Заморожений Лемко
“Ельзо, люба моя дівчинко! Я не візьму тебе з собою - точніше, коли ти вже оце читаєш - не взяв, і ти сердишся. Не сердься. Це небезпечне відрядження. Подробиць я не довіряв нікому, та й їх не багато. Якби справа полягала лише у спілкуванні з бойовиками - півбіди. Врешті-решт - вони солдати, я теж служив. Тут усе складніше. Я лише підчепив верхній пласт інформації, що дійшла до мене неофіційними каналами - лайна звідти поперло, скажу я тобі…
Буде стаття на перших шпальтах. Найбільші газети Європи, та що там - видання усього світу різатимуть одне одному горлянки наче зграя маніяків. Я цілком випадково зійшовся з потрібною людиною. Взавтра - літак до Італії, там кілька чартерів, щоб заплутати слід, далі - наземним транспортом до східної Європи. Цілком ймовірно, що за мною стежать. Якщо мені вдастся - це буде вибух! Полетять голови заможних, могутніх людей, такого штибу, котрих ти називаєш “недоторкані”. Та цього разу їм не відмитися. Я навіть назву вигадав:“Тур снайпера вихідного дня” - вона розірве…” - на цьому запис обривався.
Елементарно не вистачило плівки, навіть на коротке “кохаю тебе” наприкінці.
Жодних звісток протягом довгих місяців. Поліція, керівництво газети - безпорадні. Ельза казилась, скандалила, давала офіційні запити і хабарі. Ніхто не допоміг, лиш вона чим далі, тим більше впевнялась, що Роман, напевно, узявся за щось справді паскудне. Лише за півроку вдалось натрапити на слід. Тоді трапилась пожежа. Поліціянти виключили можливість підпалу. Допомогла підказка про “снайпера вихідного дня”. Розбираючи пошкоджені вогнем речі, Ельза натрапила на Романового записника. Гортаючи й дивуючись, чому він їй досі не трапився на очі, знайшла у ньому навпроти кількох імен позначку у вигляді вписаного у коло хреста - схоже на схематичне зображення перехрестя прицілу.
Сіре, схоже на труп місто безсоромно виставило свої пошматовані нутрощі під свинцеве світло зимового неба. Кільце “синіх касок” оточило його, щоб зупинити розповсюдження смерті. Всередині оточення - зона бойовиків: блокпости, спалені автомобілі, вирви на дорогах. Околиці промзони розкрились назустріч Ельзі замерзлою гнійною раною, наповнені уламками бетону та скла. Далі - гірше: руїни житлових кварталів
Вітер жбурляв дрібну льодяну крупу посипаючи сліпі вікна багатоповерхівок - не вціліла жодна шибка. Його пориви доносили трупний сморід.
Попри колючий холод, тут, у снайперському гнізді, на даху погризеної авіабомбами адмінбудівлі їй дихалось легше. Мабуть, через те, що чи не вперше за останні кілька днів лишилась наодинці.
Так, вона спала з Карлом. Вони легко зійшлись. Попри професійний інтерес, Ельзі подобалась ця романтична пригода - хай і у більшій мірі спланована та інсценована нею ж самою. Грубуватий та дещо вайлуватий у залицяннях Карл цілком співпадав з її уявленням про справжнього чоловіка. До того ж він був щедрим. Подарунки робити не вмів. Просто відводив до магазину й платив - грошей мав до біса. У піцерії дістати замащеними у кетчуп пальцями з кишені коробочку з коштовним браслетом й тицьнути: “На, мені здалось, тобі личитиме”, - це у його стилі. Ну, а щоб потрапити на тур “снайпера вихідного дня”, Ельзі взагалі не довелось нічого вигадувати. Попросила прямо, щоб узяв із собою, а коли Карл спитав, звідкіля дізналась - відповіла, що сам розбовкав як був напідпитку.
По прибутті в транзитний аеропорт Карл разюче змінився - його опіка стала надмірною. Він постійно тримав її назирці, навіть супроводжував до туалету.
- Ти перетворюєшся на мою матусю, Карле? - під’южувала Ельза.
Той лишень знизав грубими плечима, проте тримався поруч, навіть коли у залі очікування сидів осторонь - тримав її в полі зору.
