Ой, у лісі темному

Мій ліхтарик миготів символізуючи свою швидку кончину. Зрештою, він видихнувся та перестав працювати. Я відчув, як серце прискорилося, а холодок пробіг по спині, нагадуючи, що темрява може приховувати щось жахливе. Я кілька разів вдарив його — марно. Ліхтарик не ожив навіть на кілька подихів. Тиша довкола була майже мертвою. Немов ліс затамував подих, очі мої шукали будь-який рух, будь-який натяк на життя серед дерев і кущів. Потроху мої очі стали звикати до цілковитої темряви, але нічого, крім нічних тіней лісу, я не бачив. Ні однієї Божої душі, нічна живність вже давно попрокидалась — разом з нею різноманітна нечисть. Так мені колись казали батьки: «У лісі чути голоси тих, хто не знайшов спокою». Я ніколи не був забобонний і не вірив у надприродне. Боятися треба було лише диких кабанів чи вовків, які, щоправда, навряд чи водилися у цих місцях. Проте, хто знає, що може чатувати тут? Повернутися назад вже не мало сенсу — тим самим шляхом я все одно не вийду, ще більше заблукаю. Було вирішено рухатися просто вперед, наскільки це можливо. 

Понишпоривши по кишеням, з полегшенням зітхнув: у куртці завалялась стара пачка сірників. На ній — зображення козака із гігантським сірником. Він став для мене надією. Сірників багато не було — з десяток, не більше. Запаливши одного, я відчув, як стало хоч трохи світліше. Одначе далі витягнутої руки важко було щось розгледіти. Крони дерев зімкнулись так щільно, немовби дах, що приховував мешканців нічного лісу від пташиного й небесного ока. Місячне сяйво не мало жодної змоги проникнути сюди — і дати мені бодай крихту надії на визволення з лісових пут. 

Повільним кроком, уважно дивлячись собі під ноги, щоб не втрапити в халепу, я рухався вперед, сподіваючись не зустріти жодного звіра. Усі можливі орієнтири я втратив ще кілька годин тому. Компаса я не мав, а моя мобілка давно розрядилася. Я вперто намагався йти прямо. Та постійне обминання урвищ, каменюк, незліченних дерев і кущів, певно, вже збило мене з курсу — іншого й годі було чекати.

Нічний ліс почав відлунюватися голосами його мешканців. Далекі каркання, уривчасте ухкання сов, дивні дряпання та раптові шелести кущів зливалися в один моторошний шепіт, що ніби казали мені: «Ти думаєш, що тут один? Але ні! Ми тут хазяїни. Це наша територія!».

Я знав: якщо вони мене помітять, шансів на порятунок майже не буде. Одна лише подяка Господу, що я ще живий. 

– Господу! Погляньте на нього! – було промовлене нелюдським гарикливим голосом, від якого мене аж заціпеніло, що ось тобі й кінець, друже.

Я поволі обернувся: може, це людина і просто жартує? Перевірити варто було. У будь-якому випадку шанси вибратися з цієї ями у мене були невеликі. Позаду нікого не виявилося, і це стало для мене ще одним потрясінням. Та вже за мить я все ж таки помітив промовця: він сидів на гілці старезного хвойного дерева. Його волохатий хвіст грайливо рухався з боку в бік. Весь він був укритий чорною, як сама ніч, шерстю, яка немовби світилася у темряві. Одне копитце звисало й ледь коливалося, а другу ногу він притискав до себе, поклавши рогату голову на заросле коліно. Він дивився на мене з широкою, майже хижою посмішкою, пожираючи мене круглими очима, які відблискували, мов котячі очі. Це був той, кого я і не думав зустріти... 

– Чорт… – ледве тремтячим голосом вимовив я. Я не міг повірити своїм очам: сам чорт, тут, поруч зі мною! Але ж це все вигадки? Думати довго не було часу. Першою реакцією інстинкту самозбереження було: біжи, біжи так, як ніколи не біг, ти у небезпеці! І я саме так і зробив: побіг так, як ніколи не в житті.

Спотикаючись об коріння, падаючи на вогку землю, вкрите згнилим листям і мохом, я вставав і продовжував бігти. Ламав гілки, пробивався крізь кущі — вони відплачували, дряпаючи обличчя та руки до крові. Я біг довго, дихання майже не справлялося, але здоровий глузд давав мені знайоме «друге дихання»  ще сильніше, бо боротися треба було за життя. 

Раптом переді мною зненацька спалахнуло світло. Яскраве місячне світло, яке не було закрите кронами дерев! Це був кінець того, здавалося б, нескінченного лісового лабіринту. Радість переважила страх, і я додав швидкості, щоб завершити цей страшний епізод і повернутися до цивілізації. 

