Калейдоскоп Ембер

Де закінчується життя?

І починається смерть?

В Ембер була своя теорія із цього приводу.

В Ембер взагалі було багато теорій.

Вона завжди знала, що й коли відбудеться…

Дік докурював останню самокрутку, сидячи на чорній землі і притулившись до моторошного розлогого дерева, схожого на дивну суміш дуба з вербою. Блакитка, яку він повільно і глибоко вдихав, робила його тіло майже невразливим до болю і водночас надзвичайно загострювала розум. Світ навкруги ставав двокольоровим як ціанотипний відбиток. А страх провалювався на самісіньке дно свідомості.

Дік жодного разу не глянув на тіло, що лежало за кілька метрів. Вимазані чимось чорним і липким, посинілі та понівечені рештки важко було назвати жінкою. Але це була саме вона. Нерухомий холодний труп, що витріщився порожніми очима в темне небо. Емі хотіла б заплющити їх, та не наважувалася підійти. А Діка це зовсім не турбувало.

Вогник на кінчику його самокрутки тлів, спалахуючи в сутінках із кожною затяжкою. Їм треба було рухатися далі. Дік підвівся на ноги, підхопив невеликий рюкзак і майже нечутно кинув:

— Пішли.

Емі кивнула, але зволікала. Оглянулася на труп, зробила крок до нього, потім ще один. Вогка, поросла травою земля, просідала під ногами. Емі мала вчинити правильно, віднайти трохи спокою… Для самої себе. Зберегти краплину світла в цьому мороку. Вона зупинилася на відстані витягнутої руки, охоплена сумнівами. Дік уже зник із поля зору, а отже, варто було поквапитись. Дівчина нахилилася ближче й завмерла. Нерухомий порожній погляд Мертвої більше не був спрямований у небо, а вп’явся просто в неї.

Пастка з дзвінким ляскотом закрилась, але Емі цього не почула. Спокій мʼяко огорнув дівчину, заглушаючи гуркіт її серця та уривчасті вдихи. Мертва здавалася такою знайомою, її поклик таким важливим. За край свідомості Емі чіплялися уривчасті думки… Повітря застигало в грудях важким, задушливим туманом… Тіло заклякло…

— Я ж, до біса, сказав тобі: пішли! — Дік лютував, коли схопив Емі за руку й потяг до високих дерев. — Там би і здохла, — різко виплюнув він.

Дівчина ледь встигала переставляти ноги, усе ще відчуваючи на собі скляний погляд, та руку, що стискала грудну клітку.

— Вона… не… — її тихий голос потонув у протяжному витті не людських голосів, навіть не вовчих. Червоний Туман був зовсім поруч.

— Заткнися.

Чоловік зупинився біля того дерева, де сидів раніше. Його рухи видавали поспіх, коли він спритно видерся на нижню гілку і простягнув дівчині руку. Емі вчепилася в гарячу долоню. Від дотику холодні пальці поколювало й пекло. Але, зціпивши зуби, вона терпіла. Минулого разу вистачило, аби запам’ятати: ніколи не можна відпускати руку Діка, інакше помреш. Усе в цьому темному й моторошному лісі прагнуло її вбити.

«Парадокс, — думала вона, хапаючись за найближчу виїмку в товстій, непробивній корі. — Якщо це пекло, то хіба я можу померти ще раз?».

Жодна з її теорій не передбачувала такий варіант. Навіть Дантові кола були далекі від її уявлень про життя. Наприкінці мав би бути кінець. Ніщо. Повернення до першоджерела. Тому звідси мав бути вихід.

Вердуб-дерево височіло над землею, врізаючись у чорне небо гострими піками, розгалужуючись у різні сторони, наче хотіло дістатися до сонця через пітьму. До вершини ще було дуже далеко чи, майже близько. Розрізнити було неможливо, бо чим вище вони дерлися, тим густішою ставала темрява. Ембер навчилася не боятися, запускаючи руку в чорну імлу; навчилася не кричати щоразу, коли під пальцями опинялося щось слизьке, огидне або живе; навчилася не звертати уваги на біль, укуси чи кров, що сочилася з пораненої долоні; навчилася заплющувати очі й уявляти собі, що завгодно, тільки не це місце.

