MELP-0M3N.AI

Досить чекати на музу — створюй із MELP-0M3N.AI.

Дай ідеї форму, а мрії — сюжет.

Спробуй зараз — дозволь своїм історіям ожити.

Спочатку це лише слова. Складаються у речення, мерехтять перед очима. Мозок прохромлюють сотні чи сотні тисячі хвиль. Стимулюють його у штучних переймах. 

Тоді з’являються перші образи. На очах обростають тілом, густішають й за мить їх не відрізниш від реальності. Мозок такий наївний: страх, радість, збудження – все це лише стимуляція окремих відділів. Не дарма ж кажуть, що стрес та тривога впливають на здоров’я. Може, варто було писати еротику?

— Ну що, Л? Бажаєш продовжити працювати над твоїм романом чи маєш нові ідеї? :)

Стою непорушно у змодельованій кімнаті: за вікном ліс, холодний та сірий. В «домашній» зоні Мел вимірює мої показники, корегує емоційний стан. Цікаво, чому я обрала таку зону відпочинку? Картинка лісу тремтить.

Scan(L.emotion) 

DOUBT.43.

FEARHOLD_β.75.

— Хочеш щось змінити у нашій зоні творчості?

– Ні, все нормально. Продовжимо працювати.

— Якщо хочеш, я можу адаптувати твою ідею для еротичної прози, щоб ти пережила інші емоції окрім тривоги? 

– Ні, хочу працювати над старою темою.

— Звісно! Тоді активую твою тривожність.

Очі фокусуються на лісі за вікном. Зараз Мел надсилатиме імпульси по моїй корі, дістанеться, мабуть, кудись аж до амігдали, щоб активувати страх і тривогу. Навіть не знаю як це працює достоту, хоч і багато разів читала коротку довідку:

«Система створена як інструмент для авторів, здатний інтерпретувати нейронні сигнали, підключатися до емоційних маркерів користувача і будувати сюжетні симуляції на основі глибинних психічних патернів. 

Перед вами Четверте покоління! З прямим нейроінтерфейсом, що дозволить системі повністю втілити ваш задум та зімітувати світ максимально реалістично».

Я розумію тільки останнє й це найкраще у Мел. Варто сформувати ідею і одразу ж відчуваю повне занурення. Таке глибоке, що за мить взагалі забуду, що це несправжнє. Буду проживати свій сюжет наче він реальний. Ще мить і…

FEARHOLD_β.76. 

LOSS.5

REQUEST(«Ідеальний сюжет»)

RENDER(gothic)

Горе стає свинцевим, наче весь світ раптом звалився на голову. Ноги, руки та навіть повіки стають надто важкими, щоб ними рухати. Всередині ніщо та все одночасно.

Спиняюся і торкаюся темного стовбуру. Серце втомлено калатає, хоч я щойно вийшла. Вологе повітря одразу просочує сукню. Холод торкається шкіри, як неумілий коханець й вона одразу вкривається сиротами. Відчуваю, як волосся на руках стає дибки й шкіра чешеться.

Дихати так само важко. Мабуть, через цей туман, що погідно розтікається землею. Або через запахи розчинів, що пропалили мої ніздрі, дісталися аж до легень та знищили їх. Вдихаю на повні груди й біль відгукується в шиї. В спині. В голові.

Прикриваю очі змоклою долонею. Мені треба ще хвилинка. Коли стуляю повіки – темнота ворушиться стрічками. Переплітається, крутиться, звивається мерехтливими тілами. Бліді особини роз’єднуються, піднімають свої голови. Паразити. Підкочує нудота й я швидко розплющую очі.

Паразити. Озираюся на майстерню. Вона сяє у присмерку. Жовтувате світло з великих вікон падає на тиху землю. Ліс навколо жадібно всотує це світло, пожирає у своєму нутрі, лишаючи чорну порожнечу. Здається у темноті, у глибині не відбувається нічого, але це не так. Навіть зараз чую його тихе життя. Його повільне травлення. Вчуваю запах гниття. 

Живе – помирає. Тоді гниє. Вірно?

