Гримучий Трунар
Річка, з обох сторін затиснута схилами, виглядала як дно долини. З берега здавалась мілкою, зарослою очеретом і ряскою, але варта було заглибитись в переламане в сотнях місць русло, з ямами на зламах, в вузькі проходи між ними, прокопані вручну рибалками і мисливцями, то складалося враження глибини, в яку провалюєшся аж по саму потилицю, і чи активніше намагаєшся виборсатись, тим глибшою вона стає.
Ми виплили в обід. Андрій заскочив в човен і сів на лавку, я взяв в руки тичку і почав правити, направляючи ніс човна від берега в глибину очерету. Прохолодний вітерець приємно лоскотав розігріту на сонці шкіру.
Спочатку пливли по руслу, повітря було свіже і приємне, і вода приємно хлюпотіла по бортах.
Річка навколо нас була тепла, пахла намулою і сухим очеретом. Я витягував тичку, піднімав над головою, і з неї текла вода, разом з зеленою ряскою і болотом.
Андрій не міг правити. В нього тремтіли руки, і лице вкривала нервова червінь. Він сидів на носі човна і роздивлявся в всі сторони.
— Та ще рано, Андруха — повторював йому я — ми ше навіть на Глибоку не запливли, а вони аж за нею…
Він тільки відмахнувся.
— Сам знаю… Не розказуй мені тут!
Я і не пробував розказувати. Ми пливли на човні Андрія, по плесу річки, на якій він виріс, а я так, на літо приїхав. Батьки розводяться, а мене відправила на літо подалі, щоб під ногами не плутався.
Я ніколи не бачив Андрія таким. Він завжди перший кидався в бійку, і не побоявся влізти, коли якісь немісцеві хотіли набити мені морду. А їх було пятеро! Зараз його трясло, і мені теж було не по собі.
Човен хитнувся, і ледь не набрав води. Андрій сердито глянув на мене.
— Та акуратніше ти! Як я тебе вчив?
Андрій сидів, пригнувшись, склавши руки на колінах, так що гострі лікті стирчали в боки. Він нагадував величезний арбалет — з дубовим ложем спини, сталевими напруженими дугами рук і міцними, випнутими бичачими жилами шиї. А замість вістря стріл — вузькі очі з недобрим металевим відливом.
Я втягнув голову в плечі, і ногами вирівняв човна, обома руками, повільно, але впевнено, потягнув на себе тичку.
З одного боку, я його розумів. Ситуація ще та! Його батько, ще з кількома мисливцями, зібрались на відкриття сезону полювання. Пообвішувались патронташами, взяли консерв, хліба, самогону, і… Зникли. Вже п’ятий день нікого з них в селі не бачили, повернувся лише Дячик, але він був в повному неадекваті. Щось бурмотів, очі бігали. Намагались щось добути з нього, випитати, але марно — тремтячими руками руками Дячик залив в себе гранчак самогону, і завалився спати. Його мамка почала нас виганяти, погрожувала спустити собаку, з тим і пішли. А вже за годину подзвонив батя Андрія, сказав, що вони всі за Глибокою — і щоб Андрій плив туди. Сусіди і знайомі відмовились, бо нікому не хотілось мати справу з Баяном — так в селі називали батю Андрія, двохметрового бугая, який сутулився, як пес, але все одно був на півголови вищий за будь-кого в селі, з розмахом рук, як в середнього млина. Баяном його назвали, бо він коли зустрічав знайомих, то любив широко розводити руки для привітання. Тверезий Баян був впертий, а випивший ставав агресивно-впертим, тому не кожен наважувався ставати йому поперек дороги, тим більше коли він тримав в руках рушницю. Але для Андрія це все таки був батя. Тому він вирішив поплисти, і забрати старого додому, і я поплив з ним. Я відмовляв Андрія. Але він лише недобре скривився.
— Якщо засцяв, так і скажи… Можеш вертатись в свій Тернопіль, якщо не хочеш мені помагати!
— Побухає, і вернеться, чого ти псіхуєш?
— Бо він подзвонив, і сказав щоб я приплив, розумієш? Поміг може шось… Ну треба…
Андрій подивився на мене благально. Самому йому плисти не хотілось.
Тому ми зібрались, і випливли.
З Баяном попливли на відкриття полювання ще двоє — Петрович, колишній афганець, Лещик, з кулаками, твердими і круглими, як коняче копито, і такою самою круглою головою. Вони б швидко закрутили Баяну роги, але замість цього засіли десь там, за Глибокою, разом з ним. Це було зовсім не схоже на них — Баян міг забухати, і забити хуй, але не ці двоє.
— Чого ти? — Андрій помітив, що я усміхаюсь.
— Та так… Прикинь, зараз припливем на Глибоку, а там вже ціле плем’я… Побрали собі жінок з Глубічка… Бігають, яйцями баламбають… Обгорілі на сонці…
Андрій невесело всміхнувся.
— Тобі смішно… А мені мамка печінку виїдає вже третій день, батя нема, то вона за мене взялась. А тут батя дзвонить, каже пливи, бо треба забрати
— Що, так і сказав?
— Та якось так… Зв'язок хуйовий, сам знаєш.
