Недалекий Хірург
Максим побачив те оголошення тільки тому, що вчасно вирішив погортати новини. Останнім часом він відкривав Facebook частіше, а подеколи й заходив у Twitter (хоча, будемо чесні, у нього заходять хіба що політики або люди, які забули пароль від нормальних мереж). Минулі місяці він взагалі почав шукати будь-яку можливість вхопитися за життя, можливо, через те, що попередня спроба вислизнула від нього так само легко, як щойно спіймана риба з рук.
Після тієї останньої розмови з начальником — пів року тому, здається, шістнадцятого лютого, коли по офісу тягло тим смердючим кавовим автоматом — Макс і почав шукати ту можливість. А чи не шукав він її раніше? Навіть коли ще почесно відпрацьовував свої години, штампуючи зранку до вечора ті кляті сайти (мов китайська дитина, яку забрали від батьків та влаштували на роботу). Певною мірою шукав. Але, як і більшість робітників на будь-якій роботі, коли не лишалося інших варіантів, мусив змиритися з долею.
Той заголовок у Facebook починався великими літерами: ЖНЕЦЬ ЗАЖДЕ, А ВРОЖАЙ — НІ. Капслок, крик, ніби тобі у вухо встромили гучномовець, попереджуючи, що з’явилася ця можливість. Іронія аж дзвеніла в повітрі. Бо коли він, бувши юним хирляком тікав із батькового дому, то обіцяв — ні, клявся — що більше ніколи не матиме нічого спільного зі збиранням врожаю, землею, комбайнами, пилюкою й батьковим «потерпи ще чучуть». Так воно й було. Принаймні, до того клятого оголошення, від якого тепер не було змоги відмовитися.
У лютому він звільнився з роботи. Макс не збирався чекати, коли його начальник Роман — той самий шепелявий педик, який вважав себе офісним Наполеоном Бонапартом (з точністю до свого росту) — спроможеться нарешті викинути його. Максим зробив це сам. Через власну гордовитість, звісно. А хтось же має бути мужиком у цьому житті, правда?
Його робота вебдизайнером приносила мізерний прибуток і жодної премії від компанії «GRA Agency». Його важка робота щодня кипіла над проєктами вебдизайнів та в айдентиці — нескінченні moodboard-и, колірні палітри, UI-мокапи, ділові презентації для клієнтів, де кожен бісовий піксель мав значення.
Тієї клятої дати — 16 лютого — Максим нічого не підозрюючи (і якби знав, трясця, додумався б випити міцнішу каву), верстав черговий сайт. Працював, як завжди: старанно, прискіпливо до найменших деталей, з тим тупим відчуттям, що його талантом хтось витирає ноги.
І тут у кабінет з тією своєю дурнуватою шкандибою увірвався його величність — пан Роман, носій вищого звання дизайну, естетики та, мабуть, найбільш дратівливого начальника, (його істинне почесне звання).
— Макшимку-у, як там процвітає робота? — прошипів він, уже зависаючи над спинкою крісла так низько, ніби зараз вгризеться йому в плече.
Часом у Максима виникала мерзотна підозра, що він самого Романа… ну, якось збуджує. Бо інакше навіщо той кожного разу підходив так близько? Це вже давно не схоже на контроль робочого процесу; скоріше це якийсь темний фетишистський потяг домінування, щось на кшталт сублімації.
— Пане Романе, майже готово, — Максим підсунув йому планшет, майже без бажання зацідити ним йому в пику.
— Макше-е… — протягнув той, влаштовуючись дупою на край Максового столу, немов на трон, — це фігово. Цей шрифт будуть викориштовувати хіба вчителі на швоїх презентаціях у школі.
— Що? — Максим навіть не стримав тон. — Погляньте на плавність анімації, тут жодних фризів тексту. Це ж…. це ж нормально!?
І в голові вже промайнуло: якщо цей козел такий геній, хай сам бере планшет і шукає свій (найфанташтичніший) шрифт у його мрії. Може, йому підійде «Forum». Особливо його буква «І». Гарна така. Гладенька. Він з великим задоволенням запхав би її Роману в гузно.
— Давай я тобі відкрию одну прошту іштину, — Роман нагнувся ближче, надто інтимно; здавалося, він отримував кайф від такої близькості, відчуваючи чужу втому. — Одну, таку філошофічну.
Макс промовчав. Бо якщо щось і могло зіпсувати цей день більше, ніж сам Роман, то це був Роман, який починає філософувати.
— Знаєш, — він ледве не сказав шнаєш, тож доклав зусиль на початку, — індивід рошчиняєтьшя в колективі швидше, ніж думає.
Максим досі не тямив, що той верзе.
— Якшо проштіше, — видихнув Роман, — ти цей індивід. У тебе виходить ну, прошто фанташтично! Але ти відгородуєшся від ошновного плану колективу. Тямиш?
— І що ви хочете цим сказати?
— Що тобі треба працювати з ушіма. Чітко й послідовно. Без цих… — він розвів руками, — твоїх польотів. Оʼкей, ти вже довів, шо ти унікальний, браво блін. Дошить.
Терпіння Максима напружилося, як перетягнута струна. Ще трохи — і він таки зарядить планшетом йому поміж очі.
— Моя колишня була ще тією курвою, — продовжив начальник уже тихіше, — але мала бішову рацію. Жінки обирають не одинокого шамця, який пливе проти течії. З ним вони макшимум захочуть разок поштрибати, це макшимум. А потім побіжать до якогось тюхтія-бухгалтера. Бо він — надійний. Їм треба штіна, а не шипаста гілляка. І це, любчику мій, не любов. Це бляха біологія.
— Ви зараз вчите мене, як знайти собі подругу для…?
— Ні, блін! — Роман геть виплюнув повітря. — Хотів шказати, шо ти маєш плисти по течії. Як у-ші. І робити… — він вдихнув так, ніби готується ревіти, — ЯК ШКАЖУ Я.
Максим здригнувся, наче доторкнулися крижаними руками до його голої спини.
Кабінет затих.
