Наскрізний місяць

Хрускіт гілки під необережним кроком Колтера Гріна повідомив усіх навколо про його присутність. Він повільно блукав тернистим лісом Луїзіанських боліт. Місяць світив яскраво, висів на небосхилі як друге сонце, але Колтер однаково не міг нічого розгледіти навколо себе. Йому здавалось, що напівзасохлі дерева, які нависали над ним, шелестіли між собою та шепотіли його ім’я. Руки сильно стискали стару рушницю. Ледь помітна тінь промайнула між дерев. Колтер обертав голову на всі боки, але тінь завжди була в сліпій зоні. Потрібно було якнайшвидше рухатися далі.

Кожен крок давався щораз важче. Пронизлива до кісток болотиста земля не відпускала, затримувала його, неначе попереджаючи. Але він не міг дозволити собі повернутися, тож опирався і йшов далі, прямуючи до острівця сухої землі. Основою для цього суходолу було широке дерево, що пустило навколо своє коріння. Воно хвилями заглиблювалось і виринало з-під землі. Колтер сперся на рушницю та, нарешті, спромігся зіп’ятися на твердий клаптик ґрунту.

Навколо панувала абсолютна тиша. Варто було лише зупинитись – на його спітнілу шкіру почали всідатись жадібні до крові москіти. Відчуття промоклого взуття не давало спокою, неначе його вхопила й не відпускала холодна рука мерця. Він поклав біля себе зброю та спробував заспокоїти серце, що шалено гупало в грудях. Зробив глибокий вдих й одразу відчув запах затхлого повітря та гною, по горлу підступала огидна нудота. Але він втримав вміст шлунка всередині.

Спалах сірника і світло з масляного ліхтаря поволі почало розпливатись навколо. Він скинув на землю невеличку шкіряну сумку та дістав звідти складений у декілька разів лист паперу. Через декілька моментів імпровізований стіл картографа був готовий. Він водив пальцем по мапі та звірявся із місцевістю у спробах зорієнтуватися.

З лісу почувся плескіт води. Кільця на неспокійній воді швидко підступали до острівця. Колтер вхопив ліхтар і направив перед собою. З темряви на нього дивились пара яскраво-жовтих очей, що відблискували. Поруч з’явились ще пара очей, потім ще одна, і ще. Зрештою він розумів – його оточили. У паніці він позадкував та вдарився спиною об дерево, слідом схопив зброю та направив її перед собою. Хижаки поволі наближались усе ближче. З темряви поширювалось гарчання. Він смикнув за спусковий гачок, але у відповідь гвинтівка видала лише пусте: “клац”.

***

На вулицях міста серед ночі почали запалюватися газові ліхтарі, освітлюючи придорожні будинки. Слідом посвітлішало і в залі салуну, де за покерним столом зібрались сміливці долі та спокусники вдачі. Дилер сидів навпроти трьох гравців: чоловіка похилого віку, заможного пана, який не звертав увагу на гру та Колтера. По ігровому столу із шурхотом ковзали гральні карти, залітаючи до рук власників, по дві на гравця. Роздавав їх високий чоловік в елегантному червоному піджаку із чорною підкладкою та закоченими до ліктів рукавами. Цей процес викликав у нього неабияку радість, про що свідчила посмішка, що тягнулась від вуха до вуха. Коли було покінчено з роздачею карт гравцям та собі, він відклав колоду в сторону і замилився, постукуючи по ній пальцем. Посмішка злізла з його обличчя, залишивши по собі лиш нервові посмикування в кутику рота.

– Ми граємо, чи як? – спитав старий чоловік в англійському капелюсі. – В мене ще справи є.

– Ще встигнеш програти, старигане, – моторошно прогарчав дилер дивлячись на стіл. 

Старий лише фиркнув у відповідь і почав з близької відстані роздивлятись карти в руках. 

Глибокий вдих, і Колтер відкрив свою першу карту – Бубновий Валет, а за ним Чирвовий Король. Нарешті було щось гідне гри. Збадьорившись, він із легкістю видохнув. 

На центр столу полетіли фішки. Дід від нервів покусував нижню губу, притискаючи карти ближче до серця. Між старим і Колтером сидів молодик, який щось видряпував олівцем по малому шматку паперу. Здавалось, що лише Колтера за столом це дратувало. Ніхто не звертав уваги на митця.

Дилер спритно розклав по столу перші карти, очам гравців відкрились: Трефова Десятка, Трефовий Король та Пікова Дама. На секунду очі Колтера розширились – це був саме той момент, якого він шукав. Дилер одразу подивився на нього, від чого Колтер зробив більш серйозне обличчя. Але надія поселилася в його голові, як мінімум, у нього на руках була пара Королів – сильна комбінація. Але десь у нетрях свідомості шепотів голос: “З Валетом на руках це може бути потенційний стріт! Тоді буде набагато менше шансів програти”.

Фішки продовжували летіти до центру столу. Колтеру довелось викинути на стіл більшу частину фішок, щоб залишитися в грі.

Показалась наступна карта: Трефова Дев’ятка. Колтер намагався дихати рівно, він ще раз перевірив власні карти, щоб впевнитись, що йому не здалося. В нього на руках був Стріт. Він підвів очі та побачив, як дилер роздивлявся його замурзану білу сорочку, поверх якої був одягнутий коричневий жилет із жовтим діагональним штрихуванням.

– Якісь проблеми? – нейтрально перепитав Колтер, намагаючись не проявляти жодних емоцій в голосі.

– Цікаво просто – як такий помийний щур потрапив за наш стіл?

– За грою краще слідкуй, – процідив Колтер крізь зуби з дрібкою люті. Він розумів, що це  була очевидна провокація на емоції та бажання вибити його з гри.

– Я слідкую, не переймайся. Я все бачу, – повільно та з насолодою промовляв дилер. – Навіть те, що в тебе закінчуються фішки. Тільки чи вистачить їх на подальшу гру?

Колтер був готовий послати покидька під три чорти, кожне слово було отрутою для його вух. Ще й безперервний скрегіт олівця по праву руку продовжував зводити з розуму. Він стиснув кулак та увібрав повітря в легені, як тут дід вліз поперед батька в пекло й, аж підстрибуючи, видав:

– А щоб тебе чорти вхопили! Показуй вже скоріш останню карту!

Дилер із люттю подивився на старого, вже без натяку на стару посмішку. Кутик його губ почав сіпатися ще сильніше. 

– Ще раз переб’єш мене, я тобі горлянку ножем проштрикну!

Старий сковтнув і притулився до спинки стільця, все ще притискаючи карти до себе, неначе то були його останні пожитки. 

Дилер потягнувся рукою до колоди, кінчиками пальців взяв верхню карту й широкою дугою, театрально провів нею по столу. 

– Остання карта, – промовив він і розмістив її окрай чотирьох попередніх. Відкрив її – Вісімка Пік.

– Ох, – стривожено викрикнув дід, продовжуючи нервово покусувати нижню губу. 

Колтер перевів очі на молодика, що сидів по праву руку: чорний костюм та червона краватка. Малював він лівою рукою, не відриваючи погляд від свого творіння, та не проявляючи ніякого інтересу до гри. Малюнок викликав у Колтера неабияке зацікавлення. На папері грубими лініями був зображений силует людини, яка стояла поміж жаровень у зруйнованому будинку, охопленому полум’ям. Олівець різкими рухами наводив кожну лінію по колу, роблячи їх все темнішими. Цей процес заворожив Колтера, на мить він забув про покер, про всіх навколо, лише скрегіт олівця чувся навколо.

– Твій хід, щуре! – промовив дилер через увесь стіл, виштовхнувши Колтера з трансу.

Він прокліпав очима й побачив, що молодик більше не бере участь в грі, а в центрі столу утворилась ще більша копиця фішок.

– Доведеться ставити все, як стариган це зробив, – промовив дилер та з насолодою провів кінчиком язика по губах. 

Він мав рацію, Колтеру ледь вистачало, щоб підтримувати свою участь у грі, залишалось лише йти ва-банк. “Нехай вважає, що я дурник”, – подумав Колтер і штовхнув свої фішки вперед. 

– Оце запал, ось це я розумію! – радісно промовив дилер, стукнувши кулаком по столу. – Діду, показуй, що там у тебе.

Старий, кидаючи очі то на Колтера, то на дилера, повільно відривав від себе карти й по черзі клав їх на стіл: спочатку Чирвову Вісімку, а за нею Пікову Шістку.

– Пара, – невпевнено промовив дід. 

Колтер хоробро тримав зоровий контакт із дилером і наступним відкрив перед собою свої карти та впевнено промовив: 

– Стріт.

– Чорт забирай! – крикнув дід і роздратовано покинув стіл.

