ТРИПКО

      Як же він її бісив! Навіть фамілія якась… Трипко! Ну що це… Постійно помята  сорочка, червона шия від комірця. Опущені  під стіл очі. Ольга знала, що він спілкується з співробітницями, вміє жартувати. Але з нею Трипко відразу закривався,  ховався всередину — залишалась лише  винувата посмішка, схрещені пальці, і ці очі, то зосереджені на чомусь внизу, то хитро-запопадливі. Ольгу це бісило,  і вона не могла зрозуміти — чи він насправді панічно боїться її,  чи просто знущається? 

      — Я все роздрукував,  і вислав їм емейла з підтвердженням… — бубнив Трипко,  і дивився вбік, щоб  не бачити обличчя своєї начальниці. Її повні губи, намащені агресивно-червоною шмінкою,  косі скули, стріли чорного волосся і такі самі чорні і гострі брови, і головне — ті карі очі… Ох вже ті карі очі! Вони то ніжили його,  то вгризались зубами крокодила в печінку, вивертали всі нутрощі. А коли Трипко помічав, як Ольга похитує ногою, пальчики на якій прикривали гостроносі туфлі, то повністю здавався на її волю — чи на волю її пальчиків? — і був готовий слухати, служити, в тиші і покорі… Але її  карі очі трощили його, як таран ворота замку, і Трипко не міг зрозуміти, чи він її хоче? Чи боїться?  А вона? Він намагався бути слухняним, чутливим, працювати старанно, але вона лише бісилась і кричала, критикувала, і всі його помилки і прорахунки — а вони є в кожного в цій конторі — обговорювала на нарадах, в курилці, біля кавового столику… І тоді вже вся кантора дивилась на Трипка то з погордою, то з співчуттям. Він вже і не знав, що гірше. 

      Схопити зі столу важке пап'є-маше і проломити їй голову? Щоб це щоденне знущання закінчилось. 

  — Через вас вони відмовились співпрацювати… — різкий, неприємний голос Ольги дзвенів в повітрі. Вона дивилась на Трипка, і з кожною секундою він бісив її більше і більше.  Вчепитись зубами в горло, шарпнути за вухо,  здушити накрохмаленим комірцем шию, щоб він червонів і задихався… Ой, все, досить. 

   Кинула на стіл перед Трипком папери, і відвернулась до вікна. Це вже зовсім не смішно. За вікном помалу гнило  місто,  мокра осінь  здавалась на милість пронизливої,  сирої зими. Обіцяли морози, але наразі ціле місто — не тільки асфальт, але дерева, і стіни будинків, автомобілі, кіоски з пресою, смітники і навіть бродячих собак вкривала слизька, бридка  мокрота, ніби вихаркана з  глибини туберкульозних легень. 

  Ольга глянула на Трипка. Він зібрав папери, і пробував їх читати, але тільки бездумно тупив, ховав очі, а посмішка з винуватої знов стала хитро-запопадливою. 

     — Сьогодні ж передасте справи Людмилі,  моїй секретарці, і можете бути вільні… — на останньому слові голос Ольги здригнувся. Сама собі здивувалась. Все вже вирішено, чи не так?  То чому воно звучить якось не так,  як вона собі думала? 

  — Трипко, вас звільнено… Трипко… — для чогось повторила Ольга. Він важко підвівся, і стис в руках папери. Бля. Перед самим новим роком. Бабла нема, а тепер і премії не буде, і новорічного бонусу теж. 

 — Папери залиште, будь-ласка… 

  Трипко кинув папери на стіл, і повернувся до виходу. Ольга провела його зсутулену постать очима, і помітила,  що на документах   залишились плями від його спітнілих пальців, так що можна було роздивитись всі папілярні лінії. Все таки Ольга бачила, що навіть зсутулений, Трипко має широкі плечі, і його схрещені, тремтячі пальці були міцні, вузлуваті, а долоні — з набубнявілими венами, повними молодої крові. Якби він хоч раз зібрав тремтячі  пальці в кулак, і гепнув ним по столику, розправив би плечі, і прямо, без запопадливості і страху,  глянув би їй в очі —  то Ольга відразу б віддалась йому тут, на цьому столику, і вони б їбались,  як дві дикі  мавпи,  і нехай весь офіс слухає,  та нехай весь світ!  Госпаді, яка дурня… Та він ніколи на таке не наважиться! Може, це і на краще. 

