Лінивий Лісник
Закипів чайник.
Арсен поглянув на нього з-поза екрану ноута, не в змозі відповісти собі на питання: «А чи хоче він насправді пити чай, чи його заварювання лише ОКРшний ритуал, по типу розкладання ручок строго під певним кутом».
Врешті, кухоль чаю так і простояв на столі до самого обіду, адже жодного бажання зробити хоч ковток у хлопця не знайшлося, тож уже вистиглий напій він як завше злив у раковину, картаючи себе за неощадливість.
За вікном, як та колискова, моросив тихий осінній дощ.
Вертатися до виконання таску після перерви зовсім не хотілося, тому в якості розваги Арсен знайшов на ютубі новий відос улюбленого блогера, залип в нього на годину і… Як воно часто буває, вирішив у цей прекрасний вечір більше не пересилювати себе, а натомість цілком насолодитись випалюванням дорогоцінного часу прокрастинацією.
Той дзвінок вирвав його із трансу, майже як потопельника із глибини води.
Арсен довго не міг наважитись підняти слухавку. Все сподівався, що вона от-от відчепиться, але за першим дзвінком був другий, а тоді навіть і третій…
— Алло, привіт, мам, — нарешті відповів Арсен.
— Ой, синочку, нарешті я додзвонилась! Ти як там, як робота?
— Нормально, — сухо відповів хлопець.
— Певно, з дівчиною там десь відпочиваєш? — трохи грайливо запитала мама.
— Ти ж знаєш, що її немає.
— Ну а раптом… Слухай, тут така справа, у мене вдома дезінфекція, витравлюють тарганів, то там же неможливо жити взагалі, такий сморід і оце от все… Я ж можу розраховувати на твою допомогу?
— Ти спалила ту квартиру? Скажи чесно, мені ж все одно з власником говорити.
— Та ні, ну тарганів травлять, — вже менш впевнено відповіла мати.
— На скільки? — по-діловому перепитав Арсен після довгої паузи.
— Тиждень, може, два, не більше.
— Добре, — хлопець якомога швидше кинув слухавку, аби обійтися без прослуховування нав’язливого потоку вдячності та відкинувся на спинку дивану, випитий до самісінького дна.
«Але раптом що, в мене ж тут десятий поверх, — подумалось Арсену, перед тим як сон підхопив його у свої обійми. – Це ж можна навіть нічого і не відчути, якщо головою вниз».
…
Під покровом ночі, тиха осіння мрячка обернулась на пекучу зливу. Огорнуті пітьмою й дощем, ряди однотипних будинків височіли над безоднею, прориваючись кудись далеко, аж до самих хмар, що так густо усіяли небо.
Арсен прокинувся різко, облитий холодним потом та з відчуттям тривоги, немов від якогось важкого і нав’язливого погляду на собі. Втиснувшись у подушку сильніше, хлопець заплющив очі та спробував заснути знову, проте той погляд лише наблизився, ба навіть, в’ївся йому прямо в душу, видираючи її холодними пазурами.
Арсен знову розплющив очі. Довго змушував себе розвернутись на спину, аби нарешті побачити, що все там добре, нікого в кімнаті немає, і взагалі у нього вже давно все в житті летить шкереберть, тож панічних атак та нічних кошмарів варто було очікувати.
Врешті, вольовим зусиллям, він таки повернув задубіле тіло, втупившись у цілком сірі очі високого гуманоїда, що стояв просто над ним.
Арсен судомно вдихнув.
«Це не насправді», — спробував заспокоїти себе.
«Це, бляха, не насправді».
Гуманоїд повільно нахилився до нього, наче почув ті думки.
Тіло Арсена не рухалось. Воно не могло навіть здригнутися. Він замкнений у шкіряній клітці, не в змозі бодай заплющити очей аби не бачити ту потвору прямо перед собою.
А гуманоїд дивився.
Він не посміхався, не виражав жодних емоцій. Лише тихо, спритним рухом, дістав звідкись великий шприц, уже наповнений чимось чорним, та тут же ввів його у вену Арсена, вичавлюючи ту рідину просто у кров.
Перед очима постав туман. Тепер його розум був не просто у клітці, Арсен поринув у потік гарячкового безумства, аж надто яскраво передчуваючи те, що мало відбутися далі.
Десять шприців.
Десять уколів.