Після перетину останнього кордону він різко перейшов у режим повної гіперопіки. Не питаючи взяв її рюкзак, перевірив ремені, взуття, ніби старший брат чи тренер. Відстань між ними скоротилась до мінімуму: він завжди поруч, його лікоть постійно торкався її руки. Він ставав перед нею, коли з’являлись озброєні люди, іноді брав її за плече та безцеремонно переставляв у безпечнішу зону. Грубуваті жарти поступово зійшли на нівець, й розмовляти став тихіше - тоном, що не передбачав заперечень. На базі їм виділили окреме житло.
Щойно увійшли, він одразу ж трахнув її. Оволодівав кілька разів поспіль: то з дикунською пристастю, то з ніжністю. Ельзу охопив страх від прояву цієї нової раніше невідомої їй особистості.
Зібрались. Прийшов Муста - розводити “туристів” парами по снайперських гніздах вздовж “алеї смерті”. Зголосилась теж вийти на “сафарі”. Саркастичні та схвальні вигуки учасників групи. Карл - не задоволений, проте змовчав. Перевірив заряд та канал на її рації, наказав виходити на зв’язок.
Нарешті сама, у гнізді. Кожну таку годину потрібно використати сповна. Ельза, щоб не заглушувало поривами вітру, притулила до щоки мікрофон диктофона, й начитувала тезами уривки вражень, іноді просто ключові слова. Потім, коли пекло залишиться позаду, з цього матеріалу зродиться репортаж:
- Група “туристів” із Західної Європи, багатії, шукачі “екстриму”, прибули у зону під прикриттям гуманітарної місії. Ніхто нікого не називає на ім’я: замість імен - прізвиська, позивні. Є серед туристів такі, що й обличчя не відкривають - постійно у балаклавах. “Сині” не прискіпувались - перевірили папери й пропустили. Слизький тип на прізвисько Муста, чекав на першому ж блокпості бойовиків. Усі з ним обіймались при зустрічі. Огидний, мене аж тіпало: поцілував руку. Білолиций, виснажене обличчя, погляд вовчий, відсторонений, прямий: ніби крізь приціл на тебе дивиться. Усміхнений, приязний. Огидний. Він тут- як риба у воді, відчувається, що навколишній бедлам - його стихія. Англійська - бездоганна. З ним було домовлено, він супроводив до бази, забезпечив зброєю… Тут усі й зібрались. Повішений підліток за блокпостом… Мародери…Тіла з вулиць не прибирають: жінки, діти, старі. Здичавілі собаки збились у зграї, годуються на трупах. Їх відстрілюють. З особливою ретельністю місцеві бойовики “очищають” місто від чоловіків призовного віку. Кого зловлять - страчують…
Чекаємо сутінків. Жартують по рації про грошовий приз. Сума для цих людей - дріб’язок. Карл у ресторані, де я з ним познайомилась, лишив удвічі більше, і трохи не стільки ж - на чай. Азарт, адреналін - ось заради чого. Мізерна сума - для того, щоб підкреслити ницість та дешевизну людського життя. Вони просто скажені психи: топ - менеджери, банкіри у звичайному світі - скинули свої сумирні личини й перетворились на маніяків, щойно перетнули перший блокпост бойовиків. Фотографувались групою біля повішеного…
-Ельзо, як чути? - голос Карла з рації.
-Нормально. Де ти?
-Висотка навпроти твоєї позиції. Я на даху. Бачиш?
Над парапетом будинку що нависав над Ельзиним сховком піднялась рука - ось вона, на фоні неба.
-Бачу. Муста тебе туди влаштував? Як ти?
- Сам. Місце так собі - протяги. Зате ми з тобою перекриваємо всю алею. Де я не дістану, там тобі легко. Ти можеш прострілювати мою сліпу зону. У трьохстах зліва від тебе двоє котять візочок. Готова відкрити власний рахунок? Вони вздовж алеї на одинадцяту годину. Бачиш?
Сонце зачепилось окрайцем за багатоповерхівку. Ельза ледь розрізнила на тлі гострих тіней два згорблених силуети, що бігли парковкою, штовхаючи перед собою дитячу коляску. Колеса торохтіли на вибоїнах, У нижчого силуету зірвало вітром каптур - показалось довге волосся. Вони біля автомобіля. Жінка схилилась над возиком дістала дитину
-Ельзо.
-Що? Ні. Я…
-Обирай ціль.
-Карле, припини. Я не буду! Я не вмію стріляти. Я не готова!
-Не бійся. Не нервуй. Ти на позиції, Ти повністю готова. Хочеш, візьми більшу ціль, а я - меншу? Стрілятиму після тебе.
