Носата Ледацюга
Ви вже чули цю історію. Є дві її версії: правдива й більш правдива. Розкажу вам правдиву.
Хто я такий, щоб розповідати? Янголе мій, бачу по ваших кругленьких щічках, що мамуня читала вам у дитинстві “Англійські казки” містера Джозефа Джейкобса. Я так і бачу вас у нічній льолі, з викупаними до сну ручками-ніжками. А я в одній з таких казок жив – до того, як вони стали англійськими. І льолі до сну я не мав зроду.
Мене звуть Джек Джеклін. Я народився у 1830 році у селі біля Скіберіна – міста Важких Часів[1]. Такий Голод, як там, знав хіба що Єгипет при Йосипі. Він, може, й тлумачив фараонові сни про ситих і худих корів. Та ані сни, ані духи не сповістили нас. В тумані чисто-білого неба, що кожен з нас носив на своєму карку, годі було щось видіти.
Голод забрав в мене родину, рідну мову і кровну стать. А, що, зацікавились? Я не знуджу вас, мій янголе, повірте.
Налийте собі ще бурбону – я пригощаю. Це з Кентукі, файний. “Вода життя”, як кажуть у мене на батьківщині. Не той шмурдяк, фарбований сечею сивої кобили, що братки підганяють з доків Вотер Стрит і продають як чистий ірландський.
Пийте, мій янголе. Ваше здоровля!
І добре смакуйте. Нас чекає довга подорож на кораблі-труні.
***
Це була осінь 1846 року. Ми з матір’ю порались у хліву коло корови: я тримав Сніжку за голову, щоб не брикалась, і заспокоював: “Ш-ш-ш, ш-ш-ш, хороша дівчинка”.
- Сніжка вже не дасть молока, – мати відпустила дійки й витерла руки об фартух.
Її пальці лишили плями крові. Я не стримався:
- Мамо, то ви смикали засильно.
Мати підскочила і дала мені ляпаса.
- Мамо, отак ви шануєте єдиного чоловіка в домі?
Дала другого. Любив я її подратувати, бо з єдиним чоловіком рахуються. Вона мусила терпіти мої вибрики. Як я малечею терпів її кпини за прядкою чи маслобійкою: “Роззява Джекі! Ледацюга Джекі!”.
“Роззява Іфе! Ледацюга Іфе!”, тепер вже я кривляв за спиною матері її каркаючий говір та гусячу ходу. Мати схопила вила – вигребти загиджену солому з-під Сніжки. Обернулась до мене і проказала так зимно, що в мене підігнулись жижки:
- Візьмеш Сніжку й підеш до Скіберіна, продаси її. Менше п’яти фунтів додому не принось, – замислилась і додала: – А не продаси сьогодні, то й не приходь. Все одно їсти не буде.
Я вже думав, як огризнутись на це, але мати мовчки перехрестила повітря переді мною. По її губах я прочитав: “Хай береже тебе Бог у своїй долоні”.
***
І ось я вже веду Сніжку за мотузку долиною Айлен. Ноги – по кісточки у сірій росистій траві, пальці у черевиках – геть нечулі. Того й було лиш розради, що пожувати гірких ягід глоду та затупотіти джигу. Черевики чвяк-чвякали, а Сніжка вертіла собі мордою. Шкода з нею розставатись – ми ж бо однолітки. Я пам’ятав її телям: як обіймав її за шию, а вона тицялась мордою мені у вухо. Так заведено і для корови, і для жінки: давати молоко. Але ми зі Сніжкою – так собі жінки.
Ще задовго до памфлетів бостонських суфражисток я докумекав, що циці деяких жінок не створені для материнства.
“Відьму привів”, казали батечкові кревні, коли після літнього лову макрелі на півострові Бера він вернувся з Іфе Ні’Кіф[2] – моєю майбутньою матінкою.
Відьма, селкі[3], ші[4]. Бо не вміла всміхатись їм солодко: острів’яни, ставні, як скелі, не всміхаються. Чоловіки спозарання – вйо на копальню, длубати сланець. А жінки – сушити довгі важкі оберемки водоростей на валунах, на поживу землі. Бо мала двадцять вісім год, коли привела мене, першу й останню дитину – ще й дівчинку – в муках і тузі. Бо зморшки навколо її очей, обвітрене обличчя і чорна дротяна коса нагадували їм про смерть. Скільки не плодись і не розмножуйся, себе не обезсмертиш. “Зиму привів. Кальях – Зимову Бабу”.
“Лист хорий”, казала вона ще навесні, коли на полях проросли перші кучеряві сходи картоплі. Понюхала їх – і вже знала. Поголос пішов восени, у серпні. Вітер наганяв краплі дощу у вовняні шалики жінок та на кожен лист на полі. Лист, поточений плямами. Так вони й гойдались ті кущі проти вітру й ширили дух трути. Досі не можу його забути.
Хтось після недільної меси дослухався до сурм Об’яви. Чекав, коли Айлен спливе кров’ю. Янголе мій, це ви зараз прочитаєте у “The American Journal of Science”: то був “циклон”. То був “морський гриб”, що підточував картоплю, як вогонь – сигару, до чорно-попільного висліду. А ми – що ми?
Наші чоловіки заспішили на заробітки – хтозна, якою видасться зима. Брокери вербували їх на вугільні шахти у горах Альби[5]. Батько, вічний жевжик, пристав до гурту заробітчан і поїхав – назавжди. Та ми того ще не знали. Коли жінки нашої родини прали на березі Айлен, мати, по праці, глипала на гладінь річки. Ніби виглядала когось по той бік. Так, як, певне, гляділа на море – звичка острів’янки. Батькова мати й сестри сміялись із неї: “Роззява Іфе! Ледацюга Іфе!”. І допікали: “Ото його в горах скóтів заскочила козлонога[6], ласа до мужчин. Та й виссала з нього соки”. Мати мовчала й копилила губу – тонку, як нитка.
А коли ми зготували вечерю з першого урожаю, вдарила по моїм потемнілим губам: “Випльовуй!”. Я розламав надгризену бульбу – на долоні бризнув чорний слиз. “А їсти тоді що?”. “Випльовуй, як не хо’ вмерти!” Вмерти не довелось.
А от кревні батечка не виплюнули. Хто ж знав, що “погана картопля” змусить їх вар’ювати у пропасниці й блювати кров’ю? Острів’яни з Бери вже бачили це роками раніше.