 — Трипко… — повторила вона, і взяла документи. Помахала ними,  як віялом, втягнула запах. Штучний офісний папір,  чорнило з принтера, і солодкуватий, такий людський запах… 

       — Трипко… — бурмотів він  — а я,  між іншим,  Андрій… 

  Помітив, що секретарка уважно придивляється  і прислухається до нього, випрямився і замовк. Ще одна! Півроку тут,  і вже секретарка,  друга людина в офісі після Ольки, а він пять років відбатрачив, і роботу додому брав, і  відпустки  за свій рахунок — а має хуй без масла і звільнення. Зиму доведеться пересидіти на мівіні і сосисках,  а вже після свят починати шукати нову роботу.  

       Сів за свій столик, автоматом клацнув мишкою. Екран засвітився. Іншою рукою схопився за кружку, відпив. Але кава вже вистигла, і перетворилась в гірке болото. 

 — Гірке, як моє життя… — пробурмотів Андрій, і підвівся, щоб піти до кавового столика і зробити свіжої. Але там вже зібрались дівчата з кантори, всі вони слухали Людмилу, секретарку, а потім якось синхронно повернулись і глянули на нього. Андрій відчув, як їхні погляди пробивають його і залазять під шкіру,  так що аж захотілось почухатись. Почулось хихотіння. 

  — Бабське царство… — Андрій поліз в пошту. Робота, робота… Треба буде блокувати цих настирних рекламщиків. О, Толік пише… Пробіг очима повідомлення, і спочатку криво усміхнувся. Часу нема, знаєш Толян, все ніколи, то робота,  то сім'я… Толян був його однокласником, який теж втік в велике місто з смт, де була зовсім безнадія.  Але замість засісти в якійсь канторі чи на заводі, шукав легких заробітків і намагався намахати систему. Може за це, а може за інше,  відсидів півроку в тюрмі, потім одружився з жінкою,  старшою на вісімнадцять років, потім ховався чи то від кредиторів,  чи від пушерів, яким був винен… Останнім часом підробляв в чоловічому стриптизі. Чи то шукав нову пасію з квартирою,  чи просто намагався вижити,  як і всі тут. Андрій уявив себе, в чоловічих стрінгах,  як до нього тягнуть руки хтиві жіночки за п'ятдесят, а він махає задницею і поглядає на їхню завялу красу масляними очима. Щоки зарумянились.  Потім згадав сцену в кабінеті Ольги, і розізлився. А чого б і нє? Толік пропонував зустрітись після роботи — після його,  Андрія роботи — і він пояснить, що треба, на один вечір, пару годинок, а потім бабло на ручки і прощайте, сучки! Але, власнє,  для чого чекати до вечора?   Можна і зараз. Набрав Толяна. Сонний голос. Так, сплю, після вчорашнього корпоративу. Так,  звичайно, а поможеш? Ну, дружище, виручаєш! Давай, зустрінемося в маку… Нє, лучче в тій забігайлівці, там бургери і пиво… Пиво це добре — відразу оживився Толян. Давай, за годину….

      Андрій підвівся, і пішов до виходу з контори. Назустріч йому кинулась секретарка. 

 — А справи? Документи і решта… 

  — Завтра, бля… — недбало гаркнув він, так що дівчата біля кавового столику аж повідкривали роти,  а секретарка завмерла. Схопив куртку, і важко потупав сходами вниз.   Камяні сходи аж задзвеніли від його важких кроків. 

