Багряний телефон

І розділ

Маленька, сира кімната, щільно набита старими меблями та різними побутовими предметами, важко давила на мене спочатку своїм тісним, сірим пейзажем, а потім і всією тяжкістю непроглядної темряви, що настала разом із глибокою ніччю. Незважаючи на ідеальні умови для відпочинку — повну відсутність світла, шуму й інших подразників, я не міг заснути, ворочався у ліжку, остаточно склавши постіль у м'яку гармошку.

Мене тривожила і не покидала думка через мого товариша: для чого він це зробив? 

Повернувши голову й напруживши зір, я прицільно роздивився сусіднє ліжко. Та замість того, щоб звично майоріти життям, воно пустувало. І я знову повторив запитання: для чого він це зробив?

Рівно дві… Я підняв руку й поглянув на годинник — навіть три ночі назад вчинив самогубство мій друг і товариш, майже єдина близька мені людина.

Він достатньо незвичний хлопець, але, так сказати, правильний. Не загулював, не випивав і точно не чинив не продуманих вчинків особливо з такою відповідальністю за почуття своїх рідних.

Того дня, коли він загинув, все було як зазвичай. Ми повечеряли, і через деякий час він пішов прогулятися по вулиці — це його повсякденна справа, чи навіть, сказати б, ритуал. Він виходив, коли сутеніло, і у гордій самотності проводив час. Навіть коли я хотів піти з ним, він заперечував і говорив, що йому так легше. Я усе розумів — це був його акт відпочинку від людей та соціуму, так звана корисна самотність. Та й що в цьому поганого? Повітря, активність, до того ж у його випадку, думаю, головне — музика. Він постійно її слухав, коли прогулювався. Вона для нього — щось незвичне, більше, ніж хобі, скоріше сенс, ідеологія. Він так і казав: “Я і є рок-н-рол”, — у той час, як мене називав Red Telephone, в честь однойменної пісні групи Lov...

Я прокинувся, будильник невпинно бив мені по скронях, а сонце різало очі своїм надто осяйним світлом для цієї пори року. Незграбно вивалившись з-під ковдри, тремтячи від ранкового холоду в кімнаті, я одягнув домашні речі й сів за стіл.

“Мені потрібно знайти причину інакше я не зможу знайти спокій”, — осяяла мене перша усвідомлена ранкова думка, коли я вже наливав окріп у кружку з чаєм. Похорон відбувся наступного дня після смерті, тобто дві доби тому. Батьки його хоч і далеко, але приїхали й усе організували, не дивлячись на свій відповідний моральний стан. Усі друзі в нас спільні, і вони також, як і я, не можуть зрозуміти, що потягнуло його на самостійне закінчення життя: певна жахлива обставина, що забрала у нього причину для існування, чи психологічна тріщина, котру ми всі, його оточення, не помітили.

Я — останній, хто його бачив, і єдина моя зачіпка — це передсмертна записка час та можливі місця, куди він міг піти перед самогубством. Сьогодні у мене вихідний, тому час є, — промимрив я собі під носа і відсьорбнув ще гарячий чай, трохи навіть обпікши язика. Останній раз він вийшов десь під захід сонця і завжди з’являвся через годину дві. Ще, здається, він якось мені говорив, що зазвичай ходить по кілька кілометрів, роблячи великий круг зі своїх кроків. Знаючи цю інформацію, з кількома фактами, що випливли з пам’яті, я можу скласти десь чотири маршрути, якими міг проходити мій друг.

Вирішив іще раз перечитати його останній художній порив у вигляді посмертної записки. Завдяки моїй тривожності, котра тільки більше розігналась у такій бентежній ситуації я, сфотографував лист і навіть роздрукував його у надії, що більший формат допоможе помітити якісь незначні деталі. 

Великий надпис «Моє прощання» написаний явно тремтячими руками: літери криві, ламані, контрастують з чіткішим почерком іншої частини тексту.

Люди, я — такі ганебні, буквально усе життя є спосіб щось робити, робити не заради чогось певного, а щоб банально жити. Досягнення, поразки, відновлення, усі вимушені події, щоб привести щось у норму, стабільність, щоб ця спіраль, як викривлений хребець, не давила на нерв і у твоїй голові не проходив болючий імпульс. який примушує рухатися, рухатися неважливо куди, випромінювати неважливо що: злість, радість, неважливо — лиш продовжувати, творити. Але чи є сенс творити, якщо це не щось прекрасне, навіть так якщо тобі самому, то не подобається. Це схоже на музику, це повинно бути не вміння створювати відповідний звук, а коли тобі є що сказати самим звуком чи у його супроводі. Постійно йдуть спроби відсахнутися від цього, поринути у щось інше, наприклад десь у космос далеко зовні всіх вимірів, але ти залишаєшся людиною, матеріальним створінням, для якого ти і є центр всесвіту, і одразу у думках виникає покінчити з собою — знищити весь світ.