Лише бабуні нашкрябали грошики на труну. А двох сестриць батька поховали у свинячих коритах – скоцюрблених, чорногубих. “На похорон не підемо”, наказала мамуня. “Люд хоріє на кишку. Заразимось”. Мені здалось, чи тоді шнурок її рота зав’язався в посмішку?
За ким я сумую, так це за Декланом, моїм дядечком, молодшим братом батька. Як поховав стару й сестер, він подався до міста, де вночі розбив вітрину ательє. І нахапався сувоїв зростом з нього самого, шпиндика. Але ж як смачно, мабуть, він наминав у колонії на Землі Ван-Дімена, що зараз звуть Тасманією. Я б теж вгодив на південь світу, аби лишень попоїсти.
Янголе мій, щось я відволікся. Джек, юний я, вже довів Сніжку на недільний ярмарок у Скіберіні. Дорогою він слухав, як плюскотить річка. Роздивлявся хрести на подвір’ях каплиць. Так низько похилені над землею, що здавалось: мертві хапають їх, як якір, щоб виборсатись з землі.
Отакі нехитрі розваги.
***
Я вже зметикував собі, як продати Сніжку за п’ять фунтів. І не загубитись у натовпі бідак, що продавали свій реманент по шилінгу і рибальські сіті – по п’ять. А все – щоб купити мішок маїсу, що нам навезли зі Штатів. Іноді я ловив змогу: проколював дірку в мішку, поки не бачив продавець, і насипав собі повні кишені. Та хіба це їжа для людини? Маїсова каша дерла ясна, наче крупинки граніту. Але посьорбати юшку було ще нічого – обманювало шлунок.
Що ще робити на ринку, крім цього? Послухати скрипку й колісну ліру, байки рекрутів, що вернулися з Індії та Китаю, памфлетистів та, особливо, проповідників-пресвітеріан. Ті, з їхніми рудими бакенбардами – кошлатими, як у єхидни, – намовляли нас зректися Папи за миску гарячого квасолевого супу. Шкода, що суп не вкрадеш із казана голими руками. Зате я бачив, як якийсь хлоп пожбурив туди ослячий кізяк. А бідаки виїли суп все одно.
В усіх них я навчився бути чоловіком: харкати й шмаркатись на землю. Тримати руки в кишенях. Насувати картуз набакир одним зграбним жестом. Хапати, що я вподобав, і тікати – без тіні сорому. Розповідати про чорне, як про біле, про біле – як про чорне, про Папу – як про пресвітера, а про себе – як заманеться. Очікувати штурханів і стусанів звідусіль. Не довіряти нікому.
Ми зі Сніжкою трюхикали повз ряди селян, що продавали свій крам просто на бруківці. О, я вже подумки репетирував, як артист – свій номер. Наші люди мають слабкість до чулих історій. Я склав для них таку – ціною у п’ять фунтів. “Пані та панове! Пропоную вам корову Сніжку - та незвичайну! Бо принесе вона вам щастя й розраду у Важкі Часи. Як я знаю? Мою родину з сімох вона вже десять год кормить молоком, сиром, маслом, кислим молоком, кислим сиром, кислим ма… А мої три сестрички захоріли на кишку й ледь не вмерли. Та молоко Сніжки їх вилічило. І на мене гляньте – який я хлопак нівроку! А молоко цілюще, бо мені ще дідо казав, а йому – його дідо, а йому – його дідо, що корівка наша родовита. Її пра-кревні, і пра-пра кревні, й пра-пра-пра кревні – від білого бика Фіннбеннаха, бика славетної королеви Мев[7], що пішла війною на Ольстер і звеличила нашу землю…”.
З небес додолу мене повернуло скімлення: “І… І-і… І-і-і…”. Роззирнувся: звідки воно? Та не побачив маляти чи тварини поблизу. Скімлення напливало з самого кінця ряду торговців. Ми зі Сніжкою сунули вперед – торувати шлях серед зівак. Я вже міг уловити окремі звуки: “Іф… Кіф…”. А як дійшов до юрби, що оточила невелику дерев’яну сцену, то побожився би: тужливий голос звідтіля хотів дістатись саме моїх вух. Бо в ньому розчув я дівоче наймення своєї матері.
На сцені стояла велика бочка, як з-під віскі. Я задер голову й витріщився: що ж продавала купка рибалок у цій бочці? Макрель, пікшу? О ні, то була не риба: в бочці сиділа якась дивна… людина. Тільки й видко було її руки – синюваті, у лусці, з перетинками між пальцями, – що звисали через край бочки. Рибалки вкрали мою історію: запевняли покупців, що істота принесе їм щастя. На ринку я багацько видів потвор, яких привозили з Англії для вистав за один пенні. Двоголових телят, морських мавп і бородатих жінок. Та цього разу я не зареготався.
І не зважав на регіт юрби та під’юджування рибалок. Моїм слухом розтікався шум, якого я ще ніколи не чув. Так звучить прибій на Кельтському морі. Він квилів: “І-фе з Кі-іф-ів… І-фе з Кі-іф-ів… ”.
- Я куплю її! – прохрипів я. – Корову віддам.
Півколо замурзаних пик обернулось до мене. Регіт вальнув з новою силою. Я весь занімів, коли один з рибалок взяв мотузку зі Сніжкою з моїх рук: корівка на те запряла вухами й волого закліпала. Інший витягав істоту з бочки – за волосся. Та опиралась. Та що істота проти чолов’яги – сильного, голодного і злого? Він виловив її за пахви й шпурнув на поміст. І тут сталося те, в чому я би поклявся хоч на Святому Серці Ісуса.
Істота закричала, як лютнева кішка, яку дере кіт. Юрба затулила вуха: вереск зігнув усіх додолу. В когось – я вгледів, – бризнула кров між пальцями. А через мить з неба зірвався дощ – суцільною колючою стіною. Бідаки кинулися врозтіч: хто міг – біг, хто не міг – повз. Я ж – стояв каменем. Мої вуха заволікло тужне скімлення, що там оселилось: “І-фе з Кі-іф-ів… І-фе з Кі-іф-ів… ”. А дощ мене минав, ніби я – під накривкою.
***
- Чому ти їх не зачарувала співом?
- Бо в них немає сердець.
- А в мене хіба є?
- Як віддаси мені, то не буде, – підморгнула.
Як послухати її, то їй віддасть серце кожен, кого вона схоче. Як парубку, мені було пристойно позалицятись. Але коли втратив свою корівоньку, на те нема охоти.
