7-й день

1-й день

Світанок червоною мутною шмарклею заповзав під повіки. Артем застогнав, прикрив очі рукою, провів сухим язиком по шершавих губах, болісно відхаркнув і сплюнув згусток слини прямо на подушку. Відчув щокою тонку нитку, що з’єднувала харкотиння з ротом і, сильно мружачись, нарешті відкрив очі. Червоне світло пробивалося крізь щільну фіранку, однак кімната здебільшого ховалась в напівтемряві. Артем перевернувся на спину, підвівся, звісив ноги, скривившись від дотику до холодної підлоги, мляво потягнувся і пошкандибав до вбиральні. Потік мутної коричневатої сечі спочатку обдав бризками ноги, вдаривши в обідець унітаза. Артем затанцював, намагаючись струсити ті краплі, що крізь волосся пробивались до шкіри, але натомість обісцяв все довкола. Лаючись, витер сечу ганчіркою, сполоснув ноги холодною водою і нарешті поглянув в дзеркало. Запухле, обросле кудлатою бородою обличчя, відросле настовбурчене волосся, котре вже почало сильно рідіти над скронями, очі сірого кольору з пожовтілими мутними білками, налитими кров’ю, засохла бура кірка на щоках і губах. Від споглянутого вираз обличчя став ще кислішим. Артем повернувся до спальні, попрямував до вікна, перечепився і ледь не дав сторчака, але таки зміг втримати рівновагу і зі злістю, різко відтягнув вбік фіранку. Тканина з сухим тріском залишилась в руках, перервавшись посередині. 

– Блядський ранок. – підсумував і поліз в телефон, котрий невблаганно висвітлив на пошкрябаному екрані восьму тридцять.

– Курва! – Артем підтоптаним кабанчиком забігав по квартирі. На роботу вже точно спізнився, а ще ж треба забігти – привітати маму. Так-сяк умившись, запхавши тіло в м’ятого костюма, він в два ковтні вижлоктив філіжанку вчорашньої вистиглої кави, і помчав на вулицю. На лавочці біля під’їзду традиційно несхвальним поглядом його стріла баба Катя з дванадцятої квартири. Її кругле темне обличчя презирливо скривилося завбачивши Артемову постать.

– Добридень. – скоромовкою проторохтів він, начепивши подобу посмішки. – Гарно дня.

Баба Катя відповіддю не вшанувала, однак її погляд він продовжував відчувати спиною. Повітря, просочене смородом горіло пластику, пекло легені. Димна завіса дертим рам’ям вкутувала скверик напроти, перетворюючи фігури людей вдалині на ґротескні статуї. На широкому кроці Артем ледь не наступив на розчавленого голуба, котрий лежав посеред дороги, розкидавши навсебіч жмути пір’я. 

– Йобаний…– почав було висловлювати невдоволення і замовк, впіймавши здивований погляд маленьких зелених оченят.

– Привіт, сонце. – вже з куди більш справжньою посмішкою привітався до Алінки, сусідової дошкільної малечі, котра в кількох метрах від голуба палицею ворушила купу згребеного листя, залишеного двірником під усохлим каштаном. – Дядько Артем сьогодні поганий дядько і обов’язково отримає паском по дупі за лайку. 

Він весело підморгнув дівчинці. Алінка посміхнулась у відповідь, виставивши на позір дірку від двох відсутніх передніх зубів і помахала палицею, немов регулювальник, котрий дозволив рух. Артем приклав пальці до неіснуючого капелюха і почимчикував далі.

Як завше переповнена, маршрутка подарувала кілька відчутних штурханів по зболених ребрах і бунтуючому шлунку. Артем намагався пригадати вчорашні вечір, однак минуле було закрите непроникною стіною. Не боротись же він зрештою ходив, що так ребра ниють? Поруч дядько в брудному поношеному одязі, від якого штирило сечею навпереміш з перегаром голосно шпетив когось по телефону, екзальтовано репетуючи в слухавку й повторюючи сказане по кілька разів. Тупий біль запульсував в Артемових скронях. Він з полегкістю вискочив на потрібній зупинці, кілька разів глибоко вдихнув і підійшов до розкладки з квітами, котра майоріла скаженим різнобарв’ям в кількох метрах ліворуч. По тенту, під яким стояли вази з яскравим пахучим крамом, застукотіли перші краплі дощу. “Ще й парасолю забув” – тужливо подумав Артем, роздивляючись квіти в намаганні обрати букет.

Зупинив вибір на невеликому букетику червоних хризантем, дав готівку похмурій продавчині і пішов пішки до материного будинку. Обіч тротуару манили вітринами магазини, пропонуючи їжу, товари для дому, одяг. Навпроти останнього Артем різко зупинився. Крізь скло на нього непромальованими пластиковими очима витріщались манекени. Пластикові тіла стояли в кілька рядів, ніби в черзі, щоб виглянути крізь вузьку вітрину. Були повністю голі й мали на головах недбало намальовані цифри від одного до дев’яти. Шось заворушилося в Артемових спогадах, прориваючись крізь туман звично клопітного ранку. Щось неприємне, темне, гидке, немов кров, змішана з жовтавим гноєм, яка вичвиркує з дозрілого чиряка, варто лише трохи натиснути. Хризантеми впали на плитку, розсипавшись червоними краплями, а Артема поглинула пітьма, крізь яку ледь чутно прибивався звук його власного пульсу, що гупав у скронях.

