Хрипучий Джокер
Передмова
Мова йтиме про місто Атмос. Атмос — член «асоціації» вцілілих міст, скорочено СВМ — Союз вцілілих міст.
Зараз 2056 рік, і вже минуло п’ять років після, здавалося б, непоправної катастрофи. Вранці, рівно п’ять років тому, люди прокинулися й відчули тоді ще незрозуміле відчуття — ніби повітря закінчується. Уже наступного дня померло за попередніми підрахунками, близько вісімдесяти п’яти відсотків населення. Ніхто не міг пояснити, чому повітря просто так зникає. Усі панікували, і це можна зрозуміти — ніхто ж не хоче помирати.
Як ви думаєте, що відбувається, коли розпочиняється кінець світу? Так, все вірно, люди почали скаженіти: вбивати, грабувати, гвалтувати прикриваючись катастрофою. Багато міст були просто стерті з лиця землі, вціліли лише кілька десятків. Саме вони й заснували СВМ.
Атмос вцілів завдяки загадковій організації, яка до недавнього часу була нікому не відома. Було лише одне ім’я — якийсь містер Робертсон, керівник цієї організації. Хто вони такі, чого хочуть, чим займалися раніше — ніхто не знав. Втім, людей це й не цікавило: головне — що вони «роблять» повітря. Увесь Атмос усіяний резервуарами, в яких незрозумілим чином з’являється повітря і через труби розноситься по всіх куточках міста.
Саме вищезгадана організація й перейняла кермо правління над містом. Особливого спротиву не було. Новий світовий порядок усіх влаштовував: таємнича організація збагатилася, а люди вижили. Їхню назву так ніхто й не дізнався. Та й навіщо? Тепер вони — просто влада. Тай все.
Інші міста також були врятовані подібними організаціями, які нас особливо не цікавлять. Варто також зазначити, що з огляду на зрозумілі причини країни як такі зникли — залишилися лише міста.
Навколо міста звели стіни, а небо накрили шатром. Люди опинилися під ковпаком — дуже незграбним і кумедним, схожим на клоунський. Попри те, що він прозорий, сонячні промені ледь-ледь проникають у надра Атмоса. Освітлення взяли на себе вуличні ліхтарні стовпи.
На вулицях відчувається вогкість і занедбаність — розвелися щури та хвороби, які вони переносять. Повітря просякло запахом стічних вод, а в деяких районах трупний сморід просто нестерпний. Місто, по суті, перебуває в певному вакуумі — усі, абсолютно всі запахи осідають на міських вуличках. Ці ж вулиці ніхто не прибирає — їх просто залишили на поталу людям.
Радіо й телебачення працють, інтернет, на жаль, ні. ЗМІ, або, коректніше сказати, те що від них зісталось, повністю контролюються владою. Державні установи відновили роботу майже миттєво, чого не можна було сказати про приватні. Весь ваш капіталізм полетів до дупи, заодно вирішивши одну з головних проблеми людства 21 ст. – безробіття. Для всіх є робота, всі працюють. Не працюєш – не їсиш. Концепція звичайно звучить як пережиток минулого, але спробуйте побудувати щось практичніше з ілюзорною подобою «суспільства», ще й до того, законсервованим повітряним шатром.
Нібито задля підтримання порядку по всьому місту почали патрулювати охоронці, надані владою. Втім, у цьому не було особливої потреби. Злочинність миттєво впала — головним чином тому, що красти було нічого. Люди просто рятувалися, маючи лише одну мету — вижити. Було не до заощаджень та нерухомості.
За стінами, як стверджувала влада, життя не було, і кожен, хто наважиться це перевірити, просто задихнеться. Але ніхто й не думав перевіряти. Охорони на виходах з міста не було — будь-хто охочий міг спокійно підти. Та претендентів не знаходилося.
В усьому іншому Атмос — цілком звичайне місто. Таке, в якому живе майже кожен із вас. Місто зі своїми проблемами й радощами, зі своїми звичаями та заборонами, зі своїми героями й лиходіями, зі своїми мріями та безнадією. Звичайне, звісно якщо не брати до уваги гниль запаху, відсутність сонячного світла, та всепоглинаючу журбу.
I
«Знову. Знову! Навіщо. До чого це. Це неправда. Цього просто не може бути…» — подумав Сем. Голова гудить, тіло ломить, за всіма ознаками – почався ще один день. Змахнувши ногу з ліжка, він відчув під нею щось гостре. Це був розбитий будильник. Попався він під гарячу руку господаря, коли наважився задзвонити вдруге. Батарейки залетіли під стіл, на якому панував типовий «холостяцький» безлад. Ох уж ці «холостяцькі» штучки. Холостяцька квартира, холостяцкий раціон – все це Сем вважав відмазками. Особисто він просто напросто не бачить сенсу прибирати кімнату. А чи буде сенс це робити, коли відчинивши вікно, твої ніздрі наповняться мерзенним сморідом.
Узявши телефон зі столу, він подивився на годинник й побачив пропущене повідомлення на автовідповідачі. Увімкнувши його, він почув злий, але все ще стриманий голос своєї подруги Еммі:
- Ідіот, вийди нарешті на роботу, - Сем працював на обслуговуванні труб з повітрям, все завдяки програмі нашої нової «влади». - Або хоча б візьми кляту слухавку. Тебе скоро звільнять, це не жарти. Мені то все одно — просто дістанеться МЕНІ. І не прикидайся, придурок, я ж знаю, що ти це чуєш.
«Та пішла ти… Чому мене просто не звільнять?»
У холодильнику знову нічого не було — втім, він до цього вже звик. Як завжди, обійдеться чаєм і шматком хліба з маслом. Але цього разу він глянув на запилений телевізор у кутку кімнати — той, що дістався йому від бабусі. Як, власне, й усе в цій квартирі. Хоч ні, радше в цій комірчині.
Бабуся звісно не очікувала що в цій квартирі житиме саме Сем, але яка вже різниця . Вся родина Сема загинула під час катастрофи. Не сказати, що він довго сумував — стосунки з родичами в нього були, м’яко кажучи, напружені.
