Тлін

В темному мороці землі, яка сиплеться на нього, він відчував смерть, що поглине його життя. І в ці останні миті Назар міг думати тільки про одне: чи правдиві слова Алебастра?

Теплий вітер карпатського літа обвівав його дебеле тіло. Назар давно мріяв колись втекти в гори, від шуму й пилюки індустріального міста. І ось, коли по завершенні медичного коледжу йому запропонували очолити амбулаторію в невеличкому селі посеред гір, він і однієї миті не сумнівався. Сонце освітлювало акуратні хатинки в глибині долини, а він милувався ними, йдучи ґрунтовою дорогою, поступово наближаючись до села. Назар нарахував близько двохсот хатин, в яких, на його думку, проживало десь півтисячі жителів. По всьому периметру село було огороджене низьким парканом із лозини. Входом слугувала височенна арка метрів зо п’ять заввишки, з того ж лозняку, прикрашена трояндами.

Зайшовши до села, він не зустрів привітних усмішок, як очікував, натомість підозрілі погляди і перешіптування зародили всередині тривогу: місцеві можуть його не прийняти, а згідно з державним направленням йому треба відпрацювати тут три повноцінні роки. Проте, натхненний залишками ентузіазму, хлопець вирушив до сільської ради. Здавалося, ця будівля була просто старим, закинутим сараєм зі старого обпаленого дерева, але синя табличка з золотими літерами підтвердила: сільська рада. Хоча слово “сільська” було закреслено червоною фарбою, а нижче нею написано “поселення”, тож виходило “рада поселення”. Двері були незамкнені, а всередині — темно. Як виявилося, будівля не мала вікон, лиш одна велика свічка освітлювала приміщення блідим жовтим світлом. Під миготінням свічки за столом сидів чоловік: старе зморщене обличчя й довге сиве волосся. Він підняв густі брови й зміряв Назара поглядом. Хлопець відчув у цьому погляді турботу, доброту й жаль. Його тривоги відразу відступили, і він сміливо ступив через поріг.

— Мене звуть Волошин Назар, — оглянувся він кімнатою, — я приїхав очолити вашу амбулаторію.

— Амбулаторію? — задумано сказав чоловік. — Є в нас така. Але чи не занадто ти ще молодий, щоб щось очолювати? Скільки маєш літ, хлопче?

— Мені дев'ятнадцять. — Він скинув рюкзак і почав щось у ньому шукати, за мить витягнув файл із листками й простягнув чоловікові за столом. — Ось мої документи: диплом і державне направлення. Мені сказали, що попередній фельдшер відмовився від посади. До речі, — зненацька для себе продовжив Назар, — ваші односельчани не дуже раді моєму приїзду.

— У нас маленьке поселення, де не люблять чужих, адже з їхнім приходом відбуваються зміни.

— Але ж можна стати своїм, так? Тоді вони мене приймуть. Просто треба подружитися, показати, що я вартий довіри. Може, організувати барбекю чи щось таке?

Погляд чоловіка дав чітко зрозуміти, що Назар заговорився. Той погляд ніби казав: ми не так близько знайомі, щоб відразу переходити до подібних розмов — ми не друзі. Але це тимчасово, думав Назар; він відчував підтримку в старих очах чоловіка, тому наважився спитати:

— Як я можу до вас звертатися?

— Алебастр, моє ім'я, — відповів чоловік із легкою посмішкою.

Хмари заступили сонце, але швидко розійшлися, дозволивши теплому світлу знов огорнути село. Алебастр вів Назара поміж хатин, доки вони не вийшли на головну вулицю. Тут буяло життя: на вуличному ринку продавали й купували, поміж яток бігали діти, а в кожному дворі кипіла робота.

— Ця вулиця називається Перната, — сказав Алебастр, закликаючи хлопця йти за ним.

— Через птахів?

— Ні. Колись тут жили ті, хто поклонявся Перунові. Звідси й назва.

