Допоки смерть не розлучить нас

Частина перша

І в горі, і в радості

Холод під шкірою, крижана вода заливає мої ніс, вуха та порожні очниці. Я тону. Борсаюсь у крижаному кошмарі, намагаюсь хоч за щось зачепитися, але руки не знаходять опори та безпорадно ковзають по гладкій холодній поверхні. Відкриваю рота, щоб закликати на допомогу. І захлинаюсь. Вода топить мій крик, топить мене, заповнює горло та обпалює легені. Паніка накриває і знаю, що зараз помру. Наодинці. У цілковитій темряві. Невже я справді на таке заслужила?

Але не встигаю опуститись на дно своєї зневіри, як сильні руки підхоплюють мене, витягуючи на поверхню. У реальність. У цій реальності я блюю водою. Вона виходить з мене з булькотінням, тече з рота та носа, разом зі шмарклями. Напевне все це гидко виглядає, але мені байдуже. В голові знаходиться місце всього для однієї думки: «Я жива!»

Жива, завдяки моєму чоловікові Богдану. Він рятує мене. Знову.

Мене трусить від холоду та пережитого страху. Вода все ще хлюпає у вухах і Данків голос долинає ніби здалеку. Не розбираю слів, їх перебиває оглушливий цокіт моїх зубів. Чіпляюсь за його футболку, що вже повністю промокла. Напевно Данкові теж холодно, але він не скаржиться. Пригортає до себе міцніше, гладить по волоссю та бурмоче щось заспокійливе.

Вчіплююсь в нього, наче кліщ. Найбільше боюся, що він піде та залишить мене у цьому незрозумілому «тут», саму-самісіньку. Якщо він це зробить бодай на п’ять хвилин — напевно збожеволію. Хоч і так божевільна. Від цієї думки мене трусить ще більше.

Я вже не плачу, я вию. І нічого людського у тому витті немає.

Не знаю, скільки проходить часу, але відчуття «тут і зараз» нарешті повертається. Нічне жахіття поступово відступає. Я слухаю себе і свої відчуття. Повертаю себе у реальність.

Навколо пахне милом та пральним порошком і зовсім трішки — пліснявою. Провожу рукою по підлозі та відчуваю холод мокрих кахлів. Ми у ванній.

— Данко… — слова шкрябають горло і виходять через силу. — Я зробила це… знов?

Хочеться кричати, бити кулаками стіну. Чому, чому це відбувається зі мною?

— Так, пташко, але тепер ти в безпеці. Зі мною, — спокійний та впевнений голос чоловіка лунає над моїм вухом. — Пам’ятаєш, як сюди потрапила?

Намагаюсь пригадати, чесно намагаюсь. Натомість до мене повертається паніка та безпорадність. Хапаю ротом повітря та трясу головою. Я знову готова зірватися у цю безодню розпачу. Але мій чоловік вже вкотре мене рятує.

— Дихай разом зі мною, кохана. Просто дихай, — наказує він і мій організм підкорюється наказу. Стає трішечки легше. — Ходімо в спальню. Тут ти можеш застудитися.

Він підводиться та підіймає мене. Знову відчуваю, як замерзла. Підлога мокра й холодна, моя піжама та волосся — теж. Дозволяю Данкові себе роздягнути, а потім насухо витерти м’яким великим рушником. Судячи зі звуків, він теж скидає з себе мокрий одяг і розтирає тіло.

Потім підхоплює мене, наче нічого не важу та несе у спальню. Передягає у теплий халат та вкладає в ліжко, накриваючи ковдрою.

— Залишу тебе на кілька хвилин, — повідомляє він і відходить.

— Стривай! — намагаюсь його затримати, простягаю руку, але промахуюсь. Пальці хапають порожнечу.

— Розкажи мені… Будь ласка, розкажи мені — як це трапилась? — додаю тихо і сама кривлюся від плаксивих ноток, що чуються в моєму голосі.

Данко важко зітхає, але повертається до ліжка. Матрац прогинається під вагою його тіла. Він знаходить мою руку та переплітає наші пальці.

— Я не чув, як ти вставала… Прокинувся від шуму… — відчувалося, що він шукає правильні слова.

Мабуть, щоб ненароком не назвати власну дружину йобнутою психічкою. Він завжди намагається підібрати правильні слова. Щоб не бути грубим, щоб не образити…

Я мала б бути вдячною. Бачить бог, я хотіла бути вдячною! За все, що він робить, за те, як він про мене дбає, як підтримує. Натомість почуваюсь винною. За що саме? Не знаю… За все одразу і ні за що конкретно.

За те, що не цінувала його раніше. За те, що колись хотіла покинути. За те, що осліпла і стала безпорадною. За те, що збожеволіла, перетворивши на пекло не тільки своє, але і його життя.

— Ти набрала воду у ванну, — тим часом Данко продовжує свою розповідь. — Коли зайшов туди, ти вже борсалась у ній. Я тебе витягнув… Все.

Мій мозок вкотре намагається осмислити те, що сталось. Я — сновида. Це не було новиною і раніше не приносило нікому великого клопоту. Просто говорила уві сні та час від часу швендяла по кімнаті, хоча далі, ніж на кілька кроків від ліжка, не відходила.

Справжні клопоти почались після аварії. Точніше, після того, як загоїлась зламана нога і я знов змогла ходити. З того часу, десятки разів могла померти, навіть не прокинувшись. Не знаю, що зі мною було б, якби не мій чоловік. Він декілька разів знімав мене з підвіконня перед стрибком з восьмого поверху. Виймав з рук гострого ножа, яким намагалась себе скалічити. А сьогодні — я ледве не втопилась у власній ванні!

— Ти цього не пам’ятаєш? — допитується він.

Хитаю головою. Не пам’ятаю і це доводить мене до сказу. Чому? Навіщо стільки разів намагалась себе вбити? Та ще й такими болючими способами?

— Гей, — промовляє лагідно і пальцями підіймає моє підборіддя вгору. Якби я могла бачити — наші погляди зустрілися б. А так, просто відчуваю його подих на своєму обличчі. — Ми впораємося, все буде добре.

Мені б його впевненість.

— Зможеш побути трохи сама? Потрібно прибрати у ванній.

Мені страшно, але киваю. Не хочу додавати Данкові зайвих хвилювань. Йому й так зі мною важко. Він на таке не заслуговує, ніхто на таке не заслуговує. Я справді маю бути хоч трішки вдячною.

— Данко, — голос тремтить і сама собі здаюсь жалюгідною. — Не уявляю, як би без тебе впоралась. Дякую!

Він повертається і легенько торкається моїх вуст своїми.

— Даринко, моє маленьке пташенятко… Тобі не потрібно дякувати за те, що роблю для тебе з радістю. Ми — подружжя і слова обітниці, даної біля вівтаря: любити та дбати про тебе — для мене не порожній звук. Тому не хвилюйся, я завжди буду поруч.

Я досі бачу кольорові сни. Про сніг. Він рипить під ногами й виблискує на сонці. Він болючо-білий, сліпить очі. Я їх примружую та прикриваю руками. Сміюсь, а потім підіймаю обличчя до неба, розкидаю руки у сторони й починаю крутитись. Все швидше і швидше, допоки світ не починає танцювати разом зі мною. В такі моменти я безмежно, бездумно щаслива. Здається, що обнімаю цілий світ, а світ у відповідь обнімає мене.

Прокидаюсь з усмішкою, за інерцією прикриваю долонями очі, щоб ранішнє сонце їх не сліпило. Під моїми пальцями пошрамована шкіра, натикаюсь на провалля порожніх очниць. Реальність накриває мене невблаганною жорстокістю.

У цій реальності для мене більше не існує ні сонячного світла, ні кольорів, ні щастя. Тільки темрява, безмежна та всевладна. У цій реальності у мене більше немає очей. У цій реальності — я каліка. У цій реальності я повільно, але впевнено з’їжджаю з глузду. У цій реальності я хочу себе вбити, хоч і не знаю навіщо. Але одного дня або ночі мені це вдасться.

— Ось, випий, — Данко вкладає в мої руки склянку з рідиною.