Навіть технічне обладнання перестало гудіти. Роман тим часом зіслизнув із краю столу, хруснувши коліном (вельми приємно, якщо чесно), і почвалав до свого кабінету. Маленький король маленького офісу, який вважав себе розумнішим за Річарда Докінза.
І це була їхня остання розмова.
Зробив цьому покидьку послугу, забравши свої речі зі «штолу» (столу, але так його назвав Роман, через свою шепелявість), Макс склав речі у портфель, і востаннє зайшов до кабінету начальника:
— Фарту масті, я йду.
І вийшов, не грюкнувши дверима — а шкода, бо ефект був би шолодший.
Правда, дуже дивно коли все життя мріяв, жеврів цією роботою — аж до обвуглення пальців — а зараз відчайдушно брязнув дверима офісу, звівши кінці з кінцями нормальні зв'язки з «GRA Agency». Тепер, після цього його рішення, у житті настала справжня ентропія, яку було важко залатати.
Тієї ж весни, як би йому не хотілося, але він мусив повернутися до батькової спадщини — поля. Хтось би назвав це РОДИННИМ КОРІННЯМ, втім Максим це вважав мозолем, вельми потрібним мозолем, навіть якщо тікаєш від нього десятиріччя.
Він планував посіяти пшеницю восени, а вже влітку, після жнив, хоч трохи піднятися на продажах фермерського ринку. Продаючи власне зерно ти отримуєш чисту ціну без посередників; гроші лягають прямо до кишені (і ніякий Роман не посміє вказувати, скільки тобі «мало б вистачити» на місяць). Тож чому не спробувати бодай якусь можливість, коли все закотилося в таке глибоке гузно, що навіть світла не видно.
Цього спекотного літа — а спека була така, що асфальт скидався на липке жиле — він нарешті натрапив на номер одного з комбайнерів з тим оголошенням, яке здавалося йому збіса метафоричним.
ЖНЕЦЬ ЗАЖДЕ, А ВРОЖАЙ — НІ.
А чи не так? Хіба не правда? Він вирішив, що настав час збирати плоди матінки землі. Врожай, який він посіяв, як і планувалося — восени, коли поставив крапку в офісі, плюнувши на ту їхню корпоративну мораль, а хотілося — Романові в лице, Макс вирішив, що поле давно зачекалось на свій момент.
Сьогодні ввечері цей момент прийде.
Тільки-но він приїхав сюди, коли поле готувалося до літнього вечора, Максим знову впіймав себе на тій самій думці, яка вгризлася в нього ще з дитинства: уночі поле дихало.
Поле не хиталося від вітру — просто нахилялося в такт тисячам інших колосків. Ніби щось невидиме періодично проводило рукою по пшениці. Вона прогиналася та шелестіла — втім, якщо прислухатися уважно, це був далеко не шелест; тисячі сухих язиків, які проростали з-під землі, шепотіли таємниці, зрозуміти які, було підвладно лиш самому полю. Свідомість відмовлялася сприймати їхній сенс, адже й без того по тілу бігали мурахи.
Макс розумів цю мову ще змалку, радше здогадувався, про що йдеться. Коли батько привозив його сюди, він вчився розуміти поле. І тоді він збагнув, що це не місце, де росте пшениця. Воно щось пам’ятає. І щось завжди хоче. Якщо достатньо довго тут стояти, відкинути за тло свідомості все те, другорядне, зосередившись на полі, тоді воно оживало.
Завжди.
Хвилин зо п’ять тому літнє сонце поповзло за горизонт, наче втомилося дивитися на поле, залишивши його під нагляд місяця. Ті останні промені скидалися на відблиск золотої колісниці Геліоса, який, здавалося, махнув рукою й сказав:
«Та йдіть ви всі», — і провалився за хмари, передавши чергування Селені.
Максиму увірвався терпець стовбичити тут, адже як тільки настав вечір, для нього відкрилася скриня з болючими спогадами.
— Я щас задубію тут, бляха! — буркнув він у бік пшениці, ніби вона була до цього причетна.
Температура падала просто на очах: липень липнем, а повітря різало, мов середина жовтня. Таке відчуття, що хтось крутанув невидимий термостат і вирішив пожартувати, зменшивши градуси до «спробуй не застудись». Максим, як на зло, вдягнув тонкі штани «Adidas» і легку вітрівку, яка захищала від холоду приблизно так, як дірява парасолька у зливу.
Він тремтів, але не сильно, так собі, як старенький двигун, який намагаються завести після зими — двигун, що ще не впевнений, працювати йому, чи, може, здохнути на місці. Промерзаючи наскрізь, Максим думав про те ж саме: чи приїде той клятий комбайнер? Чи, може, він теж, як місяць, вирішив сьогодні втекти якомога далі?
«Якого дідька я взагалі тут роблю?» — ця думка мигала в голові, як неонова вивіска нічного магазину, що раз через раз зависає, спалахує й знову блимає, пропонуючи йому забратися звідси геть.
Чи він, бува, не перший власник поля, якому будуть молотити пшеницю в сутінках під ліхтарем телефону? А той комбайнер, мабуть, був із десятка тих бовдурів, які щиро вважають, що молотити вночі — це нормальна ділова пропозиція.
«Аби цей мудак узагалі приїхав».
Він знову потягнувся до кишені, щоб дістати телефон, такий собі мізерний світлячок екрана, який Максим ґвалтував кожні пʼять хвилин, дізнатися, чи не телефонував йому раптом той дивак.
— Я йому двадцять хвилин тому дзвонив! Де цього довбодзьоба чорти носять? — гаркнув він собі під ніс. Сказав це так тихенько, наче боявся привернути увагу пшениці. Бо поле чує. Він це знав.
Чорт забирай, він знав це з дитинства.
Подумки в голові він відмотав останню розмову з комбайнером. Чоловік на тому кінці був чемним аж до нудоти: перепрошував, обіцяв «скоро буду у вас», сипав якимись бонусами, ніби він продавець «ЕПІЦЕНТРУ», а не мужик на комбайні. П’ятдесят відсотків знижки. ПʼЯТДЕСЯТ. Слухалося це тоді так солодко, що думка аж пискнула від радості.
