Дунайська повня

1.

Салоном машини котиться неприємне тріскотіння й задушливі хрипи. Штормовим гуркотом вони розпорошують мелодію, шматують голос співачки, відлунюють вушними тунелями, аж до дрижаків на потилиці.

Скривившись, Єгор вимикає радіо.

За кілька кілометрів мовчання стає нестерпно важким, давить парким вовняним пледом. Кожна прожита секунда кусючим волоконцем-блохою торкається шкіри. Свербить. Нігтями почухати не вдасться, тільки слова втамують бентегу.

— Єгоре, пробач!

Губи Ліни тремтять, вона ледь стримує сльози: їдке мовчання — її провина.

Не такою уявлялася ця поїздка, зовсім не такою.

Коли Єгор запропонував стати його парою на весіллі друга, вона відчула, як за спиною розкриваються крила. Хотілося голосно сміятися, танцювати і водночас кричати про свою радість. Це ж не просто знайомство з рідними та друзями, на весіллі вона може спіймати букет.

Може, все й так і заплановано? Наречена кине їй букет, а Єгор опуститься на коліно, освідчиться і простягне маленьку коробочку з перснем? Достоту як на відео в Instagram, від яких мліє серце. Уявна важкість заручальної каблучки на безіменному пальці здавалася такою реальною. До самої каблучки Ліні було байдуже: проба золота, карати в камені — після весілля вона все одно планувала носити звичайний золотий обідок. Головне, що у неї буде сім’я, яку вона сама собі створить.

А ту, що лишилася в іншому місті варто забути. Скоро у неї могла бути нова сім’я, нове життя...

Чи не зіпсувала вона своє майбутнє тим, що віддала перевагу навчанню, а не інтересам Єгора? Носилася із мрією — а потім втратила. Ліна притискає руку до живота: порожнеча всередині така всеохопна, така гнітюча.

— Я ж пропонувала тобі поїхати самому. Після захисту практики я б сама поїхала на весілля. Потягом.

— Потяги до Кілії не ходять, — бурчить Єгор.

— Тоді — автобусом. Автобуси ж їздять?

Ліна радіє хоч якійсь розмові, але Єгор лише ствердно хмикає, він зосереджений на дорозі, що сірим плазуном зміїться під колесами.

— Весілля завтра, тож святкування ми не пропустимо. Просто...

Не дочекавшись продовження, Ліна каже:

— Знаю, ти не любиш змінювати плани.

— Не люблю. Та справа не в цьому.

Холод його слів зводить паркан відчуження. Заходити зась!

Ліна повертається на сидінні боком, щоб краще бачити коханого, і питає:

— У чому ж?

Вона б усю дорогу могла милуватися його широкими плечима, гордовитим профілем, сильними руками. Він був гарний. Мужній, добрий і уважний — і належав їй. Принаймні, вона вірила в це, сподівалася. Але зараз Єгора щось гнітить. Він невдоволено супить брови. Стискає губи. Нервово барабанить пальцями по керму. Тисне на газ у спробі втекти від розмови, і машина з гарчанням виривається вперед.

Сьогодні він був іншою людиною. Можливо, передумав брати її на весілля, але не наважився відкликати запрошення?

Так хотілося, щоб усі негаразди були тимчасовими, щоб все вирішилося саме. Але чи ж так буває?

— Що тебе турбує?

— Різне, — гиркає Єгор. Ліна розгублено дивиться на нього: до сьогодні він не підвищував на неї голос. Але ось він знову ніжний і турботливий: — Може, подрімаєш, Лін? Не схоже, що ти багато спала цієї ночі. Допомогти з кріслом?

Спати не хочеться, але розмова складається не так, як треба, а пейзаж за вікном не приваблює: непроглядні зарості комишів, тінясті плями крислатих дерев — лише зрідка на поворотах вигулькує річка.

Потягнувши важіль, Ліна відкидає спинку крісла і, влаштувавшись зручніше, заплющує очі, щоб пірнути в темряву. Сумнівно, що вона засне, але це краще, ніж дивитися на Єгора в очікуванні хоч якогось спілкування, коли і дурню зрозуміло, що він не налаштований розмовляти.

2.

Темінь відступає, наче Ліна є джерелом світла.

Роззирнувшись, вона вихоплює поглядом скорботний пейзаж найспекотнішого літа, яке тільки можна уявити. Трава посохла, лишивши по собі крихкі кістки стеблинок. Листя осипалося, встеливши землю хрускотливим жовтим килимом. Пустельними міражами подекуди животіють острівці зів’яленої зелені на кронах старезних дерев: кволі листочки ледь тримаються на гілках — і не скажеш, що в них лишилася хоч крапля життя. Якщо і є, то не їхня, а передана міцним корінням.

Тихо.

Довкруж панує безмовність.

Ніхто не робить жодного зайвого кроку, бо це вартує сил і води, якої і так не вистачає.

Ліна звідкись знає, що не дощило більш як три місяці. Колодязі пересохли. Річка далеко. Порятунку чекати марно. І все ж люди чекають — охлялі й висушені — виглядають у небі хоча б найменшу хмарку. Але яскраву блакить, підсвічену пекучим сонцем, не бруднить жодна пляма.

Аж хтось один просить річкового духа про милість. До слабкого голосу доєднується ще один. І ще. Голоси лунають гучніше грому, передвісника дощу.

І тоді дух говорить до людей — його голос бринить журчанням струмка, підсолоджує обіцянку прохолодою джерельної води, затягує в трясовину неминучого вибору.

Дух обіцяє воду, але хоче отримати дещо натомість. І змучені спрагою люди погоджуються. Вони віддадуть усе заради порятунку, особливо, якщо їм самим це нічого не коштуватиме. Спека висушила людяність у їхніх серцях так само, як випила всю рідину з колись бездонних глибоких кам’яних колодязів.

Що ж тим людям якісь три дівчини? Є інші. Будуть інші потім.

Дух сам обрав собі жертви. Коли трійко бідолашних дівчат повільно — від слабкості й страху — прямує до його обійстя, вдалині розливається гуркотання. Але не грім. Десь, вище за течією, єдиний річковий потік розділяється на три рукави: вода спрямовується до порепаного від засухи ґрунту. Коли земля нарешті втамовує несамовиту спрагу, вода тече підземними судинами, напуваючи рослинність і переповнюючи колодязі.

Люди щасливі. Як і все навкруг, їхні обличчя сповнені життя й кольору. У своїх подяках річковому духу, люди не згадують дівчат, які принесли себе в жертву заради загального виживання. Натомість танцюють і голосно співають, однак їхні осанни не в змозі заглушити три голоси, які зливаються в єдиний лячний лемент.

Крик пронизує наскрізь, і Ліна прокидається, розуміючи, що і сама кричить.

Її несамовитий вереск лякає Єгора, який дещо розслабився у тиші, рука на кермі сіпається, машина звертає вправо, аж на край глибокого провалля. Дивлячись у пустку, що роззявила беззубу пащу, Ліна знову кричить. Ще голосніше й несамовитіше.

Серце лунко стукотить, ніби намагається вирватися назовні, дихання перехоплює, в голові паморочиться... Але не від карколомного дрифту над проваллям. Це емоції одної з дівчат, яких віддали річковому духу. Невідворотність нестримного потоку, що несеться назустріч. Кисневий голод, коли вода потрапляє до рота й носа. Тиск хвилі, що прибиває до кам’янистого дна.

Відкривши рота, Ліна намагається втягнути хоч трохи кисню. Хрипить, сапає. У машині працює кондиціонер, але розпечений страх укриває шкіру краплями поту.

— Що трапилося?

— Кошмар, — сипить Ліна, ледь зробивши неглибокий вдих.

Єгор підтискає губи, гучно сопить, ніби не може вирішити, що спитати. Втім, так нічого і не говорить.

Заплющивши очі, щоб не бачити ні роздратованого Єгора, ні лячного провалля справа, Ліна обхоплює себе руками та злегка постукує по плечах. Паніка повільно відступає, як і завжди.

Машина повертає праворуч, за кілька метрів стишує хід і зупиняється. Нічого не пояснивши, Єгор вилазить, гучно ляснувши дверцятами, обходить спереду і відкриває пасажирські дверцята.

— Подихаємо свіжим повітрям?

