Осквернений

 Велика бридка пляма на щоці, наче клеймо, приваблює погляди недоумків. Он той чувак на мене зиркає. Вусатий хер в дибільній шапці. Дивиться як на мішок зі сміттям, який вчора забули викинути. Знову відводить погляд, удає, що прискіпливо вибирає макарони з полиці. Думає, ніби я не помітив.

 Ніколи не шукав співчуття, не прагнув розуміння, хотів лиш банального спокою. Вилізти з власної могили й прикинутися, що ніколи там не лежав. Наївно думав, що позбудусь скелетів у шафі, спаливши будинок, як щоденник з двійками у п'ятому класі. Але той, здихаючи, дав мені ляпаса. Тож тепер моє минуле навіки зі мною. Бачу його щоразу, коли дивлюсь в дзеркало. Коли ловлю чужі погляди на вулиці, в транспорті, в супермаркеті. Завжди.

 Заслужив, мабуть, так мені й треба. Встиг наробити багато огидних речей і не можу сказати, що з примусу. А може, не варто винити себе, я був ще зовсім малим.

 Беру на кондитерці триста грамів «бджілки» для сестри і йду на бакалію. Бабуся в здоровенних окулярах просить дістати банку кукурудзи з верхньої полиці. Знімаю.

 — Хай Бог благословить, синочку. — Мабуть, єдина хто сьогодні до мене заговорила.

 Докладаю в кошик почорнілі банани по знижці і йду до каси.

 Отак живеш своє життя, не думаєш про те, що скажуть інші, бо ж насправді нікому немає діла до тебе. Але хрін там плавав. За тобою постійно наглядають. Людські плітки, традиції, набожність. Вони завжди поруч, хоч ти так звик, що й не помічаєш. Варто лиш відступитись, спіткнутись, впасти — як вони тут. Набіжать з усіх усюд, але не для того, щоб простягнути руку. А щоб харкнути у спину, закидати камінням, добити. Вся ця сумна сіра плоть буде тицяти у тебе пальцями з брудними нігтями, реготати, кривити огиду на своїх і без того мерзенних ликах. Знімати на довбані айфони й викладати в довбаний тікток. А тоді розіпне і спалить твоє пошматоване грішне тіло на жертовному багатті суспільного осуду.

 Пік — промовляє бездушний апарат і починає вираховувати вартість мого раціону на тиждень. На чорному екрані блимають червоні цифри 54,99. Пік — сума змінюється на 86,98. Пік. Касирка не піднімає очей, гидує. Пік. За спиною шепочуться, та я вдаю, що не чую. Пік. Хочу вже звалити, але її рухи такі швидкі, як ріст трави в реальному часі. Пік. Голоси позаду стихають. Всі лампи гаснуть крім тієї, що наді мною. Пік. Касирка зникла. Люди в черзі теж. Супермаркет порожній. Пік. Замість цифр на екрані загоряється червоним слово «БІЖИ». Пік. Прохід до дверей ніби видовжився й перетворився на нескінченний темний коридор. За скляними стулками щось стоїть. Пік. Щойно згасне остання лампа — воно увійде. Пік. Пік. Пік.

* * *

 Мерзотний іржавий скрип вирвав зі сну. На мить здалось, ніби кудись провалююсь, аж довелось вхопитись за край ліжка. Лежу в утробі темряви й слухаю стук власного серця. Воно гримає в ребра ніби щойно пробігла двадцять один кілометр і дев'яносто сім з половиною метрів. Але я спала.

 Опираюсь на лікті й розглядаю в напівмороку чужу кімнату. Стара шафа стоїть нарозтвір, ніби голодна — розчахнула свою двостулкову пащеку. Згадую про галімі завіси, брат сто разів обіцяв їх замінити. Трохи заспокоююсь, але ненадовго.