-Ні!
-Бачу тебе у приціл. Ти можеш. Не вигадуй відмовок.
-Я не обиратиму!
-Добре, стрілятиму першим.
Чоловік відчинив задні дверцята автомобіля. Жінка примостила дитину позаду, Обійшла авто.
У цю мить голова чоловіка розлетілась на друзки. Звук пострілу, за мить - пронизливий жіночий вереск. Вона впала навколішки, волала, благально звівши руки. Щось про дитину.
Ельза відкинулась на спину, вигнулась наче від удару батогом, застигла у німому плачі. Розпач і страх - не вдихнути, ні видихнути.
-Пристрели ту верескливу свиню, кохана, - з радіостанції голос Карла: хрипкий, слова вилетіли скоромовкою, з частими придиханнями, ніби йому не вистачало повітря, - От побачиш, у тебе вийде. Ельзо? Як чути? Ет, дідько. Слухай. Я зараз прийду.
Ельза лежала із заплющеними очима, слухала плач жінки, що долунав з парковки.
Мізки та скалки черепа розсипались по асфальту, торохтіли колеса дитячого візочка на вибоїнах - моторошне кіно постійно повторювалось у пам'яті, розчинивши усі інші думки та емоції.
Тріск скла, хрускіт снігу під Карловими черевиками. Звук квапливих важких кроків за спиною. Задушливий сморід його одеколону, поцілунки в шию. Він що, обійняв її? Огида. Шок. Ступор - Ельза не в змозі поворушитись, не те що відштовхнути.
Він ліг поруч, притиснувся до плеча, поклав її руки на гвинтівку.
- Все просто. Зніми рукавички - початківцю вони заважають. Бери ось так, “вкладайся”. Не думай про неї як про людину - лише про класний постріл. Спершу ловиш силует у прицілі, - ствол сам, проти її волі поплив за жінкою. Карл поклав руки поверх Ельзиних, - Не веди надто різко, хай ціль сама “увійде” в перехрестя. Дозволь оптиці її захопити, лише підкорегуй.
Ельза пручалась, він притиснув. Не знала, що він такий сильний. Долоні зчавили її зап’ястя, ніби дві гарячих праски, він навалився всією вагою, притулив колючу щоку до її щоки, заглядаючи в окуляр. Ельзу від огиди трясло, проте скерована ним гвинтівка пливла без ривків.
-Тепер поглянь на край руїн, он там. Вітер ледь тягне вправо, бачиш поземку? Відводиш на пів поділки. На такій відстані куля впаде трохи нижче, тому підіймай перехрестя під ключицю. Відстань тут метрів триста, не більше.
Жінка тим часом опам’яталась, роззирнулась не підводячись відчинила авто. У перехресті промайнула її скроня. Ельза почула сонне пхинькання дитини. Жінка пригорнула дитину й побігла, зігнувшись, прикриваючи її собою.
-Якщо сумніваєшся, працюй по центру силуету - воно надійніше. Не затримуй дихання надто довго. Це помилка новачків. Робиш вдих… повільний спокійний видих. Натискаєш саме в той момент, коли повітря майже вийшло. Руки стають легкими, думки - тихими. Це твоя “мертва точка”. Гачок не смикай. Плавніше.
Карл змусив Ельзу поставити палець на спуск.
- Якщо відчуєш ривок - значить постріл невдалий. Розслабся. Не чекай мить, коли гримне. Стріляєш не ти, стріляє гвинтівка. Нехай воно тебе здивує, очікуй радості…
“О ні! У нього встав! Бляха, що він за тварюка така?” - Ельзу аж тіпало, нерви - наче перетягнуті струни.
-Карле, Карле, прошу. Не треба.
-Дивись, - він показав ніж, - Лезо гостре та достатньо вузьке для одного гарного фокусу.
Жінка перетнула парковку, ховаючись за автомобілями, перебігла дорогу.
-Вона втікає - вже близько чотирьохсот метрів. Зручна відстань, вдалий момент. Обох одним пострілом. Тисни легко, ніби секундну стрілку пальцем зупиняєш.
-Я не…
-І не відривайся від окуляру одразу після. Завжди стеж за тим, як вони падають. Може здаватись, що це зайве, що це страшно, але насправді - це важлива частина. Ти бачиш, що зробила правильно. Це дисципліна. Мистецтво. Знаєш… У цьому є дзен.
