Вовкулацький Волонтер
— Я людина не зла, ну ти знаєш, Арсене, — стара глипала вибалушеними очима на чоловіка за столом навпроти.
— Знаю, Катерино.
— У моїй сім’ї не було злих людей. Ми не маєм права на таке, Арсене, злість до добра не приведе. Так мені мама казала, царство їй небесне, баба, царство їй небесне, прабаба, царство…
— Ти зробила це для себе і тільки для себе, Катерино!
— Для себе? Коли я шо робила для себе? — витерла кроваву правицю об фартух з мушлями. — То, може, ти хочеш знать з чого все почалось, га, Арсене?
— Хочу, Катерино, — поцілував її пухку лівицю, замазавши губи та кінчик горбатого носа у кров.
— То слухай уважно, Арсене, а не як завжди ти слухав.
***
Сльози закалюжували кухонний стіл, стікаючи по худорлявих руках жінки. Уривчасте дихання переривалося шмарканням в обухівський туалетний папір.
Її мати витирала та складала посуд. Горнятко до горнятка, блюдце до блюдця, тарілка до тарілки — храм Афродіти у кухонній шафі. Закінчивши, стягла з себе фартух з мушлями і розвернулась до доньки. Поглядом заволодів НІС, ніздрі та кінчик якого жевріли від тертя. Щелепи старої стиснулись, бульбашкоподібне тіло на мить забрижило.
— Ну і шо робить тепер плануєш, га, доню?
— Нічого… В тебе поживу трохи. Що тут зробиш. Покидьок він, покидьок, — сльози ринули з новою силою.
На підвіконні мився чорний кіт, очікуючи на смаколик після бесіди.
— Поживи, — дістала чарку й флакончик корвалолу. Бульк воду з крана. Тридцять крапель. Ковть.
Нептун шмигнув до власниці, щойно відчув ментоловий аромат. Терся, муркотів, лащився.
Донька посміхнулась з полегшенням:
— Ма, можна ще чаю?
Стара блимнула на архітектурно складений посуд.
— Ні. Вже скільки время! Бігать будеш усю ніч. Я тобі зараз корвалольчика, — відрахвала шістдесят крапель.
— Фє, як воно штиняє. О, Нептун! Нептунчику, я тебе і не помітила.
Кіт застиг, почувши своє ім’я. Глянув на НІС жінки.
— А коли це ти однооким став? — зиркнула на мати.
— Та пий вже! — спостерігала за НОСОМ доньки, що горбився і наморщувався. — Огірком закусиш?
Тільки зараз дочка помітила кислий сморід від маринованих огірків, що пліснявіли у відкритій банці. Похитала головою.
— Тоді все, Неждано, гайда спать.
— Ма, думаєш від мене постійно йдуть чоловіки через ніс?
— Усе, спать пішли, бо мені на працю завтра.
Стара забрала чарку, сполоснула й поклала до ящика, яким гепнула. Гучно зітхнула, глянувши на НІС.
— Так, ма, ти права, це вони покидьки, — піднялась, схопила найближчий рушник, що сушився на гачку. Взялася витирати сльози зі столу.
— НІ! Не цей! Йде вже! Спать… Я приберу.
— А я ще і безробітна…
Неждана почовгала у єдину кімнату, на єдине ліжко, що єдиний раз загарчало, ледве вона вляглась.
Мати насухо протерла стіл та повісила рушник куточок до куточка. Почвалала до ванної кімнати, тримаючись за поперек, обмотаний собачим поясом. Пошарпане дзеркало на стіні відобразило ніс, який причаровував маленьким розміром. Радісно тицьнула у кінчик.
Гімі гімі гімі е НІС авте міднайт…
В голові забурувала пісня, під яку танцювала колись зовсім давно. Що? Який ще ніс? Розгледіла його зі всіх сторін.
Гімі гімі гімі е НІС авте міднайт…
Ніякого носа! Там не мало бути жодних носів! Правильно?