«Схопитися, підтягнутися, залізти, — повторювала вона. — Схопитися, підтягнутися, залізти».

— Тут, — Дік зупинився.

По тиші проповз тонкий скрегіт металевої блискавки. Мить і чоловік потягнув дівчину вниз, змусивши сісти на широку горбисту гілку, спиною до себе. Емі не знала точно, що він дістав із рюкзака. Можливо, це був ніж, яким їй за потреби переріжуть горло. А, можливо, оберіг, який буде захищати їх наступні декілька годин. Вона не хотіла знати. Уперше в житті пошук відповідей був останнім, чого прагнула Емі. Зараз головне — зігрітися. Якби вони вилізли вище, то могли б замерзнути раніше, ніж Червоний Туман зникне. Це все. Крапка.

Дік дихав глибоко, рівно і спокійно. Кожен його гарячий видих обпікав шкіру Емі. У цій близькості все було неправильним, відразливим, таким, від чого в ній народжувалося дике бажання люто терти вухо й шию, аби тільки не відчувати на собі черговий подих. Але, зціпивши зуби, вона терпіла. Емі не знала, що гірше: залишатися в обіймах Діка чи самій обпертись об стовбур. Не треба було заплющувати очі, щоб в уяві малювався липкий, клейкий дерев’яний сік, який повільно сповзає по корі й огортає її в білий кокон. Заснути та застигти, як крихітна комашка, спіймана в каплю смоли, було одночасно і страшно, і спокусливо.

— Вона прийде по тебе. — Дік більше не злився, його голос звучав сухо. Руки тримали міцно.

— Як зомбі? — У цій суцільній темряві Емі дуже чітко уявляла, як Червоний Туман торкається мертвої дівчини, проникає в неї, заволодіває тілом.

— Як смерть.

— Чому? — Вона здригнулась. — Чому зараз…

— Бо ти торкалася її. — Дік ненавидів цю невинність. Таку чисту, сповнену дитячою вразливістю. Іншим доводилось дорого платити, щоб такі, як вона, могли жити у своєму рожевому світі.

— Ні. — Дівчина спробувала розвернутись і подивитися чоловікові в обличчя, але натрапила на суцільну темряву — ніяк не могла звикнути, що на цій висоті взагалі нічого не видно. — Я лише підійшла, щоб…

— Ти тримала її за руку, — перебив він. — Прикладала до грудей, ось сюди, — і поклав велику долоню просто навпроти серця. На тонкій тканині жовтої футболки Емі залишився чорний слід. Вона замовкла, ковтаючи гірку жовч, що піднялась зі шлунку разом із нудотним позивом.

— Вона прийде по тебе. — Дік більше не злився, він залякував її до смерті.

***

Повстала Мертва сиділа зверху і притискала Емі до землі, схопивши за обидві руки. Вона шалено клацала зубами і вила, немов зграя вовків. Чорна смола — в’язка, місцями волога, місцями суха — вкривала її шкіру, та сочилася із глибоких ран.

— Дііііік! — Ембер волала зі всієї сили. Мотиляла головою зі сторони в сторону та брикалася. Високо підіймала ноги. Вигиналася, щоб скинути із себе неймовірно важкий і сильний труп. Шалено смикала руками. Але нічого не допомогало. Мертва тримала міцно.

Ліворуч щось зашипіло й ужалило її в щоку. Раз. Другий. Третій.

Дівчина зірвалася на нестямний крик. І кричала, поки з рота, крім хрипів, більше нічого не виривалося. Якесь комахоподібне, розміром із чоловічу долоню з гострим жалом, знову зашипіло й націлилося їй у лице. Слабка й налякана, Емі відчула, як Мертва відпускає руки, і швидко відкинула комаху подалі. За секунду чорні пальці стиснули її горло. У порожніх очах Мертвої спалахнув червоний вогник. Він керував нею, породжував спрагу. Ембер вчепилася в смоляні задерев’янілі кисті.