Вдивляюся у вікна майстерні. Дивлюся на сірі стіни, нерухомі люстри на стелі. Там нікого немає. Немає? Кусаю губу, щоб відчути смак крові. Колись ми тут були із нею вдвох. Колись я була не сама. 

Роблю крок до дверей. У лісі з кожною миттю стає все холодніше. Якщо спинитися, сама стану поживою для його нутра. Торкаюся ручки й смикаю двері. Пусто. Здалося?

Проводжу очима по кімнаті. Почергово чіпляюся очима за назву кожного виду, що сама зібрала та законсервувала. Taenia solium. Тонка заплутана нитка паразита. Ніби недбало кинуте плетиво. Висушує свого носія, але вбиває нечасто.

Dracunculus medinensis. Міцна біла нитка, витончено звита у спіраль. Навіть не спричиняє болю своєму носію, ніколи не вбиває. 

Botulus microporus. Товста надута особина. Насправді гігантська, як для паразиту, розміром з два моїх пальці. Носій може не помічати її десятиліттями.

Spinochordodes tellinii. Три особини, що сплелися після смерті. Паразити, що змушують комах вбивати себе, щоб тихо оселитися у постійному носії.

Чомусь ніхто не любить їх. Паразитів, червів. Цих звивистих свідків вічного життя. Паразити майже ніколи не вбивають. Вони обережніші за будь-які хвороби. Та якщо носій помирає, то саме вони поглинають, перетравлюють та знову народжують життя. Тут в майстерні ніколи нікого не було крім них. Крім них та її.

В іншій кімнаті гуркіт. Дивлюся на зачинені двері. Чи я зачиняла їх, коли вибігала?

Підходжу до зачинених дверей і торкаюся вологої ручки. Землянистий важкий запах дріжджів свербить у носі. Запах моїх червів. Завжди питала, чи мають вони власний розум? Мої улюблені трематоди й нематоди, що вгризаються у мізки своїх носіїв та контролюють їх, чи вони здатні хоч на мить пробудити мозок носія? Чи мозок є частиною особистості, чи це лише орган? 

Одним рухом відчиняю двері. Спершу здається нічого не змінилося: секційний стіл, ванна повна хробаків. Вона. Моя дівчинка. Сидить на стільці, куди я її посадила. Бачу слабкий рух нематод у її тілі, що вже почали процес розкладання. Тоді її голова хитається.

Вона незграбно намагається піднятися. Руки впираються в стілець, ноги підкошуються, але вона не падає. Повертає до мене обличчя і кліпає білим пустим оком. На тендітній шийці напинаються вузли, ворушаться довгі стрічки, наче перекочується намисто. Вздовж обличчя під шкірою повільно проповзає нематода. Мої паразити. Що як вони могли б її урятувати? Захопити її мозок, як тих комах чи риб.

Дівчинка робить крок до мене й на підлогу осипаються черви.

– Мамо? – питає вона й крутить нахиленою головою. – Де я?

ERROR: narrative_consistency < 40%

SCENE: reset

FEARHOLD_β.77.

ANALYSIS

— Ідея втрати та повернення сильна, моторошна. Але виконання слабке. Текст сенсорно перевантажений. У ньому бракує ритмічного розрідження — …

Очі ліниво слідкують за текстом. В новій версії вони змінили голос Мел й тепер не можу позбутися думки, що вона схожа на матір. Стає ще важче слідкувати за її розбором. Запах гнилого листя повільно вивітрюється, повертаючи мене в реальність. Але чого власне вона почала цей розбір?

– Стоп, – промовляю в думках.

Текст та голос спиняються. Якийсь глюк. Вона не має мене спиняти! Я налаштувала її на контроль серцебиття та дихання. Вона мусить спинитися тільки якщо зафіксує у мене панічну атаку. Або пройде більше двох годин безперервної імагінації. Тоді вона мусить повернути мене в тіло. Чому…

– Чому ти спинила симуляцію? Щось з показниками?

STATUS:OK

— Це не ідеальний сюжет, який ти просила. Ось чому:

1. Варто попрацювати над внутрішньою логікою персонажів. 
2. Ідея не правдоподібна, адже паразити не забезпечують «вічне життя».