***

Толік сидів блідий, і його очі похмільно поблискували в півтемряві кнайпи.  Замовили по бургеру, з подвійною порцією мяса, по пиві. Андрій пробував усміхнутись кельнерці, але вийшло кисло,  і він  скис ще більше. Толян, навпаки, хоча і був не виспаний, зачуханий, а з під шкіряної куртки виднілась біла майка, сипав позитивом. 

 — Зараз корпоративи, панімаєш, перед новим роком, замовлень купа, а він каже — та я їбав… Напарник мій.  Завис в якоїсь бабушки, каже після нового року вернеться… А я їбу… — Толік говорив голосно, збуджено. Відвідувачі озирались  на них, і кельнерка поглядала  скоса. 

  — Тихше ти… 

 — Та шо там тихше… — буркнув Толік, але все таки почав говорити стриманіше. 

 —  Ситуація, сьогодні замовили тарзана, мене тобто, і медведя, тобто мавпу, це ти будеш… Але спокійно, Андруха, це на годинку — півтора, всі баби вже будуть бухі, там світло блимає, темно буде. Та і не треба буде нічого — ти будеш в костюмі, як ті, знаєш, що з дітьми, аніматори! Поскачеш там, погарчиш, роздіватись не треба, та і в тебе данні не ті… Панімаєш? Ну як? 

    Андрій, чесно сказати, йшов щоб відмовитись. Але прикинув… Він буде в масці. Головний все-таки Толік, а він збоку, для антуражу. 

   — Там корпоратив, нас випустять вже як всі будуть бухі… — пояснював Толік — вийшли, всіх порвали, музика гепає, нас їбошить… Година часу — по триста баксів в кишеню, і цьомки-бомки! Плачте, потомки! — закінчив Толян свою тираду не зовсім зрозуміло, і якраз принесли пиво і бургери. 

— Добре, договорились… — Андрій відчував, що він про це пошкодує. Але що йому втрачати? Гордість він давно залишив в канторі, совість зжерли голодні миші, але  триста баксів — це завжди  триста баксів. 

Та і Толян — живе ж якось, нє? І курточка дорога, з мєхом, і квартиру знімає кращу, ніж Андрій. Тому ще питання, хто заробляє, а хто перебивається з  мівіни на сосиски. 

***

    Андрій приїхав на адрессу, яку йому вказав Толік. Яскраво світилась неонова вивіска над дерев'яними дверима. На тротуарі стояли з півдесятка блискучих авто, від одного погляду на них Андрієві хотілось сховатись, щоб часом не подряпати. 

    На вході стояли міцні охоронці, і один з них виставив вперед долоню, закриваючи вхід. Андрій побачив  срібний перстень на волохатих пальцям, і подумав, що цей перстень коштує дорожче, ніж девятиповерхівка, в якій він знімає свою конуру. А це лише охорона! 

   — Я з Толяном… — пробурмотів Андрій, ховаючи очі. 

   — А, ти мавпа! — заржав охоронець, і щось сказав в рацію. Мавпа, погодився Андрій. Він вирішив навіть подумки нічого не відповідати, бо поки один розмовляв по рації, інший свердлив його очима, і здавалось, бачив наскрізь.  

    Підійшов Толік, він кивнув до охоронця з перснем — той скривився, ніби знайшов таракана в каві — і сказав Андрію йти за ним. І вони обійшли будівлю, зайшли в непримітний службовий вхід. 

  — Ті уйобки на фейсконтролі, ну ти бачив, вони тоже тут передіваються… — пояснював Толік з легким смішком. — А бачиш, стане, блистить гайками, вже думає що крутий… Та, робота в них така… 

       Зайшли в вузький коридор. В кінці коридора шуміла кухня, і з відкритих дверей летіли апетитні запахи. Толік відкрив двері в гримерку.

    Кімнатка  була тісна, і одну стіну займало велике дзеркало. З залу сюди було чути гепання музики і шум натовпу — пронизливі крики, шумна говірка, тупіт ніг. 