Вхопившись за його руку, Ліна вилазить із машини. Ноги тремтять, і вона вдячна за підтримку та заспокійливі обійми. Хоч сонце вже припікає, але назовні краще, ніж у салоні з кондиціонером.

Повз них на швидкості пролітає вантажний автомобіль, залишаючи по собі шлейф вихлопних газів. Повітря не таке й свіже, але Ліні добре в обіймах коханого, і вона змушує себе проковтнути уїдливі слова.

— Що тобі сниться? Ти ніколи не розповідала.

— Не пам’ятаю, — бреше Ліна. — Хіба що відлуння жаху. Воно таке тілесне і шпарке, як стрибок у крижану воду.

Насправді кошмар затаврував її. І печатка пекла холодом спомину про воду, що притискає до землі, душить, витискує останні краплини життя, щоб самій стати сильнішою.

— А ти стрибала? — цікавиться Єгор. — На Водохрещу?

— Ні, я ж атеїстка. Але чомусь враження саме такі.

Він хмикає. Ліна не знає, що б це мало означати. Та це й неважливо. Їй просто добре. Вона глибше занурюється в обійми. Стояла б так вічність, але...

— Нам треба їхати. Ми й так спізнюємося.

Єгор посміхається, у його посмішці ввижається незрозумілий смуток, і притримує двері, поки вона сідає в машину.

Ліна тішиться, що розкол між ними заростає. Вона сподівається продовжити, але Єгор вмикає радіо. Кілька разів змінює станції, і зупиняється на...

— Ти знаєш румунську? — дивується Ліна.

— Ні. Але музика в них весела.

Так, веселощі зайвими не будуть.

У боковому дзеркалі Ліна роздивляється пагорб, з якого вони щойно з’їхали. Чи низеньку гору? Якби не жахіття, їй би сподобався спуск. Такі собі українські «американські гірки». На зворотному шляху треба буде пофотографуватися. Такий краєвид мало де знайдеш.

Вони в’їжджають у містечко з назвою, яку складно вимовити. Та-тар-бу-на-ри. Ліна кілька разів по складах промовляє її про себе, щоб запам’ятати. З часом назва вивітрюється: думками блукає питання, на яке немає відповіді. Чому вона жодного разу не розповідала Єгору про свої сни?

Аж раптом Ліна розуміє, що до зустрічі з Єгором її ніколи не навідували жахіття. Може, це і є відповідь?

3.

Дорога здається нескінченною, особливо зараз, коли Єгор вимкнув радіо, щоб пояснити Марку, де вони заблукали, а після розмови так і не ввімкнув.

Ліна намагається підібрати тему для розмови, але все видається банальним, навіть навколишні пейзажі. Хмари як хмари, жодних тобі фігур у небі. Звичайні поля, інколи перекреслені рядами струнких дерев.

Можливо, якщо здійнятися вгору, стане видно шахову дошку на землі, тільки замість звичних клітинок — блякло-жовті, з шорсткою стернею, зелені, з пізніми рослинами, чорні, щойно зорані, та найгарніші, — мережані яскравою жовтизною та чорними намистинками, клітинки, на яких достигає врожай соняшника, бо сонце ще не випалило його кольори, зрілість не понурила важкі кругляки. А синя «вольво» — ще одна із шахових фігурок, які доля рухає до фіналу. Можливо, пішак, який зуміє перетворитися на ферзя.

«Зупинись!» — майже просить Ліна.

Слово пече язика, як попік би долоні колький шорсткий стовбур соняшника, спробуй вона зірвати рослину голими руками. І нехай! Вона знемагає від незборимої потреби увійти у темні зарості, нехай золотаві голови зімкнуться над нею теплою хвилею, сховають від кошмару, щоб той ніколи більше її не знайшов. Чим зараз пахне соняшник? Яке на смак незріле насіння? Дивні бажання, але які вже є.

Ліна із гучним клацанням зціплює зуби. Внутрішні жорна перемелюють несказане прохання. На зворотному шляху соняшник все ще стоятиме на полі, тоді вона і дізнається, насолодиться, запам’ятає — все-все.

Думка про відкладання на завтра засмучує. Однак — Ліна коситься на Єгора — не так вже й багато відкладено. На головне вона зважилася, а без іншого якось можна і прожити.

Єгор перехоплює її погляд — і вона посміхається, сподіваючись отримати у відповідь щиру посмішку. Чи якийсь інший знак. Вона тягнеться до коханого, він перехоплює її руку на півдорозі, злегка потискує і відпускає.

І в цей момент худа темно-руда істота кидається їм під колеса.

— Обережно! — із запізненням гукає Ліна. Вона обертається, щоб переконатися, що тваринка не постраждала. На дорозі ні трупа, ні плям крові. Все добре. Лисиця навіть висовує голову з кущів: жовті очі з вертикальними зіницями зустрічаються з широко розплющеними карими очима. — Ніколи не бачила живої лисиці!

— То собака.

Він ні на мить не відвів погляду від дороги, наче йому байдуже, що лисиця — чи собака — могла постраждати.

Ліна не сперечатися, але вона знає, кого бачила. Руда лисичка з довгим хвостом. Задоволено посміхаючись, Ліна гуглить: «Про що віщує зустріч із лисицею?».

Ти ба, провісниця змін у життя! Це і неждана радість у найближчому майбутньому, Ліна несвідомо пестить безіменний палець правої руки, і можливі складнощі. Перехоплений погляд лисиці свідчить про появу таємничої особи. Але віщування запізнилося на три місяці, саме стільки вони з Єгором зустрічаються. А ще лисиця — це символ хитрощів. І обернена відьма, яка може зурочити. І зрада близької людини.

Що тільки та лисиця не пророкує!

Сховавши телефон, Ліна втуплюється в дорогу, яка знов петляє. Вліво, вправо, вліво, вправо — сіра смуга заколисує, наче ланцюжковий годинник гіпнотизера, насувається дрімота. Повіки повільно опускаються, але в останню мить Ліна широко розплющує очі. Вона боїться засинати після останнього кошмару. Нехай хоч трохи забудеться.

Зненацька їх оточує ліс.

Дерева височіють аж до неба. Сонця не видно, а в кущах на нерозважливих мандрівників чигає небезпека. Ліна щулиться. Навколо сутеніє від тіней, повітря густішає до стану гелю, машина сповільнює хід і з гуркотом пробивається крізь невидиму перепону. Довкола не лунає жодних звуків — у лісі немає життя, тільки пильне вичікування мовчазних велетів.

Тиша підвищує градус напруження в салоні. Не наважившись увімкнути радіо, Ліна дістає навушники. Вона підписана на поетку, яка викладає проспівані ШІ авторські вірші. Якраз з’явився новий — про те, що пітьму здолає наполегливість і треба тільки не зупинятися.

І вони їдуть вперед.

І ліс закінчується.

І знову навкруг поля й лани. Дихається легше. Страхи відступають. Щоправда, тільки на крок, як і ліс, який досі видніється на обрії.

4.

Звіддаля видно чергове містечко або ж село, спробуй-но розбери. Ліна ледь встигає прочитати табличку: «КІЛІЯ».

Нарешті! Дорога виявилася довгою і нудною.

Коли вони з’їжджають з рівненького асфальту шосе на міську, мощену плитами вулицю, машину підкидує вгору-вниз, вліво-вправо — наче зі штилю вони потрапили у центр шторму. Як раптово розпочався, так само раптово спинився. На щастя. Ліна через силу ковтає в’язку слину і відпускає поручень.

Місто нагадує набір пазлів. Тут і доглянуті будинки й забур’янені. І вузькі вулички, й широкі проспекти. Одноповерхові будинки й багатоповерхівки. Магазини. Вітрини й вивіски. Новенький дитячий майданчик. Парк.

А потім фільм прокручується у зворотній бік. І вони виїжджають з міста.

— Ти ж наче казав, що весілля в Кілії?

— Так і є, але ми житимемо за містом. Тут не поганенькі готелі, а у нареченого великий заміський будинок, комфортний і безпечний. Хвилин тридцять — і будемо на місці.

Його слова відлунюють брехнею, але Ліна не розуміє, що не так. Їхати довго? Будинок за містом не такий вже й комфортний? Чи щось інше?

Вона скоса поглядає у бокове дзеркало. Обриси міста меншають, зникають з виду, як піщаний замок, злизаний відпливом.