2-й день

Світло безжально лоскотало очі. Червоні відблиски миготіли, відгукуючись легким болем в голові. Артем застогнав і поволі розмружився. Кімната тонула в напівтемряві, лиш невелика смуга багряного світла пробивалась крізь фіранку, світячи йому прямо в обличчя. Горло першило, язик липнув до піднебіння, в роті відчувався кислуватий, з металевими нотками, присмак блювоти. Артем встав, зробив крок до вікна й одразу ж перечепився, полетівши вперед. На щастя, рука вперлася в стіну і йому вдалося втримати рівновагу. Він відсмикнув фіранку, заповнивши кімнату притлумленим світлом і потелепав у ванну. Засраний смердючий унітаз викликав спазм у шлунку. Артем мутно-жовтим струменем змив частину засохлого гівна, решту залив чистячим засобом, котрий вдарив у ніздрі різким запахом хлорки, поялозив йоржиком і натиснув кнопку бачка. Той відізвався харкотливим шипінням, відмовляючись пускати воду. Артем крутнув ручку крана. У відповідь – відрижка кількома бризками і подувом смердючого повітря. Води не було. З дзеркала мружачись зиркнула запухла обросла мармиза вкрита бурою засохлою кіркою. Сяк-так обтершись вологим туалетним папером, Артем пішов до кухні. Звісно ж жодної краплі води. Кава у скляному кавнику вкрилась нальотом синюватої плісняви. “Дивно, ніби ж вчора варив”. Годинник на стіні показував восьму тридцять.

– От же ж сука! – звернувся Артем до невблаганної долі і заходився поспіхом натягувати лахи, віднайдені тут же, на спинці барного стільця. Костюм виглядав так, ніби його Вірастюк на суху викручував. Людина всередині почувалась схоже: боліли ребра і шлунок. Нарешті впоравшись з одяганням, зачинив двері і збіг східцями на перший поверх. На лавці замість тотемної баби Каті сиділа Настя з сьомої квартири. Блимнула на нього підбитим правим оком – лівого не було видно взагалі за майже чорною гематомою. Посміхнулась жалібно, мов дворняга. Артем опустив очі аби не дивитись в те жалісне побите обличчя і побачив, що Настя активно шурує правицею під розстебнутим ґудзиком джинсів, в лівій руці тримаючи відкриту пляшку пива. Гидливо скривившись Артем швидко проминув лавочку. Посеред дороги, схилившись над розчавленим голубом і штрикаючи в нього палицею, шось тихо наспівувала Алінка. На асфальт з розбухлого неба впали перші краплі дощу.

– Алінко, не сиди посеред дороги, бо станеш як той голуб. – Артем зупинився біля дівчинки. Та підняла на нього невидючий погляд осклянілих зелених оченят, який повільно сфокусувався на його обличчі. Визирнула з-поміж губ знайома дірка на місці зубів.

– Хоцу соп він полетів. – мовила дівчинка й штрикнула палицею в місиво з крові, кісток і пір’я.

– Вже не полетить. – голосно ковтнувши, відповів Артем, крокуючи далі.

– Йди краще до мами, кинь каку.

Він не став перевіряти, чи послухалась його дівчинка й швидким кроком попрямував на зупинку. “Що за дурнуватий ранок?”

В маршрутці було спекотно. З добра-дива в колонках грала Мілен Фармер, з придиханням, чи то посилаючи усіх, чи пропонуючи трахнути. Тіла пасажирів злегка звивалися, тручись одне об одного в такт музиці і коливанням маршрутки. Поруч з Артемом замурзаний смердючий дідок щасливо шкірився, затиснутий поміж двох розпалених жінок, чиї груди сходились на його плечах. Артем відчув чиїсь пальці в себе на дупі, різко смикнувся, вибивши дивне тріо з їхнього ритму, крикнув “на зупинці!” і став люто пробиватись до виходу. Холодне повітря обпекло легені. Віддихавшись, він підійшов до ятки з квітами, де усміхнена продавчиня, накручуючи на пальця пасмо масного волосся, виклично посміхнулась йому зачервоненими яскравою помадою губами. 

– Вам для кого квіти? – промурчала, випинаючи поміж підів’ялих троянд груди – для сестри, мами, дружини?

– Для мами. – буркнув Артем, підіймаючи комірець пальта. Дрібний дощ перетворився на густу холодну мжичку.

– Прям як Ален Делон. – зреагувала на його рух продавчиня, ще більше випнувши декольте. – Візьміть троянди, мама оцінить. 

Артем купив букетик червоних хризантем, лишив продавчині здачу і ледь не підтюпцем рушив до маминого дому. Та вже за кількадесят метрів нажахано вкляк перед запиленою вітриною. За нею, дев’ять голих чоловічих манекенів, позначених за допомогою маркера порядковими номерами, були розставлені в позах злягання, утворюючи картину безсоромної оргії, виставленої на загал. Черв'як спогадів про вчорашню ніч заворушився в Артемовій свідомості, витрушуючи на поверхню яскраві клапті: лискуче від поту тіло з різким запахом, що викликає хіть, сіль на язику, червоні спалахи, різкий біль в животі і темрява кружляє теплим покривалом, опадаючи на очі й відносячи в вогке сльотаве ніщо.