— Це…

— Наше поселення дуже старе.

До ринку вони наближалися поволі. Назар знову розглядав хатини, цього разу навіть наважувався заглядати у вікна. Але всі були надворі, зайняті своїм звичним життям. І тільки він один ніби порушував їхню гармонію. Якоїсь миті Назар зауважив, що людей поменшало. Ринок стояв майже порожній: батьки заганяли дітей до хат, а один дідусь пильно дивився просто на нього.

— Тлін! Тлін! — раптом закричав він, широко розплющивши очі.

— Цур на тебе, старий! Мовчи! — різко кинув Алебастр. — Не переймайся, хлопче, дід просто несповна розуму.

Під час навчання куратором у Назара був психіатр, тож божевільних він бачив часто і вмів відрізнити справжній безум. Але очі діда були більш ніж притомні. Цей випадок потягнув за собою інші. Коли Назар проходив повз стару хату, він помітив дивно розставлені квіти на підвіконні — немов на них були намальовані знаки. Люди всередині завмерли, похитали головами й тихо промовили слово, якого він не почув, але по губах прочитав: «Тлін».

Алебастра ж це, здавалося, зовсім не турбувало — він ішов упевнено, високий, немов вежа. Назар хоч і був не низьким, та сільський голова височів над ним на дві голови, а його довге біле волосся колихалося, мов вербове гілля на вітрі. На лівій руці Назар помітив дерев’яний браслет із різьбленням, схожим на руни. Раніше він його не бачив, та й не помічав, що подібні знаки були розкидані всюди по селу: на хатинах, дверях, віконних рамах. Коли Назар проходив повз лавки, декілька людей перестали працювати. Їхні голови повільно повернулися, погляди ковзнули по ньому — але жоден не зустрівся з його очима.

Раптом всередині щось стислося: серце обважніло, дихання збилося. Лоб залив піт, світ закрутився у вирі паніки. Ноги стали м’якими, вони більше не тримали його дебеле тіло, і Назар уже почав завалюватися додолу. Врятував його Алебастр: схопив за плече своєю могутньою рукою й легко посадив на уламок скелі, що правив за лавку. Пізніше Назар помітить, що й вона була вкрита різьбленими рунами.

— Дихай, — спокійно, але наполегливо промовив Алебастр. — Це всього лиш повітря. Воно відрізняється від того, яким ви дихаєте в містах. Зберися. Не дай йому подолати тебе.

Назар не знав, скільки часу приходив до тями. Коли відчуття минуло, його накрила нудота — захотілося лягти й підтягнути ноги до живота.

— Чи можу я побачити амбулаторію? — хрипко запитав він. — Мені зле… хочу полежати.

Алебастр мить розглядав Назара оцінювальним поглядом. Що він у ньому бачив? Зеленого юнака, якому тут не місце? Можливо, потенційно корисного члена громади? А може, щось інакше?

— За мною, — тихо кинув він і рушив головною дорогою в бік лісу.

Назар поплентався за ним. Чим довше вони йшли вулицею, тим виразніше хлопець відчував — його супроводжують не лише погляди. Наче за спиною лунали тихі кроки. Він кілька разів озирнувся, але нікого не побачив — лише низькі тіні за парканами й дитячі крики, що стихали щоразу, коли він наближався.

Амбулаторія була найновішою будівлею в селі. Вона стояла на підвищенні — чиста, рівна, з білим фасадом, що різко контрастував із темними дахами хат. Здавалося, її занесло сюди з міста випадковим поривом вітру. Одноповерхова, з плоским дахом і великими вікнами, вона мала форму літери “Г”. Вхід прикрашали автоматичні скляні двері, які трохи поскрипували від вітру — не від старості, а від невідповідності цьому місцю. Над ними висів логотип Міністерства охорони здоров’я та блискуча нова табличка з іменем завідувача: Назар Остапчук.

