Діра

Не знаю, скільки пігулок мені треба випити, аби заснути.

Я ж маю на це право, так? Я так мало прошу… Всього лиш якихось вісім нещасних годинок сну.

Одна пігулочка.

Друга.

Третя.

Ковток.

Рука знову тягнеться до блістера, але я ж навіть і не хочу цього насправді. Я… Я просто беру до рук ще кілька і… Дивлюсь на них.

Горло судомить.

Таблетки повертаються на свої місця.

Змучена, повертаюсь до кімнати, продираючись крізь завали із усілякого сміття.

Мала спить.

Нарешті.

Нарешті вона спить.

Завалююсь на ліжко, вдивляюся у стелю. Наспівую про себе мамину колискову, яка завжди мене заспокоювала. Повіки повільно злипаються. Провал у сон це таке приємне, таке неймовірне відчуття. Я нарешті можу хоч трохи поспати.

Будь ласка, дай мені поспати.

Будь ласка, не прокидайся.

Не… Не прокидайся…

Ніколи.

Ні, це страшна й огидна думка! Жену її від себе, мотаю головою, перевертаюсь на інший бік, нервово затискаючи кулаки.

Я не повинна так думати. Адже це моя дитина. Моя люба донечка.

А я хороша мати.

Я хороша. Я хороша. Хороша. Хороша. Хороша. Хороша. Хороша. Хороша.

Хорошахорошахорошахорошахорошахорошахорошахороша…

Очі самі собою розплющуються, коли її крик і плач розриває собою кімнату, продираючись прямо у глибину моєї свідомості.

Так, моя дорогенька, зараз я тебе заспокою.

Лю лі лю лі люлі лю.

Лю лі люлі люлі лю.

Яка ти в мене все таки мила.

Моя янголятко.

Крикливе звісно, але таке чудне.

Таке чудне…

…

Крик. Плач.

Плач. Крик.

…

Йдуть гудки.

Довбана стара плита ніяк не може розігрітися.

Давай, бери трубку, я прошу тебе, візьми її.

— Алло, — звучить втомлений голос матері по той бік телефону.

Від неочікуваності, я розсипаю трохи дитячої суміші на підлогу.

— Привіт, — відповідаю їй.

— Чого ти хочеш? — без особливих сентиментів відрізає мати.

— Хіба я не можу просто зателефонувати мамі? — відверто брешу я.

— Грошей більше не дам.

Пауза.

— Це твоя онучка, мамо.

— А мені немає що їсти, доцю. Сама нагуляла, а тепер починаєш тут дифірамби співати.

— Мам… Я ж…

Гудки…

Повільно опускаюсь на підлогу.

Краплі сліз стікають щокою.

І її крик…

Її плач…

Вони завжди десь на фоні.

Повільно збираю розсипану на підлозі суміш.

Вона ж в цілому згодиться? Ну я ж так чи інакше кип’ятитиму, тож… Яка різниця, власне?

Крик.

Плач.

Плач.

Крик.

Моя голова зараз розірветься від нього.

Я хороша.

Я завжди була хорошою.

Завждизавждизавждизавждизавждизавжди…

— Заткнися! — кричу на все горло, проте їй байдуже до моїх слів.

Їй завжди байдуже до моїх слів.

Крик.

Плач.

Плач.

Крик.

Чому чи так голосно кричиш, моє маленьке янголятко?

Чому ж ти, блять, так голосно кричиш…

…

Спи гівнючка засинай

Спи мале гівно давай

Спи гівнючка засинай

Баю-баю-баю-бай

Заснула? Фух. Срані три години. Можна полишити її в ліжечку і хоч трохи відпочити. Думаю, намагатись заснути, чи таки прибрати той срач на кухні. По-чесному то варто ж прибрати… Ну нехай, займуся поки цим, а потім ще й посплю (ха-ха).