Зв’язок хуйовий. Ага, точно-точно. Я глянув на інший берег. Серед безкінечних полів вверх випиналась гостра і тонка вежа, яка вночі світилась червоним. Поганий зв’язок на нашому замуленому Сереті? Я швидше повірю, щоб в центрі Тернополя можуть бути проблеми з покриттям, але не під самою вежою.
Ми відпливли вже далеко від берега. Вже не було видно нашої маленької пристані, лише піднімались вверх протилежні береги, ніби щелепи, з білими зубами сільських хат. З одного боку — Плотича, з іншого — Глубічок. Пропливли ще трохи — хати поріділи, і закінчились, пішли поля. Очерет, здавалось, виростав на очах, зелені вістря перемішувались з жовтими, і тичкувати треба було обережно, щоб не порізатися об них. Плесо закінчувалось. Андрій видивлявся вузький прохід, який мав би вивести нас на велике русло, і за кількома переломами річки ми випливали на Глибоку, а за нею — невеликий острівок, на якому мисливці облаштували собі імпровізоване стійбище.
— То трохи далі… — Андрій нахилився до води, напружено розглядаючи суцільну стіну очерету.
— Во… — крикнув він, і випрямив руку. Але я вже і сам побачив. Різко повернув човен в бік — щоб проскочити прохід, треба було розігнатись. Прохід був саморобний, і руки не доходили його розширити. Тому всі розганялись, щоб з плюскотом, з шурхотом човна по намулі проскочити, а потім, потичкувавши метрів двадцять по вузькому коридорі з очерету, виплисти на широке русло.
— Ну… — я широко усміхнувся до Андрія — Готовченко?
Ніс ковзнув по воді. В останню мить, я трохи присів, щоб зад човна занурився а ніс підскочив — так було легше проскочити — але пішло не так. Несподівано з лівого боку човен в щось врізався, і Андрія підкинуло. Він незграбно підняв руки, і майже вилетів з човна — я моментально кинувся на лівий борт, щоб вирівняти, але човен не піддався і ми практично шкереберть летіли вперед. Щось тверде дерло лівий борт. Андрій наліг на нього, і ми таки втримали човен, зачерпнувши води.
Я важко вдихнув, і присів на лавку. Під ногами хлюпала вода.
— Йоб тваю мать… — Андрій кинувся до борта, і почав ритись в намулі. Потім витягнув щось довге, відмив в воді — лопата. Звичайна, такою картоплю копають.
— Ні хуя собі… — здивована глянув я на знахідку — течією принесло…
— Ага… — Андрій глянув з під лоба — То спеціально ті підараси поставили, з Глубічка… Щоб ми до них на рибу не плавали.
— Та ну… На тебе і на мене? Чи може на Баяна і Лещика? Я сумніваюсь.
Андрій пожбурив палку в очерет, в бік Глубічка, засвистів і голосно крикнув.
— Підари! А вот хуй вам!
Я сів на лавку, а він взявся тичкувати. Андрій явно повеселів, хоча і тримав тичку трохи криво. Помалу пропихались крізь очерет, який стискав наш човник. Після пригоди з лопатою мені теж стало веселіше.
— Прибю старого… — бурмотів Андрій.
— Не треба було лопату викидати, помічне.
— О, чуєш, чуєш… Включи ту пісню, на телефоні, ну, ти ж маєш.
— Та я їбав, телефон витягувати. Вода кругом.
Андрій зупинився, сперся на мокру тичку, і витяг з кишені свій Соні Еріксон. Потім протягнув мені — а з невеликого динаміка вже пульсувала проста мелодія, яку підтримував ритм, ніби билось техно-серце. Шепіт, ледве чутний, і пумкаючий бас. Телефон аж вібрував від звуку, ще більше нагадуючи маленьке механічне серце.
Андрій пропихався вперед, проштовхуючи човен в ритм улюбленій пісні.
— Тільки добре тримай! втопиш — відкупиш! — вже зовсім весело крикнув він, а потім обережно виплив на русло. Поки ми протискались вузьким проходом, сонце заховалось за хмару, і вода рябила від прохолодного вітру. Але на широкому плесі плисти було легше, Андрій сів за весла, і широко загрібав.
Через два переломи русла — їх обов'язково було рахувати, щоб потрапити на Глибоку, бо пізніше від основного русла відходило два меньших, і над одним з них висіла довга суха гіляка — Андрій взяв тичку, бо річка зміліла, і весла почали плутатись в річковій кропивці.
Під стіною очерету, з боку Глубічка, виднівся човен з двома рибалками.
— Не вони? — запитав Андрій, напружено втупивши очі.
— Нє… Бачиш, то зелений човен, з чорною полоскою, то Місько, з Глубічка.
— Бля… глубіцькі...
— Підпливем, запитаєш, може батю твого бачили…
Тіки, андрюха, не страдай хуйнею, я тебе прошу.
— Я сам вирішу, чим мені страдати!
Рибалки на човнах почали підмотувати вудочки, поки ми підпливали. Місько — огрядний, з свинячими очима і відгодованою пикою, скоса глянув на нас. Його зять, худий, з виряченими очима, курив, і кривився сам до себе. В човні валялась почата пляшка горівка, і два початих пива.