Гімі гімі гімі е… НІС? авте міднайт…
Хитнула головою і пісня спинилася. Знову глип у дзеркало. Огрядне обличчя повернуло журбу, але іржаві очі, обрис яких досі нагадував про красу колись молодої власниці, потішили. Втупилась у чортзна-скільки баночок з косметикою. Згадала, що записана на манікюр та педикюр. Посміхнулась. Мокнувши сухі пучки у холодний нічний крем 65+ від L’OREAL, добре змастила посічені часом-маніяком зморшки. Вичавила й розтерла крем для рук «Hand Repair» від Garnier. Чуб, локон зліва і справа намотала на величезні бігуді. Каре із сивого волосся виблискувало пурпуром.
В кімнаті сопіла дочка, освітлена бароковим місяцем. Стара взялася поправляти загнуті кутки. Сіла на край, прошипівши:
— Невже в тій пісні було слово «НІС»?
***
— Ти пам’ятаєш ту пісню, га, Арсене? — кров просотувалась з рани на лобі.
— Звичайно, Катерино.
Роздався дверний дзвоник.
Чоловік притулив її правицю до небритої щоки.
— Це хто там? — роздивилась розбитий лікоть.
— Ти хотіла тратити гроші тільки на себе, Катерино.
— На себе? Коли я тратила гроші на себе? Я пенсіонерка! А ще маю працювать! То може ти хочеш почуть як пройшов мій робочий день, га, Арсене? — закривавлений фартух з мушлями потроху просихав.
— Хочу, Катерино.
— То слухай уважно, Арсене, а не як завжди ти слухав.
***
Стара гляділа на табличку при вході: «Лиманський ліцей №2». Вирячені очі нагадували люки з літерою «К». Катерина?
— Знайшли помилку, Миронівно?
Похила жінка випустила сумку, розпарашутила ніздрі, стиснула губи в одну червону лінію.
— Вибачаюсь, шо перелякала… Ви шось сьогодні дивна, усе добре?
— Чому дивна, Наталко?
— У вас патчі під очима, Миронівно! Забули зняти?
— Патчі? Як так? — пальці нащупали висохлі клаптики. Здерла. Жбурнула у смітник. Схопила сумку.
— Тож… заходимо? До біса роботи в нас з вами сьогодні, на всі носи вистачить. Та й холодно…
— Носи? Наталко, які носи, га? Ти про шо?
— Ну вираз такий… Миронівно, шось ви сьогодні точно не в дусі, — молода колежанка кивнула на вхід.
Гімі гімі гімі е Ніс авте міднайт…
Пісня заштовхнула Миронівну всередину приміщення.
Ганчірки, наче шкури дрібних тварин, всюди сушились у підсобці. Їхній сморід всякчас зустрічав колежанок на початку робочого дня, а в кінці човгав з ними додому.
— Ну шо Миронівно, на обхід? — поцікавилась Наталка, після перевдягання в робу.
— Ой, ти вже? Я ж не така молода, як ти, стривай-но, я вже майже.
— Знову поперек?
— В моєму віці… знаєш скільки мені років, га, Наталко? — застібнула собачий пояс.
— Ви шо таке питать… Жінки таке не питають… ну п’ятдесят п’ять, не більше.
— Ха-ха! — почервоніла й торкнулась намальованих брівок-рисачок. — Ну ти скажеш. Вже п’ятнадцять років як ні. Гайда вже, а то орда скоро набіжить.
Зранку вони ступали просторими коридорами, перевіряли смітники, дотирали за минулою зміною пилюку з підвіконь.
В середині дня, коли діти сиділи у класах та мріяли про похід додому, колежанки мили підлоги. Наталка віддавала нижній поверх Миронівні, бо там завжди більше натоптували. Стара сумлінно бралась за прибирання будь-де. Вона точно знала чим, як і навіщо драїти цю школу, місто, світ, бо краса в чистоті. Правильно?
