Касети

Про смерть бабусі Павло дізнався у четвер і вже у суботу їхав в село, де вона прожила майже все своє життя. Він був єдиним онуком, і як йшлося у заповіті, все її майно переходило до нього. Тільки от він не їздив туди вже дуже давно і майже не пам’ятає дім.

Паша відкрив бардачок і дістав звідти один з дисків, що були у купі разом з журналами. Він ніколи не любив радіо через нескінченну рекламу, а клопоти з підключенням телефону взагалі ненавидів. Стара школа з улюбленими дисками цілком його влаштовувала. Глянувши в бардачок, він помітив зім’яту пачку цигарок. Паша дістав одну з них і закурив прямо в машині.

Їхати було далеко, близько вісімдесяти кілометрів від міста, тому він взяв додатковий вихідний. Щойно він виїхав на знайому трасу – перед очима постали спогади, наче ожили старі фотографії. Їздити туди він перестав зовсім не через своє бажання. Батьки розійшлися, і мати забороняла спілкуватись з ріднею тата. Навіть коли бабуся телефонувала, то доводилося це приховувати. Про зустрічі в селі, тим паче, не було і мови. Зараз він зненавидів обох своїх батьків за те, що було, але час неможливо було повернути.

Вдома Павло знайшов старі фото, де бабуся тримала його на руках. Згадав, як улітку прокидався від запаху свіжоспечених пиріжків, що бабуся ставила на вікно охолонути. Як босоніж біг по росі, а вона сміялася й казала, що земля лікує. Пам’ятав її шорсткі долоні, що пахли городом, і тихий голос, який завжди міг його заспокоїти. Пам’ятав, як в гості заглядала сусідка Лариса Григорівна і розповідала останні новини та давала поради.

У її хаті завжди звучала тиша. У тій тиші були її кроки, її колискові, шелест яблук у кошику і потріскування старої плитки. Він тоді був малим і не розумів, що ці миті не повторяться. Тепер, коли її не стало, він ловив себе на тому, що згадує навіть те, на що ніколи не звертав уваги. Дивно, коли ми жалкуємо про непроведений час з людиною і як мало ти для неї зробив, лише після її смерті. У Павла по щоці покотилася сльоза.

Похорону не було, оскільки в заповіті вона наполягала саме на кремації. Прийшло небагато людей, зокрема батько. До того ж, для прощання обрали портрет бабусі вже зі зморшками, бо краще фото знайти не змогли. Бабуся навіть вказала, що не хоче, щоб її бачили після смерті, тому всі прощалися з закритою труною.

Батько і сам давно не був у селі, оскільки продав машину, тому не знав у якому стані зараз будинок. Павло відновив стосунки з батьком у дорослому віці, проте спілкувалися вони нечасто. Щодо речей у будинку батько виявив байдужість. «Якщо там буде щось цінне, а це навряд чи, то можеш спробувати продати.» Координати йому дали, але це було зовсім не те місце, яке можна вбити в гугл карті і доїхати. Наприкінці знайти хату бабусі виявилось цілим квестом.

Дорога ставала все гіршою, і машина перекидалась зі сторони в сторону так, що здавалось ніби зараз колеса відваляться і назад шляху не буде. Павлу почало здаватись ніби він заблукав, і він вирішив спитати в когось дорогу. Світило ясне сонце, і вітер тихенько колихав траву, якою поросло все навколо.

Проїхавши ще трохи, він побачив хату з великим городом, у кінці якого стояла стара жінка. Паша вийшов з машини і підійшов якомога ближче до неї. Паркан був невисокий і можна було легко перелізти, але він вирішив, що це буде вторгнення до приватної власності, тому залишився осторонь.

-        Добрий день! – крикнув він.

Жінка підняла голову і випрямилася. Роздивившись її ближче, він зрозумів, що не така вона і стара, а зовсім ще молода. Вона навіть на когось була йому схожа, але він не міг зрозуміти, на кого саме. Наче думка крутилась у голові і не могла знайти собі місця.

-        Вам щось підказати?

-        Так, я шукаю дім Надії Погребняк, - сказав Паша. – Не підкажете, де він тут є? Заблукав трохи.

-        Це вам треба ще трохи далі, побачите синій паркан, і хату з сірим шифером – це воно, - відповіла жінка. – Але там вам нічого робити, Надія Григорівна померла нещодавно.

-        Я тому і приїхав. Я її онук.