Рука якось сама потягнулась до залишків кави й останнього шматочка шоколаду. В холодильнику ще ж є мартіні. Мммм, хоч якісь плюси у відсутності молока в тих бісових грудях. Трохи того, трохи іншого, побільше цукру і буде супер. Зараз от розслаблюсь і приберу. Так же воно швидше піде.

Всідаюсь за стіл, попиваючи свій авторський коктейль. Краєм ока роздивляюсь пейзаж своєї скромної кухні, підмічаючи те, що варто було б зробити найперше. Бачу маленьку темну дірку коло холодильника, якої раніше не було.

«Дивно, коли це вона взагалі…».

Підходжу трохи ближче, лишаючи коктейль на столі. Сама не знаю чому, але ця діра чомусь здається мені аж занадто бездонною. Треба буде просвітити її ліхтариком. Хоча яка, власне, різниця? У мене все одно немає грошей на зайві ремонти, вже так і житиму з нею.

Різко здригаюся від дитячого плачу.

Знову, знову вона не спить.

Тільки не це, ну чому, чому?

Якого хріна вона прокинулась!?

Повільно йду туди.

Треба колисати і заспокоювати свою любу донечку.

Моє маленьке янголятко.

Моє маленьке крикливе гівно...

…

«Привіт… Слухай, знаю, ти навіть не прослухаєш це повідомлення, але мені неймовірно важко. Я просто вже не можу… Я не можу, бляха! Мені все це набридло. Ця дитина, вона ж все-таки і твоя теж. Господи, Артуре, ти правда взяв і покинув мене з дитям навіть не сказавши ні слова? Та людина, яку я до цього знала, це все було брехнею, так? Ти ніколи не був моїм Артуром, ти був лицеміром і… Я не знаю, для чого записую це. Будь ласка, хоча б скинь трохи грошей, я ж не так багато прошу, я всього лиш хочу добра для нашої дитини.

Відпишись.

Будь ласка.

Відпишись мені».

…

Таблеточка раз, таблеточка два, таблеточка три. Треба зберегти достатньо, а то як зберусь нарешті вмирати, ще раптом відкачають. З іншого боку, можна ж просто повіситись, чи гайнути з вікна, це ж теж достатньо швидко…

Боже, про що я думаю? Чому це в моїй голові? Я маю слідкувати за дитиною.

Сьогодні ніяких снодійних. Все, досить, я маю бути сильною.

Я. Повинна. Бути. Сильною.

Заради дитини. Не заради себе. Це ж все для неї.

        Видихаю. Запихую таблетки назад у блістер. Цікаво, скільки вона ще спатиме? Це таке блаженство, коли вона врешті замовкає. Беру пляшку із залишками мартіні з холодильника та наливаю собі чарочку. Можна ж хоча б розслабитись, в такі то моменти.

        Алкоголь наповнює тіло легкістю. Сама не помітила, як допила всю пляшку. Що ж, тепер без коктейлів, сама лиш дешева кава без цукру. Ех, а хотілось би ще…

Раптом, в світлі тьмяної лампи, знову помічаю діру коло холодильника. Не знаю, чи то алкоголь, чи я просто вже божеволію, але вона здається мені трохи більшою, ніж раніше. Може, в домі завелась якась зараза, що гризе мені стіни? Цього ще не вистачало. З тарганами і так важко, а тут ще якась невідома погань.

І павук.

Маленький чорний павук повзе до діри. Хоче зробити там лігво? Ну що ж, давай. Я навіть всілась прямо на підлогу, аби поспостерігати за цим дійством. Ніколи раніше не любила павуків, принаймні взяти таку тварюку на руки мені було б огидно, проте в дитинстві мені було цікаво спостерігати за плетінням павутини.

Нормальних розваг то в мене особливо і не було, дякуючи мамі...

 От він повільно доповзає до діри.

Перебирає своїми маленькими лапками.

Туп-туп-туп.

 У кімнаті раптом розкричалась дитина, але я не хочу чути той крик, я хочу бачити шоу.

Павук зупинився коло самої діри. Невже злякався? Чи ти прораховуєш усе перед робою? Ні, все гаразд, він лізе всередину.