Гімі гімі гімі е НІС авте міднайт…
Стара гепнула повним відром. Потрималась за поперек. Гучно й протяжно видихнула. Поправила фіолетову шевелюру та ляпнула діряву ганчірку на швабру. Крутнула і з натиском повела з одного кінця коридору в інший, залишаючи мокрий шлейф чистоти. Натоптаний осінніми нутрощами лінолеум враз мерехтів палацовим мармуром храму Венери.
У сусідньому коридорі здійнялось тупотіння. За мить хлопчисько з розтуленою пащею та висунутим язиком пробігав біля технічки. Його наздоганяли сліди, що він залишав на ще вологій підлозі.
Здавивши до тріску щелепи, стара затряслась.
Перед тим як забігати у наступний коридор, хлопець глипнув на технічку. Зупинився. Вишкірився. Зібрав соплі з картопляного носа. Харкнув на підлогу і чкурнув далі.
Технічка стиснула швабру до білих кісточок.
— Катерино Миронівно, ви сьогодні дуже неуважні. Захворіли?
Впізнавши голос директорки, технічка відчула руку на плечі. Повернулась і вгледіла кирпатий носик.
Гімі гімі гімі е НІС авте міднайт…
— Ось там проігнорували куток, — вказала наманекюреним нігтем та покаблучила далі.
Стара технічка німувала, спостерігала за слідами директорки, що стелились поруч із хлоп’ячими. Підняла швабру, наче катану, і… Загрюкотів дзвоник, що виламав кабінетні двері та виблював учнів, які гучним смердючим потоком віднесли жінку до підсобки.
— Миронівно, шось ви нічого не співаєте сьогодні. Ту вашу… як її?
— Я багато шо співаю. Може… АББА? Хоча підажди, її давно вже і не співала.
— Може.
Гул в коридорі майже не заважав спілкуванню.
— Та… настрій не той, Наталко.
— Ви, мабуть, в молодості точно десь виступали. Шось типу Голосу країни.
— Ну це правда, не дать не взять. Я, Наталко, могла стать зіркою естради. Естради! Понятно? Я об’їздила усі оті ДеКа Горького, Артема, у районі, той зеленоклинський, як його… забула. Я лауреат конкурсів… Навіть по телебаченню показували. Віриш в таке, га, Наталко? — витягла харчовий контейнер з двома вареними картоплинами й огірком із білим нальотом. — Голос, краса, фігура, чистота, ну все при мені було.
— Голос у вас чарівний! Ви б і зараз, без питань, зіркою стали.
— Ха-ха! Ну ти скажеш, Наталко.
— Ото у вас огірок величезний! Я таких і не бачила, — облизала пухкі губи.
— Не бачила такого огірка, га, Наталко? — зверхньо посміхнулась. — Які твої роки, ще побачиш. Я ось, тільки такі і бачила.
— Розмір має значення, Миронівно? — гигикнула й тицьнула пухирчастий овоч.
— Тут і сумнівів нема, шо має, Наталко. Руки миті?
— Звичайно. Миронівно, поділіться обідом, а то я свій забула і грошей не взяла, щоб в їдальні шось купить.
Стара поглянула на холодні картоплі та крилатий ніс колежанки. Знову картопля, ніс. Картопля, ніс.
Гімі гімі гімі е НІС авте міднайт…
Стиснула вуха.
— Миронівно, з вами все…
— Бери.
— О, дякую.
— От в мене голова дірява, я ніж не взяла, ну ти уявляєш, га, Наталко? Огірка порізать нічим.
— В мене є. Зараз, — покопирсалась у сумці та переможно витягла маленький канцелярській ніж-котяча лапка. — Ну правда ж милий.
— У мого Нептуна і то лапа більше. Він хоч гострий? — лезо вистрибнуло з блиском. — Зараз спробуємо, шо воно таке за ніж, — натиснула на огірок. — Ти… диви. Товстокорий попався, — наперла, чвирк! — О, пішло, як брехня, — однорозмірні кружечки попадали на картоплю.
— Подаунок ам, Мионівно, — набила рот картоплею.
— От придумала. Не треба.
