Тіньова Чучундра
Було мені тоді шість років. Одного дня в кінці жовтня, що не передвіщав нічого лихого, нам подзвонили й повідомили про смерть моєї двоюрідної бабусі по матері, яка жила в селі. Мати переповіла сумну звістку й оголосила, що в суботу ми їдемо на похорон її тітоньки. Було це восени, всі дороги розвезло після дощів, тож батько не надто хотів везти нас туди. Воно-то зрозуміло: родичка була не його, марнувати цілий вихідний не хотілося, а бруднити машину, та ще й ризикувати щось там поламати на жахливих сільських дорогах — тим більше. Мене вже вклали спати, але я чомусь крутився в ліжку, сон ніяк не приходив. І тут почув, як за стінкою сваряться батьки. Я прислухався.
— Послухай, Марино, — мовив батько, — я все розумію, що ти дуже любила тітку Наталку і все таке. Але й мене ти зрозумій! Я машину купив тільки три роки тому! Ще гроші, що на неї позичив, до кінця не повернув! А тобі в село треба! Та ти знаєш, що там на дорогах коїться? От у нас чоловік один на роботі, Степан, нещодавно отак же з’їздив у село і зламав…
— Про дороги розумію, не дурна! Раніше часто в селі бувала! — огризнулася мати. — Їздити треба обережніше, і не зламається нічого.
— Не вказуй мені, ти ж сама не їздиш!
— Толіку, ну ти й нахаба! Ще й про гроші щось згадав! Совість би мав! Та на машину половину грошей мої батьки давали! Тож ти моїй родині винен, і не викручуйся. Давно вже я не просила тебе кудись мене відвезти. І взагалі, чи часто ти кудись мене возив, коли потрібно було?
— Ну… На базар…
— Базар не рахується. Ти їжу з базару сам їси. Навіть більше, ніж я з Сашком разом!
— Ну добре, добре. А якщо таки зламається щось? Що тоді робити?
— Попросимо когось із родичів підвезти нас, а потім розберемося.
— Легко тобі казати. Не ти ж будеш машину ремонтувати.
— Ай, ну тебе. От візьму і попрошу когось іншого нас відвезти. Тобі твоя машина дорожча, ніж родичі!
— Взагалі-то це твоя родичка померла, а не моя.
— То ти моїх рідних не поважаєш? А я завжди знала, що ти…
— Ну добре, Марино, добре. Тихіше, а то Сашка розбудиш. Відвезу вже тебе.
— Чого це мене? Не мене, а нас.
— А малого теж брати надумала? Навіщо? Похорон для дитини — то такий стрес. Сам пам’ятаю, як після того, як діда в труні побачив, тиждень спати спокійно не міг — і це я вже старший був, ніж Сашко. Марино, не треба воно йому. Дорога далека, купа чужих людей. Залиш його вдома, сусідку попроси з ним посидіти. Уже ж сиділа так, і не раз. Заплатимо їй — не відмовиться.
— Ти що?! Сашко так любив тітку Наталку — і на похорон не брати? Ну ти…
— Та що він там її любив! Він її бачив кілька разів — і то випадково, на чиємусь дні народження. Ну нащо його туди тягнути…
Далі я вже не слухав їхню розмову — нарешті почав засинати. Поринав у сон, а в голові вирували думки. Я розмірковував, чому ж батьки так завзято сперечаються через таку річ, як похорон родички. І чому мама брехала? Адже я справді майже не пам’ятав ту Наталку, навіть її обличчя пригадував, як у тумані. Лише в’їлося в пам’ять, що була вона повна, чорнява, в якомусь бруднуватому одязі, а ще смерділа потом. І справді я бачив її лише пару разів на сімейних святах, навіть не говорив з нею. А хіба можна любити людину, яку майже не знаєш? Чому ж мама сказала, що я її любив…
***
Наступного ранку я прокинувся пізно. Тато вже пішов на роботу, а я до садочка не ходив, бо мама тоді не працювала. Я вийшов зі своєї кімнати на кухню. Мама поралася біля плити.
— О, встав нарешті! — буркнула вона, не відриваючись від помішування супу. — Вмивайся та сідай снідати, а то вже все остигло.
— Мамо…
— Що?
— Я вчора почув, як ви з татом сварилися. Я… Я не хотів, просто вийшло так…
Мама різко повернула голову й пильно подивилася на мене.
— І що? — насупилася вона.
— Чому… Чому ти сказала, що я любив ту тітку Наталку? Я ж її бачив усього кілька разів. І не говорив з нею. Ніколи.
Мама гмикнула й знову розвернулася до плити.
— То ти сам забув, Сашку. Маленький був і любив з нею гратися. Мабуть, тобі ще роки три було, тому вже не пам’ятаєш. І вона тебе дуже любила, все питала, коли ми тебе ще раз привеземо. А тато, лінтюх такий, не хотів нас у село возити, бо, бачите, йому на вихідних відпочити треба, з друзями посидіти. Зовсім родичів не поважає! Дружки йому дорожчі! — вона схлипнула, а по-справжньому чи удавано, я так і не зрозумів.
Зітхнувши, я сів за стіл. Може, я й справді колись любив ту двоюрідну бабусю, просто забув, як багато чого з раннього дитинства. Про похорон більше нічого не питав. Мені не хотілося туди їхати, але з мамою сперечатися марно. Та й тато погодився, тому вже якось перетерплю.
***
У суботу зранку дріботіла холодна мряка. Мама вдягнула мене в дощовик і гумові чоботи, всунула в руки великий пакет з гостинцями для скорботної рідні й вивела мене на вулицю. Доки чекали тата, який під’їздив з гаража, змерзли й промокли.
