Таємничий Мурчик
1. Березневе срібло
Село прокинулося під першим березневим сонцем. Воно не гріло — лише розсипалося по замерзлій річці тонкими смужками світла, що тремтіли на кризі, мов холодне передчуття. Лід тримався з останніх сил, ніби сама зима вперлася й не хотіла покидати ці місця. Верби схилялися над водою, як стомлені відьми у білих сорочках, а на їхніх гілках висів крижаний пил, блискучий, немов скалки розбитого дзеркала. Земля дихала важко — сирістю, мохом, полином і старою корою, запахами пробудження, що більше скидалося на неспокійне перевертання у могилі, ніж на весну.
У світлій старій хаті панував міцний, теплий дух. Стіни, побілені до сліпучої чистоти, були розмальовані ще бабусиними руками: пишні кетяги червоної калини та горді півники, що оберігали сон. На лавах лежали яскраві, власноруч виткані доріжки, а в кутку тихо потріскував вогонь у печі. Тут вони з Мартою виросли, ділячи не лише шафу — дитячі сни, страхи, болі, навіть долю. Мар’яна завжди казала, що вони — не близнючки, а два боки одного відображення. Коли Марта зламала руку, Мар’яна відчувала фантомний біль тижнями.
Мар’яна стояла перед дзеркалом. Сьогодні вона вдягала біле вперше. Марта допомагала — мовчки, зосереджено, так ніжно, що доторки здавалися холодними, ніби вода з глибокого колодязя, а не руки живої дівчини. Тканина сукні переливалася м’яким льодяним блиском, а фата спадала до самої підлоги — довга, туманна, мов саван, який вода викинула з темряви.
— Ось і все, — прошепотіла Марта. Усмішка в неї вийшла кривою, ледь натягнутою. — Тепер ти дружина. А я… я буду чекати.
Її очі — такі ж сині, як у Мар’яни, але завжди більш задумливі — світилися змішаним почуттям. Радість, сум і щось глибше, ніби тріщина, якої не видно збоку. Вони обидві знали стародавнє повір’я: хто з близнюків одружується першим, той ненароком забирає частку щастя в іншого.
У цей момент до них підійшла мати. На ній була святкова, вишита червоними нитками сорочка, а голову покривала хустка. Вона виглядала старовинною і міцною, як дубовий корінь. У її очах, однак, жила тривога, яку не могла приховати жодна вишивка.
— Мар’янко, доню, дай руку, — голос Матері був тихий, але владний.
— Мамо, навіщо це? — спитала Мар’яна, відчуваючи, як стискається серце.
— Треба. Ця червона нитка — не просто прикраса, а захист. Проти всього, що недобре. Особливо сьогодні, на зламі зими й весни.
— Ти про Мартине щастя? — Мар’яна озирнулася на сестру. Марта стояла, притулившись до одвірка, і дивилася на них з відчуженою усмішкою.
— Я про вас обох, — мати обв’язувала Мар’янине зап’ястя червоною стрічкою, повторюючи старі слова-захисти.
— Ви обидві — один корінь. І коли один бік щасливий, інший має бути захищений.
— Захист мені? — Марта раптом засміялася, і звук був різким, як тріск криги.
— Мамо, ти забула? Я сама кому завгодно захист. Або прокляття.
— Марто! — суворо обірвала її мати.
— Я жартую, мамо, — але її очі не жартували. Вони були повні прихованої, глибокої образи.
Мар’яна відчула, як холод повзе по спині, попри тепло печі. Мовби хтось невидимий за їхніми плечима стежив, чекав, простягав невидимі пальці до фати, щоб перевірити її на міцність.
Наречений з родиною та друзями рушив до їх хати сільською дорогою, ще сирою після танення снігу. Пахло весільними шишками, гіркуватим полином і горобиною. Співали дівчата, що несли весільні вінки, а скрипаль виводив розгульні, гучні мелодії. Дзвони били над селом, і їхній металевий відгомін звучав насторожено, немов заклинання чи попередження.
Гриша стояв біля воріт. Його очі блищали, як весняна вода після першого сонця. Добрий, надійний, він був уособленням земного, простого щастя, але чужий їхньому з Мартою невидимому зв’язку, який ніхто сторонній не міг зрозуміти.
Коли Мар’яна ступила на дорогу, вона відчула, як крижаний, немов із печери, подих торкнувся щоки. Жоден листок не ворушився, але повітря наче хтось перемішував зсередини, наповнюючи його невимовним холодом. Тіні під деревами рухалися надто повільно, надто свідомо, як істоти, що не мають тіла, але мають ціль і злість.
Мар’яна обернулася — і зустрілася з поглядом Марти. Сестра йшла позаду, тримаючи букет так міцно, ніби боялася випустити не квіти, а щось живе, частину душі. На мить у її очах Мар’яні привиділося не її віддзеркалення, а гладенька, темна вода річки. Та, що не забуває нічого, що торкнулося її глибин.
У хаті Гриші та на подвір’ї було людно. Столи, складені літерою "П", були рясно накриті вишитими лляними скатертями. Сяяли начищені столові прибори, тарілки ломилися від ковбас, пирогів та холоцю, а господині поспішали розносити горілку та узвар. Усе це — радісне, гучне, земне життя.
Марта сиділа на кінці столу, наче на острові, і відчувала, що цей гамір і радість її не стосуються. Вона пильно стежила за Гришею та Мар’яною. Бачила, як він обіймає її за талію, як цілує її при першій вимозі "Гірко!". І кожного разу, коли Гриша торкався Мар’яни, Марта відчувала, як у неї під шкірою стискається щось гостре.
Після весілля, коли гості поволі розійшлися, а Мар’яна разом із Гришею залишилися в його хаті, Марта поверталася з батьками, стискаючи пальцями край хустини, ніби боялася втратити щось важливе, невидиме.
У своїй кімнаті вона довго лежала з відкритими очима. Тиша давила, а темрява здавалася живою — причаїлася, чекаючи, прислухалася до її подиху. Думки про Мар’яну не давали заснути: де вона зараз? Що відчуває? Чи щаслива?..
Та не ці питання будили Марту, а відчуття, ніби частина її самої залишилась по той бік стін — там, де сестра. У близнючок іноді буває так: тіло знає раніше, ніж розум.
Вона вже почала поринати в дрімоту, коли раптово через її груди пройшла хвиля — тепла, повільна, нестримна — живе відлуння чужого дотику. Наче чиясь рука ковзнула не по її шкірі, а всередині, проникаючи крізь тканину і кістки, збуджуючи нерви, пробуджуючи щось глибинно жіноче й заборонене.
Повітря в кімнаті стало гарячим, воно пахло воском та чоловічим потом. Марта зігнула коліна, затисла ковдру між ними, стискаючи її так, ніби боялася розсипатися на дрібні часточки. Її долоні самі обійняли тіло, ковзаючи по боках, ребрах, животі — там, де хвиля тепла залишала пульсуючий слід.
Вона не розуміла, де закінчується її бажання, а де починається Мар’янине. Чиє серце зараз б’ється так швидко? Чиї груди підіймаються так часто? Чия насолода так боляче ріже її самотність?
В її голові промайнула думка, від якої вона ледь не заплакала — не від сорому, а від самотнього болю: «Я теж хочу щоб мене так кохали. Я хочу відчути цей вогонь, а не лише його відлуння. Я теж хочу бути чиєюсь… цього року. Обов’язково».
Вона згорнулася, стискаючи подушку так ніжно, ніби тримала в руках неї самої — іншу, щасливішу. І промовила тихо, майже беззвучно: — Я не залишуся одна. Я теж вийду заміж. Я матиму своє. Я піду на все…
Темрява не відповіла. Уважно слухала. А потім… посміхнулась…
2. Двадцять днів і крижана обручка
Минуло двадцять днів. Весільні рушники ще не встигли згорнути, обручка на пальці Мар’яни ще не стала звичною. Вона досі відчувалася чужою, важкою, як провина.
Весна прийшла різко — зірвала лід, але принесла лише холодний пронизливий вітер та дощ. Повітря пахло розритою землею і неспокоєм.
Марта вирішила йти до річки. Вона знайшла в бабусиних книгах старий обряд: «Щоб дівоча доля не потонула у весні, треба купити собі нову каблучку й протягти через неї фату заміжньої сестри у чистій воді». Чому Марта, така раціональна й сучасна, раптом вирішила це зробити — Мар’яна не знала. Але вона відчула, що це не просто обряд, а спроба втекти від порожнечі, яку Марта відчула на весіллі.