«А чому б і ні?» — подумав він. Увімкнув. Як завжди, на сто п’ятнадцятому каналі, як ніби до сто п’ятнадцятого, є ще сто чотирнадцять, щось розповідав прилизаний ведучий:
— Протягом найближчих двох днів очікується чудова погода. Сонце осяє нас своїми променями !
«Яке, до біса, сонце… Його уже давно ніхто не бачив. Для кого вони це знімають? Невже й тепер можна робити так, як 50 років тому, говорити по телику одне, а за дверима споглядати зовсім інше?»
Не сказати, що Сема особливо приваблювали новини. Нічого нового він не почув. Та й загалом — не слухав. Телевізор був йому потрібен радше для того, щоб заглушити тишу в цій норі.
Думки знову й знову повертали хлопця до недавнього сну, який уже пів місяця приходив до нього щоночі — і це було надзвичайно неприродно для нього. Сем — проста людина, життя не надто веселило його якимись особливими подіями. Звісно, достеменно ще не доведено, чому нам сняться ті чи ті сни, але вчені однозначно зійшлися в одному: сни тісно пов’язані з особистістю людини, її інтересами та життям.
Цей сон був надто реалістичним — ніби він проживає його насправді, ніби точно знає: це не вигадка. Саме це і лякало Сема.
Від роздумів хлопця відірвала по-справжньому шокуюча новина:
— Вперше містер Робертсон дає офіційне інтерв’ю. Він заздалегідь попередив, що нічого нового нам не розповість, але, як влучно зауважив наш кореспондент, це вже значно більше, ніж ми знали. Робертсон навіть погодився впустити нас у свою «вежу». Наполегливо рекомендуємо не пропустити це інтерв’ю. Завтра о 9:15. До побачення.
«Пфф, як завжди… Хоча цікаво, скільки з усього того, що реально цікавить людей, він скаже. Як вони взагалі його вмовили?» — подумав Сем.
Доївши свій сніданок, Сем вимкнув телевізор і попрямував до ліжка. Вже десь тиждень він не був на роботі, і рівно таки тиждень — як не виходив з дому. Його не звільнять, щоб там не говорила Еммі з автовідповідача, тому можна особливо не перейматися. Упавши на ліжко, Сем твердо вирішив, що проведе цей день так само, як і попередні. Але просто таки нестерпна задуха заважала втілити план у життя.
Відчинивши вікно, Сем задивився на річку, що неспішно текла вздовж дороги та його вікна. Його квартира розташована на другому поверсі будинку, який, здавалося, нависає над водою. Якби хтось подивився зараз на Сема з вулиці — на те, як він сперся на вікно, — то, враховуючи старий, напіврозвалений балкон, можна було б подумати, що хлопець ось-ось просто звалиться вниз разом із ним.
«Я більше так не можу. Потрібно вийти», — подумав Сем і, схопивши курточку, майже вибіг з квартири — аби тільки, не передумати.
II
На сходах Сем побачив хлопця років шістнадцяти — свого сусіда, з гітарою. Цього дня з його вуст дуже тихо лунали пісні.
«Невже знову вигнала?» — подумав Сем.
Хлопець був із неблагополучної родини. Батько не пережив катастрофу, і відтоді мати навіть не намагалася себе стримувати, пиячила кожного дня. Та й сам пацан, швидше за все, ще той “подаруночок”.
— Добрий день, - привітався сусід.
— Привіт. Усе нормально? – відводячи очі запитався Сем. Не дуже йому й хотілося вирішувати, або бодай чути про чужі проблеми
— Так. Дякую.
Більше на сходах Сем нікого не зустрів. Та це й не дивно — крім хлопця з гітарою та вічно буркотливих бабусь, тут більше ніхто й не живе.Сема постійно дивувало, чому катастрофу пережило так багато старих людей — неприродно багато.
Вийшовши на вулицю, він відчув невимовний сморід сечі й лайна з каналізації. Людей в Атмосі цей запах переслідує постійно. Говорять, звикнути можна навіть до поганого. Виходить, або запах Атмоса — це щось хороше, або ж всетаки не до всього можна звикнути. Попри те, що зараз перша година дня, здавалося, ніби тільки-но сутеніє. А ще цей непроглядний туман… Загалом, ліхтарі тут світять цілодобово.
По вулицях блукає багацько людей, але навіть це не надає місту ані крихти життя. Усе тут ніби поховане живцем — справжній склеп.
Та все це дивне лише для нас, але точно не для мешканців Атмоса, і тим паче не для Сема — у бруді та хаосі він почувається як риба у воді.
Ідучи в тумані, хлопець майже нічого не помічав, аж раптом хтось смикнув його за руку. Це був безхатько. Але, глянувши на скляні очі й бліді руки Сема, той відразу зрозумів — нічого з цього не вийде.
— Чого тобі? — здивовано запитав хлопець.
— Скажи мені, ти взагалі живий? — промовив безхатько із подивом, навіть для самого себе.
Сем на мить замислився. Хоча для нього ця мить тривала значно довше: «Я… я не знаю… ЩО?». Він трохи розлютився.
— Звісно, живий! – вигукнув Сем.
— А я не бачу в тобі життя.
— Діду, озирнись — тут усі мертві.
— Ні, навіть я живий, - з ще більшим подивом для себе відповів старигань.
Сем вирвав руку й пішов далі.
— Хлопче, замислись над цим! — почув він вслід.
«Вирішено. Йду в бар».
Слова діда пробудили в Семі давно забуті думки. Ні, він не думав про те, щоб покинути цей світ — подібне завжди видавалося йому вульгарним і позбавленим будь-якої «естетики», якщо так можна висловитися.Просто гнітюча атмосфера Атмоса навіювала сум. Здавалося, з міста просто висмоктали все щастя. Тут справді не було жодних перспектив — настільки, що навіть Сему, який просто ненавидів дітей, ставало їх шкода. Вони просто з’являться і зникнуть, нічого не встигнувши.
З такими думками Сем неспішно йшов вузькими вуличками міста в напрямку бару, нічого навколо не помічаючи. По дорозі траплялися люди — хтось навіть привітно махнув йому рукою. Сем відповів взаємно, навіть не згадавши, хто це був.
Бар — це місце, де останнім часом Сем бував частіше, ніж на роботі. Тому новину про те, що сьогодні той не працює, хлопець сприйняв із полегшенням. «Пора вже нарешті зав’язувати з цим», — подумав. Раніше він не пив, і не хотів, щоб це перетворилось на звичку.