Їхали мовчки. Тато похмуро дивився на слизьку дорогу, на якій майже не траплялися машини, а мама відвернулася у вікно. Я нудьгував на задньому сидінні, все ще стискаючи пакет в руках — мама веліла за ним пильнувати, бо гостинці помнуться, а пом’яте вручати родичам не годиться. Хвилин через п’ятнадцять від міста машина повернула праворуч, на гіршу сільську дорогу з ямами. І тут почалося…
Машину шалено захитало на вибоїнах, і тато кілька разів вилаявся, не звертаючи уваги на гнівні зиркання й зауваження мами. Від тряски мене занудило, і я почав глибоко вдихати й видихати — так боротися з нудотою колись навчав дід, але щось воно не допомагало. Ми стрибали по ямах хвилин двадцять, машина кілька разів повернула й поїхала дорогою через поле — на похорон треба було до іншого села, до якого добиратися лишалося ще не менше, ніж годину. Тут дорога стала ще гіршою. Колеса ковзали по мокрому нерівному асфальту, тато сичав собі під ніс прокльони, крутячи кермо й намагаючись об’їхати бодай найбільші вибоїни. Мене все ще нудило, хоча вже не так сильно. Мама озирнулася на заднє сидіння, наче тільки зараз згадала про мене.
— Ще недовго, потерпи, — сказала вона, насупивши брови, і знову відвернулася.
Я зітхнув. Звичайно ж потерплю. А довго чи недовго — це питання. Проїхали поле, за ним ліс, потім ще якесь село — не те, що нам було потрібно…
Мої думки перервав сильний поштовх і гучний скрегіт. Двигун голосно загуркотів, і машина зупинилася. Я аж підскочив на сидінні та мало не впустив пакет. Тато, вилаявшись, вийшов на вулицю і заліз під машину.
— Толіку! Що там таке? — запитала мати.
— Та бляха! Казав же…
— Не лайся при дитині!
— Та тут не полаєшся! Глушник відірвало! Все, далі машина не поїде. Казав же, що тут не дороги, а пекло! Поперся на свою голову до чорта на роги!
— І що нам тепер? Пішки йти? — буркнула мама. — Може, в селі є хтось, хто зможе полагодити?
— А навіть якщо і є, то що? Це кілька годин працювати, під машину лізти. — Тато знову вилаявся. — От як відчував…
— Не бурчи! — гаркнула на нього мама. — Це ж Макарівка. У мене тут є знайомий, дядько Павло, він колись з моїм батьком працював. Он його хата, недалечко. Піду попитаю, може, підвезе нас. Тільки якщо сам не поїхав кудись.
Мама вийшла й грюкнула дверима, а я тяжко зітхнув. Тато все ще лаявся та гнівно дивився їй услід.
***
На щастя, мама дуже скоро повернулася. Судячи з того, що вона ледь помітно всміхалася, новини були багатонадійливі.
— Ходімо всі! — сказала вона, відчинивши двері. — Дядько Павло зараз не зайнятий, зможе нас підвезти. І навіть назад довезе до зупинки, а там уже на автобус сядемо чи машину піймаємо.
— От і їдь з малим, а я за машиною подивлюся, — похитав головою тато. — Не можу її так кинути.
— А потім?
— Видзвоню колегу, якщо зв’язок піймаю — тут ловить погано. Він приїде, мене на буксир візьме. Добре, хоч телефон із собою взяв.
***
Дядько Павло виявився пузатим, одягненим у потерту шкіряну куртку, поїдений міллю светр і спортивки з розтягнутими колінами. Він поправив на голові пом’яту кепку, витер сивуваті вуса й посміхнувся до мене:
— Ну що, Сашку, поїдеш зі мною?
Я мовчки кивнув — а що ще мені робити? Хіба був інший вибір? Дядько Павло захихотів і поплескав мене по плечу. Я мимоволі відсахнувся — від його руки смерділо сумішшю поту, махорки та якогось гидотного одеколону.
Ми сіли в машину — мама спереду, а я ззаду. Старенький червоно-помаранчевий “Запорожець” із потрісканими рудуватими сидіннями під шкіру мені сподобався навіть більше за нашу іномарку: тут сидіння були високі, тож я міг як слід роздивитися усе у вікно, а ще пахло якось незвично. Дядько Павло тихенько гомонів з мамою, час від часу цокаючи язиком і хитаючи головою на знак співчуття, а ще жваво смикав за ручку передач, прикрашену прозорим навершником “під бурштин” із вплавленим туди маленьким крабиком. Я відвернувся від вікна і тепер поглядав на ту ручку, гадаючи, був то справжній крабик чи якийсь пластиковий. Якщо справжній, то було його шкода — піймали бідолаху й зробили прикрасою.
— Гайда через ліс! — запропонував дядько Павло. — Так коротше, а якщо в об’їзд, то у два рази довше вийде. Ви ж і так уже запізнюєтеся.
— А не загрузнемо? — занепокоєно запитала мама.
— Та ні! — дядько Павло махнув рукою. — То ті ваші модні іномарки такі ніжні, під наші дороги не пристосовані. А в мене машинка — вогонь! Спеціально для нашого болота! Маринко, не бійся! Та ти знаєш, по якій я грязюці на ньому їздив? От якось ми з напарником поїхали по гриби…
Далі я не слухав — знову задивився у вікно. Дощ трохи вщух, і я розглядав корів, що паслися на полі, ще де-не-де порослому зеленою травою. От бідолашні, мабуть, мокнуть тут, поки люди по хатах сидять. Цікаво, а чи є дощовики для корів?