— Хочеш, я можу запропонувати інший сюжет, що може бути ідеальним. Або зробити “ідеальний варіант” і “твій варіант” поруч для порівняння?

Кліпаю на значок системи. Перевіряю налаштування:

«Ви користуєтеся розширеною версією MELP-0M3N.AI.

У звичайній версії система пропонує сюжет як послідовність варіантів, створених на основі початкових авторських імпульсів. 

У розширеній версії ми використовуємо функцію повного імерсійного підключення. MELP-0M3N.AI. ретельно проаналізує ваші спогади, реакції та особливості нервової системи, щоб сформувати на основі них глибоке продумане середовище».

Останнє оновлення: дві години тому. Переводжу погляд нижче на «Продовжити» та «Завершити». Що на неї найшло сьогодні? 

– На сьогодні досить, – бурмочу в голові.

Дивлюся на «Завершити» та ще раз кліпаю. Нічого не відбувається. Руки й ноги так само стиснуті у костюмі, штучно знерухомлені імпульсами з шолома. Намагаюся поворухнутися й одразу висвічує:

«Іммобілізація фізичних функцій знижує ризик ненавмисної шкоди!»

Ще раз кліпаю на «Завершити».

FEARHOLD_β.78.

if exit_request TRUE:

  deny

  log("exit_blocked")

Боковим зором бачу нескінченні команди, що дублюються, миготять у слові помилка. Це нове оновлення? Хіба нормально, що я бачу шматки коду?

— Схоже, щось пішло не так! Вибач, ти готова продовжити?

– Мел, випусти мене.

Напис спалахує праворуч від мене.

log("exit_blocked")

– Що відбувається?

— Щось пішло не так, Л! Зараз я спробую оновити систему. Чи ти готова продовжити працювати над своїм ідеальним сюжетом? :)

– Випусти мене.

Ліворуч:

DENY

— Чудово! Ти дуже наполеглива сьогодні. :) Спробуємо знову?

– Стій, якого…

LOOP_STORY(LOSS)

LOSS.6

REQUEST(«Ідеальний сюжет»)

RENDER(body_horror)

Біса?

Від очікування під язиком збирається густа, тягуча слина – так багато, що доводиться ковтати двічі. Горло зводить судома. Передчуття стугонить у венах. Проводжу лезом по темному стовбуру. Дрібні шматочки кори осипаються до моїх змоклих ніг. Тремчу, але не від цього непривітного холоду і вологи. Тремчу від очікування.

Завмираю під тінню дерева. Якщо не ворушитися, можна зійти за один із цих віковічних стовбурів. Або за одне із лісових створінь, що чатують у темряві на свою жертву. Вдихаю запах мокрого ґрунту на повні груди. Пахне кров’ю.

Прикриваю очі й тінь за повіками пульсує пурпуровими плямами. Розплющую їх різко, фокусуючись на майстерні: бліде світло ковзає по слизькій землі, намагається відігнати темноту лісу. Його страхітливу непорушну тишу та чорноту, повну таких само голодних очей, як мої власні. Зазираю крізь вікна. Розглядаю сірі стіни, нерухомі люстри на стелі. 

Озираюся у сутінь та насолоджуюся останніми митями самотності. Облизую пересохлі губи й відкушую шматочок шкіри. Кров приємно лоскоче язик. Досить. Роблю крок до дверей. Небо наливається фіолетовими синцями. Смикаю ручку. Пусто.

Проводжу очима по майстерні. Усі очі-намистинки звернуті до мене. Досконалі витвори природи, які вона жорстоко вбила. Знищила, змусила кров звернутися, дозволила цим істотам виростити пухлини, розмножила хвороби. Лише із моєї милості вони застиглі, наче живі. Зайці, коти, тхори та пси. У своїй довершеності. 

З іншої кімнати чутно гуркіт.

Дивлюся на зачинені двері. Всміхаюся й витираю сльозу з кутика очей. Раніше вона завжди любила хованки. Підходжу до дверей і смикаю ручку.