– Непогано-непогано, – промовив дилер. – Таке побити буде складно, я б навіть сказав, що майже неможливо. 

– Саме так, – у відповідь сказав Колтер. – Що в тебе там, теж нещасна пара?

Дилер поклав карти перед собою, вони лежали одна на одній, тож було видно лише верхню:  Трефова Дама.

– Як я і казав – дві дами. Дякую за гру, – фиркнув з огидою Колтер й потягнувся руками до фішок. Як тут перед ними, зі швидкістю блискавки, в стіл встромився загострений блискучий ніж. 

– Майже, – із насолодою проказав дилер і пальцем посунув убік свою верхню карту. Під нею лежав Валет Трефи. – Стріт Флеш!

Колтер не пам’ятав, як встав зі столу, а як вийшов із салуну й поготів. Він опритомнів лише на півдорозі до ферми Тімзів за містом, де він жив і працював. Зорі над його головою кружляли, ховаючись і виринаючи з-за хмар. Кожен крок по сходах у будинку давався все тяжче. Колтер причинив двері й зайшов до похмурої кімнати, яку освітлювала єдина висока свічка. Він сів на край ліжка й похилився до блідої руки дівчинки десяти років, яка лежала під товстою ковдрою. З його очей на ліжко покотились сльози.

– Пробач мені, доню. Я все зіпсував. Будь ласка, пробач мені.

***

Джозефін Тімз вставала вдосвіта. Кожного ранку їй кортіло побачити як сонце визирає з-за пагорбів на горизонті. Забравши металевий чайник з вогню, вона наповнила окропом заварник, де вже чекало духмяне листя. На терасі на неї вже чекав дерев’яний стілець із невеликим столиком.

На горизонті почали з’являтися перші сонячні промені. Вона посміхнулася і налила собі чаю. Джозефін Тімз була готова до свого щоденного ритуалу.

Яскраве сонячне сяйво освітлювало все навколо і так само теплом наповнювало ранок пані Тімз. Вона піднесла чашку ближче до губ, і запашний запах трав оповив її.

Удалині було помітно рух. Людина впевнено крокувала дорогою до ферми. То був Джеремі Шоу, місцевий лікар. Вона акуратно підвелася і вийшла за межі садиби, щоб зустріти гостя. 

Коли він наблизився до неї, то сповільнився, щоб заспокоїти неспокійне дихання.

– Вітаю, пані Тімз, – промовив доктор, зупинившись рівно навпроти. – Вибачте, що прийшов так рано. По обіді треба буде їхати на ферму Мілзів, що за чверть дня шляху в інший бік. Я вирішив, що краще прийду раніше, аніж відкладу огляд.

– Звісно, пане Шоу, – з посмішкою промовила вона. – Бажаєте чаю? Тільки-но заварила. 

– Ні, вельми дякую вам. 

– Тоді прошу вас до будинку. 

Пані Тімз наостанок кинула стурбований погляд на світанок. Щоразу вона питала себе: “Що ти принесеш нам сьогодні?”. 

– Як вона сьогодні? – все ще із задишкою спитав пан Шоу.

– Я ще не встигла її навідати, не хотіла турбувати дитину вдосвіта, – відповіла пані Тімз, піднімаючись по сходах.

Вона відчинила двері на другому поверсі будинку й пропустила перед собою лікаря. У майже темній кімнаті з вікна пробивався самотній промінчик сонця, що освітлював невелику частину кімнати. Біля ліжка на стільці сидів Колтер, який заснув напівсидячи. Тишу порушувало лише різке дихання дівчинки в ліжку. 

Шоу з німим запитанням поглянув на пані Тімз, та лише знизала у відповідь плечима. Лікар обережно підійшов до Колтера та поклав йому руку на плече. Він легко похитав його спляче тіло.

– Пане Грін? Прокидайтеся. Я прийшов оглянути вашу доньку.

Колтера немов різко вирвали зі сну. Він легко підстрибнув і вхопив лікаря за руку.

– Що, як? 

– Сьогодні день огляду, Колтере, – промовила із темряви пані Тімз. – Пан Шоу прийшов раніше, бо в нього з’явились невідкладні справи.

– Огляд? Невже сьогодні? – стурбовано перепитав Колтер.

– Так, пане Грін, – відповів Шоу та випрямився. – Ви дозволите?

– Авжеж, авжеж, – Колтер протер сонні очі, встав зі стільця та відійшов у бік. – Прошу, сідайте.

– Щиро дякую.

Пані Тімз швидким кроком підійшла до вікна та відсунула штори, щоб пустити більше світла в кімнату.

Лікар поставив на підлогу власний саквояж і почав візуальний огляд дівчини.

– Як вона порівняно з минулим оглядом?

Колтер кинув тривожний погляд на пані Тімз, яка, склавши руки, вже стояла біля дверей. Вона швидко перехопила ініціативу й відповіла на питання:

– Гірше. Прокидається раз на день, щоб поїсти. Сара зовсім без сил. Їй важко розмовляти.

Лікар не відводив погляд від дівчини, пильно вивчаючи її.

– Вона вчасно приймає ліки, які я їй прописав?

– За графіком, – влучно промовила пані Тімз.

Шоу прослухав її легені та виміряв її пульс. Потім обережно поклав руку Сари на ліжко. Він подивився спочатку на пані Тімз, а після цього перевів погляд на Колтера.

– Я можу з вами поговорити внизу? – похмуро промовив Шоу. 

Колтер лише відкрив рота, але не зміг нічого сказати – паніка міцно стисла його голосові зв’язки.

– Звісно, пане Шоу. Прошу, – підхопила пані Тімз і відчинила перед лікарем двері. Наостанок вона кинула розчарований погляд на Колтера й спустилась вниз сходами.

Пані Тімз зрештою вмовила пана Шоу залишитись на філіжанку чаю, аргументувавши це тим, що такої нагоди йому може не випасти.

– Як казала моя мати: “Час присвячений чаюванню – час витрачений на роздуми”, – проговорила пані Тімз розставляючи чайний сервіз на столі.

– А як же пан Тімз? – спитав Шоу, комфортно сидячи на дивані та поклавши руки на коліна.

– Нехай поспить ще, в нього вчора був складний день. 

Гарячий чай полився з заварника. Приємний трав’яний запах наповнював собою кімнату. Шоу обережно взявся за гарячу чашку та підніс її ближче до себе. Йому подобалось вдихати аромати, що щедро линули. Колтер так і не зміг змусити себе доторкнутись до напою.

– Пане Шоу, що ви скажете про маленьку Сару? Які ваші прогнози? – промовила пані Тімз, порушивши тишу.

Шоу поставив чашку назад на стіл. Його обличчя стало більш серйозним, а погляд спрямував на Колера.

– На жаль, він втішний. Пане Грін, вашій доньці стає гірше. Я вважав, що ліки, які я їй прописав, – полегшать перебіг хвороби та дадуть нам більше часу. Але, на жаль, вони не дали ніякого ефекту. Моя порада така сама, як і раніше – без якісних ліків й догляду в лікарні – їй не… – Шоу зробив паузу, щоб підібрати правильне слово. В його професії було важливо точно висловлювати свою думку. – Витримати. Мені дуже шкода.

– Скільки коштуватиме для неї лікування? – нарешті промовив Колтер, майже пошепки, але Шоу почув його.

– Зважаючи на її стан зараз, щонайменше сотня доларів за все лікування.

Колтер стиснув кулаки. Якби він вчора не програвся – в нього були б такі гроші.

– Дякую вам, пане Шоу, – знов втрутилась у розмову пані Тімз, помітивши, що Колтер вкотре подумки знов поринув у самокатування.

– Мені шкода, що я не зміг допомогти більше. Я, напевно, піду, – Шоу швидко підвівся з дивана й легко поклонився. – Вельми вдячний за чай. Як завжди – дуже смачний. 

– Дякую вам, що приділили нам свій час, пане Шоу, – відповіла пані Тімз та підвелась.

– Пане Грін, – звернувся Шоу до Колтера та простягнув йому руку для прощання, але той проігнорував лікаря. – Що ж, сподіваюсь, Сара видужає. Ось, візьміть, будь ласка, це адреса гарної лікарні. Якісне лікування я гарантую.  

Шоу обережно поклав візитівку на стіл перед Колтером та попрямував до виходу. Пані Тімз ввічливо супроводжувала його, осипаючи подяками й бажаючи лікареві гарної дороги. Після того як Шоу покинув ферму, Джозефін Тімз повернулась, підійшла до столу й почала прибирати посуд. Колтер все так само мовчазно сидів на стільці. Вона прибрала майже все, залишився тільки заварник. Мовчки взяла його в руки та зупинилась. Вона стояла так кілька секунд, аж поки не промовила:

– Колтере, я ніколи не зрозумію, що ти зараз відчуваєш. У нас із паном Тімзом з дітьми якось… – вона на секунду запнулась. – Не склалося. Але я навідую Сару кожен божий день і дбаю про неї, як про власну доньку. Коли ти прийшов до нас із немовлям – ми ні на мить не вагались і прийняли до себе як рідних…

– До чого ви хилите, пані Тімз? – грубо перебив її Колтер.