Крик.

Плач.

Плач.

Крик.

Минає хвилина. Може, більше. Той павук так і не виліз. Зник всередині. Розчинився у бездонній пітьмі діри, наче його ніколи і не існувало в цьому світі.

На моїх вустах сама собою з’являється невеличка усмішка.

Забрала його, значить.

Влаштувала пастку, мала хитрунка.

Крик.

Крик.

Плач.

Крик.

Точно. Треба йти до дитини. Це ж дуже важливо. Вона ж мене кличе.

Силою волі, відриваю погляд від діри. Підводжусь, кидаючи ще кілька поглядів в її бік, а тоді врешті йду до свого янголятка.

Помічаю, як усмішка спадає з обличчя, як тільки я проходжу до неї в кімнату. В цю захаращену, брудну помийку, де хочеться хіба що вмерти.

Як же все-таки жалюгідно ми живемо.

Бідне, бідне моє дитя. Нікому ми з тобою не потрібні.

Ми з тобою в цьому світі одні.

Лише ти і я, доню. Лише ти і я.

…

        — Алло, привіт мам.

— О Господи, знову вимагатимеш у мене гроші? Ти думаєш, я їх друкую? Та у мене мінімальна пенсія, дитино, мі-ні-ма-льна, розумієш мене?

— Так, я знаю, мамо. Я просто хотіла спитати, як у тебе справи, — поки говорю, закидую чергового живого таргана всередину діри. Так цікаво бачити, як він зникає у ній.

— Ти там що, напилася? — перепитує мати.

— Ні, у мене просто гарний настрій.

«Лови ще одного, моя хитрунка, їж, ти ж це любиш».

— Аліно? Ти що з глузду з’їхала? Алло!

— Я люблю тебе, мам. І завжди любила. Хоч ти і гидке, крикливе стерво, що ненавидить власну дитину.

— Що?!

— Так, знаю, хотілось би, аби я досягла більшого, аби знайшла хорошого чоловіка, такого, щоб сподобався тобі (хоча тобі ніхто ніколи не подобався), і щоб закінчила той універ, який ти для мене підібрала (в який я ніколи не хотіла), і щоб я була прямо як… Як краща версія тебе. Як донька, що виконає все те, що тобі не вдалося.

Але у мене нічого не вийшло.

І не через якісь там складні обставини чи гірку долю.

 У мене не вийшло бо я лінива, тупа, вітряна шльондра.

 Ти ж сама знаєш.

— І ще й алкоголічка до того, так? — материн голос сердитий, в ньому бринить сталь і лють, як і завжди, власне, коли я роблю щось не так.

— Якщо тобі так легше.

— Не смій більше набирати цей номер. Ти мерзотна, невдячна…

— І я тебе дуже люблю. Бувай, — я кидаю трубку. Чесно кажучи, не в настрої вислуховувати подальший потік образ.

Останній тарган із знайдених мною зник у порожнечі діри.

Яка ж ти все-таки красива, ти…

Стоп. Боже, що я роблю?

Відсахнувшись, я ледь не виблювала залишки сніданку від огиди до самої себе і того дійства, що я тільки що творила.

Я божеволію? Я правда божеволію.

Згортаюсь калачиком на підлозі.

Ця діра… Вона хоче ще.

 Ні, я не буду.

Я маю бути сильною.

Заради дочки, заради нас.

Дочка? Як давно я її годувала? Господи, господи…

        Кидаюсь готувати суміш, паралельно поглядаючи на діру, що вглядається у мене своєю порожнечею у відповідь.

        Важко. Я заледве знаходжу в собі сили, аби штовхнути холодильник, накриваючи ту кляту діру. Це навіть не фізичне зусилля, це якась боротьба із собою чи… Чи з цією штукою.

Плач.

Крик.

Плач.

Крик.

І як же я не помічала? Донечко, я йду, я скоро прийду!

Вибач мене, прости.

Я ж завжди була хорошою.

Я хороша.

Я хороша…

Я хороша!

