Не мій Сірко

Вже втретє за вечір Віка гортала повідомлення, але жодне з них не затримувалося перед очима. Рдяки пливли, злипалися, наче хтось розмазував їх по екрану пальцем. Голову тягнуло до подушки, але вона намагалася триматись. Робота, справи, обов’язки – все це тримало свідомість у стані постійної напруги. Немає часу на слабкість. Підійшовши до дзеркала у ванній, вона зупинилася, ледь упізнавши себе. Обличчя втомлене, і це зрозуміло. Впалі щоки, потріскані губи і безмежна виснаженість у кожній зморшці.

– Коли ти взагалі востаннє нормально спала? – Звернулася вона до власного відображення. Пересохлі губи ледь розімкнулися, голос звучав хрипло.

Подумала, що шкіра не може бути настільки тьмяною. Примружилась, перевіряючи, чи це не світло так підкреслює тіні. Вона вдихнула глибше і торкнулася пальцями шкіри під очима. Відображення повторило її рух точно, але в цю мить їй здалося, що пальці у дзеркалі ковзнули трішки повільніше. Наче відстаючи із затримкою на долю секунди.

Вона кліпнула і все знову стало звично. Ніяких затримок і тіней, тільки вона – найгірша версія її самої, яку тільки можна уявити. Крижаний погляд, позбавлений емоцій та блиску. Сіра та суха шкіра, наче порожня оболонка. Всередині щось стиснулось, до очей підступали сльози, які ніяк не могли вийти назовні. Вона знала, що зірветься, якщо дозволить собі цю слабкість, випустить на волю колишню себе – емоційну і радісну, імпульсивну та навіть трохи наївну. Ту, яку вона залишила рік тому на закривавленому сидінні старої ауді, поруч із найдорожчою людиною. Ту, всередині якої згасло маленьке життя, яке ще навіть не встигло народитися.

Відображення безжалісно свердлило її поглядом.

– Коли ти перестанеш дивитись на мене ось так? – Неочікувано для себе випалила дівчина. – Тільки і можеш, що жаліти себе! Візьми себе в руки.

Пальці міцно стиснули краї умивальника.

– Мрр?

До ноги торкнулося м’яке хутро. Вона видихнула, помовчала кілька секунд.

– Зараз, почекай трохи.

Глибоко вдихнувши, взяла до рук ватний диск, змочила його міцеляркою, протерла обличчя. Віка і сама була страшенно втомленою для рутинних процедур, а для кота її затримка здавалася вічністю. Голосно муркочучи, пухнастик терся об ноги, вимагаючи уваги. Коли по-хорошому не вдалося, вдався до рішучих дій: легенько прикусив за щиколотку.

– Припини!

Дівчина відсунула кота ногою і той сів поруч. Дістала із шафки запилюжену баночку з кремом для обличчя. “Ніби це може мене врятувати” – промайнуло в думках. Раптом вирвався нервовий сміх, та у дзеркалі ця посмішка виглядала кривою, штучною.

Застрибнувши на умивальник, тваринка потягнулася до Віки лапками, демонструючи своє незадоволення наполегливим нявчанням. Всередині закипіла лють. Дівчина кинула на землю крем і взяла на руки кота. Підняла пальцями маленьке підборіддя, не стискаючи сильно, тільки щоб поглянути в очі.

– Ти поводишся іноді як маленький монстр, Сіріусе! Ти можеш хоч одну хвилину почекати в кімнаті і не дратувати мене?

Поруч на пральній машині завібрував телефон. На заблокованому екрані висвітилося ім’я: Олег Ігорович. Її хватка стала сильнішою, але вона цього не помітила відразу. Тримаючи в руках кота, вона читала повідомлення. До горла знову підступала гіркота. Сіріус намагався вирватись і дівчина скинула його на землю. Кіт миттєво вибіг з ванної кімнати, і тільки біля дверей кинув здивований погляд на дівчину. Не отримавши ніякої відповіді, він подався до кімнати.

Віка торкнулася червоної подряпини на руці. Руки затремтіли і її охопило почуття провини. Втома – це не привід зриватися на беззахисній тварині.

Погляд знову зупинився на дзеркалі.

– Ти вже ні на що не здатна. І монстр тут тільки ти.