— Та я в Аврорі брала. Копійки коштує, — скривилась від кислого огірка.
— Ну тоді ладно. В хозяйстві все згодиться.
Деякий час почавкавши Наталка спитала:
— То чого ж ви сьогодні носа похнюпили?
Гімі гімі гімі е НІС авте міднайт…
Ніздрі жінки розбухли, мов жаб’ячі щоки. Вкинула до рота картоплю та огірок. Жувала повільно, жадала, щоб колежанка забула своє питання.
— Дочка до мене приїхала.
Гімі гімі гімі е НІС авте міднайт…
— Так це ж добре! Нежданачка, гарна жіночка, пам’ятаю її, — задивилась кудись, посміхаючись.
Стара стиснула червоні губи, бо точно знала що саме згадує Наталка. Вкинула ніж собі в кишеню.
— Чоловік вигнав. А вона ще й безробітна. Моїй пенсії не вистачить надовго. От як вижить тепер?
— Добре, шо хоч зарплату дали.
Миронівна кивнула, згадуючи, як витратила всі гроші на засоби для омолодження, а решту відклала на процедури краси.
— То чому ж ви таки зіркою і не стали, Миронівно, ви ж така охайна, уважна, талановита?
— Завагітніла я, Наталко.
— Вірю, таке може бути… діти… всі плани на життя у сраку. Я родю когось десь у сорок.
Стара мовчала.
— Думаєте пізно? Зато партнера зумію нормального знайти і кар’єру построю. От у вашої доньки з особистим життям все ніяк і бозна-коли налагодиться. Знаєте чому так?
— Чому?
— Бо вона фокусує свою ментальну енергію на пошуку мужика, а треба на собі, Миронівно, я знаю про шо кажу.
— Та не в цьом діло, Наталко.
— А я кажу вам, в цьому.
Ніздрі жінки розправились крилами кажана.
— Не в цьому.
— В цьому, Миронівно, в цьому!
— Ні! Кажу тобі! — стиснула кулаки.
— Так.
— Ні.
— Так.
— Та ні! Ні! НІС в неї, просто!
— Шо ніс?
Гімі гімі гімі е НІС авте міднайт…
Стулила вуха.
— НІС в неї… завеликий… Не пам’ятаєш, га, Наталко?
Колежанка підняла брову.
— Її батько, Арсен, любив мене, мов прокажений. Помер, коли Неждані було два. А я жінка красива… була, ну ти знаєш, тож за мною багато ухажорів вешталось, — зиркнула на останнє кілечко огірка. — Вони всі її за носа і тягали. А вона реготала, чи… ридала… вже і не пам’ятаю. Я уваги не звертала, я… я ж молода була, красива, — провела по брівкам-рисочкам.
Дзвоник зазначив початок уроку й гул за дверима підсобки ураз розсмоктався.
— Короче, ринопластика зараз в тренді. Так шо хай Неждана копе гроші.
— Ну і шо це хоч таке, Наталко, розкажи мені?
— Ну пластична операція на носі, Миронівно, ви шо не знали?
Гімі гімі гімі е НІС авте міднайт…
Хлопчисько розчахнув двері в підсобку. Вишкірився. Зібрав соплі з картопляного носа. Харкнув на підлогу і чкурнув далі, гепнувши дверима.
— Ах ти ж, бляха, паскуда мала! — Наталка метнулась за ним.
***
— Ось ти, Арсене, знаєш шо таке ринопластика?
— Пластична операція на носі, Катерино.
— Так Наталка і сказала! І каже гроши нехай копе. А як їх копить, якшо їх ніколи нема?
Нептун лизькав кров біля її ніг.
— Неждана ніколи не накопить гроши на таку операцію.
— Так а я колись могла накопить, га, Арсене? А ти колись копив гроші? Ми одні борги мали… То може ти хочеш почуть шо чекало мене вдома, га, Арсене? — кров з лоба вже текла між вибалушеними очима, крапаючи з кінчика носа на фартух з мушлями.
— Хочу, Катерино.