3-й день

Криваво-червона заграва палахкотіла за тонкою запоною зболених повік. Артем застогнав, перевернувся на бік і виблював на гидотно теплу подушку суміш жовчі, шлункового соку і залишків вечері. Витер тильним боком долоні губи, розмастивши залишки блювотиння по бороді і повільно прокліпав заплилі кисляками очі. В червонуватому світлі, котре пробивалось крізь щілину поміж фіранок, клубилися частинки пилу, мерехтливо зблискуючи немов мініатюрні рубіни. Артем підвівся, зачовгав ногами в пошуку шльопанців, не знайшов, встав, ступив крок до вікна, зашпортався і гучно влетів сповільненим через похмілля тілом в підлогу, головою перед тим ударившись об стіну так, що хруснули хребці в шиї. В роті почала збиратись кров з прокушеного язика, додаючи металевий присмак до гидкого коктейлю всередині. Так і не розсунувши фіранки, він почвалав до вбиральні, лишив по собі мутно-жовтий слід на фаянсі унітазу, змив блювотиння і кров з обличчя, почистив зуби, ігноруючи сигнал будильника, одягнувся, вкинув до рота кілька кавових зерен і спустився на вулицю, механічно рухаючи щелепами.

На лавці баба Катя жменями запихала до беззубого рота кукурудзяні чипси, з абсурдним завзяттям яснами перетворюючи їх на жовто-червоне місиво, в якому червоним барвила масу кров з порізів. Липкі слиняві кавалки випадали на кофтину, скочувались у поділ спідниці, де підбирались покрученими заляпаними жиром пальцями і повертались назад до рота. Баба Катя голосно відригнула і недобрим оком зиркнула на Артема.

– Чого вилупився? Собі хочеш? Осьо тобі! – склала дулю і потрясла нею, мов комуніст кепкою. 

Артем відвернувся і мовчки вийшов на дорогу. Алінка сиділа посеред шляху, скоцюрбившись так, що волосся черкало асфальт.

– Доброго ранку, сонечко. – награно весело привітався Артем, обходячи дівчинку.

Алінка підняла голову.

– Обого анку. – відповіла вона старанно, з хрустом, пережовуючи. З рота стирчали залишки вкритого засохлою кров’ю пір’я. Ошелешений Артем зробив кілька кроків спиною вперед, не маючи сил відірвати очей від дівчинки, втрапив ногою в калабатину з водою і ледь не впав. Холодна вода, що просочилась крізь взуття, намочивши шкарпетку привела до тями, він розвернувся і швидко, ледь не бігом, понісся на зупинку, розштовхуючи товсті тіла перехожих, які заповнили собою весь простір тротуару. В маршрутці було ще тісніше. Люди штовхалися, дістаючи з закамарків торб і кишень їжу, давилися, розкидали навсебіч, жадібно ковтали, відригували і жерли знову. Водій, кермуючи однією рукою, іншою жадібно запихав до рота смажені курячі гомілки, трощив зубами кістки, ковтав, вибльовував напівпережовану масу у відчинене вікно і гріб наступну порцію з вкритого плямами жиру паперового відра. Ледь стримуючи нудоту, Артем нарешті виштовхався з маршрутки і похитуючись повільно посунув до ятки з квітами.

– Чого бажаєте? – привітно спитала продавчиня, об’їдаючи бутони з букету різнобарвних ірисів. Артем мовчки заперечно похитав головою і рушив до материного будинку, але вже за кілька кроків ошелешено зупинився, вибалушивши очі. Посеред тротуару стояв голий чоловічий манекен, заляпаний червоною фарбою і з нанесеною маркером цифрою “9” на лобі. В руці манекен стискав довгого кухонного ножа, направленого вістрям на Артема. Темрява насунулась, натиснула на голову, ввірвалась всередину і заповнила собою Артемову свідомість відносячи в холодне море колихких образів, котрих годі вловити чи роздивитись.

4-й день

Артем відкрив очі і застогнав від удару світла по зіницям. Він повернувся на бік і довго лежав бездумно вдивляючись в темний куток кімнати, де ворушились ледь помітні тіні. Запищав, ґвалтуючи вуха, будильник. Рот наповнився кислою слиною з металевим присмаком. Важко ковтнувши, він поволі підвівся і посунув до туалету. Розпорошений струмінь обдав теплою вологою босі ноги. Не зважаючи, Артем повернувся до раковини, відкрутив кран і вперся поглядом в своє відображення в дзеркалі. Кран загарчав і виплюнув згусток іржавої маси, котрий масною плямою розповзся по блискучому кахелю. Стенувши плечима, Артем сяк-так обтерся вологим туалетним папером, одягнув брудного пом’ятого костюма, понюхав з пачки каву, яка відгонила землею і пліснявою, і посунув на вулицю. Морозне повітря обпекло легені. В потилиці запульсував біль, розливаючись черепом вгору. Порожньою вулицею зрідка пролітало жовте листя, гнане колючим вітром зі скверика навпроти. Артем підняв комір пальта і пішов на зупинку. Вулиця здавалась вимерлою, лише на зупинці, мерзлякувато кутаючись в заношене дрантя, сиділи баба Катя, Настя і Алінка. Мовчки кивнувши сусідам, Артем повернувся до них спиною і задумався. Щось вислизало з його свідомості, мов в’юнкий глист, викинутий анусом господаря у великий світ. Щось, що лежало на самій поверхні, однак ніяк не давало себе підчепити і здерти нашрамовану кірку з затамованих спогадів. Вискнула гальмами пошарпана іржава маршрутка. Артем почекав, пкои зайдуть жінки й собі заскочив до салону. 

– Платим за проєзд. – пробурчав водій, зиркаючи злим поглядом в дзеркало.

– Пенсійне. – в тій же манері відповіла баба Катя

– В моєму діріжаблі не дєйствує. – вишкірив гнилі зуби водій.