Віка прокинулась не від будильника, а від того, що сусід зверху знову тягнув по підлозі щось важке. Вона кілька секунд безпорадно дивилася в стелю, збираючись із силами, щоб просто піднятись. Котяча лапка торкнулася її щоки. Сіріус вимагав сніданку.

– Добре, добре, – пробурмотіла Віка, перевертаючись на бік. Пухнастик тримався на відстані, обережно поглядаючи на хазяйку.

– Вибач за вчорашнє. Досі ображаєшся?

Сіріус відповів тільки помахом хвоста.

Кухня зустріла її прохолодою, недопитою вчорашньою кавою і порожньою коробкою, в якій мав би бути котячий корм. Вона дістала з холодильника ковбасу і нарізала маленькими шматочками, насипала в миску, щоб тимчасово заспокоїти рудого пухнастика. Тоді увімкнула чайник, а поки він нагрівався, побрела у ванну.

Швидкий гарячий душ трохи допоміг знову відчути себе людиною. Дзеркало затягнулося легким туманом і дівчина машинально протерла поверхню рушником. А тоді помітила, що відображення рушника пробуло у дзеркалі на секунду довше, ніж мало б. якусь мить вона нерухомо роздивлялася своє обличчя: вже звичні синці над щоками, дрібні зморшки біля кутиків карих очей, хаос на голові та дрібні висипання на шкірі. А тоді підняла брови у здивуванні і дзеркало повторило її рух. Але на секунду пізніше. Увімкнувши холодну воду, сполоснула обличчя і знову підняла погляд. Сонливість як рукою зняло, але відображення досі відставало.

З легкою недовірою і тривогою Віка повернулася на кухню. Випила розчинної кави, нашвидкоруч зібралася на роботу і, уникаючи зустрічей з відображеннями, поспішила до вхідних дверей. Зашнурувавши черевики, по звичці хотіла поглянути у дзеркало позаду неї, але вчасно зупинилося. Що б там не хотілося тому дзеркалу сьогодні, нехай робить це без неї.

Віка вискочила на сходову клітку, вдихнувши холодне повітря старого під’їзду. Майже злетіла сходами вниз, пропустивши вперед сусідку з п’ятого, яка вічно тягнула кудись за собою купу важких сумок. На вулиці денне світло різануло очі, і дівчина зіщулилась.

В автобус застрибнула вже в останній момент, запихнувши ногу за секунду до того, як двері зачинилися. І тільки коли автобус рушив, Віка помітила бокове вікно. Чисте, щойно вимите, що рідко можна побачити в місцевому транспорті. І таке велике, що прекрасно відбивався весь її бік – від волосся до плеча. Вона автоматично опустила погляд, а тоді обережно підняла назад. Дівчина у відображенні неспішно підвела голову у відповідь. А ще за мить обличчя розпливлося у хижому вишкірі. Синці під очима стали ще помітнішими, зморшки пролягли ще глибше, а жовті зуби, які вона не почистила зранку, робили посмішку ще огиднішою.

– Господи, та що це з тобою? – З переляку випалила дівчина, ловлячи здивовані погляди незнайомців.

Втупившись поглядом у свою сумку, подумки вилаялась. “Я просто страшенно втомлена. Мало сплю, багато працюю. Це все втома, так”. Намагалася заспокоїтись і примусила себе більше не дивтися у вікна, поки автобус повільно котив її до роботи.

З транспорту вона вистрибнула ще різкіше, ніж з квартири. Їй здавалося, що вікна стежать за нею, що варто тільки підняти погляд і її обличчя знущатиметься з неї звідусіль. Дорогою навіть не озиралася, просто йшла кроком уздовж дороги, дивилася під ноги. Замість звичної дороги, де вже зібрався натовп перехожих, що поспішали по власним справам, Віка звернула на вузеньку безлюдну вуличку, де не було великих вітрин. Нічого блискучого, нічого відбиваючого. Тільки потрісканий асфальт, бруд біля бордюру та гудіння ранкового трафіку.

Після нічного дощу земля перетворилася на кашу з листя і болота. Хлюпання під черевиками звучало гірше, ніж зазвичай. Всередині все стискалось від напруги, руки тремтіли в кишенях і нога підслизнулася на мокрому листі. Витгягнувши руки вперед, їй вдалося втримати рівновагу, але в той момнент із кишені випав ключ і полетів прямо в калюжу. Захотілось розплакатися, наче це була вже остання крапля.