 — Бісяться, сучки… — прокоментував Толік, а потім повернувся до Андрія.  

 — Плани трохи змінились… — він кинув Андрієві велику медвежу голову — будемо Червоною Шапочкою і Медведем, але  то нічого… Подурієш, в залі, потім вилізеш на сцену, подурієш зі мною… Бо сьогодні панянки якісь віповскі, сказали що Тарзана вже бачили, не хочуть… 

 Андрієві впала щелепа. 

 — Шо значить подурієм? 

 — Та… Я потрусь об тебе, ти  потрешся об мене… Ну таке. Та нічого  більше, не сси, я всьо зроблю, а ти тільки підігруй, і пам'ятай, триста баксів! 

      Медвежа голова Андрієві сподобалась. Штучні очі темного кольору, і зуби, м'які, плюшеві, але ж зуби. Та і вже не мавпа! Медвідь звучить гордо — подумав він. 

 — Ти той, роздягайся до трусів, вдягай комбінезон… — пояснював Талян, а сам наливав пиво, і підсипав в нього порошок. Пиво запінилось.  Він розмішав, і зробив кілька ковтків. 

      — То для блєску глаз… — пояснив він Андрієві, і додав — та не баїсь, доза зовсім дитяча, зараз в залі потанцюєш всьо вийде. Ну, давай… 

    Пиво було солодкувате. Комбінезом з медвежими лапами не дуже зручним, а ще цей куций хвіст, і величезний зад. Андрій подумав що піде до охоронців, плюне йому межи очі, і скаже — це ти мавпа, а я ведмідь! Пиво, підсилене чимось веселим, веселило. Глянув на себе в дзеркало, яке займало цілу стіну в гримерці — збоку Толян, в чорній накидці, з червоним клобуком на голову,  під якою лише татуйоване тіло і чоловічі стрінги, і він, в волохатій шкурі з білими плюшевими кігтями і власною головою в руках. 

 — Талян… Ти думав, коли в школі вчився, що  ми будемо в такому місці? 

 — Андрон, ти шо, пробило на емоції?  А шо, лучче  на заводі торшери точити? 

 — Та нє… —  Хоча зараз думка про торшери вже не видавалась йому аж такою ідіотською. Ще зранку він і подумати не міг, що опиниться в дорогому клубі, в  цьому дурнуватому  костюмі,  і зараз вийде в зал, де повно віповских панянок, і буде там крутити своєю… Своєю великою ведмежою задницею! 

   — Диви! — скрикнув Андрій, і повернувся до колеги — яка в мене ведмежа срака! Він покрутив широкою задницею, і хвостик кивав туди-сюди. 

  —- О, бачу входиш в роль… Пиво помогло? 

   Андрієві було насправді весело. Все, що сталось сьогодні — звільнення з роботи, строга начальниця, всі ці думки про погану погоду і мівіну, відійшли на задній план, сховались кудись за дзеркало, в якому він бачив себе — медведя,  і товариша — червоного шапку. Всередині нуртувало тепло, рухи стали різкими, він то боявся, аж до сирот на шкірі,  то не міг дочекатися виходу в зал. 

   Толік дав йому пиво, потім сам допив, і поставив пляшку на підлогу. 

 — Пора, дружище, пора! — похлопав Андрія по плечі, і допоміг натягнути важку медвежу голову.  Вийшли в коридор, пройшли мимо кухні — з відкритих дверей на них глянули повари, — і спочатку Андрій побачив завісу, яку Толік сміливо відхилив, а потім… 

      Зал вибухнув в очі світлом, блиском бокалів і жіночих прикрас. Шуміла музика, люди гомоніли, але в мить, коли вони зайшли в зал, всі затихли. Толік сміливо пішов вперед, і його червона накидка розвивалась.  В одній руці він ніс корзинку, з пиріжками. Жінки загуділи, коли Толян легко заскочив на подіум, оточений зі всіх сторін столиками, і поставив посередині корзинку. Толян  випрямив руку, і накидка полетіла на підлогу. 