— Що це? — запитую, хоч здогадуюсь якою буде відповідь.

— Твої ліки. Пий, пташко.

Мене пересмикує. Насуплююсь та пробую давити на жалість:

— Данко, будь ласка, — промовляю плаксивим тоном, — мені від них погано. Все, як в тумані… Постійно хочеться спати. Не змушуй мене…

Намагаюсь повернути йому склянку, але він тримає свої долоні поверх моїх та силою підносить склянку до рота. Від його натиску стає боляче.

— Ти ж бачиш, що стається, коли перестаєш їх приймати? — його голос втомлений і в ньому відчуваються нотки невдоволення.

Авжеж, він втомився. Я це розумію і мені стає дуже соромно. Мало того, що перелякала його своєю спробою самогубства, мій чоловік був вимушений прибирати той безлад, що вчинила його навіжена дружина. Мабуть, він не спав всю ніч, пильнував мене, щоб я не вичудила чогось знову. А тепер його, на відміну від мене, чекає повноцінний робочий день. Після тої фатальної аварії, Данко змінив роботу, щоб мати змогу працювати з дому. Щоб мати змогу доглядати свою скалічену сліпу дружину.

Перестаю пручатись і дозволяю йому влити в себе весь вміст склянки. Він гладить мене по волоссю та цілує в лоба. Як покійницю.

Зовсім скоро відчуваю звичну слабкість. Думки плутаються та пливуть і левова частка моїх зусиль йде на те, щоб залишатись в «тут і зараз», а не випасти кудись у нірвану, перетворившись на овоч. Ненавиджу цей стан!

Данкові руки знімають з мене халат. Він мне мої груди, а його губи слинять шию. Коліно втискається між моїх стегон і я падаю на ліжко, придавлена вагою його тіла. В Данкових рухах немає ніжності. Він важко дихає та трахає мене поспіхом, не переймаючись моїм задоволенням. Я надто ослаблена, надто розгублена. Мої руки занадто слабкі, як для того, щоб відштовхнути його, так і для того, щоб обійняти. Він швидко кінчає і злазить з мене, залишаючи лежати саму, на позір виставивши своє голе тіло. Між ногами все липке та вогке, я починаю замерзати. У мене немає сили навіть поворухнутись, тому продовжую лежати в тій позі, в якій мене залишили.

Крізь дрімоту відчуваю, як чоловікові руки підхоплюють мене. Він відносить мене до ванної, включає гарячу воду і починає обережно, дбайливо мити. Зазвичай прошу не робити цього, кажу, що «можу й сама помитись». Але зараз не кажу нічого.

Поруч з ним відчуваю себе, наче я — дорога порцелянова лялька. Він носить мене на руках, купає, розчісує та вдягає. Готує їсти та годує з ложечки. І поміж цим всім, займається всіма хатніми справами, ходить до магазину за продуктами та працює з дому. Від мене ж, користі ніякої. Я стала сліпою й незграбною, забуваю що де стоїть і часто натикаюсь на меблі. Без нього я б просто померла голодною смертю, бо не можу про себе подбати.

Данко каже, що кохає мене і я йому вірю. Але при цьому знаю справжню причину, чому він залишається зі мною. І ця причина — не кохання, а почуття провини.

Я пробачила йому. Майже. Кажу йому, що не пам’ятаю той день. Брешу, бо пам’ятаю. В той день збиралась сказати йому, що подаю на розлучення. Тому що втомилась від його постійного, нав’язливого контролю.

«Куди ти йдеш?»

«Хто там буде?»

«Я заберу тебе звідти о дев’ятій», — не питання, а констатація факту.

Відчувала, що задихаюсь, втрачаю себе. Вічно підлаштовувалась під нього, під його графік та правила. Стала «зручною» дружиною, без права на власний вибір. В моєму житті не залишилось місця ні для моїх друзів, ні для захоплень…

Спочатку все йшло чудово. Здавалось, що Богданко дійсно подарований мені долею, ідеальний чоловік, про яких пишуть в любовних романах. Серед сотень жінок на вулиці його погляд завжди обирав мене. Ми були гарною парою: я — маленька та тендітна і він — високий та дужий. Він постійно був поруч, готовий допомогти з будь-якою дрібницею. Крок за кроком, день за днем, він ставав для мене незамінним. Весілля було лише питанням часу. З ким, як не з ним я мала провести все своє життя, «допоки смерть не розлучить нас»?

Він змінився не одразу. І важко сказати, що він саме «змінився». Можливо, тут краще пасуватиме слово «розкрився»? Його захоплення мною переросло у ревнощі. Бажання бути лідером — у тотальний контроль.

Я довго наважувалась, готувала себе морально. Навіть самій не вірилось, що зроблю це. Від таких чоловіків, як Богдан — не йдуть. Зовні все виглядало ідеально, але за красивим фасадом наших стосунків я поступово божеволіла.

Початок того суботнього дня пам’ятаю до найменших подробиць. За вікном — жовтень, яскраво-багряний та ще досить теплий. Зранку дощило й опале листя вкривало землю жовто-червоним килимом. Я приготувала сніданок і опісля планувала почати розмову. Щоб не на голодний шлунок. Але не склалось. Зараз думаю, що — на щастя.

Підбирала слова, хвилювалась, але не встигла сказати нічого путнього. Богдану написала матір. Повідомила, що його батько у лікарні. Наша розмова могла зачекати.

Ми застрибнули в машину, Богдан — за кермо. Пам’ятаю, як тремтіли його руки. Ніколи не думала, що вони з батьком настільки близькі. Пам’ятаю, яким блідим було його обличчя, а на лобі та скронях виступили краплі поту. Декілька хвилин не міг завести двигун. Коли нарешті йому це вдалось, автівка зірвалась з місця. Він наче й не чув моїх прохань їхати обережніше. Але навіть тоді, гадала, що максимум що нам загрожує — це штраф за перевищення швидкості.

Пам’ятаю пронизливий вереск шин, коли нас занесло на мокрій дорозі та ми злетіли з траси на узбіччя. Хрускіт гравію під колесами, коли помчали далі, не розбираючи дороги. Нас підкидувало на сидіннях, мотиляло зі сторони в сторону і я б точно вилетіла кудись у вікно, якби не паски безпеки.

Я не боялась до останнього моменту. І навіть в останній момент не боялась, бо не думала, що саме він стане останнім. Останнім, коли мої очі ще бачитимуть. Коли у мене ще в принципі будуть очі.

Не впевнена, що пам’ятаю звук удару. Цілком можливо, що уява домалювала його згодом. Не пам’ятаю болю: моя свідомість відключилася раніше, ніж активувалися больові рецептори.

Біль прийшов пізніше, коли опритомніла у лікарняній палаті. З поламаною ногою на витяжці. Серед суміші запахів антисептика, сечі та крові. У цілковитій темряві. Тоді, коли дізналася, що ця темрява супроводжуватиме мене до скону.

Частина друга

В хворобі та в здоров’ї

Ти солодко спиш та посміхаєшся уві сні. А я не сплю, дивлюсь на тебе. Ти схожа на пташеня із перебитим крилом. Воно знає, що більше ніколи не зможе полетіти, але не втрачає віри у диво.

Кохана, мені фізично боляче, коли ти не слухаєшся мене, наражаючи себе на небезпеку. Ти знову вередуєш і відмовляєшся приймати ліки. Змушуєш мене демонструвати чим цей непослух може тобі загрожувати. Не хочу бути жорстоким, але буду. Заради твого ж блага.

Колись ти розповідала мені, що панічно боїшся глибини, боїшся втонути. Я набираю у ванну холодну воду. Пускаю її тоненькою цівочкою, щоб не потривожити твій сон. Та ти, як завжди, спиш міцно. Коли ванна наповнюється, беру тебе на руки. Ти горнешся до мене, наче шукаєш в мені опору. Вселяючи надію, що все, що я зробив та роблю для нас — не даремно.

Не можу намилуватись тобою: ти прекрасна. Твоє обличчя прекрасне, навіть не зважаючи на шрами. Тобі нема чого хвилюватись, що твоє каліцтво відверне мене від тебе. Я покохав тебе у день нашої першої зустрічі та буду кохати до останнього подиху.