 Скр-р-ри-и-ип — тепер тихіше. Дверцята шафи не ворухнулись, і я зриваюсь з ліжка й біжу до вимикача. Стою і мружу очі від хворобливого світла запилюженої лампочки. Вдихаю нестерпний сморід злиднів і чогось горілого. Хоча, запах диму ніби прилипнув до мене, ще відколи згорів наш справжній дім. Рука сама тягнеться до лівого плеча, пучки пальців обережно обмацують зарубцьовану шкіру. Під сорочкою майже не видно. Брату пощастило менше.

 Нерішучими кроками описую бездумне півколо по порожній кімнаті. Повільно нахиляюсь, щоб заглянути під ліжко. Там мертва муха і трохи пилу. Втомлене тіло пересмикує від того, що за дверима хтось стоїть. Розумію, що ці думки з обірваних снів, та все одно виходжу в коридор, аби перевірити.

 Здригаюсь від руху ліворуч, за мить розумію, що це моє спотворене відображення в тріснутому дзеркалі. Чую вологе плямкання й зупиняюсь за пів кроку від дверей. Ніби злодійка в чужому домі, підсовуюсь ближче, ступаю акуратно, щоб не скрипів паркет. Крізь дверне вічко бачу літню жінку. Згорбилась, стоїть босими ногами на холодному кахлі. Сиві пасма волосся прикривають очі, спадають на сухорляві плечі. Біла нічна сорочка прилипає й виставляє на показ маслаки костистого тіла. Ліва рука зігнута в лікті й міцно притиснута до грудей, ніби притримує обвислі цицьки, щоб ті не відвалились. Вказівним пальцем правої руки стара колупається в носі. Витягує й повільно облизує довгим язиком. Потім запихає середній палець і ще раз до рота. Безіменний пропускає, всовує мізинець. А коли виймає, то від пальця до носа тягнеться тоненька липка цівка. Відсахуюсь від дверей наче від полум'я, як тільки стара відкриває пащеку, щоб облизати. До горла підступає кислотна ґулька, стискаю губи й ховаю рот у долонях. Не хочу. Не хочу більше цього бачити. Але як Лотова жінка знову дивлюсь.

 Тепер стара лапає кінчики немитого волосся, крутить на пальці, засовує до рота, смокче. Шкіриться беззубим писком, а слина стікає по підборіддю. Стає широко й задирає поділ сорочки. Засовує руку між ноги й починає терти. Так сильно ніби хоче стерти власну пизду. Тоді випрямляє кістляву лапищу перед собою, розчепірені пальці брудні, аж темно червоні. З неприродно видовженого рота виривається пронизливий вереск. Тваринний. Як у свині на бійні. Стара різко кидається на мої двері, ляскає долонею. Вдруге відсахуюсь, на цей раз занадто різко. Втрачаю рівновагу й падаю спиною на підлогу. Від удару головою темніє в очах.

* * *

 Біль з'являється рівномірною пульсацією. Ніби після відвідин зубного починає згасати дія новокаїну. Рана на лиці свербить, ниє, ворушиться, стерво. Ніби хоче переповзти зі щоки на шию і кинутись вниз по спині. Тілесний біль всього лиш нагадує про те, що я живий. Найбільші муки приходять в тиші власних думок.

 Сиджу на кухні, слухаю дирчання холодильника. Навіть в порожній квартирі за закритими дверима відчуваю чужу присутність, косі погляди, презирство та осуд. В роті гірко, наче лизнув батарейку. Гречка на столі давно охолола, в горнятку з молоком втопилася муха. Все ще безшумно пручається, бореться за своє тридцятиденне життя. Вибираю пальцем чорне тільце і струшую на підлогу. Навряд це їй допоможе. Але не я запхав її у кружку. Не я колов отруту їй у вену... Як я перейшов з нікчемної комахи до покійної матері? Вона теж так по дурному залишила цей жалюгідний світ. Сиділа на замшевому дивані, закинула догори обличчя і всміхалась. Мокрі пасма волосся прилипали до спітнілого чола, на блідому як крейда обличчі та тонкій шиї випинали сині вени, з червоних очей цідили сльози, з рота текла піна, з носа пустилась тоненька цівка крові. Та хай там що, вона усміхалась.