Вона цілком могла бути однією з тих істерійних дівчат, в яких матка блукає тілом і які скаженіють на вид чоловіків. Мені про таких розповідав доктор Ферлінґетті з Гарвардської медичної школи. Їх не дарма запирають у божевільнях. Хай там як, ця мені представилась Кліною, донькою володаря моря, Мананнана мак Ліра. Їй не сиділось на дні морському: раз-по-раз зринала вона до чергового земного любаска. Та цього разу батько не став її рятувати, коли коркські рибалки затягли її в сіті. Я все витріщався на її лускату шкіру та перетинки між пальцями. Двадцять років потому, сер Чарльз Дарвін та сер Томас Гакслі доведуть дещо про походження видів: існували види проміжні, гібридні. Та що я міг про це знати тоді? В голові мені вже почало збивати на памороки, а шлунок стискався, як волинка.
Тому я повірив усьому: і що вона – морська ші, і що плакальниця[8] роду Кіфів. І що Кіфи її забули. І мати моя забула. І не привезла покровительку роду з собою з Бери – хоч би й у солоній сльозині. Мабуть, з Кіфів півострова нікого вже не лишилось.
- Ти шкодуєш, хлопче, що мене купив, – намотувала все кучерик-водорість на палець. – Та я стану тобі у пригоді, бо ти – О’Кіф по матері. Побачиш іще, – дістала з-за щоки якісь кругленькі камінці. – А поки скажи мені: скільки буде разом два і три?
Я порахував на пальцях:
- П’ять.
- Скільки це – п’ять?
Замислився: як іще пояснити? І відказав, як фігляр:
- По два – у руці й один – на язиці.
Кліна взяла мою долоню й поклала на неї брунатні круглики:
- Це морські боби. Кинь їх у хаті за вікно – й виросте дерево. Ним ти видерешся зі злиднів.
А потім наказала мені штовхнути бочку з морською водою з помосту. Мені аж кишки заплелися від напруги, та я це зробив. І дивився, як Кліну засмоктує калюжа з морської води. Коли багно застелило їй очі й затекло у ніздрі, а голова зникла під землею, мене знудило. Я виригав свій сніданок і єдиний харч того дня – піскувату кашу. “Спасибі тобі, Кліно”, кисло відпльовувався я. І, здається, почув її квиління з-під землі – привіт для моєї матері.
***
Янголе мій, я зараз замовлю нам “Ґленфіддіху” на пробу. Це односолодовий, з домішкою водоростей ви такого ніде у Нью-Йорку не скуштуєте. Я добре знаю той регіон: там помер мій батько на шахті. Або пішов у прийми до заможної родини й знайшов собі тлусту протестантську місис. Чом би й ні? Я б теж так зробив.
Та повернімось до нашої з матінкою халупи після того, як я вернувся домів. Навіть не знаю, що розсердило матінку найбільше: те, що я проморгав нашу річну оренду, чи те, що спізнався з ші.
- Мамо, ви вибили хорий жуб!
На тих почорнілих корінцях мій зуб справді міг взяти й утекти з калюжі крові, як мишеня. Мати замахнулась кулаком на другу щоку – кістка хруснула, як дерево.
- А тепер – ждоровий!
Я сплюнув його й перевернувся на бік у соломі. Запах засохлого гною Сніжки, – єдине, що тримало мій ум при тямі. Ум, що плавав у голові – важезній і розпатраній, як ріпка-ліхтарик на Савін[9]. Не дарма нас з Джеком-Ліхтарем звуть однаково. Я би радо віддав Богу душу тоді - втрапив би до Савіну. Та хто би прийшов на мою могилу? Точно не матінка, щоб не захоріти.
Я поклався собі: я вже не встану. Ніколи. Так і лежатиму лежнем, поки мої очі не перестануть видіти, а ум – думати. Може, тоді пан Бо’ зглянеться й забере мене.
Я лиш дивився, як за вікном хліву западає ніч – кольору тернових ягід. А прямо на очах, поволі, розростаються й шкребуться об стіну віти, чи листя, чи…
Я облишив думи про Бога і смерть. Мені стало цікаво.
***
Вдосвіта я прокинувся – ковтнув розжареного повітря. Зарився в солому глибше, бо трусився, як осичка.
Зайшла мати – принесла мені відерце води.
Проказала до моєї спини: “Вставай! Одягнеш мою сукню. Підеш до містера Бірдслі у найми. Ми винні йому оренду”.
А коли вона відчиняла ворота хліву, почула моя спина, що матір упала. Посиділа трохи, підвелась і пошкутильгала геть.
Я зиркнув за вікно – в різкому огненному світлі гойдались листки на височенному стовбурі. Мати, напевне, його вже побачила.
Сукня, найм, оренда, містер Бірдслі – все це я перемолов, як у жорнах, у зубах, що тільки й клацали. Я слухав своє гарячкове дихання, і повіки мені зліпились.
***
По гладенькому стовбуру дерева, що за ніч виросло за вікном, куди там вилізеш! Я й так, і сяк – і каблуком чобота упирався в черешки, і за гілля-листки підтягувався. А з’їжджав все одно, як матрос штаґом! А грона бобів під листками – глузливо теліп-теліп.
Дереву ж не було видко кінця-краю. Його крона закінчувалась попід хмарами – хвала Бо’, легкими й білястими. Малим я рідко лазив деревами – мати ганяла мене навіть з яблунь, щоб не світило дівча колінцями з-під спідниці. Але щодо Бо’ – я мав рішучість видертись все одно. І якщо в Нього не знайшлося б для мене місця за пишним столом, то я б Йому хоч розповів про те, як голодує країна Ейре. І себе б не обідив – попросив би миску небесної каші.
Окрилила мене ця думка. Я облишив дертись, як мавпа, – і просто ступав на черешки, як на східці. Й руками не тримався. І додолу не дивився, набираючи висоту. Так дерево врешті пустило мене вгору.
*
Ніякого пана Бо’ на небесах не виявилось! Та й самих небес теж. Дерево привело мене на пагорб, де стояла кам’яниця містера Бірдслі й моргала здаля своїм рудим шифером. Під лівим ребром мені затіпала відраза. Та я почовгав далі – подивимось, як поживає наш розпорядник. Зуб даю: він ще хропе спозаранку й мене не почує.