Завтра ж зателефоную якомусь майстру, аби залатав ту штуку. Я обов’язково її якось залатаю.

Так, побачиш, я залатаю тебе!

Залатаю!

Крик.

Плач.

Плач.

Крик.

Дурна діра, дурна я.

Колихаю дитину, не в змозі зупинити її істерику.

 До біса, бляха. Як же я це ненавиджу, Господи.

 По щокам течуть сльози.

Як же я, блять, ненавиджу це все.

…

Спи гівнючка засинай

Спи мале гівно давай

Спи гівнючка засинай

Баю-баю-баю-бай

Я не бачу особливого сенсу в житті. Я колись його мала?

Для чого я взагалі існую? Для чого топчу землю під ногами?

Дитина нарешті спить. Згорнута калачиком, я сиджу у куті кімнати, опираючись бажанню піти на кухню. Треба провідати, як там та діра. Вона ж нікуди не зникла. Так і кличе мене з-під холодильника. Кличе і кличе. Ну чому ви всі тільки щось хочете від мене?! Все моє життя всі від мене щось хочуть, всім я треба лише заради чогось.

«Жертвуй. Жертвуй. Жертвуй».

— Заткнися! Заткни свою тупу ненаситну пельку!

Крик. Плач. Крик. Плач.

Господи. Я ж тільки заколисала її…

«Жертвуй. Жертвуй. Жертвуй. Жертвуй».

— Чому ви просто не можете замовкнути? — з очей самі собою потекли сльози. Голова розривається від нестерпного болю.

«Жертвуй».

Крик.

«Жертвуй».

Плач.

Я нашвидкуруч вдягаюсь та вибігаю у під’їзд, а звідти на вулицю, аби хоч трохи подихати.

Тут не чутно дитячого плачу. Тут я в безпеці і…

«Жертвуй. Жертвуй. Жертвуй».

Голос діри. Такий владний і сильний. Він проходить крізь все моє єство.

Я хочу, аби і він затих. Хоча б ненадовго. Аби всі нарешті відчепились від мене.

Йду вулицею, поміж рядів місцевого ринку. Людський гамір і шум значно слабший за голос діри. Її накази звучать всередині мене. Вони ведуть мене до прилавка із рибою.

«Жертвуй. Жертвуй. Жертвуй. Жертвуй».

Бачу, як кілька нещасних риб бовтаються у відрі. Заледве живі, вони все ще чіпляються за життя.

Життя, яке подарує їм лише нові і нові страждання.

Так само, як і я.

У мене немає грошей. Але продавець, обличчя якого я добре знаю, прямо зараз курить із своїм знайомим, не особливо звертаючи увагу на свою торгову точку.

Непомітно, з усією спритністю, яка в мене є, я хапаю рибину з відра, намертво вчіпляюся в її тіло, аби та не вислизнула, та поспіхом тікаю додому.

Сьогодні у діри буде жертва. Вона дасть мені спокій. Вона дасть мені перепочинок.

Не звертаючи уваги ні на що інше, я відштовхую холодильник, звільняючи діру.

Вона стала більшою. Вона готова прийняти мій дарунок.

Із надією, тремтячими руками, я проштовхую рибину у порожнечу та смиренно чекаю.

Хвилина. Дві.

В голові все проясняється. Діра більше не кличе мене.

Як же добре. Як же тихо всередині мене, як же…

Крик.

Плач.

Донька… Вона так і не затикалась увесь цей час.

Я мушу подбати і про неї теж. Мушу дати їй їсти, адже я хороша мати.

Я хороша. І завжди нею була.

Я віддала такий прекрасний дар Дірі.

Мене переповнює відчуття радості, коли я усвідомлюю це.

Так, це був чудовий дар.

