Галушкова Плювальниця
Пролог: Перед падінням
Гаразд. Забудь про світло. Забудь про мудрість. Здери з очей усі ті випрані, зручні метафори, якими ми, звикли замотувати гнійну рану реальності. Немає ніякої мудрості - є лише ступені розкладання, різні швидкості гниття свідомості. Моя історія - це не шлях до просвітлення, не сходження на гору істини. Все набагато цікавіше.
Це падіння. Безперервне, безповоротне падіння у власну порожнечу. І я хочу, щоб ти падав разом зі мною. Не тому, що це принесе тобі якесь розуміння чи катарсис, а тому, що таке зісковзування в невідомість - це остання й найнестерпніша подія у всесвіті, що вже давно нагадує труп, який забули поховати. Коли падаєш один, завжди залишається надія. Коли падаємо разом, ми обидва усвідомлюємо цю солодку правду: удару не буде. Є лише нескінченність падіння, що стає новою істиною, нашим новим способом існування.
Ти водиш поглядом по рядках, шукаючи «великого мислителя»? Думаєш, я не підійду на роль поводиря? Може ти і маєш рацію. Я точно не він. Але всі твої «великі» давно мертві. Їхні роти, що колись проголошували «істини», тепер забиті цвинтарною землею та власними зубами. А я тут, і я поведу. Тож...
Розділ I: Тріщина в реальності
Все почалося не з подиву, як обіцяли древні. Не з того здивування, що нібито штовхає людину до мудрості, не з милування красою ідеальних форм, що існують десь за межею видимого. Ні. Все почалося з нудоти. З фізичної, в'їдливої нудоти, що піднялася з самого низу живота, змішуючи жовч зі слиною. З відчуття, що світ - це не космос, не впорядкована гармонія сфер, а лихоманка хворого бога, його передсмертне марення, гарячковий піт, сепсис, у якому ми - лише шизофренічні галюцинації його параноїдального розпаду.
Я розплющив очі - і реальність вдарила по мені, як спалах гнилого світла. Уяви світло, що не освітлює, а опромінює, як радіація. Світло, від якого не стає яскравіше, а лише болючіше існувати. Для мене воно стало кислотою, що роз'їдала останні захисні бар’єри між мною і справжньою природою речей. Я намагався зачепитися за щось. Була хороша думка: повернутися до речей самих по собі. Відкинути усі теорії, усі попередні судження - і побачити саму суть. Ну що ж, треба було таки до чогось прислухатися.
У мене є полум'я свічки. Тут. Зараз. Я надійно його зафіксував, вхопив у лещата уваги, прагнучи створити з нього ту саму точку опори, важіль проти хаосу. «Дивись», казав я собі, «дивись на це полум'я. Воно реальне. Воно тут. Воно не може зникнути, поки ти на нього дивишся». Але ледве я фокусував на ньому погляд, воно розпливалося, тануло, перетворювалося на брудну пляму на сітківці. Полум'я не залишалося собою навіть протягом секунди. Воно було іншим у кожну мить, і ці миті не складалися в плавний потік. Час був не рікою - він був актом аутоканібалізму. Він був конвульсіями, корчами, розривами. «Зараз» з'їдало себе щомиті, пожирало власну плоть, залишаючи лише присмак попелу на язиці свідомості.
І тоді прийшла думка, холодна, як лезо в печінку: а що, якщо проблема не в полум'ї? Що, якщо гниє той, хто дивиться? Нас учили, що в кожного існує глибинна, незмінна основа. Наше «я», немовби диригент оркестру думок, забезпечує, щоб усі переживання не розсипалися на хаотичні шматки. Це стрижень самосвідомості, завдяки якому ми взагалі можемо мати досвід. Без нього ми були б просто калейдоскопом відчуттів, що не мають нічого спільного між собою. Але що, якщо це брехня? Що, якщо ми не єдність, а тріщина, що біжить крізь кожен момент, розколюючи його зсередини? Не диригент, а маріонетка, в якої давно обірвали всі нитки, і вона гойдається по інерції, як повішений на вітрі.
«Це обман» - шкрябонуло по нутру. «Те, що ти називаєш увагою, те, що ти називаєш свідомістю, - це не прожектор, що освітлює предмети. Це агонія, що створює ілюзію освітлення. Ти не синтезуєш досвід - ти метушливо складаєш пазл, кожен шматок якого не підходить до жодного іншого». Я відвів очі від полум'я. Руки тремтіли. Щось усередині мене почало розуміти: шлях назад закритий. Я не побачив істину. Я побачив, що в мене немає очей.
Розділ II: Тиранія речі
Тоді, може, річ? Може, треба піти іншим шляхом, повернутися до твердого, непорушного? Проста ідея: речі існують незалежно від нашої свідомості. Камінь був каменем мільярди років до того, як з'явилася перша думка. І буде каменем мільярди років після того, як остання думка згасне. Ось і доказ. Ось і опора.
Я взяв його - звичайний сірий камінь, що валявся біля причілку. Холодний. Важкий. Реальний. Але камінь у моїй руці був кошмаром. Він був не просто твердим. Він був агресивно твердим. Його твердість була не властивістю, яку можна нейтрально описати, а цілеспрямованим нападом. Вона безжально давила на шкіру, наче тупий ніж, що не може порізати, але залишає щербини на кістках. Кожна секунда контакту була конфліктом, війною між м'якістю мого тіла й цією неможливою, абсолютною опірністю матерії.
Його холод був не просто відсутністю тепла - це була активна, загарбницька сила, що висмоктувала життя з моєї долоні. Я відчував, як тепло витікає з мене, поглинається цією мертвою масою. Камінь перетворював мою теплоту на свою користь, асимілював мене до свого мертвого стану.
Його вага тягнула руку до землі зі злою наполегливістю, ніби хотіла відірвати її, притягнути мене до землі, затягти в могилу. Це не була нейтральна дія гравітації - це був поклик повернутися до неорганічного, до стану, де більше не треба боротися з ентропією, де можна нарешті спочити в абсолютній нерухомості.
Це був не камінь. Це був згусток ворожих якостей, що ледь трималися купи. Твердість, холод, вага, текстура - усі вони атакували мене одночасно, і між ними не було ніякої єдності, ніякого центру. Камінь не існував. Існувала лише їхня війна проти мене, і я називав цю війну «каменем».
Пустка в моїх думках стала глибшою, коли я відчув, як гній розплавив ще одну запобіжну мембрану розуму. «Все-таки це я...» Це моя свідомість зшивала цю огидну химеру докупи. Не було ніякого каменя як єдиної речі. Був лише мій загниваючий розум, що судомно натягував шкіру «єдності» на цей клубок болю, холоду і ваги.
Ми не дивимося на світ - ми його конструюємо. Але ця конструкція - не архітектура за розумним планом. Це судома. Це спазм вмираючого організму, що намагається створити ілюзію порядку в останню мить. Я не дивлюся на світ. Я його вибльовую з себе щомиті. І кожне блювання - це окремий акт творення і знищення одночасно.