Ранком, коли Марта збиралася виходити, Мар’яна дивно занепокоїлась. Вона міцно обняла сестру й довго не відпускала.
— Може, будеш удома? Не йди туди. Або ходімо разом…
— Ні, мені треба. Швиденько. Не хвилюйся. Це останнє, що мені потрібно зробити. А ти дістань вишні — увечері вареників наліпимо.
Чекати не стали. Мар’яна допомагала мамі ліпити вареники — тісто тепліло від рук, запахи кухні заспокоювали. Але її тіло все одно несло в собі крижаний відгомін Мартиного холоду. Здавалося, що він проривається аж до самих кісток.
Та раптом щось змінилося. Спочатку — ледве вловимий льодяний, ріжучий біль у горлі. Потім — різкий металевий присмак заліза і вологи.
І в наступну мить її рот наповнився смаком старої твані. Справжньої. Сирої. Гнилуватої. Це було настільки інтенсивно, що вивернуло її нутрощі. Так ніби темна річкова вода піднялася з глибин і перелилася через її губи, змушуючи її ковтнути. Мар’яна різко відсахнулася, звільняючись від тіста, задихаючись, але відчуття тільки посилилося.
Хтось — не вона — зробив ковток. Відчайдушний, останній. І вода проникла в легені. Не віртуально — Мар’яна відчула фізичну, пекучу відсутність повітря. Вона схопилася за горло, намагаючись видихнути, але повітря стало тягучим, водянистим.
Її висмикнуло з реальності — на секунду, на дві, але достатньо, щоб світ затуманився. Наче вона дивилася на нього з-під води.
В очах стояла темна вода, як гладенька поверхня річки, яка не має дна. Коліна підкосилися. Вона опустилася на підлогу.
— Мар’яно?! — мати підбігла до неї, схопила за плечі. — Дитино, що з тобою?! Ти ж як примара! Але слова матері долітали здалеку, ніби через глибину.
В голові Мар’яни лунало лише тяжке, глухе: бульк... хлюп... — як коли щось важке занурюється і йде назавжди.
А потім десь в середині її сутності: Марто… Марто, де ти? Я не бачу тебе!
Темрява підповзала, затягувала, обіймала. Мар’яна відчула, що падає всередину власного тіла, в холод, що змикається над нею, мов річка. І там, на дні цього темного провалу, їй здалося, що вона торкнулася чиєїсь руки. Рука була крижана, але Мар'яна впізнала її кожен вигин. Рідна. А потім вона відчула найгостріший, найстрашніший біль: ніби крижаний ніж із хрускотом пройшов по її лівому боку, відділяючи щось життєво важливе. Мар’яна втратила рівновагу не лише у просторі, а й у собі, відчуваючи, як з неї вирвали її невидиму половину, з якою вони ділили повітря і долю.
Вона рвучко відкинула темряву, роблячи жадібний, хрипкий вдих.
— Доня, донечко! Та що трапилось! Ось, візьми води! — Мати метушилася, простягаючи їй склянку. Вона сіла на підлогу поруч, міцно обійнявши доньку, та намагаючись хоч якось допомогти.
Мар’яна відштовхнула її руку. Вода, навіть чиста, викликала в неї огиду і паніку.
— Ні! Не треба води! — її голос був хрипкий і мокрий, наче вона сама щойно говорила з глибин.
Вона підвела на матір очі, сповнені жаху, який був страшнішим за будь-яку хворобу. — Мамо... щось дуже погане трапилось. Дуже погане. З Мартою. З нашою Мартою.
Мати відсахнулася, не розуміючи, як Мар’яна, щойно задихаючись на підлозі, могла знати це. Але страх у очах дочки був настільки реальним, що мати ледве не втратила свідомість від жаху який миттєво проник в її тіло.
Марта відірвалася. Назавжди. І тепер Мар'яна знала це так само точно, як знала, що в неї б'ється лише одне серце.
Тіло Марти знайшли надвечір. Воно плавало, як біла лілея, яку несе чорна течія, на межі води й темряви. У тихому заглибленні річки, де вона робила вигин, схожий на зломлений лікоть. Місце, яке місцеві обходили стороною, шепочучи про нього з острахом.
Казали: там вода забирає своє. І цього разу вона забрала найкраще.
Волосся Марти розстелилося по поверхні, чорне й важке, як мокрий шовк. А фата — Мар'янина весільна фата, яку Марта використовувала для обряду, —обгорнула її голову білим, липким коконом, так щільно, що здавалося: вода намагалася задушити її ніжністю чи... володінням.
Каблучка, яку Марта мала «найти» для своєї долі, блищала на пальці холодом, як крижаний зуб, що вкусив долю.
Річка мовчала. Її поверхня була рівною, неначе скляною, і в тому дзвінкому дзеркалі довго тримався відбиток Мартиного обличчя у фаті — мов попередження чи жахливе прокляття, яке вода підняла над селом.
Похорон проходив у тиші, такій густій, що кожен подих здавався зайвим, а шепіт здавався криком. Мати наполягла на старовинному звичаї: незаміжню й незайману треба ховати у весільному вбранні, щоб душа не блукала.
Марта лежала у весільній сукні Мар’яни. Бліда, прекрасна, безкровна. Як порцелянова лялька, покинута творцем, створена не для життя, а для вічного сну. Навіть мертва, вона все ще була нареченою.
Коли мати кинула в яму першу жменю землі, звук був не стуком — а сухим шепотом, наче хтось знизу відповів на цей дотик, вдихнувши пил.
Мар’яна стояла поруч Гриші. Його присутність була теплою… але чужою. Як пальто, що не гріє, хоч зшите з добрих ниток. Її єдина половина була тепер назавжди холодною, і ніяке тепло чоловіка не могло цього змінити.
У грудях Мар’яни зріла вперта, гірка впевненість: душа Марти не лягла в землю. Її забрали. Забрали, як наречену, що мала вийти заміж за інший світ.
А вночі в саду почалося… Тіні ходили між деревами босоніж. Сухе листя шелестіло, ніби хтось обережно торкався його кінчиками мокрих пальців. А вода в криниці іноді здавалася темним, бездонним оком, що стежить з глибини і чекає.
Мар’яна майже не спала. Її мучило не лише горе, а й липке, холодне, як річкова вода, відчуття провини — як холодна рука на серці.
Тепер вона знала: сукня того дня була не весільним вбранням, а ритуальним одягом. А фата — не прикрасою. Вони стали пасткою і обіцянкою. І початком чужого шляху, що забрав Марту від неї назавжди, але прив'язав її дух до Мар'яниного життя.
3. Відчай і таємна пропозиція
Через тиждень після похорону весна розкрила своє інше обличчя. Річка розбухла від талих вод, шуміла важко, мов перевантажена труна, що тріщить по швах. Вода підступала до кладовища, підмивала пагорб, розмивала землю. Це була не просто повінь, а агресія, спрямована проти мертвих. А коли повінь нарешті відступила — могили виглядали так, ніби їх хтось торкався знизу, намагаючись вирватися. Розхитували, штовхали, виштовхували.
Мартине поховання не витримало. Земля просіла, хрест упав, а сама могила була порожньою, наче її ніхто й не займав. На дні залишилася лише мокра, чорна глина, що пахла прірвою.
Та найстрашнішим було інше. Фату знайшли на березі, далеко від води, майже біля воріт батьківського двору. Мокру. Брудну. Важку, аж зелену від сирості. Наче вона повзла з річки сама, тягнучись до хати.
Мати стояла, притиснувши хустку до рота.
— Господи… це неможливо! Марту забрали? Хтось витягнув тіло? Це… це люди таке роблять? — прошепотіла вона, намагаючись знайти хоч якесь людське, нехай і жахливе, пояснення.
Мар’яна не могла відповісти. Її пальці тремтіли, коли вона торкнулася мокрого полотна. Фата була крижаною, як сама Смерть, як нова пам’ять Марти, заморожена у воді. Такою холодною, що від неї пекло долоні.
Мар’яна згорнула фату. І в цей момент в її голові пролунав чистий, дзвінкий голос — не її, і не Марти, а якийсь інший, що знав більше. Вона раптом відчула, що робити тепер вона знає сама. Чиїсь кроки, чиїсь тіні, чиїсь думки наче підказували їй чіткий шлях, мов вибитий на камені. Вона повинна була йти до тієї, яка розуміла ці шляхи.
