Скорочення

ᚠᛈᛏᛃ

Саша знала, що вона спить і бачить сон.

І сон не обіцяв бути нічим хорошим або знайомим.

Вона дивилась у роззявлену свіжу яму, яка кричала на неї – чи у небо – своїм беззубим ротом. Дівчина потупала навколо розритої землі, подібно до засмученого героя якоїсь горрор гри, де перед новим рівнем підозріло просто лежить міномет і якось занадто багато аптечок. Попереду точно біг бос.

Або результат того, що буває з тими, хто поїв Мівіну на ніч і залив те діло темним нефільтрованим.

«От пізда», матюгнулась Саша і сіла на краєчок домовини, аби дуже обережно спустити ноги і хоч якось зменшити висоту падіння. Принаймні, це бу її план. План полетів в одне місце, коли пухка земля миттєво просіла під її вагою, і вона почала провалюватись зі швидкістью, яка не дозволила навіть нормально ковтнути повітря.

Земля була всюди: за коміром, в штанинах джинсів, у волоссі, у вухах, у роті, на зубах, але найгірше – у ніздрях. Саша спробувала вдихнути і миттєво закашлялась, набираючи більше землі у рота. Щось слизьке ворухнулось занадто близько біля верхньої губи – мабуть, хробак – і Саша заорала. У паніці вона почала розводити руками, наскільки то було можливо, малюючи половинки літери «ф», у амбіційній спробі «поплавати» у ґрунті.

На диво, це спрацювало. Саша була у чомусь подібно тунелю набитого – не щільно – пухкою землею. Кожен раз, як вона розводила руками і активно вертілась, виборюючи собі на мить простір, де можна було набрати повітря, вона падала. Вниз? Уперед? Важко сказати.

Від нестачі повітря і адреналіну, темрява навколо Саші пішла помаранчевими, фіолетовими і синіми мухами. Земля липла до щік, мокрих від сліз, але вона вперто відмовлялася здаватися.

Тю. Це ж сон, Саша раптом вирішила, що боротися можна і поменше. І припинила потуги.

Мить. Земля дивним чином здригнулась, ніби нею пройшло дивне скорочення струму. Завмерла.

Коліна Саші швидше за ступні знайшли якусь нову, кам’яну опору, і темрява трохи розступилась.

Дівчина опинилась в якійсь печері. Ставши на ноги, Саша злобно тицьнула фак дірці з якої випала і почала з агресивно струшувати землю з одягу і волосся.

Земля чогось липла до рук. Понюхавши, а потім обережно лизнувши, Саші похололо – смак був трохи солонкуватим і металевим.

Кров.

Вона зігнула і розігнула долоні, потім ще раз обмацала всю себе, але ні, нічого, вона була ціла. Кров була не її. Від цього якось легше не зробилось.

Єдине, що лишалось Саші – це рухатись уперед. Особливо інших альтернатив не було. Вона розкрила руки наскільки дозволяв їй простір і обережно переступаючи, навпомацки сунула уперед. Слизькі руки ковзали по на диво для такої глибини сухим стінкам «печери». На щастя, стінки більше не ставали вужчими, а навпаки – Саша готова була заприсягтись, що кут її ліктів ставав ширшим. Але чомусь у голові у неї засіло – ні, ні, вірити в таке не можна.

Вона пройшла ще невідомо скільки, коли її очі, які призвичаїлись до глухої темряви, угледіли щось, що Сашка спочатку сприйняла як нову галюцинацію її напівмертвого від нестачі кисню мозку.

Світло. В кінці тунелю.

«Чудово, блядь», прокоментувала те вона. Дівчина сповільнилась десь на хвилину, а потім знову рушила уперед.

Світло в кінці тунелю стало не метафоричним. Просто у виїмці – видовбаній кимось чи чимось, а може і природній – устромили факел.

Чомусь саме зараз Саші стало нестерпно моторошно.

Бум.

Печера здригнулась від скорочення? Звуку барабану? Звук і вібрацію було неможливо розрізати скальпелем розумом і розібрати на нитки сприйняття. Гул був такий сильний, що аж заболіли зуби.