Вона не пам’ятала жодної молитви, не знала жодного бога, до якого можна було б звернутись. У цьому клятому місці її єдиним богом був Дік. Дік… Мовчазний та жорстокий, абсолютно нестерпний, проте єдиний, хто рятував її кожен раз. Емі хотіла б уявити щось інше: рідний дім, сонце, тепле зелене літо. Хотіла просто відчути наближення кінця і заспокоїтися. Але були лише страх і жахливе обличчя Мертвої. Слиз стікав з її розкритої кликастої пащі на щоки та потрапляв Емі до рота. Жахливий сморід гнилої плоті заповнив ніздрі. Повітря бракувало. Світ тьмянів…

Дік схопив Мертву ззаду за сухе волосся та потягнув, піднімаючи із землі разом з Емі. Пролунав хрускіт, за ним моторошне пронизливе виття. Хватка на її шиї ослабла, і дівчина безвольно впала, вдарившись головою. У вухах стояв дзвін, витискаючи звуки боротьби на далекі кілометри. Емі слабо кашляла, лежачи на землі щокою в холодній калюжі. Зір повільно прояснювався. Перед нею стояло комахоподібне, воно тихо та безперервно шипіло. Безліч величезних парних очей стежили за дівчиною. Вона могла бачити своє відображення в них. З десяток Ембер Моріссон у чорному калейдоскопі.

Звідкись із черева комахоподібного повільно висувалося гостре жало, товсте й міцне, мов сталевий шип. Емі здригнулася, коли побачила інших. Потвори парами виповзали з-під землі. Вона спробувала підвестися, спершись на руки, але в голові запаморочилося. Зреагувавши на рух, комахоподібні разом завмерли й подивилися на неї, наче скеровані одним розумом. Дівчина затамувала подих і швидко озирнулася по сторонах.

Праворуч Дік відчайдушно боровся з Мертвою. Вони кидались один на одного в смертельних спробах розірвати супротивника на шматки. Здоровенним ножем Дік раз за разом розсікав Мертву, але з її спотвореного тіла хіба що бризкав темний слиз. Ліворуч, метрах у пʼятидесяти, височіло прекрасне біле дерево. У сонячному світлі воно б сяяло, мов дзеркальна вода. Ембер обрала його. Вона підвелась і побігла щодуху, долаючи біль та жах. Кожний крок віддавався гуркотом у голові.

Логіка підказувала, що ці бридкі жуки вміють літати та повзати по стінах. Надія: що їх маленькі лапки не витримають вагу величезних тіл. Рятівне древо ставало все ближче. Ембер почала розрізняти маленькі гілки з продовгуватим закрученим листям. Тонкі тріщинки на корі. Вибоїни й розломи. З яких щось повільно виповзало. З’являлися чорні лапи. Круглі тіла. Шипи.

Дівчина зупинилася. Потвори падали зі стовбура дерева, як жолуді з гілок дуба. З глухим стуком. Збиралися докупи і починали шипіти. Цей звук накривав Ембер куполом, притискаючи додолу. Комахоподібні повільно наближались і спереду, і ззаду. Емі відчула, як щось заповзло їй під джинси й піднімається по лівій нозі. Вона почала стрибати та витрушувати його, аж раптом до шкіри ніби притиснули розпечене металеве тавро. У лихоманці вона смикнула джинси вгору, щоби побачити жука, який своїм гострим шипом впився в ногу, забираючись під шкіру. Який несамовито вгризався в кістку, міцно вчепившись лапками.