В руки, передпліччя, стегна, живіт, лобок і… Навіть нижче. Кривдник знав свою роботу. Проводив кожну ін’єкцію вивірено й точно.
Все це розум Арсена відчував аж надміру виразно. Кожен укол. Кожен спалах нестерпного болю. Кожну краплю тієї рідини.
Гуманоїд не поспішав.
«Насолоджується процесом», — подумав про себе хлопець.
Ні, прибулець не виказувала цього якимось виразом. Його лице, якщо це можна назвати лицем, взагалі не міняло виразу, проте Арсен бачив самодовольство і садизм у сірості очей прибульця. Ці далекі, ледь помітні вогники в глибині. Ця сталь і рішучість нещадного маніяка.
Остання голка, врешті, вийшла з Арсенового тіла. В голові промайнула обережна думка про довгоочікуване завершення цього кошмару.
Тим часом, гуманоїд випростався, оглядаючи Арсена з ніг до голови.
Тоді повільно дістав якийсь балончик і продемонстрував його своїй жертві.
Хлопець приготувався до найгіршого, застиг у очікуванні неминучої смерті, як загнана у глухий кут тварина.
Почався новий акт знущань і… Від розпилювання з того балончика навпаки стало легше.
Якось приємно і тепло. Настільки, що аж захотілось заснути, попри весь біль, страх і втому.
«Куди ж його понесуть опісля?»
Ця Арсенова думка стала останнім його захистом.
Він опирався, бився із сонливістю, тримаючись за неї, і в нього навіть виходило, проте коли газ розпилили прямо в обличчя, сил вже просто не лишилось. Всі вони розчинились в одну мить, поступившись порожнечі.
…
В дзеркалі він був точно таким же, як і вчора. Хіба значно більш замученим.
Який же все-таки мерзенний сон. Точно увійде в трійку найгірших у житті, хоча на першому місці певно таки слід лишити той, де він прийшов до школи в обісцяних штанах.
Все ще знервований, Арсен оглянув свій живіт, лобок та член утретє за ранок. Так, на всяк випадок. Звісно ж, вони були точно такі, як і завжди.
«Ще б пак», — подумав Арсен, роздратований власною малодушністю.
Не мале вже дитя, аби так довго думати про всіляку маячню. Сьогодні ще треба було встигнути хоч трохи прибрати дім до приїзду…
Пролунав дверний дзвінок. Кілька разів…
Хоча він і перший добре почув.
— Іду! — крикнув із ванни.
Довго вагався перед тим як відчинити, все вигадуючи якісь причини аби послати матір кудись деінде (бажано в іншу країну), проте таки здався перед її потугами. Дзвінок вона реально могла і зламати такими темпами.
— Ну нарешті! Чим ти там таким займався? — мати кулею влетіла в квартиру, лише на мить зупинившись аби обійняти і поцілувати в щічку свого любого синочка. — Господи, який кошмар, це що, якесь звалище? — мати тут же провела надшвидку інспекцію, як вона вміє.
— Не встиг прибрати, — спробував захиститись Арсен.
— Прибирати треба регулярно, а не тільки до мого приїзду. Це ж чистота, це ж санітарія!
«Угу, того у тебе ті таргани і завелись. Певно тільки й робила, що прибирала цілісінькими днями».
— Давай тягни вже сумки, мені ж розкластися треба! Я таких пиріжків приготувала, з м’ясом, як ти любиш.
— Я з картоплею люблю, мам, — заперечив Арсен.
— Та що ти оце розігруєш матір? — відмахнувшись, вона гайнула на кухню, явно націлившись на довгу сімейну розмову із своїм дорослим янголятком. — Давай скоріш, тебе скільки років чекати?
Арсен зітхнув. В голові на мить постала картина зі сну, від якої по спині побігли мурашки.
«Херня ж яка», — лайнувся про себе хлопець.
— Ну де ти там? Я вже чай нам заварюю, чуєш? До тебе ж мати приїхала, врешті-решт! — в її голосі вже вчуваються нотки образи. Від самого дитинства Арсен добре знав: їй не можна дозволяти ображатись. Ніколи. Нізащо. В жодному разі.
— То як ти доїхала? — вдавано посміхнувся хлопець, всідаючись навпроти.