«Тільки півтори штуки за молотіння, мужик, та я тебе хоч до ранку чекатиму!» — раділа та думка, ще теплою, коли сонце не вмерло за обрієм і холод не впивався у шкіру.
Тепер — не раділа. Тепер думка сиділа десь нижче живота й бурчала, як голодний пес.
— Холєра… — видихнув Максим. — Краще вже завтра переплатити й змолотити за три.
Він знову натис на номер комбайнера, наче в надії, що цього разу той таки візьме слухавку. Пальці, вже напівзамерзлі, твердо клацнули по екрану. Телефон зворушливо блимнув, подумав три секунди — і виплюнув холодним, байдужим голосом:
— Отакої, абонент поза зоною дося… — Максим рвучко відсунув телефон, ніби той вкусив.
— В пизду тебе, — вирвалося з нього. — Я додому.
Він розвернувся до свого сірого приятеля — BMW E36, що скромно, майже покірно, чатував на узбіччі, ніби старий друзяка пес, який знав напевне: хазяїн зараз повернеться.
Машина залишається чимось постійним у його житті; єдина, яка не підводить. Купив її у двадцять три роки. «Бери, не пошкодуєш», сказав тоді товариш. І, чорт забирай, той як завжди мав рацію: шостий рік Сірий вірно служить йому, не скаржачись, не показуючи свої примхи.
Максим дістав ключі й відкрив дверцята.
Сірий — так він його називав — дружньо підморгнув жовтими очима фар; короткий спалах, що ніби казав «Ну давай, сідай уже, досить тобі там із тим полем розмовляти».
Двері клацнули — і звук пшениці, той шепіт сухих язиків, той нервовий подих поля відрізало від його вух. Максим вперше за вечір відчув себе хоч трішки в безпеці.
Нарешті в салоні було просто тихо. Так само тихо, як у його житті після звільнення. Тішили тільки дві речі: у його житті більше не було Романа та тих корпоративних зустрічей, де всі удають, що вони одна команда, хоча кожен тягне ковдру на себе.
Бути вебдизайнером було його найзаповітнішою мрією. А тепер повернувся до колишнього «ФЕМІЛІ БІЗНЕСУ», паралельно подаючи каву й борщ у ролі простого офіціанта, — і це, щоб його собака вкусив, було найбільшим приниженням у його житті.
Виявилося, що навіть у XXI столітті боги не втратили почуття гумору. Можливо, покійний батько — величезний фанат грецької міфології, той, хто читав йому міфи замість казок Братів Грімм — підіслав богиню Деметру; ту саму, що не любить, коли її дітей забирає місто, приклеюючи до офісного крісла. Вона перемогла: він знову повертається сюди, щоправда, періодично. Ніби рідне село прив'язане до нього. Або він прив’язаний до села.
До поля.
Стоячи назовні, він у тому шелесті він чув голос Деметри:
«Бачиш, синку, без батькового поля — ти ніхто».
Він стис кермо — міцно, до побілілих кісточок, — так, як завжди це робив, коли емоції підповзали до горла й силкувалися вирватися назовні. Перед ним розкинулося нічне поле, тихе, але живе; стебла пшениці знову здригалися, повторюючи циклічно той рух.
Максим дістав ключі, вставив у замок запалювання й повернув.
Сірий — ну що він там завжди про нього казав? Що той ніколи, нізащо його не підводив уже який рік поспіль, сумлінно возячи його зад із міста до села?
Та сьогодні, після короткого, хрипкого нападу «кашлю», що долетів з-під капота, було схоже, ніби машина натякала на лікарняні.
Чути було лише, як стартер б’ється за його надію — ТУР-ТУР-ТУР — намагаючись схопити бодай іскру життя; але мотор тільки сухо відхаркувався, ніби дідуган, який бачив уже достатньо й не збирався підійматися серед ночі.
— Бляха! Ну чому в мене все завжди через сраку?! — він притулив чоло до керма, вдавлюючи в себе бурю емоцій, щоб не вибухнути тут же, на узбіччі, перед полем і мертвим голосом пшениці.
Максим виліз із машини, ступивши знову до поля, яке зустріло його тим самим тихим, ледь відчутним шепотом.
Він відчинив капот.
Макс став над мотором з розумним виглядом, але розгубленим всередині. Максим належав до того роду людей, яких називають теоретиками, а простіше — диванними механіками; він міг розповісти, як працює будь-який двигун внутрішнього згоряння, пояснити, де подається паливо, і навіть зараз причина, мабуть, у насосі, але, дідька лисого, що з того, коли ти ніколи не тримав ключа в руці під машиною?
Навіщо тоді взагалі було вилазити з Сірого, якщо, по правді сказати, він усе одно нічим не міг йому допомогти? Може, просто щоб не розтрощити салон у приступі гніву (бо хтозна, яке там у нього «самовладання» після звільнення).
Він ще раз глянув у темні нутрощі під капотом, які ніби насміхалися з нього. Потім обережно, з тією втомленою важкістю, з якою люди вертаються у відкинуті рішення, заліз назад у машину й пристукнув двері.
Прокручуючи нескінченну стрічку номерів, шукаючи клятий контакт евакуатора, який він записував раніше, Максим зненацька завис пальцем на старому контакті — тому самому, який уже давно не викликав нічого, окрім тремору, і навіть якби міг зателефонувати, він би все одно зламався десь між першим гудком і першим мовчанням.
«ТАТО».
Усього чотири болючі літери.
Колись, у ті часи, коли батьків прибуток через літній інцидент стрімко скотився до жалюгідних шести відсотків, Сергій — його старий, загартований, трохи впертий батько — чомусь продовжував вірити в те, що підняти сімейний бізнес можна простим «ну нічого, вирулю» (а чи надовго його тоді вистачило?). Він був із тих чоловіків, що тримаються не силою, а впертістю. Якщо життя б’є в зуби, вони просто спльовують кров і підставляють обличчя знову, з надією, що це мине. На ньому й трималася та їхня маленька фірма молотіння зерна, трималася, бо він завжди казав малому Максимові: «Все під контролем, вище носа, силу в руки!»