Прекрасний…

…

«До речі, я завжди знала, що ти ще та мразота. Просто не хотілося це визнавати. Знаєш, мені було самотньо, мені було важко, у мене нікого не немає, а тут ти, зі своїм контролем, зі своїм удаваним коханням, з цими всіма «то холодно, то гаряче». Гадаю, я тебе дійсно кохала. Не знаю, чи довго, але в перший час мені взагалі було начхати на всі мінуси. Так, я була мала і дурна. Коли мені ще бути малою і дурною? Думала, що ти змінишся. Що я тебе зміню, уявляєш? Тебе. І щось там змінити… Добре, що ти пішов. Правда. Тепер я знаю, що це було не дарма. В цьому був сенс. Адже якби ти лишився я так і була б твоєю покірною іграшкою. Зараз я одна, але я, принаймні, сама вирішую, що мені робити і куди йти. І ти можеш навіть і не прослухати це повідомлення, як не прослухав минуле, але мені байдуже. Я просто мусила сказати це тобі. Сказати це в порожнечу. Тому що все має свій кінець. І мені хотілось би, аби наш кінець був правильним».

…

Починаючи від того дня, я стала справжнім мисливцем. Дірі треба все більше і більше. А я не можу нехтувати її бажаннями. Її поклик зникає лише коли вона сита. І за ту ситість вона дарує достатньо, аби бажати нагороди.

Більше екстазу, більше насолоди. Я хочу ще.

Я вишукую поранених голубів, краду рибу, приманюю щурів.

Всі вони зникають у ній безслідно. Вони годують її, а вона годує мене.

Як солодко жити на світі, коли маєш мету, коли тобі допомагає справжня сила, коли ти можеш відчути радість від прогулянок сірими вулицями міста, коли навіть крик доньки став не таким вже і бридким. Мені справді стало значно легше наглядати за нею. Я часто беру її із собою на полювання. Нехай вона ще нічого не розуміє, проте Діра це наше спільне надбання. Коли донечка підросте, я подарую їй право жертвувати їй, як кожна мати дарує дитині якусь коштовність.

До речі, треба буде відсунути холодильник подалі, адже Діра вже скоро добереться до нього. Із кожною жертвою, вона стає все більшою і більшою. Чекаю не дочекаюсь миті, коли її лагідна чорнота заполонить собою всю кухню. А, може, навіть і всю квартиру. А то і цілий світ…

…

Все змінилось в один момент, коли Діра перестала приймати мої дари. Їй більше не хотілось ні мишенят, ні голубів, ні навіть риб. Її поклик все ще вимагав жертв, але не таких мізерних і жалюгідних.

Вона хоче більшого.

Значно більшого.

Я взялась за голову. Думки хаотично несуться мозком.

Що мені зробити? Де знайти нові жерти?

Голос Діри звучить все сильніше.

Вимогливий.

Нетерплячий.

Сильний.

Цього разу я мушу піти на полювання сама. Донечка зрозуміла б, якби була старше. Адже вона може і почекати, а от Діра — ні.

Тож, що я зможу знайти посеред холодного осіннього міста? Я поклала у рюкзак мішок, достатньо міцний і великий, аби вмістити щось живе. Мені ж не обов’язково, аби воно аж прям пашіло життям, правда?

Ці роздуми самі собою привели мене на узбіччя траси. Аби тільки пощастило.

Сподіваючись на краще, я пішла вперед, вишукуючи очима щось достойне стати жертвою.

Мертва ворона. Поїдений голуб, миша.

Все це не те. Все це не має ні краплини життя.

Ну чому, чому все так складно?

Нарешті, коли моя надія вже майже згасла, на шляху трапилась ледь жива собака. Очевидно, дворняжка, понівечена автомобілем. Вона жалібно скавчить, її задні ноги явно поламані, а хребет перебитий.

Хіба я не виявлю милосердя, якщо позбавлю її страждань? Адже люди часто так роблять. Їй же буде тільки краще. Діра прийме її в себе, зробить своєю частиною. Це ж прекрасна доля, хіба ні? Принаймні, значно краща, за довгу, страденну смерть коло дороги.