— Як там рибка, ловиться? — запитав я.
— Ловиться… — Місько кивнув на підсаку, повну невеликих окуньців. — но тільки ви тут не ловіть, бо ми тут ловимо.
— А шо, то ваше місце? — огризнувся Андрій.
— А може і наше… — Місько недобре глянув на нього.
— Ми Баяна шукаєм… Не бачили його?
— Баян… А, то ти синок його… — Місько широко усміхнувся гнилими зубами. — Нє, їх бачили за Глибокою, а ми тепер туда не плаваєм, ми собі з Глубічка зробили окреме русло. Там всю качку вибили, на Глибокій, риби нема, шо там робити? Хляти горівегу хіба!
— А шо, Міську — зло почав Андрій — бачу, добре тобі рибка йде, пузо віджер!
— От гімнюк… А тобі, бачу, ні хєра не йде, як був костомахою, так і лишився…
— Бо я гончої породи!
— Ну то давай, гони звідси — процідив Місько через зуби.
— Та в тебе вже зуби згнили від болота, ти глянь! — глузливо кинув Андрій, і Місько спочатку стис губи, ніби приховуючи свої чорні зубалі, але потім широко вишкірився.
— А в тебе, і в твого баті, вже мозги згнили від річки… Тікай, малий, від цих дебілів — повернувся він до мене — ти ше маєш шанс, а вони вже нє…
Андрій витягнув тичку з води, але замість знов її занурити, і відштовхнутись, несподівано вперся нею в борт міськового човна і штовхнув. Наш човен хитнуло, а Місько не втримався на коротких ногах і шубовснув в воду. Замахав руками, намагаючись вхопитись за тичку. Але Андрій швидко відпливав, так що вони залишились далеко позаду.
— Заб’ю, сука, тільки появись на діскатєці! — верещав Місько, тримаючись за борт човна. Голова його була в рясці і річковій кропивці.
— Важай не втопись, кабан! — крикнув йому Андрій — бо зара ще вернусь, добавлю тичкою! Уйобок!
Ми швидко відпливали від них. Місько незграбно перевалювався через борт, а його зять намагався втримати рівновагу. Човен все одно хитався, зачерпував воду, виглядало ніби рівна поверхня води запускає свої ікла за борт човника. Нарешті Місько випрямився, і твердо став ногами на дно човна. Води було аж до половини борта, навколо все плавало.
— Приб’ю! — все ще верещав він, розмахуючи кулаками.
— Ну і нахуя? — запитав я, коли відпливли подалі.
— Шо нахуя… — не зрозумів Андрій, а потім скривився.
— А нехай не вийобуються! Лопату то вони запхали, там, на перелазі…
— Звідки знаєш, що то вони?
— А хто ше? Каже — русло собі своє прорубали, щоб через Глибоку не плавати… А тепер течія зменшиться, і вся риба на їхньому плесі буде!
Очі Андрія спалахнули.
— А тобі шо, мало риби на річці?
— Ага, то ти собі тьолку знайшов в Глубічку, і вже маєш нових колєгів? За Міська заступаєшся?
От жеж придурок! Риби йому мало!
— Та причому тут… Ти готовий за півтора смердючих карасі Міськові горло перегризти?
— Бо він браконєр!
— Бля, хто б казав!
— Ми з батьою колись як йшли на рибу, то відрами носили, а тепер вже нема ні хуя, вот через такий як твій улюблений місько! Русло вони прорубали! Ти тут місяць живеш, нічого не знаєш, то закрийся…
Деякий час пливли мовчки. Небо далі темніло, і важко провисало вниз. Сонце де-не-де прорізало небесне пузо промінчиками, які пробігали світлими смугами по річці і по далеких полях, але повітря відчутно похололо, і в ньому з'явилися дрібні комарі.
За черговим переломом широкого русла нарешті виплили на плесо. Андрій правив, намагаючись тримати суцільну стіну очерету з лівого боку, і уважно розглядав виходи з плеса.
— Одне, там де гіляка, наше… Друге, широке, то основне, то на Івачівські ставки… — бурмотів він, але замовк, бо побачив те, що і я. З великого плеса, яке в центрі затягнуло зелениною, з широкими лопухами і білими квітами річкових лілей, розходилось аж чотири русла в різні сторони.
Вода тут була глибока, і темна. Холодний вітер скубав її, від чого вода вкривалась сиротами, і лілеї тріпотіли пелюстками.
Андрій підплив до широкого плеса.
— Це ж на Івачів… — сказав я йому.
— Я знаю… А яке від нього? Друге, чи перше? Як то було?
— Та я їбу…
— Та ти не їби, а давай, думай, умнік.
— Ніби гіляка має бути, над водою, та суха…
— Я казав, то глубіцькі підари, наробили тут хуйні, а ти нє, нє… — перекривив він мене.
Мене чорти взяли. Я різко підвівся.
— Сідай і не ний!
Я почав помалу веслувати.
— Перша дорога веде в Івачів! Прямо на дачі! А я не хочу на дачу!
— Нахуй дачу! — погодився Андрій.
Підплив до наступного широкого проходу в стіні очерету.