Усередині пахло стерильністю й свіжою фарбою. На підлозі лежав сірий лінолеум, ще не подряпаний чобітьми пацієнтів. Уздовж стін стояли металеві лавки, поруч — новенький дефібрилятор і шафа з вакцинальними наборами. Усе сяяло правильністю й порядком. Навіть комп’ютер на стійці реєстратури виглядав надто сучасним, ніби його принесли не з обласного центру, а з майбутнього.

— Я думав, усередині будуть мої речі.

— Речі? Твій портфель у тебе за спиною.

— Так, звісно… але ще мали бути валізи. Я відправив їх поштою.

— Ну… поштового відділення в нас немає, та й рідко хто сюди заїжджає. Дам пораду: молися Богу, щоб ти ті речі ще колись побачив, — і вже на виході тихо додав: — чи кому ти там молишся.

Назар був виснажений. Такої панічної атаки він не відчував уже давно. У голові спливли дитячі спогади про те, як батько замикав його в темному підвалі з єдиним джерелом світла. Ту маленьку запальничку Назар зберігав роками як талісман спокою, і навіть тижні роботи з психологом не змусили його позбутися її. “Чорт… мені терміново потрібна та запальничка”, — подумав Назар. Але вона була у валізі, яка так і не доїхала в село. В носі защипало від сирого запаху грибка, у вухах відлунювали кроки батька, що віддалялися. У грудях знову стиснуло, але цього разу поруч не було нікого, хто міг би допомогти. Дихати ставало важче, і Назар втратив відчуття часу. Він ходив амбулаторією, намагаючись зосередитись на повільному, глибокому диханні, а потім узявся до техніки “5-4-3-2-1”.

Він промовляв уголос: п’ять речей, які бачить; чотири, які може відчути на дотик; три звуки; два запахи (ігноруючи цвіль); одну річ, яку може скуштувати. Це поступово повернуло його до реальності. І саме в ту мить він усвідомив, що в приміщенні стоїть ще хтось. Весь спітнілий, він різко обернувся на силует у темряві.

— Я чекала, що ви завітаєте, але на вулиці вже стемніло, тож дідусь велів мені прийти самій. Ось, — вона простягнула документи, — в обласному центрі сказали передати це вам.

Не зовсім розуміючи, що відбувається, Назар узяв папку і швидко проглянув її. “...вагітність, 37 тижнів…” Тільки тепер він помітив великий живіт, який жінка прикривала рукою. Він глянув на ім’я.

— Ви внучка Алебастра… Вибачте, я дещо погано себе почуваю.

— Це нічого, — посміхнулась вона. — Я можу йти?

— Зачекайте. Може, чаю? Посидимо, і я краще вивчу вашу картку.

Він почав переглядати рядки уважніше — і завмер.

— То… — непевно почав він, опустивши очі, — це було зґвалтування?

— Так, — тихо відповіла вона і рушила до виходу.

— Мені шкода, — видавив із себе Назар.

— Повірте мені — не шкода.

Ранок прийшов швидко. Роса відбивала перші промені світла, а в лісі співала самотня пташка. Виснажений емоціями, Назар заснув одразу, щойно голова торкнулася подушки. Йому снився батько — і всі ті рази, коли за непослух замикав його в «дисциплінарному підвалі». Він плакав біля скупого вогника запальнички, чекаючи на його повернення.

Прокинувшись, Назар відчув себе трохи краще: з’явилися сили й хоча б бажання піти в душ — а це вже добрий знак. Думки про вагітну внучку Алебастра ще тиснули на груди, але він вирішив тримати голову холодною. Змивши піт учорашнього дня, вийшов на вулицю: сьогодні він мав познайомитися хоча б із трьома селянами. «Крок за кроком», — подумав Назар. Так він повільно, але впевнено зможе тут прижитися.

Він не пішов головною вулицею, а вирішив поблукати околицями, щоб краще відчути місцевість. Більшість людей сьогодні сиділи по домівках, але біля однієї хати троє чоловіків працювали з деревом. У школі Назар любив трудове навчання, тож це видалося йому добрим знаком.