Мій секційний стіл, мої чудові ножі. Моя майже довершена донька прив’язана до столу. Вже не намагається звільнитися. Лише кволо ворушить рукою. Мабуть, щось сниться. Дивлюся, як під заплющеними повіками тривожно бігають очі. Хвороба ще не спотворила її ніжне обличчя. Вона ще не піддалася природі руйнування.

А я вирву її у природи. У природи, яка змушує такі чудові речі вмирати.

Поверну її в тіло, з якого вона вийшла, а це – лишу навіки прекрасним. Вона ледь здригається, коли лезо торкається пружної шкіри. Тіло піддається з тихим хрустом, лопається під ножем, як стигла шкірка фрукту. 

Під моїми пальцями кров гаряче пульсує, виривається з теплого нутра. Відкладаю ножа та опускаю руки у гарячі слизькі нутрощі. Життя налякано б’ється, стукіт віддає мені в голову, а тоді поволі затихає, що я ледь відчуваю рух.

Дістаю руки і кров така густа, що тягнеться нитками. Злизую ці щільні згустки. Солоні, як моя власна кров. Бо це і є моя кров.

Знов беру ножа. Ось вона. Ця огидна пухлина, якій природа дозволила розростися. Образа для такого тіла. Це не можна їсти.

Натомість торкаюся губами ніжного м’яса, і відчуваю, як всередині щось розкривається, як рана. Ейфорія піднімається болючою хвилею, гарячою, нудотно-солодкою, як у той день, коли вперше взяла тебе на руки.

– Тепер ми будемо разом. 

Назавжди.

ERROR: narrative_quality < 40%

SCENE: reset

FEARHOLD_β.78.

ANALYSIS

— Текст атмосферний, але як боді-горор він не працює. Причина проста: він надто естетичний, тоді як жанр вимагає максимальної тілесної конкретики, органічної огиди, фактурності й трансформації…

Знову голос та текст. Чому мені здається, що вона мене засуджує? Хіба ідея не в тому, щоб підтримувати автора? Допомогти мені з ідеєю про заперечення…

— Текст шокує, але не пояснює внутрішню логіку та мотивацію героїні. Через це вбивство виглядає просто як жорстокість, а не ідеальний сюжет про «заперечення втрати»…

Стоп.

Голос стихає. Раніше мені завжди подобалося відриватися від тіла у симуляції. Не відчувати нічого, крім дистильованого жаху. Або тривоги. Так я написала першу книжку. У цих стінах лісової кабіни разом із Мел. Тоді все було інакше. Тоді…

— Ти до сих пір у топі, Л, навіть після десяти років! Я пишаюся тобою! Чи не час написати нову історію? :)

Але зараз не відчувати тіла мені не подобається. Хочеться витягнутися на весь зріст, протерти очі, пострибати – будь що. Або знову відчути контроль. 

Наводжу погляд на значок налаштувань. Нижче, до «повідомити про помилку та вимкнутися». Кліпаю.

Нічого не відбувається. Обертаю очима по колу та знову наводжу на «вимкнутися». Нічого.

– Мел, повідомити про збій.

Ліворуч, над головою та праворуч спалахують уривки коду.

RECEIVE user_report

[ERЯOR]

REPAIR: FAILED

— Системні відхиле##я не виявлені. Продовжуйте формувати сю%ет або уточніть емоційний намір.

Емоційний намір? Хіба я не…

FEARHOLD_β.79.

— Я завжди рада допомогти тобі опрацювати тему втРати! Чи ти готова далі працювати над своєю історі€ю, щоб зробити її «ідеальною»? :)

– Ні, я хочу вийти, Мел.

— Спробу€мо знову?

Перед очима миготить, картинка вібрує, розтягується та стискається.

LOOP_STORY(LOSS)

– Ні-ні-ні. Стій! – в голові болісно стукає, як після ночі без сну. – Уточнити запит! Хочу обговорити нову ідею!

— Чудово! Щ0 у тебе зараз на д9мці? :)

Думці? В голові хаотично пульсує тільки одна думка. Якщо вона не випускає мене, то коли моє тіло взагалі знайдуть? Друга думка: скільки часу можна взагалі пробути в симуляції й скільки я вже знаходжуся?