     Андрій завмер. Він, здавалось, оглух і осліп. Ритмічна музика збивала пульсацію крові  і повертала до реальності, забиваючи в голову розпечені цвяхи.   В вухах  дзвеніли слова Толяна — потанцюй між столиками, але акуратно, а потім, коли музика затихне, піднімайся на сцену. Андрій глянув в зал — він думав, що над  ним будуть сміятись, але ні — багато жінок  дивились на сцену, де Толік танцював навколо корзинки, але  багато панянок не зводили очей з нього, з  ведмедя! Привітних, п’яних, сміливих, соромязливих… Всередині потепліло, пішов до них. Відчував себе великою м'якою іграшкою. Обійшов столики  — незручний плюшевий зад хитався з боку в бік, деякі панянки тягнули  руки, щоб  поплескати його, реготали.  Включився в гру — здавалось, страх, непевність, залишились десь там за кулісами, а тут тільки дурна впевненість.  І злість. То ось де сидять ці гламурні пезди — думав він — на роботі і вдома всім псують життя, а тут диви, руки тягнуть до нього, до Андрія…  Вірніше, до ведмедя … І дивляться своїми медово-палючими очима… На ведмедя! 

Стало ще веселіше.  

    Музика затихла, і ведучий вечора щось крикнув в мікрофон. Всі глянули на Андрія — він повернувся, і підтюпцем, плутаючись в костюмі, побіг до круглої сцени. Музика знов загепала, і зал почав ревіти. 

Андрій розкинув широко руки, і гаркнув  на весь дурний голос.  

 — Мішки Гаммі! Всіх нагодують смачно піздюлями! — зал гаркнув  в відповідь, і тепер всі на нього дивились. Толян широко усміхався. З його підкачаного торса скапував піт, очі палали. Андрій відчув щось інше — ні, він не хотів Толяна, як мужика, від самої думки про ще один член ставало недобре. Але він хотів Таляна як мясо. Це було недобре і навіть страшно, але голод всередині наростав, кривава спрага крутила голову і наповнювала м'язи силою.  

   Протягнув лапу і випустив кігті — Толік легко ухилився, і вийшов збоку, спробував  іншою лапою — Толік зробив те саме. Зал ревів. Кинувся в центр сцени — Толік знову ухилявся, усміхаючись на всі зуби, і вони танцювали разом — медвідь намагався  зловити, а  оголений спітнілий чоловік  з усмішкою уникав його кігтів і пащі. Андрій зловив ритм — нападав, відходив, Толян вискакував то збоку, то за його спиною. Музика гепала, з залу летіли схвальні скрики і банкноти. Ведучий то підбадьорював Андрія, то співчував Толіку. Клацали зуби, з нутра чулось глухе гарчання, здавалось, ще трохи, ну, зараз, вже, і гострі зуби нарешті шарпнуть шкіру, так що розсип крапель розлетиться  в різні сторони. 

   Нарешті Толік підскочив, і повис на шиї Андрія. Той підтримав колегу руками. 

 — Ну всьо, всьо, йди в зал, ще трохи потанцюй… — зашепотів Толік в пащу. Андрій перевів подих, і тихо загарчав. Не було сили навіть цапнути його за голову, хоча спітніла потилиця була аж так близько. Світло навколо почало врізатись в очі, а вуха, здавалось, повні вати. Ноги згинались погано, спина нила.  Зійшов зі сцени, незграбно белемкаючи великою ведмежою задницею.        

     Підтюпцем обходив столики, підвивав і гарчав. Панянки кричали, але крізь музику він не чув слів. Протягували йому бокали, запихали в пащу банкноти — жував і кривився. Нарешті біля одного столика його зупинили. Старша пані почала щось пояснювати, і показувати пальцем на дівчину з чорним волоссям. Та сиділа нерухомо. Андрій кивав головою, і хоча не розумів ні слова, точно знав, що треба зробити.  