— Друга дорога… Теж в сторону, не на Глибоку, бо якось дуже вузько, напевно це є той самий новий глубіцький шлях, який вони своїми натруженими руками і їбальниками прокладали, щоб не плавати на на глибоку, бо там багато плотицьких…
— Так, багато плотицьких… — погодився Андрій.
— Залишається нам дві дороги… І по обидвох нам пиляти і пиляти, тому якщо ми попливем не туда, то знаєш, Андрій, що я зроблю? Я тебе викину з човна, і запряжу, як доброго вогира, щоб ти йшов по дну річки і тягнув нашого човника, поки я буду віддихати.
— Поки я буду віддихати… — погодився Андрій, і повернувся до проходу, в який я запливав. Він знову включив на телефоні ту саму техно-пісню, і ритм, ніби биття великого механічного серця, доповнив одноманітний шелест очерету і плюскіт води. Я спробував гребки, наслідуючи удари ритму, і через деякий час, здавалось, і моє власне серце почало битись в тому самому ритмі.
— О, тєма… — Андрій кивав головою.
Човен носом знов вгруз, і зупинився.
— Вгадали! — крикнув Андрій. Прохід на Глибоку дійсно на початку дійсно був мілкуватий, тому я склав мокрі весла в човен, і знову взявся за тичку. Випрямив плечі, які заніміли від довгого веслування, і вдихнув на повні груди густе річкове повітря.
— Тєма — погодився з Андрієм. Хоча він часом і буває мудаком, але ж він мій друг. А Міськові я б і сам з задоволенням розбив їбальник.
Трохи пропхав човен вперед.
— Тільки нема гіляки. Але може то глубіцькі спиляли, ну шоб не мішала плавати…
— Ну може і спиляли.
Човен пішов легше, і прохід став зовсім вузьким. По обидвох сторонах від води були мочариська, і коли рівень річки опускався, можна було ходити по них.
Несподівано човен вперся в щось, і таки зупинився. Тичку шарпнуло, і я ледь втримався на ногах. Андрій сидів на носі, нагнувся і почав розглядати щось в воді.
— Що там, знов якась лопата їбуча?
— Та нє, то якийсь канат… Шнурок натягнули?
Андрій тримав в одній руці телефон, а іншою вийняв з кишені розкладного ножа. Човен перестав хитатись, і тоді він, притискаючи шнур до борта човна, перерізав його. Очерет збоку зашелестів, заплюскотіла вода, і з зеленої стіни очерету зі свистом вилетіла гілляка. Мене, разом з тичкою, збило в воду. Повітря з легень зникло, світ перевернувся. Я полетів потилицею вниз, і з переляку вдихнув воду. Хтось зловив мене, і потягнув вверх, але очі залипли кропивкою, і бачити я нічого не міг, але що гірше — не міг і вдихнути! Андрій швидко перевернув мене на живіт, і почав барабанити кулаками по плечах.
Я хотів вирватись, скрикнути, але замість слів з мого писка витекла брудна, скаламучена вода, з ряскою, але Андрій продовжував товкти мене по плечах.
— Хватіть… — голосно сказав я.
— Живий??
— Та шось, не дуже.
Спробував сісти. Ребра боліли. На передпліччі розцвітав синяк. Андрій скривився, кров стікала по його пальцях і скапувала в воду.
— Човен відскочив… Ножем хуйнув собі… Бля… — сказав він плаксиво.
— Нема…
— Чого нема?
— Телефона, блять…
— Ай, блять…
— Блять… Новенький Еріксон… Два рази тільки за кредит заплатив!
Ми сиділи в човні, і вражено дивились одне на одного. Андрій нахилився над бортом, і почав полоскати рану. Краплини крові безслідно розчинялись в брудній воді.
— То ті уйобки… Глубіцькі… Прив’язали… — бурмотів Андрій — Ні хуя собі! Ніколи такого не бачив…
— На глибокій продезенфікуєм, самогоном — я намагався говорити впевнено. Ребра нили, запясток занімів.
— Не пизди! Наступного разу не буду рятувати.
— Слухай, а як ти мене в човен затягнув?
Андрій криво усміхнувся.
— Руцями. Тебе з човна збило, а я коли став, то бачу — лежиш вниз головою, під водою, і тільки очі як в риби, широкі. Я злякався, сам тут, ше і ти коні двинеш, то я за ноги, вверх, не дам ради, потім зачіпив за пояс, і витягнув, але в тебе з рота намула текла. Мені страшно стало, ти ніби мрець був. Ну то кинув на дно лодки, зробив перше, що в голову прийшло.
— Бля…
— Так само мій батя колись… Мені на ногу впав причеп, з гноєм, ну знаєш, на городі, я малий лазив, а він нахилився,і на ногу мені. Не впав, а просто притиснув, бо якби впав, ясно, вже б без ноги лишився. А батя збоку стояв, як побачив що я реву, і не можу вилізти, то відразу кинувся, двома руками вчепився, і підняв, прикинь, а прицеп був з верхом нагружений , а він підняв і відсунув. Він тоді мене на руках цілий вечір носив.
Андрій усміхнувся.
— Покажи — я простягнув руку до нього. Андрій повернувся до мене іншим боком, і затис зуби.