 Можливо я картаю себе за те, що зробив потім. Але померти від нещасного випадку в пожежі краще, ніж від передозу. Навіть на тому світі матір не мала б спокою від лихих язиків. А може я й досі чекаю, як вона залетить на кухню і почне кричати: який я непутьовий, як спаскудив кращі роки її життя, як жаліє, що не висцяла мене в унітаз. Може навіть ударить. Я скучив.

 Вона завжди вміла з'являтись в «зручний» момент. Як тоді, коли я дрочив одягнений у її чорні трикотажні трусики та панчохи в сіточку. Я не збоченець. Я бачив як вони красиво сидять на ній і мені теж захотілось спробувати. Збочення вимагає зусиль, яких я не готовий докладати. У ньому є щось активне, самовільне, що мені не властиве. Неочікувано відчуваю шалений жар внизу живота, він нестримно розповзається всім тілом, дурманить розум. Намагаюсь відволіктись від дикого збудження спогляданням сірого простору за вікном. На порожніх вулицях підгниває опале листя. Нагадує про циклічність нікчемного й приреченого буття.

 Через дорогу припарковане самотнє авто. Пасат срібного кольору ВС1968МЕ. Здається я його вже десь бачив. А може це привиди минулого знову катують мій розум. На такому їздив дядько Толік. Пам'ятаю, навіть кликав його татом. Потім був тато Сергій і тато Мирон. Трохи пізніше я перестав запам'ятовувати імена усіх тих чоловіків. Вони з'являлись на один день, на годину, йшли й більше не повертались.

 Сутеніє, майже сьома. Через десять хвилин маю вийти погуляти. Багато часу минуло з того дня, як я закопав та оплакав порожню труну, але досі, мов бездушний механізм на заводських налаштуваннях, виходжу з дому, щоб не заважати. Мама має працювати, вона старається заради нас.

 Годі говорити про того, кого нема. Ще раз перевіряю, чи загасив світло і чи замкнув двері. Треба винести сміття. На вулиці снують чорні хмари, вагітні дощем і заряджені громовицями. Краще взяти парасольку.

* * *

 Коні сплять стоячи, дельфіни можуть плавати під час сну, а деякі птахи літати. Дикі качки здатні поринати у сон лише однією половиною мозку, в той час, як інша половина й одне око активно працюють, щоб виглядати хижаків. Якщо замислитись, сон — досить страшна річ.

 Коли-небудь я прокинусь в іншому місці. Там де темно, кричать сови й чутно рокіт бурхливої річки. Там на мене чекає човен з фіалковими вітрилами, ним керує вітер. На носі закріплений ліхтарик зі світлячків. Пучок світла дивиться тільки вперед. З усіх боків хлюпочуть хвилі чорної води, в ній плавають тіла без очей. Я вирушу в далеку мандрівку до невідомого міста де немає сонця і людей. Стіни й підлоги того міста вкриті мозаїками з берилу та лазурі, що блищать у світлі зірок. Вулицями гуляють гіллясторогі звірі, вони не бояться і не нападають. Там пахне медом і молоком. У кімнаті за столом, повним наїдками, чекає мама. Після вечері вона розчісує моє волосся золотим гребінцем і співає пісню про диких качок. Зранку ми підемо годувати їх хлібом. Вони ситі, злітають у височінь і вибухають феєрверком з чорної крові та рябого пір'я.

 Коли-небудь, але я ще жива.

 Стою в темному передпокої й не можу згадати, чому я тут. Я мала відчинити двері — хтось прийшов. Пригадую минулу ніч, здригаюсь і випускаю з рук парасолю. Вона вдаряється в підлогу, пирхає й розкривається. Мабуть, на вулиці дощ, і брат повернувся за нею. Але за дверима не він. Високий чоловік років тридцяти, може трохи більше. Обличчя знайоме. Бліда шкіра, акуратно стрижені вуса, решта лиця гладенько виголена. Ловлю себе на думці, що він доволі привабливий. Гарно одягнений, в статечний образ не вписується трохи кумедна шапка. Ніби намальований, терпляче й стримано чекає коли йому відчинять, навіть не ворухнеться. Я — теж. Протяг, чи невідома сила перекочує парасолю зі спиці на спицю, та видає лункий цок об голий паркет.