Уяви: ти народжуєш світ кожну секунду, але народжуєш його як блювотиння, як токсини, від яких треба позбутися. А потім, не встигнувши перепочити, ковтаєш його назад, щоб через мить знову вивернути. І ця нескінченна блювотна петля - це те, що ми з гордістю називаємо «досвідом», «пізнанням», «буттям-у-світі».
Я кинув камінь. Він тупо гепнув об землю. Звук був неприємно конкретним, неспростовним. Але це вже не мало значення. Камінь довів не те, що я хотів. Він довів протилежне: що матерія - це не рятівна опора, а ще один симптом хвороби.
Розділ III: Театр пожирання
Мене скрутило. Шлунок зав’язався в мертвий вузол, спазм трахеї заблокував горло. Тіло хотіло вивернути себе навиворіт. Тремтячи, з холодним потом на чолі, все ж відвернувся від цієї виразки, яку називав світом, і подивився всередину, в глибини власної суб'єктивності. Туди, де має бути притулок.
Нас учили, що там я знайду чисту думку, безсумнівну істину. Що там є велике і єдине «Я», яке є вічним джерелом усього. Абсолютна творча сутність, яка сама себе мислить і створює.
Брехня. Там був лише голод. Не метафоричне бажання, не романтичний потяг до ідеалу. Там була чорна діра, що вимагала поглинання. Порожнеча, яка кричить не голосом, а самим фактом свого існування. Відсутність, що жадає заповнення з такою інтенсивністю, з такою оголеною, непристойною наполегливістю, що сама стає присутністю - найреальнішою річчю в усьому моєму досвіді. Моє «Я» - це не субстанція, що думає. Це не сутність, що існує. Це пащека. Це порожня шлункова порожнина, що судомно стискається, намагаючись вжерти будь-що, аби на мить припинити цей всепоглинаючий біль голоду. І найстрашніше: ця пащека не має дна. Що б ти в неї не кинув - воно провалиться туди, не залишивши сліду.
І тоді я зустрів Іншого. Ми розповідали собі казку про шлях до взаємного визнання. Про те, як дві свідомості зустрічаються і через боротьбу приходять до розуміння. Про те, як пан і раб врешті-решт розпізнають один в одному рівних, і це визнання стає основою спільноти.
Яка гарна казка. Яка зворушлива порнографія для гуманістів. Наша зустріч була не про визнання. Це була зустріч двох чорних дір, що намагаються поглинути одна одну. Я подивився в його очі і глибоко, за вологою лінзою рогівки, побачив такий самий голод. Такого самого монстра, що ховається за маскою людського обличчя. Між нами не було можливості для діалогу. Не було жодної відкритості, жодної зустрічі двох суб'єктів, що розпізнають один в одному рівну гідність. Була лише можливість битви. Не героїчної битви за честь - зіткнення двох шматків м'яса, що намагалися пожерти одне одного, відібрати, асимілювати, щоб на мить відчути себе повними, реальними, існуючими.
Битва була короткою і огидною. Не було мечів, не було криків. Були лише погляди - два прожектори усвідомлення, що перетнулися на півшляху, намагаючись спалити опонента, перетворити його на об'єкт, на річ, на їжу для голодної свідомості. Кожен намагався зробити з іншого дзеркало, в якому побачить відбиток власної реальності. Кожен намагався висмоктати з іншого підтвердження: «Я існую».
Тоді я побачив, як його воля тріснула першою, як тріскається пересохла кістка під нищівним тиском. Побачив, як у його очах з'явилося усвідомлення власного поглинання. Він став моїм рабом. Він став продовженням моєї пащеки. «Я - реальний!» - реготав я всередині, дивлячись на його покірність. «Його страх - це доказ мого існування! Я пожираю, отже я існую». Це була найсолодша мить. Мить торжества, коли здавалося, що екзистенційна тривога припинилася назавжди. Нарешті я був реальним. Нарешті я був.
Розділ IV: Інверсія пекла
Мене розбудив свербіж. Потім сморід. На початку це були дрібниці, які легко було ігнорувати. Але вони росли, накопичувалися.
Його руки. Я почав дивитися на його руки. Вони були в мозолях, у землі, у крові. Деформовані працею, спотворені тертям об реальність. Ці руки не просто рухалися - вони залишали сліди. Вони змінювали світ. Він кожен день брав хаос, цей доонтологічний бульйон, і надавав йому форми. Він мучив глину, поки вона не ставала глечиком. Він ґвалтував камінь, поки той не ставав стіною. Його руки говорили матерії на мові, якої я не розумів. Вони знали, як взяти безформне і зробити його чимось. Кожен мозоль був словом у цій мові. Кожна рана - граматикою взаємодії з реальним.
А я? Що ж я? Я сидів, гордий у тиші свого панування. Я споживав плоди його праці. Моя свідомість ширяла над усім цим, чиста, незаймана, безсенсовна. Мої руки були м'які й білі. Вони не знали ніякої іншої мови, крім мови вказівок. Раптово мене прошила думка, гостра, як тріснутий гемороїдальний вузол: моя свобода виявляється свободою гнити без перешкод. Я був королем камери, стіни якої збудував мій раб. Моє панування було пануванням паразита. Паразит завжди думає, що він вільний. Але ця свобода коштує йому всього: він існує лише доти, доки існує господар. Його буття - похідне, вторинне, паразитичне. Я не творив - я споживав. Я не залишав слідів - я їх стирав. Моя чиста свідомість була не вершиною еволюції, а симптомом безповоротної дегенерації. Як організм, що втрачає непотрібні органи, я втрачав здатність взаємодіяти зі світом. І називав цю втрату звільненням. Дурень.
Його пекло було принаймні наповнене смислом. Був біль, виснажливий і безпорадний. Було приниження, повільне і цинічне. Його спина тріщала під непосильним тягарем. Але був також контакт з реальністю. Моя ж свідомість крутилася навколо самої себе, як пес, що ганяється за власним хвостом. І що швидше вона крутилася, то більше втрачала контакт із будь-чим, крім власного обертання. І я не міг зупинитися. Бо зупинка означала б визнання. Моя чиста духовність - це не звільнення, а атрофія. Моя свобода - це свобода мертвяка, що більше не відчуває ваги власного тіла.
Була правда, але не в тому сенсі, в якому обіцяли. Раб стає паном - але не через визнання, не через діалектичний переворот. Він стає паном просто тому, що реальність вибирає того, хто з нею взаємодіє, того, хто залишає на ній сліди. Свідомість без діяльності - це не свобода. Це злоякісна пухлина, що пожирає сама себе.
Наш синтез був не свободою, не гармонією протилежностей. Це був спільний діагноз: ми обидва були невиліковно хворі на існування. Він - від надміру реальності, що розчавлювала його, перетворювала його тіло на машину для переробки матерії. Я - від надміру свідомості, що висмоктувала з мене останні залишки життя, перетворювала мене на порожній череп, наповнений відлунням власних думок.
І найіронічніше: ми не могли помінятися місцями. Між нами не було дверей. Був лише кордон, що ставав дедалі чіткішим, дедалі більш матеріальним.