Оскільки повертатися додому вже не було сенсу, Сем вирішив навідати декого.
III
Дорогою Сем подумки повертався до свого сну.«Навіщо сняться сни?». Якеcь нав'язливе відчуття не полишало його. Сцени зі сну мимоволі спливали в уяві. Щось змушувало в них вірити.
«Цього не може бути. Хоча… Кого я обманюю? Я завжди про це думав. Просто потрібно було якесь підтвердження. А може, сон — це і є підтвердження?»
За черговим рогом, який, щоправда, нічим не відрізнявся від попередніх, він побачив картину, до якої всі мешканці Атмоса давно звикли. Але цього разу у “виставі” брав участь знайомий Сему чоловік — можна навіть сказати, в певній мірі, його товариш.
Біля старенького книжкового кіоску стояли двоє охоронців. Один — худорлявий, на зріст приблизно як і сам Сем. Інший — просто велетенських розмірів, мов скеля — нависав над колегою і щось шепотів йому на вухо. Поряд із ними, в наручниках, стояв старий Генкінс.
За походженням шотландець, Генкінс вже давно переїхав до Атмоса, та відкрив книжковий кіоск. Жителі міста постійно патякали, що старий відкрив свою справу на «чорні» гроші, мовляв не дуже законними речами він займався в Шотландії. Проте Сему було начхати на всі ці плітки, Генкінс завжди був добрий до нього. Коли у хлопця не вистачало грошей, він давав йому книги безкоштовно.
Охоронці, як завжди, були в своєму екіпіруванні. Монолітний костюм у поєднанні з темним шоломом, у якому замість очей — дві тоновані лінзи, більше нагадував захисне вбрання науковців з хімічної лабораторії. Сему завжди було цікаво, навіщо їм це ганчір'я. Щось підказувало йому, що в разі наступної катастрофи саме ці хлопці дивом виживуть.
Підбігши, Сем крикнув:
— Що ви робите?! Відпустіть його!
— Семе, синку, не треба… — озвався старий Генкінс.
— Що тобі треба? — буркнув худорлявий охоронець, тримаючи в руках якісь папери.
Прохожі дещо зацікавились ситуацією — дехто навіть зупинився послухати. У цей момент Сем відчув на плечі чиюсь руку й почув з-за спини:
— Спокійніше, хлопче, а то й тебе зараз пов'яжуть.
Говорив якийсь чоловік, якого Сем раніше ніколи не бачив. Сказано це було наче йому, але достатньо голосно, щоб почули всі навколо.
— Ми тут нікого не «в’яжемо». Все в рамках закону, — втрутився худий охоронець. Очевидно, говорив саме він, бо другий — громила — виглядав дещо загальмованим і навряд чи зміг зібрати думки до купи.
— Дуже цікаво, що ж такого міг порушити засохший старпер, що торгує книжками, — сказав один із перехожих, які зупинилися.
Він був не менший за обох охоронців, якщо не більший, і вирізнявся яскраво-рудою шевелюрою.
— Не платить податки, — сказав перший охоронець.
Сему стало по-справжньому шкода другого охоронця. Він виглядав дуже безпомічним, аж надто.
— Невже Робертсон не скасував податки? Невже всі ці балачки про фінансову підтримку населення виявились байкою? — з презирством випалив рудий.
Ніби зрозумівши, що сталося, другий охоронець, якого Сем в голові вже прозвав «бичарою», закричав:
— Ти що, мерзотнику, в кайданки захотів?!?
— Так, все. Якщо хтось має претензії — прошу пройти з нами, — сказав перший охоронець, не звертаючи уваги на сварку.
— Та ви що, звісно ж ні! Як взагалі може щось не подобатися в цьому місті? — не знижуючи темпу, вигукнув рудий.
— Хлопці, спасибі вам, але мені вже нічого не допоможе, — стиснувши зуби, вимовив старий Генкінс.
— Містер Генкінс, мені так шкода… — прошепотів Сем.
— Я знаю. Просто зроби те, що повинен, — відповів старець, його голос звучав спокійно, але в ньому було щось таке, що змушувало Сема відчути важливість моменту.
Після цих слів Генкінса нарешті повели до машини. Сем проводжав його поглядом.
«Про що він? Що я маю зробити? Що це взагалі за день такий?..»
— От виродки, — кинув наостанок рудий, після чого розвернувся й пішов геть.
— Знаю… — ніби сам собі відповів Сем.
IV
Все ще вагаючись і не до кінця відкинувши думку просто підти додому, Сем рішуче постукав у двері. За кілька секунд вони відчинились. Обличчя Сема залило яскраве світло з квартири. Коли зір повернувся, він побачив невдоволене обличчя Еммі.
Вона дивилася на нього зверхньо, навіть з викликом. Прозорі очі хлопця вона знала надто добре. Як завжди, обличчя Сема нічого не виражало. Але вона знала — всередині він хвилюється не менше за неї.
— Міг би просто подзвонити, — сказала дівчина.
— Міг.
— Семе, скільки разів я тобі залишала повідомлення? Міг хоч натякнути, що ти живий? – з досадою відповіла Еммі.
— Вибач.
— Ого, невже за місяць ти навчився вибачатись? — з удаваним здивуванням відповіла дівчина.
Сем не відповів. Знав, що подруга зла на нього.
Вони були друзями. Хоча… чому «були»? Вони й досі друзі. Просто вже місяць він ігнорує всі її дзвінки. Одного разу вона навіть приходила до нього додому. Він не відчинив, прикинувся, що його немає.
Власне, й ранкове повідомлення щодо роботи він теж проігнорував.
— І чим же я зобов’язана такому несподіваному візиту? — все ще з насмішкою запитала дівчина.
— Еммі, потрібно поговорити. – суворо відповів хлопець.
— Заходь.
Зайшовши в квартиру, Сем роззувся, й пішов слідом за подругою до кімнати. З його останнього візиту квартира анітрохи не змінилась. Він бував тут рідко, але житло було ненабагато більше за його власну “нору”, тому орієнтуватися в ньому було нескладно.
У вітальні хлопець зміг краще роздивитися свою подругу. Звісно, за місяць вона зовсім не змінилася.
