивнув коротун і підкотив під себе ноги все ще зависаючи в кількох футах над землею, а потім кивнув на невовків. — І вони теж.

На це зауваження звірі відгукнулися гарчанням, однак попри це слухняно припали до землі. Дорик нервово сковтнув і почав:

— Мої дружина і дочки, — сказав він ледь стримуючи ридання в голосі, чи то від почуттів, чи від страху. — Три роки тому, я залишив дім і відправився на війну разом із своїм загоном. Коли повернувся, то знайшов на подвір'ї лиш рядочок могил. Це була чума, як сказали сусіди. Я не бачив більше сенсу ні в чому, аж поки не дізнався про вас. Про те, що ви здатні зробити неймовірне. Те що будь-кому іншому не під силу.

На це зауваження чоловічок у повітрі поважно кивнув.

—А потім я почув історію про принца і принцесу із далекого королівства на півночі, що були обіцяні вам і ось я тут.

Тут Дорик змовк, так і не наважившись закінчити, що вирішив проміняти життя незнайомців на життя власних близьких. Чоловічок, помітивши що найманець закінчив, скрушно зітхнув.

— О, юначе. Як я розумію твій біль. Так далеко від дому. Від рідних. Ти напевно хотів би побачити їх ще раз.

Дорик кивнув. Відчуття страху все ще витало всередині нього, однак проклюнулася надія. Можливо старі казки і не обманювали. Можливо Вони були справді такими як їх описували, суворими, однак прекрасними і всеблагими. Чоловічок посміхнувся і клацнув пальцями.

— Що ж. Тоді я, в пориві щедрості небаченої виконаю і друге твоє бажання. Ти побачиш їх знову! Одну мить.

Земля під ногами найманця затремтіла. Він відчув дивний жар і сніг довкола нього розпочав танути. А потім сталося те що сталося. Спочатку він побачив руку, маленьку долоньку що належала його наймолодшій дочці. Потім з під землі вигулькнула маківка його дружини, темно русе волосся яке він впізнав би будь-де. М'язи і тонкий пергамент шкіри вкривали плями цвілі. З очних западин давно зникла навіть подоба очей, залишивши порожні очниці. Трупи вигулькнули з-під землі купою кістлявого лахміття і тепер безгубо і безоко щирилися на найманця. Дорик закричав і припав до землі поряд з мерцями. Чоловічок же натомість змахнув сльозу і посміхнувся сентиментально:

— І возз'єдналися вони навік, — промовив він ледве не ридаючи від розчулення. — Нехай посміє хтось іще мене назвати жорстоким чи злим. Вовчики! Обід!

Ми залишимо цю сцену, адже в тому що відбувалося далі немає нічого приємного, навіть попри те, що Дорик сам обрав свою долю. Тіні огидних вовків що зібралися в купу. Вологий звук плоті що відривається від кісток, сухожиль які рвуться і схлипи людини що її пожирають заживо інші люди. Люди перетворені і скалічені духом. Зламані вічним голодом, а проте все ж люди. Немає в цьому нічого хорошого, навіть якщо хтось забажав би сказати що ось таке воно, справедливе покарання.

Останнє на що ми звертаємо увагу, це вираз обличчя коротуна. На ньому не залишилося і сліду від театральних сліз. Він усміхається і тихо шепоче собі під ніс:

— Дітки. Дружина. Ой-ой-ой. Трагедія рідкісна мов сіль в океані. Чи варто було заради такого витрачати мій час.

Потім він переводить свій погляд і дивиться на нас. На мене. Сподіваюся він ніколи не побачить що тут є ще й ти.

— То ти втрутишся? —запитує він. — Я у своєму праві, однак ти ніколи не вмів грати за правилами. Тож скажи? ТИ СПРОБУЄШ З ЦИМ ЩОСЬ ЗРОБИТИ?

Його голос гуде в моїй голові, відлунює від стінок черепа ударом тупого болю. Я не відповідаю. Скоро цей сон закінчиться. А зараз ходімо. Нас чекають в іншому місці.

Ми зазираємо у залу маєтку, однак не бачимо нічого крім вогню, що продовжує палахкотіти у каміні. Не так вже й дивно, адже сцена розправи над Дориком була не надто тихою. Також цілком закономірним є те що дітлахи не забажали підкоритися долі і просто очікувати свого кінця. Це небажання миритися із несправедливістю, обмеженістю власної природи чи неминучістю смерті, дуже просте і часто до ірраціонального рівня ідіотське, тим не менш, є одною із найбільш надихаючих рис людства як такого. Ваше небажання бути змитими потоком що несеться, навіть попри розуміння що надії немає, ось те чому справді варто ставити пам'ятники замість воєначальників і царів, молитися замість богів. Бо насправді надії немає ні для кого. Все помре бо все смертне, навіть зорі. Бо досконалого нічого немає, є лише шлях. Бо справедливості не вистачить для кожного, а отже її немає для всіх. Залишається лише опір, попри все, хоч він не вирішує нічого.