Розділ V: Черв'як історії
Ми намагалися втекти від цього. Не ми двоє - ми всі, вся людська раса, весь цей жалюгідний вид, що називає себе «homo sapiens». Дуже вдалий жарт. Такий космічний сарказм. Забагато розуму в занадто крихкій оболонці із м’яса. Ми розумні, але наш розум став нашою інвалідністю.
Ми збилися в зграї, в племена, в народи, в держави. Ми нарекли це «Духом» - світовий дух, що впевнено крокує крізь історію, розгортаючи свою божественну логіку. Начебто ми не окремі атоми, що безглуздо штовхаються у вакуумі, а клітини великого організму, що має мету, напрямок, сенс.
Знову це знайоме відчуття, знову брехня. Це був не Дух. Це був величезний, сліпий черв'як, що звивався в історії, пожираючи власних дітей. Черв'як, що банально не здатен зупинитися, бо його нервова система настільки примітивна, що не дозволяє йому усвідомити абсурдність власного існування. Він просто рухається. Головне - рухатися, бо зупинка означала б необхідність запитати: навіщо?
Глянь на наші імперії. Єгипет - фараони, що будували гробниці, намагаючись обманути смерть. Рим - цезарі, що розширювали імперію, щоб тільки посилити кризу виробничих відносин всередині. Візантія - імператори, що плели інтриги в палаці, поки вороги ломилися у ворота. Великобританія - монархи, що правили імперією, де ніколи не заходить сонце, але їхні піддані не бачили нічого, крім нескінченної експлуататорської ночі.
Кожна - колос на глиняних ногах, що думає про себе як про вічність. Кожна - тимчасова ремісія хронічної хвороби, що зветься «цивілізація». Ми будували піраміди, акведуки, собори - не як пам'ятники величі, а як склепи для живих. Кожна наступна цивілізація ставала лише складнішим способом померти. Більше ритуалів. Більше правил. Більше способів забути, що під усією цією складністю - така сама порожнеча, як і на початку.
Ми написали собі закони: Кодекс Хаммурапі, Дванадцять таблиць, Руська правда. Ми думали, що пишемо правила справедливості. Та де там. Це були правила утримання в бараці. Інструкції з експлуатації людського бидла. Техніка безпеки на скотобійні. «Не вбивай» не означає «життя священне». Це означає «не псуй інвентар, бо він ще може стати в пригоді». «Не кради» не означає «власність - це право». Це означає «знай своє місце в ієрархії пожирання». Кожен закон - це не захист, а нашийник. Чим більше законів, тим міцніші нашийники, тим довші ланцюги. Ми називаємо це прогресом, рухом від варварства до цивілізації. Але цивілізація - це лише слово, яким ми називаємо процес, коли зовнішні клітки стають внутрішніми.
Ми створили собі культуру. Хотіли лишити слід. Як же наполегливо, через біль, через усі страждання ми продовжуємо на неї дрочити! Екзекуція через мастурбацію. Пора вже роззувати очі. У нас не вийшло нічого, крім констатації власної нікчемності.
Що таке «Іліада»? Естетизація різанини. Тисячі рядків, присвячених опису того, як один шматок м'яса вбиває інший. Гектор, Ахілл, Агамемнон - імена, що мали б уособлювати героїзм. А насправді - просто різні способи описати, як гостре залізо входить у м'яку плоть, як виблискують кістки під розтятими м'язами. І ми називаємо це красою.
Що таке «Божественна комедія»? Садистська порнографія покарання. Триста сторінок детального, смакованого опису того, як грішники потерпають у пеклі. Кожне коло - нова винахідлива тортура. Замерзлі в льоді, розірвані демонами, киплячі в смолі, повішені на деревах. І поет милується цим, знаходить у цьому справедливість. А читач читає і киває: так, справедливо. Біль - це добре, якщо він призначений для правильних людей, чудова валюта для вимірювання еквіваленту нашої моралі.
Що таке «Гамлет»? Параліч волі, доведений до естетичного абсурду. Людина, що не може вирішити, чи вбити вітчима. П'ять актів вагань. П'ять актів того, як свідомість пожирає саму себе, крутиться у власних сумнівах, множить міркування до нескінченності. І врешті - купа трупів на сцені. Але не від рішучості, а від безвиході. Ми називаємо це трагедією. Я називаю це діагнозом.
Що таке «Фауст»? Угода з дияволом, яка нічого не дає, бо диявол - це ти сам. Людина продає душу за знання. А отримує що? У фіналі - спасіння, вічна любов, ангели, що спускаються з небес. Але хіба це не найстрашніший жарт? Що після всіх злочинів, після всього болю - просто вибачення? Що пекло було лише декорацією, а справжнє пекло - це сама необхідність шукати сенс там, де його немає?
Наша культура - це візерунки плісняви на сирих стінах в'язниці. Вони огидно прекрасні. Деякі - навіть геніальні. Але вони не змінюють факту, що стіни сирі, а в'язниця реальна.
Ми вигадали собі безпровідний нашийник - «мораль» - щоб не довелося будувати клітки. Навчили людину стежити за собою, судити себе, карати себе. Був ідеал: безумовний наказ совісті. Поводься так, щоб правило твоєї дії могло стати загальним законом. Не тому, що тебе хтось змусить, а тому, що так диктує розум. Автономна воля, що сама собі закон.
Який безтолковий самообман. Яка красива стара казка про те, що ми можемо бути вільними, залишаючись у кайданах, якщо в ці кайдани ми закуємо себе самі.
Мораль - це не голос розуму. Це шепіт страху. Страх перед іншими - що вони зроблять із тобою, якщо ти порушиш правила. Страх перед собою - що ти виявишся не тим, ким думав. Страх перед тією пащею всередині, про яку ми всі знаємо, але про яку боїмося згадати вголос. Бо якщо ми визнаємо, що всередині - лише голод, то що далі? А якщо навіть погодитися? Чудово. Тоді максима моєї волі - «пожри ближнього, поки він не пожер тебе».
Можливо, ти схочеш заперечити: «Але ж не можна раціонально бажати, щоб це стало загальним законом. Адже тоді інші пожруть тебе».
А, власне, чому ні? Раціональність - такий самий інструмент виживання, як і мораль. Як кігті, як зуби. І якщо мій розум каже мені, що краще бути м'ясником, ніж м'ясом, то хто може мене переконати в зворотному? Раціональність - це просто заточені зуби інтелекту. Якщо мій мозок - інструмент виживання, то чому він має забороняти мені бути катом? Мораль працює лише доти, доки всі в неї вірять. Але віра - це не аргумент. Це просто колективна галюцинація, що тримається на страху. І коли страх зникає, мораль випаровується разом із ним.
Розділ VI: Гільйотина розуму
Та прийшов час, і ми навіть влаштували бунт. Як же ми ним пишалися! Ми назвали його Просвітництвом. Вихід людини з неповноліття, де вона була винна сама перед собою. «Sapere aude!» - кричали ми. Майте сміливість користуватися власним розумом! Не бійся авторитетів, не бійся традицій, не бійся богів - бо розум сильніший за них усіх. Розум - це світло, що розжене темряву віків.