Ембер стиснула його черево і спробувала відірвати від себе, але ні… Не змогла. Вона не могла його витягти! У руках зовсім не залишилося сил. Біль хвилями пронизувала тіло. Серце пропустило один удар. Другий. Третій. Емі загарчала й, шкутильгаючи, кинулася до Діка. Нехай краще її прикінчить Мертва, ніж зжеруть заживо. Щиколотку майже паралізувало. Вуха різало безперервне наростаюче шипіння. Дік уже був поряд, кидав на землю холодне тіло. Він пішов їй назустріч, ступаючи по огидних тварюках, яких хвилину тому навіть не було поряд. Топтав їх важкими чоботами й щось казав. Емі точно знала, що чоловік говорить із нею, але не чула.

Дік схопив її за плечі й затряс. Комахоподібні повзли по ньому, просуваючись від ніг до спини, грудей. Вона не розуміла, чому він не струшує їх. Чому нічого не робить. Поки не підвела погляд і не побачила шип, що проростав із його горла, під підборіддям. Обличчя Емі перекосив жах. Паніка і страх досягли межі, і дівчина заверещала.

Дік грубо вилаявся і ударив Ембер по обличчю, залишивши на щоці червоний слід. Крик урвався.

— Прийди до тями! — гаркнув він.

Та дівчина не реагувала, тож чоловік сильно стиснув її щоки. Потім запхав два пальці до рота й тиснув на корінь язика, поки не відчув, як перший блювотний позив скрутив її тіло. Він нахилив голову Емі вниз, міцно тримаючи за волосся.

— Не дивись, — попередив Дік, коли вона стихла. На землі утворилася калюжа чорного живого слизу, який раніше вкривав тіло Мертвої.

Дівчина слухняно замружила очі і відвернулась. Біль у нозі зник. Дік виглядав як завжди — лише пораненим і побитим. Шипіння стихло. Вона зробила крок уперед і задерла джинси, щоб переконатися напевне.

— Нічого не було, — хрипко прошепотіла вона.

— Мертва була, — Дік указав рукою на купу кісток та гнилого мʼяса. Його погляд ясно свідчив, що Ембер перейшла важливі кордони.

Слабкість повністю накрила дівчину, і вона впала на коліна. Її трясло, на язиці стояв огидний присмак гнилі. Голова розколювалася. Тіло ладне було розсипатися на уламки.

— Нам треба забиратися, — скомандував Дік.

— Я не можу…

— Мені начхати.

Чоловік пройшов повз і попрямував до того самого дерева, з якого раніше виповзали комахоподібні, але тепер його стовбур був ідеально гладким і рівним. Ембер з останніх сил підвелась.

«Чи зжерли б мене жуки, — думала вона. — Чи, може, я б померла від страху?»

Але відповідь не мала значення, більше Емі не гляне на жоден труп. Образ перетвореної на смерть Мертвої досі стояв перед очима. Ембер жива й дістанеться до Озера. А Дік витягне їх звідси. Залишилося ще трохи.

***

Скільки часу треба, щоб звикнути до жахіть? Після зустрічі з Мертвою Ембер вистачило шість днів. Трохи менше тижня пішло на те, щоб її мозок знов почав складати теорії і знаходити закономірності у всьому, що відбувалось. Порядок мав існувати в будь-якому світі, навіть поза межами свідомого сприйняття.

— І це воно? — Ембер дивилася на рівну гладінь темного бордового водоймища.

Вона сподівалася на воду. Нормальну. Можливо, не сильно чисту. Але синю. У темному лісі їх не переслідували голод чи спрага, та зробити ковток холодної води видавалось таким жаданим.

— Так, — важко було сказати, чи Дік бачив озеро вперше, чи, може, сам народився з нього, як, напевно, народжувались усі місцеві чудовиська.

Ембер окинула поглядом ближній ряд дерев, який переходив у смугу сірого піску. Стояв полудень. Від ранку чи вечора його відрізняло не сонце в небі, а менша концентрація пітьми в повітрі. Дік першим зайшов у воду. Піднявши руки, він упевнено просувався вперед, поки не занурився по пояс.