Наші лендлорди звались Таунсенд. Вони походили з півдня Англії – Гемпшир чи щось таке, не пам’ятаю, – й не відвідували Корк з діда-прадіда. Як і всі англійці, хто відхапав собі тут земельки ще за часів Кромвеля. Їх справами на округах займалися розпорядники – наші, їхні. Всякі. Одно що протестантські морди. Збирали оренду, наймали, звільняли, судились з нами, виселяли чи заселяли в землянки край поля. Чи, за наказом лендлордів, зносили їх.
Та Бірдслі не лише тому дратував біса під моїм ребром. Янголе мій, запам’ятайте поки три речі: голову без волосся, “Фі-фі-фо-фам” та дивне м’ясо.
*
Знадвору я піддивився крізь засклені вікна: стіл накрито для сніданку, але хазяя ще нема. Прислухався: з другого поверху хропіння не чутно – і кроків так само. То кам’яниця, може, й пустує. Бірдслі жив одинаком, а порались у нього по дому дівчатка-наймички – щомісяця нові.
Я легенько потягнув стулку вікна, підстрибнув… І якось та й перекинув тулуб через підвіконня. Хоч куртка мені задерлась на плечі об цвях – і по руці поповзла вовняна латка. Мати мене за це вб’є.
А втім я зграбно приземлився на дошки підлоги – на самих цибах. Війнуло попільним духом: хтось палив грубку. Їжа! Я витягнув шию, нашорошив вуха: чи не чатує десь господар? Бо кортіло вже відкинути срібну кришку з великого блюда на столі й почастуватись хоч ложкою вівсянки.
Та щойно я підкрався до столу, як звернув погляд на куток з грубою й обімлів. Спиною до мене стояла жінка – вона виймала з неї хлібину. Без лопати – голими руками. Від її спідниці підлогою слалась калюжа води.
Я було позадкував, як вона зиркнула на мене через плече. Всміхнулась кутиком губ.
- Паніматко, звиняйте, я просто голодний, я зараз піду, я…
- Ти забув мене, Джеку з Кіфів? – тепер кутик її губ поповз додолу. А вода стікала її ліктями й просочувала хлібину.
- Ні, не забув, – і промимрив невпевнено: – Радий я, що ти тут, Кліно.
- Тоді роби, що я скажу.
Кліна підморгнула й аж затанцювала до столу. Швиргонула мокру хлібину прямо на скатертину. А потім зробила нечуване для господині: закинула босі ноги на стіл. Ноги з перетинками.
- Ну ж бо, попроси в мене їсти, – нахилилась до мене й прошепотіла: – Якщо не попросиш, оце все, – крутнула пальцем довкола, – перестане діятись.
Отак май з ші до справи: все загадки, чудасії. Та в мені ще жевріла надія на сніданок:
- Прошу паніматку нагодувати мене хлібчиком, бо відучора не мав і ріски в роті.
І вже потягнувся до буханки, як ші ляснула мене по руці. Аж залишились краплі на пальцях від її дотику.
- Не так швидко, хлопче! – роззирнулась і знову шушукнула: – Мій чоловіченько – велет. Він сам маже хлопців, як ти, на хлібчик.
Мені слина стала поперек горла. Я аж вчепився в стільницю, щоб не загудіти під стіл від памороків:
- Кліно, правду мені скажи. Що діється? Що тут робиш ти?
І ші розповіла. Про раси богів, що одна за одною приходили й шли з землі Ейре. Так трапилось у струнких та гожих ші з потворними фоморами[10] – перші розбили других у битві при Мойтурі. А потім переженили своїх жінок з їхніми чоловіками для скріплення миру. Так Кліна стала дружиною того, кого кликала Велетом. Проти волі, безсила змінити це.
- У давнину ви кликали нас богами, – сумно зітхнула ші. – А як Патрик ваш вигнав змій з острова[11], мусили ми сховатись під землю, у пагорби, на дно морське.
- Бог – триєдиний, та він один, – відрізав я. – А ви, якщо боги цієї землі, чому пустили на неї сассенаха?[12]
- Хто б не владарював на землі Ейре, буде на ній лиш гостем. Ми, фомори, ґейли[13], сассенахи. Земля сама собі пані.
Кліна раптом похопилась: забрала ноги зі столу й зачала підіймати кришки з блюд до снідання:
- Але що з того миру? Чоловіченько мій Велет до мене охоти не має. Стара я, каже, й страшна. Та й води з мене ллється нівроку.
І справді: деревина на столі де-не-де була в соляних розводах. Плями проступали на тиньку білих стін. Кожна поверхня ніби пітніла – вся в дрібних краплях.
- Та й наїдки мої морські йому не смакують.
Вкотре за цей ранок я отетерів. На тарелях переді мною лежали гори живих слимаків без панцирів, розколоті устриці, що дихали стулками, та морські горіхи, схожі на конячий послід. Рот мій промовив самовільно:
- Прошу паніматку нагодувати мене… чим-небудь, бо відучора не мав і ріски в роті.
І Кліна, як лялька штукаря, відповіла мені в тон:
- Пригощайся, парубче, й будь як вдома.
Не можна їсти гостинці ші – це вам скаже кожна дитина, так нас учили ізпрежди. Бо залишишся в них бранцем – не повернешся.
А я не гордий. Я з’їв. Що вже втрачати?
Я висмоктав кілька устриць і накидав собі за пазуху горіхів і слимаків, як ми з Кліною зойкнули: тупіт знадвору. Велет.
“Мерщій!”, ші згребла мене за барки, миттю відкинула ляду у підлозі й заштовхнула у погріб – я ледь не нарив носом зі східців.
Запах. Навіть у задушливій темряві погребу я відчув запах його. Овечий сир і свинячий жир. І дивне м’ясо. Навіть не варт виглядати з-під дощечок ляди: я знав подобу Велета. Я знав його безволосу голову, ліверну шкіру і тлустий курдюк, що трусився при ходьбі. Я не знав, що він зараз скаже своїй дружині. Але знав, як він заговорить. Виплюне свої речення, як ядро з гармати. Як блюдолиз англійських панів – на їхній манір:
Фі-фі-фо-фам-фі-фім-фов
Нутром я чую ірландську кров
Я з напівстрахом-напівзахватом принишк під східцями: одна надія на Кліну. Вона ж гриміла тарелями по столу й щось воркотала. Заспокоювала Велета, запевняла, що вони самі, й усе питала: “Іще насипати?”, “Іще налити?”. Стук ложки по тарелю – він вже зачав їсти. Цікаво, що – слимаків? Своїх я вже пообсмоктував, як довгі цукерки з патоки з магазину “О’Ріордан”. Яке нещастя на смак, спитаєте ви? Отаке.