Усе те ж кучеряве волосся, тонке обличчя, що випромінювало доброту, і гарна фігура. Емілія зовсім не була королевою краси, але безсумнівно притягувала погляди. Була вдягнена в домашній спортивний костюм.
— Сідай, — сказала, вказуючи на диван.
— Еммі, вибач...
Вона перебила його:
— Просто зрозумій, ти не можеш раптово зникати на місяць. Я справді хвилювалася. – відповіла дівчина, пронизуючи Сема поглядом.
— Знаю. Пробач.
— Проїхали.
Еммі була не сильно здивована зникненням Сема. Це трапилося не вперше, але зазвичай на тиждень, не більше. Вона розуміла його. Останнім часом сама відчувала петлю Атмоса на своїй шиї. Місто душило всіх без винятку. Еммі не звинувачувала владу, вважала, що просто такі реалії сучасного світу. Але не помічати певного лицемірства в їхніх вчинках було неможливо.
— З тобою все нормально? – поцікавилась дівчина.
— Так. Просто трохи втомився.
Брехня. Насправді Сем був слабкий духом. Просто не витримував несправедливості, і коли не міг щось змінити, просто сумував. За натурою він був романтиком, який постійно мріяв про щось. Будував ідеали, перспективи, надії, яким не судилося здійснитися. Принаймні зараз. Емілія це розуміла і завжди підтримувала його.
— Як справи? — нарешті спитав хлопець.
— Нормально.
Він знав, що це не так. Її турбували ті ж думки, що й його, просто вона це не показувала.
— Ти, здається, хотів про щось поговорити, — перевела тему дівчина.
Сем лиш стиха кивнув.
— Я в передчутті, - Еммі.
— Мене мучить один сон...
— Що? Сон? Після місяця відсутності ти прийшов поговорити про свій клятий сон? Телепню, ти точно в порядку? — зі справжньою злістю випалила Еммі. Сем раніше не бачив, щоб вона хоч на когось була зла.
— Вислухай мене, - після декількох, аж занадто довгих для нього секунд мовчання, Сем нарешті почав:
— Знаєш, це не просто сон. Я вірю в нього. Все починається з того, що я прокидаюсь біля міських воріт...
— Біля тих, що на виході? – перебила Еммі.
— Так. Потім вони просто відкриваються, і я бачу світ за ними. Ну знаєш... той старий... той, що був до цього.
— Розумію.
— І я виходжу, не відчуваючи страху, просто йду. За воротами я чую спів птахів, музику струмка, що розкинувся просто біля стежки. М’яке тепло сонця огортає мене. І я йду. Удалині видніється лісок із зеленими кронами дерев. Повз мене пробігає заєць. Він не боїться мене, навіть, скоріше, цікавиться. Праворуч видніються руїни старого світу — кілька занедбаних будинків. Небо яскраво-блакитне, без жодної хмаринки. Трава лоскоче мені ноги. Я вже не просто йду, я біжу з розпростертими руками, біжу й кричу. Мою душу наповнює тепло, я радію, мов дитина. І що найголовніше — я не задихаюся. Повітря таке чисте, що навіть трохи паморочиться в голові, воно ніби просякнуте свіжістю. Втомлений я падаю, мене підхоплює трава й м’яко опускає на землю. Я дихаю, дихаю, дихаю — не можу надихатися. Мені здається, що я готовий провести тут усе життя. Я підриваюся із землі й стрибаю. Стрибаю й кричу. Просто зриваю з себе одяг і пірнаю в струмок. Вода прохолодна, але я цього не відчуваю. Бризкаюся, ниряю, як дитина. Вилізаю з води, дивлюся в небо й сміюся. Не можу зупинитися. Сміх уже проникає в кожну клітинку мого тіла. І тут я прокидаюся — увесь у поту. Еммі, я знаю… Повітря не зникло. Я це знаю. Вони нам брешуть. Там, за стінами, світ живий — він квітне! Це не можна так лишати.
Увесь час дівчина слухала із захопленням, не перебиваючи — було видно, що вона йому вірить. Напевно, й сама давно про це думала. Сем міг би присягнутися, що бачив посмішку на її обличчі.
— Я тобі вірю! Треба щось робити! Треба всім розповісти, написати у всіх газетах, показати в новинах! Пора вже нарешті піти з цього похмурого, лячного місця! — Еммі говорила схвильовано, майже задихаючись від емоцій.
Поміркувавши трохи, Сем відповів:
— Ні. Я боюся. Мене просто вб’ють, — сказав він із кам’яним обличчям.
Цього Еммі явно не очікувала.
— Ти розумієш, який це знак?! Ти повинен вивести нас із цього чортового міста! — зірвалася вона на крик.
— Ні, ні, ні, Еммі я не Мойсей, лицар на білому коні, рятівник людства і все таке, і не хочу бути чимось з цього, — тим самим спокійним, байдужим тоном відповів Сем.
— Я тебе не впізнаю! Ти, мов жалюгідний страус, голову в пісок сховав, але ж дупа все одно стирчить! — із розпачем крикнула Емілія.
Сем не відповів. Він був, м’яко кажучи, здивований. Не думав, що його подруга так відреагує — схоже, усі вже втомилися від цього міста. Він це відчував, чув на вулицях, навіть у новинах і газетах почали говорити, і це при тому, що влада їх повністю контролює. Але як же йому не хочется рятувати всіх — він просто не зміг би. Проте правда не давала йому спокою, таким він був. Довго сиділи мовчки, і навіть зазвичай балакуча Еммі нічого не говорила. Та все ж Сем вирішив порушити тишу:
— Дякую за вогняні аналогії, але я очікував більш конкретних інструкцій.
— Обговори це з Джоном. Він тобі допоможе, - відповіла дівчина, з виразом обличчя, наче це вона в свій час вигукнула таке вже попсове «Еврика».
Це остаточно збило хлопця з пантелику:
— Емілія, ти це серйозно?
— Абсолютно. Пора вам уже помиритися.
Сем лютим поглядом пронизував дівчину. Вона була до цього готова:
— Не веди себе, як дитина. Він вчений, зможе остаточно розвіяти твої сумніви, - наче мати сказала дівчина.
— Навіть якщо я погоджуся піти до нього, щось підказує мені, що він мене вижене.