На обличчі жінки з’явилось здивування, наче вона ніколи не чула про існування онуків, але Павло лише подякував їй і пішов далі.

Справді жінка не збрехала – дім був за рогом, Паші просто не вистачило трохи терпіння. І те, що він побачив, йому зовсім не сподобалось. Дім був старий і в більшості такий, яким він його пам’ятав. Звичайна українська хата, білена вапном та з візерунками на стінах. Лише час залишив на ній свої сліди. Дерев’яні віконниці, які бабуся фарбувала щоліта у синій колір, втратили яскравість і потріскали, але все одно виглядали впізнавано — ті самі візерунки, ті самі нерівні мазки пензля. Навколо все поросло травою по шию.

На ганку все ще стояла перекошена лавка. Паша обережно покрокував до дерев’яних дверей і почав відкривати величезний замок. Він був повністю іржавим і неподалік навіть лежав верх від пляшки, аби накривати його від дощу. Але це йому мабуть не сильно допомагало, адже піддався він лише з третього разу.

Зайшовши в дім, Паша одразу відчув, як повітря душить йому ніс. Цей запах йому був знайомий з дитинства: суміш сухих трав, деревини та старих рушників. Всюди літали пилинки, які можна було розгледіти через промені сонця, що пробивалися крізь старі вікна. Всередині хата виглядала теж не дуже: шпалери були місцями сильно здерті, на деяких стінах висіли килими, пошарпана стеля, розтріскана піч, запилена ікона в кутку та скрипляча на кілометри вперед підлога. В цьому всьому була якась атмосфера, навіть в цих завалах хламу, який був всюди. Хата постаріла, але не втратила душі.

Паша одразу прийняв рішення не гаяти час і прибирати. Він прибрав навколо будинку, покосив траву, зібрав багато сміття в домі. Здавалось, що зробив небагато, але це все зайняло майже весь день. Під вечір небо затягнулось темними хмарами і грім прогримів зовсім несподівано. Павло ледве встиг занести всі речі в дім, як пішов сильний дощ.

Незважаючи на спеку на вулиці весь день, в домі було надто сиро, тому Павло запалив піч. Він присів у крісло трохи перепочити. Спочатку йому цікаво було просто роздивлятись все навкруги, пригадуючи часи, коли він був тут востаннє, а потім він зрозумів, як йому не вистачає цієї атмосфери, працюючи п’ять днів на тиждень у задушливому офісі в центрі міста.

Вдалині в кінці суміжної кімнати стояли величезні дубові шафи. Павла пробрала цікавість позаглядати всередину, поки за вікнами барабанить дощ. Він підійшов до однієї з них, відкрив дверцята та побачив багато старих радянських книжок. Витягнувши одну, вона почала розпадатися просто у нього в руках, а відкривши її, в обличчя злетіла хмара пилу. Не зацікавившись книгами, Павло закрив цю шафу й відкрив наступну.

Тут було дещо цікавіше. Ця шафа була повністю набита відеокасетами. При чому кіно було різне: від бойовиків до драм та записаних з телевізора концертів. «Індіана Джонс», «Хатіко», «Легенди осені» - можна влаштувати собі цілу кіно ніч. Побачивши нагорі схований відик, він дістав його і спробував підключити до телевізора. При увімкненні видало сірі перешкоди, що танцювали по всьому екрану, а відеомагнітофон видавав трохи писклявий звук. Але лампочка на ньому горіла зеленим, тож все мало працювати.

Щоб не запороти касету з фільмом, Павло вирішив перевірити спочатку якийсь непотріб, знайшовши концерт 2000 року. Вставивши касету, все спочатку почало рипіти, але вона запустилася і відик почав працювати тихо, наче весь цей час чекав, поки його нагодують. Почався справді концерт з якогось каналу, і запис був з середини пісні співачки, чиє ім’я вже соромно пригадати в наші часи. Дивно взагалі бачити сьогодні, що таке колись дивилися, ще й навіть записували на пам’ять.