 — Хто там? — ніби саме вилітає з рота.

 — Це я Ма-аксси-и-им, — чомусь голос за дверима звучить ніби пошкоджений аудіозапис.

 Паніка накочує хвилями. Кров гупає в скронях, ніби демони проводять обряди з биттям барабанів у моїй голові. Підлога під ногами хитається, як драглисте болото. Думаю про брата, про те, що може повернутись у будь-яку мить. Ніби на екрані телевізора бачу, як він заходить до спальні. Максим нічого не помічає, він зайнятий. Крехтить і голубить мене по спині. На ньому тільки одна майка й опущені штани. Брат виймає з внутрішньої кишені куртки моток крапельниці, яким мама зав’язувала собі руку. Незвичний сувенір, та це все, що залишилось на згадку. Не довгий, але достатній для того, щоб обмотати навколо шиї. Максим не встигає вимовити й слова, так само крехтить, сичить, ще й піниться. Обличчя багровіє, руки без шансів намагаються позбутись міцної хватки, ноги, спутані штанами, не в змозі втекти, між ними безвольно бовтається уже обмяклий член.

 — Вам краще піти, — знову рот говорить ніби чужий. — Я не сама. Чуєте?! Вдома мій брат, — у відповідь тиша.

 Як кисіль, по всій квартирі розпливається задуха. Відчуваю смертельну втому в кожному сантиметрі затерплих м'язів, ніби проміняла всі сили на декілька фраз. І в нагороду нарешті чую відлуння кроків по цементних сходах. Вони віддаляються. Врятувався. Пішов. Навіть не заглядаю у вічко, щоб переконатись, бо підлога все ще хитається, як човен від легкого бризу. Спираюсь плечима до оббитих дермантином дверей і замружую очі. Лише на хвилину.

* * *

 Ліфт знову не працює. В сирому просторі під'їзду, гуркотом по сходах, розноситься цокіт від тоненьких каблуків. На другому поверсі наштовхуюсь на пані Марину. Вдаю доброзичливого сусіда, вітаюсь.

 — Як ваша мама, вже краще?

 — Та де, — Марина втомлено дихає, перекладає сумку з правого плеча на ліве. — Четвертий місяць з ліжка не встає. Кормлю то з ложечки, то з соломинки й гівна виношу. Мучиться. Краще б той день і всім стане легше, — у світлі лампочки видно як її очі блищать вологою.

 — Співчуваю, сестра наче бачила її вночі. Мабуть, здалось.

 — Хто бачив? — Марина здивовано вигнула брови.

 — Сестра моя, Вікторія.

 Сусідка мовчить, тільки сверлить незмигним поглядом. Здається, як прислухатись, можна почути, як тріщать електричні розряди в її голові. Вирішую, що на тому бесіда закінчена й спускаюсь вниз. Пробираюсь до дверей крізь мускусний сморід і запах волого тиньку.

 — Віктор і Вікторія? — чую згори. — Не знала, що у тебе є сестра.

 Білім-білім — залізні двері під'їзду нарешті випускають на холодну вулицю. Сьогодні вітер мій друг — сичить змією і глушить лемент бурхливих думок. Розігнав хмари, ті збились шеренгою аж за червоний небокрай. Схоже ніби вогняна лапа Цербера простягнулась над містом. Кругом ні душі. Ідеальна пора, щоб погуляти. Але не надовго.

 Чую бахкання дверцят машини — з пасата хтось вийшов. Не оглядаюсь, байдуже йду куди йшов. Кроки позаду квапливі, незграбні, десь на дорозі чванькнула калюжа. Наздоганяє. Але воно ніколи не підходить так близько. Раніше не підходило. Якщо я зараз побіжу, хтось обов'язково побачить. Потім поповзуть чутки, що я божевільний. Адже позаду нікого немає.