— Він твій друг і досі цінує тебе. Він прийме тебе і дасть слушну пораду. Думаю, ти і сам хотів до нього підти.
— Ти помиляєшся, - відрізав Сем.
— Тільки не кажи, що це погана ідея. Не знаю як ти, але він не проти помиритися.
Сем прекрасно знав, що насправді не проти, та й сам у певній мірі теж цього хотів. Вони з Джоном познайомилися на першому курсі, були близькі душею, хоч і мали зовсім протилежні характери. Вічно спокійний і похмурий Сем і справжнє торнадо Джон. Як відомо, протилежності притягуються. Керівники студентського гуртожитку просто молилися на якесь диво, щоб вигнати цих двох хлопців. Але, на жаль, в якийсь момент стежки Сема та Джона розійшлися, та вже десь рік вони не розмовляють. Причиною розриву такої міцної дружби стали непрості характери обох. Причину сварки, думаю, можна, вцілому, не описувати. Джон завжди був надією інституту, і, швидше за все, саме після їхньої сварки став справжнім науковцем.
— Ну що скажеш? — запитала дівчина.
— Скажу, що подумаю над цим, — надзвичайно спокійно відповів Сем.
— Тоді подумай, — з широкою усмішкою на обличчі сказала Еммі.
— Чому либишся? Я ж сказав — лише подумаю.
Еммі довго стримувалася, але зрештою не витримала — наче вулкан вибухнула реготом, що заполонив всю кімнату. Сем теж усміхнувся. Як же добре було забути про все й просто сміятися. І він дозволив собі це. Еммі щиро цьому зраділа. Вони довго сміялися — легко, невимушено. А потім весь вечір говорили про дрібниці, не хотілося думати ні про що серйозне, просто розмовляти й розмовляти.
Ближче до вечора Сем зібрався, пообіцяв якось ще навідатися до Еммі і у хорошому настрої пішов додому. Вона ще довго дивилася йому вслід.
— Сподіваюся, в нього все вийде.
V
Наступного ранку Сем прокинувся та з подивом виявив, що сон, який ще вчора викликав у нього несамовиту лють, сьогодні йому вже не приснився. Це його трохи насторожило, але ненадовго. Він ходив своєю маленькою квартирою з піднесеним настроєм. Справді, напевно йому просто не вистачало спілкування. Навіть чортовий хліб з маслом сьогодні здався делікатесом. Саме сьогодні мало вирішитись, що робити з цим дурним сном. Десь по обіді, остаточно зважившись, одягнувся й пішов.
Коли вийшов із під’їзду, помітив біля стіни вчорашнього безхатька. Сьогодні той йому усміхався. Сем кивнув у відповідь і пішов далі. У спину пролунав тихий голос:
— Молодець…
Хлопець ледве стримався, щоб не обернутися. Його просто розривала цікавість: «Хто ж він, чорт забирай, такий?»
Вирішивши, що це знак згори, він рішуче пішов далі.
Знайшовши потрібний будинок, Сем зайшов у двір. Тут нічого не змінилося. Підійшовши до під’їзду, побачив поштову скриньку з написом угорі: Джон Хетчет.
«Ну що, Джоне? Зустрічай мене».
Піднявшись на третій поверх і побачивши знайомі двері, не вагаючись постукав. У під’їзді смерділо сигаретами. Попри те, що Джон був ученим, він не міг дозволити собі кращу квартиру в приємнішому районі. Але, наскільки Сем знав, його це цілком влаштовувало.
Двері рвучко відчинилися, і він почув знайомий голос:
— Сем…?
— Привіт.
Не давши Семові й слова вставити, Джон одразу випалив:
— Сем, вибач мене. Ха, давно вже хотів це сказати. Звиняй, що не зробив перший крок.
— І ти мене вибач.
— Гм, ну і барани ж ми… Заходь, — сказав Джон, жестом запрошуючи до квартири.
У квартирі панувала стерильна чистота — повна протилежність комірчині Сема. Джон терпіти не міг безлад. Сему навіть стало трохи не по собі.
Прямо біля входу були зачинені двері — там знаходилася лабораторія. Сем ніколи там не був: по-перше, йому це було нецікаво, а по-друге, Джон ніколи туди не пускав. Сем завжди жартував, що Джон проводить там експерименти над людьми. Їх це смішило.
Взагалі, багацько речей їх веселили: стрибати мов навіжені по квартирі, дзвонити у двері до сусідів, розмальовувати стіни балончиками, бити скляні пляшки на вулиці, трощити вітрини магазинів, тікати від охоронців... Багато чого вони натворили — і завжди щастило. Лише одного разу провели цілу ніч в ізоляторі.
Хлопці пройшли до просторої і до блиску вилизаної вітальні. В кутку стояв величезний телевізор, а на стінах висіли картини — не з дешевих, наскільки міг судити Сем.
«Звідки в нього гроші?» — подумки здивувався він і почав уважніше розглядати кімнату. Джон вловив його думки, й усміхнувся:
— Не так уже й погано там платять.
— Та невже, — з легкою насмішкою кинув Сем. Джон чи не помітив, чи вдало прикинувся.
— Як справи? Як навчання? Як Еммі? — посипалися питання від Джона.
— Усе чудово, — Сем намагався збрехати так, щоб не було помітно. — А в тебе як?
— Чудово. Справи пішли вгору, думаю, ти вже помітив. Ми з моїм напарником за рік багато чого досягли.
— Чому не переїдеш? – запитав Сем.
— Справи, звісно, пішли вгору, але не настільки.
Це була правда. У Атмосі житло було дуже дорогим. Сем уже змирився з думкою, що, мабуть, усе життя проживе в бабусиній квартирі.
— Джон, я прийшов не просто так. Мені потрібна порада… вченого і друга, — на останньому слові хлопець зробив особливий наголос.
— Ну що ж… — Джон нахилився й дістав зі стильного серванта пляшку віскі та два келихи.
— Я, мабуть, відмовлюся, - заперечливо махнувши головою, сказав Сем.
Джон усміхнувся й поставив пляшку назад:
— Ну гаразд. Слухаю тебе, — сказав вчений, закинувши ногу на ногу.