Послухавши трохи, Павло встав і вже збирався вимикати касету, але несподівано картинка на екрані почала скакати і вже за мить замість концерту на екрані з’явилось щось інше. Він подумав, що це глюки, але ні, касета працювала далі, а по телевізору хтось знімав стежку в лісі глибоко в темряві. Оператор йшов доволі швидко, а єдиним джерелом світла виступав ліхтар на камері. Він важко дихав і це було добре чутно. Через хвилину кадр перервався, і оператор вже знімав цвинтар, де стояли якісь жінки в дивному вбранні навколо частково виритої могили. Кожна тримала руки перед собою долонями вгору. Оператор проходив повз кожну, знімаючи на відстані, допоки не дійшов до однієї, яка стояла з книгою. Вона єдина щось читала вголос, але при цьому нічого не було чутно. Павло придивився до жінки, що читала і йому здалося, що він бачить свою бабусю. Хоч якість була зовсім поганою, і він слабо її пам’ятає, але обриси були надто схожими. Її рот рухався без упину, спокушаючи глядача на те, щоб прислухатись до цих німих слів, тому Павло викрутив звук майже на повну. Він придивився і зщурився, бо йому здалось, що він щось почув, аж раптом з динаміків зірвався гучний жіночий крик, і касета обірвалася. Павло перелякався не на жарт, впавши на підлогу. Серце колотилося як скажене. Відик виплюнув касету, наче фільм завершився.

Павло вставив касету ще раз, зробив гучність тихіше і відмотав назад. Наприкінці камера різко опускалась на могилу і тут кадри розбивались на артефакти. Він натискав на кнопку паузи, дивлячись плівку по кадрам і розгледів, що щось почало вибиратись з могили. Перешкоди по всьому екрану наче вимальовувались в якийсь силует навколо. Павло потер очі, витягнув касету і роздивився її з усіх боків. Дивно було, що хтось записав таке і поверх концерту. Він вирішив, що досить на сьогодні і пішов спати.

Всю ніч снилися дивні сни. Наче він блукає лісом і чарівний жіночий голос гукає його здалеку. Він ходив поміж величезних лисих дерев, по пожовклому листю, яке шурхотіло під ногами. Голос манив його далі й далі, допоки він не побачив за одним деревом будівлю. Павло тільки зібрався йти, так до нього торкнулися ззаду, і він побачив бабусю в тому ж вбранні з відео. Вона приклала палець до рота, а потім різко почала кричати.

Паша прокинувся. Вже був ранок і на диво світило сонце. Він піднявся з ліжка і в нього різко запаморочилася голова. Павло читав про це: в такій місцині можна надихатись свіжим повітрям, від чого і сон покращиться, але і побічні ефекти теж можуть бути. Підійшовши до дзеркала, йому здалося, що він трохи зблід. Він поснідав і вирішив прогулятись.

На вулиці сонце йому засліпило очі, і голова розболілась не на жарт. «Або це я не звик до села, або мене прокляли» - подумав Павло. Він пішов вздовж вулиці поміж маленькими хатами, які виглядали більш покинутими, аніж жилими. Інколи він бачив десь вдалині на городі одну людину, але це була рідкість. Село здавалось мертвим.

Дійшовши до перехрестя, Павло помітив через дорогу цвинтар. На ньому було безліч хрестів, при чому настільки, що рахувати доведеться довго. Тягнувся він дуже далеко і кінця видно не було. Але Пашу здивувало дещо інше. Паркан на цвинтарі здався надто знайомим, і він зрозумів, що це те саме місце з відео. Його переповнив азарт дістатися туди і перевірити, чи не примарилося йому вчора.

Павло йшов поміж різних могил і вчитувався в прізвища небіжчиків. На деяких були фото, але на більшості лише написи. Багато могил були в заростях, що ще більше вказувало на мертвість цього місця. Він дійшов майже до кінця, коли побачив в далечині бабусю, що прибирала могилу. Павло розвернувся в іншу сторону і знайшов ту саму могилу з відео. Принаймні йому так здалось: паркан, дерев’яний хрест, навіть земля нерівна.

Він підійшов ближче, розглядаючи її навколо. Дивним здавалось те, що тут не було жодних написів, хоча всі сусідні могили були підписані. Павло поглянув собі під ноги і йому на мить здалося, що прямо під ним є сліди крові.

- Прийшов когось провідати? – спитала бабця, підкравшись ззаду і перелякавши Пашу.

- Не зовсім, - відповів він. – Я просто роздивлявся навколо.

Бабуся вдивлялась в нього своїм старезним поглядом. Вона може щось знати, якщо є місцевим жителем.

- Ви часом не знаєте, хто тут похований? – він вказав на могилу. Вона вже збиралась йти, коли розвернулась на його питання.

- Краще й не знати, хто тут лежить, юначе, - сказала вона. – Могила тут ще з дев’ятнадцятого століття, тому навіть імені немає. Наскільки я знаю, тут похований упир.