 Але воно поруч. Відчуваю гаряче дихання на потилиці. Холодна рука з блідими пальцями лягає мені на ліве плече. Від несподіванки аж підстрибую, але позаду стоїть якийсь вусатий хер в дибільній шапці.

 — Пробач, не хотів налякати. І пробач, не знав, що у тебе є брат.

 Розглядаюсь по сторонах, ніби досі не можу усвідомити, що він говорить до мене. Старий опік на обличчі проштрикує голками болю, мабуть, від вітру, пече, ніби свіжий.

 — Не хвилюйся, тут нікого немає.

 — Хто ти, на хер, такий? — біль змушує мене притулити долоню до лівої щоки. Пальці розгублено обмацують дводенну щетину, та не знаходять знайомих шрамів.

 — Не строй з себе целку, тобі ж сподобалось минулого разу.

 — Від’їбись від мене, хворий вилупку, — відригую слова й штовхаю вусатого в груди, але той робить тільки крок назад. Навіть моя рана ворухнулась більше. Відчуваю як вона слимаком повзе по шиї. Нижче і нижче.

 — Агов, легше, — вусатий показує долоні перед собою, як знак примирення. — Якщо справа у грошах, то можу заплатити більше.

 В будинку навпроти загоряється світло. Хтось побачить. Рука сама тягнеться до лівого плеча, пучки пальців обережно обмацують зарубцьовану шкіру. Головне, щоб не дізнався брат.

 — То кажеш, більше грошей?

* * *

 Чекаю дозволу, щоб розплющити очі та прожити своїх кілька годин. А коли приходить моя черга, почуваюсь виснаженою, як сука, яку смоктало восьмеро щенят. Не хочу більше прокидатись у цьому жалюгідному світі. Але мушу. Хтось має піклуватись про брата. Про безхребетного могильного хробака, що боїться власної тіні й шелесту листя, але понад усе на світі — того, що скажуть люди.

 Знову тиснуть чужі стіни зі здутими шпалерами. Стара шафа з іржавими завісами, що кожної ночі лякає мерзотним криком. Холодильник, що утробно гарчить як зголоднілий звір. Велике тріснуте дзеркало, що так і хоче вибухнути уламками та пронизати мою грішну плоть. Ліжко, що вже почало прогинатися посередині, воліє всмоктати в себе всі мої соки й закусити кістками. Все в цьому помешканні — потай хоче мене вбити.

 Я не мала бути тут.

 Пригадую, як вогонь без поспіху пожирає рідну кімнату. З насолодою дивлюсь, як паркет, стіни та стеля покриваються пекучими чорними ранами. Сідаю на диван поруч з холодним тілом матері й чекаю, коли червоні язики доберуться до моєї плоті, оближуть шкіру аж до кісток. Клоччя диму швидко заповнює простір, і я засинаю, ніби у ванній з теплим молоком.

 Але брат зажадав жити.

 Чому?

 Вчені Стівен Маєр та Мартін Селіґман описали синдром навченої безпорадності ще в 1967 році. Вони били струмом собак у клітці й дійшли висновку, що відкрий шлях до втечі ще не означає, що травмована собака спробує врятуватись. Більшість просто здається.

 Виходить брат не здався. Може насправді залякана й нікчемна сука тут я.

 Пересиливши біль, важкість та втому, підводжуся і йду до ванної. Іржава душова лійка сліпо дивиться вниз на холодне тіло чоловіка, накрите цератою. Обидві його руки закінчуються ліктями, а ліва нога коліном. Відрізане — поруч, спаковане в чорний пакет для сміття. Дивне відчуття, наче роблю це не вперше. Виявляється, позбутись тіла не так вже й складно. Потрібна лише ножівка по металу з дрібними зубцями та трохи часу.

 Я не бездушне стерво. Мені справді шкода й бракуватиме його міцних рук, гарячих вуст і твердого прутня. Але він сам винуватий. Мав дотримуватись тільки двох правил: приходити виключно після сьомої, а за межами цих стін вдавати, що ми незнайомі. Я повинна захищати брата. Він не переживе, якщо хтось дізнається.