Беру собаку на руки. Гладжу. Повільно несу її додому, стараючись не потрапляти на людські очі. Та собака таки досить важка. Я вся вимазалась її кров’ю, допоки занесла її вже зовсім ослабле тіло до квартири.

Донька, звісно ж, кричить.

Я погодую її трошки пізніше.

Спочатку Діра.

Не знаю чому, але та собака подивилась на мене так жалісливо, ніби воліла б вмерти будь-яким іншим способом, але тільки не таким.

Але ж я хороша, чи не так? Я ж лише позбавлю її страждань. Їй і так лишилося вже не довго, тож чому я маю переборювати в собі це відчуття?

Діра кличе. Вона відчуває, що жертва вже поруч.

«Жертвуй. Жертвуй. Жертвуй. Жертвуй. Жертвуй», — настирно повторює її голос у голові.

І я врешті здаюсь її поклику, хапаю собаку за холку і, попри гавкіт та пронизливе скавчання, віддаю все її єство Дірі.

Нарешті. Нарешті вона задоволена мною.

Вона дарує мені чисте блаженство.

Треба швидше вимити руки від крові, аби погодувати маля.

Воно ж все кричить і кричить, готове виплакати власні легені, аби тільки отримати їжу.

Моя маленька ненажерлива гівнючка.

Моя дорога спасителька.

Я зможу прогодувати вас обох. Обіцяю.

...

Збирати нещасних тваринок коло траси врешті стало моїм щоденним побутом. Я часто йшла на цілий день, в пошуках жертв для Діри, але, звичайно ж, і про донечку не забувала. З коляскою займатися цим було дещо складніше, проте завжди було місце, аби закинути черговий мішок із заледве живим котиком чи собачкою. Були і проблеми: часто-густо тваринки не доживали до передачі Дірі, тож під акомпанемент її владних наказів я йшла назад навіть у найтемнішу ніч, проливний дощ чи град, аби таки дістати когось живого.

Мені трохи важко із цим. Можливо, через те що тепер у мене в житті побільшало фізичної роботи, а, може, через те, що всі ті тваринки приходять до мене уві сні, або нагадують про себе короткими спалахи спогадів, які я намагаюсь якнайшвидше відкидати.

Я хороша.

 Я лише дарую їм спокій, та й усе. Хіба в цьому є щось погане? Ну правда, я ж лише допомагаю їм.

Я хороша.

Я правда хороша…

— Ти ж також вважаєш мене хорошою? — питаю у чорноти Діри, вглядаючись в неї вкотре за вечір.

Вона мовчить. Сьогодні я вже давала їй жертву.

Я опускаюсь додолу, аби бути ближче. Нахиляюся до самої порожнечі. Зазираю усередину.

— Для чого тобі потрібні всі ті дари? — питаю ледь чутно.

У відповідь лише тиша.

— Чому ж ти не відповідаєш?

Та сама тиша…

Думки самі лізуть в голову. Неприємні, палючі.

Я даю їй замало. Я не готова почути її слова. Не гідна зрозуміти ту місію, що несе в собі Діра.

Не хочу йти. Мені так приємно навіть просто сидіти поруч. Вона ж не жене мене. Вона приймає мою присутність, а це вже щось!

Не в змозі перемогти спокусу, я повільно опускаю руку углиб Діри. Знаю, вона може і затягнути мене, подумати, що я сама віддаю себе в дар.

Всередині відчувається лише пуска.

— Ти вважаєш мене не достойною, так? — на очах бриніють сльози.

Тиша.

— Ти не будеш ділитися своєю милістю і справжньою волею з тою, хто виконує твої накази надто довго, приносить надто мало, та ще й хибить через раз?

Тиша.

— Я розумію…

Тиша.

— Я принесу тобі щось велике. Ти будеш вражена! — кажу Дірі, виймаючи руку.

Вона не вражена моїми словами.

Звісно ж, я маю спершу виконати обіцянку.

Сьогодні вночі я піду полювати знову, але вже без донечки.

Тільки дочекайся, і ти побачиш.

Ти все побачиш! Усе!