Всередині дівчини здійнялась паніка. Саша вкусила себе за руку. До крові, тепер вже своєї. Прокинутись не вдалось. Вона різко обернулась назад з відчайдушним рішенням «лізтиму назад, байдуже як».

Виходу не було.

Була глуха, ідеально щільна стіна з каменю, на якій були дивні карлючки як гачечки і…все.

Саша знову почала плакати, але вже від якогось відчайдушного усвідомлення, що вона стовідсотково не спить. І життя до сну здавалось далеким і не менш химерним ніж вирита кимось яма у полі посеред неба без зірок.

-         Я не хочу», зло, нажахано і по-дитячо-звірячому вишкірилась Сашка на стіну з карлючками. Що саме вона не хотіла сказати не могла, але гостро відчувала оце «не хочу» серед глини якогось до-буттєвого «я».

Стіні – або чомусь іншому – це не сподобалось. Стіна мовчки, спокійно сунула вперед на дівчину, без зайвих істерик і драми. Практично з якоюсь вічною втомою.

Саша позадкувала до факелу.

Бум. Нова хвиля скорочень. В цей раз Сашу пройняло аж до хребта – його аж так перелякало.

-         Її. Мене, – автоматично виправила свої думки Саша. Колись її в школі дражнили прізвиськом «Саньок», але пізніше вона дала головному оригіналу-підбурювачу Артему так в носа, що той вмився кров’ю і зробився другом.

Стоп, а чи його звали Артем? Чи Петро? Чи Толік?

Чогось це було максимально важливо зараз згадати. Так само важливо як знати, що вона Саша.

Правда ж? 

-         Ярослав? – спитала у глевких червонуватих стін, поки ноги її несли – чи тягнули – уперед. Через миготіння факелу стінки печери здавались ребрами і скидались чи то на сегменти хробака чи то скелет величезної змії зсередини. Ритм кроків, скорочення і розширення світла ставали дедалі ритмічними, рішучішими.

Бум.

Її тіло завела величезна доісторична машина і диктувала своє. Вперед, звук-луна, ще крок, ще відлуння, ще скорочення світло-тінь. Погляд Саші зачепило щось біле.

Малюнки. Схематичні, але досить впізнаванні, зрозумілі. Сценарії з життя. Сумна зірка на небосхилі – білий прорив на чорному тлі, хати, тихий вечір, полювання, ситий вечір, голодний вечір, пряжа, молоді біля багаття, злигання, вагітність, урожай, снопи, пологи, народження, навчання, знову урожай, знову снопи, навчання, знову пряжа, знову люди, але які вже когось ховають. Сцени перетікали одна в одну химерно спокійно і гладенько за космічною логікою. Саша не знала жодного обличчя, а ніби була ними. Це вона прокидалась, засинала, народжувала дитину, втрачала її, йшла на поля, ховала, оспівувала, чекала, забувала на кого чекає, плакала, кричала, кохалась, запліднювала, кінчала, любила, зраджувала, була зрадженою, помилялась, сміялась, танцювала, читала, знала, розповідала, навчала, і знову помирала.

В голові запаморочилось.  Печера гула від внутрішнього тиску, ніби поруч працювала сильна помпа. Картинки миготіли, ніби прискорювались, хоча вона була впевнена, що кроки свої не швидила.

У всіх людей на зображеннях не було рота. Але навколо кожної фігури, малої, високої, сильної, слабкої, молодої чи старої, було викарбовано символи. Саші подумалось, що то пісні, але мови вона не знала. І чи це могло бути мовою?

Картинки з життя різко обірвались на зображенні виритої могили – білої – серед чорного поля.

Бум.

Ноги Саші зашпортнились, земля під нею смикнулась як величезний лінивий пітон, і вона впала, проїхавши так непогано вперед на своїх долонях, зірвавши тонку шкіру на їх украй. Вона скрикнула, але крик жадібно ковтнула печера, м’якенька і голодна.

Тунель вузької печери різко розтікся у широту і висоту.