— Мене непокоїть один нав’язливий сон. У цьому сні я виходжу за місто й просто йду. Там світить яскраве сонце, зеленіють дерева — і все таке. Там усе, як у колишні часи. Повітря є. Воно нікуди не зникло. І мені здається, що Робертсон і його зграя якось пов’язані з катастрофою.
Джон помітно похмурнів — на його обличчі вже не було й сліду тієї безглуздої усмішки. Це насторожило Сема, але він вирішив, що товаришу просто потрібно трохи часу, щоб все обдумати, і продовжив:
— Джон, ну що скажеш?
— Тобі пора взяти себе в руки й перестати мріяти про неможливе. Еммі правильно казала — ти ще не подорослішав, - якомога стримано намагався відповісти Джон.
— Еммі мене підтримала, – тихенько спитав Сем, розминаючи руки.
— Та тому що така ж сама, як і ти, - випавлив Джон.
— Невже ти навіть на секунду не можеш припустити, що повітря не зникло? — сказав Сем, вже починаючи закіпати.
— Не можу. Воно точно зникло. Подумай сам: як містер Робертсон міг прибрати повітря? Висмоктати, чи що? Я думав, ти розумніший, друже мій.
Слово «містер» не давало Сему спокою. «Щось тут не так…»
Трохи помовчавши, він обережно мовив:
— Люди теж про це говорять. А що, як я розповім усім — і ми спробуємо вийти?
— Ви всі загинете. Сем, покладатися на сон у таких речах — надзвичайно нерозумно. Від Еммі я ще міг таке почути, але точно не від тебе, - наче відрізав Джон, сверлячи поглядом друга.
— Як же ти змінився. «Містер» Робертсон… Ти мені огидний. Бувай.
Сем підвівся й повільно вийшов спершу з кімнати, а потім і з квартири друга.
Джон не обернувся. Він чудово розумів, що зараз робитиме. Як тільки за товаришем зачинилися двері, Джон схопив телефон і тремтячими руками набрав номер. Він не хотів цього робити. Але на кону була його кар’єра. «Я його попереджав…» Пішли гудки, аж раптом на другому кінці взяли слухавку.
— Алло, це Джон Хетчет, — голос його тремтів.
— Джон Хетчет з відділу розробок? — пролунав крижаний голос.
— Так.
— Я чув про Вас. Напарник захоплюється Вами. Ви молодець, Джоне, - відповідь звучала так, ніби натякаючи на те, що ці слова – лиш просте правило етикету.
— Дякую. Містер Робертсон, я повинен вам дещо повідомити…
— Слухаю.
— До мене щойно приходив старий друг — Сем Льюїс. Сказав, що йому наснився сон, ніби за стіною є життя. Просив поради. Також сказав, що розповість людям і вийде з міста.
— Ви ж, сподіваюся, не вірите, що за стінами є повітря? – це радше було риторичне запитання.
— Звісно, ні.
— Джоне, дякую, що повідомили. Я надішлю за ним своїх людей.
— Містере Робертсон...
— Так?
— Не нашкодьте йому, будь ласка.
— Звичайно. Не хвилюйтеся.
— До побачення, - сказав Джон, але на іншому кінці вже лунали гудки відключення дзвінка.
Джон поклав слухавку. Його обличчя було бліде, як крейда.
«Я його попереджав… Сподіваюся, вони його не чіпатимуть… Треба випити…»
Джон взяв пляшку віскі й почав пити просто з горла. Досі блідий, він упав на диван і незчувся, як заснув.
VI
Сем просто кипів від люті: «От ідіот!»
Він швидко крокував, нічого навколо не помічаючи. На стінах висіли старі, звичні для нього плакати.
«У відважних головах розпоряджаються плакати» — раптом згадав хлопець.
Йшов, не помічаючи дороги — скоріш за все, навіть не додому.
Аж раптом почув:
— Сем Льюїс?
Піднявши голову, він побачив трьох охоронців, які виходили з броньованої машини.
— Так, — відповів він, трохи збентежений.
— Пройдіть з нами, є кілька запитань, — сказав один з них, уже схопивши Сема за руки.
Але хлопець рвучко вирвався й крикнув:
— Що вам потрібно?! Я нічого не порушував!
— Просимо не чинити опір і дати нам руки, — до Сема вже сунув найширший з усіх охоронців, а хлопець в свою чергу почав повільно відходити назад. Раптом у нього щось вибухнуло в голові. Він відштовхнув найближчого охоронця і побіг. Вартові кинулися навздогін. Відразу за рогом ноги Сема підкосилися, він упав на землю, сильно вдарившись об плитку, відчув на собі вагу когось, спробував розвернутися.
Та охоронець, що сидів на ньому, з усієї сили вдарив його по обличчю, натякаючи, що це не проста перевірка. Сем відчув тепло крові, що цівкою стікала з його зламаного носа. Уже тоді він розумів, що це якось пов’язано з Джоном, хоч і наполегливо відкидав цю думку.
Хлопця посадили на лавку в машині, навпроти сіли двоє. Бігти було марно, а з наручниками далеко не втечеш. Він просто змирився — і вони вирушили в дорогу.
Проїхали недовго. Двері відчинилися, і хлопця вивели. Виявилося, що приїхали до найбільшої вежі міста, прямо в руки до містера Робертсона.
«Доплигався», — подумав Сем. Він уже вирішив поводитись зухвало з Робертсом – «Все одно живим я звідси не виберуся». Був впевнений, що ведуть його на смерть, але страху не відчував, скоріше навіть інтерес. Ввічливість і акуратність кудись поділися. Поводилися з ним як із злочинцем. «Швидше за все невдоволення владою вже прирівнюється до крадіжки, вбивства чи зґвалтування».
Його провели довгим коридором, заповненим екранами з новинами. Обабіч тягнулися двері — деякі були прозорі, й крізь них було видно людей за комп’ютерами. Ніхто з них навіть не звернув уваги на Сема, напевно доволі часто сюди когось волокли.
Підійшовши до ліфта, двері розпахнулися. Один з охоронців натиснув кнопку біля цифри 79. Ліфт піднявся всього за десять секунд.