— Боже помагай, хлопці, — озвався він.

Чоловіки, заглиблені в роботу, не помітили його й аж здригнулися. Двоє глянули з наляканими обличчями, немов діти, спіймані на бешкеті. Лише третій, найстарший, швидко опанував себе.

— Дякуємо, і тобі помагай, — відповів він.

Настала коротка, незручна тиша, яку Назар перервав:

— Я новий фельдшер у вашому… ну, як ви тут кажете… поселенні. Готовий допомогти, якщо комусь щось болить. Може, є скарги?

— Немає скарг, — відрубав старший. — Але допомогти можеш. Олеже, дай йому рубанок. Глянемо, на що здатний хлопець із великого міста.

Олег подав інструмент із поглядом, що кидав виклик: «Ну давай, покажи». Другий лише посміхнувся: «Та він, певно, й не знає, що з цим робити». Але Назар знав. Він перевірив рубанок: гостре лезо, рівна кромка, чиста підошва. Дошка була міцно закріплена. Він повів рубанком по волокну — рівно, плавно, довгим рухом. Працював уважно, знімаючи тонкі стружки, поки дерево не стало гладким і рівним по всій довжині.

— Якщо чесно, я звик до шліфмашинки, — сказав Назар. — Вона й рівніше робить, і руки не відвалюються. Але… раз ви тут так робите — добре. Може, ще щось?

— Ні, це все, — буркнув Олег, трохи ображено.

— Насправді, — втрутився старший, — хочу, щоб ти допоміг нам скріпити ці дошки. І не дивіться так, діти. Хіба не бачите? Хлоп не такий простий. Хай покаже, чи достойний того, що Алебастр його вибрав.

Ніхто його не вибирав, подумав Назар. Держава направила, щоб відродити тут безкоштовну медицину… Але якщо їм подобається так думати — нехай. У певному сенсі він уже звикав до дивної поведінки місцевих. Вони зайшли за хату. Там лежали інші дошки й старі інструменти, а далі височів широкий хлів.

— Поки не запитав про цвяхи чи шуруповерт, — мовив старший, — поясню, як ми будемо скріплювати дошки. Це називається «ластівчин хвіст». На одній дошці вирізаємо трапецієподібні пази, на другій — такі ж шипи.

— Ого… Ви й справді таке робите? Я думав, це технології древніх китайців.

— А ми використовуємо.

Дем’ян (так його називали сини) показав грубо начертані лінії на деревині — зубці, схожі на ластівчин хвіст.

— Різатимеш отак. Акуратно. Тут точність важлива.

Поруч уже працювали Олег із братом: дерево поскрипувало під стамесками, тонко тріщало, ніби зітхало від кожного натиску. Назар узявся до своєї частини. Коли він вкладав ніж у паз, в малюнку дерева було щось дивне: тепле й холодне водночас. Він вирізав зубець за зубцем, поки контури не стали рівними та точними. Старший перевірив роботу, кивнув і жестом покликав складати конструкцію. Четверо зійшлися навколо. Дошки з’єднувалися легко — майже охоче. Зубці входили у пази, немов пальці рук, що давно прагнули зійтися.

Старший підбадьорливо посміхнувся, коли Назар прибив дошки без жодної щілини. Ніколи батько так не посміхався до нього — і від цього в Назарі щось зрушило. Але водночас холодок пробіг хребтом, коли конструкція набула знайомої форми...

Коробки.

— Тримай рівно, — кинув Олег. — Бо потім не зведеш.

Вони осаджували дошки долонями та легкими ударами дерев’яного молотка. Кожен удар лунав глухо, ніби всередині вже чекала порожнеча. Назар тримався спокійно. Коли остання дошка лягла на місце, Дем’ян провів пальцем по шву й буркнув:

— Стане. Добра робота.

Ніхто не сказав, для чого. Але між ними промайнула тіньова згода — мов між людьми, що роблять щось звичне, але не для чужих очей.