Всі стіни, стелю і підлогу окутало павутиння. Довжелезне, потемніле від часу, але напрочуд м’якеньке і пухнасте. Це було б майже мило, коли Сашу били дрижаки від усвідомлення, що тут можуть бути павуки.

Немов у відповідь на ті думки щось в глибині павутиння закопирсалось. Світло факелу ледве доходило у цю частину печери, бо Саша закривала більшу частину входу, і тому її тремтяча тінь була смішно великою.

ТЕ, що шаруділо у павутинні, нарешті випрямилось.

ТЕ виявилось ТИМИ.

Три фігури, три жінки випростались у повний зріст, а з ними ніби виросла і стеля і світло факелу. Відчуття своєї хоч якось значущості у Саші зникло. Тепер, на свій превеликий жаль, Саша міг бачити їх повністю.

Худі, з горбами, з дивними кістлявими вузлуватими руками, пальцями, суглобами – два, ні три ліктьових суглоба замість людського одного на руку. Шия непропорційна для вже надто довгого тулубу. Шкіра, чи скоріше хітин, була майже сіра, з зазублинами-крючками замість пор, Обличчя були витягнуті, без емоцій. Чорні очі дивились уважно, так уважно, що у Саші не лишалось жодного сумніву – дивляться саме у його бік. Довжелезне волосся ОДНІЄЇ стікало чорною нафтою донизу, щоб перетекти в пасмо і на голову ДРУГОЇ, а тоді і на голову ТРЕТЬОЇ.

Рота у всіх трьох не було передбачено анатомією, тому коли ПЕРША повернула свою голову, смикнувши одним пасмом волосся на двох – на трьох – дві інші голови повернули за нею. ДРУГА дивилась прямісінько у душу. Сашка важко ковтнув слину.

Моторошну тишу обірвав ще один Бум.

-         Kwen, – повільно промовила ПЕРША, її голос ніби вже існував у печері, у світі до того, як слово зазвучало. Повітря натягнуло шкіру там, де мали бути губи.

-         Ім’я, – втомлено і зло сказала ДРУГА, дивлячись темними блискучими очима прямо на Сашу.

Тому відняло мову.

-         Ім’я, – ДРУГА повторила ніби паспортистка без обідньої перерви.

-         Ярослав, – раптом озвалась ТРЕТЯ дивно для такого створіння молодим голосом. І вдарила рукою по стінці печери.

Бум. От звідки цей звук.

ТРЕТЯ дивилась строго униз під кістляві химерні ноги, на відміну від ІНШИХ.

-         Я не Ярослав. Я Саша, – Сашу різко сіпнуло і вона почала себе обмацувати, ніби перевірити, що вона жива. Чи існує взагалі.

Тіло було слизьким, занадто гарячим і майже без одягу. Саша намагалась себе огледіти, але голос ДРУГОЇ її осмикнув.

-         Я не рекомендувала б цього робити. Знаєш, Сашо, є таке створіння метелик? Трансформація, символ змін, угу?

Саша десь чула вже цей голос. У новинах.

-         А ти знаєш, що коли гусениця трансформується, по факту вона перетворюється у біосуп, кисіль, розтоплену желейку на сонці, розбухлі макарони, відбиті биточки і хрящі…,– ДРУГА смакувала слова, ніби обираючи повнотіле порівняння, – А ти знаєш, Сашо…

-         Cnawan, – різко озвалась ПЕРША.

ДРУГА на неї глянула, ніби та сказала якусь дурість, але через родинні зв’язки їй це треба терпіти. ПЕРША ніяк не відреагувала, навіть не глянула на сестру.

-         Так от, Сашо, ти знаєш, що гусениця в процесі самоперетравлювання має свідомість? Вона розуміє – частково, наскільки вона може своїм маленьким милим мозком – що вона є. Була. Може навіть буде. Що з нею щось коїться щось, що вже переросло її обмежене розуміння світу. Вона у коконі, але навіть цього не знає. Трансформація зазвичай не питає чи є у тебе робота або потяг завтра, – ДРУГА говорила настільки виразно, що було дивно, що її обличчя майже не рухалось. Було дивно, що вона була спроможна на стільки емоцій.

