Записка

П’ять хвилин по першій — час, коли навіть тіні здаються обережнішими. Лампа над столом гуділа. Морг був занадто тихим — так тихим, що тиша дихала.

 Холод зависав у повітрі, але Олексій відчував, як щось гаряче повзе всередині нього, розриваючи межу між професією і темною прірвою, в яку він уже давно зазирнув. 

Джессіка. Колись жива, яскрава, знайома його очам через екран. Вона лежала на холодному металі — бліда, мов вирізана з воску, нерухома. Олексій уже багато років працював з тілами, але щось у ній зрушило всередині нього тріщину. Він торкнувся її холодної шкіри — і в ту мить щось відчув. То було щось гірше за бажання — спокуса безсилої влади. Влади над тим, хто вже не може сказати ні. Мить, коли професія перестає бути професією, а стає задоволенням. Мить, коли думка вперше стає забороненою — і приємною в своїй забороненості.

Темрява в кутах кімнати ніби дихала разом із ним. І саме цієї ночі народилося його зло. 

Олексій нахилився над тілом, і вперше за роки роботи відчув — страх не перед мертвим, перед собою.

Коли він торкнувся її, у грудях щось здригнулося. Вона не пручалася, коли він увійшов. Олексій поволі нарощував темп, та вона мовчала. Він знав, що так буде, тому на задньому плані включив відео, де в головній ролі була Джессіка. Олексій вп'явся губами в її груди на яких було витатуювано дві змії. Джессіка не пручалась, вона дивилась наче крізь нього, тим часом Олексій вже був на грані оргазму, не зважаючи, що перед ним була порно-зірка, та внизу було вузько. Олексій кінчив прямо в неї, голова Джессіки повернулась вліво, на великому пальці правої ноги заворушився номерок. Причина смерті — передозування від психотропних речовин. Ще місяць назад Олексій дрочив свій член на порно з її участю. Тепер же вона лежала перед ним і що з того, що вона мертва? Він патологоанатомом. Він тут господар! Шкода, що вона не запам'ятає свій останній секс. 

Олексій відступив. Холод від тіла Джессіки ставав сильнішим. Олексій пішов та не почув шепіт з темряви:

- Гріх починається з погляду…

Гріх починається з думки…

Гріх починається з тебе…

Так продовжувалось протягом місяця. Нові тіла. Нові жінки. І ось одного ранку, коли Олексій прийшов на зміну, у коридорі стояли поліцейські. Серце впало у п’ятки. Догрався — подумав він.

- Доброго дня… — сержант Гузенко зам’явся, ніби слова застрягли між зубами. Певно зрозумів, що якось дивно звучить фраза добрий день у морзі. 

- Ви патологоанатом?

- Так. Що трапилося?

- Жінку… вбито дві години тому, - сержант відійшов в сторону, щоб Олексій зміг оцінити ситуацію. — Перевірте черевну порожнину. Є підозра що в неї щось видалили хірургічним шляхом судячи з свіжого шву внизу живота. Є свіжа операційна рана.. 

Олексій підійшов ближче. Лампа над столом спалахнула різким білим світлом. На тілі жінки, молодої, блідої, з волоссям, що розсипалося по простирадлу, нижче пупка тягнувся акуратний, занадто чистий шов — надто свіжий, щоб бути наслідком медичної процедури, і занадто технічний, щоб належати аматору. Олексій провів поглядом по лінії розрізу. Щось у цьому було неправильним. Дуже неправильним. Він натягнув рукавички. Руки тремтіли — не від страху, а від передчуття, наче тіло на столі мало йому щось «сказати». 

- Хто повідомив? — запитав він, більше щоб порушити тишу.

- Анонім, — сержант знизав плечима. — Сказав, що тіло залишено в під’їзді.

Обережно, з майже ритуальною повільністю, він розкрив краї шву. Під лампою зблиснула нитка. Рана виглядала щойно зробленою — ніби її накладали поспіхом, але рука була вправна.