— Нема шо там дивитись… Ти шо, лікар? — він розрізав ножем рукав сорочки, і замотав передпліччя, але світло-голуба тканина швидок просякла кров’ю.
Ми помалу пливли далі. Мені було важко дихати, боліло зламане. Андрій загрібав веслами, кривлячись від болю. Хмари далі темніли, вечоріло. Промоклий, вимазаний в багнюці одяг ставав щораз важчий і холодніший.
Андрій мовчав.
— Я боюсь баті — несподівано почав він — во, зараз припливем, а він мені скаже йди нахуй, якби я тебе хотів бачити, я б тебе взяв з собою на відкриття… Ну і шо?
— О, то з того треба було починати… Але ти мене не слухав, пливем, пливем! Мамка хотіла, щоб ти поплив по батю, то нехай би і пливла.
Андрій опустив голову, і його силует на човні ніби зменшився вдвоє. Весла плюскотіли тихіше і тихіше.
Бля, це ж мало бути туди — і назад, півтора години. А зараз вже темніє, і ми ще навіть не на Глибокій.
— Андруха, треба вертатись.
— Ти шо? Ми вже майже припливли!
— В пизду то всьо, зараз стемніє, то будемо тут ночувати! А в мене весь одяг мокрий…
— А в мене рука розхуячена, но я не нию!
— Та причому тут… Не нию…
— Знаєш шо, я сказав, пливем, ти поплив, тепер не ний!
Мене аж сіпнуло. Не ний, блять! Ми в чорта на рогах, мене вже через безрукавку починають жерти комарі, плисти швидко не можемо — не ний, блять! По шкірі пішов неприємний холодок. А буде гірше! Вночі річка запустить в нас свої мацаки.
Помалу пливли далі. За черговим переломом русла виднілись прив’язані човни.
— Вже тут… — буркнув Андрій, озирнувшись через плече.
— Де там… — я уважно придивився — човни мають бути з іншого боку русла. Хіба вийшли на літ качок?
— Напевно.
Прислухались. Навколо шелестів очерет і гуділи комарині орди, з боку човнів чулись чоловічі голоси.
Андрій повеселів, і наліг на весла.
Несподівано з боку човнів вдарив снів світла. Я закрив очі рукою, від чого бік пронизав різкий біль. Андрій матюкнувся і човном хитнуло.
— Хто такі? Чого не в армії? — знущально гаркнув грубий чоловічий голос, і всі, хто був з того боку, зареготали. Андрій сидів, закрившись рукою, і тихо матюкався.
— Перевірка документів! УТМР! Попрошу документи на плавзасіб і ліцензію на риболовлю!
— Та то місцеві, звідки в них ліцензії… — почувся знайомий голос — вони, считай, живуть на річці…
Світло прожектора пригасло, і я нарешті роздивився кількох чоловіків в камуфляжі. Ні, це не наші.
— Старший старшина Доігрались! — продовжував той самий знущальний голос — руки на капот, чи мені проізвести попереджувальний постріл в воздух?
Всі знов заржали.
— То утемееровці… — буркнув Андрій — якого хуя вони на Глибокій… Не сидиться їм на Івачівських дачах…
Андрій перестав гребти, і човен помалу підпливав до світла.
— Добрий вечір… — крикнув Андрій, і голос його просів — а ви Баяна не бачили? Він тут, на Глибокій?
— Во! — знов той самий знайомий голос — то ж синок, Баяна, з братом двоюрідним, а я думаю… Ладно, Іванович, то свої, не шугай…
— Свої, не свої… Вскритіє покаже! — знов вибух реготу.
Прожектор вимкнули, і ми підпливли ближче. В мене перед очима все ще плавали негативи, але я впізнав Петровича. Його худе обличчя, здавалось, втягується саме в себе, і тримався він відсторонено, але очі мав чіпкі і пронизливі. Петрович посвітив на нас налобним ліхтариком, потім опустив його вниз.
— І ти тут… — говорив він короткими фразами, при цьому голос його сухо тріщав, як хмиз в вогнищі —
На Глибоку пливете? То ви крюк дали.
Андрій тихо виматюкався. Його очі звузились, сухі мязи на руках заграли, і тепер він ще більше нагадував батю.
— Бля, це ж тепер вертатись…
— На Глибоку? Не встигнете. Вже темно, поки туда-сюда, ніч буде. Лишайтесь.
Мені стало легше. Вилізти, нарешті, на сушу, з цього хиткого човна, бухнути під свіжу дичину, гори вона вогнем та Глибока з Баяном разом.
— Лишаємся — я підвівся, але Андрій сіпнувся так, що човен набрав бортом води. Щоб втриматись, я зловився за борт і бік знов пронизав біль.
— Сядь! — процідив він через зуби, і потягнувся за тичкою.
Я сів, і спідлоба глянув на нього. Це ж мала бути просто прогулянка, по річці! А тепер доведеться півночі плавати по корчах і годувати комарів. Я стис борти так, що аж побіліла шкіра на пальцях.
— Шо, кулаки чешуться? Куда ти нахуй дінешся, з підводної лодки… — Андрій криво усміхнувся, і вже встромляв тичку щоб відштовхнутись від сухого.