Велет їв, але не вгавав:
Живий чи мертвий ірландський хліп –
Його я салом змащу собі хліб.
Кліна знов зашелестіла, як хвиля морська. Тарелі застукали об стіл.
*
Я вже навіть знудився чекати на велике викриття себе. Позіхнув. Розглядівся довкола: так, що тут у нас у погребі? Сподіваюся, знайдеться бочка віскі для файного хлопа.
Але погреб обсіли лантухи – у пилюці, як у кіт у шерсті. Згори на одному з лантухів, на гніздечку з соломи, сиділа… О Господи, Отче наш, що єси на небесах! Біла квочка. Вона мовчки кліпала й обертала голову на всі боки. Мене схопили дрижаки, але я поміркував: якби квочка хотіла мене видати, вона б уже це зробила. Та й чого вони сховали її, одненьку, тут? Вона несе золоті яйця, чи що?
З-за одного з лантухів я вловив металевий відблиск – замок скрині. Непогано. Краще, щоб там були золоті фунти стерлінгів. Я дав скрині один шанс.
А в кутку щось зміїлось, довге й вигнуте. Скидалось воно на косу. Але придивився – то не коса, а… арфа. Як привабили мене інші скарби Велета, то арфа струменистим голоском благала: “Візьми й мене, візьми й мене!”. Хто я такий, щоб відмовити файній речі?
Тож коли голоси, грюкіт посуду й кроки нагорі припинились, я вичекав трохи, чи не вернеться Велет до хати. Їй-бо, ледь не заснув! Та моя млявість розвіялась, коли я відсунув лантухи й підступився до скрині.
Її замок розчепився – іржавий мотлох. Я очікував на золото – справді. Та замість монет скриню вистеляла інша дрібнота. Я затулив долонею рот, аби не заволати. То були людські зуби. І не ті жовті коренасті ґулі, що їх виривають ринкові зубодери солдатам і морякам. А зовсім дрібні – крихітні. Вони заклацали до мене: “Забери нас! Ми – гроші!”. Я підкорився – що було ще робити? Витяг із-за халяви гаман і нагріб зубів, скільки зміг.
Настала черга квочки. Я підняв її як кицьку – й вона анічичирк. У своєму гніздечку вона висиджувала не яйця. Я не второпав навіть, що це таке. Солонина? Коров’ячі кишки? Щось висушене: червоне, порожнисте, з двома закрученими відростками вгорі. Багато років потому, в анатомічному театрі доктора Ферлінґетті, я побачу щось подібне на розтинах повій. Торкнутись цих… органів було несила. Тільки запах заклубився у ніздрях: сіль і солодкість людського нутра. Дивне м’ясо. Квочка повернула до мене голову й мовила: “Забери мене. Я знесу тобі ще. Це – пожива”. Й пір’їсте тільце опинилось у мене під пахвою.
Я не хотів більше скарбів – доста! Але арфа підкликала мене до себе – забриніла її найтовстіша зелена струна. Вперше в житті я торкнувся струн арфи – й відсмикнув руку, як від жарини у грубі. Не метал – тоненьке золотаве волоссячко було напнутим на раму. А на вигнутому вершечку арфи – зовсім не картуз, як здавалось мені здаля. Як шмат лісового моху, його вкривав скальп – з волоссям. Шкіра все ще кровила. Кров стікала по струнах. Кров налипла мені на пальці, коли я підхопив її у ту ж руку, що тримала курку. Як мене вблагала арфа? Якоюсь сентиментальною бздурою.
Кліна зачула моє торохтіння з-під підлоги й сама відкрила ляду. Ші тремтіла й шкрябала нігтями перетинки між пальцями. “Забери мене, парубче. Я більше не витримаю тут ні дня”. Й не пообіцяла нічого. Так було з Кліною – її дари не насичували й не ощасливлювали. Та хіба ж це привід її кинути? Мене єдине бентежило: я не Кухулін[14], не Фінн[15] і не Роберт Еммет[16]. Як донести її? Мої руки вже напхані. Кліна кивнула на стіл. На порцелянове горня – таке недолуге на селянському столі. В горняті – рідина кольору піску. Морнінґ ті віз мілк, шайт[17] мені в дупло!
А через мить морнінґ ті вспінився й пробулькотів: “Випий мене”. Я послухався, випив. То був чай із сіллю. То була Кліна, що розчинилась у горняті.
Я вибіг через двері надвір і дременув до дерева – воно все ще височіло до неба. Велет погнався за мною: бісова арфа забриніла “Пане, рятуйте, пане!..”. Я викинув проклятущу – а вона, хвать, причепилась назад, на згин руки! Ісусе, Маріє і Йосипе!
Обвішаний скарбами, з пінтою моря в шлунку я взбіг стовбуром легко й прудко.
А коли приземлився вдома й хотів похизуватись нажитками з матінкою, вона взяла сокиру і зрубала дерево.
І заярів новий світанок.
***
Я дерся на пагорб із кам’яницею Бірдслі знову. Петляв балками, очеретами, тишком-нишком, нишком-тишком. З нудьги порпався язиком у яснах – порожніх ложах зубів. Вони смакували, як бруд. Як кора дуба, якою мене відпоювала матінка зо три дні. На плечі в мене теліпалася торбинка. А що в ній? Та й таке. Одяг мого батька і жменька бобів. А на мені що? Єдина материна сукня, що стерлась на дрантя. На голові – її хустка, щоб не світити залисинами. В нас із матір’ю в обох залисини. І в обох з літа не йшла кров.
Янголе мій, я знаю, чому ви так чемно слухаєте мою історію. Ви хочете дізнатись, як я став чоловіком. Браттям і сестрам по вірі католицькій я відповідаю, що це чудо Господнє: він же дав бороду святій діві Свобідній[18], щоб відлякати женихів. Вони мені завжди вірять. А от доктор Ферлінґетті називав мене “феноменом” і шукав медичні й психіатричні причини мого існування.
А було все просто, як зірвати картоплю.
“Негоже жоні жити самій”, відказала матінка, коли одного разу я вернувся з прання на річці. І не про мене сказала – про себе. Батькову одіж ніхто не прав: ми вже прийняли, що він навряд чи вернеться з шахти.
- Одягнеш батькові штані, й сорочку, й жилетку, й куртку, і чоботи і картуз.
- Мамо, то гріх, не хочу.
- Господь простить твій гріх.