Правою рукою він розширив собі доступ, вказівним і середнім пальцем він зайшов прямо туди. Член миттю встав. Поява поліцейського залишила страх бути впійманим. Пальцями ж можна. Усередині не було кровотечі. Не було інфекції. Не було нічого… зайвого. Тільки він хотів продовжити, як його пальці щось намацали. Це був папір — записка. Витягнувши знахідку, Олексій спочатку навіть не збагнув, що бачить. Лампочка над столом тихо мигнула. На жовтій у клітинку папірець темнів написаний кров’ю напис. «Я знаю». У животі в нього щось холодно перевернулося. Це послання не для поліції. Це послання для нього.

У нього пропала бажання приставити свій член тій, яка вже ніколи не відмовить. Олексій відступив на крок, але ноги підкосилися, і він присів поряд із столом, намагаючись дихати рівно. Виходить вбивця знає про його секрет, не просто знає. Він спостерігає.

"Краще бути збоченцем, ніж вбивцею," — пролунав у голові його власний голос. Гра тільки починається.

Тієї ночі він заснув лише на декілька хвилин. Та цього вистачило. Йому наснилася довга кімната, мов коридор пологового. На підлозі сиділи діти. Багато. Усі в брудних білих сорочечках. Усі повернуті до нього. Вони тягнули до нього руки. Тонкі, маленькі. Та обличь не було. Лише гладка бліда поверхня. Діти хитали головами синхронно, наче сперечалися з ним. А потім один із них підняв підборіддя — і на місці рота з’явився чорний шов. Хтось прошив його ниткою, щоб хлопчик ніколи не заговорив.

Він проснувся із криком, притиснувши долоню до власного рота.

Наступного ранку, коли Олексій прийшов на роботу, коридор моргу здавався іншим — занадто довгим, занадто тихим. Лампочки під стелею потріскували, немов хтось постукував по склу зсередини. 

Біля дверей в кімнату для персоналу висів, приклеєний скотчем старий церковний календар — якому вже років двадцять. З пожовклої сторінки на нього дивилось суворе зображення святого. Олексій зупинився лише на секунду, машинально ковзнувши поглядом по тексту. Спершу він прочитав це буденно, так, як читають випадкові слова на вивісці чи етикетці.

«Очі твої бачили мій зародок…»

Його пальці мимоволі стиснулися. Коридор зробився тихим настільки, що Олексій почув власне дихання — коротке, нерівне. Він перевів погляд назад на календар. І в ту ж мить щось змінилося. Літери на сторінці, здавалось, стали темнішими. Товстішими. Мокрими — як чорнило, що щойно капнуло. 

У коридорі почувся тихий звук — як приглушений схлип. Дитячий плач. Олексій завмер. Горло пересохло. Плач зник так само раптово, як і виник. Він знову подивився на текст та побіг далі очима.

«…і в книзі Твоїй усі вони були записані. І ті, яких не мало бути».

За його спиною щось тихо клацнуло — ніби маленька ручка торкнулася металевої шафи. Олексій різко обернувся. Порожньо. Лише холод, та слабке мерехтіння світла над порогом секційної.

Коли він знову повернувся до календаря, рядок був знову один. Без продовження.

«Очі твої бачили мій зародок…»

І тоді коридором прокотився звук дверей — різкий. Олексій здригнувся. Відлуння пройшлося по стінах. На порозі стояли двоє поліцейських.

- Пане Олексію? — старший з них підняв брову. — Нам треба поговорити. Це щодо… вчорашньої жертви.

Поліцейські підійшли ближче. Старший розгорнув папку.

- Ми отримали попередні результати. Є одна деталь, яку ви певно вже знаєте.

Погляд його став важким. — Зробила аборт. Нещодавно.

У цей момент лампочка над дверима моргу спалахнула й затремтіла. Олексій закляк.

Поліцейський продовжив, не помічаючи, що Олексій з кожною секундою блідне:

- Клінічні дані підтверджують: вона… приховувала це. Ми мусимо встановити, чи це має зв’язок зі справою.