До нас підійшли решта мисливців.
— Витягуй човен, давай їх обох, сюда! — скомандував той самий впевнений голос, кілька сильних рук спочатку шарпнули човен, а потім і нас, як кошенят, за одяг і за руки, повитягували і привели до вогнища.
Навколо вогню стояли розкладні стільчики, на столику збоку в паперових тарілках нарізані помідори і огірки, а в прозорих пластикових стаканчиках — ще прозоріший самогон. Посеред столу стояло велике блюдо з шашликом.
Петрович розмовляв з міцним, і повністю лисим чоловіком, зарослим густою темною бородою. Той вальяжно сидів на великому розкладному стільчику. а всі решта метушились навколо, готували м’ясо. Бородач, в брунатно-зеленому камуфлі, нагадав величезний гриб-трутовик, який виріс на пеньку величезного дуба.
Через густу бороду проблискували білі зуби, коли він говорив чи усміхався.
— То хлопці, з села — пояснював Петрович, а лисий тільки легко усміхався. Він оцінююче дивився то на мене, то на Андрія. — Пацани ще…
Бородач підвівся, і з гриба моментально перетворився на дуб, на голову вищий від Петровича. Він навис над нами.
— Іван Іванович Нечипорук — впевненим голосом заявив він — Голова обласної спілки мисливців!
Спокійний голос, який звик наказувати, і обличчя з уважними очима, які звикли контролювати виконання наказів.
Петрович присвітив на скривавлену руку Андрія. Той сіпнувся.
— Та не бійся ти… — Петрович витягнув аптечку, почав розмотувати бинт. Андрій дивився недобре, але не рухався.
Здалека почулась музика — спочатку запищало, як конаючий підранок, а потім пішов рівний, аж занадто рівний, нелюдський ритм з густим, повним басом. Я впізнав ту саму пісню, яку Андрій вмикав на телефоні.
— Діскатєка сьогодні в Івачові — процідив через зуби один з мисливців, і широко оскалився — гуляють…
— А шо, Ваня — крикнув він до бородача — махнем, привезем собі блядей сільских?
Той вишкірив зуби.
— Я над річкою начальник… Рибу тобі піджену хіба, хочеш?
— Восьминога хочу! Або акулу!
— Ну то йди, попірнай там, в болото, може тебе який восьминіг вхопить.
Всі сиділи біля вогнища, і жовті відблиски полум’я розмальовували нам обличчя в дикунські орнаменти.
То тут, то там зблискували іскри на лезах ножів, якими різали дичину, блистіли білки очей, пальці, вимазані в жирі. М’ясо шкварчало над полум’ям, жовті язики злизували краплі жиру. По колу передавали металічні кружки з запашним, міцним самогоном. Від кількох ковтків в мене відразу закрутилась голова, забитий бік занімів, і перестала боліти рука. Загнав зуби в зажарений качиний бік — ух, аж до кості, по бороді потік гарячий сік. Андрій сидів боком до всіх, і мовчав.
Головний сидів навпроти нас, і поглядав трохи насмішливо. Самогон розігрівав кров, комарів, біля вогнища, поменшало — вони летіли на світло, і падали в полум’я.
— То це наші спадкоємці, Петрович? — несподівано сказав Іван Іванович — наші підростаючі браконьєри?
— Ага.
Андрій недобре подивився на нього.
— Я живу над річкою… — процідив він через зуби — шо мені, не користати з того?
— А я начальник областного утемееру… — бородач засміявся, і його зуби зблиснули — і шо мені, не користати з того? Завтра приїду, конфіскую ваші човники, то в чергу всі постаєте, щоб викупити.
— Ага… — Андрій погодився, а потім просичав — тільки дивись, щоб потім хтось не шмальнув з хабазів…
Очі лисого зблиснули, він зареготав. З під густої бороди заблистіли білі зуби.
— А ружжо теж конфіскую, за погрози посадовій особі під час виконання посадових же обов’язків… Будеш хіба хуєм шмаляти своїй доярці по губах! — всі навколо знов зареготали, і п’янка пішла своїм ходом.
Всі, хто був, намагались триматись біля вогню, бо вже за кілька метрів темрява густіла, шелестіла очеретом, хлюпотіла водою в мочариськах. Здалеку пульсувала музика, і здавалось, що вона ближче і ближче. Там танцюють, обіймаючись, пари, багато яскравого світла, і так само всі обжираються гарячим м’ясом і самогоном — а навколо нас шепотіла свої байки річка, і хто знає, чи вона відпустить нас завтра?
Вогнище пригасало, і тоді все тонуло в темряві. Спалахувало, і з'являлись зелені силуети — так ніби з мочариськ вилазили гноми, чи привиди, чи може річка випускала своїх потопельників гуляти.
Я відійшов відлити, і ноги п’яно плутались в густій траві. Під підошвами зачвакало, хитнувся, приспустив спортивні штани і спрямував струмінь в воду, задзюрчало. Підніс очі і пошкодував про це — плесло роздвоїлось, і повний місяць, який величезним срібним оком дивився в темну воду, теж розповзався в дві сторони. Так ніби на мене дивились два сліпучих ока, і два плеса, в яких ці очі помножувались в світлі і темряві. Прикрився рукою, від срібного світла, яке різало пяну свідомість. Але так стало ще гірше — видіння віддалилось, і тепер стало насправді схожим на очі, які уважно придивлялись до мене, на фари, в світлі яких завмирає необережний заєць, який вибіг на трассу і потрапив в проміння фури, що несеться на нього зі швидкістю 80 км/год.