Назар ще розглядав щільно з’єднані дошки, коли щось важке різко вдарило його по голові. Світ провалився у темряву.

Свідомість поверталася хвилями: то ближче, то знову танула. Спершу — звуки: приглушене гупання; чиїсь кроки; шелест тканини; далекий стукіт. Потім — холод. Він відчувався спиною, потилицею, пальцями. Холод рівний, гладкий… надто гладкий, щоб це була земля.

Назар спробував рухнутися — і зрозумів, що лежить у вузькому просторі. Плечі впираються в боки, ноги зігнуті. Ніби його поклали у… Ні. Він не дозволив думці дорости до слова.

Груди стиснуло старим жахом. Дихання стало частим, рваним. Руки й ноги зв’язані. Під ним дерево — свіже, щойно стругане. Те саме дерево.

Вони посадили його в те, що він сам допоміг зробити.

Крик вирвався хрипко. Темрява повернула його назад глухим відлунням. Знадвору долинали кроки. Важка рука лягла йому на груди.

— Тихо, — сказав Дем’ян голосом людини, яка втихомирює не людину, а тварину.

У руці в нього був металевий будівельний степлер. Назар спробував відсунутися, та мотузки врізалися ще глибше.

— Я не хочу тобі зла, — мовив старший спокійно, від чого ставало ще страшніше. — Але ти робиш мені клопіт.

Він нахилився ближче.

— Рот, хлопче. Мені треба, щоб він був тихий.

Назар стиснув губи. Дем’ян затиснув його щоки.

— Не пручайся. Це недовго.

Клац.

Ще один.

І ще один.

Біль різко пройшов щелепою. Назар застогнав — приглушено, без жодного звуку назовні.

Дем’ян відійшов і витер чоло від поту, ніби завершив дрібний ремонт. Потім повернувся, витер руки об штани й дістав із кишені окраєць хліба. Обірвав шмат. Жував повільно. Мовчки оцінюючи свою роботу. Він ковтнув останній шмат, витер пальці, важко вдихнув і гукнув синів:

— Хлопці, підніміть гріб. Хай бачить.

Вони підняли головний край і підставили стіл — тепер Назар міг бачити все довкола. І людей, що зібралися, і Алебастра, який ніс масивну кришку, тримаючи її однією рукою, наче Грунгнір чи Беовульф, що несе голову Ґренделя.

Кинувши кришку, Алебастр мовив:

— Поспішив, Дем’яне.

— Я зробив, що зробив. А ти — приєднуйся або тікай.

Алебастр підійшов ближче. У його очах був сум і рішучість. Він поклав руку на край гробу.

— Я завжди вважав, що кожен заслуговує на усвідомлення, — почав він. — Жив по-старому: земля, ліс, діти, повага богів і людей. А тоді прийшла влада. Забрала ліс, землю, нав’язала свій прогрес. Від цього стало тільки гірше. Моя внучка повірила їм і поїхала в той сучасний світ, а приїхала принижена і зґвалтована. Тепер в її утробі дитина, яку вона не хотіла, а батько невідомий. Крім того ваші так звані лікарі, які нібито мають оберігати здоров'я, без грошей не хотіли їй допомогти — вони просто відмовилися. Але перед тим, як відправити мою Ольгу назад в поселення, її налякали різноманітними термінами, словами значення яких ніхто крім них не знає. І коли вона запитала, він лиш відповів: вагітність треба перервати. Хіба можна вбивати дітей, навіть якщо вони небажані?! У нашому поселенні небажаних дітей можна віддати на спільне виховання, і для всіх буде обов'язком стати духовною матір'ю чи батьком для цієї дитини. Але ж ні! Ваш сучасний світ вимагає вбивства. Тож він отримає вбивство. Ми віддаємо твоє життя за життя і здоров'я мого правнука. І не думай про мене, як про божевільного. Наші люди поколіннями молилися богам: Перуну, Сварогу, Дажбогу та іншим. Але цього разу ми молитимемось Мокоші, богині родючості, нехай вона допоможе моїй дівчинці породити здорове немовля.