Силует жінки - темна пляма на засипаній білим алеї. Ельза почала підвивати, сльози та нитки шмарклів - липкі та солоні - стікали по губах, підборіддю, крапали на гвинтівку. Тверді руки Карла тримали , ніби лещатами. Перехрестя прицілу злегка погойдувалось по центру згортка, котрий жертва притискала до грудей.
-Я допоможу, - Карл просунув ножа у спускову скобу й легенько торкнувся лезом її вказівного пальця.
Поштовх.
На алеї жінка впала наче підкошена. Останні конвульсії, розкинуті руки згрібають пурпуровий сніг. Згорток випав з її рук, прокотився, лишаючи кривавий слід.
Ельза схлипнула, подавилася криком. Задуха. У легенях кололо від морозного повітря, а вона, вирячивши очі, б’ючись у конвульсіях наче викинута на берег риба, помирала від задухи.
-Відмінно, - голос Карла хрипкий від збудження.
Він торкнувся її плеча. Тремтлива рука погладила крізь тканину сідниці.
Вона не реагувала. Порожній погляд. Стан фрустрації - світ, як факт. Думки прості та відсторонені: сніг… колеса дитячого возика торохтять на вибоїнах… шматки мозку та уламки кісток розлітаються по капоту… скривавлений сніговий янгол на парковці простягає руки-крила до просякнутого кров’ю згортка…
Він розвернув її до себе обличчям, труснув - марно. Ляпас - порожнеча у відповідь.
Його кроки віддаляються.
За мить повернувся. Дихання тяжке - від збудження він тремтить, більше не в змозі стриматися: готовий діяти, й сам ледве усвідомлює своє бурмотіння.
-Це був гарний постріл. Обох - однією кулею, - примовляє Карл, стягуючи з неї штани - Вони мертві, а ми живі. Потрібно відсвяткувати.
Напівоголена Ельза на снігу. Холодно, та це десь там, далеко. Тут і зараз - навколо неї порожнеча. Сніжинки тануть на шкірі, залишаючи вологі доріжки. Штани зсунуті до колін. Карл - байдуже, чим він зайнятий. Вона не там… Обличчя Карла нависає над нею. Ляпас збиває сніжинки з її щоки. Вона майже не відчуває. Вона не тут.
-Повернись, суко!- наказує. Крапля поту з навислого над нею обличчя влучає в око. Вона не кліпає.
Жодної реакції.
Він розвертає її, знов поштовхи.
У голові - білий простір. Вона ніде.
Вона - ніхто. Її не існує. Є силует на білому тлі - легка тінь у окулярі прицілу. Поштовх віддачі. Згорток котиться від агонізуючого тіла, лишаючи слід.
Поштовх.
Ще один.
Світ накочується, б’є хвилями.
Його піт солоний, смердить одеколоном. Він рухається у ній: швидко, механічно, часто.
-Мало пристрасті, Ельзо. Ми тут - поруч зі смертю, прийшли, щоб відчути життя на повну, а ти якась… - він урвався на півслові.
Щось випало з її кишені. Він шарить по снігу, знаходить диктофон. Вмикає. Слухає запис, схиливши голову на бік. Піднімається з колін, підтягує та защібає матню на своїх штанах. Щось не так з його обличчям. Що? Воно якесь… криве.
Холод. Дуже холодно.
Пам’ять повертається ривком. Розуміння. Шок.
-Ах ти ж суко! На! - Карл б’є Ельзу черевиком у живіт.
Ще раз, ще, ще.
Свідомість вибухнула надновою. Спущені штани завадили піднятися. Вона відкотилася у бік з лінії удару. Гвинтівка сама лягла у долоню. Запах горілого пороху - перше відчуття, що впало на рівну гладину свідомості. Наступні пішли одне за іншим, наче кола по воді. Друге - запах сексу та поту. Третє - гвинтівка. Четверте - болять садна. Смерть близько. Палець на гачку.
Якусь мить - не більше одного скорочення серця Карл дивився у пітьму ствола десятизарядного SCAR-H.
-Ненавиджу тебе, Карле.
Поштовх. Їй приємно бачити, як Карлова голова розквітає наче троянда. Залізний вітер та грім розметали пурпурові пелюстки по всій покрівлі. Лишилась шия й уламки нижньої щелепи, обліплені шматками паруючої, тремтячої, ще живої плоті.
“Невже звичайна куля здатна на таке?” - подумала Ельза, - “Як гарно!”