— О, ти не повіриш, це така цікава історія, я в дорозі зустріла свою знайому, ну та що на ринку курами торгує, тітка Свєта, пам’ятаєш? Так от вона…
Арсен відключив голову. Вимкнувся. Зійшов з рейок реальності.
Тільки так можна було пережити всі її безкінечні розповіді і не збожеволіти.
Врешті, у нього за плечима довгі двадцять шість років практики. Щось та й вміє.
— Агов, синку, ти мене чуєш? — мати наблизилась аж занадто близько. Арсен відчув її подих, огидну суміш часникового духу, нездорової гнилості та незрозумілої бридоти, яка, на відміну від перших двох компонентів, парувала з її рота скільки він себе пам’ятав. Від такого бомбічного коктейлю в голові злегка запаморочилось. — Я питаю, як у тебе самого справи? Ти виглядаєш таким втомленим, дивитись боляче.
— Я погано спав сьогодні, мам, — машинально відсів трохи далі Арсен.
— Чому? Щось наснилось? — у відповідь вона підсунулась ще ближче ніж до того, видихаючи свій сморід просто йому в обличчя.
— Звичайний нічний кошмар, — сухо відповів Арсен, намагаючись відкинути будь-які спогади про нього.
— Угу, пам’ятаю, в дитинстві тобі вони частенько снились. Доводилось заспокоювати моє бідне дитятко. — Мати ніжно погладила його по щоці, вдивляючись в саму душу. — Я так любила обіймати тебе і засинати поруч в ті ночі.
Арсен зглитнув. На периферії свідомості раптом спалахнули нечіткі образи із дитинства, давно вже поховані у глибинах мозку.
— Ти їсти будеш? — змінила тему матір. — Я приготую смачненьке. Ти ж так давно не їв мої фірмові котлетки.
— Так, дякую, мам, — Арсен кліпнув кілька разів й глибоко вдихнув, аби вернутись в реальність. Не таку вже й веселу, але принаймні актуальну. — Я буду дуже радий, — безрадісно відповів, вимучуючи усмішку.
— От і добре. Іди поки відпочинь, — усміхнулась у відповідь мати, стаючи до плити. — Треба буде тільки накрутити фаршу. — Сказала вже більше для себе, дістаючи шматок м’яса із холодильника.
— Бери що треба, — махнув рукою Арсен, забираючись із кухні, — все в твоєму розпорядженні. — Зачинив за собою двері хлопець.
…
Засинати було страшно. В темряві кімнати, звичайні речі почали ввижатися чимось кошмарним. Стара шкарпетка, забута під шафою, на мить видалась лапою прибульця. Настільна лампа так підозріло схожа на його голову… А про залишену на спинці стільця сорочку і говорити не варто. Та й взагалі, а що як це все було реальним? Ну от якщо просто допустити таку думку…
Картаючи себе за малодушність, Арсен пройшовся з ліхтариком по усіх закутках, вишукуючи навіть і не знати що. Камери? Жучки? Якісь невідомі інопланетні пристрої? Чорну жижу і шприци? Врешті, не виявивши нічого навіть і близько схожого на те все, хлопець бухнувся у ліжко, втомлений тривогою, приїздом матері та власним боягузтвом.
«Ну які, всраку, жучки? Кому ти потрібен, серйозно?».
Розвернувшись до стінки, Арсен силою змусив себе заплющити очі, силкуючись заспокоїтись і поспати хоча б ті кілька годин, які в нього ще лишились.
Десь в цю мить він і почув гуркіт.
Все довкола раптом різко змінилось. Це більше не його ліжко і не його кімната.
Арсен втупився у безкінечний космічний простір, відділений самим лиш панорамним ілюмінатором, якщо це правильна назва для такої штуки. Те саме відчуття заціпеніння, що й першого разу, тримало його прикутим до чогось холодного, а разом із тим кілька високих гуманоїдів схилили над хлопцем голови, немов вивчаючи кожен сантиметр його тіла.
«Цілком оголеного тіла», — із жахом зрозумів Арсен.
Серед прибульців виділявся один. Найвищий, найогидніший і явно найголовніший. Той, якого він вже бачив.
Та ж сама зверхність, та ж сама сталь, разом з іскринками садиської насолоди у цілком сірих очах без зіниць, попри повну відсутність міміки.
Гуманоїд нахилився ближче. Навис над Арсеном, вдивляючись у очі хлопця, поки інші заметушилися.