– Ше б ти підказав, де тих грошей напастись. – бурчала далі баба Катя, однак рукою вже нишпорила собі поміж грудей, вийнявши звідти за мить масну калитку, відрахувала вісім монет і кинула поруч з водієм. 

– За всіх хто зайшов. – зблиснула в посмішці єдиним напівстертим пеньком і підморгнула Артему. – Будеш должен, сусіде.

Артем озирнувся салоном. Сидіння були зайняті підлітками, більшість втупилась в телефони або слухала музику в навушниках. Стояли ж, окрім Алінки і кількох таких самих дрібних дітлахів, переважно пенсіонери, висохлі, в убогих лахах, з нужденним виразом на змарнілих обличчях.

З відчуттям, що йому тут не місце, Артем нарешті вискочив з маршрутки, струсив з думок патину меланхолії і бадьорим кроком попрямував до ятки з квітами.

– Двісті. – буркнула продавчиня, зиркнувши на обраний ним букетик і знову втупилась в екран телефона. 

Артем перебрав купюри в гаманці.

– Маю лише сто п’ятдесят. – скрушно відповів, благально ловлячи погляд жінки.

– Мені то шо з того. – буркнула жінка. – По сто пісят нижній ряд.

Артем з жалем встромив назад до вази букетик троянд і витягнув знизу п’ять перемотаних ниткою підв’ялих багряних хризантем. Дав продавчині гроші і покрокував далі, піднісши букета до носа, щоб понюхати. З жахом завбачив як заворушились пелюстки, котрі, на метке око, виявились зовсім не пелюстками, а вкритими блискучим слизом кільчастими червами, які звивались, тягнучись своїми гострими кінцями до Артемового обличчя.

– Це шо за ху…– гаркнув він, повертаючись до продавчині і захлинувшись на півслові. Замість жінки, зафарбованим пластиком очниць на нього вилупився чоловічий манекен з дев’яткою на лобі. В руці він стискав букетик таких самих хризантем, які дивно дзижчали. Замість пелюсток вони мали сотню фарбованих червоним мініатюрних ножів, котрі з металевим гудінням хмарою злетіли в повітря і кинулись на Артема. Той ледь встиг прикрити рукою очі, відчувши як маленькі леза штрикають шкіру, залазять під одяг, лишаючи маленькі болючі порізи. Артем закричав і наосліп кинувся навтьоки, переслідуваний дзигкотливою металевою хмарою. Він біг, стікаючи кров’ю, поки легеням забракло повітря і темрява прийняла його в свої холодні обійми.

5-й день

Багряне видиво хвилями накочувало й відступало, дратуючи й розганяючи лишки сну. Артем натягнув ковдру на голову. Від різкого руху загупало в скронях. Зітхнувши, він відкинув ковдру і підвівся з ліжка. Кімнату й справді затоплювало світло, коливання якого викликали легкі рухи фіранки на ранковому протязі з привідчиненого вікна. Артем позіхаючи рушив було до нього, щоб закрити, зашпортався, передумав і посунув до вбиральні. Справивши потребу, вмився, не поспішаючи поснідав парою яєць і філіжанкою кави, одягнувся і почимчикував на вулицю.

– Доброго ранку! – Артем привітався до баби Каті, котра розвалилась на лавці, пускаючи в небо кільця диму з хвацько скрученої самокрутки.

– Пішов на хуй! – гарикнула вона у відповідь, змірявши злим поглядом налитих кров’ю очиць і продовжила безтурботно палити.

Посеред дороги Алінка люто топтала ногою залишки голуба, розбризкуючи навсебіч сльотаву смердючу жижу.

– Хулі вилупився? – з її дитячих вуст питання звучало геть дико.

Поряд гигикнула, світячи свіжепідбитим оком сусідка Настя.

– Чинарика не буде, красунчику? Ну й пішов на хуй! – зреагувала на його заперечне кивання.

В Артемові закипів гнів. Та хто вони, блядь, такі, щоб так з ним розмовляти? Захотілось копати кожну з них, поки не заскиглять. Він вже заніс ногу, аби видати копняка малолітній нахабі та так і застигнув, побачивши далеко за її спиною, біля сміттєвих баків викинутого кимось манекена. Тривога стрімким потоком затопила його єство і змусила швидко, ледь не бігом, мчати на зупинку. Маршрутка ліниво підкотила, зі скреготом розчахнувши двері до свого смердючого черева. З салону долинали звуки шансону. Артем поклав купюру біля водія, котрий відвернувшись, пускав дим в прочинене віконце.

– Де я тобі, мля, здачу візьму? – сердито буркнув, побачивши гроші. – Мажори йобані!

Артем мовчки відвернувся і під злими поглядами пасажирів, котрі здавалось цілком погоджувались з претензіями водія, пройшов далі в салон, всівшись на вільне місце. На наступній зупинці його зігнав злий смердючий дід, випльовуючи в обличчя разом з перегаром і гнійним віддихом щось про повагу до героїв праці і рівень вихованості молодого покоління. Артем нарешті доїхав до потрібної зупинки, вискочив з маршрутки і підійшов до ятки з квітами.

– Шо треба? – буркнула продавчиня, не відриваючи очей від телефона.

– Квіти. – відповів Аhтем, почуваючись ідіотом.