Тіло осіло на коліна й завалилось на бік. Гупнуло, наче…
-Сам ти, суко! Ти, всратий мішок зі всратим лайном! Як добре, що ти здох! - промовила Ельза, - Крім того, - додала вже підводячись та поправляючи одіж, -Ти був нікчемним коханцем, - чомусь їй здавалось, що сказати щось таке - було б доречним.
Це звучало круто. От тільки як припинити сміятися? Ридання та сміх і на додачу така скажена пропасниця, що не змогла зачерпнути долонями снігу -тому витерла обличчя рукавом куртки.
Заплакала дитина. Порив вітру приніс невдоволене пхикання маляти зі сторони парковки. Живий! Вона чомусь вирішила, що це хлопчик. Сутеніє, та ще й хурделиця - звідси важко щось розрізнити. Потрібно бігти! Мерщій!
Ельза кинулась до виходу з покрівлі. Добряче намело, та їй легко. Вона перелітає замети, ніби на крилах. Думки про хлопчика, що вижив підганяють вперед. Радість переповнює, підштовхує у спину: “Мерщій, вниз!” - мчить щодуху, перестрибуючи через дві-три сходинки.
-Живий! Живий. Хлопчик на парковці вижив. Швидше, доки він не замерз!
Ельза з розгону штовхнула двері й вибігла на покрівлю адмінбудівлі. За інерцією ще пролетіла трохи наосліп, прикриваючись від заметілі виставленим ліктем. Зупинилась за десяток метрів від снайперського гнізда на межі між червоним та білим снігом. Як вийшло, що вона знову тут?
Розвернулась й побігла назад. Сходинки мигтіли під ногами. Швидше, плач малюка такий голосний.
-Біжу, маленький, я поруч… Мама поруч! Потерпи, я стану тобі найкращою у світі мамою! Я…
Вестибюль. Двері розчахнулись від удару. Впала, виставивши руки перед собою.
Знову на даху. Сніг під ногами - увесь кольору крові.
Ельза озирнулась на двері. Вихід зник. Вона стояла по кісточки у заметі. Там де щойно пробігла - жодного сліду. Натомість скільки сягало око - покрівля будівлі. Не було виходу, взагалі нічого: ні краю, ні горизонту: у недосяжній далечіні поверхня викривилась, піднімаючись з під ніг у небо.
Карл - у іншій позі. Він сидів, спершись спиною на парапет. Те що лишилось від голови - повернуто у її бік і трохи схилене -точнісінько як тоді, коли він прослуховував запис з диктофона. Чомусь це видалось їй найсмішнішим - аж розпирало від реготу.
-Карле! Ти таки вмієш забити памороки дівчині, - звернулась Ельза до трупа, коли приступ полегшав, - Я впритул розвалила навпіл твою дурну довбешку, Карле, й ти гарненько собі ліг на бочок. То хто ж тебе посадовив?
Ельза сторожко озирнулась, нахилилася за гвинтівкою, котра лежала в ногах у трупа. Приклад та ців’я теплі на дотик. Дивно.
-Муста?
Бойовик, котрий виконував роботу “гіда” повинен збирати “туристів” з позицій о шіснадцятій-сімнадцятій годинах. А якщо це він брав рушницю! Напевно, він стояв тут на краю й спостерігав у приціл, коли… Та ж вона так і не вибігла з будинку! До речі, котра зараз?
Ельза поглянула на електронний годинник. Натиснула кнопку підсвітки - на циферблаті три шістки. Вийшов з ладу від холоду чи від удару. Згадала, що у Карла на зап'ясті висить механічний.
Переборовши огиду, наблизилась до трупа. Смерділо сирим м’ясом. Ельза згадала, що не їла від ранку. Гіркий клубок у горлі. Схилилась, затамувавши подих. Порожній шлунок стиснувся на знак протесту.
“Ох, Карле, чи я тобі не казала, що мене вже нудить від твого одеколону. Та сьогодні тобі варто було побризкати на себе більше. Сучий ти виплодку, тобі треба було скупатись у ньому, ще й посьорбати!” - подумки Ельза намагалась віднестись далеко, згадати щось хороше. Наприклад, про Рому: хороший, добрий. Гарний друг.
Шматки гладенько вибритих щік звисають, оголивши ясна та уламки зубів Карлової нижньої щелепи.