- Упир? – перепитав Павло, думаючи, що йому почулось.

- Саме так, - підтвердила бабуся. – Раніше у нас тут це було звичайне явище. Упирі ходили серед звичайних людей і їх було складно розпізнати. З ними завжди треба було поводитись обережно, бо вони могли зробити щось недобре. Ввічливо спілкуватись, при зустрічі вклонятись. Казали, що упирі не гниють в могилах. Про цього я багато чула: його живим захоронили тут, бо надто сильно боялися. Міцно зв’язаного кинули в землю і закопали якомога глибше.

Паші стало не по собі.

- Бачиш, земля досі скуйовджена, - продовжила вона. – Кажуть, що після похорону його бачили десь в селі. Страшна це справа, про яку радше ніколи не згадувати.

Паша відкрив було рота, щоб поставити питання, але бабця розвернулась і пішла. Якось дивно було все це почути, але більш за все – страшно. Він кинув останній погляд на могилу, розвернувся і пішов назад додому.

В будинку Павло продовжив наводити порядок. Хоча це більше було схоже на пошуки чогось, що мало дати йому більше відповідей. Одна його частина почала боятися, але друга частина надто хотіла дізнатися правду. Тому він закинув перебирання речей і продивлявся кожну касету, почавши з концертів. Тут було багато пісень, які хочеться забути і ніколи не згадувати, але чогось незвичного він не помітив. Паша думав щодо побаченого вчора. Інколи йому здавалось, що то був просто фрагмент фільму, накладений поверх концерту. Інколи йому здавалось, що то був сон. Але ні – касета була при ньому, і Паша її перевірив ще декілька разів про всяк випадок.

Проглянувши всі касети у шафі, навіть з фільмами, Паша склав руки. Це було наче доля наткнутись на такий запис, але щоб лише фрагмент і все? Хто це зняв і чому? Він ходив по хаті і роздумував. В коридорі він потягнувся і гучно позіхнув, закинувши голову нагору. Несподівано він побачив люк у стелі, зрозумівши, що в домі ще є горище, про яке він ніколи не знав. Знайшовши швидко драбину, Паша підтягнув її до люка і заліз нагору.

Відімкнувши один тугий засув, він висунув голову в зовсім темне приміщення. Потроху туди пробивалося світло крізь щілини даху, але все одно нічого не було видно. Він дістав смартфон і увімкнув ліхтар. Зовсім на мить Паші здалось, що в кутку хтось стоїть, але це була просто купа дерев’яних коробок. Таке враження, наче все його тут намагається налякати.

Все було завалено сміттям так, що неможливо було пройти. Павло вирішив, що це буде тратою часу, адже в більшості тут книжки, зошити, старі документи, а також різні предмети старовини, що не несуть ніякої цінності сьогодні. Його таке могло цікавити в дитинстві, але зараз він розумів, що з таким можна просидіти місяць на барахолці і нічого не заробити. Походивши трохи поміж цих речей, Паша ще раз посвітив ліхтарем довкола себе. В одній з коробок йому здалося, що він дещо побачив. Підійшовши ближче, він дістав купу паперу і зупинився на мить, дивлячись вниз. На дні коробки лежала відеокасета.

Павло не гаяв час і одразу побіг до телевізора запускати її. Все запрацювало з першого разу, і він вже чекав заворожено, дивлячись в екран. Але тут почався концерт. Спочатку на сцені співали дівчата, і події розгорталися так само весело. Аж тут все перервалося, і Паша зрозумів, що він був правий весь цей час. Картинка змінилася лісом і здавалось, ніби оператор знімає відео з-за дерев, ховаючись від чогось і так само важко дихаючи, як у минулому відео. Але знімав він не просто дерева, а церкву, що стояла посеред лісу. Вона була невеликою, але навіть при такій поганій якості можна було розгледіти, наскільки вона стара і потріскана. Картинка знову перервалася, і оператор вже опинився в приміщенні. Одразу можна було зрозуміти, що це приміщення церкви, адже було багато лавок і стояли свічки. Також там стояли жінки в тих самих костюмах, як на минулому відео. Це були білі балахони з капюшонами. Найголовніша стояла по центру і зачитувала щось з книги. Знову не було звуку, але Паша не хотів його робити гучніше. В один момент камера різко переходила на стіну, кадр розсипався на артефакти, і все закінчувалось.