Навесні 1846-го у Корку почали красти дівчат. Роки потому, навіть з-за океану газети писали сльозливі історійки про те, як вони опинялись у закладі “в’юрок” мадам Керолайн. Або у канавах. Про це останнє ніхто не свідчив. То я щось бачив дорогою до Скіберіна, як ішов долиною Айлен. Чи то була ші – місячний відблиск дівочого тіла в очеретах?
Я теж почав красти – все, що погано лежало. Непотріб, який сам же й викидав потім. Якось я навіть проник у місце, з якого не вертаються. У робітний дім, без реєстрації. За мискою рисового супу – прозорого, як сльоза Діви Марії. І от там мені сподобався ланцюжок якогось новоприбульця – розгубленого тюхтія. То я йому такий: “Жени ланцюжок, тут таке заборонено!”. Він віддав. Але констеблі помітили нашу метушню, і…
Тепер ви знаєте, чому мені бракує мочки на вусі. Це обійшлося їм дешевше й швидше за буцегарню – й так переповнену. Мати поривалась відрізати мені й другу. І все голосила: мати сина в робітному домі – все одно, що “червону спідничку” у закладі мадам Керолайн.
Ну, я вас і себе розважив дорогою до дому Бірдслі. Долоні мені кололо від каміння, за яке я чіплявся при підйомі. Щоки щипали рум'яна – мазь, яку я стирив у “червоної спіднички” під пабом. Тоді блиск крихітної латунної коробочки, що виглядала в неї з кишені, звабив мене, як хіть. Хоча зізнаюсь: соромно так чепуритись, коли ти хлопець.
Та я мав бути гарним.
*
Бірдслі спитав, скільки мені років. Я сказав, що не знаю.
Його челядь – конюх і стара доярка – ще були при ділі у дворі. Я зайшов до будинку без страху, бо знав вже його вздовж і впоперек. Де піч, де плита, де казанок, де стіл, де лави. Де… ляда у підлозі. Я знав, як прислужувати Бірдслі: як ставити тарелі на стіл і класти біля них ложки. Головне – без води.
- Зварю вам обід, пане. Бобову юшку.
Бірдслі спостерігав з порога, як я пораюсь при казанку. Нічого не казав. Знайомство зі мною він відклав на вечір – коли челядь вкладеться спати в хліву.
Я пам’ятаю про нього небагато. Лише усміх його тлустих губ, коли так спритно перед ним на столі опинилася миска юшки. Як пара осіла на кожній складці його мармизи. Як він накинувся на гаряче їдло. Як висьорбав юшку, із’їв боби з денця миски й вилизав її. Сьорб-сьорб. Плямк-плямк. Цмок-цмок.
Як, коли я прибирав посуд, він схопився ліве ребро, під яким в людини живе біс. Цей біс завжди норовить вирватись, якщо він хорий. На розтинах доктор Ферлінґетті навіть показав мені його: жовту пухирчату шмарклю під шлунком.
Чого я навчився у бідаків у черзі за протестантською юшкою? Цей біс не терпить недоварених бобів.
Конюх та доярка бачили дівча, що прийшло й пішло. Привіталось і попрощалось. “Слава Йсу! – Слава Йсу і Марії!”[19]. І лишило їхнього пана з рилом, пришпиленим до стола. Рилом кольору легенів людини при розтині. Рилом, що лежало у жовто-білій калюжі. Й вивергало з пащі боби. Сер Чарльз Дарвін писав, що всеньке життя на землі пішло з моря. Але й смерть наша – теж. Вона – у слизі морського гриба. І морського боба.
А тим часом котився пагорбом хлопець у самій сорочині й штанях. Перед тим він обшарив весь будинок розпорядника. Й коли дістався ляди у підлозі й відкрив її, то не побачив скарбів. Але прихопив із собою гаман монет, що годуватиме їх з матір’ю всю зиму. І пістоля – манюнього такого. Як ваші капсульні “Кольти” зараз.
А дивного м’яса не побачив, слава предвічному Богу. Лише відчув солодко-солоний запах плоті.
***
Кальях-Зима стукала-стукала у двері нашої хатини, але ми їй не відчинили. Чи то була не вона? Чи стукав хтось нужденний – насилу, раз по раз. Не відчинили все одно.
Такої зими, як у 1847-му, я не знав за всеньке життя. Якби в місті я не купив лопату, нас поховав би кріпкий білий кожух. І маїсу купив, і рису й навіть кількох квочок. Продавці бачили обрис пістоля у моїй кишені й не дерли з мене втридорога.
Тієї зими лиш раз я відчув нурт радості. У листопаді, коли земля ще не задубіла, я вибрався накопати болота для грубки. Небо на заході палало червоним золотом. До нього тягнувся стовп диму.
А вже наступного дня констеблі на конях нишпорили нашою округою. Це потім я дізнаюсь, аж навесні у місті: тоді вони пов’язали гурт перших феніїв[20] за те, що підпалили хату Бірдслі. І ще трьох розпорядників у сусідніх земляцтвах. Їх стратили. Про мою бобову юшку в домі Бірдслі так ніхто й не взнав – хтозна-скільки той пролежав мертв’яком, долілиць на обідньому столі.
Мені не довелося стати героєм. Який я герой? Я сцяв всю зиму у кухлик з ганчіркою, щоб прикласти компрес до материної ноги. На ній набубнявіли вени, як дощові хробаки, і роздулось коліно. Під весну вона вже шкандибала на грубих милицях, що я збив їй з гілок.
Та з приходом весни щось мало змінитись – так мені шепотіли вітер у моїй голові й море в моєму шлунку. Хлів ми закинули – не було там діла, бо квочки загніздувалися в нас у хаті. Та на день святої Бригіти я розгріб сніг біля хліву, зайшов – і довго ще вдихав дух прілої соломи. Як навчала мене мати, я запалив святій свічку. І просив не про тварин, а про нас – про надію, полегшу. Життя.
І надія не забарилась. Сніг підтанув, потічки зашуміли. І я з двома кошиками яєць пішов у похід до міста, на базар. Матір дивно благословила мене в дорогу. Сказала: “Йди з миром, сину мій. І хай моя тінь ступає за твоїм плечем”. Якби ж я тоді щось знав, якби ж я…
Я не впізнав Скіберіна. Все, що співають у піснях, – правда. Про замерзлі тіла на бруківці й матерів у дранті на узбіччях, що гойдалися з боку в бік та притискали до себе діточок. Ніхто б у мене не купив мій крам. Жоден магазин не працював. Аж ось захеканий візник, що мчав зі сходу, з гавані, заголосив на всю площу: “Прибув корабель! Прибув корабель!”. Я впустив обидва кошики і дременув до юрби, що зібралась коло воза.