 Розкручую кран у раковині, набираю повні жмені холодної води й занурюю в них лице. Беру чорний пакет і вношу його в коридор. З великого тріснутого дзеркала на мене дивиться втомлене обличчя з опіком на лівій щоці.

* * *

 Територія заводу захищена огорожею з усіх боків, місцями навіть колючим дротом. Ворота обмотані ланцюгом, але мені вдається протиснутись між стулками та не порвати пакет. Жахлива радянська забудова лякає вже самим фактом існування. Літери «КО» над головним входом відпали, залишилось тільки «Ла..фарбовий завод». В лівому крилі провалився дах і осипалось пів стіни. Ніби мертва хижа рослина кам'яних джунглів скалить свої арматурні шпичаки. Пробирає холодом аж до кісток, коли проходжу повз, але треба викинути мішок у смітник. Тут його точно утилізують.

 Назад повертаюсь іншою дорогою. Втягую шию в плечі й задираю доверху комір вельветової курточки, ховаючи обличчя. Вулиці порожні, але хай там що, хтось може побачити. Все одно хтось дізнається. Позбутись минулого неможливо, потрібно його прийняти й жити далі. Але й тут проблема — не знаю як. Мені не видали інструкції, не навчили. Щоб водити машину нам потрібне водійське посвідчення, аби працювати на роботі — пройти стажування, навіть на пачці з макаронів вказано: кинути в киплячу воду, варити сім хвилин. Ніде не пишуть, як жити. Я ніби в темній кімнаті з якої неможливо знайти вихід. Ніби у воді, але не вмію плавати. Справді не вмію.

 Знову спогади не питають дозволу, щоб зайти в гості, топчуться брудними чоботами по чистому килиму та скалять свої гнилі зуби. Мені тринадцять, чи може менше, стою по коліна в озері. Попереду плюскається натовп. По двоє, по троє, купка людей в колі грають у м'яч.

 — Давай до нас, — голос невідомо чий, може навіть не мене кличуть.

 Мені справді кортить піти туди, але сковує страх.

 — Ну ж бо, рухайся! — за руку хапає тато Мирон й веде за собою.

 Вода сягає поясу, піднімається вище. Тато відпускає і пливе собі далі. Бреду за ним, але вода вже по шию. Дно йде з-під ніг і мене накриває повністю. Руки скажено плескають по воді, програючи битву за відновлення рівноваги. Щось міцно хапає за ногу, шарпає донизу. Крик виривається з легень, але перетворюється на глухе булькання, бо вода потрапляє до рота. Міцні руки хапають під пахви, мов пір'їну, піднімають на поверхню.

 — Ого, кого я впіймав! — весело вигукує знайомий голос.

 Довкола чути сміх, а я ледь стримуюсь, щоб не заплакати. Намагаюсь вирватись, але лещата тільки міцнішають.

 — Ой-йой, а просто так не відпущу, — засапане дихання гучне біля вуха, мокру шию обпікає холодом з кожним його видихом. — Я тебе врятував, тепер ти виконаєш три моїх бажання.

 Краще б я тоді втопився.

 Перше бажання виконую знову у воді, коли тато приймає ванну з піною. Він просить занурити руку й легенько погладити. Потім посмикати. Ніяковію, стоячи на колінах, але тато хвалить кожен мій порух. Він примружує очі, дихає важко й уривчасто, тремтить у моїх долонях. Навіть затамовую свій подих, щоб краще чути його. В момент відчуваю себе корисним.

 Якийсь час думав, що на цьому все закінчиться. Навіть журився, що зробив усе неправильно. Що татові не сподобалось.

 На годиннику сьома вечора. За вікном дощ. Знову вода. Тато заходить на кухню розлючений, мабуть, мама в котрий раз вкололась і відключилась як лампочка.

 — Тепер твоя черга, — нема чіткої команди й це лякає.

 Але він хоче лише торкнутись мене так, як я його у ванній. Спершу гладить через штани, потім просить роздягнутись.