Інстинкт, який відмовчувався протягом подорожі, зненацька прокидається й болючою пульсацією у скронях наказує негайно полишити машину і, хай би й пішки, повернутися до міста, до інших людей. Але Ліна дозволяє собі плисти за сірою течією, що несе їхню машину в невідомість.

Раптом дорога з широкого потоку перетворюється на ледь видиму цівку: хтось перекрив дорожній кран — і двом машинам вже не розминутися. Тільки б нікого не зустріти, бо зіткнуться, як два гопники у вузькому провулку — і жоден би не відступив. Тому буцнуться, і обоє впадуть у глибокі канали-кювети, у зарослі очерету, потонуть у каламутній сморідній воді.

Ліна — атеїстка, тож замість молитви вона схрещує пальці на удачу і просить долю зберегти їх на цьому шляху. Того, хто збудував таку насипну дорогу, треба по життєво позбавити ліцензії. Паніка підкочує до горла нудотним клубком. Ліна хапається за дверну ручку: страшно, але вона не може не дивиться вниз. Наче, якщо вона відведе погляд, вони точно впадуть. І хто його знає, наскільки глибока внизу вода.

Серце завмирає, злякано тріпотить і знову завмирає в очікуванні, що кошмар останніх місяців перетвориться на реальність: безпорадність у воді... кисневий голод... смерть...

Єгор спокійно веде машину гострим гребенем страху, ніби ні краплі не боїться, ніби їздив тут щодня. Може, воно так і є? Його впевненість передається Ліні, і вона теж заспокоюється. Але тільки тоді, коли вони з’їжджають із моторошної дамби.

Про близькість річки свідчить рій комах, які з тріскотом б’ються у лобове скло у спробі зупинити чужинців, але вони ніщо проти механічного монстра, тож від комах лишається лиш згадка і криваво-брудні плями.

Навкруги височіють дерева, а саму землю хтось зорав величезними плугом і залив водою. Шлях заступають величезні металеві ворота, пофарбовані полущеною зеленою фарбою, з-під якої пліснявою проглядає сіре ґрунтування. Парканом слугують дерева й вода.

Єгор виходить з машини, натискає код на панелі, яку Ліна спочатку й не побачила. Ворота зі скреготом відчиняються. І з таким же лунким скреготом зачиняються за ними. І тільки одне тривожить: якщо складно зайти, то складно і вийти.

За хвилин десять вони дістаються місця призначення. Триповерховий будинок із тьмяно-сірого каменю, з чорними віконницями та дверима, з дахом із мишасто-попелистої черепиці, яка місцями потемніла від вологи чи поросла мохом, виглядав немічною примарою. Навіть краєчок тераси, що видніється з лівого боку, не виправляє першого враження. Дорогою сюди зустрічалися сині й зелені віконниці, піщано-бежеві стіни, синьо-жовті мозаїки, червоні черепиці. Багато яскравого й незвичного, а тут все понуре й заклякле.

— Ходімо, — кличе Єгор.

Не чекаючи, Ліна вибирається назовні. Вона щаслива нарешті опинитися поза машиною. Глибоко вдихає: повітря вологе й давке. Довкола рояться ненаситні комарі, вишукуючи черговий перекус. Добре, що вона ніколи не була їм до смаку.

Усе навкруги потопає в зелені. Висока трава. Кущі обабіч дому ніхто не стриг і не формував. Дерева вільно розчепірювали свої нечесані крони. Неподалік ще має бути трохи синьо-блакитного — але річку не видно, але чутно негучне плескотання хвиль, які накочують на дерев’яні опори пірса. Ліна впевнена, що він точно має тут бути.

Вона йде за Єгором, який несе їхні валізи, але зупиняється біля куща ожини, піднятого на металеві штахети. Не з голоду, а зваблена нестримною жагою зриває темно-фіолетову ягідку. Ароматна солодкість розливається язиком. Ліна бере другу ягідку. А ось наступна, підступно кисла, нагадує про долю Персефони, яка з’їла три зернятка граната. Ліна випльовує недозрілу ягоду, але оскоми вже не позбутися.

Дім всередині по-парубоцьки порожній, наречена ще не дібралася сюди. Дерев’яною підлогою відлунюють кроки. Стіни вапновані, без картин чи інших дрібничок. Різне поруччя сходів — єдина прикраса дому. Що на них зображено? Квіти? Тварини? Ні, оформлення водне — риби, водорості, мушлі. На мить уява перетворю дерево на потік води, що несеться згори...

— Нарешті! — гукає чорнявий кремезний чоловік, який з’являється у фоє з вітальні. Він у чорних штанях з напрасованими стрілками та світло-блакитній сорочці. На губах посмішка, очі тривожно сканують прибулих. Чи не трапилося чогось? — Спізнюєтеся.

— Ми ж приїхали, чи не так, Марку? — гримає Єгор.

Ліна коситься на нього. Він злиться? Чи це говорить втома? Треба було замінити його за кермом. Звісно, вона не така вже вправна водійка, але права має і якийсь час могла б покермувати.

— Ходімо знайомитися, — каже Єгор.

Він ставить валізи на підлогу й, міцно обхопивши Ліну за талію, веде до вітальні.

5.

Дивно прозвучить, але за три пройдешні місяці Ліна познайомилася тільки з двома друзями Єгора — Марком та Іваном. Їхніх супутниць вона не знає: дружини, подруги чи просто знайомі?

Про друзів і майбутніх молодят Єгор не розповідав, на всі питання відмахувався фразами на кшталт «там і побачиш», «тоді й познайомишся». Ліна надміру захопилася ідеєю можливої пропозиції і не дуже розпитувала, а тепер, коли відповідь чекає за дверима, картала себе за поступливість. Треба було наполягти.

Вітальня була квадратною. Два дивани, два крісла і невеличкий пуф довкола низького столика. Одну зі стін перетворено на величезне панорамне вікно зі скляними дверима, які ведуть на терасу, а далі доріжка петляє між дикими кущиками, спускається до пірса, біля якого хвилі заколисують маленьку яхту.

— Знайомтеся, це моя Ліна, — каже Єгор, міцніше притискаючи її до себе. — Марка та Івана ти знаєш, а їхні супутниці...

— Це Соня, — виголошує Марк, вмощуючись біля тендітної блондинки у вузькій спідниці та зеленій шовковій блузі.

Ліна на мить відчуває заздрість. Вона зі своїми карими очима і чорним прямим волоссям, неідеальними, але й не потворними рисами обличчя вважала себе привабливою. Соня ж була класичною красунею, від якої важко відвести погляд. От тільки в глибинах синіх очей туманиться сум, наче власна краса її зовсім не тішить.

— Знайомтеся, це Катя! — виголошує Іван.

Він стоїть за кріслом, за ними сонце, у яскравому світлі мало що можна розгледіти. Хіба що Катя руда, пухкенька, з широкою посмішкою, одягнена у квітчастий сарафан. На шиї намисто з червоних коралів.

— Привіт!

Ліна обдаровує всіх присутніх і нікого конкретно мимовільною посмішкою. Їй здається, ніби в кімнаті зібралися не друзі, а незнайомці, і ця перша зустріч дещо вимушена й недбала. І це дивно.

— А де наречений?

Короткий погляд на терасу: може, господар там?

— Поїхав, — каже Марк.

— Виникли проблеми з організацією фуршету, — додає Іван. — Ян любить, щоб все було ідеально, тож поїхав розбиратися. Ми сьогодні самі на господарстві. Єгоре, покажи Ліні вашу кімнату, а потім спускайся. Ти найкраще смажиш шашлик, а ми з Марком поки розпалимо мангал.

Ліна й рада піти звідси. Вона важко сходиться з людьми. Лише Єгор зумів упоратися з її природною сором’язливістю.

Їхня кімната на другому поверсі в кінці коридору. Невелика. Двоспальне ліжко на коротких ніжках у вигляді риб’ячих хвостів із м’яким на вигляд матрацом. Його одразу хочеться перевірити. Височезна, майже під стелю, шафа займала пів стіни. І маленький кутовий столик із табуреткою. Навіть є окрема ванна кімната. І це добре. Коли три жінки збираються на весілля, окрема ванна кімната зайвою не буде.

— Я можу розібрати твої речі, — пропонує Ліна. І щоб він не подумав, що вона нав’язується, швидко додає: — Тебе друзі чекають.

— Ще набалакаємося, — відмахується Єгор.