Олексій на мить закрив очі, відкрив — поліцейські все ще стояли поруч, дивлячись на нього насторожено.

- Ви в порядку?

- Так, — збрехав він. — Просто… важкий ранок…

Протягом місяця з’явилися ще дві жертви. Обидві — жінки приблизно того ж віку, що й перша. Обидві — з однаковим, майже ритуальним збігом: за кілька тижнів до смерті вони зробили аборт. 

Причини смерті різнилися: одна задушена, інша — вбита ударом тупим предметом. Олексій відчував: щось одне стоїть за всім цим. Щось, що рухається поза межами логіки.

У першу ніч після надходження другої жертви він знову чув дитячий плач. Слабкий, уривчастий. І щоразу, коли Олексій намагався прислухатися, звук ніби тікав, ховався за стіною, у вентиляцію, у темряву. Морг після опівночі занурювався в абсолютну тишу, тільки компресори холодильних камер рівномірно гуркотіли, ніби велетенські легені неощадливої машини.

Ще через місяць, привезли четверту жертву. З цим тілом стало ще гірше. Олексій був певен, що відчуває запах дитячої присутності — легкий присмак молока, яке давно скисло. Він знав, що його мозок інколи витворяє дивні трюки. Але цього разу… цей запах ішов нізвідки й всюди одночасно. 

«Мені здається… це просто мені здається…» — повторював подумки, але тіло не вірило розуму: волосся на руках піднялося дибки, плечі стиснулись. Він обернувся, очі звикали до тьмяного світла лампи над столом. І тоді — за спиною, між рядами металевих шаф, щось ворухнулося. На секунду тиша розсіклася дитячим сміхом. Невинним і крихким, але водночас чужим і крижано холодним. Він скрикнув подумки, розуміючи, що в морзі немає нікого, окрім нього і тіла. Олексій зробив крок назад. Тіні в кутках ніби набрали форми — маленькі, нерухомі постаті дітей без обличь. Він бачив, як вони повільно тягнуть руки до нього, шепочуть, хоча в кімнаті не було жодного звуку, окрім дзижчання лампи. Морг більше не був порожнім. 

Олексій ніяк не міг второпати сенс того послання, яке вбивця залишив у записці. Фраза «Я знаю» в’їлася в мозок, немов паразит. 

Після цієї знахідки в нього перестав стояти на мертвих, а трахатися хотілося все рівно. Темна частина, якій він раніше дозволяв виходити лише в стерильній, мертвій безпеці моргу, раптом втратила свою силу. 

Олексій думав про клуб, про темні кутки, де можна загубитися, але лише уявив натовп живих тіл — і його шлунок скрутило. Він боявся живих. Мертві були простішими, тихішими, не вимагали від нього жодного слова.

Врешті він вибрав найменше з двох зол — повію. З нею все закінчилося швидко, механічно. Вона вийшла, навіть не попрощавшись, а він залишився сидіти в темряві на ліжку, дивлячись їй у слід.

«Чи буде п’ята жертва?» — подумав перед тим, як заснути та відповідь уже чекала на нього наступного ранку. На роботі — на тому самому металевому столі, на якому він звик бачити тишу — лежало нове тіло. Бліде, ще не встигле охолонути повністю. Риси обличчя були викривлені в застиглій гримасі несподіванки, ніби смерть наздогнала її в той момент, коли вона саме відкривала рота, щоб щось сказати. Іронія — це теж була повія.

Поліцейські стояли надворі біля входу в морг, тримаючи по чашці дешевої кави. Їхні приглушені голоси лунали крізь прочинене вікно. 

Він повернувся до тіла. Ще одна з тих, що позбулися ненародженого, це було ясно й без попередньої експертизи.

Олексій вирішив вимкнути тишу. 

- Можна спитати? — звернувся він до сто кілограмового патрульного, який худими пальцями лівої руки забирав соплю з правої ніздрі. Палець рухався так повільно, ніби поліцейський зважував кожен міліметр цього «трудового процесу».