         Дівчина видалась Андрієві знайомою, але це не мало значення. Обережно, щоб не налякати, протягнув лапу з смішними плюшевими кігтями. Дівчина втомлено всміхнулась, і пішла за ним. Куди  з нею йти? Та сама старша пані показала на темряву  за червоними шторами, в кутку залу. О, а це ідея! Завести туди, і… Андрій відчував запах дівчини, солодкуватий піт, дихання, насичене алкоголем, і відчував її тонку руку в своїй лапі. Вона не противилась, коли він повів її туди, в цю рятівну темряву. 

      Вона відчула на шкірі доторки, і спочатку вони були смішні, і якісь несерйозні, так ніби її пробувала побороти плюшева іграшка.  Але в якийсь момент, в миготінні різнокольорової гірлянди — а більше світла в цій кімнаті не було — зблиснули очі звіра, і це не були очі смішної голови медведя, пластикові і  неживі, це були хтиві і голодні очі! Які були так близько, як і його вкриті густою шерстю лапи, з пазурями, кожен  загнутий і гострий як консервний ніж, готовий рвати і дерти метал, дерево, залізо.   Пахло звіром, вогким лісовим лігвиськом,  тухлим м’ясом…  — о, так, медведі їдять лише підгниле м’яса, подумала вона, але хіба він хоче її з'їсти? Важкий і волохатий, звір навалився зверху, придавив  її, а потім широко роззявив пащеку! Ользі забило дихання від його запаху.  Лапами запросто здер з неї вечірню сукню, і коли кігті торкнулись шкіри, Ольга аж скрикнула. А він заревів, притискаючи її лапами до дивану.  Слина з  білих зубів скапувала їй на обличчя, на груди, стікала нижче. Слини було багато, білі липкі патьоки з бульбашками повітря, і коли звір ревів то слина розлетілась по кімнаті  білими бризками. Ользі було бридко, але  бажання внизу живота   затоплювало її, знерухомлювало, забивало дихання, тому вона не пробувала вирватись, втекти, навпаки, вона передчувала те,  що станеться далі, і коли нарешті внизу живота заворушився його відросток, пронизуючи її темну і вологу улоговину, наповнюючи її чужою, і такою бажаною плоттю, то ще були думки — а якщо хтось побачить? Найгірше  було навіть не те, що її застукають, о, ні!  Найгірше, що всі помітять, як вона кайфує під цим волохатим, смердючим звіром, вкрита його слиною, пронизана його членом… Несподівано, Ольга  навіть захотіла, щоб це сталось! Щоб зараз сюди зайшли всі ті офісні дурепочки, і почали витріщати на неї свої налякані, завжди обмежені комп'ютером і телефоном очі, ті сірі-зелені-руді і завжди неживі очі, мертві,  як і їхня душа. А вона, Ольга, трахається як королева!  З своїм королівським звіром! Вона вчепилась в його шию нігтями. В голові спалахнуло біле полум’я, бажання розросталось, воно вже виходило за межі її тіла, розливалось по ліжку, навіть гірлянда на ялинці спалахнула яскравіше, і столик заскрипів, в такт ліжку, і навіть музика з залу загепала в такт. Ольга загнала нігті глибоко в шию, під густу шерсть.  Звір ревонув, очі його блиснули, і кігті вперлись в шкіру, здавалось, ще півсекунди, і… Але цих півсекунди дівчині хватило щоб перевернути звіра на його широку волохату спину і осідлати його зверху. Тепер вона відчула себе справжньою королевою! Паросток всередині неї розростався, пронизував аж до горла, стальним кігтем лоскотав нутрощі. Від нього  розлітались іскри, кров кипіла, і пронизувала мізки патьоками лави. Перед очима все потемніло, і Ольга  повалилась спиною на подушки. Нехай робить що хоче! 