Кажуть, що очі — це дзеркало душі. Після аварії, виколюю твої очі зі всіх наших фотографій. Тому що ці очі — наскрізь брехливі. Повір, без них тобі краще. Нам краще.

Занурюю тебе під воду і ти миттєво прокидаєшся, проте не можеш збагнути де саме знаходишся. Відхожу на кілька кроків, до дверей. Спостерігаю, як ти безпорадно борсаєшся, марно намагаючись врятуватись з цієї пастки. Але нам обом відомо, що самостійно ти не впораєшся. Повільно рахую до десяти. Знаєш, кохана, мені болить навіть більше, ніж тобі.

Ти тонеш вже по-справжньому. І я рятую тебе, заспокоюю та тримаю в обіймах поки ти приходиш до тями. Ось це і є справжня близькість.

Ти запитуєш у мене, що трапилось. Не встиг продумати версію, тому складаю її на ходу.

— Я не чув, як ти вставала… Прокинувся від шуму…

Мені здається, що мій голос звучить невпевнено. Починаю злитись. На себе. На тебе.

— Ти набрала воду у ванну, — продовжую вже різкіше, бо ненавиджу тобі брехати. — Коли зайшов туди, ти вже борсалась у ній. Я тебе витягнув… Все.

Деколи, ось як зараз, мені важко зрозуміти чи справді ти мені віриш. Чи не прокрались бува, у твою чарівну голівку зрадницькі думки щодо мене? Саме тому тобі необхідно пити свої ліки. Щоб я перестав хвилюватись. Ти постійно скаржишся, що з ними тобі важко концентруватися, важко думати… Моя пташко, у цьому ж і вся суть. Тобі не потрібно думати, бо твої думки до хорошого не доводять. Ти вже втратила свої очі — хіба це не достатній доказ для тебе?

Не встигає ця думка сформуватись у моїй голові, як розкаяння та розпач огортає мене. Бо не хотів, не планував усього цього. У нас все мало бути інакше. Нашим сценарієм мало стати «довго і щасливо». І я докладу всіх зусиль, щоб воно було саме так.

Ти засинаєш і я обережно, щоб не потривожити твій сон, переставляю крісла, стіл та тумбу. Просто хочу бути тобі потрібним: носити на руках, дбати про тебе. Хіба не про таке кохання мріють всі жінки? Але ти — не «всі». Ти особлива. І я дарую своє кохання лише тобі, щоб у нас з тобою усе було, як у казці.

Сьогодні вихідний і ми йдемо на прогулянку. Ти заслужила, бо добре себе поводила, була слухняною дівчинкою. Приймала свої ліки та майже не вередувала. Вдягаю тебе у блакитну довгу сукню із білим комірцем під горло. Роблю високу зачіску, як в Одрі Гепберн в «Сніданку». Допомагаю взути високі чоботи без каблука та защіпаю ґудзики на білому пальті.

— Даринко, ти схожа на принцесу, — шепочу тобі, усміхаючись.

Ти ніяково усміхаєшся у відповідь.

Мені подобається тебе тішити, вважай це моєю маленькою слабкістю. Подобається бачити тебе у гарних, закритих сукнях, в яких ти маєш вигляд леді з минулої епохи. Я нахрін викинув усі твої блядські шмотки. Занадто короткі, занадто відкриті, занадто вульгарні. Зараз, коли ти довірилась моєму смакові, я обираю бачити біля себе леді, а не блядь.

Після аварії, розбиваю твій телефон та викреслюю з нашого життя всіх твоїх, так званих, друзів і подруг, що погано на тебе впливали. Мені б вартувало це зробити набагато раніше, бо занадто довго потурав твоїм примхам.

— Данко, — моє ім’я у твоїх вустах звучить, наче музика. — Принеси, будь ласка, мої окуляри.

Спочатку хотів посперечатись, вкотре спробувати переконати, що ти можеш дозволити собі виходити без них. Бо твої шрами — це доказ твоєї сили, тобі нема чого їх соромитись. Але ти справді добре себе поводила, тому здаюсь без бою: надягаю на тебе величезні чорні окуляри, що закривають майже половину твого прекрасного обличчя.

Ми йдемо повільно, просто гуляємо. Ти вже майже не кульгаєш і впевнено наступаєш на травмовану ногу. Тримаєш мене під руку та усміхаєшся. Я попереджаю тебе про нерівності та калюжі на дорозі, а ти граційно їх оминаєш. Ми гарна пара і перехожі звертають на нас увагу. А можливо, не на «нас», а лише на тебе. Тому що це ти схожа на голлівудську зірку, а я — лише на твого охоронця. Це близько до істини, але є нюанс: тепер точно впевнений, що вся твоя увага віддана тільки мені, а натовп прихильників тобі не цікавий. Нам з тобою було потрібно пройти крізь пекло, щоб речі встали на свої місця.

Вона врізається в нас на ходу, навіть не сповільнюючи кроку. Бурмоче крізь зуби «вибачте», не підіймаючи погляду, хоче побігти далі. Від цього зіткнення твої окуляри злітають. Ти панічно махаєш руками, намагаючись їх зловити. Не встигаєш. Моя бідолашна дівчинко! На твоєму оголеному обличчі я бачу десяток емоцій на раз. Від шоку та збентеження до паніки та сорому. Ти закриваєш долонями свої шрами та завмираєш, наче статуя. Декілька митей вагаюсь, що саме мені варто зробити першим. Але твоя застигла у розпачі фігура нагадує, що твій комфорт завжди буде моїм пріоритетом. Нахиляюсь за окулярами та одягаю їх на тебе. На правому склі тріщина і дужка погнулась від падіння. Тепер вони сидять нерівно і тобі потрібно притримувати їх рукою, щоб знову не впали.

Залишаю тебе на одинці із твоїм збентеженням та біжу за тою сукою, що мала нахабство тебе штовхнути. Вона поспішала, але не встигла відійти далеко. Хапаю її за руку, вище ліктя та тягну у твою сторону. Вона крутить рудою головою і судомно хапає ротом повітря. Тривожні дзвіночки дзеленчать у моїй голові, але ігнорую той дзвін: вона має перепросити за свою необережність. За те, що зіпсувала твій настрій та нашу прогулянку. Руда сука намагається вирватись, але я тримаю міцно. Хочу залишити синці від пальців на її руці. Шарпаю та розвертаю обличчям до тебе.

— Ти дивишся, куди преш? — сичу їй у вухо. — Ти налякала мою дружину. Перепроси.

Вона блимає коров’ячими очима, вдаючи, що не розуміє чого від неї хочуть. Її нижня губа починає тремтіти. Вирішила зробити із себе жертву? Хуєва акторка! Мене дешевою виставою не купиш.

Дзенькіт дзвіночків посилюється. Обличчя рудої суки до біса знайоме, але не це зараз важливо. Погляд падає на тебе і серце стискається. До чого вона тебе довела! Одною рукою ти притримуєш окуляри, іншою — намагаєшся дотягнутися до мене. Від твоєї постаті віє відчаєм та розпачем.

— Ти ледь не збила з ніг мою дружину. Налякала її. Вона хвора, їй не можна хвилюватись. Перепроси по-людськи. Я чекаю.

Не відпускаю її руки, бо відчуваю, що як тільки ослаблю хватку, вона дремене, як підстрелена лисиця. Сука мовчить і витріщається на мене. Шарпнув її ще раз, нагадуючи, що просто так не відпущу.

— Богдан? — її голос високий та писклявий. Впізнаю його, колись він страшенно мене дратував.

Заразом впізнаю його власницю. Раніше вона була білявкою, зараз — руда. Дзвіночки в голові перетворюються на тривожну сирену. Хочу підхопити тебе на руки та побігти геть, якомога далі від писклявої суки. Але вже надто пізно. Ланцюжок подій запущено і все, що мені залишається — бути спостерігачем.

— О боже, Дара! Даруська, це ти! — продовжує пищати вона та легко струшує мою ослаблу руку. — Не впізнаєш мене? Це ж я, Юля… Боваренко.