– Не тебе питаю. – огризнулась продавчиня і нарешті підвівши погляд посміхнулась кудись праворуч від Артема. Він повернув голову, відчуваючи як волосся стає сторчма. Поруч з ним, простягаючи вперед руку з затиснутою між пластиковими пальцями купюрою, стояв манекен з дев’яткою на лобі. Артем з криком кинувся навтьоки, однак одразу ж налетів на групу пластикових почвар, що стояли з лівого боку. Крізь стукіт порожньої пластмаси, падаючи в оточенні несправжніх рук, ніг і обличь, він відчув спалах болю в забитій об асфальт щоці, перед тим як пелена темряви накрила його свідомість.

6-й день

Він відкрив очі і одразу ж зі стогоном замружився. Під повіками затанцювали яскраво-червоні плями світла. Скроні відгукнулись тупим пульсуючим болем. Артем сповільнив дихання, підлаштовуючи під пульсації, задихав ще повільніше, гамуючи вогненні спалахи, поки зрештою не спромігся обережно розклепити повіки. Повільно видихнувши, він обперся руками об ліжко, намагаючись встати. Рука поїхала на чомусь ковзкому вбік, викликавши новий спалах болю. Він повернув голову, а вже за мить, попри біль, різко зіскочив з ліжка. На ковдрі та подушці обіч його голови сіро-червоним місивом лежав розчавлений труп голуба, наповнюючи повітря солодкуватим смородом гниття. На долоні правиці лишився сльотавий наліт голибуних тельбухів. Артема знудило прямо на підлогу – бризки блювотиння теплим дощем бризнули на босі ноги. Він машинально витер губи долонею, зрозумів що зробив і виблював знову. Крізь злегка розсунуті фіранки в кімнату грайливо заглянув промінь червонуватого світла, боляче ковзнувши по очах. Артем ступив вбік, зашпортався і важко повалився на підлогу, боляче забивши виставлений лікоть. Спершись на забиту руку й зашипівши від болю він поглянув назад, видивляючись причину свого падіння. Посеред кімнати, розкинувши врізнобіч пластикові кінцівки лежав голий чоловічий манекен. Його голова була вивернута під нереальним кутом, пусті, замальовані чорним очниці втупилися прямо в Артема, на лобі виднілась напівстерта дев’ятка. 

– Якого хуя?! – Артем незграбно підвівся, розчахнув фіранки і знову подивився на манекен. В одній руці той стискав довгий кухонний ніж з поржавілим від кінчика лезом, шия була тріснута й нагадувала перекручену ганчірку: виднілись темні відмітини, ніби хтось схопив її вимазаними вугіллям пальцями. 

Бридливо здригнувшись, Артем підняв манекен і підійшов до шафи, вирішивши сховати його там, поки не вернеться з роботи й не вирішить, що з ним робити далі. Шафа виявилась заповненою цілою купою понівичених манекенів, які з гуркотом висипались на підлогу, щойно він прочинив дверці. Сяк-так запхавши їх назад і прилаштувавши зверху новенького, він зачинив шафу, для надійності приставив до неї стільця і пошкутильгав до вбиральні. В ванній навкарачки стояла гола баба Катя, виваливши на позір велетенські обвислі груди, котрі ритмічно билися об чугунну емальовану стінку. Позаду баби Каті прилаштувався водій маршрутки: саме його різкі рухи задавали ритм коливання бабиним цицькам. Водій був весь в тріщинах, його шкіра нагадувала спраглу за дощем землю. Крізь ті тріщини виднілось полум’я, що зсередини пожирало волохате тіло. З кожним поштовхом з рота баби Каті виривалась хмарка диму. 

– Стукати не вчили? – невдоволено спитала вона, облизнувши губи. – Чи приєднатись вирішив?

Водій маршрутки вишкірив у глузливій посмішці жовті зуби.

– Підміниш бабуню? – підморгнув він Артему, продовжуючи розмашисто заганяти члена до бабиної піхви. – Тяжко їй вже такі скачки даються.

– Ти діло май до пизди, а не пизди! – простогнала баба Катя, закотивши очі.

Водій заржав немов жеребець і собі випустивши з рота струмінь диму. Артем позадкував і зачинив за собою двері, крізь які пробивалось ритмічне ляскання, коняче іржання і гучні стогони. 

– Кави?

Підскочивши з переляку, він різко обернувся на голос. Поряд з ним, простягаючи філіжанку з паруючою рідиною, стояла сусідка Настя. На її плечах, погойдуючи ніжками сиділа Алінка: в одній руці вона тримала за волосся начисто стяту верхівку Настиного черепа, а в іншій — ложку, якою раз по раз колупала рожевуватий мозок, відправляючи драглисті шматки до рота. Настя зробила крок до Артема, продовжуючи пропонувати філіжанку з кавою.

– Вершки закінчилися, – промуркотіла вона, ніжно стискаючи рукою його член. – Але ми швиденько щось придумаємо.

Алінка задоволено відригнула і знову запхала ложку до Настиної голови, від чого очі дівчини почали дивитись врізнобіч. Артем судомно глитнув, стримуючи нудоту, боком протиснувся повз жінку з дитиною і в одних трусах вибіг з квартири.

На лавочці перед під’їздом напівлежачи облаштувалась баба Катя, закинувши спідницю на плечі. Поміж її ніг, вдоволено прицмокуючи поралась Настя, а Алінка поруч гарчала, вгризаючись у відставлену бабину руку. Навпроти, на купі гниючих квітів, водій маршрутки трахав продавчиню, котра голосно стогнала, не відриваючи втім погляду від екрана телефона.

– Ти знову розчарував мене, Артеме.