Тут машину сильно трухнуло, і я оговтався від роздумів. Ми саме звернули з дороги, що повертала праворуч, і поїхали просто в ліс. Тут теж ішла дорога, але земляна, сяк-так посипана щебінкою. Колеса застрибали по каменях і ямах. У вікна застукотіли гілки, немов кістляві руки якихось істот, що вимагали пустити їх у машину. Мене занудило ще дужче, ніж тоді, коли їхали з татом. Я занив.
— Сашку, цить, — звеліла мама. — Усю дорогу ниєш. Ще трохи їхати лишилося. Посидь тихо. Не соромно тобі перед чужою людиною?
— Та ти вже кілька разів казала, що їхати ще трохи, а воно зовсім не трохи!
— Так, не сваріться! — втрутився дядько Павло. — Давайте я музику включу, ото веселіше буде.
Музика в дядька Павла виявилася якась зовсім стара, яку бабусі та дідусі люблять слухати, а я такої зовсім не любив, але змовчав. Не сваритися, то не сваритися. Потерплю.
Машина усе трусилася по ямах, гілки все стукали у вікна. Один раз перед нами перебіг дорогу заєць, а ще два рази — білки. Я дивився їм услід, доки вони не зникали за деревами. Їхали ми, їхали, а села ще не було видно.
— А коли вже приїдемо? — знуджено спитав я в дядька Павла. — Ви казали, що через ліс коротше.
— Ну так, коротше, — той пригладив вуса. — Скоро вже буде виїзд. Сашку, он глянь туди. Бачиш проріху? Ото там виїзд, п’ять хвилиночок — і ваше село.
— Проріху? — я примружився, піднявся на сидінні й пильно подивився вперед крізь імлу дрібного дощику. — Не бачу.
— Та вона ж там… Еге… А де…
Дядько Павло різко пригальмував і роззирнувся. Мама стривожено запитала:
— Що таке? Невже й ви зламалися?
— Та ні, тьху-тьху! Маринко, щось я чи вже склерозом на старості хворіти почав, чи ото сліпий став. Де ж виїзд? Бачиш?
— Ні. А де він повинен бути?
— Так ото ж прямо! Тута дорога йде пряма через весь ліс, нікуди не повертає. Та давно ми вже мали з лісу виїхати.
— Точно? Може, ви призабули вже?
— Та точно! Я тут їздив часто, буквально цією весною останній раз. Гм… — дядько Павло розгублено знизав плечима і почухав голову.
— То, може, ви повернули кудись, бо зі мною забалакалися, — припустила мама.
— Та нема тута ніяких поворотів. Єдина дорога.
— Ну не було, а могли зробити. Чули в новинах, як зараз кляті бандюки незаконно ліси вирубають? Кілька днів — і гола земля.
— А й справді! Вирубали наш ліс, гади такі, і ще й дорогу проклали, щоб той ліс вивозити. Де це таке бачено? І це я тільки з весни тута не їздив.
— То давайте розвертайтесь, поїдемо назад і знайдемо, де розвилка.
— Так і зробимо, Маринко! А куди ж діватися?
***
Назад ми їхали, як мені здалося, так само довго, як і туди, але попереду не показувалися ані розвилка дороги, ані виїзд із лісу. Дядько Павло хитав головою та цокав язиком. Мама мовчала й видавалася наляканою та стривоженою. Я сумовито спитав:
— Дядьку, а може, ми проїхали ту розвилку?
— Та не повинні були… — дядько Павло почухав потилицю. — Тут лісок не дуже великий, не заблукаєш. Навіть якщо і проїхали ми свій поворот, то все одно мали кудись виїхати вже. І ніде не бачу, щоби ліс рубали. Значить, то не вони ще одну дорогу зробили.
— Чекайте… Ану пригальмуйте! — мама штовхнула дядька Павла у плече. — Он, гляньте, попереду!
— А що там? — запитав дядько Павло, придивляючись. — Невже виїзд?
— Та ні! Он, бачите, дерево повалене?
— Ну, бачу.
— Я його помітила, коли ми в ліс заїхали. Це точно воно. Значить, скоро буде виїзд, — мама полегшено зітхнула.
— Ну а як же інакше, Маринко? Я ж кажу, що лісу тута — пшик. Зараз виїдемо, нікуди не дінемося.
Дядько Павло знову піддав газу. Я знуджено дивився у вікно, а просвіт усе не показувався.
— Щось довго їдемо, — зауважила мама.
— Угу, — кивнув дядько Павло. — А це точно було те саме дерево?
— Я вже й сама не впевнена.
Дядько Павло гмикнув, звернув на узбіччя та зупинив машину.
— Так, давайте вийдемо. Мені… в кущики треба. І походжу заодно, подивлюся. Я ці місця знаю, гриби часто тута збирав. Подивлюся, куди це нас чорти занесли.
— Не виражалися б при дитині! — обурилася мама.
Дядько Павло щось пробурмотів і вийшов з машини. Мама зітхнула і теж вийшла. Потім відчинила двері з мого боку.
— Сашку, вийди прогуляйся трохи. Свіжим повітрям подихай.
Я лише зрадів. Мене досі трохи нудило, почала боліти голова. Я хутенько вискочив на мокру землю, вкриту мохом, і озирнувся. Навколо був суцільний ліс. Тиша, навіть птахи не цвірінькали. Дощ майже скінчився, де-не-де падали маленькі крапельки, але небо все ще затягували густі сірі хмари. Поки ми чекали дядька Павла, що зник за найближчими кущами, мама заспокійливо погладила мене по голові.