— Та я зараз раком нагну всі човни і всіх блядей — кричав, аж віддавало в небесах, бородач, але коли вирішив зробити крок вперед то ледь не впав, бо його ноги в дорогих черевиках вгрузли в болото. Він намагався висмикнути ногу, але вона тільки глибше і глибше вгрузала, і тут мені перехопило дихання. Я зрозумів, що намагаюсь втримати його, не дати впасти, щоб він не втонув, і всі навколо теж тримали його.
— Тримайте, тримайте, тримайте — повторював Петрович.
Всі збились в купу. Вода затікала між мокрі тіла, які пахли потом і річкою. Тріщав одяг, люди скрикували і важко дихали. І вже неможливо було зрозуміти, де зелені стріли очерету, де кінцівки людей в камуфляжі. Повітря заповнював запах гнилого болота. Мене затисли, дихати було важко, і тут щось сталось — ніби хвиля пішла по массі тіл, так ніби болото видихнуло, чваркнуло…
— Втонув… — тонким голосом верескнув хтось. Люди почали гарчати. Всі, хто працював разом, щоб врятувати головного, кинулися одне на одного. Вони намагалися втопити одне одного, задушити, роздерти горлянки. Клубок тіл, об'єднаний для порятунку, тепер перетворився на оргію смерті. Чвакала шкіра, оголюючи м’ясо, хрустіли черепи і кінцівки. Брудна болотна вода заливалась в роздерті криками і стогонами роти, глушила вереск болю і змивала кров, перемішувала її з лайном з роздертих кишок і мізків людей, які з азартом пожирале одне одного і самі себе. Потім все стихло, болото помалу, але надійно, втягнуло в себе всіх — і живих, які ще борсались, і нерухомих мертвих. Але одне тіло таки виплило. З темної глибини піднявся силует в брунатно-зеленому камуфлі, з блискучим, лисим черепом, і здертою шкірою на обличчі від чого вишкір його посмішки розпливався на весь горизонт, ох, цей всезнаючий вишкір!
Я відкрив очі, і відразу скривився. Заснув на каріматі, скрутився навколо підбитого ребра, і воно перетворилось на розпечений цвях. Ледве-ледве випрямився. Дихати було важко, а від холоду ще і звело спину. Недалеко від мене спав Андрій. Він широко розкинув руки, і забинтована рука лежала в брудній воді. Обличчя в нього було нерухоме, губи скривлені. Андрій був схожий на мерця.
Мені стало страшно. Я уявлення не мав, в який бік треба йти, щоб вийти на суш. Я нахилився над ним, і почав трясти. Андрій смикнувся, шарпнув до себе забинтовану руку, різко сів.
— Шо там… — дезорієнтовано, з широко відкритими очима видихнув він. Обличчя його почервоніло, під очима набрякли мішки, але найгірше було на передпліччі — крізь промоклий бинт проступила кров, і в ньому вже кишіли білі річкові хробаки, а до плеча присосались дві жирні пявки.
Андрій затремтів, і почав панічно відривати слизькі чорні тіла від шкіри. Щелепа його відвисла від огиди, він підняв на мене погляд і процідив.
— Це ти… Ти винен! Лишаємся, лишаємся… Сцикун! Тре було плисти назад!
Очі його, звичайно сіро-сталеві, були мутні і заплакані. Він зірвався на ноги, і обома руками сильно штовхнув мене в груди. Від болю в мене аж побіліло в очах, я зробив кілька непевних кроків назад, і ледь не впав в воду.
— Та чого ти… Я ж не знав!
Андрій зло зиркнув на мене, а потім почав зубами вигризати чіпких п'явок, і відривати бинти. Ми підійшли до нашого човна, і в мене підкосились ноги.
Андрій хитнувся, і зблід.
— Блять…— видихнув він важко, і деякий час, здавалось, не міг вдихнути.
В човна хтось акуратно вибив корму, і позагинав цвяхи. Тепер на ньому не поплаваєш.
— Цетисссукавинен…— проверещав Андрій і кинувся з кулаками на мене. Від страху я зажмурився, і незграбно підняв руки, але було запізно. Кулак, важкий і твердий, як камінь, влетів в скроню, а наступний в щелепу. Зуби заскрипіли, і я впав біля човна. Андрій верещав, і пробував ногою зіпхнути мене в воду. Зламане ребро спалахнуло болем. Я скрутився в калачик, а в горлі клекотіло ридання. І ніхто, ніхто не…
Ніхто — зазвучало в мене в голові. Ми тут самі, і якщо цей ідіот зараз зіпхне мене в воду, то я втону, а він потім скаже, що так і було.