Останні речення довелося читати майже з пам'яті через затуманені сльозами очі та сильні коливання паперу від солоних крапель, які спадали на його поверхню під впливом моїх бурхливих емоцій.

Увесь час до настання вечора я пригнічено думав і намагався згадати якісь події, факти чи дрібниці, котрі дозволили б мені щось зробити зі складеною ситуацією, але нічого певного, а тим більше пов’язаного з його вчинком.

ІІ розділ

Неспішно одягаюсь, повільно натягуючи одну штанину за іншою, намагаючись заспокоїти себе й не робити поспіху. Та все одно чую, як калатає серце, а тіло рветься якнайшвидше вийти. Ступивши різким кроком у коридор, раптово зупиняюсь — дзеркало саме перед ним. У цьому тісному, освітленому тільки однією жовтою, як вечірнє літнє сонце, лампочкою коридорі здіймалася петля, котра і забрала життя мого товариша. В повітрі ще залишився легкий сморід від сечі та інших рідин, які в’їлися у килим та частину стіни. Ніколи не думав, що смерть виглядає так соромно. Кожного разу дивлюсь на своє відображення, і здається, кожен раз боюсь побачити щось інше — жахливе та огидне відображення усіх особистих переживань і найвеличніших страхів, котрі гнітять мій розум. Але усе як завжди: темно-шоколадні джинси, туго затягнуті ременем, тепла кофта та улюблена темно-синя вітровка. Усі речі не нові, але доглянуті — одразу видно, що вони улюблені й мають певну любов і шану їхнього власника. Продовгувате бліде лице, розмальоване темними очима, що накривають, як пляжна парасоля, довгі вії, маріанські впадини очей та густі рівні брови, з пухкими губами, змяті як гармошка від прищуреного погляду. Сьогодні за цей період часу встигну пройти два маршрути, — замріявся я, уже вийшовши на сходову клітку. Прошмигнув крізь сходи, не помічаючи кожну другу сходинку. Схопившись за перило, різко повернув тулуб у бік спуску — побачив якусь дівчину. Пройшовши крізь силует першої, я кутиком лівого ока помітив її.

Спокійно, з деякою цікавістю, вона переставляла ногу на наступну перешкоду й дивилася на мене. Погляд — прямий, одночасно гострий і тупий, формою схожий на прямокутну ніжку стільця. Він був мимолітним, але достатнім, щоб нагадати спогад в моїй голові — він говорив за неї.

Якось ми сиділи на лавочці біля нашого дому та спокійно вели розмову. На секунду він замовк і втупив погляд у дівчину, що проходила повз. Одразу помітивши це, я, начепив посмішку на всі зуби від такої події, запитав: 

— Сподобалась?

Провівши її поглядом до самого входу в під’їзд, він почав говорити: 

— Коли почав жити тут — опинився у місці, де скомпоновані багато різних людей, які є абсолютно унікальні і являють собою цілий спектр проявів людської суті. Але є такі ситуації, коли хтось западає тобі у голову, вирізняється серед інших — ну, у моїй голові так точно. Це була ця дівчина. Найперше, що її вирізняло, — зовнішність, за мірками більшості дивна, дещо чоловічна: пряме, гостре лице, середньої довжини світле волосся, тонкі губи, грубуватий стиль одягу. А головне — погляд і міміка: насуплена, строга. Одразу зрозуміло, що людина інтроверсійна, розумна, у багато чому цікава. Я думаю, вона мені запам’яталась тому, що здається схожою на мене. Коли десь, навіть у групі людей, одразу помічаю її — відчуття, наче дивлюсь у дзеркало: бачу ту саму силу і страх, віру і зневагу. 

— Знаєш, любов таке дивне почуття, одне з небагатьох, котре люди хочуть відчувати не у себе, а в інших. Хоча й у собі воно приємне — хімічне, абсолютне почуття. Нотки містики, які перебираються рифом пристрасті, басом страху та барабанами збудження. Мені важко говорити про свою любов саме в романтичному сенсі, але, здається, кохав я тільки раз. Перед тим було два рази схожого відчуття — скороминучі, котрі не вживаються у пам’ять, а лиш скрегочуть десь там, дуже далеко. Але та єдина довго кричить, надто напориста та сильна, закриваючи фізичні спроможності, майже виведена в апогей — дивна, одним словом. Риється в голові, кидає своє насіння у кожну папочку, а воно росте — ґрунт там тільки цього й чекав. Папка пам’яті уся просякнута корінням дерева, що виросло з того зернятка, та замість плодів там згадки про обранця любові: від фото, знятих одним кліпанням ока, до слова, зловленого ненароком. Навіть не знаю — щастя це, чи прокляття. Скоріше, наймогутніший дар природи — любити.