Останні перешкоди були подолані, і я нарешті опинився під цим таким бажаним світлом і нічним небом, що шукав, блукаючи останні кілька годин. Я підняв голову до неба: малопомітні зірки мерехтіли, і я зрозумів — я вибрався. Великий повний місяць, світив яскраво, наче замінивши собою сонце. Далекий відблиск вогнів літака нагадував про життя, до якого я прагнув повернутися. Небо місцями вкривали маленькі зірки, що миготіли, формуючи різноманітні сузір’я. Саме тут, далеко від людства, розумієш, якими прекрасними можуть бути зорі.

– Озирнись ти, віслюку!

Я не відразу здогадався, що це був той самий голос, який кілька хвилин тому змусив мене рватися вперед, немов у смертельному забігу. Тіло, що вже майже не слухалося, підкорилось цій наказовій інтонації, і я озирнувся. Дихання виривалося уривками, у грудях палило так, що здавалося — серце ось-ось вирве собі шлях назовні. 

Я стояв посеред галявини — крихітного острівця серед величного лісу, який зовсім не збирався відпускати мене зі своєї могутньої хватки. Після цього болючого усвідомлення прийшло друге: хто саме промовив ті слова. Втекти від слуги пекла виявилось неможливим. Він наздогнав мене.

Інстинктивно мої губи почали вимовляти «Отче наш» — молитву, слова якої я пам’ятав лише уривками. Я бурмотів її шматками, вимовляючи окремі фрази, але вони здавались чужими й безглуздими у цьому дикому місці. Нечистий не рухався, проте я відчував його присутність — його холодний погляд, що проникав у кожну клітину мого тіла. 

Я зібрав усі сили, аби не зірватися на крик, який би ніяк не зарадив. Тим часом темрява почала повільно накривати галявину: місяць сховався за хмари, і я зрозумів, що мої надії на втечу марні. Гілки дерев, які ще мить тому розступалися під натиском моєї панічної втечі, тепер нагадували хижі пальці. Вони тяглися до мене, ніби живі, бажаючи зупинити кожен мій рух.

– Ну що, далеко втік? – пролунало знову, вже зовсім близько. Він стояв просто переді мною. 

– Не вбивай... прошу! – я звалився на коліна й почав благати істерично. 

– Та здався ти мені, – він недбало махнув лапою, і диявольська посмішка навіть не здригнулась на на його обличчі. – Твоє життя мені не потрібне. Душа. Ось що мене цікавить. 

Земля під ногами раптом затремтіла. Здавалось, вона жила своїм життям і прагнула втягнути мене в себе, як усе інше в цьому проклятому місці. Я вже був готовий знову кинутися навтьоки, хоч би й навмання, аби тільки відірватися від цієї невидимої загрози! 

І саме в цей момент щось міцне й крижане схопило мене за руку. Я від чого я аж здригнувся так, ніби в мене вдарило струмом.

– Марна справа кидатися, – промовив він. – Спочатку послухай, а потім роби, як знаєш.  

Це була волохата лапа чорта, що упіймала мене. Я прийняв свою долю й був готовий вислухати його — на горизонті все одно не було бачно жодного варіянту втечі. Побачивши в моїх очах знедоленість, нічне створіння відпустило мене, але знаходилось так близько, щоб схопити знову, якщо я захочу наробити дурниць. Він тримав моє зап’ястя так міцно, що шкіра посиніла від тієї прихованої моці цього малого, кривого створіння. 

– Ти б знав, як не люблю бігати за вами, людиськами. Тому без дурниць, досі цієї біганини. Все одно ти не зникнеш від мене так легко. 

– То що ж ти хочеш? – ледве вимовив я тремтячим голосом, досі стоячи на колінах, чекаючи, чи дозволять мені підвестися.

– Та ти що, дурень чи глухий? Душа твоя мені потрібна. Зрозумій, не від зла я це кою — у мене така робота, промисел, – глузуючи з мене промовила ця тварюка. – Але я маю й хороші новини для тебе: просто так взяти й забрати її я не можу. Мені потрібно, щоб ти здався, зневірився і віддав мені свою жалюгідну душу САМ.

Останнє слово він вигукнув так, що відлуння прокотилося всією тихою галявиною. 