Малий Макс слухав ці фрази з тією наївною вірою, з якою діти слухають казки перед сном — не до кінця розуміючи, що насправді батько не був чарівником, просто намагався утримати тріщину на метафоричній стіні Титаніка, який поступово йшов на дно. Він не усвідомлював, чому тато щоночі сидів над тими товстими журналами, пожовклими теками й пошарпаними бухгалтерськими книгами, не міг збагнути, чому ці «якісь цифри» часом доводили дорослого чоловіка до такого виснаження, що він засинав просто за столом, зігнувшись, мов неприродно велика дитина.
Максим памʼятав те тихе світло настільної лампи, таке жовте, потойбічне — як воно відкидало довгі тіні на стіл, і ті силуети зливалися в одну чорну пляму, що ліниво розтяглася на стіні. Він памʼятав шурхіт сторінок, рівне постукування олівця, іноді тихе, майже беззвучне матюкання. І памʼятав, як стояв у дверях, тримаючись за одвірок, і думав: якщо тато каже, що все під контролем, значить це правда, бо інакше кому вірити, крім татка?
Одного похмурого осіннього вечора, 1994 року, батько сидів за кухонним столом, обхопивши голову руками так, ніби намагався не дати їй розсипатися в дрібні піщинки: руки тремтіли, а під ними лежала ціла купа листів із відмовами, попередженнями, офіційними папірцями з тими холодними словами. А Максим не розумів нічого з цього — і мабуть, не мав би розуміти.
— Татуню?.. Що сталося? — малий хлопчик, якому цього року вже час було йти в перший клас, визирнув зі своєї кімнати. Він тримав у руці іграшковий комбайн — той самий, що батько подарував на минулий день народження.
Сергій помітив цю пластмасову цяцьку і щось у ньому зламалось; Максим, мабуть, і не здогадався б — але батько різко відвів погляд.
Так, ніби сама іграшка зараз боляче подряпала його серце.
— Сину, все добренько, — видушив він, намагаючись тримати голос рівним. — У татка просто… невеликі труднощі на роботі.
Малий стояв на порозі, злегка похиливши голову, і блимав великими очима — тими, допитливими очима матері, яка давно покинула їх. То були очі, які ще не вміли відрізнити справжній біль дорослих, замаскований в «усе добре». Діти ніколи не усвідомлюють фінансових криз, емоційних провалів чи тих буденних дорослих проблем, де все крутиться навколо цифр і сплати податків. Їхні дитячі голови зайняті динозаврами, мультиками та машинками Hot Wheels. А дорослі у своєю чергою роблять усе, аби не зруйнувати цю крихку, майже сакральну оболонку дитячого світу, де безпека — це аксіома.
— Нас… нас не посадять у тюрму? — тихо, ледве чутно запитав малий.
І ось тут Сергія наче вдарило в груди. У дихання. У саме батьківство, яке він гордо носив у собі. Слова сказані хлопчиком, якому в травні лише виповнилося шість, звалили на нього всю провину за той чортів нещасний випадок — той, що не мав статися, той, що не стався б, якби Сергій був уважнішим. Якби він хоч трохи подумав. Якби він хоч колись дотримався обов'язків батька.
— Максимку… ні. Ні-ні, ти що. — Батько махнув рукою, ніби хотів відсахнутися від самої думки. — Усе буде добре, чуєш? Усе. Біжи пограйся… комбайном.
Хлопчик слухняно кивнув і пішов у свою кімнату, тихо зачинивши двері, бо відчував: татові не можна заважати. Сергій же сидів і слухав, як двері зімкнулися — і це тихе «КЛАЦ» прозвучало гучніше за будь-який вирок.
Краще не стало.
У вересні вони продали Хроноса.
Того самого, єдиного, справжнього залізного велетня, до того ж найкращого друга Максима, якого Сергій купив ще у далекому 1980-му. Того, на чий капот він власноруч намалював білі літери KRONOS — ім’я бога, що пожирав своїх дітей, так само як комбайн пожирав пшеницю, а тоді, за наказом Сергія, знову її «випльовував» з величезного металевого черева.
Було боляче спостерігати, як батько віддав Хроноса із рук — передаючи їхнього члена родини іншому власнику. Сергій наче відривав від себе останню жилу.
Він добре знав грецьку міфологію так, ніби жив там — серед цих богів, між Зевсом і Деметрою, десь там, високо на Олімпі. Після його смерті Максим сподівається, що він знайшов собі місце біля Зевса.
Вихователі дитячих садків навіть просили Сергія приходити на «обіднє читання» й розповідати дітям легенди. Він, авжеж, погоджувався; цей чоловік любив дітей, а діти любили його та його голос.
У їхньому домі висіли картини богів: Посейдон, Деметра, Зевс на своєму Олімпі. Сергій не просто колекціонував — він жив цими міфами. Перед сном він читав Максимові легенди з товстої збірки «Міфологія давньої Греції». Улюблена історія малого — про Тесея і Мінотавра. Після неї Максим, бігаючи двором, уявляв замість Хроноса величезного бикоголового монстра, якого треба перемогти у темному лабіринті з бур’янів.
Але будь-яка казка, має свого звіра, і звір реального життя прийшов восени.
Хронос пішов до нового власника. Максим сумував за ним так, ніби втратив свого найкращого друга, але Сергій сумував сильніше, хоча й ніколи цього не показував.
Одного вечора вони сиділи удвох за столом, вечеряли яєчнею — тому що чоловіки, які ніколи не готують, рідко здатні на щось інше.
— Я дуже сумую за Хроносом… — сказав раптом Максим, і опустив ложку. — Мені нема з ким гратися.
Сергій кивнув. Його очі на секунду стали порожніми.
— Мені теж — відповів він тихо. — Мені теж його не вистачає.
Після цього почало сипатися все.
Електрику вибивало — раз, другий, третій, п’ятий. Несплачені рахунки висіли як прокляття на столі, нагадуючи про себе. У домі стало темно, холодно, і зрештою вони залишилися без електрики, оповиті темрявою; було чути лише клацання батькової ручки під тьмяним світлом свічки. Він рахував — скільки залишилося до повного нуля, а потім і до того, що стає нижче нуля.