Авжеж — Юлька, твоя давня подруга. Однокурсниця, чи то однокласниця. Але вона, як й інші «друзі», зникла з твого життя ще рік тому. Тому що по-справжньому ти нікому, окрім мене, не потрібна.

Вона обережно обіймає тебе і на твоїх вустах розквітає усмішка.

— Юлька? — перепитуєш ти. Але одразу, не дочекавшись відповіді, обнімаєш її у відповідь. — Моя Юлька… Куди ж ти пропала?

Ви разом смієтесь, шепочете щось одна одній на вухо. Тихо, нерозбірливо, я нічого не чую. Розгублено стою поруч та відчуваю себе зайвим.

— Я писала, дзвонила тобі, — тим часом ледь голосніше скоромовкою промовляє Юлька, — але ти не відповідала. Ти змінила номер?

Ти знічуєшся, крутиш головою, ніби вишукуєш мене і відчуваю, що знов тобі потрібен.

— Дарина потрапила в аварію та втратила зір. — Кажу все одразу, щоб не виникало зайвих питань. Щоб тобі не довелось на них відповідати.

— Я чула про аварію, — після незручної паузи говорить руда. — Але не знала, що ти…

Вона не договорює, бо називати речі своїми іменами вважається неввічливим. Я бачу, що їй ніяково. Так і має бути.

Ти запрошуєш її у гості. Не «колись», не «потім», а «зараз». Запрошуєш у нашу квартиру. І я втрачаю контроль над ситуацією. Не знаходжу аргументів, щоб заперечити, хоча за роки нашого шлюбу ти мала б засвоїти, що наша квартира — тільки для нас двох, стороннім там не місце.

Але мені не вистачає духу відмовити і зіпсувати твою маленьку радість. Останнім часом у тебе зовсім мало приводів для неї.

І ось минає всього лиш година, а руда сука, себто твоя подруга Юля, сидить на нашій кухні. П’є чай із тістечками та тріскоче без упину про людей, яких я не знаю. Ти зацікавлено слухаєш, час від часу щось перепитуєш. А я знову відчуваю себе зайвим. Ти пропонуєш мені піти «відпочити» в іншій кімнаті. Тобто залишити вас обох наодинці, без контролю. Ні, моя пташко, я не збираюсь покидати тебе бодай на хвилину, без нагальної потреби.

Ти просиш мене принести інші окуляри замість поламаних. Обираю найменші. Вони прикривають скалічені очниці, але не шрами. Помічаю, як твоя подруга подеколи відводить погляд. Сподіваюсь, вона більше до нас не прийде.

Я помиляюсь.

Повернувшись з магазину наступного дня, вже з порогу розумію, що дома, окрім тебе, хтось є. Мене пересмикує, коли чую високий писклявий голос з кухні. Руда сука приперлась сюди, поки мене не було дома. Невже збіг?

— Привіт, — ціджу крізь зуби, заходячи на кухню.

З моєю появою розмова затихає.

Ти з Юлькою сидиш за столом. На тобі — пухнастий рожевий халат та сонячні окуляри.

Залишаю пакети з їжею та підхожу поцілувати тебе у щоку. На столі — торт і чай. У тебе на губах крем та крихти.

— Привіт, Богдане, — пищить Юлька, вичавлюючи із себе посмішку. — Ось, принесла «Спартак», Даруськин улюблений. Будеш?

— Пізніше, — силувано посміхаюсь, — Даринці потрібно прийняти ліки.

— Але я ж пила зранку… — тихо протестуєш ти.

Беру серветку і витираю твої замурзані губи. Кохана, ти не здатна подбати про себе навіть в таких дрібницях.

— Ти щось плутаєш, пташко, — намагаюсь бути терплячим. — Я збирався дати їх тобі, коли повернусь з магазину.

— Може пізніше…

Ти обіймаєш себе руками, наче тобі холодно. Намагаєшся торгуватись, але хто ж про тебе подбає, як не я? Невже ти сподіваєшся, що це зробить «твоя» Юлька? Бозна-що вона тобі наплела, поки мене не було дома.

Наливаю у склянку воду та збираюсь йти до спальні. Я поки не розумію — що саме не гаразд, але дзвіночки в голові вже відіграють свою тривожну мелодію.

Двері у спальню відчинені — ти ж не додумалась їх зачинити. Руда сука дивиться на мене так, наче хоче спопелити поглядом. Відвертаюсь, роблю два кроки і ледь не зашпортуюсь на рівному місці: я розумію, на що саме витріщалась Юлька. Дзвін у вухах посилюється, в роті пересихає, долоні пітніють. Величезним зусиллям волі стримую себе, щоб не витерти їх об штани.

У спальні яскраво горить світло. Забув вимкнути, коли виходив. Тож колаж з наших з тобою весільних фото, що займає всю стіну над ліжком, чудово видно. Не впевнений, що з такої відстані можна побачити всі деталі, але її погляд говорить, що за час поки мене не було, вона встигла роздивитись їх добре.

На цих фото ми з тобою усміхнені та щасливі. На цих фото я вирізав твої очі, тому що більше не міг на них дивитись. Та хіба це поясниш рудій суці?

Зачиняю за собою двері, хоч розумію, що вже занадто пізно. Витягаю твої ліки, після секундних роздумів, вирішую дати тобі подвійну дозу. Одна доза, яку ти випила зранку, очевидно, на тебе вже не діє. Інакше як пояснити присутність Юльки у нас вдома? Старанно подрібнюю ліки у ступці, а потім — розчиняю у склянці.

Ти їх п’єш неохоче, але без звичних торгів. Майже одразу тебе хилить у сон. Зараз ти схожа на механічну ляльку: вдавана посмішка, тобі важко концентруватись на розмові. Ти навіть забуваєш про свої очі. Точніше, про їх відсутність. Знімаєш окуляри, які стали тобі заважати та недбало кидаєш їх на стіл. Твоя подруга старанно відводить погляд. Вдає, що їй байдуже на твої порожні очниці та загоєні шрами навколо них. Але помічаю в її очах шок, огиду та страх.

Через хвилин десять Юлька нарешті розуміє, що розмови далі не буде: ти занадто слабка і сонна. Вона обіймає тебе на прощання, щось шепоче на вухо та вголос обіцяє навідатись за декілька днів. Ти сидиш з розгубленим виразом обличчя, наче не розумієш хто ця жінка і якого хєра вона робить на нашій кухні. Я теж, кохана, я теж…

Частина третя

Любити та піклуватись про тебе

Спогади з дитинства — найяскравіші. В одному з них я відрубую голову курці. Літні канікули, мені дванадцять, мої руки спітніли, а в роті все пересохло. Але перед дідом вдавав, що не хвилююсь. Пам’ятаю, як він сказав чекати його біля дровітні. Я намагався «зліпити» на своєму обличчі дорослий та серйозний вираз. А сам потайки витирав мокрі долоні об засалені штани. Спочатку почув панічне куряче кудкудакання, а потім з-за рогу з цигаркою у роті та двома курками в руках, з’явився дід. Кури — ряба та біла — галасували, махали крилами, намарно намагаючись вирватись.

— Тримай міцно, за лапи, — невиразно наказав дід, затиснувши цигарку зубами. Та простягнув мені білу курку, яку тримав догори дриґом. — Тільки диви, щоб не втекла, а то потім знов по всьому подвір’ю ловити.

До своєї місії я віднісся з повною відповідальністю, тож у курки не було жодного шансу пережити цей день. В неділю празник, мали бути гості й бабуся заздалегідь почала підготовку, що завжди зводилось до приготування кілограмів їжі.

— Ось, диви, це просто, — продовжував повчання дід, коментуючи свої дії. — Міцно тримаєш курку за лапи, кладеш на колоду… і хрясь топірцем по шиї.

Ряба замовкла, бо сокира відокремила голову. Але крилами бити не перестала. З обрубка шиї сочилась кров, проте дурна птаха не усвідомлювала, що вже мертва.

— Хочеш фокус покажу? — хитро посміхнувся дід.