Голос, від якого шкіра на його тілі вкрилась сиротами, належав високій худій жінці, що стояла віддалік, спиною до Артема й тримала в руці дерев’яну указку. Її сиве волосся було зібране в тугий вузол, з якого не вибивалася жодна волосина. Старенькі чорні туфлі на низьких підборах, коричневі панчохи, пряма спідниця нижче колін і зеленава кофта.

– Я тут ні до чого, мамо. – затинаючись промовив Артем, ступаючи до неї.

– Ти завжди ні до чого. – єхидно відповіла жінка з хрускотом повертаючи голову на сто вісімдесят градусів. – Ти завжди ні в чому не винен.

Вона злегка ляснула його указкою по трусах. Біль від яєчок піднявся в бік, змусивши зігнутись.

– Ні коли бруднив постіль, смикаючи свого недогризка. – її голос періщив незгірше указки, якою вона заходилась його ляскати. – Ні коли злягався з такими ж огидними Богу збоченцями!

Указка шмагнула по обличчю, залишивши пекучий слід.

– І ось ти тут! – продовжувала верещати мати. – Сором для своєї матері! Краще тобі забратися туди, звідки виліз!

З-під її спідниці випав, паруючи, товстий кишкоподібний відросток, кінець якого нагадував пащу, повну дрібних гострих зубів. Він стрімко кинувся вперед, вхопив Артема за ногу і звалив на землю. Голосно застогнала баба Катя, втискаючи об’їденою до кісток рукою Настину голову собі в промежину. На квітковій купі фиркав водій, довблячи незворушну продавчиню, а Артема поволі затягувала в себе велетенська зубата кишка. Його крик захлинувся, коли маленька рука ніжно торкнулась губ. Алінка присіла біля нього, весело блимаючи зеленими очицями.

– Ти скоро будеш вдома. – з посмішкою промовила вона, а потім стрімко нахилилась і відкусила носа. Він закашлявся, давлячись кров’ю, що потічком заструменіла в горлянку і нарешті багряна запона вкутала його забираючи геть від цього жахіття і болю.

7-й день

Червоне світло ламп ковзало по спітнілим тілам, вихоплюючи їхні плавні рухи. Музика пульсувала надто голосно, ніби заміняла собою повітря – густі баси вдихалися, дрожжю прокочувались крізь тіло і видихались назад протяжним скретчем, щоб за мить знову розквітнути качаючим ритмом. 

Артем звивався поміж кількох десятків спітнілих тіл, незграбно розкидаючи руки й вихляючи стегнами. Не мав особливих ілюзій, щодо своїх танцювальних здібностей — уявляв себе великою лялькою, яку хтось занадто різко смикає за мотузочки. А тут ще й тіло відчувалось ніби чужим, злегка затерплим – відгукувалось на бажання мозку з ледь помітним запізненням. «Тому що це сон» – сяйнула раптова думка. Він вже проживав цей вечір насправді, а тепер його підсвідомість відтворює це уві сні.

Поряд з ним витанцьовував юний, не старше двадцяти років на вигляд світловолосий хлопець. Надто близько, щоб сприйняти це за випадкове зближення двох вихляючих тіл. Хлопець був одягнений в вузькі джинси незрозумілого в напівтемряві кольору і світлу оверсайзну сорочку. Його мокре кучеряве волосся обліпило високий лоб, надаючи відкритому обличчю майже дитячого наївного виразу.

Надто жилавий – подумав Артем, злегка посміхаючись хлопцеві. Той широко посміхнувся у відповідь, показавши ямочки на вкритих легким світлим пушком щоках.

Наступний трек різко змінив темп, вимагаючи розбиття на пари й повільніших спільних рухів. Хлопець злегка кивнув головою, кличучи Артема за собою й рушив поміж танцюючих пар до столиків. Артем відчув на собі уважний погляд. Підвівши очі він спостеріг на східцях біля входу суху високу фігуру з затягнутим в тугий вузол волоссям і прямою рискою презирливо стиснутих тонких губ. На мить чийсь силует закрив собою це втілення розчарування й осуду й воно розчинилось в потоці тіл, лишивши по собі на Артемових губах посмак попелу. Він різко струхнув головою, позбавляючись від мари й сповнюючись звичною люттю. “Що ж, добре, матусю. Твій невдалий виплодок вчергове розчарує тебе”. Він рішуче попрямував до столика, начепивши найпривітнішу свою посмішку.

– Тьома. – простягнув долоню розпашілому хлопцеві.

– Саньок. – хлопець затримав свою м’яку руку на кілька митей довше, ніж варто було за звичайного вітання. 

Спільні інтереси в іграх, музиці, книгах. Це не так складно, якщо маєш хоча б поверхові знання і захоплено погоджуєшся з усіма назвами, котрі вилітають з усміхненого рота навпроти. Верхня губа в Санька трохи припіднята, кутики ж, на противагу, капризно опущені. Артем спіймав себе на думці, що хоче втиснути пальці в цей рот, місити його, поки не виправить симетрію, прибере цей знудьговано-хтивий вираз з обличчя хлопця. 

За півгодини він цілував ті дратуючі губи, притиснувши Санькове тіло до свого в тісному просторі туалетної кабінки. З торохкотливим звуком розійшовся зіппер, випускаючи на волю пульсуючу бажанням і відділену від теплої долоні тонкою завісою трусів плоть. Артем поклав тремтячу долоню на руку Санька.

– В мене є краща ідея. – хрипко мовив він, брязнувши ключами, які стискав в іншій руці. – Вдома більше місця і більше можливостей.