…

Серед темряви нічного міста дуже легко заблукати. Ще легше натрапити на когось небезпечного, лишень полишивши освітлену вулицю. Мама завжди сварила мене за будь-яке запізнення чи крок кудись у бік від дороги до школи. Вернись я додому хоч і хвилиною пізніше, це завжди був скандал, шалені крики, кілька ляпасів, якщо не гірше. 

А тепер я йду між дворів пошарпаних будинків, заглядаю у провулки, шукаю поміж автостоянок, заходжу в кожен підземний перехід, повністю вільна від материної тіні за спиною.

В одному із таких переходів, оточений пожитками, вкритий брудним покривалом лежить старий безхатько. Смердява просто страшенна. Я нависаю над ним, роздумуючи над планом. Ідея тягнути його додому наразі видається мені вже не такою привабливою. Та й взагалі. Він же жива людина. Попри все. Я не повинна робити таке. Я не можу віддати його Дірі.

Ні, я не така. Я не стану цього робити.

Всередині все немов розривається.

Я ж хороша. Я хороша. Я хороша.

Я не можу робити таке!

Я мушу повертатись, мушу йти до доньки!

Але Діра не спить.

Я вже чую її голос.

 Він дзвенить у голові, він звучить голосніше за мої думки, голосніше за плач і крик доньки, які ввижаються мені у цьому кошмарі.

Як же болить голова! Я не можу витримати все це.

Господи, я не можу, я просто не можу.

«Жертвуй. Жертвуй. Жертвуй. Жертвуй».

Так, я мушу. Я пам’ятаю свою обіцянку.

Я бачу, як очі безхатька повільно розплющуються. Він косо поглядає на мене, не розуміючи, чого я хочу.

— Випити хочеш? У мене вдома багато є, — брешу я.

— Га? — кривиться він.

— Водяру будеш, питаю? У мене і їдло є. Можеш переночувати, якщо хочеш, — якомога ласкавіше промовляю я.

Здається, до нього починає доходити.

— А не найобуєш? — питає.

— Ну, як не хочеш, то я пішла. Оце так і допомагай людині…— вдавано обурююсь.

— Ой, дорога моя, та чого ти одразу, — пробує підвестися безхатько. — Я ж токо за, токо за.

Бачу, йому немає що втрачати. От і добре.

— Мій будинок недалеко. Тільки щоб руки не розпускав, ясно?

— Та ви шо, Господи прости, — перехрестився безхатько. — У мене нічо вже й не работає там уже, клянусь чим хочеш.

— Ну то пішли, — киваю. — Ти ж йти можеш?

— Да-да, есесьно, — відповідає, вже чалапаючи за мною.

Це було значно простіше, ніж я думала.

Відчуваю, як Діра задоволена мною. Вона вже дарує мені радість, хоч я ще навіть не доставила жертву.

Нарешті завалюємось у квартиру. Донька несамовито кричить, зустрічаючи гостя.

— Ой, а це у тебе ше й дітьо є? — запитує безхатько.

— Є, — відповідаю коротко. Посиди поки тут, гаразд?

— Та да, харашо, — відповідає чоловік, всідаючись на стілець у вітальні.

Тим часом я виходжу на кухню, панічно вигадуючи, що ж мені робити далі.

Діра мовчить.

Її чорнота виповнює собою ледь не четвертину кухні.

Як мені засунути його в неї?

Роздивляюсь свої ножі. Шукаю той, що побільше. Думаю, якщо він ще буде живий, за жертву це все одно ж згодиться? Раніше це спрацьовувало.

— Так а шо, де ти там? — безхатько раптом вирішив зайти сюди. — Там у тебе дитина так сильно оре, пиздець просто, сидіти ж нереально.

Блядство. Я кладу ніж на стіл достатньо близько, аби одразу дотягнутись і думаю над правдоподібною версією походження Діри, доки його смердюча туша завалюється на кухню.

— Ти б мо заспокоїла ту малу, га? Вона ж верещить оно як різана.

— Заспокою, — сухо відповідаю я.