Осінь була холодною, жорстокою.
Старий будинок біля полів перетворився на маленький крижаний морг. Вони ходили у двох-трьох светрах, грілися біля каміна, що замінив їм будь-яке опалення. Світло стали давати свічки, газову плиту — вогнище у каміні.
Був майже 1995 рік, але жили вони вже не у дев’яностих — а так, ніби знову повернулися у 1800-ті. Батько ходив пригніченим. Його посмішка поступово лущилася. Сергій часто їздив у місто й пропадав на весь день. Хлопчик чув лише слово «АДВОКАТ». А хто це такий? Навіщо? Запитати він боявся.
Максим тоді вже ходив до школи, і коли батьки інших дітей приходили забирати їх за руку, цілували у щоку, одягали шапку, поправляли шарфик, він стояв сам і йшов додому сам — через поле, через холод, через вітер. А вдома на нього чекав лише маленький, пластмасовий комбайн (адже батько пропадав у місті).
Коли Максим став підлітком, він, як і більшість у цьому крихкому віці, почав йти проти кожного батькового слова. Це не був бунт заради бунту — радше він намагався заявити свою думку (підлітки завжди хочуть бути поміченими). Сергій тим часом знайшов мізерну роботу; три тисячі на місяць. Це була зарплата, якою, якщо добре подумати, можна було хіба що затерти дірки у податках, а не спокійно жити. А він мав ще й сина, який виростав у чоловіка, і щодня хотів трохи більше — місця, їжі, майбутнього.
Був теплий, сухий день, і вони разом тягнули граблями скошене сіно для кіз за старим будинком. Та сама пора — жнива, сезон, коли земля мала б пахнути пшеницею, а не бур’янами. Але їхнє поле давно вже не було полем; воно стало порослим всім на світі, тільки не пшеницею клаптиком землі, що мовчки самотньо стояв. Нічим було засіяти, нічим було зібрати врожай. Була тільки пустка.
— Коли мене не стане… — почав Сергій.
— Не кажи таке, — одразу відрубав Максим.
— Послухай.
— Ні.
— Послухай, впертий довбню! — рикнув батько, так міцно стискаючи граблі, що ті захрустіли в його руках. — Ти такий впертий, як твоя мати.
Він виглядав виснажено. Тіло, яке прожило п’ятдесят п’ять років, нагадувало тіло людини значно старшої — може, сімдесятирічної, і то в гіршому стані. Під очима — темні мішки, що виглядали наче сліди нічних дискусій з власними думками; обличчя, порізане зморшками, уже не було тим живим та сильним виразом обличчя дужого чоловіка. Волосся сиве, мов попіл з каміна, який вони розпалювали взимку, щоб не змерзнути.
— Коли ти залишишся сам, — повторив він тихіше, — ти мусиш вчепитися у життя так сильно, щоб воно не перевернуло тебе, як мене. Спочатку знайди роботу. Стабільну роботу, з якої можна жити. У Григоровича, здається, шукають людину для ремонту техніки. Це хороша, тверда справа.
— Ні, — Максим навіть не дав йому договорити. — Я не так хочу.
— А як? — голос Сергія, виснажений роками боротьби, раптом став гострим.
— Я стану дизайнером. Я вмію вже робити сайти, графічне оформлення…
Сергій опустив голову так повільно, наче вона раптом стала удвічі важчою. Він не сприймав той шлях. Для нього це був не фах, а щось ефемерне, ненадійне, щось, що не пахло справжньою роботою, вартою зарплати.
— Мені недовго залишилося, — промовив він майже пошепки.
Максим підняв на нього очі.
У погляді батька не було страху. Була тільки втома. Людська, невідтворна втома від життя.
— А ти ще досі літаєш у дитинстві… — додав Сергій.
Тієї осені він помер у міській лікарні Києва. Інфаркт — передбачуваний фінал для людини з таким життям і таким виглядом. Його знайшов сусід, який вирішив зайти, бо Сергій давно не виходив з двору.
Максим тоді вже був у Києві, вчився на дизайнера. Він поїхав, полишивши старого самого. І коли прийшла новина, він сів в електричку й мчав додому, ніби можна було встигнути щось змінити. Та, очевидно, він не встиг.
Максим довго сидів у хворому «Сірому» над телефоном (він і геть забув, що шукав номер евакуатора) дивлячись на контакт — людина, до якої більше ніколи не заговорить.
«ТАТО».
Раптом у далині, крізь густий покрив туману, що непомітно й майже невинно ліг на поле, прорізалися фари. Спершу вони здавалися йому просто відблисками — химерною грою світла, що буває восени, коли ввечері очі вже втомлені й мозок домальовує зайве. Але ні — світло було справжнє.
Живе.
Крізь лобове скло його старого «Сірого» фари блимали нерівно, ніби їхній власник колихався як човен під час бурі. Максим завмер. Було в цьому щось дивне. Дуже дивне. Транспорт посеред поля — о такій порі? І невже він приїхав не з боку дороги? Світло ж рухалося так, ніби вийшли просто з туману, з чогось білого, з самого кінця поля.
І тоді, як той поплавок із дитячого спогаду, думка виринула сама:
«Нарешті бляха, він приїхав».
Навіть не він — а воно (адже хіба він певен, що то комбайнер). Максим повільно виліз із машини.
І щойно дверцята грюкнули позаду, він зрозумів ще одну річ: мотор не працював. Не його — а того, що наближалося. Нічого. Жодного звуку. Пшениця, яка щойно безпардонно шуміла з кожним поривом вітру, тепер стояла тихо, ніби її хтось наказав замовкнути. Вона не рухалася. Не шелестіла. Усе поле притихло — як глядач, що завмер перед тим, як на сцену вийде головний актор.
Але чи був це взагалі транспорт?
Раціональний бік мозку, той, що завжди вигулькує тоді, коли от-от щось злякає, бурмотів своє: комбайнер… просто комбайнер… все логічно.
Та за раціональністю у кожної людини причаївся маленький нічний боягуз — той, що бачить не людину, а щось інше.
— Та ну, — буркнув Максим, ніби сперечаючись сам із собою. — Невже?