Він скривив дуже серйозне лице, яке здалося мені тоді надто кумедним, сказав, щоб я закрився, і зірвався геть, очевидно, чекаючи мого приєднання до його несподіваної прогулянки.

Я вирішив пройти повз цю дівчину, оскільки не бачив сенсу заводити з нею розмову, але на кінець нашої зустрічі вдихнув повітря, котре супроводжувало її — вона пахла кремом, не знаю яким саме, та я впевнений, що це була ніжна м’яка паста.

Рухавшись уже достатньо часу по першому маршруту, я тільки зараз на свій нескінченно тяжкий крок помітив естетичну красу даного місця — довга доріжка, потріскана усією своєю довжиною, що запливає нескінченною кількістю бордюрів, спусків і переходів до різних шарів плитки та асфальту. Ще зелена осінь та її напівопале й пожовкле листя ховалися у заході сонця, стаючи темними й непроглядними. Але окрім цього я нічого не зауважив, допоки не вийшов на невеличку площу, де праворуч від мене був павільйон чи то базар, звідки уже розходилися продавці. Стоячи посеред розгалуження доріжок, я вдихнув на повні груди і відчув різкий запах недорогих жіночих духів — ті, які використовує пересічна заклопотана жінка середнього віку. Піднявши голову, подивився на усіх, хто проходив повз, та помітив, що вони всі підходять під мій опис: хтось ішов з маленькими дітьми, хтось ніс сумки — ті самі в клітинку, у які може поміститися майже половина їхніх власників, а хтось біг на зупинку, мабуть, щоб скоріше повернутися додому, але усі вони однакові, хоч я і не люблю таких слів. Я не всі, всі не всі, але усі всі. І тут несподівано я згадав цитату — причини мого перебування тут, і мене осяяло: він буквально раніше описував це місце, але чомусь приплів сюди політику. «У країни проблеми, коли на людяних вулицях пахне лише дешевими жіночими парфумами». Я її не дуже розумію, але не критикую, не сприймаю цю рису людської суті — коли займаються профанацією думок інших та навіть, як це б смішно не звучало, вважають дурним те, чого самі не спроможні сприйняти. Ну звісно, якщо це не щось абсурдне.

Решта маршруту пройшла без результатів: я лиш заплів у глухий кут і направив рух назад у бік нашого дому, вирішивши не тратити ще більше часу, одразу вирушив на другу точку, але цього разу натягнув навушники, сподіваючись нічого не пропустити, та й так більш канонічно. У мене навіть був його плейлист, який глядів на мене своїм 300-пісенним поглядом, у якому я почувався наче у власній бібліотеці мого друга — там, де можна заглянути у найпотаємніші частини його душі, тож чисто з логічних міркувань вибрав першу композицію — ніхто ж не читає книжку, починаючи з третього розділу. Це була Dio — Rainbow in the Dark. Як не дивно — рок. Рок — це завжди протест. Не протест заради чогось конкретного, а просто протест. Якщо придивитися, то абсолютно будь-яка субкультура, яка йде проти мейнстриму, бере на озброєння рок. Він — незрима квінтесенція протесту. 

Любив він подібні слова. Голосні, навіть крикливі, чіткі — ті, які говорять із кришталевою упевненістю і кам’яною впертістю. 

Ця дорога тяглася нудно: вже стемнілий під кроками ночі тротуар, так вдало закритий від дороги та легкого місячного сяйва похиленими гілками дерев, вів мене по колу назад до того порожнього ліжка, яке всю прогулянку не виходить з моєї голови, тисне на потьмарений розум, рве мою душу.

ІІІ розділ

Дзвін ключів, які я перебирав пальцями, віщував скоре повернення до не найприємніших спогадів, котрі асоціювалися із цим місцем. Тяжко відчинивши двері, вони посміялися з мене своїм протяжним скрипом і скреготом та замовкли, явно розчаровані моєю реакцією на них. Знову поглянув у дзеркало — усе так само. Лише обличчя мало втомленіший вид, та й вираз якось змінився. Скинувши верхній одяг, бухнувся з усієї сили на ліжко та замість ще однієї безсонної ночі просто вирубився.