Сема вивели, зняли наручники й майже силоміць штовхнули у двері кабінету. Розминаючи руки, Сем озирнувся. У центрі стояв великий стіл, за яким, згорбившись, щось писав чоловік років сорока. Волосся середньої довжини було акуратно зачесане назад. Одягнений у чорну сорочку й брюки, на ногах — прості коричневі туфлі. Скромно, без пафосу. Позаду столу — арка, що вела на балкон. На стінах висіли картини й мисливські трофеї. Кімната була не надто великою, але охайною й майже домашньою. Побачивши Сема, чоловік підвівся й підійшов до нього, після чого мовчки сів у крісло, жестом запросивши хлопчину зробити те саме.
— Вітаю, Семе. Моє ім’я Ендрю Робертсон та, гадаю, ти вже здогадався.
— Здогадався.
— Спершу хочу вибачитися за своїх людей. Вони трохи перегнули палицю. Прошу вибачити їх.
— Звісно, зазвичай вони у вас такі ніжні й лагідні. З якого приводу маю честь із вами спілкуватися? — з іронією промовив Сем.
— Думаю, Ви й самі здогадуєтесь.
— Якщо чесно — ні. Проясніть ситуацію, будь ласка, - все з тією ж іронією відповів Сем.
— Нам потрібно обговорити ваш сон.
— Ах так, сон… — сказав Сем з награним подивом.
— Опишіть його, містере Льюїс, - підпалюючи сигару сказав Робертсон.
— Думаю, Джон вам усе прекрасно переказав, - сказав Сем, майстерно приховуючи тремтіння в голосі, та вдаючи, що не розуміє, що якщо Робертсону потрібні відповіді, то він їх отримає.
— Джон Хетчет виконав свій громадянський обов’язок.
— Точно. Я зовсім забув.
— Прошу без сарказму, — Робертсон почав втрачати самоконтроль.
— Мені наснилось, що повітря нікуди не зникало. І що ви просто нас усіх обманюєте, - тицьнувши, мов дитина, пальцем в Робертсона, вигукнув Сем
— Це… вам наснилось, правильно я розумію? — глузуючи поцікавився Робертсон.
— Саме так. Але багато хто про це говорить. Виглядає, ніби всім в Атмосі сняться однакові сни.
— Не всім. От мені, наприклад, — не сняться, - сказав Робертсон, розплившись в широченній посмішці.
— Мабуть, тому що це ти й забрав у нас повітря.
— Я? Забрав повітря? Юначе, з вами все гаразд?
— Все чудово.
— І що ж ви збираєтесь робити з цією інформацією, містер Сем Льюїс?
— Вже нічого, - відрізав хлопець.
— Чому це? – Робертсон справді був здивованим.
— Та тому що ви мене вб’єте! — вигукнув Сем.
— Боже мій… Ніхто вас не вбиватиме.
— Тоді навіщо я вам?
— Я ж сказав — щоб обговорити ваш сон Семе.
— Мені з вами нема чого обговорювати.
— В ткому разі, Ви можете бути вільні, — спокійно сказав Робертсон, після чого встав і пішов до свого столу.
Сем не очікував такого. Він з недовірою подивився на нього і запитав:
— Ви просто відпустите мене?
— Так.
— А якщо я спробую всім розповісти, що повітря нікуди не зникло? – запитав Сем, вже подумки проклинаючи себе за таку сміливість.
— Ну ти й дурень, Семе. Можеш розповідати, все одно тобі ніхто не повірить, уся інформаційна сфера в моїх руках. Я керую цими людьми, наче ляльками. Раб завжди боятиметься свого господаря, пробач, звісно, за аналогію. Найімовірніше, тебе покличуть на якесь реаліті-шоу, там ти розскажеш, що тобі це приснилося, і всі тебе висміють. Віра в мою правду лише зміцниться. Тим, що ти їм все розповіси, ти зробиш краще тільки мені, зрозумій це. Шкода звичайно буде втрачати таку людину. Зрозумій, об’єднавшись, ми зможемо дати їм, - Робертсон кволо махнув білосніжною рукою кудись в сторону відчиненого балкону, - значно більше. Тому я пропоную працювати на мене — ти не дурний хлопець, точно не дурний.
Сем ні секунди не вагаючись спитав:
— Я можу йти?
— Так.
Сем підвівся й пішов. Йому буде над чим подумати.
— Мені шкода тебе, Семе, щиро шкода. Обміркуй мою пропозицію, - навздогін крикнув йому містер Робертсон.
Хлопець не відповів, не озирнувся, навіть не почув. У його голові вже вирували різноманітні думки.
VII
«Можливо, він правий? Раб завжди буде боятися свого господаря? Що за цинізм? Але можливо, він і справді правий? І що мені робити?» . Вийшовши на вулицю, Сем побачив охоронців, які безсоромно сміялися з нього. Вони тикали пальцями і посміхалися. «Можеш розповідати. Тобі ніхто не повірить» - пронеслися в голові слова Робертсона . На вулиці ходили люди, багато людей. Усі, як один, опустили голови. «Бояться, чи що?» І тут Сем відчув таку образу, розчарування, злість і безпомічність — його серце ніби взяли й вижали. Він стояв, втупивши погляд у натовп. До Сема підійшов охоронець і з посмішкою на обличчі та з насмішкою в голосі сказав:
— Молодий чоловіче, Вам допомогти?
І тут інші охоронці вибухнули реготом. «Вдарити його? Ні, краще плюнути йому прямо в обличчя. Точно, так і зроблю».
Але хлопець стримався, інші охоронці вже тримали свої дубинки напоготові. Їм вже не треба стримувати злість — можна виплеснути її на беззбройному хлопцеві. І тут Сем, дивлячись у натовп, набрав у легені побільше повітря й почав кричати на весь голос:
— Люди! Послухайте! Повітря не зникло – нам просто брешуть. Потрібно нарешті щось змінювати. Йдіть зі мною! Хіба вам не набридло, що ця наволоч, — Сем тицьнув пальцем у групку охоронців, — знущаються над вами, топчуть вашу честь у землю? Сьогодні дістається вашому сусідові, завтра — вам чи вашим дітям.Вони повинні служити нам, а не навпаки. Підемо за стіни. Може, й помремо з голоду, але краще померти вільними, ніж жити рабами!
Останні слова звучали як істеричні крики.
— Оце дурень.
— Якийсь ненормальний.
— Повітря у нього не зникло.