— Сашку, не тривожся ти так. Потерпи. Приїдемо ми в село, нікуди не дінемося. Ну так, запізнимося трохи, але то не наша вина.
Я кивнув, але нічого не відповів. У душі навіть зрадів, що запізнимося. Зовсім не хотілося дивитися на тіло в труні. Чомусь було моторошно. До того я ще ніколи не бував на похоронах, але бачив, як усе відбувається, у якомусь фільмі по телевізору, поки мама була на кухні. Не хотілося дивитися на померлу тітку Наталку, яку я ледве пам’ятав, на родичів, що будуть плакати та голосити, не хотілося чути запах смерті… Цікаво, а такий є? Мабуть, так. Тварини сильно смердять, коли помирають. Напевно, люди ще сильніше. То й добре, що запізнимося. Може, труну тоді вже закопають, тож просто віддамо родичам гостинці, трохи посидимо з ними та поїдемо додому.
Задумавшись, я втратив відлік часу — та й діти узагалі здебільшого погано відчувають час. Тож я з несподіванки здригнувся, коли біля нас затріщали кущі. Але то повернувся дядько Павло. Він похитав головою і ледь чутно прошепотів лайку.
— Ну що там? — стривожено запитала мама. — Впізнали місце? Де ми? Близько від села?
— А чорт його зна! Маринко, я тут навколо обійшов, подивився. Я, знаєш, професійний грибник, можна так сказати. Запам’ятовую в лісі всі… як їх там… орієнтири, от. Дерева всякі незвичні, повалені чи поламані, пеньки, стежки, розвилки. А тута — дуля! Ходжу-ходжу — нічого не впізнаю. Наче ж скрізь у цьому лісі побував, з дитинства його знаю. То по гриби, то по ягоди, то дрова тута пиляли. А зараз — ні-чо-го! Взагалі місця не впізнаю. І небо все у хмарах, сонця не видно.
— О, а я читав, що можна за мохом на деревах визначити, де північ, а де південь, — втрутився я. — Подивимося, як росте мох, і будемо знати, в який бік село.
— Ох, який ти в батьків молодець! — посміхнувся дядько Павло. — Думаєш, я, старий дурень, того не знаю? Та дивився я на мох! Скрізь дивився. Або взагалі не росте, або все дерево обліплює з усіх боків однаково. І не завжди це правило про мох працює в житті. Оті розумаки-академіки, що книжки пишуть, мабуть, і в лісі справжньому ніколи не були, а тільки в кабінетах сидять і все з інших книжок переписують.
— То що нам робити? — я мало не заплакав. — Я хочу додому!
— Так, Сашку, ану не скигли! — цитьнула мама. — Ти ж майбутній чоловік, а поводишся, наче якась ніжна дівчинка. Не соромно?
— Поїдемо далі, — сказав дядько Павло. — А що ще робити? Дорога все одно кудись виведе. Мабуть, таки справді попрокладали тута недавно нові дороги, а я й не знав.
***
Ми їхали, а виїзд із лісу усе не показувався. Дядько Павло мовчав, мама теж. Я поглядав то наліво, то направо, сподіваючись побачити бодай щось багатонадійливе. Потім утомився і вирішив трохи подрімати на сидінні. Тільки приліг, зручно вмостив голову на пакет з гостинцями та почав засинати, як машина різко сіпнулася, підстрибнула й зупинилася. Дядько Павло вилаявся. Я ледь не скотився з сидіння та зойкнув. Повільно сів і аж рота розкрив від подиву.
Дорога закінчувалася тупиком. За купою навалених колод і гілок височіла суцільна стіна лісу. Дерева спереду, зліва та справа. І жодної дороги чи бодай стежки, що вела б далі.
— От тобі й на! — вигукнув дядько Павло. — І куди це ми заїхали?
— То давайте розвертайтеся, — втомлено відказала мама. — Ми вам заплатимо за бензин і допомогу, тільки благаю, відвезіть хоч кудись.
— Бензин… Ой, бензин! — той роззявив рота, глянувши на панель приладів. — У мене ж бензин майже закінчився! Я ж думав, що ми туди й назад. На крайній випадок у вашому селі попросив би когось долити. І каністру з собою взяти не здогадався.
— Оце ми попали, — видихнула мама. — І що робити? Знову назад повертати?
— А нащо? Все одно десь по дорозі заглухнемо. Бензину зовсім мало, — дядько Павло почухав голову. — Давайте пішки через ліс. До села якогось дійдемо чи до дороги. А що ще робити?
Я занив. Мама насупила брови й цитьнула на мене:
— Припини. Тут недалеко. Он сам же чув, як дядько Павло сказав, що ліс невеликий.
— Невеликий, а ми вже пів дня туди-сюди їздимо! — обурився я. — Хочу додому! Навіщо ми сюди поїхали? І взагалі, я не хотів дивитися, як будуть закопувати ту тьотю! Ти мене навіть не питала!
Мама загарчала, простягнула руку й дала мені ляпаса. Дядько Павло зацокав язиком, співчутливо глянув на мене, але нічого не сказав. Виліз із машини та допоміг вийти мені, а потім переніс через якусь велику гілку, що лежала на дорозі.
— Небо таке сіре, сонця взагалі не видно, — зауважив він, задерши голову. — І куди ж його йти?
— Зайдімо в ліс і пошукаймо якісь стежки, — запропонувала мама. — Ви ж самі казали, що тут грибники ходять. Може, натрапимо на людей.
— Та яких людей? Хто в таку погоду по гриби ходить?