Дверний дзвоник безперервно дзеленчав.
— То слухай уважно, Арсене, а не як завжди ти слухав.
***
«Скррр-щолк», «щолк» — іржавий замок піддався Катерині Миронівні та приборкав храп з кімнати. Холод та кислий запах огірків зустрів стару, огортаючи лляними бинтами сиріт.
Тиша.
Сяйво вже повного місяця позирало у вікно кухні.
Увімкнула світло, глипнула на порепані розкидані кросівки дочки. Хмикнула. Вирівняла. Вимикнула світло.
Гімі гімі гімі е НІС авте міднайт…
Почовгала до кухні. Світло! Храм в ім’я Кіприди, що вона залишила зранку, розтрощили чашками з під чаю. Дихання прискорилось. Натягла фартух з мушлями. Кинулась до раковини відновлювати руїни губкою та Галою «Морська свіжість». Полегшення прийшло разом із піною.
Торкнулась до холодної батареї. Та коли вже те опалення дадуть?! Прибрала руку, зберігаючи холод, протерла очі до болю в роговицях. Вхопилась за поперек та понеслась до кімнати.
Дочка знов хропіла.
Гімі гімі гімі е НІС авте міднайт…
Клацнула світло.
Поряд сопів Нептун.
Стара терла брівку-риску, закриваючи огляд на ліжко. Відкрила вицвілу шафу і… Ось вона! Та сама валіза чоловіка.
— О, ма, а коли ти прийшла? — потягнулась у ліжку під двома ковдрами.
Нептун позіхнув, закотивши десятикопієчне око.
— Та тікі шо прийшла. Спи! Спи!
Витягла валізу разом із пилом, що жмутами попадав на килим.
— Ти досі зберігаєш цей сервіз?
Стара глянула на сервант зліва, де стовбичив косяк фарфорових риб. Кивнула й поспіхом випнулась з валізою у коридор.
Пробурмотіла, повернувшись до кімнати з віником і совком:
— Прегарний же сервіз, га, Неждано? — голос злегка тремтів.
Донька не відповіла.
Декілька шкряботінь віником і пилу не стало. Стара повторно зникла й повернулась, хекаючи. Запорпалась у шафі.
— Ма, що ти шукаєш?
— Та платівку.
Гімі гімі гімі е НІС авте міднайт…
— Що за платівка? Чого зараз?
Махнула рукою.
— Не зважай, спи!
— Ну скажи, ма… — червоні від постійного ридання очі знову помокріли.
— Слова згадати хочу, тож треба послухать.
— Так ти скажи яка пісня, я прогуглю! В інтернеті будь-який текст пісні знайти можна.
— Правда? — мати розігнулась, аж у попереку стрельнуло. — Йой! — скривилась. НІС доньки притягнув її погляд.
Гімі гімі гімі е НІС авте міднайт…
— А… хоча… в мене ж рахунок не поповнений. Інтернету нема. Якби твій не кнопковий був…
Тремор заволодівав Катериною Миронівною. Він продирався з двох іржавих люків, що своєю красою ховали від світу нечистоти її душі. Вона блимала ними на НІС доньки.
Гімі гімі гімі е НІС авте міднайт…
Продовжила вишукувати.
— Нема. Твій батько десь профукав, точно тобі кажу, Неждано! Тільки ця зосталась, — на коробці привітно усміхались два чоловіки та дві жінки, а над ними напис «ABBA» і вище «Mamma mia».
— Любили з ним слухати?
— Так, поки він не сконав і не кинув мене з тобою,— захлопнула шафу, взяла платівку та почовгала на кухню.
Гімі гімі гімі е НІС авте міднайт…
— Ма, там тобі лист, я на дзеркалі в коридорі поклала. Поїсти щось є?
Стара мовчки наблизилась до конверта. Роззміючила ніздрі, побачивши адресанта: «Лиманські Теплові Мережі».
Гімі гімі гімі е НІС авте міднайт…
Хватнула конверт, чкурнула на кухню, платівку жбурнула на валізу. Сіла за стіл. Поклала на нього масивні груди.