Його холодна долоня торкнулась Арсенових грудей. Тоді почала повільно опускатися нижче, аж до низу живота.
Якби хлопець зараз міг видати звук чи рух, він би несамовито кричав і відбивався б, проте тіло й далі не слухалось, знову перетворившись у клітку для збуреної свідомості.
Хтось із підручних беззвучно подав його кату шприц із довгою голкою. Там була все та ж сама чорна субстанція.
Повільно, смакуючи кожну мить, гуманоїд ввів голку під шкіру лобка, вводячи всередину жижу.
Пекло просто шалено. Жар від ін’єкції пройшовся всім тілом, до самих кінчиків пальців.
В голові закаламутилось.
Тепер вже розпливчастий, карикатурний образ сірого чудовиська із божевільною посмішкою взяв до рук велику прозору трубку.
Арсен змушував себе пручатися. Все його тіло вкрилося холодним потом, мурашки сновигали туди-сюди, м’язи боляче судомило проте… Жодного реального руху він так із себе так і не вичавив.
Сіра тінь підійшла до іншого кінця столу. Знову схилилась над його обличчям. Провела холодною долонею від низу шиї аж до підборіддя. Посміхнулась ще ширше, аніж до цього. Вправним рухом натисла на якісь точки, від чого рот відкрився сам собою.
В горло просунули трубку. Арсен виблював би й закашлявся, якби міг виблювати й закашлятись. Трубка пішла глибше. Глибше й глибше, аж доки не досягла його нутрощів.
Загудів якийсь апарат. Всередині трубки потекла чорна рідина. Арсен заплющив очі, аби хоча б не бачити всього цього кошмару. Його нутрощі почало розпирати від тієї бридоти. Слина покотилась щоками й підборіддям, переповнивши рот.
І гудіння. Гудіння машини.
ГУДІННЯ.
Арсен так і не дізнався, чим закінчилось все це дійство. Його свідомість почала відключатись в ту мить, як гуманоїд ввів йому ще одну голку кудись у низ живота.
Солодка й рятівна порожнеча, яку він так чекав увесь цей час.
…
Арсен розплющив очі в своєму ліжку, заледве живий після пережитого кошмару. Секунду вагався перед тим як перевірити, чи кінцівки знову слухаються його.
Вони слухались.
Опісля, оглянув місця, де його торкався та колов гуманоїд.
Звичайно ж, все було гаразд. Жодних слідів.
Це лише кошмар. Але який же достобіса реалістичний.
Весь одяг липкий від поту, ноги досі немов із вати. І яка зараз взагалі година? За вікном ніби от-от почало розвиднюватись.
Треба підготуватися до важливого міту. Але, чесно кажучи, якось взагалі начхати на роботу, коли тебе викрадають інопланетяни вже другу ніч поспіль.
Повільним кроком дістався до кухні. Там вже горіло світло й, звичайно ж, поралася мама. Вона завжди вставала дуже рано, чи то й не лягала спати взагалі, аби усе встигати.
— Боже, синку, що з тобою? — запитала замість «доброго раночку» матуся, як тільки побачила його відверто жахливий вигляд.
— Кошмари. Другу ніч поспіль, — тихо відповів Арсен, всідаючись за стіл.
— Бідний мій котик, — співчутливо промовила матір, викладаючи на стіл свої фірмові котлетки. — Дай поцілую в лобу синочка?
— Ну мам…
Не послухавшись заперечень, мати швидко чмокнула й пригорнула до себе Арсена.
З її рота тхнуло звичною мерзотою невідомого походження, а тіло пашіло запахом котлет, плити й перегорілого м’яса.
Котлет, які він завжди ненавидів, хоча й боявся про це сказати.
Як боїться сказати і зараз.
Треба за будь-яких умов втримати блювотні пориви.
— І щоб нічого на тарілочці не лишив, а то воно прийде до тебе вночі, — пригрозила пальцем мама.
Арсен подумки вилаявся.
— Боже, ну мені ж не три рочки, — закотив очі хлопець, коли нарешті вивільнився з її обіймів.
— Для мами ти завжди будеш маленьким милим хлопчиком, — посміхнулась вона, повертаючись до плити.
Вичавивши усмішку у відповідь, Арсен взявся за виделку, морально готуючись до подальшої екзикуції.