Вона знову трохи промовчала, підбираючи слова. На її обличчі з’явилась самотня сльоза.

– Я переймаюсь за вас обох, Колтере. Ми всі переймаємось. Останні тижні ти не свій, цілими днями десь пропадаєш, повертаєшся, виглядаючи, як побита собака, – пані Тімз зробила глибокий вдих і випрямила спину. – Щойно прокинеться пан Тімз – я перекажу йому слова лікаря.

Колтер промовчав у відповідь. 

Перед дверима на кухню вона, не обертаючись, промовила наостанок:

– Прокидаючись, вона завжди питає одне й те саме: “де татко?”. Знайди себе там, де ти потрібен найбільше. Поки не стало занадто пізно, – після цих слів пані Тімз швидким кроком попрямувала геть з їдальні.

Зі стиснутих кулаків Колтера тоненькими струменями полилась кров. Він страшенно злився на себе. У голові лунав сміх дилера. Сміх ставав щораз гучнішим. Зрештою, Колтер не витримав і з усієї сили вдарив кулаком об стіл. Малі бризки крові розлетілись навколо, частина потрапила на візитівку залишену лікарем. Колтер взяв її до рук: “Лікарня Святого Франциска”, а поруч було охайно написано олівцем: “Одна сотня доларів”.

Колтер знову згадав посмішку дилера, що йшла від вуха до вуха. Підвівся зі стільця та вийшов із дому, попрямувавши назад у місто.

***

Колтер біг лісами Луїзіани відбиваючись рушницею від монстрів, що переслідували його. Ноги ковзали по слизькій, болотистій землі. Світла від ліхтаря вистачало, щоб побачити лише на кілька метрів попереду себе. Він перечіплявся, падав, вставав, й знову біг далі. Навіть не обертаючись, відчував голодне гарчання позаду. Кров шаленим стукотом била в скроні. Колтер знов перечепився і впав. Один із монстрів скористався нагодою і стрибнув на нього зверху виставивши гострі, як леза, зуби. Колтер ледь встиг підставити назустріч порожню зброю. Під тиском жилавих щелеп рушниця почала тріщати. У світлі ліхтаря він, нарешті, зміг розгледіти нападника. Це було створіння, близько метра заввишки, воно було вкрите густою шерстю й мало широку голову із довгими рядами зубів, що нагадували йому акулячі. На голові були помітні огидні пульсуючі нарости. Істота мала трохи видовжені, схожі на людські кінцівки, пристосовані для бігу рачки. На кінчиках кожного із пальців виступали загострені пазурі. Колтер намагався відштовхнути від себе істоту, але ледь протистояв нелюдській силі, з якою та розгризала зброю.

Збоку пролунав гучний грім, різкий спалах осяяв місцевість навколо. Монстр здригнувся й повалився на Колтера, як знерухомлена лялька. Ще один спалах, за ним наступний. Колтер скинув з себе смердючу тушу істоти та сильно перелякався – поблизу з’явилась фігура чоловіка, який простягнув йому руку.

– Ну ж бо вставай! Чого розлігся?!

Не було часу сперечатись, Колтер вхопив руку, й чоловік поставив його на ноги. Незнайомець відстрілювався від монстрів із довгої гвинтівки. 

  – Їх надто багато! – вигукнув незнайомець. – Швидко, біжимо! 

Тієї ж миті вони обидва побігли геть. Далі в пам’яті залишилися лише: гілки дерев, гарчання і спалахи світла.

Зрештою, вони зупинились посеред гущавини та завмерли. Все ще тримаючи зброю напоготові, незнайомець притулив пальця до губ та почав прислухатися до тиші навколо. Колтер тремтів, але не рухався, в якийсь момент він навіть затримав дихання, попри спрагу до кисню після затяжного бігу. В ці спокійні миті він, нарешті, роздивився незнайомця: то був старий чоловік, близько п’ятдесяти років, із сивим волоссям й густою бородою, з-під якої прозирали шрами. На старому був не надто широкий ковбойський капелюх, довгий шкіряний плащ, неодноразово лагоджений. З-під верхнього одягу вигулькували ряди поясів, на яких висіли кобури для револьверів, патронна стрічка та широкий ніж.

– Здається, відірвалися, – промовив старий.

Колтер зробив довгий, затяжний видих й посміхнувся. Він збирався обдарувати свого рятівника тисячами подяк, як тут рушниця старого націлилася прямісінько на нього. Він холодно дивився на Колтера.

– А тепер поясни мені – що, збіса, ти забув тут, і хто ти такий?

– Це якийсь жарт? Врятувати, щоб потім самому застрелити? – роздратовано прошипів Колтер. 

– Цілком можливо. Звідки в тебе цей оберіг на поясі? – старий показав зброєю на зв'язку паличок у формі людини, що висіла на поясі Колтера.

– Це довга історія.

Старий зручно всівся на засохлий пень і, не опускаючи зброї, промовив:

– Для твого ж добра – краще б вона відповіла на мої питання. 

– А якщо не відповість?

– Тоді жарт для тебе буде аж ніяк не смішним.

Колтер почав розповідати свою історію. 

***

Кількома днями раніше. Після того як Колтер покинув ферму Тімзів, він стояв у темному провулку, ховаючи руки в кишені куртки. Він пильно стежив за дилером у червоному піджаку. Той за день був у майже в усіх шинках й салунах міста. А зараз перебував в борделі та хапав дівчат за різні частини тіла. Колтер був певен, що дилер був шулером. Що це була підстава і маніпуляція, аби залишити всіх гравців без грошів. Ці думки безупинно прокручувалися в його голові. Чим більше Колтер загострював на них увагу – тим сильніше стискався ніж в його кишені.

– Ну ж бо, дай мені лише нагоду, сучий виродок, – пошепки промовляв Колтер ховаючись від містян в тінях.

У якусь мить він готовий був увірватись всередину й проштрикнути чорнісіньке серце покидька просто перед усіма, але нагадував собі, навіщо він тут. Гроші – ось його ціль, а не помста. Йому доводилось інколи це проговорювати пошепки.

Під час одного із таких ритуалів він розплющив очі й побачив, як його жертва, ледь тримаючись на ногах, вийшла з борделю й попрямувала вглиб провулка навпроти. 

– Нарешті! – вигукнув про себе Колтер. Обережно, оглядаючись на всі боки, попрямував за ним.

Шулер зупинився біля одного із дерев за борделем та намагався відлити. Короткий кухонний ніж в руках Колтера нарешті побачив світ. Крок за кроком, він підступав до жертви. Його руки тремтіли, а подих переривався. Нарешті, він стояв за спиною у шулера, який весело насвистував. Колтер вільною рукою обхопив його шию й міцно притиснув до себе, а лезо ножа притулив до ребер.

– Віддавай гроші!

– Які ще гроші, пане? Я вас благаю, я бідний, як церковна миша, – наляканим голосом промовив шулер та  простягнув руки догори. Колтер одразу почув награність в його голосі.

– Не бреши, ти нещодавно виграв кругленьку суму в покер! Жени гроші, бо інакше сконаєш тут!

– Покер? Зачекай, щуре, це ти? – вже з посмішкою промовив шулер. Від колишньої награності не залишилось ані сліду. – Ти не зможеш мене вбити, духу не вистачить!

Шулер почав голосно сміятися.

– Ну ж бо, покінчимо з цим раз і назавжди, вбий мене! Давай!

– Замовкни! – процідив Колтер крізь зуби й ще сильніше притис лезо, але так і не наважився здійснити погрозу.

Різкий біль спалахнув у потилиці Колтера. А за мить на його плечі посипалось розбите скло. Він зробив кілька кроків назад й доторкнувся до забитого місця, на пальцях залишилось трохи його власної крові. Із-за спини Колтера чувся низький, хриплий голос:

– Ви як, босе?

Шулер поправив штани й обернувся. Він неабияк був радий перебігу подій. 

– Знову не пощастило, щуре?! Хе-хе! – Він перевів погляд на свого посіпаку, що стояв за Колтером та тримав за горлечко розбиту пляшку з-під віскі. 

– А ти чого так довго!? А якби він не був таким боягузом? Я б вже валявся на землі, ковтаючи власну кров! 

– Вибачте, босе. 