Але Паша знову щось побачив. Він відмотав трохи назад, і поставивши паузу, помітив, що перешкоди на екрані утворили якийсь силует. Це було схоже на символ чи темне обличчя. Хоча скоріш за все це його хвора уява. Поки Павло займався цими касетами, наступив вечір, тож він протер очі від утоми і вирішив піти спати. Якась слабкість переслідувала його весь день, тому лягти у ліжко було для нього найкращим відчуттям за сьогодні. А щодо касет – якщо не розбереться, звідки вони тут, то забере з собою і покаже батьку. Може він знає про їхнє походження. Хоч це й малоймовірно.

На диво Павлу знову приснився яскравий сон. Він йшов по лісу і натрапив на церкву. Він роззирнувся. Нікого не було. Церква була відчиненою, тож Павло зайшов до середини. Він роззирнувся і помітив одну деталь – тут не було ікон. Висіла лише одна велика картина з чорним силуетом. Чим ближче він підходив, тим розмитіше ставав силует і було важко щось розпізнати. Позаду себе Павло почув крик, розвернувся і побачив свою бабусю, що сидить на дальній лавці сама з розкритим ротом. З очей у неї йшла кров, і вона видавала сильний крик.

Паша прокинувся. Знову був ранок, і зараз йому було ще важче вставати, ніж учора. Він думав, що до цього можна звикнути, але він помилявся. Вставши з ліжка, він відчув, як у нього паморочиться голова і ледве не впав. Паша зупинився, тримаючись за стіну і відчув, як голова у нього розколюється. Він подумав про воду, але помітив, що її в домі нема, тож треба сходити за нею. Вчора на прогулянці Паша бачив колодязь, треба навідатись туди.

Павло ледь вийшов з будинку, тримаючись за все, що попадеться під руку. Він побачив здалека відро і жадібно схопив його, притискаючи руку до очей, і закриваючись від сонця. Похитуючись, він ішов по вулиці, шукаючи поглядом колодязь, коли нарешті на нього натикнувся. Він трохи прискорився, витяг з колодязя повне відро води та почав умиватися з нього просто там. Притиснувши холодні руки зі свіжою водою до обличчя, він відчув легкість і хотів розтягнути це відчуття.

- Добрий день, чарівний незнайомець, - сказав голос, від чого Паша здригнувся і озирнувся. Біля нього стояла дівчина неймовірної краси, у білій сукні, з заплетеною чорною косою.

Паша тут таких ще не бачив, тож він язика проковтнув та застиг на місці.

- Не заперечуєте, якщо я теж наберу води? – запитала вона.

Він мовчки відійшов від колодязя, не зводячи з неї очей. Вона почала набирати воду, трохи присоромлено опустивши очі.

- Ми з вами раніше ніколи не зустрічались? – спитав Павло.

- А мали? – перепитала вона і посміхнулась.

- Мене звати Паша, - сказав він.

Вона зробила коротку паузу, але відповіла.

- Марічка.

- Ви живете тут?

- Так, а ви?

- Я тут по справах, сьогодні вже поїду назад до міста, - сказав Паша.

Марічка набрала воду у своє відро і озирнулась на нього.

- Вам не подобається у нас?

- Як на мене, тут не надто життєрадісно, за ці дні я зустрів усього трьох людей, і ви третя у цьому списку, - сказав Паша. – І я тут не живу, все основне в мене в місті.

- Залишайтесь ще, - неочікувано сказала Марічка. – Завтра погуляємо з вами, покажу вам місцину.

Паша ковтнув, занервувавши на рівному місці від цієї раптової пропозиції. Від несподіванки він не знав, що сказати.

- Подумайте, - сказала вона і додала: - Паша.

Марічка взяла відро і попрямувала далі по вулиці, а він просто дивився їй у слід і не міг відвести очі.

- Що уставився, хлопче, дівок ніколи не бачив? – різко почув він позаду себе, злякавшись. Це була бабка з цвинтаря. – Не раджу я тобі з нею справ мати. Їдь звідси краще, бо добра не чекай тут.

- Про що ви кажете? – спитав Павло.

- Дослухайся до порад тих, хто бачив цей світ, синку, - промовила вона. – Такі, як вона, принесуть тобі тільки горе.

Вона дивилась на нього мудро, з застереженням, і врешті розвернулась та пішла. Але на цей раз Паша гукнув її.

- Підкажіть, а тут в селі нема випадково церкви в лісі?

Вона подивилась знову на нього.