 — Знаєш, твоя мама завжди хотіла дівчинку, щоб допомагала в домі, заробляла. — Грубі долоні бездумно блукають по тілу, тато Мирон цілує мої ноги, піднімається вище, лиже оголену плоть. — Ти ж хочеш допомагати мамі?

 Ці відчуття для мене нові, здригаюсь, тремчу. Я не раз підглядав за мамою і знаю, що тато буває різкий. Хапає за волосся й напрямляє обличчям в пах. Я вже бачив, як це робити. Але смак мені не сподобався — солонувато гидкий. Добре, що потім тато дав цукерок.

 Біль. Ось що я пам'ятаю коли прийшла черга останнього бажання. Як добре, що їх тільки три.

 — Ти ж нічого не скажеш мамі? — він придуркувато усміхається й підморгує правим оком. — А я принесу ще цукерок, «бджілки», як ти любиш.

 Прокушена до крові губа тремтить від болю, але я не плачу. Мовчки киваю у відповідь.

 — Це буде наша таємниця, так Вікуся?

 — Але я не…

 — Шшшшшш, — він притуляє вказівний палець до губ і шепоче. — Я називатиму тебе так, коли будемо гратись разом.

* * *

 Смердючий гнилий виродок більше не чіпав брата. Навіть мама стала йому не цікава. Але я… Він ґвалтує мене стільки, скільки себе пам’ятаю. Навіть коли втомлений і його огидний хробак не може піднятись. Хапає і всовує в мене будь-що, що валяється під боком. Фломастер з гладеньким ковпаком, велика ложка з прорезиненою ручкою, баночка від гелю для душу. Його це розважає.

 Коли є можливість, тікаю до бібліотеки й рятуюсь книжками. Читаю щось про стрес, травми та психіку. Від Фройда до Роберта Сапольські й Ван Дер Колка. Але дуже скоро падаю у відчай.

 Малюю на папері будиночок із дверима, кладу аркуш під подушку й шепочу перед сном «Гномики, приходьте гратися». Опівночі йду на цвинтар, вилажу на могилу, стукаю по надгробку й тричі промовляю ім’я померлого. Набиваю стару ляльку рисом, обрізаними нігтями й жмутом волосся, о третій ночі занурюю її у ванну з водою. Захожу в ліфт багатоповерхівки, їду на четвертий поверх, спускаюсь на другий, потім шостий, знову другий, тисну кнопку десятого, і на п'ятому чекаю коли відчиняються двері в інший світ. Але ні, вся ця херня — не працює.

 Одного ранку, знаходжу в ліжку фотографію брата з бабусею. Він заснув з нею в сльозах. Згадував, як малим приїздив до неї на літо. Як грався з одним сірим і двома рудими котиками, як їв ватрушки з сиром і теплим молоком, як слухав на ніч казку, про принцесу з довжелезним золотим волоссям, замкнену у високій вежі. Сухі, але ніжні губи цілують лоба й шепочуть, що нізащо не полишить. «Авжеж ні, — регоче тато Мирон. — Нікуди не дінеться: навіть коли здохне — щоб відьма покинула дім, треба прорубати дах». Але бабуся померла вже чотири роки тому, а ми — назавжди замкнені у цій квартирі зі звіром, що кожен вечір гризе мою плоть.

 Сиджу на підлозі ванної, тулюсь спиною до холодної стіни. Один шматок кахлі відсирів і відколовся, валяється біля босих ніг. Обіймаю власні коліна, а по стегні тоненькою цівкою стікає кров. Двері зачинені на засувку, але він стукає й вигукує «Ві-і-іку-у-уся» спотворено солодкавим голосом. Сильним ударом вибиває двері, стоїть переді мною уже без штанів. Розумію, що ні фломастерів, ні ложок сьогодні не буде. Брудні лапища хапають за ноги, перевертають на живіт. Смердюча туша навалюється зверху, липкий подих обпікає ліву щоку.