- Ну, питай, — промимрив той, не піднімаючи очей.

- Ця теж робила аборт?

Поліцейський пирхнув і нарешті глянув на нього. В погляді було щось на кшталт відрази.

- Який ти спостережливий, — протягнув він.

- А ви вже знаєте, хто вбивця? — спитав Олексій тихіше, ніж планував. — Чоловік чи жінка?

- Хрін його знає, — поліцейський різко відмахнувся, — Чому ти взагалі пристав з питаннями?

Він витер об форму те, що хвилину тому дістав із носа, і пішов до машини, залишаючи за собою відчуття гидоти. Дверцята авто грюкнули так, що звук відбився від стін моргу і повернувся до Олексія, як глуха хвиля. 

Олексій дивився на покійну. Вчора жива повія за 1200 гривень… сміялась нервово, криво фарбованими вустами. А сьогодні — мертва і повністю безкоштовна. Бонус. 

На столі лежала жертва. Її шкіра була матова, холодна, але в певному ракурсі лампи складалося враження, ніби груди ледь… піднімаються. Як невидимий подих. Олексій відчував, як штани стали тіснути у районі паху.

Олексій примружив очі. Тіло було нерухоме. У своїй голові Олексій почув чужу фразу:

- Твоя черга.

Він ковтнув, але горло пересохло. Холод пробігся потилицею. Це просто втома, сказав він собі. Це просто тіло. Просто труп. Просто ще одна жінка…

Морг наповнився відчуттям, ніби хтось щойно вийшов із-за його спини. І стоїть. Мовчить. Чекає. Олексій обернувся. Позаду — пусто. 

Раптом йому прийшло SMS-повідомлення з невідомого номера.

«Повечеряємо сьогодні?»

Екран телефона мигнув холодним блакитним світлом і згас, залишивши в темряві кімнати відчуття чогось стороннього. Олексій довго дивився на повідомлення. Телефон озвався знову. Повідомлення складалося лише з адреси ресторану:

«Богоявленська 39»…

Вона дивилася на нього, тримаючи в лівій руці бокал червоного вина. Світло лампи ковзало по вигинах келиха, змушуючи вино виглядати темнішим — наче густа кров, що давно згорнулася. 

- Отже, ти хочеш, щоб я через базу шукав тобі потенційних жертв? — голос Олексія прозвучав глухо, ніби хтось говорив за нього з глибини води.

Вона посміхнулась. Губи ворухнулися — обережно.

- Так. А я буду берегти твій секрет, — її чорне волосся повільно сповзло на плече, немов тінь, що змінює форму. Зелені очі виблискували — не від світла, а від чогось холодного, внутрішнього. 

Олексій боявся не того, що його спіймають. Він боявся залишитися без того, що давала йому робота. Влада над тишею. Влада над мертвими. 

- Навіщо це тобі? — спитав він, але відчував, що відповідь йому не сподобається.

Вона зробила ковток вина, посміхнулася. 

- Питання зараз ставлю я. Отже, домовились? — У нього пересохло в роті.

- А в мене є вибір?

Вона нахилилася трохи ближче. Він відчув запах її шкіри — солодкий, теплий.

- Вибору немає тільки в ненароджених, — сказала тихо, майже шепотом.

Вона відкинула голову й одним рухом допила келих та поставила на стіл й пішла. За нею потягнувся аромат її парфумів — солодких, як гріх. Він тримався в приміщенні так довго, що здавалось, ніби вона все ще стоїть поруч, просто за його плечем. Олексій залишився сам на сам із її бокалом, на якому видніли сліди її вуст. Червоний завжди пасував смерті. А сьогодні він пасував їй особливо.

На щастя для себе — і на нещастя для нових жертв — Олексій знав гінеколога, яка робила аборти. Знав і про її старий, потріпаний зошит у нижній шухляді, у якому жовтів список «потаємних» операцій. Пальці тремтіли, коли він гортав сторінки. Не від страху. Від відчуття, що переступає поріг, після якого не повертаються.