Проте ми відволіклися, але де ж вони? Сховалися у закапелках маєтку? Ні. Ми бачимо сліди серед пилу. Вони ведуть до чорного входу маєтку, а далі через сніг до одного з виходів. Того що веде до вершини скелястого хребта. Позаду чуємо гарчання і іржання коней що залишились на поталу хижакам. Попереду важке дихання двох молодих людей, ледве не дітей, що втікають, заганяючи себе з однієї пастки у іншу.

ТИ СПРОБУЄШ З ЦИМ ЩОСЬ ЗРОБИТИ? Таке запитання поставив він, проте я не зможу відповісти на нього сам.

Гадаю ти вже маєш здогади хто я такий, хоч і не знаєш мого імені. Так, ти знаєш хто я, ти знаєш що я зробив і знаєш що інший, той другий живий, а отже я не довершив справу до кінця. Я можу все виправити. Ми можемо все виправити. Діти будуть врятовані. Лиходій переможений і запанує хоч-би десь дрібка тієї справедливості. Станеться одне невелике довго і щасливо. Для цього всього лиш потрібно щоб я прокинувся. Проте цей сон, він не лише мій, він наш із тобою і я не зможу зробити цього сам, тож благаю відведи очі, перестань снити і ми зможемо їх врятувати. То ж скажи, ти спробуєш з цим щось зробити?

Двоє дітей на краю скелі. До них наближаються чорні тіні із жовтими мов золото очима. Вони більше не звертають увагу на нас із тобою. Ми для них більше не загроза. Позаду них пружинячи ходою у кількох футах над землею йде карлик. Він посміхається і в цій усмішці немає ні краплі добра.

— Дивіться хто в нас тут? — каже він розводячи руками. — Я пам'ятаю вас ось такими маленькими ще. Ну майже як я зараз. Вовчики! Сидіти!

Тварюки підкоряються безапеляційно, хоч і не зводять поглядів жовтих очей з дітей. Напевно вони б мали відчувати жаль, розуміючи що одного із цих двох бідолах очікує, однак у їх поглядах читається лише вирок.

— То що ж? Залишилася остання спроба відгадати моє ім'я і гадаю ви маєте значно більше право використати цю спробу, аніж ваш батько. Звісно я міг би заперечити, мовляв, ця спроба застаріла і мала бути використана роки тому. Однак я благородний, тому не тягніть і назвіть моє ім'я, давайте!

— Я..., — розпочала сестра, та брат увірвав її.

— А що буде якщо ми відмовимося називати будь-яке ім'я?

Карлик розвів руками і наче зважуючи щось поворушив плечима.

— Гадаю буде так. Мені належить лиш один з вас чи не так? Доля іншого чи іншої байдужа. Тому мої вовчики розпочнуть трапезу. Вони розтягуватимуть її. Смакуватимуть. Напевно розпочнуть із пальців ніг. Іншому чи іншій доведеться за цим спостерігати. Та навіть якщо це нещасне дитя витримає жах і біль від споглядання як його рідну плоть і кров пожирають заживо, куди б воно із того часу не пішло, я рушу за ним, відбираючи життя за життям у кожного хто наблизиться достатньо щоб називатися знайомим чи другом. Благородство і милосердя поняття не тотожні, зовсім ні.

— Гадаю я знаю твоє ім'я, — виступила наперед сестра. — Та чи можеш ти пообіцяти, що коли назву його, ти не намагатимешся вбити нас із помсти.

Карлик зблиснув очима і відвісив урочистий уклін.

— Я можу на кістках моєї мамці, якої тим не менш в мене не було, урочисто поклястися що не торкнуся вас і пальцем у такому разі.

— Ти маєш пообіцяти що не намагатимешся завдати нам шкоди.

— Я обіцяю що не намагатимуся вбити вас силою, магією чи холодною зброєю, — усміхнувся коротун. — І кожен з тих хто знає мене на ім'я нехай скаже, я дотримуюся кожної букви контракту.

— Тож ти зможеш запевнити нас що якщо ми назвемо ім'я правильно, ти в жоден спосіб не намагатимешся завдати нам шкоди?

Цього разу карлик не усміхнувся і нічого не сказав. Лише уважно поглянув на дівчину і непевне стиснув плечима.

— То що ж? — запитав він витримавши паузу. — Ти зрештою назвеш його, чи як?

Дівчина поглянула на брата. В її очах читалося тужливе усвідомлення неминучого фіналу. Хотілося сказати безліч речей. Можливо вперше за роки що вони провели разом. Хотілося знайти спосіб вибратися із цього кошмару. Він же поглянув на карлика і з усмішкою запитав:

— А якщо ім'я буде неправильним? Чи збережеш ти життя...

— Іншій... чи іншому? — дивно здригнувся карлик. — Звісно так. Урочисто обіцяю. Якщо хтось з вас стане моїм, для іншого навік я перестану бути загрозою.