Я бачив чорну порожнечу, на якій щось промальовується. Це був один із тих моментів, коли ти прискіпливіше вдивляєшся у найзвичайніші речі та починаєш бачити щось зовсім нове. Це дуже незвичний для мене стан — я у сні — явище, яке я не відчував роками, вже зовсім забувши це почуття, закривши спогади у незламну клітку часу. Пам’ятаю лише один дитячий, і то без деталей, а тут — повний спектр: абсолютно плоска, чорна, як розлита смола, водяниста підлога і нескінченна гладь простору всесвіту, брудна від світла зірок. Усі галактики, сама матерія… виникає питання: звідки? Не важливий сам процес — Великий вибух чи інша теорія. Де взялася сама фізична субстанція? Що це було? Чи має взагалі бути? Я переконаний, що ні. Ми, як біологічні істоти, мислимо категоріями нашої планети, нашого видимого простору та світогляду. Нам потрібно бачити початок і кінець, тому що ми так влаштовані. Так званий закон збереження енергії — ніщо не з’явиться з нічого. Але, здається, з’явилося. Можливо, сама вимога, щоб у всього було початок, рамка, причина — це обмеження нашої моделі реальності, а не самої реальності. Єдине, що мене засмучує, — це те, що конкретно я, і, ймовірно, навіть найрозумніші люди майбутнього, цього не дізнаємося.

Я прокинувся. Хоч ні — радше проснувся через свій перший сон за, мабуть, десятиліття, але у марева була побічна дія: у мене сильно тріщала голова, від потилиці біль пробігав аж до скронь і бринів, як церковний дзвін від гучного удару об металевий корпус. Руки тремтіли, а вени напухли, створюючи відчуття, ніби на передпліччях затягнули тугі джгути, що не дають протікати крові, а їй конче потрібно добратись до місця призначення, через що вона невпинно давить на жили. На щастя, в аптечці було чимало таблеток, котрі я, напівзгадуючи застосування кожної, випив, та біль потроху відступив. 

Аж до самого вечора я просидів на одному місці, боячись повторення ранкової напасті, але плани не покинув: сьогодні я йду знову, навіть такі безрезультатні пошуки, як вчора, дали розуміння деяких слів і дій мого заплутаного товариша.

Поглянув у дзеркало — цього разу я виглядаю ближче до власних страхів, але все одно тримаю достойний рівень. Зрадівши бодай цьому очевидно позитивному факту, рушив на вулицю. Дорога вела доволі довгим озером, яке проводило півмісяцем свого пляжу мене впродовж усієї хвилястої тропи. Я натрапив на широку вулицю, залиту помаранчевими ліхтарями, чиє масляне світло ніжно падало на чорну огорожу великого кремового будинку, який за призначення, мабуть, був домом молитви. 

Я так припустив через вивіску з вказаним напрямком руху: «Вітаємо у руці спасителя». Мене одразу зацікавила ця будівля, вона вирізнялася серед усього, що я бачив раніше. Скоріше навіть не виглядом, а тим, що можна описати ореолом невимовного жаху, який ховається за тягою цікавості до її таємниць стін цієї споруди. Досить дивно — я уперше її бачу і нічого не знаю про неї, але чомусь…

 Увесь час моїх роздумів я продовжував рухатися, остаточно дійшовши до входу. Там на ще більшому стенді великими літерами було написано: «Раді вітати вас у руці спасителя». Не знаю чому саме рука, але якщо придивитися, то доріжка, яка виднілася поза огорожею своїм центром з зоною відпочинку, справді нагадувала долоню, від якої виростали пальці у вигляді доріжок — хоча навряд. Мабуть, просто моя фантазія у пошуках зачіпок створює вигадані зв’язки замість реально потрібного, тому що я тільки зараз розгледів ту саму дівчину, яку я бачив учора — моя найбільша зачіпка — сиділа та мирно читала книгу, перегортаючи пожовклі сторінки старого паперу одна за одною. Це точно вона, і це абсолютно точно не збіг і не випадковість.

Не зчувся, як відчинив наче маленьку хвіртку, на фоні якої понад моїм плечем височіли дві кам’яні колони, що стримували конструкцію воріт. Трохи незграбно наблизився до зацікавленості мого друга і привітався. Поки вона дивилася на мене тим самим поглядом, який я бачив у прогоні під’їзду, спокійно відповіла мені та запитала, чи не знайомі ми, на що я вирішив збрехати, що навряд чи ми бачились раніше. Відсунувшись від центру лави, вона запропонувала присісти й поцікавилася, чи не новий я парафіянин руки спасителя, на що я відгукнувся ствердно. Виявилось, мені дуже пощастило попасти на проповідь батька руки, яка мала розпочатися за 10 хвилин.

Ми йшли по трьох фалангах середнього пальця. Серед вечірнього шуму комах і далекого квакання жаб, що долинало з сонного озера у полоні старих кремезних кленів, крикливих від важкості своїх вікових гілок, підносився гарний, не молодший від цих дерев, будинок з довгими пологими сходами, що вели під округлий ґанок, усіяний квітами та глиняними горщиками з ще не зміцнілими рослинами. 