*
Море виявилось великою калюжею з брудною піною. А вантажна “Свята Бригіта” – махіною, яку від кіля, вздовж ватерлінії, гронами обросли білі кам’яні бородавки. Коли я зупинився на трапі, щоб їх роздивитись, то ледь не шубовстнув у воду від жаху. З нірок у “бородавках” виповзали довгастики. Звивалися. Шукали поживи, напевне. Аж ось таке гроно накрила лапа з перетинкою. Лапа, схожа на руку людини. Довгастики поховались. Лапа теж шукала поживи?
Уряд Віґів занепокоївся на другому році Важких Часів. І відправив до нас Королівський флот з Плімута на “Святій Бригіті”. “А бородавок, а довгастиків ви де набрались?”, спитав я потім у капітана. Як виявилось, корабель місяць стояв на заході, у Донеґалі, на карантині – там гуляла холера.
І ось екіпаж Флоту, волонтери Британської (хай Бог милує!) асоціації допомоги, митні комісари, дезінфектори й клерко-дрібнота – бліді й змучені – заметушились у гавані. Вантажники все спускали ящики з провіантом. А біля палаток медиків люд днював і ночував. До гавані стікся весь Корк – хто був ще живий і міг ходити.
Я тирлувався скрізь: приставав до кожної людини в формі. Благав послати зі мною лікаря на возі в мою округу, до матінки. Та всі відказували мені: через п’ять днів корабель рушить назад. Я не встигну. Я стояв посеред гармидеру, лайки, штовханини, сміття і брудасу. І рахував: “П'ять. Скільки – це п’ять? По два – у руці й один – на язиці.”
Нечистий ні-ні – та й підкине щось у вільні руки. Щоб заспокоїти їх дрож і думки, що льотали в голові, я крутився-вертівся. Розливав суп, виливав помиї, викидав брудні бинти, чистив взуття екіпажу і волонтерів. Носив, гукав, тримав, різав, колов. Коли сплив п’ятий день, капітан, що запримітив мене, сказав: “Хлопче, ти молодий. З тебе є користь. Поїдеш з нами до Деррі – пересядеш на трансатлантичний “МакКоркел”. Почнеш нове життя у Новому Світі. Забереш матір”.
І я повірив. За юшку з бичачої голови та сухпай я поїхав з Британським флотом на північ. Робив усе, що казали. Подавав і тягнув шкот вітрил. Пильнував мотузки, щоб не намокли. Змотував і розмотував канат, коли ми швартувались. Чистив добру картоплю і носив воду на камбузі. Мив палубу – від крижаної солоної води руки в мене стали, як кора дерева. І навіть розучив мову сигнальних прапорців, чим дуже пишався.
Розважав моряків небилицями й баляднрасами. Робив усе, щоб заглушити голос сорому. Я ж бо вже другий чоловік, який кидає мою матір.
Якось у шторм біля Юґалу, коли я відрами вичерпував воду, що встигла затекти на палубу, я виглянув за борт. І побачив на хвилях тіло жінки: смаглява зморщена шкіра, чорна коса. Його, як видра видреняту, тягла по воді інша… жінка? Блакитна шкіра, синя коса. Вона всміхнулась мені й помахала рукою. Рукою з перетинками. “Кліно, мамо, о…”, заголосив я.
“В тебе шок – тебе захитало. Тобі те привиділось – це нормально”, запевняв мене студент-медик з Трініті-Коледжу, Майкл. Якби він не почув мій плач і не втримав мене за плечі, я, дезорієнтований, гайнув би за борт.
Еге, шок, привиділось. За моїми нью-йоркськими телеграмами, які я надсилав до Корку кілька років потому, Іфе Ві’Мерфі[21] померла навесні 1847-го. Як, де і хто повідомив про смерть – невідомо. Я досі силкуюсь уявити собі її останній день. І досі читаю на ніч “Помилуй мене, Господи” як останній грішник. А тінь з-за мого плеча ступає поперед мене, в яку б халепу я не встряг. Довга й колюча.
Найгірше навіть не це. Якась частина мене раділа, що відірвалась від дому, села й міста злиднів. Так раділа, що знайшла собі новий причинок для тяжких дум. За своїми марудними заняттями, я тільки про те й мізкував, який би дотеп зверзти перед Майклом своєю миршавою англійською. Окрім випадку на палубі, він не звертав на мене жодної уваги. О, я знаю, що він робив: пихтів у своїй каюті над книгами, чи статистичним звітом, чи хірургічними атласами. Боцман, мій головний бос на кораблі, небагато розповів про Майкла, бо небагато знав. Той буцімто пристав у Трініті-Коледжі до волонтерської місії Асоціації. І тепер от писав наукову роботу за дорожніми нотатками. Я в тому всьому не петрав настільки, що уява мені розбурхалась, як весняне море.
І вже скоро мені стало залежати від кожної дії Майкла. Від того, як він поправляв окуляри на переніссі. Закасував рукава й довго мив руки. Виймав годинник з нагрудної кишені жилетки, щоб звірити час. А як вперше зустрівся зі мною, назвав мене “сер”. Мене, селюка.
Я не міг розгадати Майкла. Чому він тримався осібно. Не пускав нікого в каюту (“В мене там стерильні інструменти” – так, звісно). Не грав з іншими в карти до перших півнів. Не боровся з матросами врукопаш у дні смертельної нудьги. І взагалі – чи я колись бачив його без морської куртки? Навіть в задусі кубрика. Чому він носив не одну, а – скільки? – зо три сорочки. Не нахилявся в пояс, тримав коліна докупи, коли сидів. І оці його вічно напружені плечі! Спробував би хтось із чолов'яг ляснути його по плечу!
Не мився з іншими в діжці. Якщо вмивався й голився, то на зорі. Якщо ходив сцяти й хезатись – ніхто ніколи цього не бачив.
Я, може, й не джентльмен. Але багато чого робив так само. Мусив робити. Хлопці, як ми з Майклом, тримаються свого шляху. Розумієте?
Незабаром Майкл висадився у Вотерфорді – на потяг до Дубліна. “Свята Бригіта” розвернулась на захід - і я рушив далі, до Деррі, на трансатлантичний лайнер. Запах Нового Світу вже заманячив мені у повітрі: тютюн, тростинний цукор, помідори, смажена індичка у кленовому сиропі. І ніщо мене не цікавило більше за це. Так я собі брехав.