Повільно нахилилась, торкаючись пальцями брудної поверхні води. А звідти на неї дивилося обличчя, яке вже майже не було на неї схоже: очі наповнилися чорнотою, шкірою пробігали темні жили. Схопити ключі вдалося не з першого разу. Вони вислизали крізь тремтячі пальці, тіло зрадливо ослабло. А обличчя у відображенні калюжі витягнулося в неприродному вишкірі.

Ледь схопивши ключі, вона різко піднялася. В голові гуло і перед очима все розпливалося. Серце калатало, віддаючи гучним гупанням у вухах. Віка набрала номер колеги майже наосліп, уникаючи прямого погляду в екран.

– Ало, Давид? – Власний голос відчувався чужим. – Я сьогодні не прийду, я… Я не можу.

Хлопець відповів невимушено:

– Добре, не переживай. Лишайся вдома, відпочинь трохи, все одно сьогодні справ небагато.

Віка лише видихнула. Думки невідворотно поверталися до вчорашнього вечора та повідомлення від начальника, суворого і короткого, яке виглядало наче останнє попередження. Ніхто на новій роботі не знав того, що сталося. Для колег вона була тільки неуважною і трохи розгубленою новенькою.

“Вікторіє. Прошу врахувати, що третє спізнення буде розцінене як недбалість. Завтра чекаю на результат по проєкту.”

Повідомлення мерехтіло у пам’яті, кожне слово відчувалося як удар по голові. Вона знала, що її становище хитке і ніякі пояснення не допоможуть. Але зараз вона нічого не могла змінити. Поява в офісі у такому стані спричинить тільки ще більші проблеми. Розвернувшись, Віка побігла додому, майже весь час затуляючи обличчя руками.

Сіріус зустрів здивованим нявчанням і зразу почав вимагати повноцінного сніданку. Та перш за все, Віка позатуляла всі відбиваючі поверхні та прикрила штори у вітальні та кухні, закрила двері до кімнат, опинившись майже у суцільній темряві.

Кіт сьогодні був незвично вимогливим. Два роки тому вони з чоловіком вперше наважились завести домашнього улюбленця. І, наче посланець долі, хворе та брудне безхатько через кілька днів знайшлося прямо під дверима під’їзду. Майже місяць вона про нього дбала, лікувала, поки кошеня категорично відмовлялося йти на контакт. Нещасний і наляканий, він довго не міг повірити в те, що хтось здатен його полюбити. Та з часом, Сіріус піддався цій любові і став їй відданим і вдячним. Ну, настільки, наскільки можуть бути вдячними коти. Вже зовсім скоро він почав вважати себе господарем дому і вимагав чіткого графіку на його умовах і првилах.

А після аварії він став єдиною підтримкою. Коли вона вперше забрала його від сусідки після лікарні, Сіріус не відходив від неї ні на мить. Огортав теплом і мурчанням, намагаючись врятувати її так, як колись врятувала його вона.

Віка відчула незначне полегшення від того, що нарешті змогла відволіктися. Теплі спогади витіснили ранкові кошмари, не зважаючи на те, що персонаж цих спогадів верещав під вухом, наче провідник до пекла. Вона ніжно торкнулася м’якого хутра, намагаючись заспокоїти тварину, але це ще більше розлютило його. Хвіст настовбурчився, він зашипів, погрожуючи гострими іклами і Віка тихо позадкувала.

– Точно, хлопчику! Ти ж майже не їв. Вибач, я сьогодні зовсім розгублена. Зараз щось придумаю.

Кіт продовжив огризатись, озираючись по сторонам, але вже тихіше, наче даючи останній шанс. На мить їй здалося, що він дивиться не на неї, а кудись за плече, відсахується від неї і шипить не злісно, а налякано.

Сіріус ніколи не поводився так, але вона ніколи не змушушувала його голодувати. Не вигадавши більше жодної причини його дивної поведінки, Віка знову відчула укол провини. Відкривши дверку холодильника, дістала все, що могло підійти для кота. Знову нарізала ковбасу маленькими шматочками, додала до миски паштету і опустилась навколішки. Недовірливо обнюхавши миску, пухнастик приступив до трапези. Він ковтав ковбау не розжовуючи і хрипів при цьому так, наче востаннє їв щонайменше тиждень тому. Буквально за декілька секунд посуд став порожнім, а кіт почав вимагати добавки зі ще більшою агресією.

