Там, де блукає привид

1

Вантажники занесли останні коробки. На щастя вони зробили усе швидко — квартира розташувалась на першому поверсі. Ірина усміхнулась і подякувала їм за роботу. Двері зачинились, проганяючи холодне повітря з коридору. Дім зовсім не відчувався домом. Це місце здавалось холодним і чужим — можливо саме таким, як вона й хотіла, — пуста квартира для спустошеної себе. За вікном тягнувся ряд двоповерхових будинків, старих, з облупленими стінами, але спокійних — тому Ірина обрала саме цей район.

Вона пройшла далі. Коридором розтікався запах сирості, схожий на аромат старих книг, чи підвалу — у квартирі давно ніхто не жив. Ліворуч розташувалась крихітна кухня: вузька кімнатка, на старій раковині облуплена емаль, на стінах вицвіла сіра плитка, що, здавалось, пережила кілька попередніх власників. На підвіконні хтось залишив засохлий вазон, сіре віття давно померлої квітки злегка колихалось на протязі.

Напівпорожня спальня, забита ще запакованими меблями, ніби чекала, коли її наповнять речами — вдихнуть у холодну коробку нове життя.

Вікна вітальні виходили на маленький дворик. Із сусідньої стіни стирчали побиті іржею аварійні сходи. Розлогий горіх та невеличка гойдалка додавали цьому сумному краєвиду хоча б трохи настрою. Осінь вже врізалась в очі своїми барвами.

Вона вирішила переїхати в інший район міста, аби залишити болючі спогади далеко позаду, однак, сама не розуміючи, привезла їх у нову квартиру в найважчій з усіх валіз — власному серці.

Ірина витягла з коробки маленького блакитного кролика та притулила його до себе. Гіркота пазурами врізалась у душу, розриваючи її на шматки. Нав'язливі мухи спогадів кружляли думками від чого все більше душили сльози.

Вона пригадала тендітні пальці, яким ледь вистачало сили, аби втримати маленького іграшкового кролика. Пригадала натяжну усмішку, яку вона душила з себе, аби Софійка не сумувала. І як така маленька дівчинка, змогла витримати стільки болю. Маленька свічечка, що поступово танула на очах. Коли вона згасла, в середині Ірини теж щось померло. Як би вона могла, віддала б усе, аби лише знову її побачити, свою маленьку дівчинку.

Відчуття повного безсилля. Ніби ти годинами кричиш у порожнечу, розуміючи, що звідти не буде відповіді. Ти все кричиш, доки не зірвеш остаточно голос, тамуючи примарні надії у розбитому серці. Ось на що схожа втрата близької людини. Кожен сантиметр твого тіла хоче відчути знову її тепло, а усвідомлення того, що цього ніколи не більше не буде навіює справжній жах.

Ні, їй не треба зараз про це думати.

Жінка втерла сльози рукавом, підійшла до полички й обережно притулила іграшку до стіни. На щастя, роботи було вдосталь, тож вона схопилася за першу ліпшу коробку й почала розкладати речі на свої місця, аби надати цьому місцю хоч якийсь затишок.

Лише втома могла перекрити ці відчуття. Аби нили всі кінцівки, та так сильно, що більше не можеш ні про що думати. Аби пульсація в голові перебивала нещадні спогади.

Розпакувавши коробки, вона з неймовірною завзятістю, взялась витирати пил з полиць та краплі застарілого жиру на кухонній плитці. Бруд був її найпершим, найзручнішим ворогом, якому можна було віддати всю свою злість. Вона й не помітила як час перевалив давно за північ, поки втома остаточно не звалила її з ніг.

Ірина гепнулась на новий диван, провела рукою по тканині, приємній, але незвичній на дотик. Дивно, та прибирання спрацювало — їй стало легше, навіть захотілось спати, чого вже давно не було. Вона подивилась у вікно, там недалеко від дерева самотнім привидом височів ліхтар. Його рожевувате світло розсіювалось крізь скло, перетворюючи лампочку на справжню зірку. Жінка відчувала, як важчають її повіки та схилилась на спинку дивану. Та раптом із цієї мінливої дрімоти її вирвав різкий скрипучий звук. Ніби коливання заржавілого маятника, він повторювався знову й знову.