Гімі гімі гімі е НІС авте міднайт…
Одноокий Нептун вже спостерігав на табуретці поруч.
Миронівна намацала в кишені канцелярський ніж у формі котячої лапки. Тонке лезо блиснуло і кіт шмигнув геть.
Після охайного препарування конверта пробіглася листом: «Шановна Кривоніс Катерино… заборгованість… 40000 грн… суд… сплатіть… відключать…»
Доля вхопила стару за ніс та поволочила до відчаю, занепаду, бруду.
Затьмарилось у голові.
З кімнати долинали ридання і шморгання!
Гімі гімі гімі е НІС авте міднайт…
Гімі гімі гімі е НІС авте міднайт…
Гімі гімі гімі е НІС авте міднайт…
Іржаві люки розчахнулись. Масивне тіло завібрувало. Стара взялася стискати і розтискати кулаки. Вскочила. Хитаючись, кинулась капати корвалол.
Додати пару таблеток гідазепаму? Ну звичайно!
Ридання заважало слухати мелодію. І шморгання, шморгання, шморгання!
Розмішувала корвалол. Таблетки не розчинялись. Занурила пухкий палець, вийняла. Наперла на столову ложку та розчавила їх одним натиском.
Висипала назад у чарку. Розмішала, і пісок Морфея розчинився у рідині.
Рушила до доньки.
— Пий!
— Дякую, ма, за все.
Кіт ховався під шафою, дряпаючи місце колишнього ока.
Дочка скривилась від напою.
Мати кусала губи та позирала на НІС доньки, з якого текли шмарклі. НІС спотворював її доньку, НІС винюхував її повітря, НІС колов її серце!
Гімі гімі гімі е НІС авте міднайт…
Гімі гімі гімі е НІС авте міднайт…
Гімі гімі гімі е НІС авте міднайт…
Затулила вуха, потім очі. Кинулась назад до кухні. Розкрила валізу. Його нутрощі — вініловий програвач «Юність». юНІСть?
Витягнула платівку. Вилку в розетку. Старий гучномовець захаркав і музика заграла. Прекрасна. Чарівна. Піднесена.
«I’ve been cheated by you since I don’t know when…»
У фартуху з мушлями, мати вже чатувала на порозі кімнати. Чекала дії ліків.
Посмішка покусаними губами. Дихання прискорене.
Дочка все ще сиділа й голосила, але погляд склянів, рухи сповільнювалось, тіло слабшало.
Мати наблизилась до її ніг. Смик! і дочка в горизонтальному положенні.
— Ма?
Стара застрибнула на ліжко. Перекинула варикозну ногу через дочку. Видерлась їй на груди. Колінами насіла на передпліччя.
Сморід старої піхви продерся крізь шмарклі.
— БОЛЯЧЕ, МА!
Мати причепурила каре. Провела пальцями по брівкам-рискам. Фартух всунула під нижню щелепу доньки. Вихопила канцелярський ніж. Випнула лезо.
«Mamma mia, here I go again
My, my, how can I resist you?»
З розмаху, тонке лезо встряло у кісткову частину НОСА і ледве не тріснуло.
— А-А-А-А-А!
Зойк доньки вдарив по вухах та розійшовся будівлею.
Закрила їй рота. Надавила вагою. Вена розійшлася по лобу блискавкою — це у старої від батька.
«Yes, I`ve been brokenhearted
Blue since the day we parted…»
Донька сіпалась, що заважало процесу. Під ковдрами і вагою матері вибратись? Ой як сумнівно. Безпомічна, наче в утробі. Голова між ногами неньки, мов переродження.
Лезо увійшло вдруге. Чвирк! Гаряча багряна рідина зі слизом ринула на руку та фартух.
Панічні здригання підсилились. Вереск пробивався крізь долоню. Червоні бульби пнулись з НОСА.
Витягла ніж. Витерла об фартух.
Лезо увійшло втретє. Ближче до кінчика. Майже до ніздрів, але… невдячна донька скинула мати на підлогу адреналіновою хвилею.