Я різко скрутився, зловив ногу, яка знов врізалась мені в живіт, і повалив Андрія на землю. Потім швидко поповз по ньому, голова, думав я, треба розбити йому голову, зламати шию… Він пробував спихнути мене, і ще раз вдарив кулаком в голову, а потім шарпнувся, і перевернувся на живіт. Так ще краще! Я схопив його за шию, і навалився зверху. Притис Андрія до землі, і здавив пульсуючу шию. Мені захотілось розбити його тупу башку і напитись крові, і щоб ця кров розмішалась з намулою, бо десь там, в глибині — в цей момент я був в цьому впевнений — на неї чекає усміхнений бородатий череп!
Андрій ще кілька разів сіпнувся, він хрипів і пускав бульки носом в брудній воді. Я ослаб, голова боліла від його ударів, але все ще боявся його відпускати.
— Пусти… пусти, бля… — почав проситись він, і обмяк. Обманює!
— Будеш… Сука… битись… — пробурмотів я перше, що прийшло до голови.
— Нє… Пусти…
Потім ми довго йшли під палючим сонцем. Асфальт під ногами парував, смерділо смолою. Щоб повернутись в своє село, треба було вийти аж на Івачівські дачі, а потім пішки, вздовж траси, кілометрів десять. Повз нас проїжджали авто, і повітря ставало ще важчим, водії поглядали скоса.
Я не знав, яка година. Йшов, і мене то трясло, то хилило в сон. Андрій мовчав.
Нарешті, ми зайшли на подвір’я до Андрія, і нас відразу зустріла його мамка.
— Де ви лазили? Я ж казала — пливи на Глибоку! А ви де…?
Андрій опустив голову.
В літній кухні скрипнула табуретка по лінолеуму, і чоловічий голос впевнено заявив.
— Сюда іди…
— Ти поменше баті відгавкуй, а лучче слухай! — заявила мамка плаксивим, притишеним голосом, а на обличчі в неї проступали червоні плями від побоїв.
Ми зайшли в літню кухню. Баян, сутулий як завжди, сидів за столом. Перед ним парувала картопля, і в прозорих келішках вже була налита самогонка. Він недобре усміхнувся, і деякий час розглядав нас.
— Бандіти! То хто вже вас? — пожартував Баян, але голос його звучав недобре. Він ще не встиг перевдягтись, і від його одягу по підлозі кухні текла річкова вода з ряскою, а пахло так, ніби він ночував з карасями десь під корчем.
— Та.. Буває… — понуро процідив Андрій.
— Я дзвонив до тебе, де ти був?
— Та я плив… Але там глубіцькі були…
— То і шо? Ти лопату забрав?
— Яку лопату?
— Я тобі казав, дебілу, в проході лишу лопату, ми прокопували трохи прохід, забереш… Забрав? Ми ше ту гіляку привязали, щоб не мішала плавати… Бо не було чим спиляти.
Баян усміхнувся, і глянув на нас з огидою. Ніби на кошенят, яких вирішив втопити. Потім протягнув руку до Андрія.
— Ладно… Давай ключі, бо бачу ти блять наплаваєш…
— Нема… — Андрій зблід, і ніби зменшився вдвоє. Долоні його тремтіли.
— Шо, блять, нема? Ти шо, блять, рішив пожартувати? Баян аж привстав. Очі заблистіли, а тонкі губи зовсім зникли, так він вишкірився. Одяг його, мокрий, вкритий ряскою, заскрипів від напруження. Голова його, з кучерявим волоссям, в якому застрягла ряска, вперлась в стелю.
— Ти шо, рішив з річкою жартувати? — повторив він, і я знову згадав те нічне плесо, коли мені двоїлось в очах, і срібний місяць, який відбивався в темній воді і поблискував, як очі хижака.
Очі Андрія були точнісінько такі самі — блистіли від злості, як і в його баті. Вони стояли один навпроти одного, дивовижно схожі, з напнутими жилами і срібними ножами очей, обоє пропитані річковою водою, вони, здавалось, пітніли намулою, кінчали ряскою, і їм річка не шуміла, ні, річка розмовляла з ними.
Баян зробив крок вперед і навис над нами. Пахнуло перегаром і намулою. Він протягнув руку до Андрія.
— Давай ключі! Я тебе більше не пущу, ні до човна, ні до ружя, будеш тепер город сапати! Корову, блять, будеш доїти, до мозоляків!
— Нема… — ледве-ледве, самими губами, сказав Андрій. Мозолиста батіна рука, з намулою під пазурями, схопила його за плече і штовхнула в стіну. Андрій впав, і голова його сіпнулась. Баян глянув на мене так, що я хитнувся.
В кухню забігла мамка. Вона верещала, і кидалась на чоловіка, а він відмахувався від неї, і грубим голосом матюкався.
Андрій спробував підвестись, але батя знов штовхнув його. Я вислизнув на двір, під сліпуче сонце, і мені хотілось втекти подалі. Від криків, від цих хижих очей, від запаху самогону і річки.
Але і тут пахло річкою. Я повернув голову — з Андрієвого подвір’я було видно блискучу стрічку, яка петляла між зеленими хащами очерету, то тут, то там темніли ями. Навіть не вірилось, що ми заблукали там, ночували… Подув вітер — і запах гнилої намули, рибний, густий, принесло до мене, так ніби той, хто був в глибині, нагадував про себе. Але хіба я забував!