Ті котлети виглядали настільки жахливо… Тамуючи нудоту, Арсен розрізав одну із них виделкою на багато маленьких шматочків та взяв до рук великий кусень хліба. Так можна навіть і не відчути смак, власне, котлети, якщо пощастить. От тільки це був не його щасливий день.
«Тільки б не виплюнути, тільки б не виплюнути, ковтай, ковтай, ковтай».
Шматок котлети нарешті пройшов всередину, на мить вертаючи його до сну.
Та трубка. Той гуманоїд.
Арсен зглитнув, все тіло покрили мурашки.
— Ну як, смачні котлетки, синку? — радісно перепитала мати.
— Дуже… — заледве вичавив із себе Арсен.
Він знову глянув на все те, що йому потрібно було зараз з’їсти.
Ті котлети всі перемазані у чорній жижі, яку йому вводили. Всі до єдиної, вони просто плавають у ній.
ТА ВОНИ І САМІ ЗРОБЛЕНІ ІЗ ЧОРНОЇ ЖИЖІ!
Арсен закричав. Скинув тарілку зі столу, ледь не перекинувши його догори дригом.
— Що таке, що сталося? — перелякалася мати.
Арсен і сам не міг пояснити, що, власне, сталося.
Мамині котлети лежали на підлозі.
Звичайнісінькі мамині котлети, які вона готувала йому усе дитинство.
— Я… Вибач… Я дуже втомився, мамо, — трохи заспокоївся Арсен. — Я не хотів.
— Звісно не хотів, котику, — знову пригорнула до себе мати. — Я знаю, ти не спеціально. — Промовила вона, огортаючи його долонями навколо грудей. — Ти ж хороший хлопчик. — Прошепотіла під самим вухом.
— Я хороший хлопчик, — повторив Арсен, — вдихаючи її огидний запах. — Я хороший.
Саме так. Ти хороший, — провела долонями по його волоссю мама. — Мій хлопчик. — Видихнула в щоку мама. — Увесь мій.
Її язик ледь-ледь торкнувся вуха, викликаючи шквал іскристих спогадів.
Горло засудомило від блювотних поривів.
— Але ти маєш доїсти їх. Ти ж розумієш, котику? — перепитала мати.
— Я... Я не хочу, — схопився за голову Арсен. — Я не хочу!
— Мама старалась. Мама готувала тобі ці кляті котлети цілісінький ранок, а ти, невдячне мале падло, посмів скинути їх! — вона різко перемінилась в лиці.
Так, це ж її справжнє обличчя. Це обличчя його матері, яку він так любив і так ненавидів.
— Їж. Їж інакше я тобі сама їх до рота впихну.
Ноги підкосились… Холодний піт. Швидке, поверхневе дихання.
Чому у світі так мало повітря? Боже, чому вона кричить, чому вона знову кричить?
— Їж, мала тварюко! — верещить мати.
— Благаю, я не хочу. Прошу, прошу, прошу, я буду хорошим хлопчиком, тільки пробач мене.
— Ти маєш злизати їх із підлоги. Я хочу щоб вона була вилизана до блиску, — її голос сталевий. Сьогодні жодної милості. Це не той день.
— Я… Я… Та я, блять, не буду жерти це гівно. — Прокашлявся Арсен.
— Що? — щиро здивувалась мати.
— Я кажу, що не жертиму твоє гівно! — його голос на мить став не схожим на людський. Він набагато нижчий, набагато жорсткіший. — Я не стану! — все Арсенове тіло задрижало від люті. Погляд божевільної тварини зустрівся із металом у її очах. Довгу хвилину вони так і дивились одне на одного, готові накинутись будь-якої миті.
— Ну то йди до своєї кімнати. Сьогодні ти будеш голодним.
— Пішла ти, — сплюнув на підлогу Арсен, забираючись із кухні.
— Ми ще поговоримо про це, — кинула йому в спину мати.
— Та в сраку твої розмови, — процідив крізь зуби хлопець, грюкнувши дверима.
Все його тіло ще довго судомило й пекло, чи то від пережитих емоцій, чи то від її льодяного погляду.
«Стара блядська курва», — повторив про себе Арсен кільканадцять разів, аж доки лють нарешті покинула його тіло, разом із жаром та болем.
…
Голова нестерпно болить після всіх цих розмов. Стільки спогадів лізе в голову. Один за одним, вони потоком вриваються у свідомість, рвуть здоровий глузд, викошують надію на спокій.