З ранку Мар’яна не сказала нікому жодного слова. Вона лише сховала фату, як найстрашнішу реліквію, і пішла до відьми-Уляни…
Хатина відьми стояла в болотяній западині. Вона була не просто старою, а здавалася вирощеною самою землею. Темна, перекошена, обвита сухим хмелем, наче міцними мотузками. З вікон йшло тьмяне оранжеве світло, але воно не виглядало теплим — радше випромінювало сиру, небезпечну силу, що світилася, як попередження. Всередині пахло зіллям, сушеним м’ясом та давнім, незрозумілим знанням.
Двері прочинилися самі ще до того, як Мар’яна стукнула. Вони видали глухий, стогінний звук.
— Іди, — прошелестів старий голос. — Я знала, що твій шлях приведе тебе сюди. Я чекала тебе.
Мар’яна здригнулася.
— Ви… знали? Що станеться? Я знайшла Мартину фату… а могила… вона порожня… її хтось забрав…
Уляна повільно повернула голову. Її очі були світлими, каламутними, як вода над вирвою, і дивилися не на Мар'яну, а крізь неї.
— Я знала тільки одне, — промовила вона. — Дві дівчини, народжені в один подих, з однієї утроби, ніколи не йдуть різними шляхами. Коли одна крокує вперед, друга тягнеться за нею — тягнеться мертвою хваткою, навіть якщо вже в землі.
— Її там нема, — прошепотіла Мар’яна. — Це… означає, що вона десь тут? Ходить біля мене?
Уляна схилила голову.
— Душа Марти не спочила. Ти це сама відчуваєш, правда? Вона не має спокою. А тіло… тіло повернеться, коли прийде час. Коли закінчиться торг.
Мар’яна стиснула кулаки.
— Я… бачу сни. Я бачу річку і її обличчя у фаті. Чую звуки. Уночі… тіні ходять у нашому саду. Мені здається, що вона дихає мені у потилицю. Що вона… не хоче залишати мене. Вона поруч, стоїть за моєї спиною. Іноді я відчуваю, як вона торкається мене своїми тонкими крижаними, майже гострими пальцями…
Відьма присіла до вогню. Полум’я блиснуло, освітлюючи її лице — зів’яле, але живе, виснажене знанням.
— Вона відчуває себе ошуканою, — сказала Уляна. — Ти пішла в біле. Ти стала дружиною. А вона — ні. Вона досі наречена. І поховання в твоїй сукні тільки підсилює її тугу. Це весілля, яке перейшло у помсту.
Мар’яна вхопилася за стіл, щоб не впасти.
— Що мені робити? Як їй допомогти? Як відпустити її душу?! Я… я віддам усе, тільки скажіть!
Уляна підвела очі.
— Ти добра та світла душа… Це добре! Ну що ж, є обряд. Старий. Майже забутий. Щоб заспокоїти душу дівчини, якій не судилося вийти заміж, їй треба… завершити весілля. Їй треба нареченого.
Мар’яна затремтіла.
— Нареченого? Та хто ж хлопців схоче… з мертвою… як такого знайти?!
— Його не треба шукати серед живих, — перебила Уляна, її голос став сухим, як осінній полин. — Нам потрібен той, хто помер молодим. Чистим серцем. І хто так само самотній у вічності. Хтось… гідний її руки у вічності.
Мар’яна схлипнула.
— Ви хочете, щоб ми… одружили Марту? Там? Щоб її допарували… померлому?
Уляна повільно кивнула. У її очах не було осуду, лише неминучість.
— Так. Це єдиний вихід для тебе. Адже вона тягне до себе й тебе. Ти візьмеш її світлину. Напишеш померлому хлопцю листа — короткого, щирого. Від її імені. Проситимеш дозволу… стати його дружиною у вічному сні. Якщо він прийме — я відчую це. Дізнаюсь… І ми зможемо провести чорне вінчання.
Мар’яна закрила обличчя руками.
— Господи… Марту… мою Марту… — Це гріх?
— Це порятунок, — тихо відказала Уляна. — А гріх — залишити сестру блукати між світами, доки вона не забере у тебе все.
Вона нахилилася ближче, так, що Мар’яна відчула запах спаленого полину та чогось дуже пряного.
— Ти вже відчуваєш її холод, правда? Він заповнює твою постіль. Вона вже торкається тебе у снах. У тінях. У воді. Мар’яна кивнула, не зводячи очей з підлоги.
— Так...
— Тоді ти готова, — сказала Уляна. — Я підкажу тобі, де шукати мертвого нареченого.
4. Білий лист і чорне кладовище
Коли Мар’яна вийшла з хатини Уляни, вечір уже опускався на село густим, багряним туманом, що нагадував застиглу кров. Вітер приніс запах сирості й торішнього листя, а десь у полі каркали ворони, наче перегукувалися про нещастя і чекали на нього.
В кишені вона стискала згорнуту фату Марти. Холодну. Вологу. Крижану. Наче тканина все ще пам’ятала смак річкової глибини, з якої її витягли.
«Померлий наречений…» Це звучало дико. Неймовірно. Але живі люди її вже не цікавили. Щось у серці Мар’яни боляче тягнуло її через страх.
Чи то її власний розпач, чи Мартин голос, який відчувся там — у кухні, коли вода проникла в її легені. Вона була її рушійною силою.
У хаті було тихо. Мати спала, накрившись з головою, заховавшись від усіх жахів під руку батька. Гриша, виснажений, теж не повернувся від батьків додому, очікуючи Мар’яну, він заснув прямо на лавці. Він був у безпеці, захищений своїм незнанням.
Мар’яна запалила свічку. Тьмяне полум’я кидало довгі, рухливі тіні, що здавалися живими й настороженими. Вона сіла за стіл.
Перед нею лежала шкатулка з фотографіями родичів та друзів — живих та тих, що давно пішли з життя. Вона перебирала їх тремтячими руками. Старі, діти, народження та весілля… ось вони з Мартою на випускному у школі, щасливі та веселі… Ось дідусь, що запам’ятався старовинними байками та веселими історіями. Дівчата, тітки, мати з батьком. Бабусі.. Ось троюрідні брати та племінники…
Мар’яна відчувала себе суддею, вибираючи між ними жертовного агнця. Хтось мав очі хитрі, лукаві — такі не підійдуть для нареченого Марти у вічності. Марта потребувала чистоти.
Мар’яна шепотіла, ніби боялася, що мати почує: — Ні… не ти… і не ти… вибачте…
Пальці завмерли на знімку молодого хлопця. Він стояв у вишиванці, усміхнений, світлий… Однокласник Гриші, добрий та веселий Юрко. На фото вони з Гришою веселі стояли біля старої яблуні. Його поховали на новому кладовищі рік тому. Раптова смерть…
Мар’яна раптом відчула щось, як легке торкання до серця — воно було таким же швидким, як її власний пульс. Марта. Ніби їй Юрко подобався. Ніби вона бачила в ньому, когось, хто міг би чекати її в іншому житті. Або кого Марта обрала для себе раніше.
Мар’яна втягнула повітря й почала писати. — Це не я пишу... це ти, Марто, говориш його ім’я, — прошепотіла вона, занурюючи перо у чорнило.
«Юрко… Це Марта тебе турбує. Ти, певно, знаєш мене з дитинства. Ти завжди був таким світлим. Я прошу тебе… прийми мене поруч у тому місці, де нема ні болю, ні самотності. Дозволь бути твоєю нареченою та дружиною у вічному спокої…»
Слова самі текли по паперу. Коли перо зупинилося, свічка вигоріла майже до кінця. У кімнаті стало тихо, але тиша здавалася наповненою чиєюсь присутністю.
Мар’яна склала лист, положила всередину фото. Одягла пальто. Вона більше не була Мар’яною, дружиною Гриші. Вона була посланцем, а може, й частиною самої Марти. І вийшла до кладовища.
Ніч була глухою. Село спало, а дорога до кладовища простягалася між чорними садами. Вітер стукав у шибки покинутих хат. Собака вдалині завила — коротко, надривно, наче передвістя неминучої біди, а не просто нічний звук.
Біля воріт кладовища Мар’яна завмерла. За металевими прутами панував абсолютний, крижаний спокій. Серце билося так сильно, що вона боялася: почує хтось… або щось, що вже не належить цьому світу. — Марто… будь зі мною, але тихенько, — прошепотіла вона.
Ліхтаря вона не взяла. Світло могло розбудити те, що краще не торкати. Майже повна луна, ніби помічниця, вийшла зі хмар та осяяла старі та свіжі поховання блідим, мертвим сріблом.