Алебастр нахилився ближче, так що Назар відчув запах диму, дерева і крові — суміш, що парадоксально пасувала цьому чоловікові.

— А тепер прошу вибачення за це, хлопче, — додав він тихо.

Він торкнувся кришки гробу, наче перевіряв вагу — не вагою дерева, а вагою рішення.

Старший Дем’ян крекнув:

— Досить балаканини, Алебастре. Якщо робити — робім.

— Ти не розумієш, Дем’яне, — тихо відповів Алебастр, не відводячи очей від Назара. — Якщо людина помирає не усвідомивши причин, смерть стає беззмістовною.

— Ет, слова, — буркнув старший, але замовк.

Алебастр схилився ближче. Його голос став глибшим, майже шепітним:

— Ти прийшов сюди з добрими намірами. Я бачив. Але добрі наміри не мають ваги, коли за спиною стоїть машина, що стирає наш світ. Я не ненавиджу тебе, Назаре. Я ненавиджу епоху, що зробила тебе своїм носієм.

Він поставив йому щось в руки. Це була та сама батьківська запальничка з його багажу.

— З нею тобі буде не так темно і страшно, хоча ти і не зможеш довго нею користуватися, бо швидко спалиш весь кисень, — а через мить тиші, Алебастр оглянувши людей навколо сказав:

— Хай Мокоша береже їх обох. Моя дівчинка й дитина мають жити. А хлопець… ти маєш піти так, як і багато хто з нас піде — принесений у жертву чужому світу.

“Тлін!” — кричали люди. “Жертва!” — відгукувалися інші. Тлін-жертва, знову й знову. Хтось вигукнув “Перун”, і це слово стало останнім, яке почув Назар. Довгі цвяхи вп’ялися в кришку гробу, намертво пришивши її до основи. Приглушені звуки зовні розмивалися й тягнулися невпізнанним гулом. Він відчув рух: міцні канати опускали домовину в яму. Соснові дошки терлися об її стіни, аж поки з різким поштовхом не торкнулися дна. Дихати ставало важче — темрява тиснула на груди й мозок.

"Ні, — думав Назар, — ні, такого просто не може бути".

І тоді він вирішив: це жарт. Поганий жарт, але всього лиш жарт. Зараз вони відкриють кришку — і всі разом розсміються. Тут так зустрічають новачків.

Перша жменька землі ледве чутно впала на кришку, але друга й третя гриміли, мов удари кувалди по розпеченому металу — глухо й дзвінко водночас. Він спробував запалити запальничку, але тремтячі пальці не слухались. Земля над ним товщала, дедалі далі віддаляючи його від білого світу, від повітря, від життя. З кожним грамом, з кожним сантиметром вона відбирала в нього сили.

Нарешті Назар зумів витиснути іскру — маленький вогник спалахнув у його руках. На мить він відчув себе першим чоловіком, що прийняв дар Прометея. Але радість тривала недовго. Він бачив соснові дошки, що стискали його з усіх боків, бачив кришку, зсередини вкриту кривавими рунами, бачив власні останні миті у тремтливому світлі полум’я.

Повітря ставало гарячим і задушливим, ніби легені огортала розпечена тканина. Кожен сантиметр — біль. Плечі впиралися в дерево, спина була мокра, ноги німіли. Назар чув власне серце, мов удари молота в голові; навіть легкий подих здавався громом. Він кинув запальничку — і та згасла. Мало б полегшати, але темрява виявилася ще страшнішою.

За хвилину його тіло почало діяти саме: судомні рухи, спроби кричати, але звук тонув у стягнутих скобами вустах.

У крові та криках, під акомпанемент життя, що згасає під землею, народжується нова людина. Формується нова доля, нова сутність — та, що так чи інакше змінить цей світ.