Але наймоторошніше було те, що Саша свято вірив, що вона каже щиру правду.

-         Саша, чого ти тут? – голос ДРУГОЇ став геть ласкавим.

Бум. ТРЕТЯ знову вдарила по стінці печери.

-         Я сплю, – практично зі сльозами відповіла – чи відповів – Саша.

Ставало нестерпно парко і волого. Робити вдихи доводилось швидше, вони все більше нагадували рюмсання. Пухнасте павутиння почало робитися засмальцьованими і засмоктаними нитками. Саша інстинктивно провів по голові рукою, прибираючи його з чола, але натомість набрала повну долоню свого власного волосся в якомусь слизу. Волосся прибралось з голови чисто, легко, як після крему для депіляції. До гладенької шкіри.

Одним напіврозкладеним шматком.

Стіни здригнулись від крику такого сильного, що хлопець подумав, що то його власний. Але кричала жінка. Він же не жінка?

Бум.

-         Сашо, ну я же казала – не варто чіпати. Таке смішне. Навіщо? – ДРУГА все ще говорила тим самим ласкавим голосом, – ти так себе поводиш, ніби це уперше, ніби ми з тобою ніколи не бачились, не чулись, не торкались. Стільки років, стільки життів, і кожен раз одне і те саме, – ДРУГА почала муштрувати Сашка ніби мама мале дитя, –ну я казала, що процес усвідомлений, але дивитись на це все не обов’язково.

-         Ти смерть…? – голос Саші був стиснутий, доводилось багато сковтувати, щоб вичавити з себе бодай слово.

Язик за консистенцією нагадував тушонку. Він хотів відступити назад, але ноги ніби вросли в землю. Вона злякалась і вклякла. Десь за межами печери пронизливо і відчайдушно закричала закатована жінка.

Бум.

ДРУГА вперше посміхнулась. Рот виявися істинно жахливим: просто шкіра яка тріснула від щелепи до щелепи і чорнота, яка дивилась не гірше за чорні лискучі очі. Хлопця зігнуло навпіл. Він блював довго і смачно, аж поки не побачив свої легені на землі. Він схопив повітря, відчув нічого, крім стиснутого горла і порожнечі.

-         Тобі не варто перейматися. Тіло людське на цьому етапі може і без них, – ДРУГА спокійно пояснила.

Хтось захотів заперечити, що без легень нічого не вийде, вони потрібні для життя, кровообігу, але з рота – чи отвору – вирвався лише сип.

Бум.

Ще скорочення. Ще спотворення. Печера рябіла контурами, які насувались один на одного як п’яні призми.

Жіночий голос нявкнув від знесиленого болі десь далеко.

-         Ну так, говорити не вийде. Але от чесно – ти особливо не було говірке. Хоча, раз філософування у нас з тобою були непогані, аж запам’яталось. Ну тоді ти було пробуджено. То рідкісне явище, не бери в голову. Ха-ха. В голову, – ДРУГА зайшлась сміхом, який більше нагадував хруст пальців.

-         Waurd, – крякнула ПЕРША. Сестра посередині зиркнула на неї, але лише на мить, бо знову перевела погляд на нього.

-         Сашо, ти ж не ображаєшся, що так кличу? Ай, ай, ображаєшся. Ну добре, добре. Видихай. Ха-ха. Видихай, – ще трохи хрусту сухих кісток замість сміху, – так я не відповіла на твоє питання, так? Я не смерть. Я…

Щось під білою шкірою ДРУГОЇ – хітином? – зарухалось, схоже на обличчя, або роти.

Бум.

-         Тебе кличуть, – удруге за весь цей час обізвалась ТРЕТЯ.