— А шо це таке? Ніхуя ж собі у вас тут ремонти, — безхатько підходить ближче до Діри, ледь не пірнаючи всередину навіть і без моєї допомогти.

«Жертвуй. Жертвуй. Жертвуй. Жертвуй».

Так. Діра велить. Діра наказує. Діра вимагає.

Його життя все одно нічого не варте. Ніхто і не помітить зникнення чергового безхатька. Я ж не винна в тому, яким він став. Я хороша. Я не роблю нічого жахливого.

Я беру до рук ножа і встромляю йому в спину.

Шокований, він розвертається до мене, не в змозі нічого вдіяти через шок.

Я бачу в його очах невимовний страх і повне нерозуміння. 

Штовхаю з усієї сили, доки не отямився. Масивне тіло безхатьки провалюється у Діру, проте в останню мить він хапається за край, вивернувшись у повітрі.

І звідки в цієї зарази стільки сил?

Нависаю над ним, вдихаючи запах крові і сцянини. Безхатько несамовито кричить. Цей крик резонує із плачем доньки, забиває мені всю голову.

Крик.

Плач.

Крик.

Плач.

Діра наказує мені завершити почате. Її голос пробивається крізь ту стіну крику, дозволяє мені зосередитись і врешті вдарити ножем в його кляту руку, аби він таки впав у порожнечу.

Ще довго дивлюсь йому вслід, хоч крики й зникли майже одразу.

Тепер вона отримала своє.

Я падаю на коліна, опускаю руки всередину Діри.

— Це ж те, чого ти хотіла? Я ж виконала свою обіцянку! Тепер поговори зі мною, розкажи мені, нащо ти тут? Дай мені насолоду! Дай мені те, що мені потрібно!

Діра мовчить.

 Своєю німотою, вона ріже мою душу, змушує кожну клітинку тіла вити від власної нікчемності.

— Чого ж тобі ще треба?! — кричу, в надії достукатися.

«Жертвуй», — відповідає мені Діра.

Видихаю. Вдихаю. Видихаю. Вдихаю.

Що ж, тепер я розумію її наказ у всій повноті.

Я мала б давно здогадатися.

Ноги самі несуть мене до кімнати. Руки самі беруть дитину.

Вона кричить. Плаче і кричить.

Я обіймаю її і пробую заколисати. Пробую пояснити, що все буде добре і що так має бути.

Підходжу до Діри.

Її чорнота темніша за будь-що.

Її порожнеча глибша за все суще.

Вона кличе мене. Вона просить пожертвувати усе.

Опускаю очі.

Моя донечка. Моє любе янголятко.

Ти тільки кричиш і кричиш. Плачеш і плачеш.

Для чого я привела тебе у цей світ, коли мені самій варто було із нього піти?

Якою ж дурною я була.

Опускаюсь на коліна.

Відчуваю, як руки тремтять. Як сльози виповнюють мої очі.

— Я ж таки люблю це дитя, — промовляю до Діри.

І так, в цьому й сенс. Я маю віддати щось дороге. Це єдиний шлях.

Проте мені так складно. Я не хочу жертвувати донькою.

Я дивлюсь на її лице, на її маленькі ручки та ніжки і чую її плач.

Плач.

Крик.

Плач.

Крик.

В голові все дзвенить. Голос Діри та дитячий крик наповнюють мою свідомість.

«Жертвуй».

Крик.

«Жертвуй».

Плач.

«Жертвуй».

Крик.

«Жертвуй».

Плач.

Я опускаю дитину в Діру.

Я більше не можу чути це все. Я хочу, аби все припинилось.

І все дійсно спиняється.

В моїй голові тепер тиша.

Блаженна тиша.

Нарешті.

Я повільно нахиляюсь аж до самої Діри. Знову опускаю свої руки у її пітьму. Їх підхоплюють, їх тримають у таких же долонях.

Тепер я можу бачити те, що приховано у чорноті Діри.

І я бачу в тій чорноті себе саму.