Все перед очима Колтера розпливалося й двоїлося. Його страшенно нудило. Він спробував зробити крок вперед, але ноги його не слухались.

– А ти куди зібрався, щуре?! Зараз ми покажемо тобі, що буває з тими, хто порушує відпочинок справжніх джентльменів. Тримай його!

Міцні, дебелі руки заламали Колтера й поставили на коліна. В ніс вдарив алкогольний сморід. Варто було підняти голову, як в щелепу влетів сильний удар кулаком. Колтер одразу ж впав на бік, обличчям в калюжу. Наступний удар з ноги прилетів в його живіт, від якого вже він перекотився на бік.

– Лежати, щуре! Навчись вже програвати, нарешті! 

Поруч лунав радісний хриплий сміх. 

– Я теж хочу, босе, я теж.

Посіпака отримав наступний удар рукою, такий сильний, що той аж захитався і ледь не впав. 

– Ця паскуда моя!

Колтер скористався моментом, сфокусував увагу на своєму ворогові, й відштовхнувшись від землі, кинувся на нього. Шулер не витримав й впав на спину. Лежачи на землі він тягнув Колтера за одяг в різні боки, намагаючись скинути з себе, але Колтер вчепився мертвою хваткою. По черзі вони обмінювались ударами. Дійшло до того, що їхніх сил вистачало лише на один удар за раз.

Раптом пролунав постріл. Шулер й Колтер різко зупинились і дивились один на одного намагаючись зрозуміти з кого першого цебенітиме кров.. 

– Свене, розкидай їх по кутах! 

– Так, пане.

Колтера з темряви знову охопили руки, підняли та відкинули в сторону. Цього разу вони були худіші. Перед собою в темряві він побачив шерифа Торна, із револьвером у руці, що був націлений вгору та випускав тонку, ледь помітну, лінію диму. Шулера так само підняли й відкинули на протилежний бік провулка, то був помічник шерифа – Свен Коф.

– А тепер кожен з вас мені пояснить, що саме тут трапилось, – промовив повільно шериф Торн наставляючи револьвер то на Колтера, то на шулера. – По черзі. Ти, пане в яскравому піджаку – починай першим!

– Спершу я хочу вам подякувати, пане шерифе, що врятували мене від цього варвара, я б не знав, що робити, якби ви не…

Шериф Торн втрачав терпіння й дивився на шулера втомленими очима. Він повторив свої слова більш повільно:

– Що… трапилось? 

– А, звісно. Я, зі своїм другом, – шулер показав рукою на свого посіпаку, який тільки-но вийшов із темряви, – ми вийшли на поклик природи із цього гарного закладу, де увесь вечір гарно проводили час. На мене, напав цей невіглас вимагаючи гроші!

– Ах ти сучий… – прогарчав Колтер та зробив крок назустріч шулеру, як його одразу ж зупинила рука Свена та націлений у голову револьвер шерифа.

– До тебе ми ще дійдемо. А ви пан…

– Ааам, Артур Ред, – швидко промовив шулер, та вклонився. – А це мій напарник – Мітч.

– Пане Ред. Як я розумію, ви приїжджий? – промовляв шериф і одразу продовжив не давши шулеру нагоди відповісти. – Може ви приїхали у справах, а може й на гульки, це не моя справа. На вигляд ви пан поважний, заможний. 

Шулер знову посміхнувся фірмовою посмішкою. Шериф продовжував:

– Ось що я вам скажу – закінчуйте всі свої справи, якими б вони не були, і котіться до бісової матері з мого міста. Завтра, при перших променях сонця, щоб вас тут не було. 

– Але я…

– Завтра, пане Ред.

Шулер судомно ковтнув слину та одразу прибрав посмішку з обличчя. Більшого натяку йому не треба було та швидко пішов геть зі своїм посіпакою.

– Заарештуй цього, Свене.

– Що ви робите, відпустіть мене! – кричав Колтер.

Шериф підійшов до нього й продовжив:

– Таких як він не садять, хлопче. А хтось сісти має, ти перейшов межу, Колтере! 

– Шерифе!

Але вже було пізно, Шериф Торн йшов геть ховаючи револьвер у кобуру.

Перші промені сонця осяяли камеру Колтера. Всю ніч він не міг зімкнути очей. 

За спиною відкрились двері. По той бік ґрат показався Свен, він тримав в руках залізну тарілку із густим супом. 

– Я приніс тобі трохи їжі, Колтере.

– Не потрібні мені твої харчі. Випустіть мене, я ні в чому не винен! Це все той, у піджаку, як його? 

– Свідки кажуть інше.

– Які ще, до біса, свідки? 

– Людина на вулиці бачила, як ти прямував до жертви із ножем в руках.

– Він надурив мене, Свене, послухай, будь ласка. Забрав останнє. Я не грабував, а забирав своє. Мені потрібні ці гроші, конче потрібні.

– Але ти вчинив злочин, Колтере. Шериф вже виніс рішення. Після обіду тебе перевезуть.

– Куди?

– На суд, – промовив Свен дивлячись в підлогу. Він обережно поклав тарілку перед ґратами. – Мені справді шкода. Але це кінець, тобі треба це прийняти.

Свен швидким кроком покинув приміщення й замкнув за собою двері. Колтер хотів щось іще щось вигукнути йому вслід, але так і не зміг знайти відповідних слів. Натомість він почав кричати від люті, яка переповнювала його в той момент. Зрештою сів на підлогу й сперся об стіну.

– Я не можу, не можу просто покинути її. В мене немає часу, будь ласка. Що ж я наробив? Якби я міг… я б зробив все що завгодно…

– Все? – почулось із сусідньої камери. Це був спокійний, оксамитовий чоловічий голос. 

– Хто це? Я думав, що я тут один.

– Я просто спав. Дуже глибоким сном. А твої слова… вони вирвали мене звідти.

– А, вибач за це, я просто… не знаю що робити далі. Це, напевно, кінець.

– Справді? Я, здається, чув, що ти готовий на все, – запитав незнайомець. Колтер не бачив його, але чув, як збуджено той дихав.

Колтер збирався відповісти, але обставини промовляли самі за себе, хотіти й мати змогу це різні речі. Але в глибині душі, він справді був готовий на все. 

– Добре, – відповів голос по той бік стіни. – Я маю дещо для тебе. Чув, що тебе переводять. Я тут… застряг на довго, і не в змозі вирватись на волю. Але ти можеш мені допомогти в дечому. 

– І як же? Якщо ти не помітив – я теж тут, за ґратами.

Луною прокотився смішок.

– Я знаю. Ходить… поголос, про маєток, закинутий багато років тому. Його господарі зробили щось страшне, окультне, за що місцеві спалили їх там живцем. 

– Така собі історія. А мені що з того?

– Статки аристократів так і не знайшли. Скарби, які можуть втілити будь-яку мрію в життя.

Цього разу сміявся вже Колтер.

– Ха! І ти звісно знаєш де вони. Байки для дітей, облиш мене, – прогримів Колтер та поплескав у долоні.

–  Знаю. І мені потрібна людина яка забере їх. Скарб ділимо навпіл. Що скажеш? Ти ж наче казав, що згоден на все що завгодно.

Умить виринув спогад із Сарою, яка лежала у напівтемній кімнаті, і лише її переривчасте, ледь чутне, дихання порушує тишу. 

– Я згоден! Де цей маєток? Як мені звідси втекти?

У відповідь була лише тиша.

Двері до в’язниці відчинились, і всередину зайшли шериф Торн і Свен. 

– З ким ти балакаєш, Колтере? – перепитав шериф та передав Свену ключі від камери. Той відімкнув її та почав застібати кайданки на руках Колтера.

– Я просто, хотів спитати у доброзичливого пана з сусідньої камери де саме він народився. Гаяв час до переведення за приємною розмовою. 

– Сусіда? – здивовано перепитав шериф та зсунув брови. Колтере, ти взагалі спав сьогодні? Увесь час ти був тут на самоті.

Колтер не міг повірити власним вухам. Він точно чув голос незнайомця. 

– Невже я божеволію? – пробурмотів він про себе. – Шерифе, чи можу я на мить зазирнути до сусідньої камери?

Шериф й Свен переглянулись. Торн кивком дав дозвіл і Свен відпустив Колтера. Він вийшов і не повірив власним очам: сусідня камера справді була порожня.. На лавці лиш самотньо лежав напівсписаний олівець. 

Перевезення відбулося за планом. Рейнджери з округи ані на хвилину не спізнились. Усю дорогу Колтер замислювався над розмовою із незнайомцем. Прокручував у голові слово за словом, речення за реченням. Навсібіч на нього тисли дерев’яні стіни, низький дах і маленькі вікна з товстими ґратами, що були розміщені високо над рівнем очей. Комфорт не був першим пріоритетом для в’язнів. Все навколо голосно кричало про не надто світле майбутнє.