Ставить свою валізу на ліжко, клацає замком, відкидає кришку... і за дві хвилини — а то й менше! — розкладає речі в комоді. Закриває валізу і закидає на її на шафу. Потім підіймає на ліжко валізу Ліни, але не відкриває.

— Як закінчиш, залиш валізу на підлозі, я її потім сам приберу. І відпочинь перед вечерею, ти виглядаєш втомлено. А попереду важлива подія.

Єгор виходить навіть не поцілувавши на прощання. Раніше він виявляв більше уваги й пристрасті. Дверна клямка клацає, ніби погоджуючись.

— Нічогенький комплемент, — зітхає Ліна.

Але правдивий. Вона втомилася. Від подорожі. І кошмару. Подрімати б, але страх нового кошмару краще ніж чашка еспресо, тому Ліна береться розкладати речі.

Спершу дістає сукню у захисному чохлі. Розстібає блискавку. Синій шовк майже не пом’явся. Ліна проводить пальцями по прохолодній, ковзкій тканині. Так приємно. Шкода, що доведеться попрощатися після весілля. Вона не може дозволити собі таку красу, тому взяла на прокат. От почне працювати в археологічному музеї, у неї буде така ж вишукана сукня, щоб ходити на відкриття виставок чи презентації. А поки що матиме фото на згадку.

Ліна застібає блискавку і вішає сукню до шафи. Швидко розбирає інші речі. Джинси, спідниця, блуза, топ, кардиган. Святкові туфлі. Білизна. Фен. Косметичка. Перевіряє, чи не розбився подарунок: саморобна глиняна табличка, стилізована під грецький артефакт, з побажанням вічного й незламного кохання. Звісно, Єгор казав, що нічого не треба, але не йти ж на весілля з пустими руками.

Спустивши валізу, Ліна вмощується на ліжко. Вона не планує спати, просто полежить із заплющеними очима, уявлятиме поле соняшників, як вони крутять свої жовто-чорні голівки услід за сонцем. Але втома наливає повіки свинцем, і тіло занурюється в новий кошмар.

6.

Жарко. Ліна борсається, намагаючись скинути з себе ковдру. Чи сотні ковдру: під однією не було б так спекотно.

Хмаровий матрац, на якому вона лежить, розчиняється, і Ліна летить вниз.

Вона хапається за повітря, махає руками, наче вони — крила. Можливо, так падав Ікар, коли сонце розтопило віск. Але він падав від спеки, натомість Ліна падає у пекло. І з кожним метром стає гарячіше.

Земля близько. Ще кілька секунд — і смерть. Але падіння сповільнюється, наче жара загустила повітря, зробила його пружною губкою. Язики полум’я м’яко підхоплюють, амортизуючи приземлення. Вона розплющує очі, але знов заплющує від сліпучого блиску. Все палахкотить — сяє зсередини. Горить, але не згоряє. Висихає, але досі живе.

Небо блакитно-хворобливе, поцятковане потворними плямами: сонце вибілило його ядерним жаром. У повітрі не відчувається кисню, лише попіл і сморід.

Дихай і помри, коли легені-фільтри заб’ються золою й пилом, або не дихай і, знов-таки, помри. Який спосіб швидше й безболісніше? Кому як.

Все навкруги плавиться, навіть каміння стікає розпеченою лавою. Ліна відчувала, що теж плавиться. Кров густішає, віддаючи воду з потом. Думки плутаються, переплітаються, розтікаються, затоплюючи звивини, доки не лишається тільки одна: «Води!»

Спрага — пожадливий монстр, який швидко виростає з непомітної сухості в роті у незбориму потребу, пекучу, порепану, здуту. Язик розпухає. Ще мить, і він не поміститься в роті, вивалиться між потрісканими роз’ятреними губами. Шкіра зіщулюється, натягується на провислих м’язах, що втратили тонус, і гумових кістках, які от-от зігнуться.

Попри все тіло продовжує жити, кожен подих запускає в середину пекучий клубок їдкої маси, яка колись була повітрям, що, здираючи струпи з опіків, повільно котить горлом, трахеєю, бронхами, щоб натрамбувати легені порохнею, з якої незрозумілим чином видобувається ще трохи кисню — і на ньому вдається протриматися до наступного вдиху.

Треба відповзти у тінь, там не буде так спекотно, але немає сил навіть поворухнутися. Ліна лежить під палючим промінням, яке випиває з неї останні краплини води. Ніби вони ще лишилися. Земля під нею тріскається, розколи завширшки з руку. «Швидше, тріскай швидше!» Коли тріщина буде достатньо великою, вона просто скотиться туди, ховаючись від сонця. Якщо сама першою не репне навпіл. Чи скам’яніє, як глиняний горщик у печі. Як оті люди звіддаля, яких вона спочатку прийняла за повалені статуї, вони програли в битві зі спекою, яка запечатавши душі у глиняній оболонці. І тільки відлуння спраги парким перекотиполем рухається далі. Ні, не далі — котиться до неї, встромлює кігтясті корені. Глибше, глибше... Наче мало їй власної спраги.

І тоді з пошерхлих губ слабкого людського тіла зривається ледь нечутне прохання:

— Духу... — шелест сухого листя, — річковий духу... — натужні хрипи, — врятуй... — хрускіт зсохлої травинки під рукою.

Всі, кого смерть вважає легкою здобиччю, кличуть річкового духа — і їхні слова, промовлені спраглими до води тілами, гучніші від закляклої тиші.

І річковий дух відповідає. Подихом вітру. Плескотом Дунаю. Солодким запахом води. Обіцянкою порятунку — задля якого ти здатен на все.

Ліна прокидається від власного хрипу-шелесту: «Води...» Вона тремтить: просякнутий потом одяг холодить шкіру, але всередині — жар. У роті сухо й запорошено, наче хто розкришив грудку землі. Відчуває запах баговиння, крізь який проступає терпкий аромат туалетної води Єгора. Так, це його кімната. Його постільна білизна. Але не його квартира. Де вона?

Перед очима все пливе. Темно. Ліна повертається на інший бік. Ліжко жалібно звискує. Так, заміський будинок на березі Дунаю. Весілля. Вона все згадує. М’який матрац засмоктує сипучими пісками, але вона через силу вибирається і повільно човгає до ванної кімнати. Швидкий душ, щоб змити липку плівку поту й мариво чергового кошмару, — і ось народжується нова людина. Замість ляпанця по сідницях — чашка кави, і світ осяюється привітною посмішкою.

Коли Ліна налаштовується спуститися вниз на пошуки інших гостей, до кімнати повертається Єгор.

— Смачно пахнеш. — Ліна принюхується до його шиї, жартома кусає: — З’їла б тебе.

Він різко відсахується. Обличчя бліде, під шкірою грають жовна. Врешті, опанувавши себе, Єгор переводить все на жарт:

— Зголодніла? То піди поїж. На кухні є сирна нарізка та запечені овочі.

— Я почекаю тебе, — хитає головою Ліна. Вона потерпить, якщо зможе під час зустрічі з іншими гостями сховатися за Єгора.

Розправивши спідницю, вона сідає в крісло, плануючи поскролити стрічку новин. Але немає мережі. Вона супиться, намагаючись згадати побачене раніше. Наче на будинку був якийсь пристрій. Можливо, навіть Старлінк. То чому ж не працює інтернет?

Айфон Єгора стоїть на столі. Заборонено лазити до чужого телефону без дозволу, але вона ж просто гляне, чи є мережа, і не збирається перевіряти месенджер або галерею. Щойно Ліна бере айфон, із ванної виходить Єгор. Він заклякає від здивування. Вона теж — але від переляку: її впіймали на місці злочину.

— В-вибач, — затинаючись каже Ліна. І тараторить виправдання: — У мене немає зв’язку, я хотіла перевірити твій айфон. Але не встигла навіть увімкнути.

Єгор мовчки наближається, невідворотно, як цунамі. Треба покласти пристрій або віддати власнику, але пальці міцніше стискають айфон, наче рятівний круг. Її руку накриває рука Єгора — тепла, заспокійлива і водночас надміру владна.

— Ти б і не змогла увімкнути.

Від полегшення, що Єгор не злиться, її пальці слабнуть. Він забирає пристрій, прикладає великий палець і чорний екран спалахує — на заставці рухомі шпалери: річковий вир крутиться з перемінною швидкістю. Швидше, повільніше, швидше — гіпнотична картинка, всередині якої ховається...