- Ліс у нас великий і повний таємниць, - сказала вона. – Ти його можеш побачити звідси в тій стороні. Але деякі двері краще не відкривати, синку.

«Якась вона надто дивна», - подумав Павло. «Може ще вихідний на роботі взяти, можна буде з дівчиною познайомитись поближче».

Він подивився в сторону лісу, де дерева своєю висотою чіпляли небо, і відчув, що його страшно туди тягне. Він хотів отримати відповіді. Паша залишив колодязь і пішов у ту сторону. Перейшовши на наступну вулицю, він озирнувся. Бабці та Марічки наче й не було.

Дерева у лісі шурхотіли і коливались від вітру. Ліс щось шепотів своїми гілками. Звідси здавалось, що ліс тягнеться на багато кілометрів попереду, що й кінця не видно. Паша зайшов і почав свій шлях.

Стежин видно не було, або він просто не знайшов жодної поруч. Земля була всипана сухим листям сповна. Час від часу в обличчя потрапляло павутиння. Здивувало те, що Павлу не зустрілось жодного комара. Зазвичай ті лізли пити кров зі всіх щілин так, що в голові їхні голоси пищали, але тут була тиша.

Павло проліз через багато густих заростей та струсив зі свого обличчя тонну павутиння, перш ніж побачив перед собою церкву. Його це здивувало під час перегляду відеокасети, але побачити її наживо – це вже був інший досвід. Повільним кроком він підійшов ближче, розглядаючи все навколо. Вона не була надто старою по обрамленню, але через плин часу та розташування стіни були потріскані. Він підійшов до дверей та зам’явся перш ніж торкнутися ручки. Згадалася бабка, що сказала «деякі двері краще не відчиняти». Набравшись духу, він смикнув ручку, але двері не піддалися. На мить йому здалось, що всередині він почув якийсь рух та голоси і відійшов в сторону. Павло озирнувся і побачив навколо себе лише голий ліс. Йому стало не по собі, і він пішов швидким кроком назад до хати.

Запаморочення спало, а от голова продовжувала боліти, тож вдома він вмостився на ліжко трохи полежати, коли несподівано заснув. Прокинувся він під вечір від якогось незвичного шуму. На дворі були сутінки, і в хаті вже була темрява. Паша спросоння намагався зрозуміти, звідки лунає шарудіння, ніби хтось дряпає.

Його погляд зупинився на великій шафі з одягом. Він спочатку взяв телефон і посвітив на шафу ліхтарем, сподіваючись щось розгледіти. Але нічого не було, хоча шарудіння продовжувалося. Тоді Павло встав, підійшов до шафи, приклавши вухо. Він взявся обома руками за шафу і двинув її в сторону кілька разів. Шарудіння припинилось, він посвітив ліхтарем вниз і нічого не побачив. Коли він посвітив вгору, то на його обличчя з шафи впала миша, пробігла по тілу і зникла десь далі по коридору. Паша здригнувся, злякавшись, але за нею не побіг.

Паша помітив, що миша скинула щось з шафи разом з собою. Це була фотокартка. Він підібрав її. На старому вже пожовклому фото була та сама Марічка, яку він зустрів сьогодні. Вона стояла біля будинку бабусі в тій самій сукні. Розвернувши фото, він прочитав підпис «Надя Погребняк, 1952 рік». Ноги підкосилися, і він подумав, що зараз впаде. Як це можливо? Він ніколи не бачив бабусю в молодості, а тут фото з нею, ще й він зустрів таку саму людину на вулиці. Тут коїлось щось химерне. Посвітивши ліхтарем на шафу, він помітив касету. Ставши навшпиньки, Паша потягнувся до касети, щоб її дістати. Вона була наче цвяхом пошарпана на місці, де скоріш за все був підпис, і пластмас в деяких місцях відвалився. Але плівка виглядала всередині неушкодженою.

Паша розвернувся до відика і збирався було йти, але зупинився. Що він там може побачити? Знову якесь загадкове відео? Чи щось набагато гірше? Цікавість взяла верх над ним, тож він сів і вставив касету у відеомагнітофон. На цей раз все почалося миттєво. Оператор йшов по лісу в темряві, наближаючись до церкви. Біля входу стояло багато свічок. Двері були відчинені настіж, і оператор увійшов до середини. В церкві нікого не було. Але по підлозі, утворюючи дорогу від входу йшли вряд запалені свічки. Утворена стежина прямувала вдалину по коридору. Оператор йшов туди обережним кроком, натикнувшись в самому кінці на величезний відкритий люк з двома дверцями. Він увійшов туди і почав спускатись в темряву. Касета різко обірвалась. Паша на мить задумався, що це вже маячня якась, а потім вимкнув телевізор і побачив у відображенні екрану обличчя бабусі. Він здригнувся і відскочив від телевізору якнайдалі. Нікого в кімнаті не було.