Не дочекавшись моєї відповіді, відпустив рябу і та, несподівано прудко, дременула геть. Я засміявся. Від шоку чи задоволення — вже не пригадаю. Дурна курка намагалась втекти, не розуміючи, що примарна свобода нічого не дасть, тому що відрубана куряча голова залишилась лежати окремо від тіла.

— Ну шо? — глянув на мене дід та кивнув на курку в моїх руках. — Хочеш сам, чи віддаси мені?

— Сам! — вихопилось мимоволі. Але справді хотів це зробити.

Дід простягнув сокиру. На лезі — кров та прилиплі пір’їнки. «Моя» курка, мабуть, відчуваючи свій кінець, заквоктала голосніше. Це справді було легко. Топірець з соковитим «хрясь» відітнув курячу голову. Вмить стало тихо, бо квоктання перервалось. Мов зачарований, дивився як з обрубка шиї виливалась кров, забарвлюючи біле пір’я червоним. Це було гидко та гарно водночас.

Мої щоки обпалило рум’янцем, а тіло — хвилею збудження. Поки дід ходив шукати безголову рябу, притиснув закривавлену, напівживу тушку до свого напруженого паху. Дурне створіння махало крилами та борсало лапами, намагаючись звільнитись. А я завмер, відчуваючи, як тепле й липке сім’я стікало по моїх ногах.

Цей спогад промайнув у моїй пам’яті, щойно побачив Юльчин «я-все-знаю» погляд.

«Ніхєра ти не знаєш, руда суко», — думаю я, вдаючи, що мені нічого приховувати, — «Але твої хибні здогадки можуть зруйнувати все».

Не хочу бачити її у своєму домі. Не хочу, щоб вона вливала у твої вуха отруту своїх здогадок. Декілька митей ще вагаюсь, але коли думка остаточно формується в моїй голові, з нею приходить впевненість.

Юлька нарешті прощається та йде у напрямку дверей. Я затримуюсь всього на дві хвилини, щоб занести тебе у спальню та вкласти в ліжко. Зачинити двері спальні. А потім, захопити з кухні топірець для м’яса. Я йду за рудою сукою, щоб попрощатись. Як годиться хорошому господарю. Коли приходжу, вона вже взуває чоботи та нахиляється, щоб їх зашпилити.

Хрясь…

Людська голова тримається на шиї міцніше, ніж куряча.

Хрясь…

Відчуваю, як на обличчя бризкає кров, липка та тепла.

Хрясь…

Вона падає на підлогу, судомно рухаючи кінцівками. Чую, як в її горлі зароджується звук. Не можу дозволити їй закричати. Хапаю за волосся та перевертаю горілиць. Змахуюсь щосили, цілячись у горло.

Хрясь…

Ми здіймаємо занадто багато шуму. Вона витріщається на мене, намагається закликати на допомогу. Але з її паскудного рота виходять лише судомні схлипи та кривава піна. В її очах — суміш жаху й нерозуміння. Як у дурної курки, яка не в змозі осягнути, що вона вже мертва і все, що їй залишається — це декілька хвилин хаотичних рухів, перед тим як завмерти назавжди.

Мені щастить і руда сука помирає мовчки, роблячи всім нам неоціненну послугу. В напівтемряві передпокою, кров, що виливається з її розпанаханого горла, здається чорною. Вона усюди. Нею просякнутий килимок біля порогу. Вона на стінах, вішаку та одязі. На дзеркалі та на мені, коли у нього дивлюся. Відчуваю її смак у своєму роті. Вона, мов сльози, застигла на моїх віях. Одяг мокрий від неї. Мокрий і чорний. Хоч насправді знаю, що червоний.

Усміхаюсь та радію своїй перемозі. Знаю, що далі буде важко. Руда сука принесла з собою забагато клопотів. І те, що вона померла в моєму передпокої, ще більше ускладнює ситуацію. Але я впораюсь. Заради тебе. Заради нас.

Підкорюючись несподіваному імпульсу, відчиняю вхідні двері та голосно кричу:

— До побачення, Юля! Дякую за торт!

Сусіди ймовірно чули шум, коли вона заходила. Тому голосніше, ніж треба ляскаю дверима та замикаю їх на всі замки.

Передпокій виглядає як місце злочину із фільмів про поліцію. Пізніше наведу тут лад, але зараз не до того.

Збудження та адреналін заволодівають мною. Тіло пронизує хіть і все, чого мені хочеться — це поділитися цим з тобою. Знімаю з себе просякнутий кров’ю одяг й взуття та залишаю їх біля трупа.

Йду до тебе. Тому що тільки одна твоя присутність надає усьому сенсу. Ти лежиш на ліжку, звернувшись калачиком. Чекаєш на мене. Лягаю поруч та притягую ближче до себе, цілую твої губи. Цей поцілунок із присмаком крові. Ти вовтузишся, намагаєшся вмостися зручніше, але мені вже несила чекати. Зриваю з тебе халат та підминаю під себе. Входжу в тебе різким, впевненим рухом. Тепер ми одне тіло, єдиний організм і твоя шкіра, як і моя, теж замазана кров’ю. Рухаюсь швидко, поспіхом. Не можу, не хочу бути ніжним, але тобі цього й не треба. Від оргазму темніє в очах. Знесилено падаю на тебе, забуваючи який я важкий, а ти — слабка й тендітна. Але ти не скаржишся. Лежиш слухняно та дозволяєш себе любити. Ти — ідеальна. Хоч не завжди була такою.

Рік тому не розумів, де схибив, що зробив не так? Ми ж чудова пара, хіба не так, моя пташко? Завжди такою були, від перших днів знайомства. Я прагнув стати для тебе всім, хотів, щоб твій час та увага належали лише мені. Так і було. Спочатку. А потім ти віддалилась, все частіше бігала на зустрічі за своїми «подругами», вдягаючи на себе свої блядські шмотки. Що я мав подумати?

Мені довелось читати твої переписки та підслуховувати телефонні розмови. Я б не робив цього, але відчував, що втрачаю тебе. Ти вислизала, мов вода крізь пальці. І тоді почув це страшне слово: РОЗЛУЧЕННЯ. Воно звучало, як вирок. Як смертельний діагноз для нашої сім’ї. Напевно, нам вартувало поговорити. Сходити до психолога, як інші пари. Але я злякався. Не знав як почати розмову. Сподівався, що ти передумаєш. Бо не розумів, не уявляв, як без тебе жити.

«Я скажу йому про розлучення завтра», — написала ти Юльці у чаті.

«Давно пора! Нарешті ти наважилась!», — відповіла тобі сука, чиє тіло зараз лежить за стіною.

До останнього сподівався, що ти жартуєш. Що це якийсь розіграш спеціально для мене. Того ранку дощило. За вікном та у мене на душі. По твоєму виразу обличчя, по твоїм очам бачив, що ти справді наважилась і це страшне слово «розлучення» зараз прозвучить і зруйнує все. Спалить мене дощенту.

Я довго тягнув раніше, але тепер, коли катастрофа здавалась неминучою, потрібне рішення знайшлось швидко. Ми помремо. Обоє, разом. «В один день», — як пишуть у казках. Тепер залишились деталі.

Дивлюсь на екран телефона та вдаю, що читаю повідомлення від мами. Наче зі сторони чую свій голос: «Батько в лікарні, треба негайно їхати». Ти в момент перемикаєшся, розпитуєш мене про те, що сталось. Не знаю, що тобі відповісти, бо не вмію і не хочу тобі брехати. Це мала бути моя перша й остання брехня для тебе. Ми сідаємо в наш старенький, розхитаний Ford, який вже давно пора замінити на щось більш притомне. Ніяк не можу рушити з місця. Ніяк не можу скласти в голові маршрут. Не хочу помирати, але ще більше не хочу жити без тебе. Не можу тебе відпустити. Занадто кохаю тебе, моя пташко.

У твоєму голосі лунають істеричні нотки. Ти просиш мене зупинитися, або хоча б пригальмувати. Наша автівка не розрахована для таких швидкостей. Ми підскакуємо на кожній ямці та здається, що Ford от-от розвалиться. Я мав би загальмувати. Піддатися твоїм вмовлянням, але не можу. Все вже вирішено і мені просто потрібно довести це до логічного кінця.