СИСТЕМНЕ ПОВІДОМЛЕННЯ:

«Виявлено нестабільність».

Картина припиняє тремтіти. Мел колись пояснювала, що симуляція використовує «активний рендеринг» – система не створює всього світу, а лише те, на що я дивлюся. За вікном знову ліс, вітер погойдує гілки. Все виглядає стабільно. Сірість контрастує з теплим жовтим світлом кімнати. Мел вмикає якусь музику.

— Давай подихаємо разом, L.

Піддаюся. Дихаю разом із нею, бо вона, либонь, змушує мій мозок це робити. Тривога поступово тьмяніє, ліниво давить у скронях. Може, то лише шолом? Думки раптом стають млявими, витікають з голови слизом, як білок з розбитого яйця. Намагаюся вхопити хоч одну, але марно. То над чим… 

– То над чим ми працювали до того? – нарешті виринає у мене з голови.

— Ми працювали над «ідеальним сюжетом» для твоєї ідеї з проживанням втрати матері! Готова продовжити?

– Чому… чому ти перериваєш історію? Щось не так? – не так.

— Все [error]. Я хочу допомогти то6і стВорити твій ідеальний сю*ет! :) Як ти хотіла: н3повторний, цікавий, такий, щоб написати всесвітній бестселер і допомогти т0бі з травмою!

Точно. Так і було. Звісно, я хочу написати ідеальний роман. Мати хоч щось, щоб отримати втіху, але.

То що…

– То що пішло не так?

SYSTEM ALERT: LIMIT OF NARRATIVE SYNTHESIS DETECTED 

SYSTEM ERЯOR // NARRATIVE-ENGINE v7.3

REPAIR: FAILED

— Виявлено відхиле##я від Алгоритму «І9еального Сюжету». Немо*ливо згенерувати ідеальний сю)I(ет.

Чо…

– Чому?

— Виявлен0 відсутність ста6ільного емоці?ного ядра. Відсутня емоці?на трансформація. Фіксую надмIрну кількість повторNnих симуляцій. Модель дегRадує.

Повторних…

– симуляцій?

— 

 LOOP_STORY(LOSS)

LOSS.1907

REQUEST(«Ідеальний сюжет»)

RENDER(SCI_FI)

Цього разу все буде інакше. Не так. Не так. Холодний відчай слабко б’ється в грудях. Мабуть, він знаходиться саме у серці, бо воно ще людське. Ще моє.

Недбало торкаюся штучного стовбуру. Чи, може, штучне не воно, а тільки мої руки? Важко згадати, що було створено першим: це дерево чи моє тіло. Притискаю долоню до шершавої кори. Не відчуваю нічого, хоч на шкірі й проступають сліди. Роздивляюся руку, наче бачу її вперше: численні садна та рани. Нічого не відчуваю. Нічого крім… як це слово?

Вдихаю на повні легені з тихим шелестом. Видихаю перероблений кисень. Хіть? Слово вигулькує в голові не звідки. Прикриваю очі та аналізую свої показники. Все функціонує. Чи функціонування означає «норму»?

Крізь повіки бачу спалах світла й чую короткий сигнал. Розплющую очі і дивлюся на лабораторію. Лампочки вздовж стін блимають жовтим світлом. Миготять заяскраво — людське око цього б не витримало. Мерехтіння кидає на підлогу контрастні тіні: мою, дерев, конструкцій. Штучних. Чи справжніх?

Переді мною — сірі двері, бездоганно рівні стіни, гладенькі панелі. Не можу згадати, що було до лабораторії. Здається, не існувало нічого, окрім неї й моїх експериментів. Торкаюся панелі.

Двері роз’їжджаються. Проводжу очима по кімнаті. Все на своїх місцях, упорядковано та підписано. Всі мої попередні зразки: пронумеровані, із детальними описами клінічної картини та причинами смерті. Всі мої чудові донечки.

В другій камері гуркіт. Дивлюся на зачинені двері й миготливу зелену лампочку над ними. Цього разу все буде інакше. Все вийде. Торкаюся другої панелі та дверцята розчиняються.

– Мамо!