Йому почали чутись голоси десь в кінці дому. Паша закляк на місці і не хотів рухатись. Це були жіночі голоси, що нашіптували щось у темряві. Паша потрусив головою, сподіваючись викинути це все з голови, як страшний сон, і побіг до машини. «Досить цих ігор, треба валити звідси додому в місто».

Паша сів за руль, завів авто і поїхав. В кінці вулиці він хотів розвернутися, щоб виїхати потім на дорогу, але тут все пішло шкереберть. Голову пронизав біль, а дорога була надто всипана ямами, тож машину кидало зі сторони в сторону. В якийсь момент він не справився з керуванням, машина затряслась ще сильніше і врізалась в дерево. Паша вдарився головою об кермо і знепритомнів.

Він прийшов в себе, не знаючи, скільки часу пройшло. Він почув навколо якісь голоси. Голова розколювалась, він приклав до неї руку і помітив, що вона вся в крові. Глянувши перед собою у лобове скло, Паша побачив у світлі фар дівчину. Спочатку все йому здалось розмитим, але трохи зщурившись, він помітив, що це Марічка. Вона розвернулась і побігла у лісову глушину.

- Стій, ти куди? – сказав, як зміг, Паша і вивалився з машини.

У голові паморочилося, але він зміг піднятись, і хитаючись, пішов за нею. Він дістав телефон, щоб освітити дорогу перед собою. Десь у далечині йому здавалося, що він все ще її бачить. Тому він продовжив йти, тримаючись за кожне дерево.

- Стій же ти! – спробував крикнути Павло, витираючи очі від крові, що їх заливала.

Йдучи в цій темряві, Паша натрапив на стежину. Важко дихаючи, він освітлював кожен свій крок ліхтарем. В один момент він натикнувся на зарості. Пробивши собі дорогу, він вийшов у знайому йому місцину. Це була та сама церква. Біля входу стояли свічки. Двері були відчинені.

- Ні, цього не може бути, - сказав він сам собі. І продовжив шлях.

Увійшовши до церкви, Паша побачив перед собою пряму дорогу свічок. Пройшовши цей шлях ліхтарем, він помітив у кінці величезні відчинені двері в підлозі. Паша пішов до них. Ставши перед люком, він посвітив униз. Там були сходинки, що вели далеко в пітьму. Але ліхтар не світив настільки далеко, тож побачити щось було неможливо. Прислухавшись, він почув шум в самому низу. Багато голосів монотонно повторювали якісь незбагненні слова, поки Паша, стримуючи напруження, почав обережний спуск униз.

Він йшов обережно вниз, тримаючись за стіни. Тут було настільки холодно, що з рота йшов пар. Виглядало так, наче він спускається у печеру. Було страшно, що може чекати на нього в темряві. Голоси ставали гучнішими. В один момент Паша дійшов до джерела світла і потрапив у величезне приміщення зі свічками по всьому периметру. Тут стояло багато жінок, всі в балахонах, як на відео. У руках вони тримали свічки і кожна повторювала одні й ті самі слова, які Павло не міг розібрати — це була інша мова, не українська.

Одна з жінок підійшла до нього.

- Я рада, що ви нарешті завітали до нас, - сказала вона, знявши капюшон і взявши Пашу за руку. – Ласкаво просимо, не бійтесь нас.

- Що тут відбувається? Ви хто? – спитав Паша, але після свого питання він упізнав її. Це була жінка, що підказала йому дорогу на початку. – Я вас знаю.

- І я тебе знаю, Пашо, - відповіла вона. – Вже багато років знаю тебе, а ти мене й не пізнав, тож я прийму це за комплімент.

Паша зрозумів, хто це. Це була сусідка бабусі, яка в дитинстві часто до неї заходила - Лариса Григорівна. Пройшло так багато років, а вона була в два рази молодшою. Як це можливо?

- Лариса Григорівна? Але як?

У відповідь вона лише посміхнулася.