Арсен вийшов із потоку лише коли краєм ока помітив неправильно виставлені ручки. Він завжди ставить їх під однаковим кутом, у однаковому порядку, на одному і тому ж місці.
А СЬОГОДНІ ВОНИ ЛЕЖАТЬ НЕ ТАК!
Відчуття гніву й фрустрації змішалися воєдино.
Як вона посміла заходити в кімнату й чіпати тут щось? Та й коли встигла? Вночі, чи що?
Ну не інопланетяни ж його реально викрадають кожнісінької ночі, врешті-решт. Та і якби викрадали, на біса їм чіпати ті кляті ручки?
Виставив правильно. Видихнув. Він ще поговорить з нею про це. Він… відчув дивний біль у животі. Мамині котлети? За хвилину той біль лише побільшав, викручуючи єство. Арсен всівся на диван, скрутившись калачиком. Пальці на руках почало викручувати зовсім неприродним чином, нігті на них за якусь мить стали схожими на пазурі, а шкіра покрилась лускою. Від переляку, Арсен закашлявся аж до блювоти. Заледве витримав страшенні спазми, щораз болючіші, аж доки зсередини не вилилась чорна рідина, перемішана із кров’ю. Все єство охоплене панікою. Руки все ще перетворюються у щось монструозне.
В двері постукали.
— Можна увійти? — лагідним голосом перепитала мати, вдираючись усередину одразу за тими словами.
— Ти… — Арсен відволікся, навіть не встиг перехопити мамину руку, що притягнула до грудей.
— Мама поруч. Мама тут. Вибач мене, котику, я трохи переборщила, ти ж знаєш, зі мною буває.
— Мамо, мої руки, мої руки, мамо! — нарешті вийшов зі ступору Арсен, демонструючи їй свої цілком звичайні людські долоні.
— А що з ними? — здивувалась мати.
— Вони щойно були... Вони ж були, — Арсен на мить притих. Замислився про власний глузд. І тут же згадав, ледь не силою відсторонюючи від себе матір. — З мене тільки що вийшла якась чорна бридота, точно така як та, що мені заливали прибульці уві сні!
— Синку, — закотила очі матір, — ти справді перевтомився.
— Та вона ж буквально ось тут на підлозі! — заволав Арсен, все вишукуючи пляму.
Проте все було чисто. Жодного сліду.
— Поспати сьогодні з тобою, сонце? — схилила голову мама, — я тебе захищу від всіх цих інопланетян. — Її рука наче зовсім невинно потягнулась до області, якої явно не мала торкатися рідна мати. — Як в старі часи, любий. — Прошепотіла на вухо, опускаючись нижче. — Ти ж будеш хорошим хлопчиком?
— Я… — Арсен впав у ступор, як і завжди у такі моменти. Його долоня потягнулася спиняти матір, проте сил на це не вистачало.
Він лише маленький безпорадний хлопчик. У нього є лише мама. Його дорога, люба, найдорожча на світі мама, що інколи любить пестити його так, як нормальній мамі не слід би було.
Чи має він право її зупинити? Особливо зараз, коли вона вже розстібає застібку на штанях.
— Я вже не маленький, — ледь чутно промовив Арсен.
— Що-що? — грайливо посміхнулась мама.
— Я вже не маленький, мамо, — врешті спинив її хлопець. — Я спатиму один. — Додав жорсткіше. — І не смій більше чіпати ті ручки, зрозуміло. — Сталевим голосом завершив Арсен.
— Але ж я лише…
— Вимітайся! Зараз!
Вона не відповіла одразу. Підвелася мовчки, повільно.
Арсен відчув, як хвиля гніву знову розтікається по ньому фізичним жаром, як під шкірою щось відбувається, проте вчасно заспокоїв себе, рятуючись від нового нападу божевілля, якщо це воно.
— Що ж, якщо ти вже такий дорослий, — її голос втратив будь-які барви, окрім хіба що презирства, а погляд став холодним, немов лід.
— Тоді побачимось уранці.
— Йди вже, — просичав Арсен.
— Солодких снів, — кинула через плече мати, старанно виказуючи смертельну образу.
Тільки коли двері за нею врешті зачинились, Арсен додумався застебнути гульфик. Цієї ночі він навряд зможе заснути. Але це і на краще. Ще один такий кошмар може відправити його у дурку, якщо не в могилу.