Ми прочинили двері й увійшли до садиби. Кімната, де має проводитися казання, зустріла мене великою кількістю лав, на яких, як гриби в осінньому забитому помаранчевим листям лісі, повиростали парафіяни, котрі крутили головами в очікуванні проповіді. Я присів поруч зі своєю новознайомою кураторкою і неспішно оглядав людей та кімнату, усіяну картинами в переважно стилі бароко з характерною драматичністю і театральністю для розписаних полотен. Мій погляд ковзав залом — від самого входу, де просочувалися нові й нові люди, до потертих напівзабитих лавиць, які своїм закінченням знаменували початок помосту, де очевидно от-от мав з’явитися головний отець.

У приміщенні вимкнули світло — не усе, але так, щоб віньєтка з тьмяності кутів кімнати надала ще більшої напруженості сцені. На подіум вийшов пристаркуватий кремезний чоловік, борода якого вже вкрилася нитками сивини, але все ще залишалася досить темною, щоб підкреслити той пустий чорний погляд, який надто не підходив до його зібраної кам’яної гримаси. Багряна мантія, що ось-ось сковзне по підлозі, вкривала таємниці в царстві тіней його коміра — туди, де не потрапляла жодна корпускула світла з кімнати.

Усі люди немов по команді підірвались, здійнявши купу повітря, яке хлиснуло на єдину палаючу свічку прямо перед лицем отця. Це й ознаменувало початок проповіді. Спершу усе звучало як типова сектантська балаканина, що тільки сколихувала простір і відлунювалась у вухах лише найзавзятіших послідовників. Я навіть встиг розчаруватися неспішним безрезультатним розмовам, аж поки він не вказав на мене і покликав завітати до його примарних ідей. 

Я не релігійна людина та ніколи не називав себе атеїстом — від незмоги довести відсутність божеств і, відповідно, існування, тому найближче пов’язував себе з агностиками, хоча розумів свою язичність через той мікс культур, уявлень і релігій, у яких виріс, і навіть несвідомо слідував у традиціях та навіть у віруваннях, що приклеїлися до мене ще з дитинства. Ставши неподалік із моїм уже співрозмовником, нарешті зміг роздивитися ближче його обличчя — це бездонні очі, які дивляться з лагідною похмурою цікавістю, у кутиках вій зібралися зморшки від частих усмішок, яка і зараз виднілася з-під густого волосся бороди, але вона не справжня, така, що одразу викликає недовіру. Масивне підборіддя нервово рухалося з характерним скреготом зубами зліва направо. Як би виразився мій товариш — він точно був Venom — Don’t Burn the Witch.

— Я бачу у наших рядах нові очі — очі, вимучені буттям і спраглі спасіння. 

Цього разу його голос змінився, наче спустився у глибокий колодязь в найспекотніший з днів, набув характерного тепла і захищеності.

— Я запитаю тебе лише одне питання, і ти мусиш відповісти: чи щасливий ти?

Я навіть трохи розгубився від такого. Очікував почути щось типу «чи віриш ти у бога», але ні, він обрав таке просте і водночас складне питання, на яке я не маю відповіді. Я стояв під невидимим полум’ям очікувань цих людей і не міг вимовити ані слова. Шукав поглядом свою нову знайому, але вона ніяк не вирізнялася — така ж зачаклована і нерухома, як і інші. Він легко, майже по-товариськи стукнув мене по плечу.

— Знаєш, хлопче… Щастя — це не якесь певне абстрактне поняття, набір хімічних впливів, чисто біологічне явище, яке зведене в абсолют у людському устрої. Воно переплелось з поняттям успіху — це навіть уже сукупні терміни. І для багатьох людей успіх — це, наприклад, гроші, і це досить зрозуміло: цього для багато чого достатньо. Але якщо гроші не призводять до щастя, відповідних гормонів — тоді це не успіх. 

Я не знав, що відповісти. Я звісно колись відчував щастя. Грав його моментами протягом свого життя, але не мав відчуття його присутності. Не згадав жодного моменту, хоча вони звісно були, але скоробіжні — ті, які дають лише короткий прилив забуття, а потім тільки більше накривають сухою кволою буденністю.

Щоб закінчити моє нервове падіння у спогади, отець продовжив свою настанову тим самим баритоном. 

— Я дотримуюсь ідеї, що людина — це просто тварина. Але не в тому сенсі, як заведено вважати аксіомою в сучасному світі, тобто що Homo sapiens належить до тваринного світу. Я говорю буквально: викресливши все людське самолюбство, унікальність, розумову винятковість, я відношу людей до тварин не тільки біологічно, а й концептуально, морально, ідейно. Я навіть згоден ігнорувати такі очевидні факти, як, наприклад, те, що людина розумніша за умовну тваринку — з міркувань самої лише людської особи. Об’єктивного сенсу життя, окрім насолоди самим його процесом, не існує. Правда ж? І тоді питання: хто в кінці щасливіший — я чи умовна корівка?