— То сам і вали туди.
Поруч йшли мама з дитиною, і малюк запитався в неї:
— Мамо, дядько зовсім вже? — і покрутив пальцем біля скроні.
Але один хлопець зупинився і подивився на Сема палаючими очима. У його погляді відчувалася віра. Але цей погляд помітив і охоронець, поклавши руку на дубинку. Хлопець перевів погляд на дубинку, а потім знову на Сема і з сумом покрутив головою, мовляв: «Вибач».
Ще хвилину дивлячись на людей, які просто проходили повз нього і відводили очі, Сем упав на коліна. Ще трохи — і він би заплакав. Охоронці вже просто, схопившись за животи, реготали над ним. Але йому було байдуже. Він їх не чув. «Раб завжди буде боятися свого господаря». Не побачивши цього, Сем впав у бруд. Він стояв просто на колінах перед людьми, що метушилися туди-сюди, намагаючись його не помічати. Стояв так довго, зовсім не помічаючи, скільки минуло часу. Вже й охоронці зайшли всередину. Лише тоді він пішов додому.
Йшов блідіший за саму смерть.. Аж раптом десь ніби далеко почув жіночий голос. Піднявши голову Сем побачив жінку близько сорока років у яскраво-жовтій куртці. Вона дивилася йому просто в очі:
— Синочку, усміхнись, на тобі ж обличчя немає. Завжди треба усміхатися.
Спершу Сем не зрозумів, чого від нього хоче ця жінка, лише мить потому збагнув.
— Що…? – спантеличиним голосом перепитав Сем.
— Усміхнись, кажу!
«Посміхайся так, щоб рвалися вуста. Інакше навіщо жити?» - згадав Сем.
Хлопець дивився на неї з відкритим ротом — можна було подумати, що він з’їхав з глузду. Може, так воно й було, не знаю. Аж раптом він, не тямлячи себе, побіг. Одразу ж посковзнувся на багнюці й знову впав у калюжу. Ніби не помітивши цього, підхопився і побіг далі. Усі люди дивилися на нього, як на божевільного.
«Я більше так не можу. Я втечу, піду. Піду сам і більше не повернуся». Він біг увесь у грязюці, але був щасливий.
По дорозі до воріт Сем нікого не зустрів — ні однієї людини, ні однієї тіні, ні бодай звуку вздовж порожніх вулиць. Біля воріт теж нікого: точнісінько як уві сні, тільки в сні було спокійніше — зараз же, наче ком посеред горла, постала тяжка реальність, що стискала груди. Сем усвідомив це без зайвих слів: він був правий, і тепер йому було начхати, чи повірить хтось йому. Тепер йому нічого не потрібно, ніяких аплодисментів — тільки рішення, що важило більше за будь-яку дошкульну правду, яку йому торочили роками.
Ворота виглядали як дві величезні двері — величні і зухвалі водночас, ніби влада спеціально зробила їх такими, щоб насміхатися над тими, хто вагається. Вони ніби говорили: «Ну давай, це всього лиш двері, виходь. Давай, давай...» Сем відчував, як у грудях піднімається лють, та не та, що прагне вчинити що-небудь спонтанне: а холодна, вирішальна. «Ну і виродки, я так і знав! Як же їх відчинити, чорт забирай?!» — пробурмотів він під носа, і його голос розкотився клацанням по порожньому плацу. Він просто штовхнув — не вийшло. Пальці злегка тремтіли; на долонях залишився слід від холодного металу. Поруч не було жодних важелів, жодних підказок, тільки глуха, неживотворна, тверда поверхня. Він штовхнув ще. І ще.
Нарешті ворота піддалися. Не з тріском, не з урочистістю — повільно і протестливо, як старі боржники, що нарешті вирішили віддати те, що ще дуже давно зайняли. Обличчя Сема залило м’яке, тепле світло. На вулиці сяяло сонце так, ніби ніколи раніше його не було — ніби воно чекало саме на нього. Зелена трава тяглася до неба, кожна стеблина виглядала прозорою і жадібною до світла. Десь неподалік струмок тішив слух журчанням, і цей звук — такий звичний, такий простий — ударив по Сему точніше, ніж будь-яке усвідомлення: він побачив світ, який обіцяв йому життя. Старий світ. Світ до катастрофи.
«О Боже! Це правда!!!» Він вибіг і впав на коліна. Не від радості — від того, що тіло не могло триматися більше; не від сліз щастя, а від того, що серце билося занадто швидко. Дихання ставало коротким, уривчастим, ніби хтось забрав у нього половину легенів. Він хапав ротом повітря, але повітря не було: жодного прохолодного струменя на губах, жодного запаху, жодного п’янкого відчуття в голові — тільки пустота, сухість у горлі, яку не помічають, поки не стане занадто пізно.
У той момент усе навколо втратило свою важливість: і сонце, і трава, і той містичний струмок. Він кинув погляд на ворота і раптом усе зрозумів, все те що за стінами — лиш ілюзорний символ щастя та надії, лиш відлуння тієї величної пісні старого світу. Все це було не лише металом і фарбою, а й символом — іронічним, зухвалим, і тому ще болючішим. Сем бачив у цьому клятому струмочку відповіді на всі ті питання, що він ставив всесвіту все своє життя.
Та Сем не повернувся, був гордим. Він не хотів давати владі ще раз насолодитися своєю сумнівною перемогою. Краще померти тут, ніж жити як слухняне тіло, що приймає чужу правду за свою. «Який же я дурень», — пролунало тихо в його голові, не як докір, а як факт: дурень — бо повірив у те, що достатньо лиш одній людині відчинити двері, щоб усе змінилося.
Сем почав падати на бік. Світ навколо розмивався: сонце стало надто яскравим, травинки перетворилися на рядки, що тягнуться до неба, струмок — на беззвучну смужку світла. Його легені боліли, горло палало, руки ледве трималися на землі. В останні миті в голові промайнули уламки життя — голоси, що колись були важливими; щось схоже на промінь сонця на шибці його рідної конури; слова, які він не встиг промовити. І в цьому потоці спогадів було щось розкішне, щось цілковито і одноосібно його: власна свобода вибору, навіть якщо вона веде в нікуди.
Він вибрав померти вільним, хоч і не правим…