– Та що з тобою таке?

Відчувши небезпеку, Віка вибігла з кухні, грюкнувши дверима прямо перед носом Сіріуса. І тільки через декілька секунд, під демонічні завивання і шкряботіння кігтів, зрозуміла, що прямо за спиною стоїть велике дзеркало, яке вона не прикривала.

Не озираючись, дівчина повільно позадкувала і дісталася до ліжка. Намагалася не думати про те, що бруднить білизну трохи промоклим від болота одягом і закуталася в покривало з головою. Вона навіть не помітила, коли саме припинилисяя крики і не знала, скільки часу пройшло. А потім зі спини почулося знайоме муркотіння і дотик м’яких лап. В той момент намагалася навіть не дихати. Подушечки уважно витоптували собі зручне місце, а лагідне муркотіння заповнило всю кімнату. Цей звук завжди діяв заспокійливо, але не зараз. Вона думала про те, кого побачить, якщо підніме покривало. Чи зустрінеться поглядом із Сіріусом? А якщо це і справді він, то кого вона зачинила на кухні?

Тим часом, маленьке тільце зручно примостилося впритул до спини. Думки плутались, дівчина все більше сумнівалася у власній адекватності. Глибоко вдихнувши, відгорнула ковдру. Сіріус мирно сопів у своїй улюбленій позі: скрутився клубочком, сховав лапки під мордою, хвостом затулив живіт.

– Сірку, – м’яко прошепотіла Віка, обережно торкаючись хутра, ніби від дотика він міг просто зникнути.

Дівчина не змогла стримати сліз. Вони полилися потоком, омили щоки, торкнулися шиї. У відповідь на глухі схлипи кіт гучніше замуркотів, згорнувся щільніше. Руде хутро було ніжним і теплим, таке знайоме і заспокійливе. Він розрлющив одне око і притулився ближче до її долоні.

Вона опустила лоб на ковдру і ридала тихо, беззвучно. Сіріус ткнувся носом у руку, не розуміючи, що відбуваєтьсяя, але віддано залишався поруч.

– Все добре. – Говорила вона більше до себе, ніж до нього. – Все буде добре. Будь ласка, нехай все буде добре.

Віка витерла обличчя рукавом і піднялася. В кімнаті було приглушене світло, яке потрапляло з-за прикритих штор. Рідна кімната більше не лякала, окутувала спокоєм. Вона намагалася не думати про те, що сталося, не гадати, чи реальний перед нею пухнастик, чи це тільки ілюзія її розуму, який сьогодні нещадно знущається з неї. Єдине, чого вона хотіла зараз – це вірити у свої слова. Що все буде добре.

А тоді її погляд вловив рух трохи вище і вона автоматично підвела очі. У відображенні вона дивилася сама на себе. Її погляд – злісний і погрозливий – знову наповнив тіло тривогою. Відображення насміхалося, в очах горіла ненависть. Тіло заціпеніло і вона не могла відвернутись. Кілька разів її копія вказувала вниз, натякаючи на згорнуту ковдру, за якою ховався кіт. Змагаючись зі страхом, Віка відсунула ковдру і ледь втримала зойк. У дзеркалі був не Сіріус. Замість рудого пухнастика біля неї згорнулася істота з чорною лускою, над якою вирував темний дим. Серце вистукувало шалений ритм, вона опустила погляд і Сіріус подивився у відповідь. Звичайний і безпечний. Відображення продовжувало насміхатись, а істота зиркнула на неї червоними, як полум’я, очима. Сіріус піднявся і підійшов ближче. Його погляд був чітким та усвідомленим. Він не рухався і вичікував, наче запитуючи: “Кому ти віриш – мені, чи йому?”