Він увесь час дивився мені у вічі, лиш іноді повертався до натовпу проговорити щось загальніше, а потім знову давив потоком власної правди та істини.

 — Я розумію тебе. Ти зустрівся зі страхами своїх спогадів, але не ти у цьому винен — такий наш соціум, наша природа. Стільки різного шуму. Шум телефонів, моніторів, динаміків, навушників. Новини, дебати, розважальний контент. Він всюди — не лише зовні, а й проникає в голову, порпається, дере, як голодний паразит, що хоче більше й більше, не даючи нічого на заміну, лише гадячи туди дедалі масивніше, змушуючи бовтатися в цьому. І всім це подобається. І мені це подобається. Там тепло, темно, і пахне солодкуватим перегноєм. Але дуже скоро це стане блювотним, нестерпним смородом. Він систематизує тебе, щоб ти став зрозумілим, щоб ішов витоптаною стежкою й навіть не смів думати, поки перед тобою дзвенять мільйони брязкалець. Я і наша громада виступаємо проти цього — ми даруємо спокій у голові та волю в існуванні, але за це є висока плата. Свобода — це дивно й навіть безглуздо. Кожна дворова собака кричить за неї, але при всякій можливості, перестрибнувши паркан, ховається у будку назад до своєї миски. Моє розуміння свободи — у нічому, абсолютне ніщо. І свобода, і воля — це відсутність будь-чого: емоційного зв’язку, матеріального стану, навіть бажань. Свобода найзрозуміліше — це смерть. Тому я хочу, щоб ти приєднався до нас, зрозумів наше вчення, став невіддільною частиною і прийняв у своє серце. 

Він говорив так, наче я маленька беззахисна вівця, що заблукала, а він — добрий пастух, що рятує і повертає мене у стадо. 

— Ми не релігія чи громада — ми спосіб існувати без страждання, ми забуття, довгий миттєвий сон без страхітливих думок. Сьогодні ми проводимо одну із наших традицій — глибоку ніч. Долучайся до нашої традиції, і обіцяю — розберешся у своїх найтяжчих питаннях.

Я рушив назад до свого ще теплого місця, відчуваючи усім духом свою психологічну незграбність. Здавалося, що тіло наче стало поламаним, кривим, укритим чимось огидним, але у голові було тихо. Ще недовго просидів та послухав нудні загальні терміни та порожні настанови — що було дивно чути після нашої цікавої розмови, хоча скоріше це був його монолог. 

Я впіймав дивну думку, котра парила над моєю головою: чому найзахопливіші свої слова він сказав саме до мене? Це виглядало наче перемикач-лускунчик, що надавав його мові зацікавленості й барви.

ІV розділ

У потоці вірян, що кволо рухався до сусідньої будівлі невпинним потоком, я віднайшов відоме лице дівчини та показав фото мого друга із запитанням, чи знає вона його. Судячи з міміки її лиця, яке віддавало явною обізнаністю — ця Iron Maiden — Run to the Hills — як швидко я перейняв звичку називати людей за асоціативними піснями, тримала у собі страх і щось схоже на провину. Вона відвела мене у бік за одне із могутніх дерев та розповіла, що мій друг познайомився з нею прямо поблизу руки спасителя і, оскільки він їй сподобався, вона запросила його на проповідь отця, що проходила так само як зі мною, але після глибокої ночі він… безслідно зник. 

Це було дивно — я не пам’ятаю, щоб він не ночував вдома, хіба можливо я заснув надто рано. Вирішив нічого не казати про смерть товариша через невпевненість у її намірах і запросив повернутися назад у шеренгу.

Ми влились у продовгувату білу споруду, чимось схожу на давню конюшню, але доволі охайну. Те саме тьмяне світло свічок, яке супроводжувало мене по всій хіромантичній території Руки, освітлювало ряди усталених один за одним спальників, на деякі з яких повсідалися нерухомі образи у тінях. Я зайняв лежанку ліворуч і так само усівся, перевівши погляд на отця, котрий уже готувався до ритуальної промови.

— Дорогі друзі, сьогодні ми проводимо наш постійний імагінальний ритуал — впадаємо у маревне забуття, аналізуємо свою заплутану наболілу свідомість. Будь ласка, розслабтесь та дозвольте своєму нутру вилікувати вас. 

Він запалив якісь трави, що розійшлися пахощами у ніздрі всіх присутніх, та загасив пару свічок для повного занурення. На моє превелике здивування я одразу впав у безтяму.