Якби хтось знав що таке «тебе»…

-         Чекпоінт. Така собі маленька історія, от добіга кінця, а я рука, яка перегортаю аркуш. Чи розгортаю конвертик. Як пелюшку, як листок капусти. Тебе багато мотали, просто пам'ять отут, – ДРУГА тицьнула пальцем з п’ятьма суглобами на якийсь слиз під ногами – чи тим що було колись ногами Саші, – в мозку. Тимчасова така штука. У вас це зараз флешка чи що? Я давно не дивилась. Не важливо. Люди взагалі окутують себе словами, нічого не знаючи про них, ніби хочуть врятувати себе від забуття, а насправді забувають сильніше, дужче. Ну от була Саша, Сашка, Олександра, Олександра Матвіївна. А що тепер? Тепер є ти. Ну поки не є. Так, Сашка?

Це було знущання, і чомусь хтось на нього дуже жорстко зреагував.

-         Гли-гли-мммммм…,– звук був мерзенним, і більше скидався на урчання невдоволеного шлунку, аніж мову. Очі дивно щипало і затягувало рожевим слизом і якимись кривавим брудом.

Бум. Крик жінки був як передсмертний, де життя цілує смерть в губи адреналіновим язиком.

-         Ну, що, побачимось, – ДРУГА втратила повний інтерес до нього чи неї.

-         Тікай, – тихо прошипіла ТРЕТЯ.

Як? Як можна було тікати? Чим?

Бум. Печера здригнулась, суха земля почала осипатись зі стінок і стелі.

Воно розвернулось до виходу з печери і по-пластунськи, смішно, відчайдушно, бридко рухалось своїми напів сформованими – чи напів гнилими – кінцівками до виходу. Який мав бути. Колись був. Можливо його збудують от прямісінько під нього? Неї?

Гострі зуби, які виявляється в неї все-таки були, недоброї земля гризло живіт і груди. Вона відчувала себе плавленим сирком на дуже гарячій терці. Груди стерлись в якусь криваву кашу, він хвилювався за ребра – а раптом він зітре і мотор в середині, який робить так «тух-тух»?!

Бум. Він звучав як вакуумна помпа.

Стінки печери складались за ним як доміно. Він не встигне набрати повітря. Він знає, що не встигне і не буде нічого далі. Не встигне. Не зможе. Не вдасться. Знову буде могила, знову беззіркове небо, знову будуть старі обличчя, знову треба буде згадували як звали Артема…

Бум.

Він ліз уперед втомленим хробаком, як хробак бачив – чи відчував носом – як його один кінець завалює печера, а другий зараз обов’язково затовче нога якоїсь високої дівчини і він ганебно помре.

Стінки ще раз скоротились і замерли. Повітря не було. Всотувати його чим вже було.

Все. Кінець.

На беззірковому небі з’явилась одна-єдина зірка, яка швидко, білим криком ширилась на темряву.

Бум.

ᛃᛏᛈᚠ

-         Ще! Ще тужимось!, – Лідія Василівна строго, але все ще по-доброму наказала Світлані. Та скривилась і виснажено брякнулась на тверду кушетку родового відділення.

-         Не можу, – сухі губи ледве змогли виштовхнути повітря. Говоріння відчувалось як розрив.

18 годин потуг звелись в один довгий-довгий марафон болю, сил не вистачало катастрофічно. Хотілось знову на море, на білий пісочок, хотілось дешевий крем, який смачно пахне шкоринкою свіжого огірочка, хотілось знову на роботу, в офіс, хотілось до мами на дачу, копати ту довбану картоплю і пересаджувати безкінечні троянди і герані покійної бабусі. О, картопля. Просто в мундирах. Просто гарячу, без олії і навіть без рибки…

Світлану знудило. Блювати було дуже боляче, бо з рота йшла тільки жовчна пінка і десь ложка жижи.

Підлогу оперативно прибрали, а їй втерли рота.

Лідія Василівна так дивилась на неї, ніби та вирішила чихнути посеред оперної сцени.

-         Світланочко, коли я сказала тужимось, то ми тужимось. Прямо зараз! Раз…

Світлана притулила липке чоло до коліна і видихнула-викрикнула. Тиск. Скорочення, Запаморочення від болю такої сили, що темніє в очах.