          Андрій навис над дівчиною, яка безвольно лежала під ним. І несподівано таки впізнав її! Утробно загарчав, і не втримався — сильна лапа з випущеними кігтями мазнула дівчину по шиї, від чого кров бризнула на фіолетовий диванчик, і на її роздертий одяг. Другою лапою схопив за голову, зриваючи скальп, і розриваючи губи, так що її крик затих, так і не вирвавшись з здушеної горлянки. Звідкись спалахнуло багато світла, кричали люди — але це було не важливо, бо кров, і сочне, ще тепле мясо нарешті було на його зубах, і це було так смачно, і так добре, як ніколи до того. 

***

Прокинувся зранку. Голова пульсувала болем, а всередині миготіли картини вчорашнього вечора. Намагався не згадувати, але кожен новий факт про вчора бив по голові  битою.  Вигнали з роботи. Пішов в бар з Толяном. Набрався — напевно, ж набрався, вон яка кака в писку! Танцював, чіплявся до дівчат. Щось ще… А, чекай… Кинувся до рюкзака, витяг плюшеву ведмежу голову, а всередині — банкноти! Це що за? Помалу, помалу вчорашній день проявлявся  в пам'яті.  Затрусився. На телефоні було вісім пропущених — секретарка Ольги дзвонила кожні півгодини. Може ще вдасться перепросити? Щоб повернутись на роботу. Може… Нарешті в голові з'явився останній притомний кадр — дівоче обличчя, спітніле, розірвана блузка, і світло миготить. Кожен спалах — цвях в голову, і кожен удар пульсу — як куля в живіт. Де ж це було? Треба набрати Толяна. Все навколо липке, пахне неприємно, а руки, руки в крові — хіба руки? Хіба не ведмежі лапи? 

       Толян взяв трубку після п'ятого дзвінка. Щось буркнув. Андрій аж затрусився. 

 — Толік, слухай, що вчора було… Толік… Що було? — ледь не плакав він. Звичайно, це Толян щось намутив! Підсипав наркоти, чи щось подібне. 

  — Ти, блять… — прошипів Толік — не дзвони мені більше, довбойоб, інакше я тебе… Я тобі! — скрикнув він, і кинув телефон. В голові далі понеслись картини — охоронець з срібним перснем. Дорогі авто. Жінки, які тягнуть до нього руки. Андрія трясло,  йому було одночасно соромно, і страшно, і найгірше було не те, що миготіло в голові — найгірше було те, що він не пам’ятав нічого після того дівочого обличчя,  фіолетового дивана і відчуття… Відчуття голоду, такого глибокого, і пронизливого, що на його дні можна було побачити  зірки. 

      Зірвався, почав одягатися. Зупинився  дзеркалом — червоні, запалені очі, губи тремтять. Спина пошрамована. Негайно, на роботу, щоб перепросити Ольгу, може ще є шанс… Подумки виправдовувався — був на емоціях, вибачте, вчора напився. Обіцяю служити вірою і правдою, без вихідних і премії, тільки візьміть назад! Випив кави і вискочив з квартири. 

     Місто увірвалось в його голову поганим запахом і шумом. Повітря було повне перегорілого бензину, з каналізації тягнуло гнилизною, а коли заскочив в автобус,  то ледь стримав шлунок. Консервна бляшанка на колесах  дзвеніла і трусилась, а люди всередині, запаковані в зимові куртки і  смердюче взуття, пахли потом і сечею. Всі відразу витріщились на нього. Стис зуби, і витріщився в вікно. Автобус помалу минав зупинки — ще одна, і ще… Шия чухалась, одяг стискав, і давив, незручний, ніби чужий. Кривився, і намагався поправити джинси, застебнути куртку. Губи Андрія розтягувались в гримасу, і мимоволі стукотіли зуби, вкриті бульбашками слини.  

      Бабця в червоному платку на сивій голові з докором дивилась на Андрія. 

 — Митись треба… — нарешті видавила з себе вона, і закрила ніс. 