— Бачиш, у мене теж немає зв’язку.

Слова Єгора розчиняють думку про те або того, хто ховається у річковому вирі. Але серце все ще гупає, ніби її справді мало не затягнула ота чорна круговерть.

— Ми поруч із прикордонною смугою. Тут іноді глушать зв’язок.

— А якщо... якщо... комусь знадобиться допомога?

— Є супутниковий телефон. Крім того, Марк — у нас хірург і зможе надати першу допомогу. Немає чого хвилюватися.

Коли так кажуть, тоді і треба хвилюватися. Але вона виснажена подорожжю, знервована новим кошмаром, і не просто не має сил вишукувати потаємні сенси. Хіба Єгор не її друга половинка? Вони як ті дві пташки, яких вона бачила дорогою: летіли поруч, поєднані коханням і довірою.

— Ти одягаєшся або ж ми трохи спізнимося на вечерю? — жартує вона, криво підморгуючи.

— Одягаюся, — супиться Єгор.

Ліна дає собі уявного запотиличника.

Нащо було згадувати про запізнення? Дурепа!

7.

Вечеря видається дивною.

Ліна нещиро сміється з жартів, каже, що їжа смакує, насилу доїдає, щоб нікого не образити. Єгор хмурний, майже нічого не їсть, сидить, втупившись у тарілку. Соня, Катя та Іван відверто насолоджуються стравами, спілкуванням, напоями, сміються, перекидаються жартами. Марк сторожко споглядає, як секретар, якому доведеться потім скласти звіт про кожен зайвий рух, кожне не до ладу сказане слово.

В якийсь момент він приносить скляний гранчастий графин із червоним вином.

— У батька нареченої органічна винарня. Він пишається своїми винами, — розповідає Марк, розливаючи напій по келихах.

У вина металево-землистий запах іржі. Ліна кривиться й відставляє келих.

— Хоч скуштуй, щоб завтра щиро похвалити. Молодятам буде приємно. Один ковточок, — не відступає Марк.

Щоб припинити вмовляння, Ліна робить ковток. Як вона й припускала, вино жахливе на смак. Солонкувато-гнилісне. Якщо до вподоби сир із пліснявою, то й пліснявіле вино цінуватимуть. Але не вона.

Горло підпирає нудота. Мерзенний смак і ще гірший запах. Але інші, схоже, цього не відчувають. Випили до останньої краплини. Марк наповнює келихи по другому колу.

— Не треба, — відмовляється Ліна.

— Трошки. — Посмішка привітна, але очі виблискують злістю.

— Ні!

Марк коситься на Єгора, але той його не підтримує.

— Добре. Бажаєш чогось іншого? Лікеру? Горілки? Теж місцева, на травах.

— Я б випила води. Не хочу прийти на весілля з червоними очима й головним болем.

— Так, весілля! — зі смішком промовляє Марк. Він знов кидає задумливий погляд на Єгора. — Почесні гості повинні мати гарний вигляд.

Ліна затамовує подих. Невже її сподівання про освідчення справдяться?

— Ти хотіла води, — каже Марк. — Зараз принесу.

— Я сама...

Але він вже відійшов.

Краєм ока Ліна спостерігає за хлопцем. Але не схоже, що він щось намагається учудити. І вода на смак — вона з обережністю робить маленький ковток — приємна і чудово втамовує спрагу від пересоленого шашлику.

— Ось десерт.

Наче хтось міг не помітити відкриту коробку на столі.

— Макарунчики! — майже співає Катя.

Вона хапає червоний з рожевим кремом і відкушує половину. Дрібні крихти краплями крові падають на одяг, скатертину, блищать на губах дівчини. Хтось вже перебрав і завтра на весіллі пастиме задніх. Але це ж не їй хлопець планує освідчитися. Ліна прикушує щоку зсередини, щоб втримати маску незворушності. Вона дивиться на фіолетово-синій макарун, розмірковуючи, чи не поласувати б і собі.

— Надто солодко, — кривиться Соня. — Я б хотіла ананаса. Наче був у комірчині, так, Марку?

Він передає естафету другові:

— Іване, оформиш замовлення?

Як-не-як той колись починав як шеф-кухар, а зараз власник популярного ресторану.

Іван слухняно йде по ананас.

Ліна наказує собі притримати захват. Але як це зробити, якщо гастрономічний світ, який вона відкрила для себе після зустрічі з Єгором, не залишає байдужою? Свіжий ананас? Не консервований? Не дрібні шматочки в «Цезарі»? А справжній, із розеткою із вузького довгого листя?

Коли Іван приносить ананас із комірчини, Катя проголошує:

— Я повинна це зафільмувати!

Іван посміхається на камеру, з демонстративною артистичністю крутить ножа в руці, демонструючи вміння утримувати баланс, і спритно розбирає шишкоподібний плід на часточки.

Ліна бере конусоподібний шматочок з тарілки і відкушує краєчок. Тверда м’якоть хрумтить на зубах. Солодкий сік струменіє підборіддям... Коли вона перехоплює насмішкуватий погляд Марка, то знічено опускає погляд... на майже пусту тарілку з фруктом. Це вона все з’їла? Не може бути!

«Бачиш, і ти не ідеальна. Тебе теж можна спокусити!» — читається в очах Марка. Тремтячою рукою Ліна тягнеться за серветкою і поспіхом витирає.

— Та-та-танці! — п’яно волає Катя.

Ліну хапають за руку, тягнуть до вітальні — вона не пручається. Протягом вечері очікування чогось неймовірного закручувало невидиму пружину, і зараз напруження досягло апогею, енергія так і рветься назовні. Ліна дозволяє ритму пройти крізь себе, підкорюється йому, стає ним. Вона рухається, підстрибує, вигинається, сміється, пітніє, задихається, як і два жіночі тіла поруч. І так добре в цю секунду, що вона не задумується, чому танцюють тільки дівчата. Вона заплющує очі і дозволяє собі позбутися контролю. А потім до неї ззаду притискається чоловіче тіло.

У запалі диких танців Ліна не одразу розуміє, що це не Єгор. Не його руки стискають її талію. Не його зуби прикушують праве вушко. Не його долоня владно охоплює груди. У доторках немає пристрасті — лиш можливість виявити владу.

«Чужий!» — розуміння проявляється поступово, як малюнок на фотографічному папері.

— Гей!

Ліна пручається, намагаючись звільнитися, але чоловічі руки міцно обвиваються круг неї. Нападник кусає її за шию, тавруючи відбитком зубів. Від того боляче й гидко!

— Відвали!

Але слова слабкі, тому Ліна безцільно б’є ліктем кудись назад. Байдуже куди. Із криком болі нападник відсахується.

— Ти збожеволів, Марку? У тебе є дівчина, з нею і милуйся.

— Соня зайнята, — Марк киває вбік одного з диванів.

Ліна, яка лиш зараз розуміє, що вона, виявляється, танцювала вже одна, зі здивуванням і жахом дивиться на Івана та Соню, які пристрасно цілуються. З іншого боку притулилася Катя, а її рука в цей момент...

Ліна різко переводить погляд на Марка. Той хтиво всміхається. І вже не треба шукати відповідь на питання: чому це гості з’їжджаються за два дні до весілля.

— Я теж зайнята!

— Єгор не заперечуватиме, — запевняє Марк. — Ти ж не заперечуватимеш, правда, друже?

Серце Ліни пропускає один удар. Вона сподівається, що це блеф. Але Марк продовжує посміхатися своєю гидливою усмішкою і дивиться кудись над її плечем. Холодна цівка поту стікає хребтом. Ледь дихаючи, Ліна розвертається: Єгор стоїть на порозі, погляд гострий, наче різницький ніж. Але чи в ревнощах справа?

— Не знаю, що ти бачив, Єгоре, але... — слова завмирають на губах.

Уся радість, увесь захват останніх хвилин випаровується. Як і тепло. Холоднішає, наче літо стрибнуло в ополонку з крижаною водою.

Єгор мовчить. Не переводить все на жарт, не кидається зі звинуваченнями на Марка. Безмовно стоїть у дверях. В його очах байдужість? Чи все ж співчуття?

— От бачиш, — шепоче Марк.

Ліна насилу стримується, щоб не вліпити йому ляпаса. Опаливши вбивчим поглядом, вона рішуче йде геть. Хочеться опинитися якнайдалі від Марка та інших гостей.