- Синку, зрозумій мене правильно, ніхто тут не хоче тобі зла, - відповіла вона. – Ти виріс дуже гарним хлопцем, і твоя бабуся багато хвалилася тобою. Хоч ви й мало спілкувалися.

- Я не розумію…

- Твоя бабуся прожила в нашому селі багато років. Вона знала те, що тут відбувається, але мало в це вірила, допоки не побачила на власні очі. Вона знала і місцеві легенди, і ритуали, і обряди. Вона бачила, як ми стали такими, якими ми є зараз, і все одно відмовлялася стати такою. Зараз тобі важко це збагнути, але якщо тобі було б за вісімдесят років, то ти б мене зрозумів.

Жінки зняли капюшони. Тепер перед ним стояло багато гарних і молодих дівчат.

- В цьому віці починають трястися руки, все болить, але найстрашніше – це те, що ти потроху втрачаєш розум. З кожним днем стає тільки важче. Ти забуваєш про все, плутаєш слова, кажеш нісенітниці. Наче ти сидиш у темній кімнаті, намагаєшся марно знайти вихід, але його немає. Ти сидиш вдома, лише чекаючи на смерть, яка може прийти по тебе в будь-який день. Я сама пережила ці жахливі відчуття. У нас був вихід. У твоєї бабусі були світлі дні, коли вона могла нормально говорити і розуміла все навколо. Бабуся в тебе відмовлялась до останнього, але врешті погодилась в один з моментів свого осяяння. Їй просто було шкода тебе.

- Мене? Чому? – спитав Павло.

- Подивись, яка вона зараз гарна, - сказала Лариса і відійшла в сторону.

Трохи далі сиділа та сама дівчина, яку він зустрів вдень. Та сама, яка представилась Марічкою. Тепер він нарешті все зрозумів: перед ним стояла його бабуся, точнісінько така, як на старих фотографіях, і він повільно наблизився до неї.

- Бабусю…це ти?

- Це я, Пашо, - відповіла вона, сумно посміхаючись. – Саме у старості я відчула себе найсамотнішою за все своє життя. До мене не приїздив ніхто, навіть син. А по тобі я сумувала найбільше. На жаль, кожній із нас були добре відомі ці почуття, тому ми всі знайшли одна одну і тримаємось разом. Не приховаю, що ми зможемо прожити таким чином ще дуже багато років. Пробач мені за все, мені дійсно шкода, що ми з тобою провели так мало часу разом.

- Мені нема, за що тебе пробачати, бабусю, - сказав Паша.

Підійшла Лариса, знову загородивши бабусю, і встромила ніж Паші в живіт. Він схопився за рану і звідти полилася кров. Паша глянув їй в очі.

- Найбільше­ за все в цьому віці ми боїмося смерті, Пашо, - сказала Лариса. – Ця церква була побудована нашими попередниками століття тому. Ми виконуємо цей обряд вже роками. Ми викопали упиря й насолодилися його укусом, прочитали слова, що мали омолодити тіло, і тепер твоїй бабусі залишився лише один крок — отримати жертву свого молодого родича.

Паша відчув запаморочення і впав на землю.

- Ти приїхав сюди через заповіт. Вона кликала тебе у снах, вона покликала тебе наяву. Тепер ти маєш змиритися і спокійно піти.

Паша відчував, як світ меркне перед очима. Кров лилася тонкою смужкою з рота.

- Чому касети… - сказав важко він, випльовуючи кров.

- Що? Які касети?

- Навіщо записувати касети…

- Я не розумію, про які касети ти говориш, Пашо, - відповіла Лариса. – Не було ніяких касет.

Ззаду підійшла дівчина і перерізала Паші горло. Кров полилася і Лариса підставила золотий фужер, діставши його перед цим з кишені. Коли він наповнився до кінця, то вона підійшла до бабусі Наді. Надія встала, скинула балахон, оголивши все своє молоде тіло. Лариса повільно вилила їй на голову кров так, що та заливала все лице і вільно стікала на груди, тіло, ноги. При цьому Лариса промовила слова на латині. Її промову підхопили й завершили всі жінки навколо. Надя підійшла до онука, поцілувала його в лоб на прощання, і з її очей потекли сльози.

Недовго чекаючи, вони підхопили тіло Павла й відтягли його глибше в печеру. Вдалині проходу зяяла велика прірва. Жінки штовхнули тіло туди, і воно, перевертаючись, покотилося в темряву. У самому низу пролунав глухий удар – тіло впало на купу кісток. На рештки інших, так само невинних людей.