— Гадаєшь, чудовиська памʼятають своє попереднє життя? — Голос Ембер був тихим та пустим.

Дік мовчав. У його світі такі питання не мали значення. Як і самі чудовиська — просто перешкоди на шляху до цілі. До очищення. У першу зустріч він сказав Ембер, що вони в Мороку. У світі між іншими світами. А Ембер — ключ, який відчиняє двері назовні. Дівчина не вірила йому, але нікого іншого не було. Серед усіх чудовиськ цього місця, Дік виявився найкращим. Вона посміхнулась своїй думці і присіла біля крайки води. Занурила в неї руку, запевнившись, що це кров.

Ембер майже раділа, що сьогодні все закінчиться. Це буде її останнє випробування. Вона подивилась на свої чорні нігті, подертий одяг, диряву жовту футболку з написом «Brain is the new sexy». Така дурня… Із далекого-далекого дому. Тепер Ембер знала все, що відбудеться далі, крім одного: куди вона потрапить після. Після того, як стане чудовиськом…

Вʼязка вода збиралася стіною на шляху Ембер. Робила її ноги важкими, а кроки короткими. Дік терпляче чекав. Спокійно й тихо, як ніколи.

— Гадаєш, я прийду за тобою? — запитала Ембер, стаючи навпроти.

— За мною? — Дік не міг або просто не хотів вловлювати нитку її думок.

Дівчина ледь стримала сумний сміх. Потім поклала руку йому на щоку й зазирнула в лице. Як не дивно, очі в чоловіка були блакитні.

— Коли вбиваєш світло, Дік, — впевнено промовила Ембер, — народжується чудовисько.

Чоловік сіпнувся, але швидко взяв себе в руки Крихітне дівчисько таки змогло його здивувати. Приємний сюрприз наприкінці шляху.

— Ти врятуєш нас обох, Ембер, — збрехав він, уперше назвавши її на ім’я.

— Зроби це швидко, — востаннє попросила вона. — Я не хочу повільно захлинутися в чужій крові…

Чоловік кивнув, але знав, що не виконає це прохання. Її життя мало стати частиною цього озера. Озеро мало забрати належне.

Дік нічого не відчував, занурюючи Ембер у водойму, дивлячись у її величезні гарні сіро-зелені очі. Вона майже не пручалась. Це місце втомило їх обох. Висмоктало всі сили. Усю стійкість. Але Дік витримав. Він приніс жертву й тепер повернеться додому. Боги завжди були до нього прихильні, ще за життя. Можливо, Ембер теж продовжить свій шлях, або назавжди залишиться на дні власного вівтаря. Та Дікові було байдуже. Навіть, якщо вона стане чудовиськом і буде пересідувати його, як смерть.

Із чорного неба на Діка полилося світло, коли він уже випускав бездиханне тіло з рук. Світло ставало дедалі яскравішим, заповнюючи Озеро й галявину поряд. Воно простягнулося до дивних дерев, торкнулося трави, потворних істот, що опинилися поблизу, а потім різко згасло, забравши із собою чоловіка.

Ідеально рівна поверхня бордового озера в самому центрі темного лісу залишилась недоторканною.

***

Дік докурював останню самокрутку й дивився на дівчину. Нарешті, він її знайшов. Така невинна, така довірлива і проста. Безкінечне світло, зібране в одній людині. Чоловік ніяк не міг повірити у власну вдачу. Але, якщо таке й могло статись, то тільки з ним. Він не знав: скільки провів днів у Мороку, як потрапив сюди і скільки ще витримає. Дік спав короткими уривками, намагаючись подолати чудовиськ і знайти вихід. Щоночі йому снилися жахіття: страшні потвори й місця, смерть, що дихає в потилицю, минуле й майбутнє. Але тепер, разом із нею, усе це закінчиться.