— Постривай, — Єгор намагається її перехопити.

Жар його пальців на передпліччі мало не змушує її передумали, але на Єгора вона теж злиться, тому розриває (не)бажаний контакт. Тяжко дихаючи, Ліна біжить сходами, але жодного разу не торкається вигинистого поруччя. У вухах стукотить кров: від напруги, від злості на відступництво коханого і від бажання повернутися і добряче зацідити Марку в його мерзенну пику.

Позаду відлунюють чоловічі кроки. Єгор? Ліна не обертається. Вона не хоче знати. Раптом їй лише ввижається?

8.

Заскочивши до кімнати, Ліна намагається замкнути двері, але ключ безцільно прокручується. Замок зламався чи його зламали? Ось тобі й відгородилася від всього світу.

Ліна привалюється спиною до дверей. Адреналін більше не діє, і її колотить. Знову й знову зринають спогади про події у вітальні. Це непорозуміння? Чи жарт? Ну, бувають такі недоречні жарти. Чого тільки не зробиш напідпитку. Не міг же Марк насправжки чіплятися до дівчини свого друга. Він би так не зробив. І ті дурні слова, що Єгор не заперечував би. Що за безглуздя! Звісно, він би заперечував. Правда ж?

Але... але як же Соня, Катя та Іван? Вони на тому дивані точно не жарти жартували.

На очі навертаються сльози, бо ж Єгора досі немає. Він приєднався до отої трійці на дивані? Може, він справді очікував...

Клямка без жодного звуку повертається, і двері штовхають у спину. З переляку Ліна сильніше притискається до них, не пускаючи до кімнати того, хто намагається увійти. Серце гулко стукотить, і вона ледь чує тихе:

— Це я. Пусти мене, Лін.

Вона розвертається, рвучко відчиняє двері та кидається на груди Єгору.

— Ти прийшов! Прийшов, — бурмоче вона йому у футболку.

Ліна здригається всім тілом.

— Тихше-тихше, заспокойся, — Єгор гладить її по спині. І все поволі минається. — Зайдімо.

Єгор заводить її до кімнати й, зачинивши двері, веде до ліжка, саджає, а сам опускається на коліна.

— Я маю тобі дещо сказати.

Очі Ліни широко розплющуються. Губи від здивування розтуляються. Він зараз освідчиться?

— Пробач мені. Я зробив дурість, коли запросив тебе сюди. Ти маєш негайно поїхати.

— Що?!

Єгор бере її обличчя руками і заглядає в очі.

— Я зараз спущуся вниз і скажу, що ти прийдеш пізніше. А ти тікай. Валіза заважатиме, тому залиш її.

— Ти п’яний? — Ліна відкидається трохи назад, щоб роздивитися його обличчя.

— Я не пив! Немає часу на пояснення. Скажу одне: тобі тут небезпечно. — Здійнявшись на ноги, Єгор простягає руку: — Вставай. Допоможу тобі вилізти з вікна.

— З другого поверху?! Нізащо! — вона відштовхує його руку.

Єгор хапає її за руку і рвучко становить на ноги.

— Іншого шляху немає, Лін.

Він тягне її до вікна, по дорозі схопивши зі столика її сумку та свої ключі.

— Я заблукаю, — впирається Ліна. Але його не здолати.

— Коли від’їдеш метрів на п’ятсот, з’явиться зв’язок. Тут його глушать. Увімкнеш GPS і доберешся до міста.

— Нікуди я не піду! — Ліна звільняється від його хватки. — Залишуся в кімнаті. Ти будеш зі мною. Відбудемо весілля завтра і повернемося до Одеси. І все буде добре.

— Ти не розумієш! — Єгор рубає повітря рукою.

— То поясни!

— Якщо ти залишишся тут цієї ночі, ти помреш. Чуєш? — він хапає її за плечі. — Помреш!

Вона ніколи не бачила його таким. Стурбованим і переляканим.

— То ти привіз мене на смерть? — підігрує Ліна. Вона не вірить в його історію.

— Так! — Єгор відступає на крок. — Так, цієї ночі ти маєш померти. Але я зрозумів, що не можу цього дозволити. Я кохаю тебе. Ти важливіша, ніж мій обов’язок.

Від освідчення її воля плавиться, вона ладна погодитися на аби що. От тільки Єгор не виглядає щасливим, наче не хоче її кохати.

— Ти маєш тікати, — наполягає він. — Якнайшвидше і якнайдалі. Якби я міг повернути час назад, я б усе зробив інакше. Але я не можу. Тому, будь ласка, Лін, зроби як я прошу, — він протягує їй сумку й ключі.

— Якщо я зараз поїду, ти мене потім розшукаєш?

— Так, — обіцяє він швидко.

Надто швидко, щоб бути правдою. Ліна стискає губи. Якщо це такий спосіб розірвати стосунки, то це підло. Міг би кинути її вчора. Щоб не було цієї дурної поїздки, марних надій і нічного блукання. Але вона теж не може повернути час назад. Надія, що досі жевріє в її нещасному серці, змушує її погодитися з цим — дурним, абсурдним, безглуздим! — планом. Вона ховає ключі до сумки, перекидає довгий ремінець навхрест.

— Кохаю тебе.

Його стимул. Її мантра. Слова звучать рефреном, коли Єгор скидає ковдру на підлогу, знімає простирадло, дістає ніж, розрізає простирадло на три частини, зв’язує їх у вузлову мотузку. Ніжки крісла, яке він тягне до вікна, тихенько звискують. Нарешті Єгор прив’язує мотузку до ніжки та викидає у відчинене вікно.

— Я тебе страхуватиму. Не бійся. Лізь.

Вона бачила таке у фільмах, але не думала, що одного дня сама здобуде подібний досвід. Руки тремтять. Навіть за наявності вузлів вона просто не втримається. Або крісло не витримає її ваги. У будь-якому випадку вона гепнеться на землю.

— Я не змо...

Єгор міцно цілує її.

— Зроби це заради нас. І пам’ятай, я тебе кохаю.

Він опускається коліном на крісло, щоб притримати власною вагою. Її життя в цю мить залежить не від неї самої і не від якоря-крісла — її життя зосереджується в руках Єгора. І питання: чи довірити йому себе? Вранці вона б анітрохи не сумнівалася, але зараз...

— Ну ж бо, лізь. Часу не лишається.

І Ліна лізе у вікно.

9.

М’язи тремтять від напруги. Шкіра на долонях горить. У вухах свистить вітер. Перед очима миготить величезний чорний комар, його дзижчання нагадує пронизливе гудіння електричного дриля. Досі комарі оминали Ліну, але не цей, вона автоматично відмахується від настири і зісковзує вниз. До наступного вузла. Стерта до крові шкіра саднить. Проклинаючи себе за нестримність і водночас дякуючи Єгору за вузли на мотузці, Ліна долає останні кілька метрів.

Нарешті, під ногами тверда земля, а не вертикальна стіна, яка так і силується кудись утекти. Ліна махає Єгору, показуючи, що спустилася. Замість відповіді їй до ніг падає саморобна мотузка. З ледь чутним стуком зачиняється вікно. Все, тепер вона проти ночі й власних страхів.

Ліна обходить дім і кілька секунд дивиться на вхідні двері. Можна повернутися всередину, наче нічого й не було. І вона вже робить крок, коли у пам’яті зринають слова Єгора: «Зроби це заради нас». Дослухаючись до серця замість інтуїції, вона розвертається і риссю біжить до машини.

За кілька митей вже їде геть. У дзеркалі заднього виду видно чоловічу постать, обрамлену жовтим прямокутником відчинених дверей. Хто це? Єгор вийшов пересвідчитися, що вона виконала його настанови, чи Марк, який почув гуркіт мотора?

Дорогою Ліна ще кілька разів перевіряє, чи не переслідують її. Нікого. Вона хмикає, розуміючи, що поспішила повірити в якусь неймовірну байку про небезпеку, вбивство, зраду. Хіба таке може бути правдою? Ліна намагається заспокоїти себе, виходить не дуже добре.

Погляд вкотре перебігає до дзеркала.

Коли вона переводить очі на дорогу, то бачить у світлі фар розпливчастий обрис. Хтось високий, худий, із великою кулястою головою — наче деревце раптом виросло посеред дороги. Ліна крутить руль управо, щоб уникнути зіткнення. Але його не вдається уникнути. Бампер таки врізається в дерево. Але інше. Те, що росте обіч дороги.