Мар’яна довго йшла між хрестами. Дуже довго. Крижаний, вологий, як річкове дно, тиск тиші тиснув на вуха, і їй здавалося, що вона починає чути власну кров, що гуде у скронях, як барабан. — Юрко… де ти… — шепотіла вона, шукаючи.
Ряди змішувались. Написи розмивалися в темряві. Пальці німішали.
Коли Мар’яна вже майже втратила надію, щось різко шарпонуло її за спідницю. Вона здригнулася, обернулася. Гілка. Суха, мертва… але лежала так, наче її спеціально поставили, щоб зачепити. І за нею — хрест. Юрків.
Мар’яна застигла. Ноги підкосилися, але вона підійшла. Повільно, майже вклякла. Рукою, що тремтіла, просунула лист і фотографію в щілину біля пам’ятника. Папір одразу ж став вологим, наче його втягувала земля.
— Юрко… якщо ти тут… бери собі мою Марту, — прошепотіла вона тремтячими губами. — Вона хороша. Тільки самотня. Бери й допоможи знайти Марті спокій…
І щойно вона вимовила ці слова, з дерева так різко, що Мар’яна впала на коліна, злетів ворон. Гучно каркнувши кілька разів, він сів неподалік могили.
Мар’яні перехопило подих. Вона знала: це не просто знак, а відповідь.
Ворон відповів глухим, горловим "Кар!", а потім кинувся вниз і забрав лист. Не фото, а саме згорнутий папір із текстом, підтверджуючи згоду.
Серце Мар’яни боляче стислося — від жаху і полегшення одночасно. Угода була на розгляді.
Наступного вечора Мар’яна принесла Уляні фату й розповіла про все. Старенька слухала мовчки, лише пальці її старих рук рухались, ніби плели повітря, вимірюючи час і долю. Раптом за вікном щось гупнуло. Глухо. Важко. Земля під ногами здригнулася. Уляна підвелася.
— Ось і листоноша з відповіддю.
Двері прочинилися самі. На порозі сидів величезний, чорний, немов вирізаний із нічної тіні ворон. У дзьобі — зім’ятий клаптик білого паперу. Лист. Мар’яна завмерла. Її пульс оглушив. Ворон увійшов, не зводячи жовтого, хижого ока з відьми.
— Приніс? — тихо сказала Уляна. Птах кивнув. Так, кивнув, як людина, усвідомлюючи свою місію.
— Що там? — ледве прошепотіла Мар’яна.
Відьма розгорнула папір. На ньому — ледь помітний відбиток. Сліди вологи, бруду. Але не води. Сліди… від руки. Долоня, чий контур був виведений у сирій землі. Уляна подивилась на ворона.
— Ти впевнений? Птах хрипко каркнув. Низько, упевнено. Цей звук був як грім.
Мар’яна перехрестилася. Їй стало холодно, хоч у хаті палала піч. Це був холод, що йшов не від вітру, а від усвідомлення присутності мертвих.
— Він прийняв Марту? Він… погодився?
Уляна повільно кивнула.
— Наречений згоден. Він послав знак через птаха. Його рука прийняла твою пропозицію. Чорне вінчання відбудеться.
— Але коли? — голос Мар’яни тремтів.
Уляна глянула у вікно. Місяць завис над селом — круглий, чистий, як білий цвіт. Небесне око, що спостерігає.
— Нам дуже пощастило. Сьогодні — повний місяць. Найкращий час, коли межа тонка. Можна провести ритуал. Марта чекає. Юрко чекає.
Мар’яна відчула, як усередині все стискається: від страху, від холоду, від невідомості. Їй хотілося втекти. Вибігти з хати, де занадто пахло іншим світом. Але образ Марти — мокрої, босої, заблуканої десь між берегами — різав серце. Вона зібрала силу, що ще залишилася.
— Я піду, — сказала тихо. — Зроблю все, що треба. Тільки… я хочу, щоб вона заспокоїлася. Допоможіть мені.
Уляна торкнулася її руки — прохолодною, сухою, але твердою долонею.
— Ти хоробріша, ніж думаєш, Мар’яно. Страх — це двері. А ти вже стоїш на порозі. І ти повинна знати тільки одне: страху не існує! Тільки рішучість.
Мар’яна ковтнула, наважилась: — Але… як ми проведемо обряд, якщо… якщо тіла Марти нема? — Як? — її голос тремтів. — На чому він вінчатиметься? На порожній землі?
Відьма повільно підвела очі. На мить її зіниці звузилися, стали темні, як чорнильні краплі. І вона… усміхнулася. Тихо, майже лагідно, але з тією глибиною, що змушує здригнутися.
— Дитино… тіло — це не головне. Там, куди вона пішла, — все інакше. Душа — це її наречена сукня. Не переймайся тим, що не має значення для тіней.
Мар’яна здригнулася.
— То як же це буде?.. Який обряд? — Я хочу знати. Мені треба…
— Потрібно лише одне, — перебила Уляна, піднімаючись із лави. — Йди додому. Ти повинна поспішати. Ти все дізнаєшся тоді, коли належить.
Мар’яна закліпала очима. — Але… але ж…
Уляна нахилилася ближче, так, що її шепіт ковзнув холодком уздовж Мар’яниної шиї.
— Єдине, що маєш зробити ти, — щоб поховання Марти відбулося сьогодні. — Сьогодні? — До опівночі.
Мар’яна відступила на крок. — Але… ховати нікого… Тіла Марти ніде немає. Її вже стільки шукали. Всю річку хлопці пройшли. І чому саме сьогодні?
Уляна подивилась у вікно на повний місяць, який висів над селом, мов біле око.
— Бо сьогодні — ніч, коли тіні мають силу, а мертві чують краще, ніж живі. І Марта… теж. Вона повернулась до Мар’яни: — Встигнеш — ритуал відбудеться, і ти будеш вільна. — Не встигнеш — душа сестри назавжди застрягне між мирів. Спокою не буде нікому. А найбільше — тобі.
Мар’яні стало важко дихати. Ніби знову твань наповнила її груди. Ця річкова пам’ять не відпускала. Але вона стиснула кулаки. Подивилась у відьмине лице твердо, хоч і тремтіла всередині. — Я все встигну. Я її не залишу.
Уляна кивнула…
Коли Мар’яна повернулася додому, хата була порожньою. Гриша так і не повернувся сюди з ночівлі від її батьків. Вогонь у печі погас, двері стояли прочинені, наче з них щойно вийшла тривога.
Вона вийшла на подвір’я, і тут сусідка, Марфа, поспіхом підійшла до неї.
— Мар’яночко… ти вже знаєш? — голос у жінки тремтів. — Про Марту… її… її знайшли! Мар’яна застигла. Повітря в грудях зникло.
— Де? — прошепотіла вона. — Де моя сестра? — Біля болота, — Марфа перехрестилась. — Аж там випливла. Кажуть… гола. Сукні нема. Фати нема. Наче вода зняла з неї… все земне, всі обіцянки.
Мар’яна схопилася за стовп тину, щоб не впасти. Їй стало страшно від цієї абсолютної оголеності: душа її сестри була такою ж відкритою й беззахисною.
— Її вже привезли, в батьківську хату, — додала Марфа тихіше. — Хочуть ховати завтра…
— Ні, — вирвалося в Мар’яни. — Сьогодні.
Марфа завмерла. Її очі були повні жалю і нерозуміння. — Але, дитино, як же… люди ж не встигнуть… Треба відспівати…
— Сьогодні, — твердо повторила Мар’яна, і в її голосі бриніла вже не її власна воля, а чийсь наказ. — Так треба.
У хаті лежала Марта — замотана в чужу стару ковдру. Бліда. Нереальна. Як тінь під льодом. Вона була чиста, як щойно виточена мармурова скульптура.
Коли Гриша прийшов, Мар’яна вийшла до нього на ґанок. Вітер ворушив її волосся, і вона виглядала так, ніби старша на десять років. Він тихо сказав:
— Люблю тебе. Скажи… що я можу зробити? Мар’яна підняла на нього очі — повні болю, але ще більшої рішучості.
— Гришо… я теж тебе люблю, але ти не розумієш, як мало у нас часу. Зараз мені потрібно… щоб ми поховали Марту сьогодні. Не завтра. Не потім. Саме сьогодні, до опівночі.
— Але чому така спішність? — він торкнувся її руки. — Ти ж ледве стоїш…
— Я не можу пояснити. — Її долоня була крижана. — Просто… будь ласка. Допоможи мені. — Ти ж знаєш — я б тебе не попросила, якби… якби це не було важливіше за моє життя.