Фургон просувався нешвидко. Підскакував й хитався на кам'янистій дорозі посеред лісу. Незмащені колеса скрипіли й рипіли. Один з охоронців весело наспівав якусь пісеньку, про законників, які ловили шахраїв і бандитів. Другий постукував ногою, що луною віддавалось всередину фургона. Це доволі сильно дратувало Колтера, але яке він мав право голосу? Різко, як відповідь на його прохання, пісня урвалася. Фургон різко зупинився і рейнджери зістрибнули на землю. Колтер чув, як вони зарядили зброю й розійшлися по обидва боки фургона. Інстинктивно він присів на підлогу. Йому здавалось, що зараз із лісу полетить залп куль й зробить з транспорту сито. Рейнджери повільно йшли повз. Колтер чув кожен їхній крок, ці секунди здавались хвилинами. Щойно він хотів гукнути їх, спитати що сталось, як фургон захитався від сильного удару в бік. Крики одного з рейнджерів заполонили все навколо. Ще один удар об фургон, за ним наступний, і ще один. Здавалося, ще трохи, й удари от-от проб’ють стінку наскрізь. Кожен з ударів супроводжувався новою порцією волання. Другий рейнджер, що був з іншого боку фургона, швидко зреагував й підбіг на звуки тортур товариша. Далі був голосний постріл, за ним ще один. А потім настала повна тиша. Ані кроків, ані криків, ані пострілів, навіть пташки замокли. Колтер невпевнено підняв голову. 

– Агов, є хто-небудь? Я не озброєний! – крикнув він.

У відповідь була тиша. Його охопила паніка. Він виліз на лавку й схопився за металеві ґратки у вікнах. Через них він бачив ліс, дерева, але не більше. Він гукнув ще раз, вже гучніше, але у відповідь все ще була тиша. Кожна хвилина очікування посилювала напругу. А якщо він так і не вибереться звідси? Помре тут від голоду. Більш жахливої смерті годі й очікувати. Але треба було щось робити, поки є сили. Колтер зібрався, зробив повільний вдих та видих. Залишився єдиний вихід – вибивати двері. З усієї сили він вдарив плечем об двері фургона й вони різко відчинилися. Колтер по інерції полетів обличчям униз прямісінько у багнюку.

– Що за…? Не замкнено?

Він підвівся й широкими змахами обтрусив залишки багнюки з одягу. Сонце на небосхилі поволі сходило на сутінки. Дерева навколо хитались, але робили це тихо, майже беззвучно. Фургон самотньо стояв посеред дороги, ані візничих, ані коней. У місці, куди били в стінку одним з охоронців, залишилась вибоїна, розміром із гарматну кулю, не більшу за голову. Навколо не було ані краплі крові.

Посеред дороги, перед фургоном, стояв невеликий декоративний дерев’яний столик. Колтер обережно підійшов до нього. На лакованій поверхні колом лежали: стара рушниця, масляний ліхтар, запас провізії на декілька днів й пачка сірників. У центрі кола була розстелена мапа. На ній лежала лялька зроблена із гілок та ніж, який проткнув точку десь у глушині Луїзіанських лісів.

Колтер оглянув все, рішуче вхопився за руків’я ножа й висмикнув його.

***

– А далі ти знаєш, – завершив свою розповідь Колтер, не відриваючи погляду від незнайомця.

Старий все більше занурився в роздуми. Здавалося, що історія Колтера підкинула йому їжу для роздумів. Рушниця піднялась догори, старий сперся на неї й підвівся з пенька. Його очі бігли то на Колтера, то кудись в темряву. Він відклав рушницю убік і поліз шукати щось у шкіряній сумці. Колтер швидко зрозумів, що це його шанс. Підбіг, вхопив рушницю й націлив на старого.

– Я б не радив, – промовив незнайомець.

– Чому це раптом? Що тут відбувається? Хто ці… створіння?

– Підземники. Харчуються сміттям та мерцями. Прогризають собі шлях крізь завісу, копаючи землю.

– Що? Яка ще “завіса”? – більш суворо промовив Колтер й націлив рушницю у голову старого. – Що за маячня? 

– А ти досі не зрозумів? – стариган обернувся до нього обличчям. Його очі були чорні, як сама ніч. – Ти потрапив у дуже погану історію, Колтере.

Старий мисливець крокував назустріч, Колтер віддзеркалював його рухи відступаючи, але рушницю так і не опускав. Незнайомець продовжував:

– Є не тільки наш світ, існує завіса, яка відтісняє наш всесвіт від їхнього світу, – він вказав в напрямку, звідки вони тікали. – Від світу мертвих й проклятих. Вони серед нас вдень і вночі, а ви люди неначе дивитесь лише на світлу сторону місяця, не підозрюючи, що може бути на іншому боці! Усередині кожного із нас існує темрява, що манить цих істот сюди. Те, що кидає нас на страшні вчинки, як тебе, Колтере! Що саме змусило тебе кинути власну доньку?

– Я не знаю, я…звідки ти? Я не знаю, – лякливо повторював Колтер.

– Все ти знаєш! Ти можеш вічно ходити манівцями й так і не побачити свою темну сторону. Єдиний шлях – це проштрикнути ножем той місяць наскрізь. Тільки тоді ти дізнаєшся, що по той бік, що всередині тебе! Чому ти покинув її!?

– Я не знаю! Я не кидав…

– Чому?!

– Я не…

– Кажи!

– Тому, що я боюсь! Я вже втратив її матір. Я не можу пройти через це ще раз, не можу!

  Старий різко висмикнув рушницю з рук Колтера й видихнув. Темрява в його очах розвіялась, як димка. 

– Добре, що ти не встиг натиснути на гачок, – спокійно промовив старий.

– Думаєш я б вбив тебе? – перепитав Колтер.

– Ні, ти б не зміг. Навіть якби хотів. Ця рушниця… особлива. 

***

– Жінко! Налий нам ще бурбону! І не якісь там помиї, а найкращого! – галасував один із гостей шинку. 

Офіціантка у відповідь лише закотила очі й пішла по ще одну пляшку. У закладі було майже порожньо. Усі гості, або пішли спати, або роз’їхались. Залишились лише: робітниця, яка втомлено поставила пляшку на стіл гостей та двоє п’яниць, що хапали її за руку й не відпускали від себе.

Дівчина намагалась вирватись, але сильні та грубі чоловічі руки не відпускали її. Одному із них вона вгатила по обличчю. Чоловік лише розсердився. 

– Ах ти повія! Що ти собі дозволяєш?!

Він встав зі столу поки його друг зловісно реготав, аж до кольок у животі. Розсерджений чоловік замахнувся кулаком у відповідь, як несподівано в руку влетів малий ніж без ручки. Кров із руки фонтанувала скрізь: на стіл, на п’яниць, на підлогу, навіть трохи потрапило на офіціантку. Постраждалий так сильно репетував й верещав, що його друг за столом на декілька секунд забув відреагувати.

Зрештою, кремезний чоловік у робочій одязі, підвівся зі столу та вигукнув:

– Затули щелепу, Ларрі! І без тебе голова болить. Це лише подряпина!

– Подряпина? Та мені майже руку відтяло! – знов голосно верещав постраждалий. 

Офіціантка з розкритим ротом поволі відступила до барної стійки. Чоловіки по черзі почали оглядатися на всі боки й помітили ще одного гостя, який самотньо сидів в темному кутку. Вони прижмурились, щоб розгледіти його, і як у відповідь на їх дію в кутку запалився сірник та підпалив цигарку. За столом сидів старий, зі шрамами на обличчі, які частково ховала біла, як молоко, борода. 

– Агов! Це ти кинув ніж? – кричав чоловік у робочій одежі. – Чи ти боягуз, який боїться битися навкулачки?

У відповідь старий зробив лише повільну, глибоку затяжку і видихнув густу хмару диму. 

– Відчуваю, що треба навчити цього безхатька манерам! – вигукнув поранений чолов’яга.

Вони переглянулись та попрямували до старого. Поранений притиснув закривавлену руку до тіла та замахнувся здоровою. Але він не встиг зрозуміти, як старий відвернув удар у бік, а Ларрі заламали й обличчям вдарили об стіл. Було настільки боляче, що він застогнав ще голосніше:

– Падло, я тобі нутрощі вирву, відпусти мене!

Другий чоловік вже не так рішуче палав бажанням лізти в бійку. Старий перевів на нього шалений погляд. 

– Білл, зроби вже що-небудь! – верещав Ларрі, все ще притиснутий обличчям до столу. – Він мені зараз й другу руку пошкодить!