Ліна приходить до тями за кілька хвилин. У розпалі втечі вона забула накинути пасок безпеки. Від удару об руль болить голова й груди. Обличчя здається маскою — чужорідною і незручною. Темно, всі наслідки аварії оцінити неможливо. Ліна клацає перемикачем, але світло не вмикається. Вона повертає ручку запуску і тисне кнопку «старт», мотор хворобливо чхає, урчить і затихає. Навічно.

Назовні моторошно, але чекання не приваблює. Захопивши сумку, Ліна вилазить з машини і, підсвічуючи ліхтариком на телефоні, крокує назад. На встеленій гравієм дорозі складно читати сліди, але не схоже, що вона когось збила. Якщо хтось там і справді був.

Ліна перевіряє телефон. Сигналу досі немає.

Що робити? Куди йти? Вперед, у невідомість? Чи назад до будинку — у знайому небезпеку?

Ліна тупцяє на місці, підсвічує ліхтариком то один напрям. Що обрати? Вона ще раз перевіряє сигнал. Нічого. За двадцять хвилин дванадцята. Нормальні люди вже вдома, можливо, сплять. Раптом світло гасне, хоча на телефоні точно було ще тридцять вісім відсотків заряду, і навколо западає абсолютна темрява.

До сьогодні Ліна не боялася пітьми. Але клаустрофобії раз за разом накочує на неї пінними хвилями паніки. Довкола достатньо вільного простору, але у темряві все одно складається враження, що знаходишся у маленькій ґратованій коробці. Ноги не тримають, і Ліна опускається на землю. Що там радять робити в таких ситуаціях? Вдих на чотири секунди, а видих на шість. Це легко. Назвати п’ять речей навколо. Тут складніше: нічого ж не видно!

Хіба що в небі щось тьмяно виблискує. Одна зірка. Друга. Третя, четверта, п’ята...

Так гарно! Зірки підморгують і знічено ховаються за хмарові кущі. Можливо, вони щось шепочуть. Незнаною мовою на кшталт зоряної «азбуки Морзе». Щоб вони там кажуть?

С

Т

Е

Р

Е

Ж

И

С

Я

Стережися?

— Нісенітниця, — шепоче Ліна. Не існує ніякої зіркової мови, що б там не думали астрологи чи астрономи.

Земля тверда. Повітря прохолодне. Можна померти від переохолодження у серпні? Але телефон без причини здох, не загуглити.

Коли Ліна встає, світ починає обертається, намотуючи чорну пряжу на невидиме веретено. Нападає хитавиця, наче під ногами не земля, а вузький перекидистий ялик, і не у єриках Вилкового, а посеред штормового моря. І вже незрозуміло, де південь, а де північ — де порятунок, а де згуба. І скільки не роззирайся, довкола тільки темнота.

А в ній хтось є.

Звіддаля долинає злостиве завивання. Собака? Вовк? Чупакабра? Або щось інше — але не менш химерне й люте? Шкіра вкривається сиротами. Треба було просто перечекати в машині. А зі світанком стане безпечно.

— Де ж те «вольво»? — вигукує Ліна.

Вона не любить галасливі компанії. Їй цікавіше сидіти вдома із мовчазною книжкою в руках, але зараз їй хочеться почути людський голос, хай навіть власний, щоб удати, ніби вона не загубилася серед ночі бозна-де.

Ліна робить обережний півкрок. І ще один. Ще. Промацує повітря перед собою, сподіваючись знайти хоч щось. А з наступного півкроку падає в невідомість. Вона летить вниз, обертається, вдаряється і котиться далі. Сумка спадає з плеча, але наразі це не найбільша проблема.

Десь на краю свідомості бринить думка, що тут не може бути так високо, це ж не спуск біля Татарбунарів, там можна котитися зо двадцять хвилин і все ще подолати половину шляху. Перебільшення звісно, але хто ж сперечатиметься зараз.

Врешті, падіння-котіння завершується. Ліна лежить, занурившись обличчям у кусючу траву, розкинувши руки й ноги, і по черзі напружує м’язи, щоб ідентифікувати травми. Вона нічого не зламала, відчувається біль потовченого тіла, але ніде нічого не пече — ні подряпин, ані порізів. І це дивно, неприродно і моторошно. Після такого спуску хоча б якийсь знак та й лишився б, але їх немає, навіть посічена мотузкою долоня більше не болить, наче хтось береже її тіло для іншої мети.

— Я марю, — вирішує Ліна. — Насправді, я досі без тями, побита-поламана, в машині.

Там її і знайдуть. Колись. Вранці чи по обіді.

Але в уяві вона здіймається на ноги, спираючись на землю, та, дослухавшись до інтуїції, рушає вперед. Чи назад. Чи в якийсь інший бік. Внутрішній компас не працює. Коли шлях заступають кущі або дерева, Ліна зупиняється, прислухується. Чутно шарудіння листя, тріскотання гілочок, інколи покрикує якась нічна пташка. Але оте страшне й волохате більше не виє.

Одного разу, коли вона зупиняється біля дерева, щось ковзає по її шкірі — холодне, лускате, довге-довге. Ліна затуляє рукою рота, але все повітря здригається від переляканого зойку. Вона стоїть нерухома, як людське дерево, слухає ніч і власне надривне дихання. Шипіння затихає разом із шерехтінням трави, але воно все одно вчувається луною страху.

Ліна шкодує, що послухала Єгора. Його залякування здається частиною спільного жарту. Краще б вона залишилася в будинку. Чи взагалі сюди б не приїжджала! Або перечекала в машині під будинком. Заперлася би зсередини — і хто б їй що зробив? Але тепер вона тут, посеред темряви й полохливої тиші.

Вона змінює напрям, у протилежний від того, куди поповзла змія. І за кілька кроків нашорошує вуха. «Що це?»

Звук повторюється знову, і на губах розквітає щаслива посмішка. Дівчачий сміх. Гучний і безтурботний. Свідок розради й оберіг від негараздів. Їй навіть на думку не спадає, що треба постерегтися, підглянути за веселунами. На радостях, що скоро вийде до людей, вона притьмом мчить на звук, як метелик на світло. Вискочивши на берег, Ліна кілька секунд незряче кліпає, засліплена іскристими сполохами багаття.

— А ось і наша пропажа знайшлася! — зі смішком проголошує Марк, хапаючи її за руку. Його пальці — залізна пастка, з якої вже не вирватися. — Вічно ти спізнюєшся.

10.

Ліна ошелешено дивиться на Марка: усі її страждання й душевні муки були марними — вона замикає коло, повернувшись до... Хоча, власне, до кого вона повертається? Є лише слова Єгора, іншої історії вона не чула.

А що ж насправді?

Зліва потріскує багаття, пускає грайливі бісики річці. Неподалік розстелена ковдра, на якій купками темніє одяг, пакети з чипсами, кілька пляшок з напоями. Побренькує гітара, в тон їй бурмочуть хвилі.

Трохи далі Соня і Катя витанцьовують, взявшись за руки. То швидко, то повільніше перебираючи ногами, вони рухаються по колу. Але вдягнуті не як за вечерею, а в біло-сірі сорочки, довгі, аж до землі.

А де ж хлопці? Ліна роззирається. Ось із темряви ступає Іван. Він ні на кого не дивиться, підходить до багаття і підкидує хмизу. Вогонь радіє підношенню, жадібно кидається на нього, хрумкотить і пережовує їх, усміхається посрібленими сполохами.

Єгора ніде не видно.

— Ходімо! — Марк шарпає її за руку.

Ліна перечіпляється об камінець, але Марку байдуже, він тягне її до багаття. І вона змушена йти, якщо не хоче, щоб її волочили. Зупиняються біля ковдри.

— Одягай!

— Що тут відбувається?

— Перевдягнися в сорочку, — він вказує на світлішу купку одягу. Поруч лежать квітчастий сарафан і спідниця з блузою — речі Соні й Каті.

Може, дівчата й слухняно виконали наказ, однак Ліна не збирається підкорятися.

— Ні!

— Або я перевдягну тебе сам. І з великим задоволенням, — він кривить губи в усмішці й дістає ніж. Із клацанням вискакує коротке, гостре лезо. І тут вже немає думок про блеф, він справді збирається зрізати з неї одяг.