Гриша зітхнув, поглянув на сіре небо. Він бачив її біль, але відчував і її силу. — Ти моя дружина. Я зроблю все, що скажеш. — Гриша міцно обняв Мар’яну. — Я все організую. Все буде. Ми вспіємо.
Він покликав хлопців із сусідства, і вони без зайвих питань пішли копати могилу. Вони не розуміли, що готують землю не для сну, а для вінчання.
Мати тим часом тремтячими руками розкладала на ліжку нову білу сукню й нову фату. Вона купила їх у поспіху, вірячи, що чистий, новий одяг… хоч якось покриє ганьбу і холод річки.
— Хай буде гарною, моя крихітко, моя дівчинка… — шепотіла вона. — Ти в мене справжня принцеса в цьому одязі. — Мати обняла Марту, замотану в простирадло, і розгойдуючись зі сторони в бік, тихо заспівала, намагаючись сховатися від дійсності у вірі: «Зі святими упокой, Христе, душу померлої раби Твоєї Марти, де нема ні хвороби, ні журби, ні смутку, а життя безкінечне. Бо Ти воскресіння, життя і вічний спокій, Христе Боже наш, і Тебе славимо з Предвічним Отцем і Святим Духом нині і повсякчас, і на віки віків». Прижавши Марту до грудей, мати розплакалась.
— Донечко, що люди скажуть, що ми Марті і день не дали в хаті переночувати… Це ж не по-християнськи.
Батько, витираючи сльози вийшов з хати. Мар’яна мовчала. Вона не чула слів матері, а лише рахувала хвилини до опівночі. Їй було все одно, що скажуть люди.
Сукня шуміла, коли вони вдягали її на Марту. Біла, холодна, мов тіло снігової нареченої, що ніколи не зігріється. Пальці Марти були скуті, як порцелянові, холодні, немов фата з річки.
Коли мати заплітала їй коси, кілька дівчат, що прийшли попрощатися, сперлися на стіну — бліді, тремтячі.
— Господи… вона ж як жива… — прошепотіла одна, прикриваючи рот рукою.
— Не дивіться так, не дивіться… — інша відвернулася. — Я… я не можу… Вона наче кличе.
Дві дівчини впали в непритомність, коли побачили білу фату на обличчі Марти. Мати зойкнула. Люди почали хреститися. Від кількості свічок та запаху ладану в Мар’яни почала боліти голова, але вона стояла рівно. Мовчки. Наче її власне серце вже відокремилося й чекало на інший бік — на той бік, куди йшла Марта.
На кладовищі могила вже була готова. Після повні, серед розмитої, сирої землі, місце знайшлося тільки одне — немов кимось позначене, поруч із Юрком.
— Диви, як вийшло, — прошепотіла сусідка.
— Дар Божий… — Такий збіг… — прошепотіла інша сусідка. — Молодик та молодичка поряд… Наче одне одного дочекалися.
Мар’яна глянула на хрест Юрка. І крижаний, усвідомлений холод пройшов її хребтом. Це не був збіг. Це була жорстока, неминуча логіка обряду.
Коли труну виставили біля могили, кожен підходив попрощатися. Хтось плакав, хтось хрестився, хтось не наважувався дивитися на обличчя Марти, таке спокійне, ніби вона просто чекала свого часу, свого весілля.
Мар’яна підійшла останньою. Вона нахилилася до сестри й тихо сказала, так тихо, що цей шепіт належав лише їм двом і ночі: — До зустрічі сьогодні вночі, Марто. Я прийду. Ти не будеш сама. Все буде, як ти хотіла.
Її слова впали в труну м’яко, як пелюстка. Але Мар’яна відчула: труна перестала бути важкою. На тому боці хтось почув.
Хтось прийняв їхню угоду.
5. Чорне вінчання
У батьківській хаті горіла лише одна свічка. Поминальна вечеря була тихою, мов молитва. Люди говорили мало. Втому й жах від сьогоднішнього поспішного похорону змішалися з невимовним співчуттям. Мар’яна сиділа поруч із мамою, підтримувала її руку.
За вікном повільно сходив місяць, але хмари накривали його щільно, товстою ковдрою, наче небо боялося освітити те, що має статися вночі.
Гриша сів біля неї і тихо сказав: — Мар’яночко… сьогодні ти була сильною. Я знаю, як тобі болить. Але я все зроблю, щоб ти була щаслива. Усе. Скільки вистачить мого життя. Він легенько стиснув її пальці та поцілував її долоню. Тепло його руки і губ боляче контрастувало з тією холодною тінню, що стояла тепер між ними — тінню Марти, яка прагнула свого тепла.
Мар’яна всміхнулася сумно.
— Дякую, Гришо. Ти… ти й не знаєш, наскільки багато для мене робиш. Він нахилив голову до її чола й прошепотів: — Я завжди буду з тобою.
Мар’яна опустила очі — бо знала: ця обіцянка була справжньою, але марною. Сьогодні вночі вона піде туди, куди жоден чоловік не смів ступати.
Коли гості пішли, мати довго не відпускала Мар’яну з обіймів.
— Дитино… тепер живи. За себе. І за Марту… Вона б цього хотіла. Мати поцілувала її у волосся, як робила в дитинстві.— Хай Бог тебе береже, Мар’яночко… Ти ж у мене тепер одна… Красуня моя…
Мар’яні перехопило горло. — Мамочко… я буду жити. Я обіцяю. Я зроблю все, щоб жити.
Але ця обіцянка завжди має тінь.
Коли всі поснули, вона тихо підвелася. Одягнула темну хустку, теплу накидку. Навіть у хаті вона відчувала нічний холод, що кликав її. Підійшла до дверей. Озирнулася ще раз — на маму, на батька, на Гришу, що залишився спати в батьківській хаті, щоб бути поруч. Вони спали спокійним сном, який вона, можливо, більше не відчує.
— Пробачте мене… за те, що я роблю, — прошепотіла.
І вислизнула з хати, як тінь, яка нарешті отримала своє тіло.
До річки вона йшла швидко, але кожен шурхіт у темряві змушував її озиратися. Шлях був той самий, яким колись ішли по воду… але сьогодні він здавався чужим. Земля під ногами була занадто м’якою, а вітер — занадто холодним. На березі вже стояла Уляна. Темна постать у чорному. Немов сама виросла з берегового ґрунту.
— Ти прийшла, — сказала відьма, не повертаючись. — Я знала.
— Я… я зроблю все, — Мар’яна тремтіла. — Тільки… скажіть, що далі?
Над річкою густо висіли хмари. Місяця не було видно.
— Бачиш? — Уляна підняла руку до неба. — Вони заважають. — Наче хтось, хто там, не хоче, щоб це бачили. — А обряд потребує світла.
Вона розвела руки над головою і почала водити ними так, ніби роздирала повітря на клапті, очищаючи небо від темряви. Слова, що злітали з її вуст, не були схожі на людську мову. Вони тріскотіли, шаруділи, ніби сипалися сухі кістки, перемішані з піском, або рвалося тонке полотно реальності. Мар’яна застигла. Їй здалося, що це не голос — а хрипкий подих, вирваний із надр землі.
Хмари закрутилися над їхніми головами. Посунулись повільно, неохоче, ніби хтось зсередини пручався. Але магія Уляни була сильнішою: вони розійшлися, відкриваючи місяць — круглий, різкий, мертвенно-білий. Світло впало на дорогу. Стежка до кладовища засяяла сріблом, наче сама ніч запрошувала їх завершити те, що вже почалося.
Коли вони дійшли до могили, Мар’яна завмерла. На камені Юрка сидів чорний ворон. Темний, мов вирізаний з ночі. Його очі світилися тьмяним жовтим вогнем — не пташиним, а таким, що дивиться звідти, де люди не народжуються. Він не змахнув крилом, не відлетів. Тільки нахилив голову, наче чекав.
— Він буде свідком, — сказала Уляна. — Їхнім нареченим свідком, він і ти.
Мар’яна відчула, як холод вповзає під одяг, у саме серце.
Вони розкопали могилу Марти. Кожен удар лопати лунав глухо, як стукіт у порожню домовину. Потім — могилу Юрка. Все відбувалося швидко. Мар’яна була шокована, як старенька жінка має таку силу. Склалось враження що то сама земля вистрибувала з могил…
Запах вогкого ґрунту, сирої річкової твані і старої смерті так обважнів повітря, що Мар’яна ледве не зомліла. Уляна розстелила білий рушник між двома ямами. Білий — але в місячному світлі він здавався сірим, мов саван.