Його власний голос луною прокотився по полю, і це йому чомусь не сподобалося. Бо коли навколо так тихо, голос звучить чужим.
Але сумнівів майже не залишилося.
Комбайн.
Він був упевнений на дев’яносто дев’ять відсотків. Той останній відсоток щойно розчинився в тумані. Допитливість — а може, щось інше, щось глибше — підштовхнула його рушити до світла.
Фари били просто в його очі. Вони були надто потужні, як на звичайний комбайн, — сліпучі, наче прожектори на стадіоні. З кожним кроком доводилося все сильніше прикривати обличчя. Світло різало, наче ножем, пробиваючи простір аж до дороги, де залишився його автомобіль, маленький і безпорадний перед цим білим сяйвом.
— Це в комбайнів такі фари? — невпевнено мовив Максим, прищулюючи очі.
Але відповідь не була потрібна.
Бо з того боку туману, звідки било світло, щось загуділо.
Знайомий звук мотора.
Його уява, яка ще мить тому малювала всіляку чортівню, принишкла й визнала свою поразку. Це справді був комбайн. Велетенська темна машина, що виростала просто з туману, наче частина поля, яка раптом зрушила з місця й тепер мовчки спостерігала за Максимом.
Зблизька він здавався ще більшим: передні колеса — вищі за самого Максима (а сто вісімдесят п’ять сантиметрів — це не так уже й мало). Це була залізна туша, гора металу, яка зазвичай з’являється на полях раз на рік, коли приходить пора жнив і робота перетворює її на живу істоту.
Чи розпочне вона свою гру сьогодні?
Максим зробив крок і опинився поза променем фар. І те, що відкрилося погляду — вибило клаптик повітря з грудей.
Він думав побачити новенький, свіжий, цнотливий комбайн, з фірми, яка не підсовує брухт. Блискучі жовто-зелені панелі, чисті леза, до яких іще не торкалася жодна пшенична стеблина — усе блищало новизною. Техніка, від якої тягне запахом мастила й свіжої фарби.
Але цей — ні.
Цей був старий, списаний, майже мертвий комбайн. Корозія давно почала жувати метал — не кусати, а саме безжально жувати із задоволенням. Леза — руді, порепані; з такими не те що молотити — до них торкнутися страшно. Скло кабіни було тріснуте, наче хтось влупив туди кулаком. Точнісінько таке скло він уже бачив. Колись.
Максим мимоволі скривився: від машини тягло минулим. Наче вона вирвалася не з гаража, а з-під купи ґрунту — ніби її викопали після двадцяти років у землі.
— Ей! Добрий вечір, чи вже, може, ніч? — гукнув він, намагаючись додати голосові легкості.
Комбайн не відповів. Промені фар хапали туман і розсіювали його навсібіч.
Максим нахилився трохи вперед. Йому кортіло побачити кабіну. Хоч щось. Хоч якийсь силует. Але в темряві там була порожнеча, і ця «ПОРОЖНЕЧА» дивилася на нього.
Він просунувся ще на крок — і завмер.
На капоті, просто під подряпаною смугою старої фарби, лишався напис. Ледь видимий, вицвілий, майже стертий роками та іржею, але помітний рівно настільки, щоб вдарити по очах.
KRONOS.
Максим кліпнув. Раз. Другий.
— Та ну… що за… — видихнув він — у нього в горлі пересохло.
Напис не міг бути там. Бо той Кронос вони продали, коли Максим був ще пацаном. Продали, бо батько сказав, що так треба. Продали — й ніколи більше не бачили. Хтось забрав його на інший кінець області, а може, й порізав на метал. Так казали.
Але зараз Кронос стояв тут. Перед ним, у цьому полі, на якому Максим колись біг із батьком між пшеничних колосків.
Він підніс руку: не торкнувся — лише простяг пальці до напису.
Кронос.
І в ту секунду в голові щось клацнуло. Пам’ять, що довгі роки була закута в бетон, раптом дала тріщину.
Він згадав.
Так, діти часто забувають страшні моменти. Та й не тільки діти — мозок охоче зливає темне, перекручує, підфарбовує, робить, аби тобі жилось легше. Бо інакше ці спогади зжерли б тебе зсередини. Чудова функція чи не так? Придумати, що все було інакше та з кожним роком відчувати все більше переконання в цих думках.
Кронос повернувся, щоби нагадати.
Того спекотного дня 1994 року, коли сонце зависло просто над головами, мов розпечений казан, розпочинався сезон жнив. Поля дихали жаром, стигла пшениця, яка тремтіла під гарячим вітром, а їхній Хронос — старий, але надійний — їздив з боку в бік, розрізаючи золотий океан широкою залізною пащею.
Він пожирав своїх дітей. Так завжди казав Сергій — не вголос, а десь глибоко в собі, згадуючи про свою улюблену давню Грецію.
Пшениця падала під лезами жатки, летіла до барабанів, де очищається від колосків: ритуал, який Сергій так обожнював. Хронос робив свою роботу важко, але стримано. Це була гордість Сергія — машина, що годувала його родину й сама ніби була частиною родини.
Сонце того дня припікало сильніше, ніж будь-коли. Максим, шестирічний, злиплий від липкого поту, сидів поруч у кабіні, тримаючись за поручень і широко відкрив очі. Сергій не мав на кого залишити малого. А може, й не хотів. Робота була важкою, але дивним чином — спокійною. І Хронос завжди слухався його рук, як добре вихований слон.
У той сезон їх часто наймали. Кожен знав, що Сергій молотить швидко, чисто й без зайвих балачок. От і того дня чоловік з сусіднього села попросив змолотити йому поле. Нічого незвичайного.
Коли вони під’їхали до ділянки, той чоловік — кремезний, змучений — попросився в кабіну.
Жара стояла така, що навіть каміння хотіло тіні. Сергій дозволив. Утрьох вони рушили по полю, і все, як завжди, працювало ідеально. Пшениця відступила перед жаткою, шелестіла й лягала під леза — Хронос приймав дар, поле віддавало його покірно.