Старий почув у цих словах прохання й натиснув ще сильніше на його руку. Ларрі дужче заверещав, неначе свиня на забої.

 Білл швидко оглянувся і побачив рушницю біля столу. Він схопив її та націлив на старого.

– Відпусти його, інакше я вистрілю!

– Впевнений? Сміливості вистачить? – з посмішкою промовив старий. 

– Ти що тут в ігри граєш?! Я ж сказав, що застрелю! – кричав Білл.

– Я б не радив, але ти все одно спробуй, – повільно, без тіні страху, сказав старий.

Білл вагався, перебирав тяжкі думки у голові, повній хмелю. Кидав погляд то на старого то на Ларрі. Болісні стогнання його друга аж ніяк не допомагали, а лише відвертали увагу. І тут інший голос в його голові промовив: “А до біса!” і Білл рішуче спустив гачок. Куля вийшла з дула гвинтівки й полетіла назустріч своїй цілі, але то був не старий, натомість вона вже знала на кого полює. Вона пролетіла повз шию старого на відстані декількох міліметрів та проковзнула об металеву лопату, яка прикрашала стіну. Далі вона зрикошетила від корпусу люстри, яка висіла в залі та зрештою м’яко увійшла у череп Білла, той навіть не зрозумів, що трапилось. Впавши на підлогу гвинтівка відскочила ближче до того, кого вона знала, хто володів нею.

Ларрі не повірив власним очам, на мить він навіть забув про біль в руці. Тремтячим голосом він промовив:

– Як таке можливо? Він же стояв в метрі від тебе!

Старий відпустив Ларрі, вхопив з підлоги рушницю й вдарив нею об стіл, прям перед обличчям чоловіка та промовив: 

– Теж хочеш спробувати?

Ларрі відстрибнув від неї, як від вогню. Поранений та нажаханий він впав на підлогу і вже за секунду тікав швидше, аніж коли-небудь у своєму житті.

Старий витер плями крові з одягу і кинув кілька монет на стіл і мовчки попрямував до виходу. Жінка із жахом в очах втиснулась ще сильніше до барної стійки, коли він проходив повз неї. 

Вийшовши назустріч ночі, старий закинув зброю на плече, дістав цигарку та запалив її. Ані живої душі навколо, усе, як йому подобалося.  

– Оце так виставу ти влаштував, Вікторе! Браво! – промовив хриплий жіночий голос із тіні за його спиною. – Шкода, що я не можу зайти всередину без запрошення. З радістю глянула б на це з першого ряду.

– У пеклі закінчилась робота? – промовив Віктор з цигаркою в зубах.

– Ой, ну знаєш, там завжди є що робити: катувати, відривати кінцівки, робити комусь послуги, катувати.

– Ти це вже казала, Лі. 

– Я дуже люблю катувати, – із тіні вийшла чорношкіра жінка із білими, як у мерця, очима.

– Ані кроку ближче, – промовив Віктор, легко поплескавши по гвинтівці. – Ти ж не хочеш зникнути назавжди? 

Посмішка на обличчі Лі різко зникла. Вона зупинилась та виставила руки перед собою. Віктор продовжив:

– Що тобі треба? У нас домовленість – ти шпигуєш для мене, а я не беру замовлень на тебе.

– Тому я тут. Дехто дуже хоче вирватись з завіси. Навіть не демон, чи мертвяк – а Сутність. Кожні сімнадцять років вона намагається прорватися, а ваші мисливці відправляють її назад за завісу. Тож я подумала, що може ти захочеш спинити її раз і назавжди?

– Сутність? Щоб існувати в цьому світі, їй знадобиться тіло, – задумався Віктор й відвернувся. Лі тихо зробила півкроку вперед, але Віктор ще раз, задля нагадування, поплескав рукою по рушниці. Вона одразу ж зробила півкроку назад. – А тобі що з цього?

– Вакуум влади там внизу.

Віктор повернувся до неї та підійшов майже впритул. Це збуджувало Лі, як тоді, коли вона була ще жива. Аж шкіра терпла. 

– Де це буде? – суворо запитав Віктор. 

– Там, де дуже давно ніхто не помирав. 

***

– Зачекай, отже, це все не жарт? – перепитав Колтер. – Ти мисливець на нечисть, а ця рушниця, що магічна? Усі, кого вона вбиває, зникають з землі? 

– Не зовсім. Вона – проклята. Підкоряється лише господарю. За величезну ціну, – він провів пальцями по корпусу. Його прикрашали вирізані ініціали імен. Віктор звернув особливу увагу на “В.С.”.

Колтер не відчував потреби виривати його із роздумів. Він впізнав цей погляд. Знав, як важливо іноді подумати про втрачене. Віктор тихо, майже про себе, продовжив:

– Тебе втягнули у це проти твоєї волі, Колтере. Тебе позначили, – він вказав на ляльку, зроблену з гілочок, – ти жертва, вмістилище. Мені дуже шкода.

Колтер кілька секунд обдумував сказане Віктором. Знову всередині відчувалася нестерпна лють. Він кинув ляльку на землю та почав з роздратуванням буцати її.

– Не допоможе, ти вже торкнувся її та прийшов у цей ліс. Нас не випустять, допоки все не закінчиться. 

– Мені набридло, що всім шкода мене! Я не стану вмістилищем якогось там привида чи духа! 

Віктор стрімко відвів голову у бік лісу. Його очі знов стали чорними. 

– Вони йдуть! Женуть нас до маєтку. Що ж, отже, не будемо змушувати їх чекати, – Віктор вийняв револьвер Ле Ма з кобури й простягнув Колтеру. – Хочеш боротися? Я тебе не зупинятиму. 

Колтер взяв до рук револьвера, перевірив, чи він заряджений і кинув погляд в очі Віктора, у яких він відбивався, наче у чорному дзеркалі.

***

Першим біг Віктор, за ним на близькій відстані тримався Колтер. Старий мисливець випускав кулю за кулею. Колтер тримав свій боєзапас на крайній випадок. Якщо сьогодні йому й судилося померти – то він забере із собою на той світ якомога більше цих потвор. Перед маєтком Віктор зупинився, дістав з-під плаща наповнену рідиною скляну пляшку, шийка якої була повністю покрита воском, а згори стирчали кілька сірників. Швидким рухом руки на землю посипалися іскри й сірники на пляшці запалали. Сильним кидком він відправив палаючий подарунок переслідувачам. Ліс одразу ж запалав. Широкою дугою вогонь розповзався навколо. Було чутно гарчання й жалібний вереск істот. 

 – Це їх затримає, – із насолодою промовив Віктор.

Вони разом попрямували до маєтку. Це була давно покинута місцина. Будинок був розвалений, дах місцями обвалився на другий поверх і частково на перший. Спершу Колтер подумав, що причиною занепаду став час, але придивившись виявив сліди масштабної пожежі. Колись білосніжні стіни облізли та показували свої нутрощі. Деревина, що слугувала кістяком для будівлі, повністю згнила. Від цього місця віяло жахом й болем.

– Десь років п’ятдесят тому його спалили, – промовив Віктор викидаючи цигарку вбік. – Це зробили місцеві, які жили на околицях. Вони вважали, що власники маєтку займаються окультною магією. 

– Це правда? – перепитав Колтер.

– Чи сутність стала причиною, чи наслідком – зараз ми вже не дізнаємось. Біль й ненависть – це сильні емоції. У достатній кількості – вони легко змогли б прорвати завісу в цьому місці. – Віктор зробив паузу й дивився прямо у темну порожнечу маєтку. – Колтере, щоб там не сталося – опановуй себе. Те, з чим ми зустрінемося – не просто голодний монстр, що хоче тебе зжерти. Це концентроване зло. Й воно за будь-яку ціну захоче вижити.

– Але ти ж вб’єш її?

Віктор не розкрив Колтеру всі карти, що рушниця може вбити душу лише за умови, що та матиме тіло. Інакше ніяк. 

– Звісно, Колтере. Я це зроблю. 

Вони повільно зайшли всередину. Як тільки перейшли поріг – світ навколо затих, став німим, мертвим. Всередині плідно попрацювали терміти й павуки. Переходячи з однієї кімнати в іншу вони вийшли в їдальню, де стеля повністю обвалилась, відкриваючи небо над головою. Хмари на небосхилі розступились, і місячне світло осяяло все навколо. 

– Почалось, – промовив Віктор.

навколо почав відчуватися запах диму. Дихати було дедалі важче. Колтер почав кашляти, здавалось, що Віктора це анітрохи не зачепило. Колтер чув голоси звідусіль, вони щось нашіптували йому, а потім почали синхронно кричати: “Випустіть нас, я не хочу помирати. Благаю!”. Стіни довкола почали горіти. Колтера охопив жах. Віктор нарешті звернув на нього увагу й почав трясти його за плечі.