“Гівнюк, ти, Ромо. Ось де я, ось чим зайнята! За все - тобі дякувати!”
Не хотілось торкатися задубілого трупа. Тому довелось схилитися до посинілої руки, котра лежала на коліні, щоб краще роздивитись.
Секундна стрілка плигала на одну поділку вперед - назад, дві інших завмерли: шість хвилин, шість секунд по шостій годині. На периферії поля зору - порух мертвих пальців. Скоцюрблені, з посинілими фалангами та з фіолетовими нігтями - вони ледь-ледь затремтіли.
Ельза відсахнулась від трупа. Привиділось?
-Чортівня! Чи я з глузду з’їхала? -вона визирнула по той бік парапету. Не побачила тіл на стоянці. Озирнулася на присипаний скривавленим снігом безмежний простір покрівлі й кивнула, - Так і є. Все нормально, просто я зірвалася з котушок. Сподіваюсь, це лікується… Хоч якось.
******
Ельза вирішила йти вздовж краю покрівлі, так щоб постійно бачити парковку по той бік алеї. Циферблат її “CASIO” замість відліку часу незмінно висвічував три шістки. За її відчуттям шлях до рогу будинку був надто довгим - набагато довшим, ніж мало б бути. Вона рахувала кроки, та на третій тисячі полишила цю справу.
Щойно проминула поворот - як засвистіла, заскрипіла радіостанція.
А була ж німою, не ловила жодних сигналів!
-А я гадала, що “сіла” батарея…
На фоні радіоперешкод почувся плач немовляти.
-Схоже на те, що уся моя медична страховка піде на прикорм мозкоправу, - зітхнула Ельза, - По радіо вже дитячий плач розрізняю. Ще трохи - і голоси з’являться… Як ж то цей синдром? Щось таке читала…
Шуми різко обірвались. Сміх - чіткий, впізнаваний до болю тембр.
-Ха-ха! Це називають шизофренією, люба дівчинко. Ха-ха! Як ти? Чим займаєшся? - голос Романа зник, так само зненацька, як і з’явився.
-Рома! Ромцю, ти живий? Де?
Ельза тремтливими неслухняними пальцями крутила регулятор частот.
-Біжу, маленький, я поруч… Мама поруч! Потерпи, я стану тобі найкращою у світі мамою…
-Дідько, та це ж я! Мої слова!
-Карле! Ти таки вмієш забити памороки дівчині!
Знову перешкоди. Невже почулося?
-Ельзо, як чути? Ельзо, прийом! Ми тут - поруч зі смертю, прийшли, щоб відчути життя на повну, а ти… Прийом!
Якого біса? Чому б і ні? Ельза зітхнула, знизала плечима й натиснула кнопку зв’язку:
-Слухаю тебе, Карле.
-Повернись, суко!
Вона озирнулась.
Те ж саме снайперське гніздо на відстані менше десяти кроків. Труп Карла смердить “живим” м’ясом. Шматки мозку розкидані покрівлею. Сніг під ними набуває рожевого відтінку.
Ельза схилилась, підняла гільзу. Тепла на дотик. Підійшла до краю покрівлі, жбурнула її. Латунний циліндрик не падав - опускався плавно, наче замість повітря міліметр за міліметром долав опір густої рідини.
-Ти не виберешся, - голос Карла з рації, - Ласкаво прошу у наше з тобою маленьке персональне Пекло.
-Ти можеш плигнути, дівчинко, - голос Романа.
Плач немовляти на фоні радіоперешкод.
Ельза зробила крок до краю, ще один. І ще один - за край.
Завірюха б’є в обличчя. Холодний вітер опікає шкіру.Парковка. Ельза стоїть біля закривавленого авто.
Жінка посміхається, простягає їй немовля. Її руки холодні. На пальцях - іній.
-Нагодуй його, будь ласка. Він голодний.
Ельза приймає. Згорток теплий, живий.
-Чим же… У мене ні молока…
У відповідь - сміх. Дитячий голос з радіостанції.
-Мамо, ти ж маєш рушницю. Нагодуй мене душами грішників.
-Що ж, маленький, - Ельза лагідно посміхнулась до дитини, - знаю де взяти для тебе гостинчик до Пекельного Різдва.
Хлопчик засміявся й торкнувся рожевими пальчиками до вологого від щасливих сліз Ельзиного обличчя.
-Люблю тебе, матусю, - пролунав дитячий голос у її голові упереміш з шумом радіоперешкод.