Біс намотував круги навколо мене, інколи підстрибував і розповідав про свій, як він висловився «промисел», а подекуди навіть про те, чим снідав сьогодні. Я перебував у стані шоку й намагався прокинутися, щипаючи себе за ліву руку так сильно, що на ній уже проступали синці. До останнього я вперто вірив, що це лише страшний сон. Тим часом чортяка вже повістував про якісь далекі, геть неважливі речі — здавалось, що це все для нього просто розвага, спосіб убити час.

– Вставай, що ж ти на колінах сидиш? Земля тут вогка в цю пору. 

Я мовчки виконав його наказ.

– Тепер ходімо, – кинув він і поскакав уперед. 

Диявол блискавично зник у хащах. Уночі можна було б подумати, що то заблудлий хазяйський кінь мчить дебрями... шкода лише, що на двох лапах. Я з полегкістю видихнув. І тільки-но страх остаточно відступив, як мій живіт нагадав про себе — я був голодний. Востаннє, я їв ще в таборі з приятелем перед тим як ми розділилися... а я, зрештою, заблукав. 

Цікаво, де він тепер? Теж так блукає у цих нетрях? Чи теж став іграшкою якогось іншого дідька? 

Я потрусив головою, намагаючись вибити з неї ці думки. З ним усе добре. З ним мало бути добре. 

Я знову поринув у ліс і відразу був зустрінутий шелестом нічної флори та стишеним туркотінням невідомих мені птахів. Маленькі гілочки ламались під моїми ногами з легким хрустом, ніби розтинаючи нічну симфонію навпіл. Я йшов туди, куди мене вів чорт: він відстрибував уперед на таку відстань, щоб я бодай розумів керунок. Його темну тінь важко було розгледіти крізь непроглядне покривало ночі. Легкі й неймовірні швидкі рухи цього створіння лякали ще дужче. Як він узагалі міг пересуватися так прудко — і при цьому цілковито беззвучно? Я час від часу озирався назад, бо боявся, що мене схоплять зненацька — чи то мої новий провідник, чи, ще гірше, якийсь звір, для якого я виглядав би непоганою вечерею. 

Ураз, серед проліску, з’явилася дерев’яна хатина — збита з потемнілих балок, зі згнилим проваленим дахом. Поруч стояло ще кілька напівзруйнованих будівель. Мені вдалось нарахувати чотири в більш-менш прийнятному стані. Від решти ж лишилися тільки фундаменти та німе руйнування. Природа вже давно тут хазяйнувала: поволі відвойовувала землю, обплітала руїни гіллям, кущами й молодими деревцями. Посередині цього Богом забутого селища стояла стара дерев’яна церква — така ж похилена, проте колись, без сумніву, велична й прекрасна. Тепер вона була покинутою і доживала свої останні дні. На її найвищій точці ще виднівся металевий хрест, що досі гордо тримався й відблискував у поодиноких променях місячного сяйва. 

Пекельник відразу його помітив. У кілька блискавичних стрибків він опинився нагорі. Кілька митей пововтузившись на вершечку, різким рухом він зірвав хрест і жбурнув униз. Той приземлився зовсім поруч, ледь мене не розчавивши. Диявол клацнув пальцями — і полум’я миттєво охопило хрест, пожираючи останній символ надії. 

– Ніколи не переносив їх, – захекано промовив темний чорт. 

Було видно, що ця витівка забрала в нього чимало сил. Я стояв і споглядав на полум’я, поки біс порався своїми справами: нашпорив між будівля, дерся на старі горища, заглядав у покинутий колодязь. Усе виглядало так, наче він щось шукав. 

Тим часом вогонь згас набагато швидше, ніж я очікував, і на місці хреста лишився лише легкий шар сірого попелу, який вітер роздував, неначе спогад. 

Я вирішив зайти до приміщення, яке колись, певно, називали церквою. Дверей уже не було: старі іржаві завіси, давно позбавлені тягаря масивних дверей, наче заціпеніли в забутті. Якби вони могли говорити, певно б жалілися, що їм тепер хоч і легко, але нестерпно нудно доживати свої роки без служби. Я провів по металі вказівним і середнім пальцями — тонкий шар іржі лишив помаранчевий слід. Здавалося, метал розсипається просто від дотику. Дивно, як уся ця конструкція досі тримається.

Переступаючи прогнилі балки та дрібні кістки тварин, я увійшов у просторе приміщення. Воно здавалося ще більшим через повну порожнечу: меблі давно зникли. Вітражі були вибиті, проте жодного уламка скла ніде не видно. Крізь кілька широких дір у даху проникало холодне повітря та самотні рештки місячного сяйва. 

– Синку, то не єсть правдиво. Не годиться тобі таке чинити, – почулось праворуч від мене. 