Дозволяю автівці злетіти з траси. Коли поліція знайде наші понівечені тіла, то вирішить, що це був нещасний випадок. Вивертаю кермо та скеровую нас прямо на бетонний стовп. Ти щось кричиш. Але я вже не чую твоїх слів. Пульс стукає у вухах, заглушаючи твій голос та ревіння двигуна. Це все немає значення. Зовсім скоро ми загинемо і вся вічність належатиме нам.

Але в останній момент щось йде не так. Не за планом. Дивлюсь на стовп, що несеться на нас з шаленою швидкістю і мене охоплює паніка. Не хочу, не можу так померти! З усіх сил тисну на гальма та вивертаю кермо. Але вже пізно. Все, що я роблю — занадто пізно.

Мене наче паралізує та огортає жахом. Соромно згадували, але в той момент я забуваю за тебе, зосереджуюсь лише на собі, на своєму страху смерті. Знаю, що це все тривало лише кілька секунд, але тоді здавалось, що вічність.

Скрегіт металу, хрускіт розбитого скла. Звук удару, наче вибух. Грудину обпалює вогнем, вибиваючи повітря з легень. Голову різко відкидає назад і я провалююсь у безодню, зіткану з яскравого світла та болю.

Свідомість повертається, підступно вдаривши під дих. Заходжуся кашлем і мій рот заповнюється кров’ю. Кожен подих множить мої страждання. Я ладен здатись, повернутись у сліпучо-біле ніщо, але згадую про тебе. Мій біль відходить на другий план, тягнусь до тебе, але ледь не втрачаю свідомість, коли ремінь впирається у зламані ребра.

Основний удар припав на пасажирське сидіння, на якому сидиш ти. Кузов зім’явся, затиснувши твої ноги. Вікно біля тебе розбите і всюди валяються гострі уламки скла. Ти досі без тями, мені потрібно пів хвилини, щоб упевнитися, що ти дихаєш. Твоє обличчя залите кров’ю, права сторона перетворилась на суцільну рану. Дрібні гострі намистинки скла вп’ялися в шкіру, пошматувавши її наче папір. Перефарбувавши в червоне. В правій щоці застрягло скло, наче лезо ножа, що простромило її наскрізь. Але найбільше жахає уламок, що врізався у твою повіку. Через кров, що залила рану, мені важко зрозуміти наскільки глибоко він увійшов.

Ліва сторона обличчя має кращий вигляд, але й там бачу кілька глибоких ран. Глибокий поріз над бровою та на вилиці. Але ти досі дихаєш. Невже пощастило? Якби скло поцілило на кілька сантиметрів вище або нижче — ти б могла втратити й друге око.

Твоя права нога зігнута під неприродним кутом, закривавлена штанина розірвана. Не одразу розумію, що «палка», яка з неї стирчить — це ніяка не палка, а кістка.

Ти не зможеш ходити кілька місяців, але це дрібниці. Головне, що ти жива. Я дбатиму про тебе, носитиму на руках. Це єдине, чого я хочу: стати тобі потрібним.

Так, це справді може зупинити тебе на кілька місяців. Але чи зможу за цей час змінити твою думку щодо розлучення? Я намагатимусь. Буду чудовим, дбайливим чоловіком. Але… Як би не метафорично це звучало, ти дійсно зможеш піти від мене після того, як встанеш на ноги. От якби скло потрапило на кілька сантиметрів вище… або нижче…

Відщібаю пасок безпеки й тягнусь до тебе. Мені боляче, але мушу це зробити. Ти нічого не відчуєш. А коли прокинешся — я буду поруч. Завжди буду поруч.

Від удару вікно біля тебе розбилось, а дверцята зім’ялись, наче зроблені не з металу, а з фольги. Тонкий шмат понівеченого металу стирчить з них, наче спис, загрозливо направлений тобі в обличчя.

Повертаю твою голову так, щоб він опинився навпроти твого лівого ока. Мені не легко на це наважитись, але у мене немає іншого вибору. Тримаю тебе за волосся та тягну вперед доти, поки гострий метал не торкається повіки. Обережно натискаю і спочатку шкіра здається достатньо надійною перепоною. Але тисну сильніше, долаючи цей ілюзорний опір. Метал входить в очницю з вологим хлямк, а я продовжую тиснути. Ти стогнеш від болю, але на щастя, не прокидаєшся.

Мені важко дихати, а в роті оселився блювотний присмак. Але мушу це витримати. Мені потрібно бути сильним, бо не знаю наскільки серйозною є твоя рана з правого боку. А одного ока не достатньо.

Міцно згрібаю у жменю твоє волосся та міняю кут нахилу голови. Мені не хочеться, щоб тобі боліло більше, ніж необхідно.

Хлясь. Твоя голова вдаряється об приладову панель.

Хлямк. Скляний уламок ще глибше врізається у твою очницю.

Хочу посадити тебе рівно, але голова не тримається та знесилено опускається на груди. З-під закривавлених повік витікають криваві сльози та те, що було твоїми брехливими очима.

Кажуть, що очі — це дзеркало душі. У тебе ж душі немає. І очей теж не буде.

Частина четверта

Допоки смерть не розлучить нас

Мене переслідує сморід гнилого м’яса. Він всюди. Інколи мені здається, що цей сморід йде від мене. Данко каже, що нічого не чує. Але мене це не дивує. Це ж я божевільна, не він. Інколи мені здається, що я померла у тій аварії. Померла і потрапила у своє персональне пекло. Все злилося в одне нескінченно-безлике ніщо. Не знаю коли це насправді, а коли — просто мара.

Мені сняться кошмари. Що мене поховали і лежу під землею. Черви повзають по моєму тілу, поїдають мою зігнилу плоть. Вони зжерли мої очі, тому більше нічого не бачу. Прокидаюсь, хоч насправді не розумію — прокинулась чи ні. В кімнаті темно й абсолютно нічого не видно. В паніці починаю обмацувати своє обличчя. Мої пальці тремтять, натикаючись на нерівну, вкриту рубцями та шрамами, шкіру. Десь далеко жевріє спогад, але я йому не вірю, жену його геть. Пальці минають вилиці та повільно, наче просуваються по мінному полю, тягнуться до очей. Падають у провалля порожніх очниць, туди, де замість очей залишилися одні тільки шрами. Кричу: несамовито й безтямно, моє тіло б’ється в істериці, моя душа заходиться плачем.

Коли опиняюсь в чоловікових обіймах, все одно не можу заспокоїтись. Чую його голос, проте не розбираю слів. Мене ламає і викручує від розпачу, туги й жалю. Намагаюсь сказати це Данкові, але замість слів, з мого рота виривається щось нерозбірливе, сповнене безнадії та відчаю. Тому що черви зжерли мої очі. Тому що я більше нічого не бачу. Данко бере мене за плечі, стискає їх до болю та трясе, доки моя голова не починає мотилятися зі сторони в сторону. Від несподіванки, до крові прикушую собі язика. Цей біль тверезить, але все одно не можу взяти себе в руки.

Тепер я майже постійно сплю, а коли прокидаюсь то довго приходжу до тями. Згадую хто я і де знаходжусь. І чому навколо так темно. Деколи прокидаюсь одна. Одна в ліжку, одна в кімнаті, одна у квартирі. Одна у цілому всесвіті. Кличу Богдана, але він мене не чує. Мені страшно від того, що мене всі покинули, що сама не виживу. Переконую себе, що це просто страшний сон, тому що не може такого бути, щоб мій Данко залишив мене саму.

Коли прокидаюсь наступного разу, він поруч. Обнімає та цілує мене. Від нього тхне гниллю та смертю. Намагаюсь вирватися з його обіймів, але Богдан завжди був сильнішим за мене. Тому просто змиряюсь з тим, що відбувається і лежу під ним покірною лялькою.

Опісля, він дає мені ліки, без яких вже просто не можу заснути, і провалююсь у своє затишно-жахливе ніщо.