А колись вона займалась скайдайвінгом. І джампінгом. Дурна яка була. Хотіла дуже вразити хлопця з четвертого курсу, Бодю. А ліфчик від вікторії сікрет за дві стипендії був у всіх, а от стрибали на мотузці у Дніпро не всі. А вона стрибнула. І за Бодю вийшла заміж. І от зараз мучається, від цього хуястого суки. А він вдома, з пацанами, «переживає» з Мортал Комбат. Світлана уявила як Сабзіроу дає Боді поміж очі і в пах і ах усміхнулась. Стало весело, легко, біль відійшов.

Вона знову скайдайвила. Небо було чистим і прохолодним, а тіло не мало ваги. Зеленоокий інструктор приємно тримав за талію, а Світлана більше не шарілась, а відверто йому усміхалась. А потім вони падали, і земля була великою-великою, ширше неба. Величною, безкінечною, готовою прийняти їх як справжня мати – чи живими, чи мертвими.

Інструктор прямо за нею, вони літають як птахи. Він щось говорить, у вухах шум. Хлоп. Парашут натягує плечі і…

В ніс вдарив смердючий нашатир.

-         Дихаємо! – голос акушерки був кращим за знеболювальне. Пронизливо сині очі Лідії Василівни зловили розсфокусований, напів втрачений погляд Світлани.

-         Ще два рази тужимось і все, – Лідія Василівна ніжно стисла голені породілля, повертаючи до реальності.

-         Я…можу лише раз, – та похитала головою, практично приречено, без тіні нервів чи вибриків. Просто констатація факту змарнілого тіла.

-         Добре, – одразу погодилась лікарка, – один раз, Крамцева, але так, потужно, добре? Я скажу, коли можна.

Світка лише кивнула і брякнулась на гінекологічне крісло. Перед очами були сірі мухи і біла стеля.

Просто отак існувати. Без болю. Без потуг. Лежати, жити…Світлана блаженно закрила очі.

-         Тужимось.

-         Блядь…,– злетіло з губ, але Світланка почала тужитись. Як могла. Всім чим могла.

Згадався останній іспит з водіння. Треба було правильно завернути на колі і виїхати в потрібний бік. А її весь час підрізала маршрутка, одна за іншою, як жовті таргани дороги лізли перед нею. Вони, що не бачать, що у неї вперше? Знак «У»?! Вона тут вже мокра, спітніла за кермом, що аж труси міняй.

-         Молодець, молодець, моя дівчинка, давай, давай, давай! Ну! Ще трохи! Тужимось! – голос Лідії Василівни не вщухав крізь смог спогадів.

Світлана закричала, щоб хоч якось випустити тиск.

Раптом стало легше.

-         Дихаємо, – голос лікарки був спокійним.

В палаті закричав хтось інший. Абсолютно налякано і верескливо.

-         Хлопчик, – задоволено промуркотіла Лідія Василівна. Навколо них копошилися дві медсестри, ім’я і обличчя яких Світлана не запам’ятала.

-         Як назвеш? – руки в латексі передали молодій мамі нове життя. Мале перелякано кричало і дивилось на неї.

Світлана не чула питання. Вона мовчки торкалась маленького тільця, заспокоюючи себе, пізнаючи його. На хвилину Світлані здалось, що він пережив той самий жах пологів, що і вона, а потім сірі оченята трохи затягнуло дитячим та наївним відсутнім поглядом.

-         Ну? – перепитала Лідія Василівна.

Жінка подумала з півхвилини.

-         Ярославом. Нехай буде Ярославом.

Її акушерка кивнула і голосно почала документувати час народження, вагу, зріст малого Ярослава. У Світлани плило перед очима, але вона вперто їх не закривала. Одна з медсестричок обережно взяла немовля у неї і сказала, майже з докором:

-         Треба спати.

Світлана тяжко зітхнула, прикриваючи очі:

- Боюсь.

- Чого боїшся?

Жінка зморено і кволо відповіла:

-         Що все був лише сон. І я прокинусь знову вагітною.

Красиво намальовані брови медсестри трохи сіпнулись угору, а під маскою пролунав сухий сміх.

-         От смішна. А ти думаєш, що зараз ти не спиш?