— Ну якщо нікого не зустрінемо, то хоча б кудись стежкою вийдемо.
— Ну, тоді пішли, — зітхнув дядько Павло. — Але попереджаю: від мене не відставайте. Тут заблукати легко. Це я ці місця знаю, а ви…
Я здивувався, чого ж це дядько Павло раніше не впізнав знайомі місця, але промовчав. Узяв маму за руку та побрів у напівморок лісу. Дядько Павло крокував попереду, а ми втомлено тяглися за ним. Під ногами хлюпало вологе листя. Над головою шелестіли дерева, які ще не повністю скинули руді шати на зиму. Начебто звичайний собі ліс, але… Я часто бував у лісах, але саме цей здався мені якимось дивним: надто темний, навіть як для похмурої погоди, і надто тихий. Я не чув цвірінькання птахів чи інших типових для лісу звуків. Хоча, можливо, мені так лише здалося через втому та роздратування.
***
Ми брели лісом, напевно, пів години, не менше. Ні стежок, ні просвіту не показувалося. Дядько Павло зрештою зупинився і сів на повалене дерево.
— Хух. давайте трохи відпочинемо. Ось, сідайте поряд.
Ми сіли. Я притиснув до грудей пакет з гостинцями для рідні й принюхався. Пахло смаженим м’ясом, пиріжками та ще чимось смачненьким.
— Мамо! Я вже голодний. Можна поїсти гостинці?
— Ти що? Ні! Це ж для родичів! Я спеціально запікала буженину та пиріжки пекла. Що ми, з пустими руками прийдемо? Так не годиться! Потерпи! Ти добре поснідав.
— Та хай поїсть дитина, — втрутився дядько Павло. — Марино, ну чого ти так на Сашка гримаєш? Все одно ви вже на той похорон не попадете. Тут хоч би кудись вибратися, а ти за пиріжки переживаєш!
Мама щось буркнула, але сама розв’язала пакет та всунула мені в руку пиріжок з капустою. Я мовчки з’їв його й запив компотом з пляшки, що вона теж везла родичам. Хотів ще щось витягти, але мама знову спритно зав’язала пакет, та ще й таким хитрим вузлом, аби я не заліз без дозволу.
— Ну що, відпочили? — спитав дядько Павло. — Ну, тоді пішли…
Він не договорив. Запнувся і прислухався. Ми з мамою теж. Десь іздалеку чітко пролунав звук. Чоловічий голос, низький, хриплуватий. Він вимовив чи то кілька звуків, чи то якесь слово, але я не розчув, яке саме.
— О, там хтось є! — зраділа мама. — Ау! Гей! — на все горло гукнула вона.
Голос більше не лунав. Невже той чоловік почув її та здивувався, хто ще ходить у лісі в таку погоду?
— Ходімо на голос! — Дядько Павло швидко зістрибнув з дерева. — Звідки він оце йшов? Га, Марино? Ти молода, слух у тебе кращий. Бо я не розчув.
— Наче… звідти. — Мама махнула рукою. — Давайте швидше.
— А я точно чув, що голос був отам, — я показав рукою в іншу сторону, лівіше.
— То тобі здалося! — відрізала мама й упевнено покрокувала в той бік, куди сама показала.
Ми з дядьком Павлом мовчки пішли слідом за нею. Голос затих. Ми ще кілька разів гукнули, але ніхто не відповів. Ішли за мамою, але ніде не було видно того, кого ми почули.
— Може, голос був усе ж не звідти? — зітхнув дядько Павло і зупинився. — Марино, ану давай в інший бік!
— Ні, я точно чула! — стояла вона на своєму.
— Значить, той чоловік кудись в інший бік пішов, — припустив я. — Може, пове…
Я не договорив — знову пролунав голос, той самий. І знову сказав щось невиразно, тільки з протилежного боку — з того, звідки ми йшли.
— О, туди! — закричала мама й побігла на звук, а ми — за нею. — Ау! Ау!
— Мабуть, він пішов туди, звідки кричала мама, а ми до нього, — припустив я. — І ми розминулися.
— Угу, напевно, — кивнув дядько Павло. — Ну, не відставай, Сашку, а то знову розминемося.
***
Ми йшли на голос, мама й дядько Павло гукали, але ніхто не відповідав. Голосу більше не було чути. Потроху сутеніло. Ми навіть не знали, котра година, бо наручних годинників не взяли, а мобільних телефонів ні в кого не було — тоді це була дорога річ, такий телефон мав лише тато, і то робочий. Потім, на щастя, голос пролунав знову, але тепер зовсім з іншої сторони. Так повторилося кілька разів. Ми відчайдушно гукали й бігли на голос, але так і не побачили того, хто говорив. Вже добряче стемніло, і дядько Павло зрештою втомлено зупинився, обпершись рукою об дерево.
— Ні, так діла не буде, — видихнув він і витер піт з лоба. — Ми так до ночі будемо бігати! Наче хтось спеціально з нас знущається! То там говорить, то тут. А може, то вже нам здається, бо втомилися та у відчаї? Може, і нема того голосу, а нам почулося?
— А хіба буває, щоб чулося усім однаково? — запитав я. — Нас же троє. І всі голос чули.
— Угу, чули, — кивнув дядько Павло. — От тільки звідки? Тут же луна. Може, голос зовсім не там був.
— І що робити? — відчайдушно заскиглила мама. — Ви ж казали, що знаєте ці місця! А завели нас у непрохідний ліс!
— Знаю я цей ліс! І не брешу! Знаю, але ці місця не впізнаю, — він розсерджено ляснув долонею по стовбуру. — Марино, ти так говориш, наче це я винен! Наче я навмисно вас сюди завів!