Раніше Богдан завжди був поруч, а коли виходив кудись до магазину — попереджав про це, щоб не хвилювалась. Зараз він зникає без попередження і, здається, мене перестає лякати його відсутність. Хоча, можливо це відбувається тому, що не зовсім впевнена, що це не сон. Напевно, саме тому вирішую спробувати повернути собі хоч крихту самостійності.

Знайти джерело смороду перетворюється на нав’язливу ідею. З ванни смердить найбільше. Обережно злажу з ліжка та напомацки йду туди. Наштовхуюсь на стільці, стіл та тумби, які, здається, ще вчора тут не стояли. Але не втрачаю рішучості та повільно продовжую свій шлях.

Страшенно виснажуюсь, поки добираюсь до цілі, але при цьому радію, наче підкорила свій власний Еверест. Нарешті відчиняю двері до ванної кімнати й мене ледь не вивертає від солодкаво-нудотного запаху.

Це не насправді. Воно мені лише здається.

Майже переконую себе в цьому. Просто потрібно помитись, змити з себе цей сморід. Хоча наважитись на таку, здавалось би, просту дію не легко. Не пригадаю, чи хоч раз після аварії милась сама, без допомоги Данка. Щоб потягнути час, рахую вголос до десяти, а потім у зворотному порядку. Опісля, роблю глибокий вдих та знімаю халат. Залажу в ванну, міцно тримаючись за бортик. Це ж не складно, адже щоб помитись — очі не потрібні…

Нога наступає на щось незрозуміле, але чого однозначно не мало б тут бути. Від шоку і несподіванки втрачаю рівновагу та падаю. Не сильно вдаряюсь, бо приземляюсь на щось м’яке. За секунду усвідомлення вибиває повітря з грудей: не на щось — на когось…

Хаотично та невміло обмацую це руками. Молюсь неіснуючому богу матами, бо жодної молитви не пам’ятаю: «Будь ласка… Ти, що єсі на своїх блядських небесах, зроби, падла так, щоб це був манекен… Або якась лялька. Краще лялька… Нехай це буде єбуча надувна лялька, яку єбе Богдан, поки я сплю. Ну хіба, сука, це так важко?!»

Не манекен і не лялька. Пальці торкаються холодної шкіри, липкої, наче від поту. На повні легені вдихаю важкий гнилісний аромат. Він осідає на горлянці густим, масним шаром. На тому місці, де мала бути шия — пальці провалюються у щось м’яке та намацують гострі уламки хребців. Відсмикую руки і мені здається, що на них кров і зігнила плоть. Тільки не розумію чия: моя чи мертвої жінки. Це жінка, бо раніше я намацала її цицьки. Що в біса труп голої жінки робить у моїй ванній?

Хочу зупинитись, але щось змушує мене продовжувати. Її шкіра пружинить під пальцями, але ця пружність не природна. Це щось з іншої реальності. Реальності, яка зі мною ніяк не могла статися. Але за мить ця реальність накриває мене з головою і я вибльовую все, що було в моєму шлунку, назовні. Блювотиння вивергається з мене та стікає теплою масою по руках, грудях та колінах. Мені майже байдуже на те, що в ньому сиджу, що біля мене лежить труп невідомої жінки. Я занадто втомлена, щоб мислити зв’язано. Але ресурсу мого виснаженого мозку вистачає на один спогад. На одну здогадку. Юлька.

«Якщо хочеш, я допоможу тобі від нього втекти», — вона справді це сказала, чи мені наснилось?

Йобаний боже, на єбучих небесах! Це не може бути правдою, не хочу, щоб це було правдою!

З мого знесиленого нутра виривається крик, який я вже не в змозі зупинити. Кричу довго і голосно, зриваючи горло. Здається, що голосові зв’язки рвуться на шмаття, але кричу і плачу, обнімаючи мертву Юльку. Її голова майже відірвана від тіла. Сідаю вище, щоб покласти Юльчину голову собі на коліна. Гладжу по сплутаному, злиплому волоссю, заколисую у своїх обіймах.

Я чую шум. Він долинає до мене здалеку, ніби з-під товщі води. Зі страшенним гуркотом вибиваються двері, ванна кімната заповнюється людьми та їхніми голосами. Вони говорять до мене, щось запитують, але гидують доторкнутися. У мене більше немає сил кричати, тому тільки тихенько скавчу. Не розбираю їхніх слів, голова паморочиться і, врешті-решт, зриваюсь і падаю у безодню, зіткану із чистої темряви.

Лікарню впізнаю по суміші запахів антисептика, поту та немитих тіл. Я вже була тут, лежала у цілковитій темряві, знерухомлена та налякана. Хочу підняти руки та обстежити все довкола, але тільки пробую це зробити, як втома огортає мене і знову провалююсь в сон.

Пробудження зустрічає мене болем та важкістю в голові. У роті сухо, язик розпухнув, а губи потріскались. Неймовірним зусиллям розліплюю їх і прошу води. Не впевнена, що мене взагалі хтось чує, але за кілька секунд мені простягають стакан.

— Тримайте, обережно, щоб не розлилось, — говорить жіночий голос.

Я намагаюсь «обережно», але все одно розливаю.

Іншого разу інший голос, теж жіночий, суворий та серйозний, розповідає мені про інтоксикацію, седативні та барбітурати, що були виявлені у моїй крові. Розпитує мене що, коли та навіщо вживала в таких кількостях та комбінаціях. Але мені бракує сил, щоб думати, згадувати та розмовляти, тому просто засинаю.

Коли прокидаюсь наступного разу, чоловік із монотонним голосом, котрий представляється майором Нечипоренком, повідомляє, що мого Богдана заарештували. За звинуваченням у вбивці. Впевнена, що це мені точно сниться, бо більш абсурдного звинувачення годі й уявити. Відкриваю рота, щоб про це сказати й згадую. Усе згадую: і ванну, і сморід, і мертву жінку.

— Скажіть, що це не Юлька…

Але це вона. Мої благання й молитви не доходять до бога, бо він давно вже мертвий.

Напевно, це допит. Майор із монотонним голосом щось монотонно запитує, а я не можу на ці питання відповісти. Він дивується, чому я нічого не знала та не чула. Тому, що нічого не бачила — не дивується. Він теж говорить про надмірну концентрацію седативних та барбітуратів у моїй крові та в домашній аптечці. Називає складні назви ліків, питає що з переліченого я приймала. Кажу, що не знаю, що всім цим займався Богдан. І питання починаються по колу.

Дещо все ж таки згадую. Про те, що Юлька приходила в гості, а Богдан зникав з дому. І ще багато безглуздих деталей, щодо яких навіть не впевнена — наснилось мені чи ні. Але майор дякує мені та каже, що я дуже допомогла слідству.

Кожне пробудження приносить нові сюрпризи. Мене навідують Богданові батьки, клопочуть наді мною, наче я безпорадна дитина. Напевно я і справді така. Свекруха постійно повторює, що її син ні в чому не винен, тому ми всі маємо триматись, чекати та вірити. Вголос погоджуюсь, але насправді моя віра у будь-що вже рік, як померла. Разом із богом. І мертва Юлька — тому найкращий доказ.

Не знаю, скільки проходить часу, але лікарі й поліція дозволяють мені повернутись додому. І я повертаюсь. Не тому, що дуже хочу — просто мені більше немає куди йти. А лікарня вже набридла. Тут я в основному спала, лежачи під крапельницею, та відповідала на питання, на які не знала відповідей.

Свекри оплатили клінінгову службу, але все одно пропонують пожити у них, «поки Богданка не випустять». Відмовляюсь, бо мене вже нудить від їхньої опіки та постійних розмов про невинуватість Богдана. Дійшли до компромісу: мені найняли хатню робітницю, яка просить називати себе бабою Надею. Вона приходитиме раз у декілька днів, прибиратиме та готуватиме їсти.

Вдома мені постійно вчувається трупний сморід. Хоч свекри та баба Надя кажуть, що нічого не відчувають. Я їм не вірю, бо Богдан теж так колись казав.