 Стою на колінах й упираюсь ліктями, вони ковзають від кожного поштовху по слизькому кахлі. Запах алкоголю з його пащеки перебиває щось інше, гниле та болотне. Смердить ніби з каналізації. Зливний отвір у ванній починає хрипіти, як прокурений дід. Бачу, як з крана звисає жмут сивого волосся. Воно росте. Заповнює ванну й вилазить за край. З мокрим чавком хлюпає на підлогу. Волосся виповзає з-під плінтусів, з-під кахельних швів. Сиве, довге, тонке, як павутиння. Вогкі пасма в'ються по підлозі наче живі змії й залишають мокрі сліди. Вони повзуть до мене. Все ближче і ближче. Торкаються щік — слизькі, холодні, смердючі — але я не відсахуюсь. Замружую очі.

 Чую здивоване «Що за…?». Потім — різке, болісне виття. Волосся обвиває його ноги, смикає вниз, ніби хоче затягнути під підлогу. Він падає на коліно, з хрустом, ніби ламають гілку сухого хмизу. Намагається повзти, але пальці вже обплутані сивим мереживом. Волосся залазить в рот, у ніздрі, у вуха. Розпинає щоки, ворушиться в горлі, заповнює зсередини. Очі чорніють від тріснутих судин. Тонкі пасма вилазять з-під повік, ніби сльози з ниток. Жмут волосся, товстий, як палець, обмотує його навколо шиї, здавлює міцно до хрусту. Шкіра на горлі тріскає, і звідти, замість крові, витікає волосся — густе, сиво-чорне.

 — Що тут сталося?! — у дверях стоїть мама.

 Я дивлюсь на мертве тіло з розпоротим горлом й відчуваю, як всередині мене щось ворушиться. Не жах, не радість, а темне, п’яне задоволення.

 — Це бабуся, вона прийшла нас врятувати, — шепочу й тихо видихаю, наче тримала повітря в легенях роками.

 Ослаблі пальці випускають з рук шматок закривавленої кахлі — гостру, як зуб. Одна-єдина довга сива волосина звисає зі стелі маятником і тихо гойдається. Туди-сюди, туди-сюди.

* * *

 Минаю Церкву Божої благодаті, і здається, я ще ніколи не проходив цією дорогою. Хоч мій будинок зовсім поруч, за рогом. Гостроверхі куполи з хрестами проштрикують чорне небо наче шипи. Прямокутні вітражі дивляться бездонною порожнечею, як очниці черепа гігантського звіра. Але неочікувано для себе, відчуваю спокій та затишок. Може я помилився і не в будинку справа. Це лише оболонка з холодного каменю, і тільки ми вирішуємо, що всередині.

 Повернусь сюди іншим разом, бо бажання вимити руки з милом вже нагло штовхає у спину. Ніколи не думав, що зроблю це знову. Останній раз віднести чорний мішок до старого заводу мене просила мама. Якраз тоді, коли зник тато Мирон.

 Додому ще триста метрів, вже звідси помічаю світло у вікні своєї квартири. Коли підходжу ближче, воно гасне. Але за мить загоряється знову. За жовтими фіранками бачу чіткий чорний силует сухорлявої істоти. Паніка ворохобить пам'ять, пробуджуючи неясні каламутні образи. Перед очима бридка сива відьма, що смокче своє немите волосся. Згадую Марину, її немічну матір. «Краще б той день і всім стане легше». «Віктор і Вікторія?». «Не знала, що у тебе є сестра». «Нікуди не дінеться: навіть коли здохне — щоб відьма покинула дім, треба прорубати дах».

 …або спалити.

 Намацую в кишені ключі від пасата. Шматок крапельниці теж на місці. Згодиться, щоб зцідити бензин.

* * *

 Мерзотний тваринний крик вирвав зі сну. На мить здалось, ніби кудись провалююсь, аж довелось вхопитись за край ліжка. Лежу в утробі темряви й слухаю як щось шипить, хлюпає і булькає, ніби шепочуть хвилі мертвої ріки. Крик повторюється знову. Чую спершу коротке, потім довге протяжне «Пу-гууу, Пу-гуууууу».