— Так, це ви винні! — мама почала схлипувати. — Це ви поїхали через ліс, бо “так коротше”! Якби поїхали в об’їзд, то нічого такого не сталося б!
— Та хто ж знав! — дядько Павло нервово смикнув себе за вуса. — Я там багато разів був! І дорогу знаю, пряма вона! А на цей раз щось…
— Що? Що на цей раз? Може, то ви випили зранку і не там повернули, а тепер соромно зізнатися, тому брешете? — не вгавала мама. — Хіба буває таке, аби хтось знав дорогу, і вона були пряма, але заблукав і ніяк з лісу не вибереться?
Вони ще якийсь час сварилися. Я трохи відійшов убік і затулив вуха руками, бо не любив, коли сваряться дорослі. Коли лаялися батьки, я завжди зачинявся у своїй кімнаті та ховав голову під подушку, аби нічого не чути, а ще заплющував очі. Так на якийсь час ніби відривався від зовнішнього світу, де панують дорослі, зовсім не такі вже й правильні, якими намагаються показати себе перед нами, часто злі, заздрісні, нетерплячі, готові звинуватити в чомусь когось, зовсім невинного. Зараз подушки в мене не було, та й зачинитися було ніде. Але хоч якось закриюся від тих образливих слів.
І тут мама та дядько Павло різко запнулися і злякано відбігли на кілька кроків. Я від несподіванки аж рота роззявив і прибрав руки від вух. Понад ними, просто над головами, промайнула якась тінь. Зробила коло, повернулася і вчепилася мамі у волосся. Та заверещала й замахала руками. Тінь відлетіла, лопочучи широкими крилами, а потім накинулася на дядька Павла та збила з нього кепку. Він заволав, позадкував і ледь не впав.
— Що воно? — перелякано роззирнувся він, коли тінь знову відлетіла.
— Наче… птах, — видихнула мама і помацала голову. — Тьху, налякав. І що йому треба?
І тут тінь наблизилася знову. Крила майже безшумно розсікали повітря, у сутінках зблиснули круглі жовті очі, схожі на котячі. Сова! Вона зробила ще одне коло над нами, різко знизилася й упала просто на голову дядька Павла, який не встиг підняти кепку і тепер світив лисиною.
— А-а-а! — заверещав той і спробував схопити сову, та вона виявилася спритнішою й полетіла геть. — А щоб тебе! Чорт! Паскуда!
Він провів долонею по голові. На пальцях лишилася кров.
— Сука така! — Дядько Павло замахав у повітрі кулаком. — Лети мишей лови! Де оце бачено, щоби сови на людей кидалися? Голову мені порвала, сволота!
— Може, вона голодна? Чи нас від гнізда відганяє? — припустив я, з цікавістю роззираючись у пошуках зниклої сови.
— Та яке гніздо? — Дядько Павло сплюнув. — Гніздяться вони навесні. Вже пташата давно повиростали. Ох же ж тварю… А-а-а!
Сова блискавично вилетіла з-за гілок та знову атакувала бідолаху, виставивши вперед гострі кігті та роззявивши дзьоба. Дядько Павло кинувся вбік, але пазурі все одно зачепили його голову, розбризкуючи кров. Мама заволала, схопила мене за руку і потягла за собою. Ми побігли, не озираючись і не знаючи куди. Трохи позаду важко тупотів і лаявся дядько Павло. Раптом він заверещав, і почувся глухий удар. Я озирнувся й аж закляк від переляку: той лежав на землі, відбиваючись руками та ногами від надокучливої сови, а та атакувала чоловіка з якоюсь не властивою птахам маніакальною наполегливістю. Була такою спритною, що дядькові Павлу жодного разу не вдалося її вдарити чи схопити.
— Чого стоїш? Побігли!
Голос мами повернув мене до тями, і я побіг, тримаючи її за руку. Я втомився і ледве встигав, але страх перед скаженою птахою підганяв мене. Іще кілька разів озирнувся, але дядька Павла вже ніде не було видно, та й крики його затихли вдалині.
І тут над головами знову залопотіло. Я верескнув і метнувся вбік, вирвавши руку з маминої долоні. Сова з’явилася з мороку та знову налетіла на маму, чіпляючись за волосся. Мама перечепилася та впала. Замахала руками, відганяючи птаху, але та не здавалася. Цілилася в голову, в обличчя. Я хотів відігнати сову, але мама закричала:
— Сашку, біжи! Сама її віджену! Вона тебе вб’є!
Я кілька секунд вагався, але потім побіг. Попри те, що був на ногах майже цілісінький день, звідкись узяв у собі сили тікати. Згадуючи ту страшну ніч зараз, через понад двадцять років, я дивуюся, скільки ж енергії було в мене, худенького, хворобливого шестирічного хлопчика, що я дременув так, аж вітер у вухах завив. Напевно, правду кажуть, що, коли людину підганяє страх і кожна секунда важлива, організм бере звідкись резерви, які зберігає на отакі екстремальні ситуації, і навіть сильно втомлена та виснажена людина може швидко бігти, високо застрибнути чи підняти щось надзвичайно важке. От і я біг так швидко, що аж серце ледь не вистрибувало з грудей, дерева миготіли навколо, і я не смів ані озиратися, ані кричати, щоб не гаяти дорогоцінний час.