Бо перед сном довго дивися на свій зап’ясток – на згин між великим пальцем і кісткою. Зі слідами своїх зубів. І синім розсипом зірок-капілярів.
І питав себе: що б я втратив, якби сказав Майклові просто і щиро?
“Ти мені файний”.
***
Про що вам розповісти ще, мій янголе? Ви вже бачите десятий сон на десятому небі.
Можу про веселощі порту Нью-Йорка, в якому “МакКоркел” вивантажив чергову дрібку “блідих поганок”. Так нас прозвали протестантські вихрести з Ейре, що перебрались до Нью-Йорка раніше й тепер барикадували кожен трансатлантичний лайнер, щоб нас не наповзло більше. Чи про полісменів, соцслужбовців та навіть лікарів-психіатрів, які шукали у “блідих поганках” кожний своє. Так я причепився до доктора Ферлінґетті – психіатра, доктора порівняльної анатомії та краніолога – який вишукував серед нас “ірландських типажів” для своєї докторської про “краніометрію етнічних американців”. О, я його порозважав на славу: давав міряти собі череп металевою розчепіркою, розказував баналюки про ші, що живуть у пагорбах, і бувальщини про чичок, що від кохання розбивали собі голови. А скільки я натанцювався й наспівався на вечерях в його домі! Його нонна годувала мене спагетті болоньєзе з виделочки! Тож скоро я заспівав не лише “Siúil A Rún”, але й “Vieni, amore mio”[22]. Навіть не знаю, яка доля чекала на інших “поганок” – немоторних, неспівочих, неголосних.
А про докторський захист Ферлінґетті написали навіть у “The New York Times”! “Феномен Джека О’Мерфі” здобув йому Бойлстонську премію й славу у наукових колах. Шкода, що наша дружба закінчилась, коли до мене весело заблищала його преміальна золота медаль. І довелось дати драла від буцегарні. Бо що б я сказав браткам з “Мертвих кролів”[23] у сусідніх камерах? Що чоловіка красить не широка матня, а хоробре серце?..
Але принаймні я навчився стріляти з пістоля, який прихопив з дому Бірдслі. І Нью-Йорк дізнався про мене під різними іменами. Педді О’Браєн, Ієн МакЛір, Чезаре Понці, Оле Равн, Юджин Козак. І навіть Мерейд Ні’Кіф з будинку для непошлюблених матерів.
Якось я поклався собі, що не перестану робити дві речі: їсти й красти. Ви бачите це по мені, мій янголе: ґудзики ледь сходяться в мене на курдюку, хе-хе!
Подумати лишень: цій божій істоті, “феномену Джека О’Мерфі” стоячи аплодувала на захисті Ферлінґетті повна зала академіків! А пан Президент, Джеймс Полк, з ним особисто поручкався. І пан Папа Пій IX. І пан Господь Бог Предвічний. “Люблю тебе, мій синку, як душу, хоч трясу, як грушу”, сказав мені він. Їй-бо так сказав, хрест на пузі!
… О, мій янголе, ви вже й не слухаєте. Дуже добре.
Майкле, друже мого серця, виходь! Наш пасажир вже хропе. Перевір його задню кишеню – там точно щось є.
[1] “Важкі Часи” (ірл. Drochshaol) – Великий голод в Ірландії (1845–1849).
[2] Ні’ – в ірландських прізвищах, префікс на позначення доньки/спадкоємиці роду (аналог О’ – сина/спадкоємця роду).
[3] Селкі – люди-тюлені з ірландського фольклору.
[4] Ші (ірл. sí; sídhe) – фейрі, сиди.
[5] Альба (ірл. Albain) – ґельська назва Шотландії.
[6] Бавші (шотл. ґельськ. baobh-shíth) – істота з шотландського фольклору. Вампірка-суккуб.
[7] Мев (ірл. Méabh; Medb) – легендарна королева Манстеру (південна Ірландія), відома своїми військовими походами. В тому числі – за чарівним биком Донном з Ольстеру (північна Ірландія).
[8] Банші (ірл. bean sídhe) – ші з ірландського фольклору, чий плач сповіщає про смерть окремі роди, якими вона опікується.
[9] Савін (ірл. Samhain) – свято приходу зими і шанування померлих (31 жовтня – 1 листопада). Попередник Геловіну.
[10] Фомори (ірл. Fomhóraigh) – одна з надприродних рас, що боролась за панування над Ірландією. Суперники ші. Асоціюються з хтонічними темними силами.
[11] Св. Патрик – ранньосередньовічний християнський місіонер, хреститель Ірландії.
[12] Сассенах (ґельськ. sassenach, “сакс”) – ґельське, дещо зневажливе, найменування англійців.
[13] Ґейли (ірл. Na Gaeil) – самоназва носіїв ґельських мов (в т. ч. ірландців та шотландців).
[14] Кухулін (ірл. Cú Chulainn) – найвідоміший мітологічний герой Ірландії, що прославився багатьма фантастичними подвигами.
[15] Фінн мак Кул (ірл. Fionn mac Cumhaill) – мітологічний герой і ватажок феніїв – дружини воїнів та мисливців.
[16] Роберт Еммет (1778–1803) – національний герой Ірландії, очільник заколоту проти британського правління (1803).
[17] Shite (ірл. англ.) – аналог слова shit в ірландському варіанті англійської.
[18] Св. Вільґефортіс (чи Ліберата, “звільнена”) – католицька свята, яку зображають як розіп’яту жінку з бородою.
[19] ірл. Dia dhaoibh! – Dia is Muire dhaoibh! (“Бог з тобою!” – “Бог і Марія з тобою!”) – традиційний обмін привітаннями ірландською.
[20] тут фенії – самоназва членів “Ірландського революційного братства”, таємної націоналістичної організації, створеної в Ірландії у 1858 році. Але Джек вважає, що бачив феніїв набагато раніше.
[21] Ві’ – в ірландських прізвищах, префікс на позначення дружини, що бере прізвище чоловіка.
[22] Siúil A Rún (ірл.) – “Прийди, мій коханий”: традиційна ірландська пісня. Vieni, amore mio – та сама фраза італійською.
[23] “Мертві кролі” (англ. Dead Rabbits) – одна з найвідоміших ірландо-американських банд у Нижньому Мангеттені 1830–1850 років.