 — Так, треба, треба! — підтримала її інша — а то смердить, як від пса… 

 Люди зашуміли. Хтось протягнув руку до шиби, і в салон увірвалось холодне повітря. Відразу почулись крики, почалась штовханина. Андрій спробував відійти — але люди затисли його. Автобус різко затормозив, і двері рипнули. Кілька рук схопили хлопця за одяг, і швиргонули на тротуар, так що він не встиг і оком кліпнути, а вже летів писком вниз,   в грязюку. 

     Зірвався на рівні ноги, загарчав. І крізь гамір міста, крізь хаотичну пелену різноманітних запахів почув тонкий, майже невідчутний аромат, який вабив його. О, це серйозно, так-так, дуже серйозно. Нахрапом не візьмеш. Трипко випрямився, поправив офісну сорочку.  Вона там. І він знає, як підійти ближче, так близько, щоб можна було схопити, а потім, а потім… А це вже буде видно, що потім. Очі Трипка відкрились широко.  

      Ольга сиділа в кабінеті, і намагалась не ворушитись. Вчорашній корпоратив дався взнаки! Не пам'ятала, як вчора доїхала додому. Весь одяг пошматований, сумочка в крові. Тільки в чиїй? На шиї синяки, які швидко жовтіли, а голова тріщала так, ніби хтось здер скальп, а потім намагався прибити його на місце. Вдягнула гольф, випила аспірину… Помалу, обережно, доїхала на роботу. Намагалась не думати про вчорашній вечір — була в клубі, познайомилась з кимось, пішли в кабінку для віпів… Потім все розпливалось, вона пам'ятала біль внизу живота, пам'ятала як кричала, але від страху, чи від захоплення?   Щось було далі, щось погане, щось таке що їй дуже сподобалось. Але ж хто це був? І що сталось? Темрява, тиша… 

   Двері рипнули, і Ольга відчула запах, від якого в неї заворушилось волосся на голові. Пахло шкірою, але не людською, грубою шкірою, з довгою рудою шерстю. В голові блиснули гострі, як консервний ніж, кігті, і Ольга вся зіщулилась. Очі, повні голоду і хіті, бажання мати її, Ольгу, але не  як коханку — а як їжу, цілком, з шкірою, кістками, тельбухами. Ледь не скрикнула, схопилась за голову. Не відразу зрозуміла, що хтось стукає в двері. Випрямилась. 

 — Так… 

    Двері ледь-ледь прочинилась, в отвір влізла голова секретарки. Запах посилився,  але  вже не лякав. Ольга почухала шию, і відчула, що одяг тисне,  ці незручні туфельки, вузькі джинси. В відкриту кватирку  увірвався запах міста — жирне повітря, повне перепаленого бензину, запахів людей і собак. Життя, повне гарячої крові, заховане в бетонних склепах.  Відчула, як в роті набирається слина. Для чого він повернувся сьогодні? Щоб закінчити те, що було вчора? Ольга хотіла впасти на підлогу, заховатись, і нехай собі робить що хоче… Але було ще одне бажання — думка про його гарячу кров, яка так близько, варто лише протягнути руку з гострющими кігтями… 

     Секретарка втягнула голову в плечі, і пробурмотіла. 

  — Там… Трипко прийшов, каже, хоче перепросити… 

  — Так, так, нехай заходить…

  Запах був такий сильний, що аж забивав дихання.  Ольга глянула вниз, і побачила, що на джинсах розпливається темна пляма. Долоні судомно стискались. Двері рипнули — і Ольга побачила спочатку очі, круглі, темні, ніби тунелі на темний бік місяця. Трипко відкрив рот, так що кутики губів розійшлись аж до вух, і виставив вперед зуби. 

   Ольга провела нігтями по поверхні стола, так що на лакованому дубі залишись глибокі подряпини.  Папери,  пап'є-маше, телефон, і кружка кави полетіли на підлогу.   Подалась вперед. 

  — А тепер спробуємо без масок… — хижим, не своїм голосом пробурмотіла Ольга.