Дівчина відсунулась, але кіт наполегливо ліз в обійми. Муркотіння стало гучнішим, перемішуючись із важким хрипом. Віка намагалася відштовхнути його, але він щоразу повертався назад. Майже не впала, опинившись на краю ліжка, стала на ноги. Сіріус занявчав, ніжно і невимушено, але від цього звуку їй стало млосно. Віка відкрила шафку тумби і схопила манікюрні ножиці. Дзеркало показало її налякане обличчя, стиснутий в руці інструмент, наче насміхаючись: “Ось, подивись на себе і полюбуйся”. А тоді на обличчі знову розповзлася неприродно щира посмішка, а очі налилися темрявою.

У відображенні на ліжку сидів монстр, його луска переливалася у приглушеному світлі, три тонкі довгі хвости виляли, переплітаючись між собою, на голові блистіли червоні гострі роги. А перед нею рудий кіт почав вже голосно і наполегливо завивати. Він стрибнув на землю, потерся об ноги. Віка відходила, але кіт опинявся біля щиколоток майже миттєво. Діставшись до дверей, смикнула за ручку, але ті виявилися замкненими. Нявчання і муркотіння чергувалося з іншими звуками, погрозливими і небезпечними.

Намагаючись втекти, Віка перечепилася за бильце крісла і впала. Кіт відразу опинився перед обличчям, ткнувся носом в щоку. Дівчина відсахнулася, а Сіріус застрибнув на груди, притискаючи її до землі. В цей момент він здавався неймовірно важким, дихати стало важко, по чолу стікав піт. Стиснувши в руках ножиці до побілілих кісточок, вона намагалася зіштовхнути тварину іншою рукою. Але той не здавався, зачепившись кігтями за плечі.

Озирнувшись назад, поглянула в дзеркало. Монстр височів над нею з роззявленою пащею, крізь зуби стікала цівка слизу, кігті впивалися в шкіру крізь розірвану кофту, залишаючи червоні лінії. Не відводячи погляду від дзеркала, Віка схопила однією рукою за гриву, а іншою увіткнула ножиці коту в горло. Тварина заскулила, лапи безсило відпустили шкіру. Вона скинула з себе нерухоме обмякле тіло, витираючи з грудей кров.

Перед нею лежав Сіріус. Такий рідний і безпорадний. Руде хутро потемніло, злиплося від густої крові. Ножиці стричали з рани. Розплющені очі дивилися прямо в душу, засуджуючи за зраду, а з рота звисав язик.

Вона відсахнулася так, наче її вдарило струмом. Вперлася рукою об підлогу, пальці торкнулися липкої калюжі крові. Відсмикнула руку, нервово витираючи її об килим.

Як вона могла це зробити?

Її нудило. Нутрощі скрутилисяя у вузол, гіркота піднімалася вгору і підступила до горла.

– Ні… Ні-ні-ні! – Бурмотіла вона, плямкаючи губами, як людина, яка тоне.

Вона не відводила погляду від м’якого клубочка, ніби від цього він міг ожити. Її маленький Сіріус. Дурненький, невгамовний, завжди голодний. Ще мить тому живий.

Віка затулила рот зовнішньою стороною руки, намагаючись зупинити нудоту, але від цього стало тільки гірше – в ніс ще різкіше вдарив запах заліза. Вона відповзала назад, поки не вдарилася спиною в край ліжка. Сльози застилали зір, але через цю пелену вона все одно бачила руде тіло посеред кімнати. Кров розтікалася тоненькими ниточками, повзла до паркетних щілин. Здавалося, що сама підлога поглинає його життя.

Віка стягнула ковдру з ліжка і притиснула до грудей, наче тканина могла її врятувати. Все тіло здригалося.

– Я не хотіла… – Її голос був ледь чутним. – Сірку, я не хотіла.

Вона знову підняла погляд на дзеркало. Більше ніяких тіней і монстрів – у склі відбивалосяя все те, що сталося в кімнаті. Все, що вона накоїла.

Дівчина встала і підійшла до дзеркала ближче. її копія повторювала кожен рух, без змін і уповільнень. Ті самі карі очі, потьмянілі від сліз, припухле червоне обличчя, покусані губи. Каштанові кучері спадали на груди, забруднившись у темній крові.

У відображенні сіпнувся куточок губ. Ледь помітно, наче намагаючись стримати усмішку. Вона не була впевнена, чи їй це не здалося, чи вона сама несвідомо зробила це. Груди важко здіймалися, вона не відводила погляду від власних очей. А тоді різко вдарила кулаком прямо в обличчя своєї копії.