Максим дивився широко розплющеними очима на золотий пил, що злітав за вікном. Йому здавалося, що вони рухаються в самому серці літа.
І все було б майже буденно.
Якби не той момент — той один, дрібний, непомітний спочатку збій, коли Хронос різко здригнувся так, ніби щось застрягло в його нутрощах.
Максим цього не зрозумів. Він просто відчув, як рука батька лягла йому на плече міцніше, ніж зазвичай.
Жатка заглухла.
— Мабуть, жатку пшениця зажувала, — оцінив Сергій, нахмурившись.
— А, пустяк, — махнув рукою чоловік і вже виринав з кабіни. — Я дістану.
— Тату, а що там? — Максим широко кліпав очима. Хронос ніколи, ніколи не підводив.
Тепер же стояв, ніби щось пережовував.
— Зараз розберемось, — буркнув Сергій.
Він стрибнув, полишивши Максима самого. І потім — він кляв себе за кожну дію. За те, що не заглушив двигун. За те, що не взяв малого за руку. За те, що дозволив чужому чоловіку лізти до жатки, мов до пащі звіра. Бо Максим — той самий впертий хлопчисько, та сама маленька копія матері — не сидів спокійно ніколи.
Чоловік тим часом схилився до жатки, щоб витягнути зажовану пшеницю. Пучок застряг глибоко між зубців, там, куди не лізе навіть лампа.
— От зараза… — пробурмотів він, тягнучись все далі. — Глибоко ж!
— Давайте я, — сказав Сергій. Він знав свого велетня краще за будь-кого.
Краще за себе самого.
— Та вже майже. О-о-о!
Максим сидів у кабіні. Сидів, дивлячись на моторні індикатори, які ніби чекали. Мотор гудів тихо, рівно, терпляче — як звір, який спить, але варто лише торкнутися…
Сергій бачив, як піт холодною змійкою стікає йому за спину. Як він сам себе картає: який же дурень полізе руками у жатку, коли двигун працює?
Та ще більший дурень — той, хто залишить дитину в кабіні.
А тоді Максим побачив червону кнопку. Ту саму, що завжди означала «ПУСК». Ту, яку батько натискав сотні разів.
І яку він сам натиснути дуже хотів — щоби допомогти. Щоби полагодити. Щоби батько похвалив. Він думав, що все стане краще. Думав, що Хронос знову оживе.
Максим торкнувся її.
І натиснув.
Комбайн здригнувся, немов його ударили по спині. Металеве нутро заревіло. Леза ожили з різким тріском, підхоплюючи оберти так швидко, що вібрація пішла по всій кабіні. Хронос повстав — голодний, розлючений, пробуджений передчасно.
Чоловік тільки встиг вигукнути щось коротке, глухе.
Потім лезо увійшло йому в шию — одним рухом, нечутним для дитини, але оглушливим для Сергія.
— Мааакс?! — заволав Сергій.
Він кинувся до жатки, вчепився у ногу чоловіка, намагаючись витягнути його з металевої пащі. Він тягнув, як божевільний, упираючись п’ятами в засохлу землю.
Та марно.
Хронос тягнув у інший бік. Крик став пронизливим, нелюдським. Розривним. І з кожним обертом сталевих ножів він змішувався з гуркотом так, що здавалося: то сам комбайн кричить.
Максим у кабіні лише дивився, не розуміючи. Мозок дитини не міг скласти пазл, лише ловив уривки рухів і тонких червоних бризок на склі.
— Витягни! Витягни!! — кричав чоловік, намагаючись вхопити повітря.
Але Сергій уже знав — запізно.
І кинувся до кабіни.
— Тату? Що трапи…
— ТІКАЙ! — гаркнув він так, ніби голос виривався з самого нутра страху.
Та він не встиг натиснути кнопку.
Крик фермера зупинився першим.
У Максимові, наче хтось пережав уявну трубку постачання повітря: йому стало важко дихати від правди. Він майстерно витіснив усе з пам’яті — і батько теж втілив йому ту зручну версію про те, що чоловік просто розсердився й не хотів продовжувати роботу. Мовляв, Максим не бачив того, що бачив він. Але чому ж тоді Максим так виразно розумів події того дня, ніби на місці Сергія був він сам?
Як і зараз цей комбайн, що стояв перед ним. Машина, яка мала б давно лежати розібраною на металолом. Він намагався включити раціональність: будь-хто міг написати це на схожому комбайні. Проте іронія в тому, що Максим знав — це батьків. Просто не хотів приймати це, як моделі не хочуть визнавати, що старіють.
— Перепрошую, якщо ви там, то вже не треба! — обережно кинув Максим у темряву, ніби звертався до якогось Хроноса.
Комбайн стояв мовчки, освітлюючи поле. Здавалося, він випірнув з пшениці, мов Мегалодон із морської безодні.
Раптом леза жатки загуділи й зрушили з місця. Вони почали набирати обертів, ніби розминалися перед чимось. Комбайн заревів — як голодний людожер, що надто довго не смакував людським м’ясом. Хронос теж давно не пожирав дітей, (а як щодо дитини свого колишнього власника?)
— Ей! Їдь звідси! Вже не треба! — закричав Максим, перекриваючи рев двигуна.
Йому підказувало щось дуже давнє і тваринне: комбайнер увімкнув жатку не для пшениці. Він запустив її для нього.
Ноги ніби підкосилися — від картини шаленої жатки, що вертілася з нелюдським, механічним виттям.
— Їдьте додому! Я теж піду! — видушив Максим і повернувся до своєї машини, яка, на жаль, була так далеко.
Як тільки він відвернувся від велетня, Максим відчув раптовий, липкий страх — він втратив хижака з поля зору. Це було наче намилити голову, заплющити очі й раптом уявити, що хтось стоїть у тебе за спиною. Дитячий страх, якому тридцять років, але який усе ще знає, як хапати за серце.
Він заричав.
І десь у глибині душі Максим розумів, що це мало трапитися. Що не буває покинутих речей — бувають речі, які чекають.
І ось — дочекалися. Жнець прокинувся.