На відстані витягнутої руки стояв священник. Але не такий як зараз — старий, таких лише в історичних стрічках і бачиш. Поруч із ним хлопчик, років одинадцяти. Обидва виглядали немов примари, оточені легким голубуватим сяйвом. Я завмер, аби не сполохнути їх необережним рухом. 

– Але ж… Він перший зачепив мене! – вигукнув злісно хлопчик.

– Левку, а чи був ти на службі цієї неділі? – спокійно озвався диякон. 

– Був... – хлопчик опустив голову, уникаючи погляду диякона, ніби соромлячись свого гніву. 

– Пам’ятаєш, про що ми мовили? – святитель дав паузу, та не дочекавшись відповіді, продовжив сам: – Про прощення. Бо коли ти не прощаєш, то й Отець тобі гріхів не простить. Покайся, сину мій, і Бог… 

– А ну позникали! – продерся крізь дірку в стіні вереск чорта, який розмахував лапами, наче відганяючи курей.

Привиди почали розщеплюватися на шматочки світла, ніби виконуючи наказ. За мить їх уже не стало — ані сліду, ані подиху.

 – Що витріщився? – злісно зронив пекельний після того, як помітив мене. – І взагалі, чого ти тиняєшся, де тобі заманеться? 

– Я… 

– Та я жартую! А ти вже, як той кріль, тремтиш. Ходімо! – він рвучко вискочив назовні. 

Я послідував за ним. Вулицю обдував холодний вітер — він завівав, гудів, колихав дерева, що ніби танцювали єдиний великий танець природи. Щойно я знову зустрів нечистого, він заходився розповідати мені про свої, як він казав, «золоті часи», коли це село ще було заселене. Як добре йому було зваблювати чоловіків, перевтілюючись у гарну панянку, а тоді — просто на очах обранця — ставати згорбленою старою. Як він намовляв селян не давати тому, хто просить. Не працювати горблячи спину — хай, мовляв, воли та коні ґарують. Як люди стали вирішувати все бійками, як заздрість стала звичайною справою, а хто мав хоч трохи щастя — відразу задирати носа. Та найбільше він вихвалявся, що нібито саме він доклав руку до загибелі цього поселення. Мовляв, так воно й занапастилось, що зрештою само себе й проковтнуло. Закінчивши свою розповідь, чортеня зникло так же раптово, як і з’являлося. 

Я ще деякий час блукав сам-один, поки раптом не помітив яскравий спалах — спершу диму, а тоді й вогню, що за мить виріс у багаття. Воно тягнуло мене до себе, наче мошку до яскравого лампового світла. «А раптом то мій товариш розпалив його?» — майнула надія. Вогонь палав десь у лісі, тож довелося знову продиратися крізь густі зарості, отримуючи болючі удари різками.

Коли я пришвидшив крок і нарешті вийшов до багаття, то відчув майже полегшення. Тепло й світло серед нічної глуші — це було саме те, що мені зараз було потрібно. Але найбільше мене вразило інше: над багаттям дбайливо були припасовані дві ковбаски на палицях. Хтось явно щойно залишив їх тут. І я був певен — це міг бути тільки мій компаньйон.

– Гадаю, ти не будеш проти, друже, – мовив я й простягнув руку до теплої палиці, на якій апетитно шкварчала ковбаска. 

Деякий час я просто дивився на неї, навіть розмірковував з якого боку вкусити. Мій шлунок лементував як навіжений, благав проковтнути бодай шматочок. Нарешті я підніс її до рота й відкусив...

У ту ж мить ковбаса вибухнула, мов мала в собі чортівню, й розсипалася темно-сірим попелом. Разом із нею зникло й багаття — ніби його й не було. Пітьма знову поглинула все довкола. Я закашлявся, випльовуючи гидкий попіл, гарячково озираючись у темряві в пошуках хоч чогось, чим можна було б прополоскати рот.

І тут пролунав хрипкий регіт. Лукавий сидів просто над моєю головою, трясся від сміху й тицяв у мене своїм волохатим пальцем.

– Погляньте на нього! Та він справді думав, що це йому ковбаску лишили! Бовдур! – заверещав він, захлинаючись демонічним сміхом. – Ох, потішив ти мене, людино. Ну що ж, моя взяла. Не втримався перед спокусою, га?

Його слова спрацювали ніби шматок льоду, що закинули мені за комір. Я застиг, відчувши гострий сором свого дурного, жалюгідного провалу.

– Дурень... дурень... дурень! – кричав я й почав лупцювати себе по голові. 

Чорт зіскочив з дерева й неквапливо підійшов до мене.