Коли з порожньої, щойно закопаної землі витягнули Марту, Мар’яна затулила рот долонею. Сестра була бліда, мов місяць. Бліда так, що шкіра світилась холодним фосфоресцентним сяйвом. Волосся — мокре, склеєне, злипле в пасма, ніби вода й досі не відпускала її. Пальці — синюваті, напівзігнуті, як у того, хто хапався за життя і не втримав. Вона була ідеально збережена, наче холодна вода тримала її для цього моменту.
Потім витягли Юркові кістки. Вони були сухими і чистими. Холодні. Порожні. Мов ті, що вже давно не належали людині, а лише Вічності. Мар’яна відступила, мало не впала навколішки.
Світло місяця впало прямо на них. На живу Мар'яну, на мертву Марту, на кістки Юрка, на рушник, на ями. Все завмерло.
— Починаємо, — сказала Уляна темним, не терплячим заперечень, голосом.
Вона взяла крижану каблучку й наділа її на палець Марти. Обручка заскрипіла — так, ніби торкалася холодної порцеляни, а не тіла.
Потім вона знайшла тонку металічну обручку для Юрка — і наділа йому на порожню кістку, що стирчала з рукава савану. Порожня кістка клацнула, мов лункий постріл у нічній тиші.
Мар’яна здригнулася всім тілом.
Уляна почала шепотіти закляття. Воно не звучало як мова — це був чистий, первісний шум: шурхіт болотяної трави, важкий подих землі, стогін води під льодом. Повітря навколо них згустилося, стало майже невидимою стіною.
Кладовище застигло. Тіні між могилами ворушилися, ніби хтось стояв у них — тисячі когось, зібравшись на це весілля. Ворон зіскочив ближче, став між ямами, на рушнику, поруч із мертвими.
Він глянув на Мар’яну — і раптом заговорив. Не людським голосом. І не пташиним. Глухе «К-РА-АХ!», довге, з низьким відлунням, що змусило землю під ногами здригнутися. Звук був сухий і остаточний, як стук лопати об труну.
— Він дав дозвіл, — прошепотіла Уляна, і її обличчя вперше виглядало задоволеним. — Юрко згоден.
Мар’яну трясло.
Марту поклали поруч із Юрком. Її тіло раптом різко, з моторошним хрускотом зігнулося так, щоб притиснутись до кістяка юнака. Тонкі пальці Марти самі, без жодного дотику, обвилися, як коріння, навколо його порожніх ребер. Зуби ледве клацнули, але виразно. Померла наречена знайшла свого чоловіка.
— Сестро моя… — прошепотіла Мар’яна крізь сльози. — Марто… тепер ти вільна? Ти задоволена?
Та Марта не дивилась на неї. Її тіло міцно притулилося до кісток її мертвого чоловіка, займаючи своє місце у вічності.
Уляна загорнула їх у рушник, ніби живих. Пальці її рухались швидко, вправно — так, як роблять ті, хто робить це не вперше, виконуючи обов’язок перед іншим світом. — Дві долі, два шляхи, два береги — з’єдналися в один, — промовила вона.
Обох обережно опустили в одну, спільну, глибшу яму Юрка, ховаючи їх під товщею землі. Закапували мовчки. Земля падала важко, з глухим стугоном, що відбивався в скронях.
Мар’яні хотілося кричати. Але вона не могла. Вона лише швидко працювала руками, тремтячи, знаючи, що щойно власноруч поховала сестру тричі, віддавши її навічно.
6. Плата і Нова Доля
Дорогою йшли мовчки. Гілля шаруділо так, ніби хтось ішов поруч — невидимий, але тепер остаточно задоволений.
Уляна зупинила Мар’яну на порозі своєї хати, її чорні очі дивилися не на Мар’яну, а крізь неї, на її новоукладену долю.
— Ти хочеш знати про плату? — прошепотіла вона. — Про те, чому я промовчала раніше?
Мар’яна кивнула, хоч від страху язик німів.
— Людям не можна казати правду наперед, — тихо, небезпечно промовила Уляна. — Правду носять лише мертві. Живі — тікають, кричать, торгуються. Вона нахилилась ближче, так що Мар’яна відчула запах сирої землі й попелу. — А ти не мала права тікати. Бо Марта вже була в моїх руках. Вона була моєю, доки ти не принесла їй чоловіка.
Мар’яна зойкнула. Це був крик усвідомлення, а не просто жаху.
Уляна посміхнулась кутом рота — посмішкою, яка не мала нічого людського.— Я допомогла тобі. Але допомога завжди має ціну. — І ти заплатиш не золотом. — Вона дивилася прямо в очі. — Ти заплатиш частиною себе, частиною свого майбутнього. — Уляна підняла руку, і Мар’яна відчула, як її шкіра стає крижаною. — Твоя душа чиста і має бути порожньою від провини, щоб прийняти цей договір. Але робота зроблена. За це я буду чекати, і коли ти народиш донечку, і у віці семи років ти приведеш її сюди, я буду навчати її моїй справі. Бо час іде, мені треба шукати собі наступницю. Твоя дочка мені підійде. Я вибрала її ще до того, як ти прийшла.
— Мою дитину?.. — прошепотіла вона.
Уляна на мить зморгнула — і в її погляді з’явилося щось старе, страшне, як ніч без зірок.
— Я більше не народжую, — сказала відьма рівно. — Колись я була жінкою, гарною, як ти, мала батьків, коханого чоловіка, дитину… та тільки не вберегла їх. На то моя доля. — Вона торкнулася свого горла. Там, під намистом, була вузька біла смуга — давній шрам. — За мертвих ніхто не мстить — окрім тих, хто лишився між світами. Це був мій вибір…Стати тим хто я є.
Мар’яна зрозуміла: Уляна не просто чаклує. Вона — та, хто давно переступила межу, із-за якої не повертаються.
— Мені потрібна наступниця, — продовжила Уляна. — Не учениця — саме наступниця. Земля дає сили. Вода дає. Мертві — теж. В мене багато сили, дуже багато, але… час бере своє. Дух сильний, а тіло ні. Треба все передати. Не передам-не побачу спокою. Мене не відпустять…
Вона погладила Мар’яну по щоці холодним пальцем. — Твоя донечка народиться світлою. Чистою. А чисте легко піддається. З неї вийде те, що я шукаю десятки років.
— Чому… чому саме моя донечка? — голос Мар’яни зірвався на шепіт.
— Ти ж не дурна… Ти прийшла до мене сама, — сказала Уляна. — А ті, хто приходять самі, вже несуть у собі пожертву. І ти казала: «Допоможіть, я на все готова», — Хіба ні?
Вона нахилилась ще ближче, і Мар’яна побачила в її очах не зіниці — а темну, глибоку воду.
— Я вибрала твою дівчинку, бо вона мені потрібна. І ти не повинна боятися. З нею все буде добре. Я дам їй все. Це буде мій подарунок, а не твоя пожертва. — Згодна заплатити мені?
— А хіба в мене є вибір?
— Так. Він є. Але ти порушиш обіцянку. Це буде дуже погано для тебе і твоєї родини.
— Згодна?
— Так. Згодна.
Уляна витягла з-під плахти кривий, чорний ніж і несподівано різко надрізала зап'ястя Мар’яни, кров крапнула на її долоню і одразу зникла, мов ввібрана землею. — Це твоя плата, — прохрипіла вона.
Уляна повернулась до дверей, зайшла в хату й знову вийшла — ніби щось забула додати. — Я чекатиму, — сказала вона так тихо, що це більше скидалося на подих землі. — Дівчинку назвеш Софійкою. — Після семи років я заберу її на першу ночівлю. Не барись. Не ховай її від мене. Ти ще будеш радіти, що я її візьму. Вона торкнулася дверей — і вони самі зачинилися за нею.
Мар’яна відступила, затиснувши рану рукою. Її трясло, але… що зроблено — то зроблено. Вітер вщух, вода не ворушилась, а тіні дерев вигиналися над полем, наче живі істоти. Мар’яна ледве йшла до дому і відчула тишу. Уперше за двадцять днів. Душа сестри нарешті спокійна. І вона — Мар’яна — теж заспокоїлась. Тягар із неї був знятий, замінений новим, відкладеним на майбутнє.
Вона тихенько зняла та сховала брудну одежу, обмилась теплою водою та лягла поряд з сплячим чоловіком з великим щастям, що все нарешті скінчилося… Вона врятувала сестру. Хоча й продала власну дочку…
7. Тиша перед криком
Світ ставав яснішим щодня. Сонце знову сяяло, трава зеленіла, люди посміхалися Мар’яні, ніби нічого поганого ніколи не траплялося. Життя в селі відновило свій звичний ритм, відмовляючись пам'ятати про річку. Та всередині неї жила порожнеча. Холодна, мов вода з-під криги. Така тиша, яку не залікує час. І все ж вона сміялася. Спала. Жила.