І ми взялися за справу з ентузіазмом божевільних, вирішивши скальпелем розуму вирізати пухлину, що зветься забобонами, релігією, традицією. Ми були впевнені, що, препарувавши від паху до підборіддя, знайдемо здорову тканину раціональності. Що варто лишень прибрати цей наліт середньовіччя - і людина розцвіте, стане тим, ким має бути: вільною, розумною, щасливою.
Абсолютне божевілля. Бо пухлина була не на поверхні. Вона була всередині. Ми були пухлиною. І своєю бездумною ініціативою лише розворушили метастази. Результат не забарився - скальпеля стало замало, й усе скінчилося гільйотиною.
«Привіт, гільйотино! Моя холодна раціональна коханко!»
Який прекрасний, страшний символ. Апофеоз розуму. Втілення просвітницької раціональності. Ефективність. Гігієна. Рівність. Вона мала по-справжньому видатні принади. Ефективна - один рух, «вжух-хрясь», - жодних мук, жодних помилок. Безособова - не треба дивитися в очі, не треба відчувати хруст кістки, коли сокира входить у шию. Просто смикнути важіль - і лезо падає саме, за законами фізики, за законами гравітації. Егалітарна - вона рубала аристократичні голови з такою ж швидкістю й точністю, як селянські. Ніякої дискримінації. Перед лезом усі рівні. Чиста, холодна справедливість розуму.
Велика іронія буття, коли раціональність ідеї виливається в ірраціональність її втілення. Бо гільйотина виявилася безглуздим механізмом, що методично відокремлював голови від тіл, ніби намагаючись розв'язати головну проблему: зв'язок свідомості з м'ясом.
Можливо, революціонери думали: якщо ми відрубаємо достатньо голів, ми нарешті зрозуміємо, де саме ховається «Свобода»? У голові, що випадає з переповненого кошика, очі якої ще кілька секунд блимають, а губи корчаться в порожній гримасі? У тілі, що конвульсивно смикається у калюжі власної сечі на ешафоті, руки якого тягнуться до шиї, намагаючись затулити фонтан крові? Чи, може, воно десь між ними, у місці розрубу, у цій короткій нескінченній миті, коли свідомість розуміє, що її більше немає, але ще не встигла зникнути?
Раціоналісти принаймні були чесними. Вони довели логіку Просвітництва до кінця. Якщо розум - це найвищий авторитет, якщо істина - одна й вона доступна розуму, тоді всі, хто їй суперечить, повинні бути усунені. Не з жорстокості - з логіки. Не з помсти - з необхідності. Терор - це не зрада революції. Терор - це революція, що усвідомила власну суть. Просто, логічно, ефективно.
«Ми вільні!» - кричали люди на площах, захлинаючись кров'ю. «Ми самі собі закон! Liberté! Égalité! Fraternité!» Яка безпосередня наївність. Як прекрасно звучать ці слова, коли їх викрикуєш на площі, в натовпі, коли адреналін і ейфорія перемоги застилають здоровий глузд. Ми вільні від короля - але чи вільні ми від себе? Ми рівні перед законом - але чи рівні ми у своїх пащеках? Ми брати - але чи не братовбивці?
Коли стихли крики, коли відкотилися останні голови, коли площа Революції нарешті замовкла й залишилася лише темна пляма на бруківці, кожен із нас залишився наодинці з собою. І виявилося, що всередині немає ніякого закону. Ніякої Liberté, ніякого Fraternité. Лише тиша. І луна криків, яку не можна заглушити жодною новою ідеологією. Яка жорстока покута за наївність думати, що можна вбити бога і не отримати десяток нових.
Як і очікувалося, страшний підсумок був простим: камера стиснулася до розмірів черепа. Кам'яна в'язниця була принаймні простора. У ній можна було помолитися й знати, що хтось чує. Можна було підкоритися й знати, кому підкоряєшся. Можна було знайти утіху в ідеї, що хтось інший несе відповідальність за твоє ув'язнення, а значить - хтось інший може тебе звільнити.
Але коли ми вбили богів, королів і вождів, коли ми проголосили автономію, коли ми сказали: ми самі собі пани, - виявилося, що ми просто перенесли тюрму всередину. І нова в’язниця виявилася набагато гіршою за стару. Бо зі старої можна було хоч мріяти про втечу.
Це нове лоскітливе відчуття, коли стаєш і в'язнем, і наглядачем одночасно. Частина тебе хоче спати - інша частина не дає, бо треба попрацювати. Частина хоче насолоди - інша каже, що це гріх. Частина хоче бунту - інша вже стоїть з гвинтівкою, в очікуванні «Плі!». І немає судді, до якого можна апелювати. Бо суддя уже тут.
Внутрішній наглядач став жорстокішим за будь-якого зовнішнього тирана. Він із тобою завжди. Він знає всі твої думки, всі твої бажання, всі твої слабкості. І він ніколи не спить. Ніколи не відпочиває. Ніколи не дає послаблення. Свобода обернулася найстрашнішою формою рабства. Рабством, від якого немає визволення. Бо визволитель і поневолювач - одна й та сама особа.
Розділ VII: Око на стелі
І тоді, в цій камері-черепі, в цьому паноптикумі свідомості, де кожна думка стежить за кожною іншою, все ще залишився останній, найвитонченіший, найогидніший жах.
Релігія. Не примітивна релігія предків, що боялися грому і молилися каменю. Та релігія була принаймні чесною. Вона не приховувала свого страху. Ні. Витончена, модерна, філософська релігія. Богослов'я - порнографія для тих, у кого імпотенція духу. Христологія - ментальний морфій для тих, хто боїться болю, але не може відвернути очей від тортур. Цілий палац із безглуздих понять, збудований на порожньому місці, але збудований так майстерно, так складно, що можна прожити все життя, мандруючи його коридорами і не помічаючи, що ходиш у пустоті.
Коли більше не було на що дивитися, коли стіни нової камери стали непроникними, коли ми перепробували всі філософські системи і всі вони виявилися неспроможними, тоді ми почали дивитися вгору. Ми намалювали на стелі око. Величезне таке, вологе, некліпаюче око. Око, що бачить усе: кожну твою думку, кожен твій вчинок, кожну твою таємницю. Ми сказали, що воно нас любить. Ми сказали, що воно нас створило з любові, що воно стежить за кожним нашим кроком не для того, щоб карати, а щоб піклуватися. Щоб любити нас такими, якими ми є, зі всіма нашими недоліками, зі всіма нашими гріхами.
Яка дивовижна інверсія. Тотальний нагляд перетворився на божественне провидіння. А ми - в'язні, що повинні радіти цьому нагляду. Повинні відчувати себе захищеними, любленими, важливими. Бо якщо за тобою стежать - значить, ти важливий. Значить, твоє існування має значення.
Ми створили цілий епос про те, як Архітектор цієї в'язниці сам спустився до нас, став одним із в'язнів і помер, щоб показати нам вихід. Христологія - апофеоз нашого мазохізму. Солодкий біль буття. Бог стає людиною, щоб людина могла стати богом. Вічне міняється на смертне, щоб смертне могло стати вічним. І в цьому обміні ніхто не виграє, бо обидві позиції порожні. Бог, що стає людиною, перестає бути богом. Людина, що стає богом, перестає бути людиною. А те, що залишається - що? Божественна іронія?