– Ще не все пропало, а ти вже віру втратив, – промовив він, проводячи холодною, шершавою лапою мені по спині.

Мені було важко навіть підняти голову. Я згорбився, втупившись просто у чорну землю, всіяну шишками й гнилим листям. Голова дзвеніла відбиваючи відлуння власних ударів. Хотілося зникнути, розчинитися у цій темряві. Я не бачив сенсу ні рухатись, ні опиратися. Здавалося, я ніколи не виберуся звідси живим.

Зневіра й страх, дві сестри, сповили мене, наче важка мокра ковдра. Розум тремтів і кричав лише одне: «Біжи! Тікай!» — але куди? Куди бігти у цьому забутому Богом лісі? 

Вітер продовжував стиха грати, оживляючи довколишні дерева. Ліс заговорив усіма своїми інструментами: симфонічне шелестіння гілля, хрипкі поклики круків, далекі звуки нічного птаства, немов передавали одне одному останні новини в цьому гниючому борі. Всі ці звуки спліталися в єдиний хвилеподібний гул, який, здавалося, витягував із мене сили, підживлюючи темне створіння поряд.

Я був на межі. Ще мить — і я б повністю віддався йому без опору. 

І раптом... щось тепле й тихе пробилося крізь суцільну стіну жаху. Ледве відчутний подих надії — такий слабкий, що його легко було б не помітити, якби не біль і відчай, що стискали мене.

Я пригадав слова моєї бабусі. Слова, яким колись не надавав значення, але вони прорвались крізь пам'ять та випливали на поверхню свідомості: «Хто вірить — той врятується».

Це були більше ніж просто слова. То була мотузка, за яку я мав ухопитися, щоб вилізти з прірви. 

Я підняв голову й зустрів його погляд. Жовті, наче яєчні жовтки, очі створіння випромінювали зловтіху. Він насолоджувався моїм відчаєм, сумирно чекав, коли я відпущу соломинку надії та віддам те, чого він жадав. 

Але щось у цьому погляді чистого зла дало мені силу. Не страх і не зневага — а відраза до самого себе. Відраза за те, що я так легко впав у відчай, забув усе, чому мене вчили, й дрижав, наче школяр, що опинився на кладовище серед ночі. Віддати душу? Чорта з два! Ти забереш у мене то, що плекала моя матір з пелюшок. 

– Знаєш, – сказав я тихо, але твердо не відводячи погляду, – ти не настільки сильний, щоб зламати мене. 

Посмішка чорта раптом зникла. Його обличчя стало напруженим, широка усмішка з іклами зникла, залишивши лише тінь люті. Він зібрав усю свою силу в ліву лапу, готуючись кинутися на мене й покарати за таку нахабність. Але я більше не боявся. Паніка розсіялась, і в серці загорівся маленький вогник — тепер я відчував, як він розростається, палаючи яскравіше з кожним ударом серця.

– Ти думаєш, що можеш перечити мені і нахабніти? – пролунав його скрегітливий голос, аж зуби скреготіли від люті.

Я промовчав. Замість цього я заплющив очі й далі зосереджувався на світлі, яке дужче наповнювало мене з кожним моїм подихом. Чулось як нечисть поволі наближалась до мене. 

* * *

Легке сонячне проміння, неначе маленькі їжачки, легенько поколювало мені очі. Вогка земля холодом пробирала крізь одяг до самих кісток. Невже так відчувається рай? Я швидко усвідомив, зрештою, що то ніякий не рай. Мої очі поволі почали звикати до ранкового світла, так недавно бажаного. Образи навколо набували ясності. Тепер я бачив усе чіткіше й розумів, де я та що мене оточує. Місцина була знайомою: той самий лісний пейзаж, ті самі дерева. При ще сонному сонці вони вже не здавались настільки страхітливими та химерними. Піднявшись і відчуваючи знову тверду землю під ногами, я на мить зупинився, дозволяючи думкам впорядкуватися. Це був лише жахливий сон? Чи сон наяву? Я помацав себе, ніби все на місці. Цілий, і добре. Все навколо виглядало звичайно, майже мирно. Треба було повернутися до табору. Я вийшов на ледь помітну зарослу стежинку, що вигинала спину серед кущів лощини та інших рослин. Вона вивела мене за лічені хвилини зі зеленого лабіринту. Сонце тільки-но почало з’являтися за обрієм. Воно неквапливо опановувало ранковою холодною долиною, укритою ледь помітним туманом. Я обернувся, щоб востаннє поглянути на ліс, який мало не зжер мене. Дві малопомітні цятки все ще тліли серед хащ – ніби очі того, хто не забув за мене.