Стара лобом беркицнулась об тумбу.
Неждана перехилила голову через ліжко. Кров хлющила на килим. Канцелярський ніж застряг у НОСІ. Біль кострищем розносився по тілу. Підставила долоні, що враз заповнились червоною есенцією з тягучою слиною. Заволала. Тонке волосся наїжачилось. Чвак ногою у кров, чвак іншою. Транквілізатори крали координацію, туманили очі, тягнули до землі.
«Mamma mia, her I go again
My, my, how can I resist you?»
Стара вхопила руків'я і висмикнула ніж, розрізаючи плоть. Гепнулась на спину за інерцією.
«Yes, I`ve been brokenhearted
Blue since the day we parted…»
Кінчик НОСА теліпався на нитці зі шкіри. Кров водопадила на шию та білу нічну сорочку.
Вгледіла безносе густо-червоне відображення в серванті. Сподобалось? Загорланила й встромила руку в скло. Витягла найбільшу рибу, розрізаючи передпліччя. Кидь у матір, яка встигла виставити лікоть. Риб’ячий кляп відлетів у Нептуна, той чкурнув до кухні. Неждана кинулась в коридор, ковтаючи нескінченні потоки крові. Гупнулась. Виблювала.
Мати тупотіла за донькою.
Неждана верещала, жахаючи сусідів. Слимачила до вихідних дверей.
Стара стрибнула їй на спину.
Жінка хрипом виплюнула дихання разом з кров’ю. Вени на шиї роздулись. В очах блискали сліпучі хулахупи.
— М… М… М-А-А-А-А!
Один рух і кінчик НОСА у долоні матері. Ну ось і все! Зареготала.
«Mamma mia, it`s a game we play
Bye-bye doesn’t mean forever»
Стара ступала на кухню, піднявши руку з трофеєм. Високо тримала подвійне підборіддя. Посміхалась. А як іще поводитися зірці естради?
«Mamma mia, now I really know
My, my, I could never let you go»
Музика стихла.
Дочка хрипіла, гарчала, стогнала в коридорі. Кров невпинно витікала з неї, перетворюючись на вино, що п’ють на Олімпі.
Мати кинула кінчик НОСА Нептуну в тарілку. Кіт замуркотів та захрумтів.
Катерина Миронівна роззирнулась і брови-риски поповзли до шпарини на лобі.
— А ти чого тут знову, га, Арсене?
Чоловік німував. Сів за стіл, милуючись програвачем.
Стара присіла напроти, демонстративно гримнувши грудьми.
— Скучив за мною, га, Арсене? — протерла брівки-рисочки, що тепер червоніли товстими смугами над очима.
Дочка мляво повзла до матері. Захлиналась кров’ю, що тягнулась за нею рум’яною тінню.
— Тебе давно вже не було, Арсене. По бабах шлявся? А ми з Нежданою тебе чекали.
Масна долоня вхопила мати за литку і відразу відпустила. Булькотіння стихли.
***
— Ці заспокійливі ніколи не допомагають, ну ти знаєш, Арсене.
— Знаю, Катерино.
У двері гупали та дзвонили.
— Поліція! Відчиняйте! Або виламаємо двері!
— Ти не допомогла, ти вбила нашу доньку, Катерино.
— А коли ти цінив мої діяння? А донька? Хочеш як лучше, а воно як завжди.
— Ніколи, Катерино, — відпустив її руку. Кровавий слід зостався на колючій щоці.
— То може час вже прощатися, га, Арсене?
Люки з літерою «К» тепер зачинені. Надовго?
— ПОЛІЦІЯ! ВІДЧИНЯЙТЕ!
Стара піднялась. Глипнула на доньку, яка лежала біля її ніг. Тепер носик… Червона нічна сорочка…
Закинула її тонке волосся за вухо.
— Ти знаєш, Арсене, а може справа у вухах була, га, як гадаєш? — переступила доньку і потопала відчиняти двері.