Гриша дивився на неї з ніжністю, стискав її долоню й казав: — Кохана моя… ти знову усміхаєшся. Бачиш? Я ж казав — рани гоються. Дякую тобі, що тримаєшся. Я поряд. Завжди.
Мар’яна кивала, ховаючи очі. Все було гіркою брехнею, в яку вона мусила вірити. Бо знала: це не час лікував — це угода з відьмою тримала тишу навколо.
Минуло три місяці. Одного ранку Мар’яну зламало болем. Гриша підхопив її на руки: — Мар’янко! Ти бліда…посидь, зараз покличу лікаря! — Не треба… — прошепотіла вона, але голос її зник.
Лікар прийшов швидко. Помацав живіт, вислухав пульс, подивився в очі. — Вітаю, Мар’яно, — усміхнувся він. — Ви матуся. На другому місяці.
Гриша обійняв її так сильно, ніби боявся випустити щастя: — Ти чуєш?! У нас буде дитина! Світ знову світлішає, Мар’яно, правда ж?
— Так… світлішає… — прошепотіла вона й притисла руку до живота. Це було її єдине, справжнє тепло. Уперше за довгий час вона відчула тепло. Надію. Але тиша була оманливою.
Тієї ночі прийшла Марта. Напівпрозора, мов туман над річкою. Боса. У білій сорочці, що липла до тіла, підкреслюючи круглий, неприродний живіт. Живіт…
— Марто?.. — прошепотіла Мар’яна. Сестра усміхнулася лагідно, як колись, коли вони були дітьми. — Я теж буду мамою, — сказала вона. Голос її звучав як колискова, і водночас — як дальній скрегіт льоду.
— У нас буде справжня сім’я. Я, Юрчик… і наша дитинка. Наше вічне дитя.
Мар’яна відчула, як лід стискає груди. Раптом щось ворухнулося в її власному животі — різко, боляче. Це був чи то рух її власної дитини, чи то реакція на присутність мертвої сестри. Вона прокинулась із криком. — Боже! — Гриша мотнувся до неї. — Що сталося?!
— Я… нічого… сон… це лише страшний сон, — вона не могла вимовити більше, тремтячи, як осиновий лист. У темному кутку кімнати ворушилися тіні. І з них виріс шепіт.
— Дитя. — Голос був тихим, мокрим, наче галас річки під льодом. — Мені теж потрібне… дитя. Мар’яна стиснула живіт руками.
— Ні… ні, Марто… прошу… — прошепотіла вона у темряву.
Шепіт знову зашкрябав стінами: — Ти щаслива. А я — ні… У мене теж має бути… продовження. Віддай мені немовля. Віддай.
Мар’яна зойкнула і впала на край ліжка. Вона відчула не тільки присутність сестри, а й її прагнення. І тоді відчула: Марта — не просто привид. Вона вагітна. Мертва — але вагітна, і хоче того ж, що живі. Вона не розуміла, як це може взагалі бути. Мар’яна тихо прошепотіла у темряву: — Як я можу віддати тобі немовля?.. Як?..
— Це не моя справа, — відповів шепіт. — Ти обіцяла.
— Я ніколи не казала «так»! Я ніколи не обіцяла тобі мою дитину!
— Ти заплатила кров’ю.
— Це… це було за тебе і Юрка!
— А тепер — за мене і дитину. Ти продала майбутнє, Мар’яно.
Тінь Марти відділилася від стіни. Здавалася ще білішою, ще холоднішою.
— Уляна… вона не віддасть тобі мою дитину, — прошепотіла Мар’яна. — Вона хоче взяти її собі. Вона сказала…
— Відьма бреше всім, — усміхнулася Марта порожніми очима. — Але мені — ні. Уляна просто посередник. А ми — сестри.
— Що ти хочеш від мене?..
Марта нахилила голову, і вода стекла з її волосся прямісінько на підлогу. — Життя за життя, сестро. Життя — для мене. Або смерть — для тебе. До речі, є ще рішення, твоя дитина може стати нашою — твоєю і моєю… І зі мною і з тобою…
— В сенсі? Як це може бути? — Мар’яна відступила до стіни, тремтячи. — Я не зрозуміла. Як це може бути? — Думай, Мар’яна, думай, моя сестро… Твоє тіло — це найкраще, що я маю. Але не затягуй. І пам’ятай, я завжди поруч… завжди. — Марта посміхнулась та розтанула в темному кутку.
— Я… я не знаю, що робити… Що мені робити?!
Річка за вікном глухо загуркотіла. Дерева вигнулися, нашіптуючи вітрові щось холодне. У чорному лісі гучно заплакав сич. І це холодне слово нарешті склалося, зрозуміле як удар серця: ЖАХ…
7. Порада з Тінями
На світанку Мар’яна вже не могла дихати тишею, що соталася в кутках хати. Тиша не була спокоєм; вона була пасткою.
Вона накинула хустку й майже побігла стежкою в хащі, де жила Уляна. Бігла, не відчуваючи власного тіла, лише страх за дитину. Хвіртка була відчинена. Наче її чекали. Або наче хтось щойно вийшов.
— Заходь, — тихо сказала відьма, не повертаючись. Вона стояла перед вікном, у променях холодного ранкового світла, й розчісувала волосся кістяним гребнем. Її постать виглядала неприродньо — високою і чорною.
Мар’яна не витримала — впала на коліна. Земля була холодніша за будь-яке почуття. — Вона приходила! Марта… вона… вона має живіт! Вона вагітна! Вона хоче мою дитину! Каже, що має право, що я заплатила… А я не можу… Я не віддам їй плоть від моєї плоті! Що мені робити?! Що?!
Уляна опустила гребінь. Кістяний звук був гучним у тиші. Її темні очі стали глибшими, ніж ніч. Вперше Мар’яна побачила в них не контроль, а настороженість.
— Встань, — сказала вона. — Я не з’їм тебе. Сядь отут. Розкажи повністю.
Мар’яна розповідала довго — про сон, про тіні на стінах, про холод, що ліз під шкіру, про живіт Марти, про нелюдську лагідність і її слова.
Уляна мовчала. Лише слухала, не кліпаючи. Коли Мар’яна згадала про вагітність Марти, на обличчі відьми майнула коротка, різка тінь.
Коли Мар’яна замовкла, відьма повільно підвелася й промовила: — Іди додому. Прийдеш увечері. Мені треба подумати. І… порадитися.
— З ким?.. — Мар’яна відчула, як щось повзуче торкнулося її серця.
— З тими, хто бачить більше, ніж ти чи я. З тими, хто знає про цю плату більше, ніж я казала, — коротко відповіла Уляна. — А тепер іди. Бо якщо Марта зрозуміє, що ти тут… вона подумає, що ти хочеш торгуватися. І тоді вона не мовчатиме. І не чекатиме.
Мар’яна майже бігла додому. У грудях стискало так, що вона ледве дихала. Гриша стояв на порозі.
— Де ти була? — його голос тремтів. — Я прокинувся — тебе нема. Ти бліда, холодна… Що сталося?
Мар’яна не витримала — повільно притиснулась до його грудей і вибухнула риданнями. Все, що тримала всередині, вирвалося назовні. Вона розповіла все. Про смерть сестри, про мовчазну зраду, про чорне вінчання, Уляну, привиди. Про живіт Марти. Про загрозу. Про угоду. Про страх. І про те, що ввечері треба йти за відповіддю до відьми.
Гриша слухав мовчки. Лише тримав її за плечі, не даючи впасти. Коли вона закінчила, він підняв її підборіддя, змусив подивитися в очі. Його власні очі були темні від усвідомленого жаху, але сповнені рішучості.
— Мар’яно, — сказав він тихо, але твердо, — ти моя дружина. І твоя дитина — моя. Я не вірю в тіні, але вірю тобі. Це я маю тебе захистити. А не ти — світ від цього жаху. Я з тобою. Я все вирішу. Ми разом. Ти не підеш туди сама. Зрозуміла?
Мар’яна кивнула крізь сльози. І вперше за останні місяці вона відчула не тишу — а міцну, теплу, людську опору.
Увечері вони прийшли до Уляни удвох. Відьмина хата світилася всередині блідим жовтим світлом, ніби свічки в ній горіли не воскові, а виточені з живої кістки.