Що було далі, я пригадую уривками. Чи то через утому, яка взяла своє, чи то через стрес, я не пам’ятаю, як довго біг і як опинився на землі. Лиш пригадую, як отямився, лежачи щокою на мокрому холодному листі. Серце вже не калатало. У лісі зовсім стемніло, світив лише місяць уповні. Значить, пролежав я доволі довго. Я підвівся і почав гукати маму та дядька Павла, але ніхто не озивався. З відчаю заплакав. Хотів піти в той бік, звідки біг, але не міг зорієнтуватися. Я кричав до хрипу, а потім просто прислуховувався — може, бодай щось почую. Але панувала тиша. Я вже думав, що помру. Марно сподіватися, що вночі в лісі взагалі хтось ходить. З відчаю я вже думав повалитися на листя та так і лежати. Аж тут…
Почувся голос. Я принишк і прислухався. Так, справді голос. Але вже не той, який ми чули раніше, а жіночий. Тихий, спокійний, немолодий. Слів було не розібрати, але наче щось наспівував. Я прислухався, визначив, звідки лунає голос, і почвалав туди з останніх сил, хрипко гукаючи. Голос не стихав, але й не відгукувався. Ближче, ближче… Здавалося, що жінка прямо за деревами. Я зібрав останні сили та пришвидшив кроки. Хто б це не була, вона мене врятує…
— Сашку! — раптом погукав мене цей голос. — Сашку, іди сюди!
Я закляк на місці. Може, це мені почулося? Жінки ніде не було видно, та й не знав мене тут ніхто. А навіть якби й знав, то вже було надто темно, щоб мене розгледіти. Я побіг на поклик, зовсім забувши про настанови мами, що ні в якому разі не слід підходити до незнайомців. Я опинився сам, не міг знайти вихід. А що як та жінка справді допоможе?
Вибігши з-за дерев, я побачив метрів за десять жінку, що сиділа на колоді. Літня, в хусточці й пальті. Вона замріяно дивилася перед собою і щось наспівувала, ніби зовсім забула про мене. Я обережно зробив крок, зашурхотіло листя, і вона різко обернулася.
— А, Сашку! Знайшов мене! Молодець! — посміхнулася незнайомка.
— Тьотю, а звідки ви знаєте моє ім’я?
— Як це звідки? Я ж тебе бачила, і не раз. В гості ти до нас їздив у село. Мабуть, забув уже.
— Тьотю! Там таке сталося! Я маму загубив! — я раптом отямився і почав схлипувати. — А я заблукав! Виведіть мене з лісу! У мене в Богданівці бабуся живе. Ми туди їхали на похорон і в лісі загубилися.
Я розповів, як міг, про моторошні події. Жінка уважно слухала мене, не перебиваючи, але час від часу хитала головою та цокала язиком.
— От же ж той Павло учудив, ще й ви постраждали. Ой, лихо! І місцевий же, наш, має все знати. Не можна сьогодні до лісу ходити. І їздити теж не можна!
— А чому не можна, тьотю… — я тільки тепер збагнув, що не знаю, як її звати.
— А тому, що сьогодні свято, дідами зветься! Родичів померлих сьогодні поминають. І кажуть, що духи предків гуляють вільно, особливо в лісі. Тому не можна на це свято в ліси, поля ходити, та взагалі в різні місця, де людей немає. Водить нечисть людей по колу, так що заблукати можна навіть там, де місця начебто знаєш. Ось так Павло і заблукав, і ви з ним. То нечисть вас по лісу водила, так що ви дороги назад знайти не змогли. І сова — то нечиста сила була!
Я схлипнув, нічого не сказавши. Не вірив у привидів чи нечисть, але сперечатися з жінкою не хотів. Найбільше хотілося в тепло, до людей. А ще до мами…
— Ну добре, виведу тебе, куди вже дітися, — сказала жінка й простягнула мені руку.
— А ви… не боїтеся, що самі заблукаєте? — недовірливо спитав я.
— Я — ні. Мені можна по лісу ходити.
— А чому…
Незнайомка різко мотнула головою й мовчки взяла мене за руку та повела. Долоня в неї була суха та холодна, так що я аж здригнувся. Проте без заперечень пішов за нею — а що ще мені було робити? Гірше вже не буде. Сам я тут точно пропаду.
Скільки ми з нею ішли, я вже не пригадую. Може, пів години, а може, і довше. Зрештою ліс почав рідішати, і ми опинилися на узліссі. Трохи далі горіли вогники села. Гавкали собаки, проїхала самотня машина. Я аж розплакався від щастя, впізнавши місця, де вже бував кілька разів. Жінка мовчки провела мене вздовж узлісся, не підходячи близько до будинків. Зрештою зупинилася і махнула рукою.
— Бачиш он ту хату з високим димарем, що за синім парканом. Ага, он ту. Так от, тобі туди. Там тебе чекають. Іди, Сашку. Щасти тобі. І пам’ятай: на діди ніколи до лісів не ходи, а то біда буде.
Я зрадів і прискорив крок до омріяного тепла дому. Потім згадав, що не попрощався зі своєю рятувальницею, і обернувся. Але…
Жінки на узліссі вже не було.
Я зітхнув і попрямував до будинку. Постукав у хвіртку. Ніхто не відповів, лиш собака завив. Потім постукав іще раз. У дворі почулося кілька голосів, і з-над хвіртки визирнув чоловік із сивими вусами. Мені він здався знайомим. Де ж я його бачив? Та це ж бабусин брат, дід Яків! Я бачився з ним кілька разів, коли приїздив у гості до села. Але будинок наче не його. Що він тут робить?
— Ой! Сашко! — приголомшено вигукнув дід, відчиняючи мені хвіртку. — Заходь, малий. А де батьки?