Перш ніж Ліна встигає погодитися чи відмовитися, підскакують Соня і Катя.

— О, ти повернулася! — верещать вони в один голос. — Марк обіцяв, що ти скоро з’явишся.

Ліна дивиться на чоловіка. Той лиш самовпевнено посміхається. Тоді вона розвертається до дівчат. Вони надміру збуджені, навіть у темряві їхні очі блищать, зіниці, певно, розширені. Наркотики? Можливо, у вині із тієї самої «органічної винарні батька нареченої».

— Ліна не хоче гратися. Перевдягніть її!

Соня й Катя в одну мить втрачають доброзичливість. Вони накидаються хижими русалками з десятками липких рук-мацаків, здирають одяг шматками — і не відбитися від них, ні зупинити. І ось Ліна вже тремтить в одній білизні — тонкому блакитному мереживі, намагається прикритися, але дівчата хапають її за руки, розводять в сторони, наче показують товар покупцеві на невільничому ринку.

— Згодиться, — хмикає Іван.

Він стоїть поруч із другом. І вони вдвох оглядають її, наче шматок м’яса. Невпору згадався шашлик на вечерю.

Спершу Ліна обурюється отим «згодиться». Поранена гордість заперечує, що вона більше, ніж просто «згодиться». Але інстинкт самозбереження вчасно підіймає голову: краще б вона ні на що не годилася.

Марк підходить до неї, граючись ножем, зупиняється впритул, нахиляється й шепоче:

— Сама винна. Можна ж було все зробити по-хорошому. Але ти вирішила показати свій норов.

— Це як, по-хорошому? — питає вона.

Марк усміхається, ніби не чує її. Він проводить лезом між її грудями й одним швидким рухом розрізає бюстгальтер спереду. Ліна пручається, але дівчата, що тримають її, неймовірно сильні, наче в них влили міць усіх жінок їхнього роду.

— Але добре, що ти така норовлива, — бурмоче під ніс Марк. — Йому буде до смаку твій бунтарська вдача.

— Кому?! Єгору?

І де він взагалі?

— Нареченому, — відповідає Марк.

Без вагань він перерізає тканину її трусиків з обох боків, блакитний шматочок мережива падає до її ніг. І вона стоїть абсолютно гола, шкодуючи, що не випила того клятого вина. Тепер би вона зустріла власну долю у дрімоті й нетямі.

— Єгоре! — кличе Марк.

Музика замовкає, а її зрадник-коханий виходить із-за багаття. Він зупиняється за два кроки. Не намагається звільнити. Прикрити її голе тіло своєю сорочкою. Стоїть, опустивши погляд у землю.

— Ти поклявся, що виконаєш обітницю, якщо доля знову приведе Ліну до нас. Твоя черга!

«Пробач!» — одними губами шепоче Єгор. Він дістає з кишені штанів невеличку металеву флягу, відкручує кришку і, вхопивши Ліну за волосся, різко закидає її голову назад.

— Я...

... сама вип’ю.

Не чекаючи, Єгор встромляє шийку фляги їй до рота, рідина стрімко ллється, Ліна давиться, хрипить, ковтає, але не все, вино виливається з рота, струменить по її тілу, скрапує на землю. Єгор відступає лиш тоді, коли фляга спустіла. Катя із Сонею, підкорившись наказу Марка, відпускають Ліну. Вона безсило падає на мокру землю, давиться кашлем і сльозами. Що там не станеться далі, але найболючішою подією вечора стає зрада Єгора.

— Одягай!

На голову Ліні падає сорочка. Вона поспішно натягує їй, але чого вже поспішати: усі все бачили. І їй стає до всього байдуже. На кілька секунд, доки наркотик не підіймає з глибини свідомості поодинокі бульбашки радості, а невдовзі вже фонтанує потужними гейзерами веселощів.

— Нумо танцювати, — ляскає в долоні Марк, хоча сам залишається на місці.

Соня і Катя підхоплюють Ліну за руки і починають кружляти, сміючись і підспівуючи лише їм чутній мелодії. Попервах Ліна плутається в ногах, дівчата тягнуть її за собою, не дають упасти, але де й з’являються сили, звідкись долинає музика — і ось вона вже не просто слідує ритму, вона його створює. І тільки невидима відпливна хвиля з кожним колом все ближче зносить їх до річки.

Іван кидає у багаття порошок ряски. Полум’я шипить червоними зміями, пригинається до землі, а потім здіймається аж під саме небо, освітлюючи все довкола. І видно, як три чоловіка стають плече до плеча, одночасно беруться за ножі та роблять по глибокому надрізу на долонях. А потім опускаються коліна та прикладають долоні, що кривавлять, до землі. І тут вже справжня хвиля припливу доходить до місця, поміченого кров’ю, щоб на зворотному шляху забрати її у річку.

Кров утворює на воді червоне коло поруч із дівчатами, от тільки крутиться в інший бік, ніж хороводять вони, піднімається стіною, крутиться, а потім спадає вниз, залишаючи примарну фігуру з туману, інею і снігу.

Наступна хвиля розбиває хороводне коло, роз’єднує дівчат, занурює під воду. Вони пирхають, відкашлюються, мокрі й знесилені. Примара підпливає до Каті, що стоїть за якийсь крок, оповиває білим серпанком. Стражденний крик прорізує ніч. Тихне, тихне... і врешті замовкає, але ще деякий час над водою пливе хрумання й чавкання. Каті більше немає, лиш чорно-червона пляма розпливається там, де колись вона сиділа. Але й примара стала іншою. Вона набула кольорів. Тепер не біла, а красується барвами, наче райдуга.

Примара сканує простір, її безформне обличчя повертається до Соні. Повагом, як листок на воді, примара пливе до наступної жертви. Соня відповзає, але хвиля підштовхує її в протилежному напрямку. Із задоволеним урчанням примара огортає Соню смертельними обіймами — та намагається вирватися, але марно. Бідолашна волає, але ніхто не приходить на допомогу, а невидимі жорна не перемелюють усе на порох.

З берега спостерігають із надією, що сьогоднішній ритуал подарує їм свободу, а із води Ліна з жахом очікує на власну долю.

Примара підпливає ближче. Ліна не тікає. Немає ні сил, ні надії на порятунок. Все записано наперед. Вона стоїть гордо, розпрямивши плечі, спостерігаючи свою смерть, яка тепер має форму — дівчина невимовної краси, з ідеальною фігурою та рисами обличчя, Венера, що народжена з крові та тіл інших людей, от тільки очі... її очі пусті й крижані, в них немає душі, немає емоцій, немає нічого — лиш пустка, бездонна й неозора.

І Ліна розуміє: саме вона має подарувати душу — і тому Марк тішився, що вона така норовлива. З її душею примара стане сильною. «Народить непереможного сина річковому духу, не те, що його сини від трьох людських істот — слабкі й недосконалі». Вона чує цей шепіт. Тепер вона розуміє суть ритуалу. Але не хоче помирати. Наче в неї є вибір.

Примара оповиває її туманним шлейфом, атакує гострими зубами тисяч піраній, проникає холодом аж у серце. Ніч знов розрізає крик. Високий і агонізуючий. Щось шипить, шкварчить, випаровується. Все довкола закриває густий пар, гарячий і сморідний. Пар спадає, і примари більше немає, є тільки Ліна. Вона стоїть босими ногами на сухій землі, вода боязко відступила за кілька метрів.

Пів справи зроблено.

Ліна розвертається й іде до берега. З кожним кроком у ній пробуджується пам’ять роду. Вона донька вогню, сестра суховію, тридесята племінниця сонця — Посуха. Колись давно вона намагалася висушити цей край, перетворити його на безкраю пустелю. Але люди покликали річкового духа — і Йа-дун врятував їх. Але пам’ять людей надто коротка, одного дня вона стерлася, і тепер річковий дух втратив набуті з віри і вдячності сили. Він слабкий, а смерть людських нащадків ще більше ослабить його.

Посуха нарешті виконає свій обов’язок перед родом. Але спочатку треба знищити мерзенних нащадків річкового духа: Ліна зупиняється перед своїми кривдниками — її карі очі дзеркалять внутрішній вогонь, — як і люди, вона теж не збирається нікого щадити. Ані зараз, ані наступного дня.

І ніщо вже не буде таким, як раніше.