– Колтере, це не справжнє, воно лякає тебе, не піддавайся! Страх – це лише емоція! 

Але крики навколо придушували голос Віктора. Жар відчувався всюди, обпікав ступні. Здавалось, що розпечений метал в руках прогризав аж до самих кісток. Віктор зробив глибокий вдих й промовив спокійно:

– Згадай власну доньку. Згадай, хто тебе чекає і кому ти потрібен. 

Це допомогло. Він згадав тонкі та прямі пасма Сари, її щиру посмішку, коли вона гралась з кіньми, її глибокі блакитні очі. Вогонь довкола поволі вщухав, голоси ставали все тихшими.

– Все добре, я в порядку, – тихо промовив Колтер.

– Добре. Йдемо тоді далі.

Вони знайшли шлях у підвал. Сходи вниз були завалені дерев’яними балками. Далі було не пройти. 

– Треба шукати інший шлях, – промовив Віктор та почав оглядатись довкола.

– Чекай, може, вийде… зараз, – Колтер спустився на кілька сходинок вниз, взявся за одну із балок й спробував її підняти.

– Стій, ні! – гукнув його Віктор, але було вже пізно. Колтер з хрускотом провалився вниз під сходи, а зверху завалило ще більше. Через декілька секунд на місці Колтера була вже хмара з пилу, трісок й затхлого повітря. – Колтере! Ти живий!? Колтере!

Але Колтер його вже не чув, не міг почути. 

Колтер прийшов до тями й повільно підняв голову. Гострий біль пронизував руку. Навколо панувала темрява. Масляна лампа була розбита. Він обнишпорив кишені та знайшов сірники. Іскра –  і стало можливо хоч щось розгледіти навколо.

– Де я? Напевно це підвал. Вікторе! Я в порядку, ти чуєш мене? Вікторе!

 Але у відповідь була тиша.

 Колтер ступав обережно освічуючи собі шлях попереду, не хотілось звалитись в ще більшу яму. Іскра, ще один сірник, за ним наступний, і от залишився останній. Навколо було чути лише його власне дихання. Страх дерся по його ногах вгору намагаючись залізти у голову, але його думки не пускали всередину нічого ззовні. Страх – це лише емоція, і його можна контролювати.

Вдих і видих. В момент, коли Колтер випускав повітря з легенів, в центрі приміщення показалось світло. Попереду стояли три металеві жаровні. Вогонь в них поступово розпалювався й ставав все більш диким. Він вийшов посеред них й почав оглядатися.

– Колтере? – промовив жіночий голос із темряви. – Це ти?

Він обернувся й побачив перед собою Майю, матір Сари, його давно померлу дружину.

– Що ти тут робиш? – спитала вона.

– Я не розумію, – тремтячим голосом промовив він. – Як це можливо? Де ти? Де я?

– Я не знаю, після народження нашої донечки все якось потемнішало навколо та сильно захотілося спати. А потім, лише ця темрява. Я не знаю скільки я тут. 

– Ти померла, кохана. Я не зміг тебе врятувати. Вибач мені, будь ласка. 

На його очах з’явились сльози, він не мав змоги їх зупинити. Револьвер впав з його рук на підлогу. Колтер повільно крокував до колись втраченої коханої. Вона обійняла його, провела руками по його плечах і обличчю. Її пальці проходили крізь нього, як тільки вона намагалась торкнутися його. 

– Все добре любий, я тут. Ми разом. Ми тепер завжди будемо разом, – Майя посміхалась.

– Я більше не покину тебе, обіцяю, –  повторював він без упину.

– Я знаю, знаю, любий. Нам треба вибиратись звідси. Покажи мені вихід. 

– Я… я не знаю, як звідси вийти.

– Тобі лише треба захотіти, уяви собі вихід і візьми мене з собою, Колтере. І ми назавжди будемо разом. 

Він заплющив очі й уявив двері. З пам’яті виринули саме ті, що вели у спальню Сари, де вона лежала й хворіла. Розплющивши очі він бачив, як такі самі двері опинились перед ними.

– Відчиняй, – промовила вона. – Я вже не можу дочекатись, як зустрінусь із нашою донькою, із маленькою Сарою.

Колтер потягнувся до ручки дверей й різко зупинився.

– Звідки ти знаєш як її звуть? Я назвав її так вже після твоєї смерті, – він кинув занепокоєний погляд на Майю. – І ми з тобою не розмовляли про ім’я раніше. Ти хотіла сама обрати його після народження, подивившись їй у вічі. 

Усвідомлення прийшло надто пізно, Мая широко, по-нелюдськи, посміхнулась. Її очі випромінювали жагу до крові. Рука ще більше почала резонувати болем. Колтер поглянув на неї й побачив, як на його шкірі майже повністю випалено знак ляльки з гілля. 

– Вже майже все, Колтере, – холодно промовило щось губами Майї. – Ти дав мені двері на свободу, а я майже захопив твоє тіло. Залишилось почекати ще трохи.

Колтер підбіг до револьвера на підлозі, націлив на Майю, забарився на кілька секунд й різко натиснув на гачок. Потім ще раз, ще раз, і ще чотири рази, допоки револьвер не видавав нічого, окрім порожнього: “клац-клац-клац”. Мая ані на міліметр не поворухнулась. Всі кулі пролетіли крізь неї. У відповідь на постріли різкий біль почав пронизувати тіло Колтера. 

– Це моя царина, Колтере. Це мій світ! Віддайся мені!

– Йди до чорта! Ви з ним, напевно, найкращі друзі! – крізь біль проговорював він.

Одразу після цього він відчув ще одну хвилю болю. Темряву продовжували наповнювати крики Колтера.

***

Віктор вибив ззовні вікно до підвалу. Воно було вузьким й розташоване доволі високо, тож довелось спочатку закинути всередину рушницю, і лише потім лізти самому. Він почав поволі залазити. Щойно половина тіла вже була всередині, щось різко схопило його за ногу. Це був один із підземників, який вижив після пожежі. Його тіло було до невпізнаваності обгорілим, але жага голоду ставала лише сильніша. Віктор почав відштовхувати його ногами, але звір не бажав відпускати. Руки ніяк не дотягнутися до рушниці, яка була на підлозі. Він продовжував буцати істоту по пиці, із кожним разом все сильніше, і цього вистачило, щоб відштовхнути звіра. По інерції Віктор впав всередину та лежав на підлозі поруч зі своєю гвинтівкою. Швидким рухом він схопив її та націлив у бік вікна. Саме тієї миті всередину влетів все ще голодний підземник. Віктор влучно прострелив голову звірові й той, вже мертвим, по інерції полетів далі.

Віктор повільно встав з підлоги. В підвалі панував запах горілого. Кожен кут був обставлений свічками, травами й окультними символами. Посеред широкого приміщення стояли три жаровні, вміст яких вже давно згорів і був лише ледь теплим. Між жаровнями підлога була почорнілою і гнилою. З неї сочився чорний слиз. Дошки, де було найбільше чорноти, змінили свою форму, ставши більш вигнутими. Орнамент на них був схожий на людські обличчя, застиглі в німому крику й муках.

За спиною почувся шерхіт. Віктор, не зволікаючи обернувся й націлив зброю на джерело звуку. Там стояв Колтер. Його очі були закочені, а рот розтулений. Віктор забарився, втративши момент для пострілу. Колтер першим ударом відвів гвинтівку, а другим відштовхнув його до стіни.

– Віктор? Старий Віктор? Це ти? Погано ще бачу, не пристосувалися очі, – потойбічним голосом говорила Сутність губами Колтера.

Віктор гарчав від болю, кілька ребер були зламані від такого сильного удару, але рушниця все ще була при ньому. Він зробив швидкий постріл перед собою. На місці, де мить тому стояла Сутність, уже нікого не було. Знову шурхіт збоку, швидкий поворот, постріл – знову повз.

– Вікторе, ти можеш стріляти скільки завгодно, але колись у тебе таки закінчаться кулі, – зі сміхом проговорювала Сутність із тіні. 

У підвалі пролунало ще декілька залпів. В секундних спалахах Віктор бачив, як з ним грається Сутність. Як з’являється і зникає. 

Залишалось лише три кулі.

– А чи знав ти, що по той бік – справжня знаменитість, Вікторе? Всі тебе чекають там.

– Обламаються, в мене квиток в інший пункт призначення! 

Ще постріл, залишалося дві кулі. 

– А я от не можу їм тебе віддати отак просто. Хочу ще награтися, як от з Колтером. Тебе не було лише декілька хвилин, а ми з ним бавились тижнями, – сміялась Сутність. – Сильний, протримався так довго. Тобі б такий мисливець згодився. 