***
Мені одразу повели до хати, а я розревівся, як зовсім малий. Тут, у теплі та серед людей, до мене зрештою повернулися емоції, немов будинок та гамір їх розбудили. Мене щось розпитували, але я нічого не чув, все навколо стало, як у тумані. Якась жінка в чорній хустці зацокала язиком та посадила мене на диван, за накритий стіл, їжу на якому вже майже з’їли, залишивши небагато чого: трохи ковбаси, кілька солоних огірків та з пів десятка пиріжків. Їсти не хотілося. Я все ревів, але потроху отямлювався й роззирався навколо. Типова сільська хата: білені стіни, старі меблі, годинник із зозулею, гора картатих подушок на ліжку, килимок з оленями на стіні. А он, на тумбочці, старий-престарий телевізор із лінзою, на ньому — плетена серветка. А на серветці — фотографія з чорною стрічкою навскіс. На ній…
Я аж закляк і перестав ревіти.
З фотографії посміхалася та сама жінка — хіба що трохи молодша — що вивела мене з лісу.
***
Маму та дядька Павла міліція знайшла на наступний день. У мами були страшенні рани на обличчі та голові, а ще кілька на руках — вона намагалася затулитися від сови. На щастя, птаха доволі швидко від неї відчепилася, тож мама лежала в лісі там, де я її покинув, коли побіг. А от дядькові Павлові не пощастило. Сова сильно поранила йому голову, у кількох місцях навіть тріснув череп, і він стік кров’ю, так і не дочекавшись порятунку. Що цікаво, вони обоє були зовсім недалеко від узлісся, тож загадка, як ми блукали кілька годин і не знайшли виходу. Щодо машини дядька Павла, то вона стояла на тупику, який завжди був у лісі, просто дядько Павло, видно, про нього не знав. А пряма дорога не змінилася, та й не прокладали в лісі ніяких нових доріг. Як ми їздили туди-сюди й не могли виїхати — загадка.
Звісно, у розповідь про дух тітки Наталки, який мене врятував, ніхто не повірив. Ні родичі, батьки, ні пізніше лікарі. Списали на переляк, втому і стрес. Я аж плакав, так було прикро, що мені не вірять, та марно. Згодом та моторошна історія поступово забулася. Звісно, не повністю, але я навмисне намагався викинути події того дня з голови. Надто вже шкода було дідька Павла. Загинув ні за що. Просто тому, що поїхав через ліс коротшою дорогою.
Мама довго видужувала, а потім так і лишилася зі шрамами. Відростила довге волосся та робила таку укладку, аби хоч якось затулити лоба та скроні — соромилася. Тато після тої трагедії змінився. Почав опікати маму, як малу дитину, іноді аж занадто. Навіть мене так сильно не опікав, як її. Вважав себе винним у тому, що сталося. Казав, що не треба було відпускати нас із тим Павлом, бо він одразу здався татові підозрілим. Звісно, тато, крім себе, звинувачував у трагедії дядька Павла, який примудрився заблукати “у трьох соснах”, бо “був п’яний”. Не знаю, чи правда це, але перегаром від дядька Павла не смерділо — у мене завжди був гострий нюх, я б таке запам’ятав. Проте з татом я не сперечався — він рішуче не вірив у містику в нашій пригоді, навіть мамі не вірив, списуючи все на неуважність, втому та “ви з малим щось плутаєте, такого бути не могло, вам здалося”.
Не знаю, чи мама сама повірила в те, в чому її переконував тато, родичі та знайомі, а чи все ще в душі була впевнена, що їй нічого не привиділося і не здалося, і що ми справді заблукали на прямій дорозі, а вихід з лісу таємним чином зник. Так чи інакше, вона більше не підіймала цю тему, та і я до неї не ліз. Ми з мамою, навіть не змовляючись, припинили будь-які розмови про той день. Все одно нам не вірили, а ятрити душу зайвий раз не треба. Що сталося, те сталося.
Уже навчаючись у восьмому класі, я якось заговорив про свою пригоду з учителем біології Федором Івановичем. Був він хорошим педагогом, який справді любив свою дисципліну й цікавився також іншими науками. Якось після уроків ми зачинилися в підсобці, подалі від цікавих вух учнів та учителів, буцімто щоб я написав контрольну, яку пропустив. Я розповів учителю все, окрім частини про привида — таке він точно вважав би розіграшем чи божевіллям. Федір Іванович вислухав мене уважно, не перебивав, тільки час від часу кивав. Коли я закінчив, він трохи поміркував, а потім сказав:
— Бідний ти, Сашку. Таке пережити! Про те, як ви заблукали, нічого сказати не можу. Ти малий був, міг і не запам’ятати деталей, а це важливо. А щодо сови… Така поведінка справді дивна. Сови — птахи лякливі, потайливі. Вони від людей ховаються, взагалі ніколи не нападають. А ця на вас трьох напала! Іще й на смерть забила того чоловіка. А ти нічого не плутаєш? Може, він якось по-іншому травмував голову.
Я знизав плечима — іще один скептик, який не вірить у мою історію. Федір Івановий пообіцяв ще пошукати інформацію про сов удома в книгах — тоді інтернет був мало в кого.
Я попрощався з учителем і вийшов надвір. Уже починало сутеніти. Сіялася холодна мряка. Я побрів додому через безлюдний парк, і тут мою увагу привернув якийсь проблиск на дереві попереду. Я зупинився й придивився — два червонуваті вогники блиснули знову. Що це? З цікавості я обережно покрокував далі.
Раптом серед гілок щось ухнуло та зашелестіло. Я аж закляк. А з дерева злетіла величезна сова й полетіла просто на мене…