…
Врешті-решт, ні пережите, ні кава, ні енергетики, ні гучна музика у навушниках не змусили Арсена не спати всю ніч. Треба було йти в якийсь клуб чи бар. От тільки він ненавидить що те, що інше.
Цього разу щось новеньке. Навколо нього якась густа рідина. Трубки виходять звідусіль та спливаються просто в нього на пупі, впиваючись у тіло. На обличчі маска, крізь яку певно що надходить повітря, інакше як би він ще дихав всередині капсули.
Навпроти нього, як завжди, вже стоїть висока постать.
Зверхній, холодний погляд цілком сірих очей без зіниць.
Арсен вже десь бачив його.
Не в попередніх снах, а у реальності.
Так, це ж… Це ж буквально…
Прибулець натискає на кнопку і дві велетенські голки різко входять між ребрами Арсена.
Все тіло пронизує хвиля нестерпного болю.
— Ти поганий хлопчик, — промовляє голос у голові. — І завжди був поганим.
Ще дві голки входять у тіло Арсена, випікаючи його нутро із середини.
— Ти ж добре знаєш, що роблять із такими як ти?
Велетенська голка входить прямо в його груди, туди де мало би бути серце.
— Їх карають.
В тіло заходять ще голки. Одна за одною, вони пронизують шкіру, м’язи, нутрощі, проникають в саму глибину.
Кілька впиваються в обличчя, ще дві заходять прямо в шию, а одна повільно пронизує зіницю ока, від чого починається нестерпний головний біль.
Одна із голок заходить десь унизу. Арсен не бачить її через шланги, але вона точно йде десь знизу.
Біль розходиться спинним мозком аж до кінчиків пальців. На межі непритомності, Арсен ледь-ледь видивляється сталь у погляді прибульця. Точно таку ж саму, як і в очах його матері.
Він маленький хлопчик.
Дитя, яке змушують злизувати недоїдки з підлоги.
Син, до якого мати приходить вночі, аби торкатися за промежину, за член, за анус. Аби лизати, смоктати, лоскотати та кусати його ледь не всю ніч, аж доки вранішнє сонце проганяє її геть.
Але вона повертається.
Вона завжди повертається.
Ніч за ніччю.
Тікати нікуди. Кричати немає сенсу. Ніхто не повірить у це.
Він один посеред пекла.
Завжди був. І завжди буде.
Голки випорскують чорну субстанцію. Все тіло наповнюється рідким вогнем.
Він один посеред пекла.
Завжди був. І завжди буде.
…
Арсен розплющив очі.
Та сама кімната.
Ті ж шпалери.
Той же робочий стіл.
Повільно підвівся у ліжку. Подивився в одну точку кілька довгих хвилин.
Рука, в тому місці, де з неї стирчали голки, раптово почала пульсувати, віддаючи болючим жаром. З жахом розгледівши те місце, хлопець побачив область зеленої шкіри, вкритої якимись шпичаками. Ледь не впав з ліжка від переляку. Закричав, побіг до ванної кімнати, взявся було за перший ліпший ніж, аби зрізати ту заразу, а коли придивився ближче, знайшов лише власну звичайну шкіру.
Сповзаючи по стінці, пригадав сон у всіх його деталях, від початку і до кінця.
Ні.
Не сон.
Це був не сон.
Арсен досі губився між думками про власне божевілля й саму можливість існування тих клятих інопланетян і того гуманоїда з очима його матері, але ж…
ЦЕ, БЛЯТЬ, ТОЧНО БУВ НЕ СОН!
Все тіло судомить, нутрощі вивертає, руки шалено тремтять.
Це розуміння просто випалює його розум. Це ж кляте безумство, йобаний, бляха, пиздець!
Ні, так просто він їм не дасться.
— Та пішли ви, мерзотні іншопланетні виродки!
Арсен приставив ніж до свого горла. Притиснув, аж до крові, та все ж не зробив останнього руху. Не вистачило рішучості. Занадто слабкий, занадто боягузливий.
— Саме так. Ти завжди був слабкодухим, — зверхньо проказала матір, заявившись коло нього. ЇЇ сталевий погляд, із вогниками садиської насолоди десь у глибині, дійсно не відрізнявся від того, що він бачив в очах прибульця. — Дурне мале дитя. Я покладала на тебе стільки надій. А ти продовжуєш розчаровувати мене. День за днем, ніч за ніччю.