– Йди до чорта! – крикнув Віктор, і зробив ще один постріл.

– Бачились вже. Він не такий страшний, як ви собі його уявляєте, – уїдливо прокоментувала Сутність.

Віктор перевірив зброю, залишилась остання куля. Він голосно лайнувся. Йому потрібно було лише один шанс, щоб Сутність втратила пильність хоча б на одну секунду.

– Колтере! Борись, я знаю, що ти десь всередині, втомлений та поранений. Синку, залишився останній крок, останній ривок, щоб все закінчилось!

– Ахахаха! – сміялась Сутність. – Навіть якщо він тебе чує, знай, Колтере, – Віктор не вб’є мене, не вбивши тебе. Його зброя не відправить за завісу, а випалить із цього світу! Ти не потрапиш ані в рай, ані в пекло. 

Віктор ще раз лайнувся про себе. Ще один удар збоку, цього разу кігтями, тіло Колтера почало змінювати форму: по обличчю виступили чорні лінії, з’явилися видовжені ікла. З ноги Віктора лилася кров. Перед ним знову з’явився Колтер із міткою на руці, що палала. 

– Так, Колтере, це правда, – неохоче промовив Віктор, дивлячись йому в очі. – Я маю не просто вбити вас обох, а стерти, щоб нарешті зупинити Сутність. 

Віктор дістав з черевика ніж і кинув його під ноги Колтеру.

– Ха, не поцілив! – в’їдливо промовила Сутність. 

Але Віктор не сприйняв насмішки, він продовжив:

– Місяць, Колтере, ти пам’ятаєш, що по той бік?

Тіло Колтера зупинилось, очі бігали з боку в бік, і врешті-решт з губ тихо пролетіло:

– Темний бік, – проговорив Колтер вже своїм голосом. 

Віктор посміхнувся почувши Колтера, справжнього. 

– Годі, замовкни, перестань! – верещала високим голосом Сутність.

Тіло Колтера знову заспокоїлось. В спогадах виринала Сара, все його життя з нею, як він піклувався про неї. Він продовжив вже своїм голосом:

– Сара… що буде з нею?

– Обіцяю тобі, я попіклуюся про неї, – заспокоював його Віктор. – Дістань цю темряву з себе, проштрикни наскрізь вже той клятий місяць!

Колтер схопив ніж й тримав його лезом навпроти своєї грудини. Інша рука Колтера чинила опір, намагалася відтягнути ножа, тримати його, якнайдалі від себе.

– Я згадав, – пошепки проговорив Колтер. – Сюди мене привів мій страх, моя темрява. І я віддався їй, щоб ти, Вікторе, завершив справу. Щоб ти захистив всіх по цей бік, щоб захистив її. 

Він посміхнувся й додав:

 – Як би я хотів востаннє побачити твою посмішку, доню. Перепроси за мене, Вікторе.

Після цих слів Колтер проштрикнув ножем власне тіло, аж до самої ручки.

– Ні! Це моя царина, моя! Ти не можеш! Я не повернуся за завісу! – кричала Сутність.

– А ти й не повернешся! – сказав Віктор, спрямував рушницю й вистрелив Колтеру прямісінько між очей. 

Наостанок в його погляді читався подив й полегшення водночас.

***

Пані Тімз сиділа на ґанку ферми, як і щоранку із чашкою чаю.

– Що ж ти принесеш нам сьогодні, новий дню? – спитала вона себе. 

 На горизонті почало з’являтись кілька фігур: чоловіки в костюмах і значками рейнджерів. Вони їхали верхи, тож стрімко наближалися до ферми.

– Пані Грін?

Пані Тімз здивувалась, але не розгубилася й гордо відповіла:

– Ні, мене звати – Джозефін Тімз, і це ферма мого чоловіка. Якщо ви шукаєте пані Грін – то ви запізнились на кілька років, вона померла під час пологів. 

– А де ж тоді…

– Юначе! – перервала вона рейнджера. – В культурному суспільстві заведено представлятися, перш ніж ставити запитання леді. 

Він обмінявся поглядами з іншими й продовжив: 

– Перепрошую, ми із федеральної служби рейнджерів. Моє ім’я – Захарі Фінч. Я представляю інтереси влади. Пана Колтера Гріна підозрюють в замаху на чуже життя, втечі з-під варти й вбивстві двох службових рейнджерів штату.

Підозри, які диктував Фінч, неабияк схвилювали пані Тімз, але вона не подавала знаків, лише дозволила собі виразити ці почуття, стискаючи руки.

– … Ви знаєте де зараз може перебувати пан Грін? 

– Що? Ні, я не знаю де він.

Захарі Фінч поглянув на неї, поправив піджак й кинув погляд на будинок. 

– Це правда, що у нього залишилась смертельно хвора донька? 

Ці слова зробили боляче пані Тімз, неначе ніж, встромлений у серце.

– Так, – похмуро відповіла вона. 

– Тоді ви не проти, якщо один із моїх підлеглих залишиться про всяк випадок, якщо пан Грін повернеться? 

Пані Тімз не могла відмовити вимозі головного рейнджера, як би гарно вона не звучала. Один із рейнджерів влаштувався на ґанку, сидів доволі тихо, поки Фінч ставив пані Тімз стандартні запитання. Зрештою рейнджери поїхали. А пані Тімз змогла лише видати незнайомцю: 

– Чаю?

 ***

– Він сидітиме всю ніч біля будинку? – спитав пан Тімз з ліжка. – Не можу повірити, що Колтер зробив такі страшні речі. 

– Він цього не робив! – заперечила пані Тімз, вмиваючись перед сном. – Я відчуваю, що він не робив нічого з того, що казав той страшний чоловік.

– Будемо сподіватися. А як Сара?

Пані Тімз лише сумно поглянула йому у відповідь й відвела очі в бік. 

Вони загасили свічки, й заплющили очі. За вікном підіймався сильний вітер, збирались хмари, скоро мав ударити грім.

Знизу почувся чоловічий крик, а потім важкий звук падіння.

– Хтось унизу! – голосно проговорила пані Тімз. 

– Може це той охоронець, захотів пити, і в темряві щось на нього впало. Завтра приберемо.

Пані Тімз замислилася й запалила свічку.

– А якщо це Колтер повернувся?

Пан Тімз почухав вуса й задумався. 

– Тоді треба перевірити. 

Вони повільно спускалися сходами. Джозефін Тімз йшла позаду та тримала свічку. В домі було темно, разом вони вийшли до обідньої зали. Підійшли до дверей кухні та відчинили їх. До ніг упав непритомний рейнджер, із раною на голові.

– О боже! – скрикнула пані Тімз

– Він житиме. Завтра лише болітиме голова, – повільно промовив голос із темряви на кухні.

– Хто це? – суворо проговорив пан Тімз. – Колтере, це ти?!

Шкутильгаючи на одну ногу до них на світло вийшов старий чоловік, увесь у пов’язках. Він промовив:

– Мене звати Віктор, але я знав Колтера. Я маю вам дещо розповісти.

Розмова була нелегкою. Спочатку розповідь Віктора лякала сімейство Тімзів, але зрештою, вони зрозуміли, що їм не брешуть. Вони побачили це в очах старого та сприйняли  серйозно кожнісіньке його слово. 

– …так все й було. Я тут щоб виконати останню волю Колтера. 

– Інакше ніяк? – стурбовано спитав пан Тімз.

– На жаль ні, Колтера та його доньку будуть шукати, – відповів Віктор.

По обличчю пані Тімз покотилась самотня сльоза. 

– Тільки-от, що робити з федералом? – Віктор кинув погляд на офіцера, який продовжував лежати без тями між їдальнею і кухнею. 

– Ми посприяємо, – вигукнула пані Тімз. 

Слідом цю ідею схвалив і її чоловік та додавши: 

– Скажемо що на ферму вночі прийшли розбійники. 

Вони всі разом піднялися нагору, Віктор обережно поставив свічку на столик біля ліжка Сари. Тімзи тихо стояли біля дверей, боячись зайти всередину кімнати. 

Віктор дістав з кишені плаща малий ніж і сів поруч із Сарою. Він витягнув над нею руку долонею догори й зробив глибокий надріз на зап’ясті. Кров щедрим потоком полилася до її губ. Від жаху побаченого пані Тімз закрила руками собі рота. Через кілька секунд Віктор прибрав руку й перев’язав рану пов’язкою. 

Всі із жахом і цікавістю чекали. Пані Тімз тримала чоловіка за руку й спитала:

– Що ж буде далі?

– А далі, – спокійно відповів Віктор, – полювання.

Очі Сари розплющилися, вони були чорні, як ніч.