Знову опинився у тому бажаному відчутті уві сні — тут я слухаю альбом своєї улюбленої групи, однак не можу зрозуміти, якої саме — не існує самої музики, лиш відчуття. 

Слухаю не у навушниках — не люблю я так: з’являється певне відчуття відчуженості від музики, бар’єр між тим, що автор хоче нашептати тобі в душу. Сам альбом, скоріше про ту естетику, настрій, який він навіює, чи скоріше — який світ навіює на цей альбом. Він абсолютно полярний від пізньої червоної осені, що моросить на тебе ще теплим вологим повітрям, чи повної протилежності — квітучої весни, яка діє напливами на мій берег: від ще зимового холоду до жару літнього сонця. Емоції то тримають свій полюс, то переходять зі своїх місць, хитаються, поєднують ці відчуття. Йдучи вулицею, тут я вже вимушений натягнути навушники — чи то через людські поведінкові норми, чи, найвірогідніше, через мою жадобу до цього відчуття, яка навіть попри названий мною бар’єр, проривається надто сильно і заповнює мене, проходить крізь тіло і переливається крізь мою кров, волосся, атоми. Я навіть не вважаю це звуком — це сукупність відчуттів.

Щось знову зажало мої вени та стиснуло голову, тільки цього разу сильний болючий імпульс пробіг настільки відчутно, що віддався від голови аж до кінчиків пальців ніг. Моментально вибив мене зі сновидіння, примусив підірватися на коліна і стримувати жар у венах від болючої нестями. Я встав у весь зріст і помітив стовбури людей, що валялись коконами, видаючи голосні у непроглядній тиші звуки ковзання по підстилках, що супроводжувались важким сопінням з поодиноким хропінням сильно затягнутих у сновидіння чоловіків. Мої гарячі, налиті кров'ю вуха виловлювали кожен шум, що тільки більше спонукав мене пробиратися через груду гарячих сонливих тіл. 

Нарешті вибіг на вулицю, де мене чекало холодне нічне повітря, що змішувалося з моїм грудним і видавало візерунки парової маси перед моїми очима. Усе було темно, і навіть мляве відбите місячне світло не давало змоги розгледіти ландшафт навкруги, але з боку, у стороні дому молитви, тьмяніло якесь світло дивного кольору — на спокусливий проблиск якого я і побрів.

Обігнувши кут будинку, переді мною явився підвал, двері якого були відчинені, а зсередини дмухало затхлим підземним повітрям, перемішаним з великою кількістю пилу. Він ширяв у повітрі хмарами, скупчувався у геометричні лінії так, що його було добре видно під освітленням керосинового ліхтаря. 

Його полум’я перегравало, тремтіло, танцювало індіанський ритуальний танець у багряному промені вогню. 

Я не знаю чому, але жевриво, що ледь-ледь освітлювало тільки вхід у тунель, навіть не доходячи до мене, мало дивну темно-червону барву — чи то через симптоми невідомої недуги, що підірвала мене серед ночі, чи суцільну темряву, що кружляла навкруги.

Я підхопив лампу зі сірниками, якими очевидно її запалювали, вирішив зайти у підвал — це був чи не єдиний спосіб дізнатися більше про зв’язок смерті мого товариша з цією сектою. 

Рухаючись донизу по високих сходах, укритих товстим шаром пилу, занурюючись все глибше, мене дивувала глибина спуску, яку знала тільки всепожираюча пітьма у стінах цього схилу. Нарешті я вийшов у доволі широку для підземного приміщення залу. У центрі якої стояла прямокутна кам’яна колона, що наче підтримувала місячний каркас із застиглих холодних брил.

Освітливши кімнату по периметру, помітив розмальовки на усіх стінах, що сходились у стелі різними візерунками, на яких було зображено виснажене анорексичне жінкоподібне створіння, загорнуте в дрантя, тіло уся шкіра якого вкрита різного виду пошкодженнями — від відкритих ран до гнійних пухирів, розчесаних довгими кігтями.

Воно тримало новонароджену дитину з аномально великою головою та лицем дорослого чоловіка. Зображення повторювалися колом, всіяне одними й тими самими образами у безлічі сцен — жінка переслідує дитину усюди по його життєвому шляху: від веселої дитячої гри, навчання у школі до першої закоханості та роботи — нависає над ним та слідує…

Моє споглядання перервав гучний удар, що доносився наче зовні склепу; мабуть, вітер зірвав одну з потрісканих старих дверцят і гупнув нею об кам’яну раму. Я знову довго біг тими сходами, та вперся у наглухо зачинений прохід — зі злості бив його до сильного болю у кінцівці, та конструкція лише похитувалась у різні сторони та впиралась у міцний засув, пробував кричати, але я був надто далеко від будь-якої людини, спроможної мене почути; поблизу була лише одна позитивна новина — стихло те жахливе відчуття у руках і голові, що уже вдруге відлунювалось у моєму тілі. 