Прізвища, дати, короткі примітки. Без обличь. Саме це його найбільше дратувало. Безликість. Якби були фотографії, все було б простіше. Можна було б одразу відчути, хто з них стане… наступною на столі. Вибір був би чіткішим. А так — це було схоже на лотерею смерті.

Першою у списку стояла Гальчук Віра, 27 років. Він перечитував це ім’я кілька разів — як заклинання. А через два дні її холодне тіло вже лежало у нього на столі, в яскравому світлі лампи, яке завжди робило шкіру мертвих надто штучною, надто пластмасовою. Її смерть стала шостою у невидимому ланцюгу, який слідчі назвали справою «гінеколога». Слідчі вже зрозуміли: всіх жертв об’єднували аборти. 

Він став співучасником маніяка. Кожного разу, коли він торкався чергового тіла, йому здавалося, що воно знає. Що очі, закриті під час процедури, насправді стежать за ним крізь повіки.

… Вісім тіл. Вісім. І кожне з них тепер було частиною тягучої, липкої темряви, яка повільно вбиралася в стіни моргу, в його руки, в його думки.

Маніяк не просто вбивав. Він грався. І Олексій відчував, що стає не спостерігачем, а частиною цієї гри…

- Дев’ята має бути особлива, — сказала вона йому тихим, але упевненим голосом. — Знайди ту, хто сама спровокувала собі викидень.

- І як я її знайду? — голос зрадницьки затремтів.

- Це вже твої проблеми, — відповіла вона і він відчув, як вона посміхнулася у слухавку.

У ту мить він раптом згадав: дев’ять — останній місяць вагітності. Місяць перед народженням.

Олексій відкрив ноутбук і почав шукати потрібну йому інформацію. Але що б він не вводив, які б бази не перевіряв, які прізвища не зводив у таблиці — щоразу екран на мить мигав темним, і на чорному тлі він бачив ледь помітну, нечітку цифру дев’ять. Спершу він списав на втому. Потім — на збій монітора. Але цифра з’являлася знову і знову, інколи змінюючись на… інше.

В один момент на екрані з’явився силует. Маленький. Зігнутий. Як плід на ультразвуку. Промайнув — і зник. Олексій вимкнув ноутбук.

З горем пополам він знайшов її. Ту саму, «особливу». Історія про те, як вона кинулася під машину, розліталася новинами. Телеекрани миготіли кадрами з місця події: зім’ята сумка, розкидані жіночі речі, шматок асфальту. Навіть на «плюсах» у ТСН про це сказали майже урочисто. Люди люблять трагедії, думав Олексій, особливо ті, що їх не стосуються.

Він дивився на екран і відчував дивне, липке полегшення. Не радість — ні, щось гірше. Схоже на відчуття, коли закриваєш важкі двері й вперше за довгий час чуєш тишу… Задоволений собою, він повернувся після зміни, скинув одяг на стілець, і ліг спати.

Квартира була надто темною — лампочку в коридорі давно треба було поміняти, але він відкладав це вже тиждень. Зрештою він заснув.

Прокинувся Олексій від телефонного дзвінка. Екран тьмяно світився у темряві — невідомий номер. Її номер. 

- Чого тобі? Я все зробив, — пробурмотів він, витираючи сон з очей.

- Увімкни новини.

Олексій намацав пульт, увімкнув телевізор — у кімнаті спалахнуло синювате світло. На екрані журналістка говорила про вбивство. Про дівчину, яку позавчора її власний чоловік штовхнув під авто, тепер знайшли мертвою. 

- Ти мені збрехав, — тихо сказала вона. — А я не можу піти проти своїх принципів.

Потім — короткі гудки. Олексій сидів кілька секунд нерухомо, поки від холоду в животі не потемніло в очах. Потім різко підвівся, одягаючись буквально на ходу. Його пальці тремтіли, коли він заводив авто.