Коли Уляна побачила Григорія — усміхнулася. Ця посмішка була хижа.
— От і добре, — сказала вона. — Я сподівалась, що ти йому все розказала. На одну людину це надто важкий тягар. Ти зробила правильно.
Гриша стиснув Мар’янину руку.
— Що нам робити? — запитав він. — Як захистити нашу дитину?
Уляна повільно обійшла обох колом, розглядаючи, ніби оцінюючи їхні душі. — Є один шлях, — промовила вона. — Він складний. Він вимагає терпіння і готовності до іншого. Але — єдиний.
— Скажи, — прошепотіла Мар’яна.
Відьма глянула на її живіт.
— Софійка народиться світлою. Чистою. Але… — Уляна знизила голос. — Її життя вже розділене.
Мар’яна здригнулася. Гриша стиснув її пальці до болю. — Як розділене? — прошепотіла вона. — Чому?
— Бо ти заплатила частиною себе, — сказала Уляна. — І частина твоєї плати перейшла до ненародженої дитини. Ти ж думала, що кров впала лише мені в долоню? Мар’яна помотала головою.
— Софійка буде дитиною двох світів. Твоєю — на землі. І Мартиною — у потойбіч. Бо Марта зв’язана з тобою кров’ю, між вами нема кордону. Ти її сестра-близнючка в крові, це велика магія близнят.
— Ні… ні… це неможливо… — Мар’яна притиснула руки до живота.
— Можливо, — різко сказала Уляна. — Але це не вирок для тебе. Навпаки. Є вихід.
— Який? — Гриша нахилився вперед.
Уляна подивилась їм обом у вічі. — Софійка народиться і житиме у вашому домі, з вами. Але у сім років ви приведете її до мене. Я навчатиму її… простому: трави, ліси, духи, вода, земля, їхня мова й воля. Це — її світла частина, багатовікова мудрість нашого народу. А у вісімнадцять… — Уляна затримала паузу, — я відкрию їй другий бік. Темний. Бо вона не втече від свого коріння.
— Навіщо? — прошепотіла Мар’яна. — Навіщо їй темне?
— Бо якщо вона не навчиться ним керувати… воно керуватиме нею. А Марта тоді забере те, що вважатиме своїм, забере її повністю.
Повисла напружена тиша.
— Отже, — сказала Уляна, — Софійка стане тим, кого вже давно на нашій землі не було: дитиною землі — і дитиною води. Живою — але з правами мертвої. Світлою — але з тінню, що ніколи її не покине.
Мар’яна заплющила очі. Вона відчула, як у животі ледь ворухнулась дитина — спокійно, ніби слухаючи. Гриша поклав руку їй на спину.
— Ми приймаємо, — сказав він тихо. Його голос був голосом батька, що кидає виклик долі. — Ми зробимо все, аби захистити нашу доньку.
Уляна кивнула.
Вона опустила руку в складки своєї темної сукні й витягнула невеликий загнутий ножик із тьмяним металевим лезом. Її рухи були швидкими і впевненими. — Тоді угода повинна бути скріплена, — прошепотіла вона, і в її голосі бриніла давня сила.
Вона рішуче, але неглибоко, надрізала долоню Гриші, а потім Мар’яні. Кров виступила яскравими краплями. Уляна підставила свою розкриту долоню. Кров їхня важкими, червоними краплями капала просто їй у долоню, але не затримувалась там: вона зникала, як вода в сухій, розпеченій землі, не лишаючи сліду. Мар’яна на це не здивувалась, бо з Уляною вони вже раніше укладали угоду. Натомість Гриша зблід, хоча намагався не подавати виду, що дещо злякався цієї незвичайної дії та зникнення крові. Він відчув, як його кров стає частиною чогось незворотного, стародавнього.
— Угода укладена, — сказала Уляна, витираючи лезо ножа об свою сукню. — Марта більше не прийде — поки дитина не народиться. А коли народиться… ви самі відчуєте, що робити.
Вологий вітер з річки повіяв у трухляві віконниці. Свічки здригнулися. І в цю мить Мар’яна вперше відчула — не тишу, а міцний, живий удар серця. Своєї майбутньої дитини. Дитини двох світів. Софійки.
ЕПІЛОГ: Дитина на Порозі
(Через 10 років)
Сонце заходило не просто тихо, а вимирало на обрії, як останній свідок, заливаючи долину брунатно-червоним світлом, яке завжди віщувало біду. Воно боялося турбувати важку, давлячу тишу, що оселилася тут, наче камінь, видобутий з-під землі.
На березі річки, що виглядала чорною стрічкою у передвечір’ї, стояла дівчинка — тонка, світловолоса, немов вирізана з місячного проміння, але холодна, як цей місяць. Їй було десять. Софійка. Її великі карі очі світилися не по-дитячому, а якоюсь давньою мудрістю і люттю. Вона любила приходити до води. Річка її не заспокоювала — вона її слухала і служила, віддаючи данину. Сьогодні вода нашіптувала щось нове, шовкове, як тканина для савану, ледь чутне. Софійка нахилилася, торкнулася пальцями поверхні — і хвилі покірно відступили, як раби перед своєю пані.
За нею, тримаючись на відстані світла й тіні, стояла Мар’яна. Її очі були вічно втомлені. — Софійко… вже пізно. Холодно, доню. Ходімо додому.
Дівчинка обернулася. У її погляді промайнуло щось гостре й металеве — тінь сестри, яка відчувала себе в її тілі як удома. Але за мить усе зникло, залишилися лише очі її дитини. — Мамо… — тихо сказала вона, і цей звук був схожий на дзвін, що лунає з глибокого, запечатаного колодязя. — Ти знову тремтиш і плачеш уві сні?
Мар’яна опустила очі. — Я боюся, доню. Я боюся… за те, що далі. Чи я ти?
Софійка підійшла ближче й обійняла її. Вона пригорнулася міцно, по-дитячому щиро, вдихаючи знайомий материнський запах. — Я ж твоя, мамо. Мені добре. Я тепер розумію все, чого не розуміла раніше. Я чую те, чого ти не чуєш. Я чую вас. І тата. І нашу любов. І річку…
— І кого ще? — крижаний страх стиснув горло Мар’яні, розриваючи легені. Дівчинка подивилася в непроглядну, густу темряву під похилими вербами. — Її. Марту. Вона моя тінь. Але я люблю тебе більше, ніж її.
Мар’яна відчула запах диму та мокрих трав, що віщував Її присутність, і більше не питала. Софійка зітхнула, і це зітхання пролунало, як подих вітру: — Вона каже, що попереду — найбільша робота. Вона каже, що чекає на мене. Що буде чекати біля нашого порога, поки ми не вийдемо.
— Марто… — прошепотіла Мар’яна, і земля під її ногами ніби перетворилася на сире м'ясо.
— Не бійся, мамо, — Софійка взяла її за руку. Її долоня була гарячою, як розпечена цегла. Вона погладила материнську руку, як роблять усі малі діти, заспокоюючи. — Вона більше не сердиться. Каже, що тепер у нас усе буде… як мало бути, коли ти підписала договір. Правильно. За правилами.
Мар’яна відчула, як щось невидиме і важке, як вирок, опустилося на її плече. Холодне. Як в’їдливе, що проникає під шкіру. Як запах могили, яку щойно розрили. І зрозуміла з болісною ясністю — Марта стоїть поруч.
У лютому Софійці виповниться одинадцять. Сім років — вже позаду. Ще шість років — і Уляна відкриє їй другий бік. Але доля дітей, народжених на крові, які належать двом світам, не підлягає зміні. Вона — Закон. І він виконаний.
Мар’яна дивилася на свою доньку. На те, як у її очах місяць не відбивається — а жевріє, наче вугілля, власним, чужим, і невблаганним світлом. І зрозуміла: Софійка — не просто дитина, вона ключ. Вона не належить більше цьому світові цілком, але її любов до матері — це останній якір.
Софійка потягнула маму за руку. — Ходімо додому. Я хочу, щоб ти заснула спокійно. А мої сни сьогодні будуть добрі. Мар’яна ледь помітно посміхнулася. Це була посмішка приреченої, яка приймає свою долю. Вони пішли стежкою, і річка тихо хлюпнула, прощаючись їм услід.
У темряві під вербами проступив силует, що став більш чітким. Марта. Вона стояла, схиливши голову. Вона не перемогла, але отримала своє. Вона відчула щиру любов дитини до матері, і ця любов була для неї найстрашнішою перешкодою.
Поки що…
24.11.2025.