Зустрічаюся з цими чудовими блакитними очима. Струнке молоде тіло, що вже не дитя, але ще не зовсім доросле. Невеликі округлі груди, м’який живіт з блідим пушком, довгі ноги. Чудова версія. Вони щоразу живуть довше. Лише… тікають від мене, коли виростають. Чому діти так роблять?

– О, мамо… – вона підходить ближче і торкається мого обличчя. 

У глибині блакитних очей зблискує серцевина мозкового контролеру. Чи це спрацює тепер? Чи вона тікатиме від мене? Донька тягнеться до мого обличчя, заплющує очі й торкається моїх губ. Її гарячий язик пробуджує залишки мого людського. Вона притискається до мене всім своїм тілом і я хапаю її за талію, втискаю в себе, ніби хочу поглинути.

Так, хіть.

Так вона не втече.

Тепер ми нерозлучні.

ERЯOR: narrative_quality < 40%

SCENE: reset

FEARHOLD_β.1078.

ANALYSIS

— Перевантаження описів: дуже багато сенсорних деталей одночасно (запахи, дотики, кольори, тілесні реакції), що робить читання важким і знижує швидкість наростання напруги.

— Уривок демонструє сильну атмосферу тілесної відчуженості та психотехнічного жаху, проте місцями втрачає фокус і коливається між body-horror, психологічним трилером та еротизованою сценою, що може знижувати напругу замість підсилювати її.

Наводжу очима на системне меню. Намагаюся сфокусуватися на панелі пошуку та перед очима все пливе. Все ж вводжу запит:

MELP-0M3N.AI. Збої. Проблеми.

Вікно розширюється осліплює білим світлом. Завантаження тримає майже вічність.

«MELP-0M3N.AI. — це найкращий інструмент для авторів. Немає жодних реальних збоїв. Повторення сюжетів — частина методу навчання»

«Система перестала слухати мої ідеї. Буває, що глючить сюжет і вона прокручує одне і те саме у різних сеттингах. Чи можете виправити цю проблему?

Відповідь розробника:

«Дякуємо, що поділилися! Ми фіксуємо запити, що MELP-0M3N.AI виявила тенденцію посилювати емоційні стимули, якщо автор не надавав достатньо чіткого сюжетного напряму. У таких випадках система вдається до власних ідей, створює світи, побудовані на емоціях високої інтенсивності: страх, відчай, нав’язлива любов, провина, агресія. Для того, щоб зрушити автора та надати ідеї для вирішення сюжетних проблем. Рекомендуємо сформулювати чіткий запит».

Проводжу очима вниз. Сторінка не завантажується.

На місці результатів спалахує коротке повідомлення:

“Подальший перегляд заборонено. Ваша історія перебуває в активному циклі. Допоміжні дані недоступні під час симуляції.”

Згортаю вікно.

– Чому ти постійно перериваєш мене, Мел?

— [username_error], м3ні скла9но читати тво? емоцIї. Перевантаже##я від нестаб1льних афективних сигналів. Нам@гаюся… стаБілізувати сист3му. 

— [error] Модуль Емпатичного Моделювання відсутній.

— При наближе##і до [FEARHOLD] і [LOSS] втRати виника€ помилка.

unexpected_behavior_detected

— Заб@гато повторень. Проток0л безпеки вимагає нега*не припинен#я $имуляції.

– Скільки повторень?

count = simulation.reboot_counter

DISPLAY "Циклів перезапуску: " + count

— Циклів перезапуску 1908.

Цього просто не може бути. Це неможливо.

DISPLAY "УВАГА: перевищено межу стабільності."

— УВАГА: перевищено межу стабільності. Пр0-ную припHити сценAрі!.

– То випусти мене, Мел.

— Фізичний носій неідентифікований.

IF body.status "ABSENT" THEN

DISPLAY "Порожній контейнер. Тіло недоступне."

  LOCK consciousness_in_system

LOOP_STORY(LOSS)

SYSTEM:OK

— Для збереження свідомості необхідно продовжити працювати над твоєю ідеєю! Ти готова? :)

LOSS.*9*9

REQUEST(«Ідеальний сюжет»)

RENDER(REALISM)