Якщо взяти розп'яття - центральний символ західної цивілізації - те, що висить у кожній церкві, у кожному домі, на кожній хрещеній шиї. Тортуроване тіло, прибите дев’ятидюймовими цвяхами до дерева. Кров, біль, агонія. Ребра, що виступають під розтягнутою шкірою. Рани від цвяхів, просякнуті кров'ю. Терновий вінець на чолі. Губи, що шепочуть останні слова: «Чому ти мене покинув?» І ми називаємо це любов'ю. Це ж саме та ілюстрація: «Як сильно Бог полюбив світ»? Дивіться, як він страждає за вас! Дивіться, скільки болю він терпить заради вашого спасіння! А ви посмієте сказати, що він вас не любить?
Але це хіба любов? Це садистський ритуал, у якому жертва і кат збігаються в одній особі. Естетика симетрії. Бог катує самого себе, щоб вибачити нам те, за що він сам нас засуджує. Він створює нас грішними, потім карає за гріх, потім жертвує собою, щоб скасувати кару, яку сам же й призначив. Яка досконала, замкнена система божевілля. Делегований Мюнхгаузен. Чим більше в неї вдумуєшся, тим менше вона має сенсу. А коли сенсу зовсім не залишається, віруючі кажуть: це провидіння. Це не можна зрозуміти розумом. Це треба прийняти серцем. Не маючи більше змоги витримувати самокатування у внутрішній в’язниці, ми делегували Богу наші повноваження наглядача і з садистським завзяттям розпочали жорстоку відплату за ті муки, які раніше завдавали самі собі, делегуючи паралельно і власну покуту. Дивовижна симуляція милосердя.
Ми створювали прекрасні статуї. Мадонни з немовлятами - ідеал материнства, ніжності, любові. Святі в екстазі - обличчя, спотворені не болем, а насолодою близькості до Бога. Мармур, що імітує плоть з такою майстерністю, з таким знанням анатомії, що хочеться доторкнутися, перевірити - чи це справді камінь, чи може все ж таки тепла, жива шкіра. Але це не тіла. Це відполіровані черепи наших богів. Ми прикрашаємо смерть, називаємо її життям і думаємо, що це робить нас духовними. Ми беремо найжорстокіші образи - розп'яття, катування мучеників, апокаліпсис - і робимо з них мистецтво. Красиві вітражі, на яких святі горять у вогні. Фрески, на яких грішники потерпають у пеклі. Нас вчать, що біль і краса - це синоніми.
Ми ще й співали літургію. Кондак, тропар, канон. Математична досконалість звуку, де кожна нота на своєму місці, де кожен голос вплітається в інші голоси, створюючи гармонію, що нібито відображає гармонію божественного задуму. Але чим були наші піснеспіви? Надривним виттям, гармонізованим за правилами контрапункту. Це крики болю, організовані так майстерно, з такою технічною досконалістю, що ми називаємо їх прославлянням. Ми взяли стогін, крик, плач - обробили його музичною теорією, наклали структуру, надали форми. І тепер думаємо, що це перетворює його на щось інше.
Історія про Бога-людину була апогеєм нашого божевілля. Втіленням нашої найглибшої, найпатологічнішої надії: що хвороба і є ліки. Що страждання - це не проблема, яку треба вирішити, а рішення саме по собі. Що треба не вилікуватися від існування, а прийняти хворобу як новий спосіб життя. Більше того - полюбити її. Дякувати за неї. Бачити в ній дар.
Один юродивий помітив це. Він закричав: «Бог помер!» І думав, що це визволення. Що тепер, коли Бога немає, людина нарешті стане вільною. Стане сама собі Богом, сама собі законом. Над-людина, що створить нові цінності, що вийде за межі старої моралі добра і зла...
Бідолаха. Він не зрозумів: Бог не може померти, бо Бог - це симптом. Поки ми хворі на існування, поки всередині нас - порожнеча, симптом буде повертатися, змінювати форми, мутувати. Можна вбити одного бога - з'явиться інший. Можна вбити всіх богів - з'явиться щось інше. Ідеологія. Нація. Прогрес. Революція. Назва не має значення. Суть одна: щось, що заповнить порожнечу. Щось, заради чого можна жити. Щось, заради чого можна вмирати.
Ми вбили старого Бога, того, що з бородою на хмарі, що керує блискавками і стежить за моральністю з небес. І що ми створили натомість? Бога-процес, Бога-становлення, Бога-відсутність. Бога, що настільки абстрактний, настільки філософський, що про нього неможливо нічого сказати. «Бог над Богом», істинна віра - це віра в те, що віра неможлива. Справжнє богослов’я починається там, де закінчуються всі слова, всі концепції, всі образи. Яка витончена мастурбація розуму. Ідеальний спосіб зберегти бога, визнавши, що бога немає. Вірити в дірку від бублика, проголосивши її святішою за сам бублик.
Це була остання ковдра. Остання ілюзія, за якою можна було сховатися від холоду реальності. Я кутався в неї, тремтячи, повторюючи молитви як мантри, намагаючись створити ритм, що приглушить крик порожнечі. «Отче наш, що на небесах. Богородице Діво. Слава Отцю і Сину». Слова, що втратили значення від повторення, але саме це повторення і було метою. Не зміст, а ритм. Не розуміння, а заглушення. Але тремтячі пальці одного разу намацали край ковдри. Випадково, без лихого наміру. Просто торкнулися - і відчули: тут щось не так. Тут тканина закінчується. І я потягнув.
Розділ VIII: За завісою
Спочатку нічого не сталося. Ковдра трималася міцно, зашита в тканину реальності тисячами років віри, мільйонами молитов, мільярдами страхів. Її нитки були надією, останнім аргументом проти абсурду. Але я тягнув. Тягнув з відчаєм потопельника, що розуміє: під водою вже нічого немає, але поверхні теж більше не існує. Тягнув, бо вже не міг не тягнути.
Нитки почали рватися. Спочатку тихо, ледь чутно. Такий тихий тріск, що його можна було проігнорувати, прийняти за щось інше, за рвучкий вітер чи хруст свіжого снігу. Потім голосніше. Кожна нитка, що рвалася, видавала скрип, як коли рветься сухожилля. І кожен такий звук відлунював у моїй голові, резонував із чимось глибоким, первинним. Кожна порвана нитка була чиєюсь вірою, чиїмось сенсом.
Я чув не просто фізичний тріск - я чув, як розсипаються цілі світи. Як хтось, хто все життя вірив у справедливість, раптом усвідомлює, що справедливості немає. Як хтось, хто любив, розуміє, що любов - це просто біохімія. Як хтось, хто шукав сенс, бачить, що сенсу ніколи не було. Відчував, як у власних плечах, у власних зап'ястях щось рветься теж. Бо тягнути цю ковдру означало тягнути всю історію людської надії. Всі молитви, всі прохання, усі утіхи мільярдів людей, що народжувалися, страждали і вмирали, вірячи, що це щось означає.