Саньок стенув плечима.

– Та пофіг, чому б ні. Але навіщо страждати до дому?

– Хіба що в тебе сил більше ніж на раз не вистачить? – єхидно додав він, опускаючись на коліна.

«Як тобі таке, матусю? Подобається де і чим займається твій син?» – думка, звична немов роз’ятрений мозоль на п’ятці, знову зринула в голові Артема, коли він закрив очі і поклав долоню на спітнілу потилицю Санька, задаючи темп його рухам в такт з пульсацією свого члена.

Квартира зустріла звичною привітністю могильного склепу. Декоративна сірість голого бетону передпокою, лофтові скупі меблі, сірі фіранки з сірими ж, трохи темнішої барви квітами.

– Я на хвилинку. – промовив Артем, ніби відпрошуючись у власній квартирі. – Почувайся як вдома.

Зачинивши за собою двері вбиральні на замок, він із задоволеним фирканням умився і поглянув на своє відображення в дзеркалі. Обличчя набуло жорсткого виразу. Отже це знову буде “той” вечір. Секс, різкий, загострений незвіданістю чужого тіла незнайомої людини, відчуття пульсу на шиї під пальцями, водночас з вибухом оргазму, злиття емоцій: сперма покидає його тіло, поки інше тіло, задихаючись, позбавляється життя. Мить розкаяння і провини, така ж коротка як мить оргазму. А далі – лунка порожнеча, сповнена лиш невидимої присутності материного осуду. «Треба було тебе вишкребти з себе, поки була можливість». Іноді слова — карбований біль, що перетворює пам’ять на граніт. 

Артем глибоко вдихнув і посміхнувся своєму відображенню, зганяючи з очей полуду сліз.

Він відчинив двері, готуючись викрикнути жарт, щодо своєї довгої відсутності. Ніж м’яко увійшов в живіт трохи нижче пупка, обірвавши на півслові. Саньок дивився з посмішкою, його погляд з цікавістю відшукував емоції на Артемовому обличчі. Викид адреналіну болем відгукнувся в спині. Артем вхопив руку з ножем, щосили стискаючи зап’ясток, а пальцями іншої вчепився в Санькове горло. Той, попри спротив, викрутив руку, провернувши заодно ніж в рані. Артем голосно застогнав від болю. Кімната на мить зникла у вихорі пекучої темряви. Він послабив хватку і ніж увійшов по руків’я, принісши новий вибух болю.

– Ну-ну, не варто, вже майже все. – лагідно мовив Саньок, вдивляючись в Артемові очі. – Скоро ти заснеш і тобі буде байдуже, що я робитиму з твоїм тілом, любий.

Він хижо облизав губи і поклав руку на Артемове плече, утримуючи, щоб той не міг відсунутись. Артем болісно видихнув. «Ні, це ще не кінець, сучий виблядку!» Він перемісти долоню на Санькову потилицю, різко, наскільки міг, притягнув його голову до себе і вчепився зубами в носа. Відчув як рот наповнюється сумішшю крові і шмарклів. Саньок випустив ножа і обома руками вперся в груди, відштовхуючи Артема від себе, але той міцно тримав голову й носа хлопця. Щось хруснуло під Артемовими зубами, Саньок завив, відсахнувшись назад. Артем рушив за ним, не розтискаючи щелеп і з останніх сил намагаючись не впасти, бо розумів, що навряд зможе підвестись. Вони дозадкували до спальні. Саньок перестав вити і тихо хникав, луплячи Артема кулаками в груди. Той, у відповідь, вільною рукою вхопив супротивника за яйця й щосили стиснув. Саньок знову завив, різко смикнувшись і впав на підлогу, потягнувши за собою Артема, котрий раптом відчув як вдарились зуби і шматок відгризеної плоті перекотився язиком. Саньок скинув з себе Артема і засмикався підлогою, притискаючи долоні до закривавленого обличчя.

– Я тебе, сука, вб’ю – по-дитячому високим голосом заскімлив він. – Я твій труп, сука, виїбу і собакам згодую. Сука!

Артем з останніх сил кинув тіло вперед, заліз на Санька і зімкнув пальці на його бурлаку. 

– Не в цьому житті, хлопчику. – прохрипів він, тиснучи з усіх сил. 

Коли Сашко перестав сіпатись, Артем віднайшов в собі залишки сил, щоб звестись на ноги і дочовгати до ліжка. Він лежав, безтямно втупивши очі в ніж, котрий здіймався і опадав разом з його животом в такт диханню. «Скільки виродків тепер врятується, завдяки цьому дрібному пі…» Він зболено усміхнувся власним думкам. Але ж і зробив він немало. Цей виявився дев’ятим. На дев’ять збоченців у світі стало менше, завдяки йому. Їхні порубані тіла удобрюють ліси на Київщині. “Тепер їх стане менше на десять” – залунав в голові материн голос. 

– Ні. – крикнув, сіпнувшись, Артем, застогнав від болю і безсило впав на подушку. Постіль просякла липкою кров’ю, що продовжувала витікати з його проштрикнутого тіла. – Я не такий як вони, мамо. Ти ж знаєш. Я робив це лише щоб підібратися до цих брудних покидьків. Я робив це заради тебе.

– Брехунам не місце в саду Господньому. – материн голос в його голові скрипів ніби пісок на зубах. – Немає в ньому місця для синів Содому!