Боги завжди дарували йому знання, а зараз, дарували і шанс на спасіння. Він пожертвував для них достатньо світла, щоб стати безсмертним і нездоланним. Дік знав, що дорога до Озера буде довгою, небезпечною, і цілком можливо: Ембер помре десь на середині шляху… Але якщо ні… Якщо ні… то вона — стане ідеальною жертвою. Повернувшись назад він полюватиме на світло зі ще більшою пристрастю.

Дік затягнувся і перевів погляд на труп. Мабуть, хтось понівечив і утопив бідолашку в бордовому озері. Щоправда, незрозуміло, як вона опинилася тут. Але його це особливо не хвилювало. Чоловік знав, що довго дивитися на Мертву не можна, але щось у ній було знайоме, наче він розглядав власну жертву. Мініатюрне тіло, коротке світле волосся, і застиглий у погляді страх. Якийсь спогад промайнув у його памʼяті: і от перед ним лежала вже не Мертва, а Емі тонула в кривавій воді Озера.

Похитавши головою, Дік відігнав зайві думки. Зараз не час піддаватися темряві. Їм пора рухатися далі. Дік підвівся на ноги, підхопив невеликий рюкзак і майже нечутно кинув:

— Пішли.

***

Мотель на шосе Fv705, місто Хелл, Норвегія

Детектив Колін Андерсен зупинився на порозі невеликої ванної кімнати паршивого придорожного мотелю і затримав подих. Двоє його напарників прибули на місце злочину хвилин на двадцять раніше. Один із них стояв на єдиному білому острівці кахлю та робив знімки. Усе інше — підлога, стіни, дзеркало, шафки — було забризкане кров’ю.

— Що в нас? — беземоційно запитав детектив. Зробивши вдих, він звично придушив нудоту й уважніше оглянув усе довкола.

На кожній стіні та на дзеркалі були намальовані дивні, скоріш за все рунічні, символи. І крові було явно більше, ніж убитих.

— Два тіла, — відповів напарник. — Жінка. Згідно з посвідченням особи, яке ми знайшли в сумочці, Ембер Моррісон, двадцять п’ять років…

— Ембер Моррісон? — перебив Колін, натягуючи рукавички, і придивився до обличчя жертви. Її риси здалися йому знайомими, але після важкої ночі важко було згадати звідки. Коротке світле волосся, маленький ніс і пухлі губи…

— Так. — Ларсен перервав хід його думок, поплескавши ззаду по плечу, і простягнув якісь папірці. — Вона заходила до нас у відділок минулого тижня, памʼятаєш?

«Тооочно», — у думках детектива промайнули спогади. Ось він пропонує їй каву, питає, до кого вона прийшла. Дівчина усміхається, живо жестикулює руками та дзвінко сміється.

— Вона консультувала Нільсена в справі Язичника, — продовжив Ларсен. — Кажуть, покидьок перебрався до нас із Вестфолла. А місс Моррісон була просто одержима ним.

Детектив кивнув, глянув на пом’яті знімки: фото жертв, здебільшого жінки, малюнки з язичницькими богами, написи на неіснуючій мові. Типовий набір психопата. Колін перевів погляд на друге тіло. Чоловік.

— А він?

— Номер оформлений на Діка Асера. Ймовірно, це і є Язичник. Ми знайшли кілька порожніх каністр із кров’ю в комірчині, валізку з «інструментами» й пару дисків, — перерахував Ларсен. — Схоже, вона таки знайшла його. Ну… — Чоловік знизав плечима. — Або він її…

Два вимазані кров’ю обличчя дивилися одне на одного. Жінка напівлежала у ванні, одна її рука звисала з бортика, вимазані пальці сильно набрякли й посинілі. Чоловік лежав боком на підлозі, з його горла стирчало щось гостре. Андерсенові було важко розгледіти деталі зі свого місця. Погляд раз по раз повертався до опухлих, спотворених пальців…

— Де ж їм ще було зустрітися, як не в пеклі, га? — Ларсен сам засміявся зі свого жарту й вийшов із задушливого номеру мотелю.