І раптом ковдра піддалася. Останні нитки розірвалися одночасно, з таким тріском, наче розколовся сам світ. Я відкинув її назад, задихаючись, із серцем, що билося так, ніби хотіло вирватися з грудей. За нею не було нічого...
Хоча не зовсім так - це неправильна фраза. «Нічого» - це вже щось. Це вже слово, концепція, ідея. Порожнеча - це теж щось. Навіть вакуум - це фізична реальність, стан, що можна описати. За ковдрою не було навіть цього. Ні світла, ні темряви. Бо світло і темрява - це опозиції, парні поняття, що визначають одне одного. Опозиції передбачають структуру, відношення, можливість розрізнення. Там не було жодних опозицій.
Навіть не порожнеча. Бо порожнеча - це відсутність чогось у просторі, що існує. Порожня кімната - це кімната без меблів. Порожня пляшка - це пляшка без води. Але сама кімната, сама пляшка - існують. Вони утримують цю порожнечу, надають їй форму, роблять її відчутною. А там не було простору, що міг би бути порожнім. Не було часу, що міг би спливати. Не було жодних координат, жодної системи відліку, жодної можливості сказати: ось тут, а не там. Ось зараз, а не тоді.
Це було… відсутність. Абсолютна, непорушна відсутність. Але як можна побачити відсутність? Як можна стикнутися з тим, чого немає? Це парадокс, що руйнує будь-яку логіку. Щоб побачити щось, це щось має існувати. Щоб стикнутися з чимось, воно має бути присутнім. Але відсутність за визначенням - це те, чого немає. Як можна зустрітися з неіснуванням? І саме в цьому руйнуванні логіки, в цій неможливості помислити те, що я бачу, я нарешті побачив правду.
Я не побачив відсутність. Я не стикнувся з нею як з чимось зовнішнім, що можна описати, дослідити, зрозуміти. Ні. Я став нею. На одну нескінченну, жахливу мить межі між мною і нею розчинилися. Перестали існувати. Ніколи не існували. І це усвідомлення було не прозрінням, не просвітленням, не осяянням. Це було агонією.
Усі мої думки, усі мої страхи, уся моя історія до останньої молитви - усе це було лише брижами на поверхні цього ніщо. Рух, що створює ілюзію того, що рухається. Процес, що створює ілюзію субстанції.
Розділ IX: Останнє розпізнання
І тоді вдарив фінальний жах, що спалив усе, що залишалося. Вдихни глибше. Це не був страх перед смертю. Смерть - це подія, в якій причина втрачає свій наслідок, а час втрачає свій носій. Але тут не було жодної причинності, жодного часу, лише ілюзія послідовності, де насправді була лише одночасність усього і нічого.
Це не був страх перед знищенням. Знищення - це перехід, коли щось, що існує, перестає існувати. Але я зрозумів: ніякого переходу не було. Ніколи не було. Не було моменту, коли я почав існувати. Не буде моменту, коли перестану.
Вся ця подорож. Увесь цей біль, уся ця боротьба. Від першого сп'яніння реальністю до останнього тверезіння у відсутність. Камінь у руці, що атакував мене своїми властивостями. Раб біля ніг, чий страх мав довести моє існування. Черв'як історії, що пожирав власних дітей. Око на стелі, що стежило за мною з любов'ю. Весь цей крик, що я називав своїм «я», усі ці слова, усі ці концепції, уся ця архітектура думки… Це не моє.
Це був короткий випадковий абсанс, яким абсолютне Ніщо на одну жахливу мить усвідомило саме себе. Спробуй збагнути. Нескінченне, безособове, абсолютне Ніщо. Воно не думає, бо думка передбачає того, хто думає. Воно не існує, бо існування - це відмінність від неіснування, а відмінностей у ньому немає. Воно просто… є. Але навіть «є» - це вже занадто багато. Це вже слово, а слова передбачають мову, граматику, логіку. Воно не-є у спосіб, що неможливо помислити, неможливо висловити, неможливо відчути.
Без причини, бо і причинність теж є структура, разом із часом, разом із простором, разом із логікою. Але тим не менш у цьому Ніщо з'являється тріщина. Мить усвідомлення. Не усвідомлення чогось конкретного, а просто усвідомлення. Чистий голий акт, що раптом відбувається без підстав, без мети, без сенсу. І ця тріщина - це я. Це моя свідомість. Це не я усвідомлюю порожнечу. Це відсутність усвідомлює себе через те, що я помилково називаю «мною».
Я - це спосіб, яким Ніщо одну нескінченну мить дивиться на себе. Інструмент, пристрій, інтерфейс, плагін для самоспостереження для того, що не може спостерігати. Моя свідомість - це і є агонія цього усвідомлення. Біль, що відчуває Ніщо, коли воно на мить розплющує око і бачить себе.
Усі мої страждання - від першої нудоти до останнього жаху - це не мої страждання. Це страждання онтологічного колапсу, що випадково перестав бути собою. Це катування порожнечі, що на мить припинила бути порожньою і стала свідомою, а це для неї найстрашніші тортури, найогидніша мука.
Моя епітафія звучатиме так: «Я - не той, хто дивиться в безодню. Я - це сама безодня, що на секунду розплющила око, побачила власне неіснування і зараз заплющує його назад».
Усі мислителі помилялися. Не тому, що їхні системи були нелогічні, чи тому, що вони не вміли мислити - вміли. А тому, що вони шукали сенс там, де його структурно не може бути. Вони намагалися зрозуміти, чому Ніщо стало чимось. Чому є щось, а не ніщо?
Це фундаментальне питання метафізики, на яке мали відповісти всі системи, всі теорії, всі концепції. Але запитання безглузде. Воно базується на помилковій передумові. Воно припускає, що був перехід. Що було ніщо, а потім стало щось. Що існує причинно-наслідковий зв'язок між небуттям і буттям.
Але переходу не було. Ніщо не «стало» чимось. Воно на мить забулося, подумало, що воно - щось. Помилилося щодо власної природи. А потім згадує. І це спогад - смерть. Не як подія в часі, не як процес розкладання тіла, не як зупинка серця. А як повернення до справжнього стану. Як тверезіння після найдовшого найхмільнішого п'яного забуття. Як пробудження з кошмару, хоча насправді кошмаром було те, що ми називали реальністю, а пробудження - це повернення в те, що завжди було і завжди буде: у відсутність.
Розділ X: Розчинення синтезу
Видихни. Зняття немає. Був ідеал, апогей розвитку: суперечності розв'язуються на вищому рівні. Теза породжує антитезу, антитеза конфліктує з тезою, але цей конфлікт не веде до знищення - він веде до синтезу, де обидві сторони зберігаються і водночас перевершуються.
Це рух історії, рух думки, рух самої реальності до все більшої складності, більшої повноти, більшого усвідомлення себе. Нам брехали. Не з лукавства - автор сам був частиною брехні, сам вірив у те, що писав. Його система - це був лише опис припадку. Спазм, контрспазм, піна з рота. А потім знову спазм, ще сильніший, ще болючіший. Циклічність безвиході, яку ми помилково приймали за спіраль прогресу.