– Я не такий як вони. – тихо прошепотів Артем, пірнаючи в холодну темряву, яка спалахувала багрянцем, крізь котрий на нього з праведним гнівом палали жовті очі жінки, що вивергнула його у світ, котрий він тепер полишав.

***

Світло спалахувало червоним в такт з ударами його серця. Артем застогнав і поволі розклепив повіки. За мить, здригнувшись, забігав поглядом по власному животові. Ножа не було. Як і якихось ран. Артем повільно встав, з острахом глипнувши на манекен, що валявся на підлозі, підійшов до вікна і розсунув фіранки. Темно-червоне сонце пульсувало на чорному неземному небі. Раз по раз, на фоні сонця, проносились тіні крил невідомих істот, що сповнювали повітря жаским виттям.

Артем одягнувся й повільно спустився на вулицю. Біля під’їзду, по обидва боки стояли знайомі йомі істоти, голосно плескаючи в долоні.

– Вітаємо вдома, Артемку. – лагідно мовила баба Катя й відригнула язичок блакитного полум’я. 

– Я в…пеклі? – тихо спитав Артем, жахаючись почути ствердну відповідь.

– Та нє, ну шо ти. – засміялась Настя, пихкаючи обкрученою колючим дротом сигарою. Сукровиця з роздертих губ стікала на вкриті виразками голі груди. – Це Вальгалла. Саме сюди потрапляють ті, хто вбиває й розчленовує людей.

Істоти голосно засміялись.

– Але ж вони були збоченцями. – розгублено, скоріше сам до себе, промимрив Артем. Десь далеко вчувався шум річки, сквер навпроти дому затягнуло клоччями іржаво-червонястого туману, в якому вгадувались неясні високі силуети.

– Ну так. – саркастично протягнув водій маршрутки. Він був одягнений в шкіряні короткі шорти і складну в’язь ремінців, що обплутували його волохатий торс. Артем здригнувся, побачивши що ноги водія закінчуються акуратними роздвоєними копитцями. – Це ж головна заповідь Всевидячого: їбаш тих, хто в туза гатиться і відкриються тобі ворота раю. 

Водій сплюнув під ноги розпеченою лавою і ступив крок до Артема, дихнувши на нього ароматом горілого гнилого м’яса. – А хто ж тоді в нас ти: десниця Божа?

Шум текучої води поголоснішав, ніби невидима ріка змінила своє русло, відшукуючи Артема.

– І що буде далі? – спитав він, прийнявши реальність й змирившись з нею.

– О, все буде просто чудово – вишкірив жевріючі зуби в огидній посмішці водій. – Ти, вважай, обзавівся новими друзями.

Він обвів рукою, тих хто стояв поруч:

– І кожен з нас буде з тобою дуже… близьким.

– Я шматуватиму твоє тіло! – радісно вигукнула Алінка. Її паща витягнулась, зайнявши більшу частину обличчя і широко розкрилась, показавши ряди нерівних гострих зубів, за якими виднілись десятки крихітних дитячих ручок, що тягнулись до Артема своїми крихітними пальчиками.

– Я шматуватиму твоє тіло зсередини. – водій показово вхопив рукою свого настовбурченого члена, головка якого була рясно вкрита рибацькими гачками, врослими в плоть, котра пломеніла зсередини.

– Я рватиму твою душу. – солодко промуркотіла Настя, дихнувши на нього віддихом сповненим пилу і запаху злежаного ганчір’я. Спогади про підвальну комірку заповнили його свідомість. Дві малесенькі сирі кімнатки, одна зі швейною машинкою, зваленим на купи одягом і розсипом клубків різнобарвних ниток, інша — з двійкою вузьких рипучих ліжок, клишоногим столиком, на якому стояла електроплитка і лампа. Вбиральня нагорі, серед цехів і запорошених вбогих кабінетів, замість душу – потріскане біде, поруч з загидженими умивальниками. Запах випорожнень, який ніколи не покидав того місця. І кімнатка для покарань, його особисте пекло на землі: комірчина, заледве два на два метри, вщерть заповнена поламаними манекенами. Жодних вікон, жодного світла, лише холодний пластик, що торкається звідусіль і власний подих, котрий химерно відбивається від плутанини штучних тіл і звучить в темряві так, що волосся стає дибки.

Кожен його проступок, реальний, чи вигаданий хворою уявою матері, завершувався нидінням в тій комірчині. Його крики лише продовжували час перебування там. Матір, чия одержимість партією плавно і безболісно переросла в одержимість Богом і Святим Письмом була невблаганною.

Артем протер очі, відганяючи марево спогадів. Баба Катя насмішкувато відповіла на його погляд фирканням. Її тлусте голе тіло кишіло комашнею й червами, шкіра звисала подертими клаптями, нагадуючи жебрацьке лахміття.

– На мене не дивися, любчику. Я тут для загального, так би мовити, керівництва. Ну і шоб порядок серед глядачів підтримувати.

Вона махнула рукою вбік дев’ятьох мовчазних фігур, котрі тінями майоріли віддалік. Артем болісно ковтнув клубок загуслої слини в пересохлому горлі. Шум ріки став нестерпним, в повітрі вчувався запах гнилих рослин і застояної води.

– Але перед тим як почати, маєм для тебе дарунок. — мовила вона, рукою направляючи його в туманний сквер. – Побудеш і сам трохи глядачем. Невеличка компенсація за важке дитинство.

– Я покажу. – мовила Алінка, беручи Артема за руку й прямуючи до скверу. 

За мить їхні силуети зжер туман, в якому вчувались далекі, сповнені безуму і жаху крики Артемової матері.