Карлик здригнувся вдруге.

— Стій, — спробувала його зупинити сестра, та брат лише відмахнувся.

— То ось тобі моя остаточна відповідь засранцю, — проревів він. — В тебе не було матері, як ти й сам сказав. Однак подорослішавши ти вирішив взяти собі ім'я Вельмишановний Пан у Сраці Вошка і з того часу воно твоє.

На диво карлик не розлютився.

— Сподіваюся ти з гордістю будеш згадувати своє зухвальство, уявляючи що я роблю з твоєю сестрою. Відповідь неправильна. Я обираю тебе, — лиховісно всміхнувся він і вказав пальцем на дівчину.

Цієї миті все розв'язалося. Одночасно сталося кілька речей. Дівчина кинулася до провалля щоб стрибнути вниз, проте охнула від болю і впала на землю, коли найбільший із зграї чорних невовків схопив її за ногу. Подолом її плаття зацебеніла кров. Хлопець закричав і вихопивши меч навідмаш вдарив ним карлика, розсікаючи його зелені шати і плоть під ними. Коротун ойкнув і гепнувся на сніг. Бризки його крові на білому виглядали світлими, майже рожевими. Демонічні вовки завищали припадаючи до землі, немов страждання їх хазяїна завдало невимовного болю і їм. Принц навис над тілом чаклуна і ще тричі вдарив його вістрям меча у груди. Кожен удар супроводжувався зойкотом золотооких тварюк, які зараз зовсім і не виглядали хоч трішки загрозливими.

Облишивши чаклуна хлопець кинувся до сестри і розпочав оглядати її рану.

— Все не так погано, — сказала вона усміхаючись попри біль. — В Сраці Вошка, га?

— Я думав його розлютити, щоб він обрав мене. Пробач.

Сестра лише стиснула плечима.

— І зовсім він не схожий на одного з тих легендарних драконів.

— Ти про що?

— Мати. Це складно пояснити, та вона наснилася мені і підказала ім'я, ще коли я була зовсім маленькою. Гадаю це було насправді. Та не у сні, — вона зітхнула. — Бачиш. Дуже важко.

Брат посміхнувся їй і взявся перев'язувати рану, зовсім даремно не звертаючи уваги на

жалібне скімлення невовків.

— Вона назвала його Аурусом — Принцом Угод.

Цієї миті щось загриміло. Демонічні вовки почали скиглити ще гучніше. Дівчина зойкнула і її погляд втупився за спину брата. Хлопець озирнувся і побачив як тіло коротуна здійнявшись в повітря дрижить і звивається у хмарах дрібних блискавиць що огортають його густою пеленою. А потім плоть розпочала розтягуватися мов каучук, набухати бульбашками наче густе вариво в котлі, розростатися подібно до колонії грибів. Стінки черепа і грудна клітина вибухнули від неймовірного тиску і зрослися знову набувши нової форми. Кінцівки з гидким хрускотом витягувалися, а з спини вирвалися два гігантські кажанячі крила. Шкіру бліду і сіру спочатку, вже за мить вкривали порости золотої луски.

Принц застиг від сум'яття почуттів що захопили його. Він відчував одночасно жах, огиду і разом із тим благоговійний трепет. Дракон у всій його красі споглядав за ним незмигним поглядом золотих очей. Та це тривало лише мить. Вже наступної чудовисько здавалося втратило інтерес до нього і його лихі очиська вп'ялися у сестру принца.

Та закричала від жаху. Та чи справді? Ні. Від болю. Обличчя перекривлював потворний вираз агонії. Очі здавалося впали глибше в очниці. Бліда шкіра почервоніла, а одразу після почала злущуватися шматками, оголяючи нову, вкриту чорною шерстю. Дівчина завищала від болю що її катував і вереск перетворився на виття коли її перенісся і нижня щелепа викривилися, набуваючи форми характерної для звіра.

— Не роби цього, — закричав хлопець і схопивши меч кинувся на золотошкіру тварюку.

Йому хотілося вбити цю почвару. Йому хотілося щоб та розкрила свою пащу і зжерла його, розчавила щелепами мов комаху, тільки б йому більше не довелося чути жахливих вересків сестри.

Та тварюка просто здійнялася у небо і полетіла геть. Принц ледь стримався щоб не завити від болю що скував його душу. Та щось змусило його нашорошити вуха. Відсутність чогось точніше. Він поглянув собі за спину, тільки для того щоб помітити як через замкові ворота вибігає зграйка гігантських чорних вовків. Тепер їх стало на одного більше. Хлопцю здалося що він може розрізнити серед них кульгаву чорну вовчицю, однак можливо він бачив лише те що хотів.

Ми залишимо принца тут. Ця історія закінчилася і все подальше, увесь біль, відчуття провини і відрази до самого себе, суму за втраченим, це все ми залишимо, на вершині гори. Я Купрус — Король-Дракон. Це був мій сон і ти снив його зі мною до кінця. А тепер час прокидатись.