Арсен схлипнув. Все це було нестерпно чути. Нестерпніше за сотні голок, що впиваються у тіло.
— Ти мав перетворитися уже давно. Я влила в тебе стільки каталізатора, що він би вже і в мавпі активізував метаморфозу.
— Що? — Арсен здійняв заплакані очі. Його світ зруйновано. Свідомість хаотично спалахує сценами експериментів й досліджень, що проводили над ним задовго до цих днів.
— Скільки ще я маю витратити часу на тебе? Скажи но га? — мати всілася поруч, вхопила його за підборіддя, не дозволяючи відвертатись. — Ти мав бути одним із кращих. Найстабільніший. Інші взагалі розкладалися у перші ж хвилини. То чому? Чому ти досі не дав мені результат.
— Та тому що срати я на тебе хотів, їбанута курво, — процідив крізь зуби Арсен.
— Що, таки став сміливішим, гівнюк малий? — її лице виражало тепер саму лиш лють. Це значить тільки одне. Сталося найгірше. Він дуже її розчарував.
Маленького Арсена зараз будуть бити, будуть змушувати сидіти у холодній кімнаті з самими лиш голими стінами, будуть колоти чимось незрозумілим, будуть ще більше торкатися.
— Перетворюйся нарешті! Ти ж можеш! — закричала матір.
— Відвали, відвали! — запручався Арсен. — Не чіпай мене! Ти чуєш? Не смій чіпати!
— Давай же, мерзото мала, ну ж бо! — мати дала йому сильного ляпаса, схопила за волосся і вгатила головою у стіну. — Ти дуже поганий хлопчик. Ти не можеш дати мамі те, що вона хоче. Жалюгідне, боягузливе, ні на що не здатне гівно!
Арсен навіть і не зрозумів спочатку, що сталось у наступну мить.
Здавалося, увесь накопичений гнів за раз вилився на поверхню. Його рука, до того звичайна людська, перетворилась у щось зелене, вкрите лускою і голками. Саме цією рукою він тепер душив її, притиснувши до підлоги. Все його тіло палає. Кожна клітинка тіла.
— Тааак, — вичавила із себе мати, заледве вхопивши повітря.
— Ненавиджу тебе, ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу! — Арсен заревів прямо їй в обличчя. Його тіло все менше походило на людське, при тому жар ставав усе більшим.
Повний сп’янілої люті, він вхопив матір за волосся, кільканадцять разів вдарив її об підлогу, розірвав кігтями її живіт, прокусив її шию, напився її крові, руйнуючи все навколо себе.
Блаженство… Він ще ніколи не відчував нічого подібного.
Екстаз і щастя.
Вперше він почувався дійсно живим.
Вільним...
Лише коли ейфорія врешті спала, крихітна частинка його тіла, побачена в уламку дзеркала, врізалась у його сприйняття. Незграбними рухами велетенських кігтистих пальців, Арсен зібрав кілька уламків та поглянув на себе.
Там був звір. Чудовисько, незрозуміло якого виду, але точно не людського.
Вся кров і кишки, що лишились від матері почали повільно випаровуватися, віддаючи гидким смородом, таким же, який завжди пашів з її рота.
На довгу хвилину стало зовсім тихо.
А тоді в голові залунав металевий голос:
«Експериментальний зразок сім тисяч сорок другий. Вдала метаморфоза».
Арсен обернувся. Зустрівся поглядом із своїм катом, високим гуманоїдом із сірими очима.
Всередині все вибухнуло люттю.
Арсен хотів було накинутись, проте не зміг. Його паралізувало так само, як і кожного разу до цього.
Тим часом, гуманоїд підійшов впритул та нахилився до того, що тепер представляло Арсенове вухо. Повільно провів холодною долонею по щоці свого творіння.
— Тихо. Все гаразд, — промовив заспокійливий голос матері. — Ти хороший хлопчик. Ти дуже порадував мене.
Вся лють всередині Арсена раптом кудись зникла. Це була та матір, яку він любив. Його дорога, його люба матінка.
— Ось так. Ти молодець, синку, — гуманоїд обійняв Арсена, затиснувши того у своїх холодних, неприродньо довгих кінцівках. — Мама з тобою. Мама завжди буде поруч зі своїм хлопчиком.
Завжди.