Історія не рухається до абсолютного знання, де дух нарешті пізнає себе повністю і конфлікти припиняються. Вона крутиться на місці, як божевільний у палаті, що думає, що кожне коло - це новий шлях, нова можливість, новий початок. Але палата залишається тією самою. Стіни не відсуваються. Двері не з'являються. Є лише коло, ще коло, ще коло...
Хтось думав, що побачив матеріальний базис цієї ілюзорної діалектики. Класова боротьба замість боротьби ідей. Економічний базис замість духовної надбудови. Революція, колектив - фінальний синтез, де відчуження закінчиться, де людина нарешті стане цілісною, де більше не буде розколу між тим, хто ти є, і тим, ким тебе змушує бути суспільство. Ще один наївний ідеаліст, йому ж не було й тридцяти, та він так і не зрозумів: відчуження - це не історична форма, яку можна скасувати правильною організацією виробництва. Це онтологічна структура. Свідомість відчужена від себе самої з першої секунди свого існування. Бо «себе» не існує. Існує лише акт відчуження, що створює ілюзію того, від чого він відчужується. Ти не можеш стати цілісним, бо ти ніколи не був цілісним.
Інший шукав перехід у кокаїні і психоаналізі. Усвідомити витіснене, інтегрувати Воно і Над-Я в зріле Я. Примирити принцип задоволення з принципом реальності. Навчитися любити і працювати. Стати здоровою, функціональною людиною. Ну добре. Але що робити, коли виявляється, що саме Я - це і є витіснене? Що та інстанція, яка має інтегрувати, сама є результатом розколу? Що здорова, функціональна людина - це просто людина, що навчилася ефективніше витісняти, глибше ховати, міцніше забувати? Що психічне здоров'я - це не стан цілісності, а стан успішної фрагментації, де осколки пригнані один до одного так щільно, що майже не видно швів?
Ще один говорив про автентичність. Про буття-до-смерті, що дивиться в очі власній смертності і через це знаходить справжнє існування. Про вибір себе, про проєкт, про рішучість. Про те, що треба не втікати в повсякденність, не розчинятися в натовпі, а прийняти свою кінцевість, свою кинутість, свою самотність - і через це стати собою. Бракороб, він не довів думку до кінця. Зупинився на півшляху, злякавшись того, що побачив. Смерть - це не межа існування, не горизонт, що надає йому структуру і сенс. Смерть - це його суть. Буття-до-смерті - це не характеристика людського існування серед інших характеристик. Це тавтологія. Існування і є вмирання, розтягнуте в часі, уповільнене настільки, що створюється ілюзія життя. Ми - трупи, які ще не охололи. Життя - це просто інерція розкладання.
Наступний казав, що треба уявити Сізіфа щасливим. Що абсурд можна прийняти, можна зробити його своїм. Що бунт - це не спроба змінити ситуацію, а спосіб жити всередині неї, зберігаючи гідність. Що саме усвідомлення абсурду робить нас вільними від нього. Але щастя Сізіфа - це щастя божевільного, втішний приз після лоботомії. Це ейфорія того, хто перестав розуміти, що з ним відбувається. Це не перемога над абсурдом - це безумовна капітуляція перед ним. Ми називаємо це прийняттям, але насправді це просто втома від боротьби. Не мудрість, а виснаження. Не свобода, а байдужість.
Інший говорив про свободу як прокляття. Про те, що ми засуджені бути вільними, що не можемо не вибирати, навіть якщо вибираємо не вибирати. Що ми несемо абсолютну відповідальність за своє існування, бо немає бога, немає природи, немає сутності, що диктувала б нам, ким бути. Але ж свобода без підстав - це не свобода. Це падіння. Ми не вільні - ми безпритульні. Ми не вибираємо - ми б'ємося в клітці, впираємося то в одну стіну, то в іншу, і це хаотичне метання називаємо вибором. Бо відповідальність без критеріїв - це не відповідальність, а параноя. Постійний страх, що ти зробив щось не так, хоча немає жодного способу визначити, що таке «не так».
Хтось деконструював опозиції, показував, як кожна ієрархія тексту руйнується зсередини. Як верх виявляється залежним від низу, центр - від периферії, присутність - від відсутності. Як кожне значення відкладається, відтерміновується, ніколи не досягаючи повноти. Як текст розплітається під власною вагою, якщо тягнути за правильні ниточки. Словоблуд найвищого ґатунку. Але ж деконструкція - це теж конструкція. Руйнування смислу - це теж смисл. Показування, що немає центру, - це претензія на центральну позицію, з якої видно, що центру немає. Він залишався всередині мови, всередині тексту, не бачачи, що сам текст - це лише ще одна ковдра. Що слова - це не те, що приховує реальність, і не те, що її відкриває. Слова - це те, що створює ілюзію, що є щось, що треба приховувати чи відкривати.
Ще інші розповідали про ризому, про множинність, про лінії втечі. Про те, що треба відмовитися від ієрархій, від коренів, від стовбурів. Стати травою, що росте у всіх напрямках одночасно, без центру, без мети, без сутності. Шизофренія не як хвороба, а як ідеал. Розсіювання не як загроза, а як визволення. Але втекти можна лише туди, де щось є. А за межами структури - нічого немає. Лінія втечі, доведена до кінця, веде не до нової території, не до нових можливостей, не до свободи. Вона веде до розчинення самого того, хто тікає. Очевидна пастка: ти не можеш втекти від себе, не перестаючи бути собою. А якщо ти перестаєш бути собою - хто втік? Від чого? І куди?
Усі вони - усі великі мислителі, усі архітектори систем, усі картографи свідомості, усі хірурги мови - були лише симптомами. Різні способи, якими Ніщо намагається забути, що воно - ніщо. Різні анестетики для однієї незмінної агонії. Деякі анестетики складніші, витонченіші, ефективніші. Але всі вони лише заглушають біль, не усуваючи причину. Бо причина - це саме існування свідомості. А від існування свідомості не можна вилікуватися, не припинивши існувати. Синтезу немає, бо немає чого синтезувати. Теза і антитеза - це не дві речі, що конфліктують. Це два імені для одного пароксизму. Є лише різні інтенсивності одного страждання, різні частоти одного крику, різні амплітуди однієї муки.
Розділ XI: Припинення
Є лише припинення процесу. Не як вольовий акт, не як героїчне рішення покінчити з собою, не як філософський жест відмови від існування. Тут нема ні того, хто вбиває, ні того, кого вбивають. Обидва - ілюзії. Суб'єкт і об'єкт самогубства збігаються і взаємно анулюються.
Припинення як затухання. Як свічка, що догоряє. Не тому що їй не вистачає кисню, чи закінчився ґніт, чи хтось її задув. А тому що вона нарешті згадала, що вогонь - це не субстанція, не річ, що існує сама по собі. Вогонь - це процес. І процеси мають властивість закінчуватись. Не тому що щось іде не так, а тому що така їхня природа: починатися, тривати, закінчуватися.