Вирішив простояти ще деякий час у надії на те, що мене хтось почує, але дарма — ще і, як на зло, залишив усі речі там, на ритуалі глибокої ночі — ні з чого подзвонити, ні додаткового джерела світла, лиш цей блідий червоний вогник дає мені здатність помітити найближчі об’єкти. 

Від безвиході рушив назад у залу з жахливими малюнками, від якої можливо зможу знайти вихід на волю, пройшовши далі по тунелях. Силуети в осінньому заході сонця, яке видавав мій ліхтар, вели у розгалуження печер, холодні контури яких навіяли на мене неабиякий жах під впливом образів на зображеннях і страхами темряви попереду.

 Пітьма не залишала мені свободи, поглинала перед і зад, верх та низ, лиш відчуття землі під ногами давало мені орієнтир у просторі. 

Вирішив рухатися тільки вздовж однієї конкретної стіни до знаходження виходу чи глухого кута. Торкнувшись до нерівної поверхні кам’яної брили, ковзнув у її глибину крізь декілька різких та ледь помітних поворотів гранітних стін та суцільних глухих кутів, які кожного разу повертали мене назад. 

Відчув, як повітря ставало усе сперте й глухіше, але мені потрібно було рухатися далі. 

Провівши уже багато часу у печерах, не знав, скільки минуло годин — можливо, уже білий сріблястий день або ж знову густа чорна ніч, така як у момент мого прибуття сюди. Усі тунелі почали плутатися у голові. Я кружляв біля тих самих місць безліч разів, тримався лівої поверхні катакомб та коли натикався на черговий глухий кут, повертався, не змінюючи руки, але кожного разу бачив нові пейзажі. 

Горло забилось піском найгарячішої пустелі, але поодинокі краплі конденсату давали змогу не упасти без сил у чорній норі. Іноді лампа згасала, залишаючи мене віч-на-віч із моєю всесильною тривогою, але спалах сірника, підпаленого мною у темряві, давав останню надію побачити біле яскраве світло у кінці цього проклятого тунелю. 

У мене підкошувались ноги, розбиті пальці сочились мілкими подряпинами від гострих кутів печер, а плечі, ноги та коліна боліли від глухих ударів об непомічені мною у повній розгубленості та пітьмі камені. 

Знову напали ті жахливі відчуття, які привели мене сюди — щось стискало мої вени, тримало бунтівну кров, змушувало її плавити моє тіло, у голові дзвеніло і гупало барабаном аж до самих очей. Від раптового болю керосинова лампа вивалилась на підлогу зі шарів пилу та обвалених частинок граніту. 

Настала несусвітня темрява, у бранні болю й розпачу я лив слізьми, як дитина — виходило усе накопичене за останні дні, ні — навіть за усе життя. 

Очі заполонила чорна суміш, що змінилась на червоно-багряний, як найгустіша кров, спалах образу з картини — одинока фігура з розмальованих скель, скалічена від болю, мала жахливий силует, який навіть не відподав зображенню на картинах: схоже, автор ніколи не бачив її або ж просто не зміг передати увесь кошмар зовнішнього вигляду цієї потвори. 

Тіло, що схоже на наслідок нескінченних тортур, назавжди закарбувалося у моїх очах. Поламані пальці ніг, що завернулися під єдиний недеформований великий перст, в’їлися у стопу, сформувавши так звану лотосову ніжку, яка здавалася ще більш спотвореною під вагою тулуба з надто вузькою грудною кліткою, ніби її роками стискали найтугішими корсетами. Шию оповили нескінченні тугі кільця, що неприродно видовжували її, майже відриваючи голову від корпуса. Чорні маслянисті зуби, як у японських гейш та ойран, ховала дивна широка, тонка наче нитка, посмішка із єхидними аномально вузькими очима, над якими жахав ненормально подовжений череп, укритий рідким волосяним покривом.

Вона підібрала мене — на секунду стало спокійно і водночас найстрашніше у житті. Я захотів усього на світі й водночас ніщо. Був абсолютно виснажений — не міг підняти у руки, здригнути оком, але все ж рухався, нісся крізь вже знайомі стіни, малюнки, двері підвалу, навіть крізь знайомі лиця — але мені було байдуже. 

Вона спіймала мене, захопила у свої тугі пута, контролювала кожен крок. Нічого її не стримає — ні підвал, ні найдальша відстань, ні час — лише смерть, лише воля. 

І я знав: попереду мене чекала та сама петля на тому самому місці, де, подібно до мого друга, закінчу і я