Вулиця Коперника 29 була залита променями світанкового сонця. Того вечора він все ж таки простежив за нею. Під’їзд зустрів його запахом сирості. Піднімаючись на другий поверх, Олексій з кожним кроком відчував, як у грудях наростає порожнеча. Двері її квартири були на пів привідчинені.

Мить він просто стояв, вдивляючись у щілину, — бо йому здалося, що звідти хтось дивиться на нього. Пальці торкнулися дверей, і ті самі собою повністю відчинилися, видавши тихий стогін старих завіс. Коридор був темний. Проте в темряві були контури. ЇЇ контури. Вона висіла в зашморгу прямо навпроти нього, ледь погойдуючись, як маятник. 

Олексій зробив крок — і підлогою пробігло тихе потріскування, ніби дошки зреагували на його присутність. Він підійшов ближче, простягнув руки, обійняв її ноги. Шкіра була ще тепла. По щоці прокотилася сльоза.

- Вибач… Вибач мені…

Він зняв її із зашморгу — її тіло впало йому на руки занадто легко, ніби всередині вже нічого не залишилося. Поклав її на ліжко, акуратно, як дитину, і накрив ковдрою. Обличчя жінки було спокійним. Коридор скрипів.

Десь у темряві наче прошелестіло: «…ти мені збрехав…»

Зробив крок уперед. Лише тепер він помітив деталь, яку не відзначив раніше: у її долоні щось було затиснуте. Маленький зім’ятий клаптик паперу. Він нахилився, обережно розтиснув її пальці — немов боявся розбудити. Папір ніби зберігав у собі останнє її тепло. На ньому було кілька коротких, поспіхом написаних рядків:

«Якщо ти це читаєш… значить, я не змогла сказати цього вголос. Ти мене не пам’ятаєш — і це правильно. Ми вчилися разом в інтернаті. Тоді ти був іншим. Тоді ми всі були іншими.»

Його пальці мимоволі стиснулися. Сіра, довга їдальня, запах кип’яченої капусти й старих підносів. Табурети скриплять по лінолеуму, і це єдиний звук, доки вихователька розливає суп. Він сидить у кутку, відгороджений від інших, як завжди. Більшість дітей, тут не мали з’явитись на світ, або від них відмовились батьки.

Тоді двері тихо відчиняються, й дівчинка заходить — маленька, худенька, з книгою, затиснутою в руках так міцно, ніби вона була єдиним щитом у світі. Він бачить це й, сам того не розуміючи, відсуває табурет поруч із собою.

Не всміхається — просто мовчки дає місце. Вона спочатку нічого не каже. Лише ставить свою тарілку поруч. Уперше за довгий час її ніхто не штовхає. Потім — тихе, майже нечутне:

- Можна тут?..

Він знизує плечима. І це єдиний момент за весь час у інтернаті, коли самотність покинула його.

Кліпнув — і минуле впало назад у темряву. Записка все ще була в його руках. Далі текст ставав нерівнішим, наче її рука тремтіла:

«Я довго думала, написати чи ні. Я не шукала твоєї таємниці. Натрапила на неї випадково. У морзі… коли привезли тіло моєї подруги. Я побачила там те, чого не мала бачити. Побачила твоє ім’я в документах… і зрозуміла, хто ти є насправді.»

Він завмер. Всередині щось холодно стиснулося, але не від страху — від того, що пазл, який він колись викинув із пам’яті, раптом зібрався сам.

«Я не розповіла нікому. Не тому, що боялася тебе, а тому, що колись ти був єдиним, хто поставився до мене як до людини.»

Фіранка знову здригнулась від пориву вітру. Він стояв, дивлячись на папір, який раптом важив більше, ніж будь-які слова, що він чув за останні роки. Записка тремтіла в його руці. Через мить він її кинув додолу. Олексій притиснув долоню до вуст жінки. Тиша була абсолютною.

- Нічого, тепер ми будемо разом. Ти зберегла мій секрет — я збережу твій. Тиждень по живемо в тебе, а потім переїдемо до мене. Дочекайся мене. Сьогодні… сьогодні у нас буде перша ніч, — прошепотів він.