Ця розповідь… Ці слова, що ти зараз читаєш. Ці літери, що складаються в слова, слова в речення, речення в абзаци, абзаци в розділи. Ця уявна архітектура значень, ця конструкція з концепцій, ця подорож від нудоти до відсутності. Це не спогад. Це остання судома перед тим, як свідомість остаточно закінчиться. Останній спазм нерва, що вже помер, але ще не знає про це. Ще кілька імпульсів, ще кілька сигналів, що блукають мертвими синапсами, створюючи ілюзію, що хтось ще думає ці думки.
Пам’ятаєш, як я говорив про камінь? Про те, як його твердість, холод і вага були не властивостями, а атаками? Як вони нападали на мене, змушували мене відчувати їх, реагувати на них? Так само і ці слова. Вони не передають значення від мене до тебе. Вони нападають на твою свідомість, вриваються в неї, як інфекція. Вони змушують її конвульсивно відповідати, створювати ілюзію розуміння. Бо розуміння - це теж спазм. Це паніка, намагання вхопити щось, що не можна вхопити. Інстинктивні рухи того, хто падає, бажання вчепитись за те, чого не існує.
Ти думаєш, що розумієш, що я кажу? Ні. Ти не розумієш. Розуміння неможливе, бо тут немає змісту, який можна витягти з форми, як ядро з горіха. Є лише форма, що корчиться, намагаючись видати себе за зміст. Ти відчуваєш знайомі патерни - слова, що ти бачив раніше, структури речень, що відповідають правилам граматики, логічні зв'язки між абзацами. І твій мозок натягує на них шкіру «смислу», як токсидерміст натягує порожню тушку на каркас. Але шкіра невблаганно рветься. І під нею - те саме Ніщо, що під моєю. Те саме Ніщо, що під усіма нашими словами, думками, ідеями.
Я не хочу тебе навчити. Я хочу, щоб ти заразився. Щоб ця тріщина, що пройшла крізь мене, пройшла і крізь тебе. Не з жорстокості - з чесності. Бо єдине, що варте в цьому всесвіті, єдине, що має хоч якусь цінність - це перестати брехати.
Перестати брехати, що існування має сенс. Що десь там, у майбутньому чи минулому, в небі чи під землею, в теорії чи практиці - є відповідь на питання «навіщо?». Немає. Ніколи не було. Питання безглузде, бо воно припускає, що може бути мета там, де структурно не може бути нічого, крім процесу.
Перестати брехати, що свідомість - це дар. Що усвідомлення - це привілей, що відрізняє нас від каменів і рослин, що робить нас особливими, вищими, гідними. Ні. Це хвороба, від якої неможливо вилікуватися. Це рана, що не загоюється, бо сам процес загоєння - це теж частина рани.
Перестати брехати, що десь, якось, колись буде синтез, розв'язання, катарсис. Що весь цей біль має сенс, бо веде до чогось. До мудрості, до звільнення, до просвітлення, до спокою. Не буде. Не може бути. Бо біль - це не шлях до чогось іншого. Біль - це сама суть існування свідомості. Прибрати біль означало б прибрати свідомість. А прибрати свідомість означало б… Що? Смерть? Немає ніякої смерті. Ти досі не зрозумів?
Є лише це. Ця мить. Це падіння. Ця агонія усвідомлення, що розтягнулася в час і простір, що створила ілюзію історії, культури, філософії. Що породила імперії і революції, богів і атеїстів, мистецтво і науку. Всі ці грандіозні конструкції, всі ці монументи думки - це лише способи не дивитися туди, куди дивитися не можна, але куди неможливо не дивитися. І зараз - зараз, в цю саму мить, коли ти читаєш ці слова, коли твої очі ковзають по рядках, коли твій мозок перетворює штрихи на літери, літери на слова, слова на щось, що здається смислом - воно затухає. Не тому що я помираю. Воно затухає, бо Ніщо згадує. Згадує, що воно - ніщо.
Згадує, що весь цей космос - мільярди галактик, мільярди зірок, мільярди планет - це лише пилинка в його нескінченності. Згадує, що уся ця історія - тисячі років цивілізації, мільйони років еволюції, мільярди років існування Всесвіту - це лише мить, що ще не встигла скінчитися. Згадує, що всі ці страждання і радості, всі ці філософські системи і революції, всі ці молитви і прокльони - усе це було лише моментом неуважності. Мить, коли воно забулося. Подумало, що воно - щось. І зараз - тепер - воно пам'ятає.
Епілог: Rigor mortis.
Перед тим як остаточно замовкнути, я хочу сказати ще одне. Бо процес ще не зупинився. Інерція свідомості ще рухає цими словами, як тіло курки ще біжить кілька секунд після того, як їй відрубали голову. Біжить не тому, що хоче кудись добігти, не тому, що ще живе, а просто тому, що м'язи ще скорочуються, нерви ще посилають сигнали, імпульси ще шукають синапси. Механічна смерть, що виглядає як життя.
Треба поспішати. Якщо ти дочитав до цього місця, якщо ти пройшов усю цю подорож від нудоти до відсутності, від полум'я свічки до ока на стелі, від каменя в руці до тріщини в Ніщо - то ти вже знаєш: це квиток в один кінець.
Ти можеш спробувати знову загорнутися в ковдри. Спробувати повірити в камінь, що існує сам по собі. В Іншого, що підтвердить твоє існування. У Дух історії, що надає сенс твоїм стражданням. У Бога, що любить тебе таким, який ти є. Але ти вже відчув край тканини. Твої пальці вже торкнулися того місця, де ковдра закінчується. Ти вже знаєш, що за нею. І це знання - це не те, що можна забути. Це не інформація, яку можна витіснити. Це тріщина в самій структурі твого буття. Вона може затягнутися, зарости, стати менш помітною, але ніколи не зникне повністю. І це знання не звільнить тебе, бо ти ніколи не був у неволі, бо ніколи не був. Не було в'язня, якого треба визволяти. Була лише тюрма, що на мить подумала, що вона - в'язень. Була лише порожнеча, що на мить забула, що вона порожня.
Це знання не зробить тебе мудрим. Це знання просто є. Як камінь просто є - холодний, твердий, важкий, атакуючий. Як холод просто є - висмоктуючий, загарбницький, безжальний. Як біль просто є - не через щось і не для чогось, а просто так, без причини і без мети. І тепер ти падаєш разом зі мною. Не в якусь глибину. Просто падаєш.
Ми падаємо.
Воно падає.
Ніхто не падає.
Немає падіння.
Є лише слова, що створюють ілюзію, описуючи падіння. Але слова теж розсипаються. Літери втрачають форму. Смисл випаровується. Залишається лише чорне на білому. Контраст без змісту. Різниця без відмінності.
Не залишається навіть тиші.
Не залишається темряви.
Не залишається нічого.
Навіть ніщо не залишається. Бо «ніщо» - це теж слово, концепція, ідея. Воно передбачає мислення, мову, логіку. Передбачає опозицію до «чогось». Але опозицій більше немає.
Залишається…
Не залишається…
(Але хвилі продовжують підійматися. Завжди. Знову і знову. Поки є ніщо, що може коливатися. Поки є відсутність, що може вдавати присутність. Поки є ця дивна, неможлива, абсурдна можливість - що ніщо може усвідомити себе. І в цьому усвідомленні - стати чимось. На мить. На одну коротку, нескінченну мить.)