Механіка ожила. Звук лез набрав того знайомого, металевого оберту, від якого у дитинстві мурахи йшли по спині, коли батько заводив машину перед черговим виїздом у поле. Жатка набирала швидкості, розкручуючи свою потужність до максимуму.
Жнець був голодним.
Максим сіпнувся й різко обернувся. Йому раптом здалося, що комбайн став ще більшим. Неначе цей металевий виродок мав право рости. Він виріс над ним, як «Ведмідь-гора», темна, мовчазна, чужа.
— Максимку, як ся маєш?
Голос долинав із кабіни, до смерті знайомий. І що страшніше — Максим почув його дуже чітко, всупереч несамовитому гуркоту жатки.
Наче хтось стояв поряд.
— Що за… — язик сам прилип до піднебіння.
Комбайн рушив. Не поспіхом — упевнено, важко, майже ледачо, як хижак, який знає: здобич далеко не втече. Леза крутилися, вилизуючи чорну ніч.
Інстинкт підняв його ноги раніше, ніж мозок. Максим рвонув уперед. Без пояснень. Без плану. Просто потрібно мчати.
Пшениця під ногами хрумтіла й шелестіла, ніби коментувала його страх. Вона ворушилась, стискалась, нашіптувала. Вона чекала на женця, і тепер він тут.
— Максим, чого ж тікаєш? — знову крикнув голос. — Хіба не скучив за батьком?
— Мій батько давно помер! — видихнув Максим, не обертаючись.
За спиною щось ревіло. Легко уявити, як жатка блищить у темряві, але уявляти нехотілось. Достатньо було одного звуку — комбайн набирав швидкості.
— Ти все життя тікаєш від правди, — не вгавав голос. — Як Орфей. Пам’ятаєш, я тобі читав? Ти весь час озираєшся, хлопче. Озираєшся і втрачаєш усе.
— Це не ти, — пар із його рота летів уривками, немов виривався зі страху.
— Через тебе той фермер помер.
— Ні! — ноги пекло, але він не зупинився.
— Ти покинув мене, відштовхнув. Ти ж завжди такий… впертий. Сам собі на умі.
— Неправда! — видихнув Максим, відчуваючи, що горло зсохлося.
Гул жатки наростав. Він уже не чув власне хекання. Тільки рев мотора та голос, що говорив прямо в мозок.
— Ти вирішив, що зможеш жити сам по собі. І що, допомогло? — голос стишився, став майже лагідним. — Я, синку, скуштував більше лайна в цьому світі, ніж ти встигнеш побачити за все життя. А ти й слухати не хотів.
— Я хотів мати власне життя… не сільське.
— І що? — голос посміхнувся. — Тобі це допомогло?
Максим різко звернув убік, намагаючись вирватися з прямої лінії смерті. «ОБДУРИТИ» комбайн. Уявити, що поки той буде розвертатися, він виграє кілька життєдайних секунд.
Даремно.
Хронос повернув за ним майже миттєво — упевнено, мов давно вивчив його рухи й знав, куди той зверне ще до того, як Максим сам це вирішив. Лезо ковзнуло по штанині, надрізало тканину. Лише сантиметр — але цього вистачило, щоб все всередині завмерло.
Вдаряючи ногами пшеницю, Максим почув голос:
— Ти ніколи не думав, чому я назвав його Хронос?
Він не відповів. Не міг. Кожен ковток повітря був рваним, колючим. Здавалося, що якщо він вимовить хоча б склад — жнець зачепить його. Минуло тридцять секунд, а відчувалося так, ніби він біжить третьою годиною, як у кошмарі, де ноги стають ватними.
— Хронос пожер своїх дітей, так? — голос став гучнішим, ближчим. — Мій урожай дозрів, Максиме. Хіба не час жнив?
ЖНЕЦЬ ЗАЖДЕ, А ВРОЖАЙ — НІ.
— Благаю… ні… — вирвалося з горла.
— Максиме, ти був марною тратою часу. Всі діти — марна трата часу. Вони врешті покидають своїх батьків. Та Хронос не прощає тих, хто зупиняє час. Він приходить пізніше.
Сльози змішалися з холодним повітрям, віддаючи пекучий біль в обличчя.
— Батю… я виправлюсь!
— Спокута є спокутою, сину. Прометей теж знав ризики.
ЖНЕЦЬ МОЖЕ ПОЧЕКАТИ. А СПІЛИЙ ВРОЖАЙ — НІ.
Лезо вхопило його за штанину вдруге — цього разу сильніше. Максим перечепився. І був кінець.
Він навіть не встиг упасти як слід — як шалена, немилосердна сила почала тягнути його в себе. В леза. У нутро. У темний, голодний шлунок Хроноса.
Його крик прорізав поле, мов ножем. Несамовитий крик, який виривається з людини лише раз у житті — коли вона розуміє, що більше ніколи не побачить світу. Кров фонтаном вистрілила в повітря, тепла, густа, майже чорна у нічному світлі. Поле здавалося спраглим — воно пило.
Комбайн затягав його всередину так, як прес затягує стиглу ягоду. Хрускіт переламаних кісток наклався на залізний тріск металу. Той звук, той страшний, тваринний звук рваної плоті.
Максим кричав, поки міг, доки леза не дісталися до нього самого, роздираючи, перемелюючи, перемішуючи. Поки тіло не втратило форму.
І тоді він стих.
Хронос продовжував тягнути все, що лишилося, всередину. Кістки тріщали у такт обертам. Пшениця довкола ще мить шелестіла — ніби аплодувала.
Потім машина втихла.
З жолоба, з якого колись сипалися золоті зерна нового врожаю, тепер падали рештки іншого врожаю.
Тупо. Важко.
Як падіння гнилих фруктів, що розвалюються під власною вагою.
З кабіни повільно вистрибнув чоловік — тінь, що мала людську форму. Сергій підійшов до кривавого місива, присів навпочіпки. Посміхнувся.
Провів пальцем по теплій каші червоного кольору.
Підніс його до рота.
— Синку… — він облизав палець, смакуючи. — Врожай зібрано.
Сергій зірвав нервовий смішок.
— Ти й справді дозрів.
Над полем нарешті запанувала тиша.
Тиша жнив.