Не можу себе примусити зайти до ванної, тому не миюсь і не чищу зуби. Цілком можливо, що це смердить від мене. Врешті-решт, погоджуюсь прийняти душ в присутності баби Наді. Вона допомагає змити шампунь з мого волосся та витирає тіло великим м’яким рушником. Розчулююсь та обнімаю її, тому ця турбота нагадує мені про Данка.

Коли вона йде, то набираюсь сміливості та напомацки йду до ванної. Десь з годину стою на порозі, не наважуючись зайти. Я не вірю у привидів, але все одно не можу зробити жодного кроку.

Минає кілька тижнів. Я не чекаю гостей, тому дзвінок у двері стає для мене несподіванкою. Ще більшою несподіванкою стає те, що моїм гостем виявляється майор Нечипоренко.

— Дарино Олександрівно, — офіційно та серйозно починає він, — ваш чоловік цілком і повністю визнав свою провину у вбивстві Боваренко Юлії Миколаївни. Він пішов на співпрацю зі слідством і погодився розповісти усі деталі.

Після цих слів очікую, що він скаже, що Богдана випускають із в’язниці, бо він «все розповів і покаявся». А мені що з тим робити? Зустріти його дома з обіймами та усмішкою та вдати, ніби нічого не сталося? Продовжувати жити, як і раніше?

Але майор каже інше.

— Виплили подробиці іншого злочину, вчиненого вашим чоловіком рік тому.

Його голос сумний та урочистий, від нього у мене мороз по шкірі. Нечипоренко довго мовчить, наче наважується це сказати, але потім ухвалює для себе рішення і лавину, яку викликають його слова вже не спинити. Кожне його слово вибиває опору, на якій тримається мій світ. Кожне його слово — цвях у кришку моєї домовини. Я оглушена, осліплена, скалічена й абсолютно беззахисна серед уламків моєї розбитої реальності.

— Мені дуже прикро, що ви це пережили, — він стискає мої холодні пальці. — І дуже важко про це розповідати, але вважаю, що вам потрібно це знати.

В моїй голові б’ють барабани. Так, тепер я знаю, що чоловік навмисне мене скалічив. Що останні пів року травив ліками у небезпечних концентраціях та заборонених комбінаціях. Переконував, що я з’їхала з глузду та збираюсь накласти не себе руки.

— Гадаю він хоче, щоб його визнали неосудним. Тому охоче розповідає про свою одержимість вами та до чого вона призвела.

Майор нахиляється ближче до мого обличчя, я відчуваю його подих на своїй шкірі. Від нього пахне сумішшю дешевого тютюну та м’ятної жуйки.

— Але знаєте що, Дарино Олександрівно? — довірливо продовжує він. — Я зроблю все від себе залежне, щоб йому це не вдалось. Хочу, щоб він отримав максимальний термін за свої злочини. Тому що вважаю, що він цілком усвідомлював свої вчинки. Ви теж можете посприяти цьому. Дати свідчення та виступити свідком обвинувачення на суді.

Барабани збільшуються та виростають до величезних розмірів. З кожною секундою їх бій все гучніше. Я вже не витримую, а вони й далі б’ють і б’ють у моїй голові безперестану. Ще трохи й вона вибухне.

— З вами все гаразд, Дарино Олександрівно? — питає майор занепокоєно.

Ні! Зі мною не все гаразд. І вже ніколи гаразд не буде! Як і колись, в середині мого нутра народжується крик. Він виривається з мене і я кричу, щоб заглушити бій барабанів. Кричу, допоки вистачає сил, опісля надривно сміюсь, кричу знов, а потім вию.

У двері грюкають і дзвонять, Нечипоренко йде відчиняти. За декілька хвилин повертається та вкладає в мої руки склянку води. Хоче змусити мене зробити кілька ковтків, але я пручаюсь і майору доводиться присягнути, що у склянці — просто вода і нічого іншого там немає.

— Це були ваші сусіди, — повідомляє він після того, як я трішки заспокоїлась. — Ті, які знайшли вас у ванній з… ну, ви знаєте… Вони почули ваш крик та злякались, що знову щось трапилось.

Так, трапилось. Але цього разу обійшлось без трупа.

Відмовляюсь спілкуватись з Богдановими батьками. Бо не знаю, що їм сказати. Я даю свідчення проти їхнього сина. Сергій, себто майор Нечипоренко, постійно біля мене, підтримує й охороняє. Але навіть це не дарує відчуття безпеки.

Коли в його супроводі, прямую до виходу зали суду, чую Данків голос:

— Я зробив це заради тебе, Даринко! Заради нас! Дочекайся мене і я виконаю все, чого забажаєш!

Його голос, його слова — наче ляпас. Не знаю звідки знаходжу в собі сили, але повертаюсь у напрямку звуку та знімаю темні окуляри.

— Єдине, чого я бажаю, сучий ти потрох, — мій голос зраджує мене та з’їжджає на фальцет, — щоб ти якнайшвидше здохнув у страшних муках!

Тремтячими руками одягаю окуляри та кажу тихе «Пішли» до Сергія.

Дома згортаюсь калачиком на ліжку та відмовляюсь рухатись, їсти та пити. У моєму світі немає більше опори, він розпадається на друзки, ранить мене гострими краями уламків.

Через два дні потому Богдан повісився у своїй камері. Сергій розказує цю новину схвильованим голосом. А потім замовкає, очікуючи на мою реакцію. А я не знаю, як реагувати. Виконання бажання зараховано, чи як? Він залишив для мене коротку записку, що саме по собі звучить, як насмішка. Сергій пропонує прочитати, але я відмовляюсь. Не хочу. Не зараз. Можливо — ніколи.

Баба Надя до мене більше не приходить. Очевидно, свекри — уже колишні — перестали їй платити. Моя кухня поступово перетворюється на свинарник. Їжа псується та смердить, а я не в змозі її викинути. Ось така я не самостійна.

Натомість все частіше приходить Сергій, але я йому не відчиняю. Мені нема що йому сказати.

За кілька днів здаюсь та впускаю його. Він хазяйнує на кухні. Прибирає та миє. Готує мені вечерю. У моєму житті знову з’явився чоловік, який про мене дбає. І це лякає мене до всирачки.

Врешті-решт цікавість бере гору і прошу його прочитати передсмертну записку Богдана.

«Зустрінемось по ту сторону вічності. Я чекатиму. Завжди».

— Для тебе це щось значить?

Мене трусить. Цього разу — від сміху. Хоча дивні звуки, що виходять з мого рота, на сміх не дуже схожі. Підозрюю, що зі сторони це більше нагадує нервовий зрив, а не веселощі.

Ці слова були у наших весільних обітницях. Ми вирішили замінити ними класичне та траурне «допоки смерть нас не розлучить…». Ми були щасливі й закохані та не хотіли розлучатись. Навіть після смерті.

Але ні слова, ні наші плани тепер не мають сенсу, як і мої думки.

— Ні, — хитаю головою та силую себе заспокоїтись.

Я не готова зближуватись з іншим чоловіком. Не готова розповідати йому інтимні подробиці свого минулого.

— Будь ласка, йди, — прошу Сергія. — Мені потрібно побути наодинці. Кілька днів.

Мені потрібен час, щоб зібрати всі гострі уламки разом та скласти з них свій новий світ. Мені потрібен час, щоб усвідомити свою нову реальність.

У цій реальності я стою на підвіконні перед відкритим вікном. Відчуваю, як вітер жбурляє мені в обличчя жмені сніжинок, що впиваються в шкіру гострими голками, а потім тануть, залишаючи на щоках доріжки сліз. У цій реальності я сліпо вдивляюсь у безодню ночі та кричу в розпачі, зриваючи горло. Сусіди більше не прибігають на крик, занепокоєно тарабанячи у двері. Вони вже знають, що я божевільна. У цій реальності у мене більше немає очей, тому що мій чоловік виколов їх, щоб я не змогла від нього піти. Натомість — пішов сам, залишивши мене одну у цілковитій темряві. У цій реальності я хочу себе вбити, бо не знаходжу сенсу жити далі.

Безодня кличе мене. І знаю, що одного дня або ночі я зроблю крок їй назустріч.