Дзеркало з гуркотом розбилося, вся рука занила болем. Та уламки не осипались на землю. Зависли у повітрі, а час ніби зупинився. У відображенні на всіх шматках скла на неї дивилася вже не вона – спотворена версія з чорними очима і набухлими венами, зі зловісним вишкіром. Уламки збільшились, розлетілися навколо.

Віка заплющила очі. У вухах досі дзвеніло бите скло, тіло було ватним. Вона навіть не була впевнена, чи досі стоїть на власних ногах, чи лежить посеред крові та уламків.

Кімнати вже не було. Навколо тільки стіни з ламаних дзеркал. І в кожному її обличчя. Більші, менші, деякі з них повторювали власні рухи, а деякі спотворювли, робили все різкіше, чи повільніше. Відійшовши назад, наткнулася на ще одне дзеркало, майже ціле. Налякано озирнулась. Відображення тримало в руках Сірка. Пальцями за шкірку, наче брудну ганчірку. Безсиле руде тільце бовталося в руці, стікаючи кров’ю.

Віка відійшла в іншу сторону, зайшла за кут. Не кімната. Це був лабіринт. Вона повільно крокувала далі, іноді пришвидшуючись, іноді зриваючись на біг. Простір то стискався, то збільшувався, освітлення мерехтіло, та окрім дзеркал не було нічого. Вона вдарялася в дзеркала, і тоді відображення насміхалися з неї. Тепер вона чула їх сміх. Свій власний, але водночас зовсім чужий, жорстокий.

В одному повороті боляче вдарилася в скло. Воно розбилися, уламки розсипалися по землі. Дівчина безсило опустилася на підлогу, з горла вирвався крик від розпачу. Коліна дряпало уламками, в голові гуло, живіт нестерпно болів.

Нахилившись вперед, Віка вдарила кулаком по землі, уламок під рукою тріснув ще більше. А тоді вдарила ще раз, двома руками, і ще раз, і ще. Пальці вже майже заніміли, на долонях залишилося безліч порізів, з яких нестримно сочилася кров.

Вона заклякла. Сил не лишилося навіть на крики. Тиша звучала ще голосніше. Тоді взяла в руки один уламок, скривившись, поглянула на огидне обличчя. З усіх сторін на неї дивилися її копії і в кожній руці – уламок скла. Одна із них провела склом по плечу. Віка відчула різкий біль в тому ж місці, а на шкірі з’явився глибокий поріз. Тоді з іншого боку, з гидким сміхом, інша її версія провела уламком по стегну. Віка притисла рукою нову рану, ще глибшу. Інші дзеркала робили нові і нові порізи, по всьому тілу з’являлися рани, з пекучим болем сочилася кров.

– Досить… Досить!

Її голос луною пройшовся приміщенням, кожне дзеркало повторювало його знову і знову, в різних інтонаціях. З однієї сторони її голос був наляканим і втомленим, з іншої – агресивним і з насмішкою, десь глухим, а десь дзвінким і веселим. Вона вже не могла розібрати, коли кричала сама, а коли за нею повторювали відображення.

Згорнувшись клубочком, як перед цим робив Сіріус, вона сховала обличчя в долонях. Кров розмазувалась по обличчю, а нові поранення і далі з’являлися на тілі, нагадуючи за себе свіжими спалахами болю.

Розплющити очі було важко, вона і сама не знала, для чого це робить. Тільки хотіла, щоб все нарешті скінчилося. Хотіла прокинутись у своєму ліжку, знайти в телефоні повідомлення від начальника, нехай навіть з останнім попередженням. Хотіла притиснути до грудей свого кота, випити розчинної кави, піти на кладовище і поставити свічку.

Або, принаймні, щоб зупинився цей біль. Заплющити очі і більше ніколи не розплющувати їх знову. Та життя вперто відмовлялося її відпускати. Прямо перед нею її обличчя лежало на кривавих уламках, все в порізах і синцях. А тоді відображення притисло скло до горла. Щокою пробігла гаряча сльоза. Вона відчула, як гострий уламок повільно впивається в шкріу, проникає все глибше, поки світ нарешті не втрачає фарби і все навколо починає тьмяніти.