Підійшовши до вікна, Ірина побачила, що це колихається гойдалка. Під деревом у напівтемряві там сиділа маленька тінь. Придивившись, Ірина все-таки змогла розгледіти, що це була дівчинка, приблизно такого ж віку, що і її Софійка.

На годиннику була майже друга ночі, яка дитина могла б гуляти о такій годині?

Жінка вирішила вийти надвір і подивитись, що малеча робить сама о такій порі, можливо їй потрібна допомога? Та як тільки ввімкнулось світло біля вхідних дверей, дівчинка зістрибнула з гойдалки та втекла.

— Гей, маленька! — тільки й встигла вимовити Ірина, та малої наче й не було. Тільки гойдалка, ще хиталась, легенько поскрипуючи, на іржавих шарнірах, ніби хтось і далі сидів на ній продовжуючи гойдатись.

2

Минуло кілька тижнів після переїзду, та в голові Ірини вони злилися в одну нескінченну сіру смугу без початку й кінця. Єдиним доказом того, що час справді рухався, були кружечки від кави на столі та дедалі товстіший шар паперів, списаних чернетками.

Вона справді намагалася писати. Психологічний горор — редакторка вважала, що Ірина має достатньо досвіду для написання такої історії. Жінка тоді ледь не засміялась — досвід від якого хочеться втекти не є матеріалом для книги.

Ніхто не попереджав, що так званий “творчий двигун” може зламатися. Особливо, коли твоє життя й так надто схоже на психологічний горор.

Щовечора вона сідала за ноутбук та починала з чистої сторінки. І щоранку видаляла текст, який здавався занадто фальшивим і надуманим. Тоді вона сідала писати від руки, сподіваючись, що від зміни способу, щось почне виходити.

Час від часу у квартирі чулося глухе нерівне гупання, наче хтось бігав по підлозі верхнього поверху. Ці глухі звуки відволікали її, не даючи думкам зосередитись хоч на якійсь деталі.

Вони походили чи то на кроки, чи біганину. Як тоді, коли Софійка була ще здоровою і ганяла по квартирі, голосно сміючись. Тоді вона не встигала записувати ідеї — настільки сильним було натхнення. Усе було просто і легко, поки її життя не перетворилося на боротьбу за кожен подих доньки.

Туп-туп, туп…

Ірина прокинулась, почувши чиїсь кроки. Легкі й нечіткі, ніби хтось пробирався повз її ліжко навшпиньки. Вона скинула з себе ковдру і здригнулась від холоду.

Від відчуття, що хтось щойно вийшов із кімнати тілом пробігли дрижаки.

— Сама боїшся, хоча пишеш горор, — зітхнула вона, — Молодець, Іринко.

На кухні стояла ранкова тиша. Чайник ще був теплим — вона ж пам’ятала, що вимкнула його давно, а вночі наче не заварювала каву… чи заварювала?

Можливо вона просто втомилася.

Поставивши чайник на вогонь, жінка попрямувала у ванну кімнату. На мить зупинилася перед дзеркалом. Темні круги під очима, волосся за ніч збилося у ковтун. Вона глибоко вдихнула й почала вмиватися, коли раптом помітила щось у дзеркалі.

Трохи збоку, у самому куті відображення промайнула змазана, нечітка пляма. Ніби маленька постать, схожа на силует дитини, що стоїть надто близько до стіни.

Ірина різко обернулась, але нікого позаду не було. Тиша, лише краплі води, капаючи зі змішувача, ритмічно та дратівливо стукали об раковину.

— Мені треба випити кави, — прошепотіла вона, ніби виправдовуючись — Я просто втомилась. — самотність і поганий сон поступово зводили її з розуму.

Аби трохи забутись та вирватись з-під важких стін свого помешкання, Ірина вийшла на подвір’я. Осінь вдарила в обличчя золотом і ранковою свіжістю. Вранішній туман вже поступово зникав, виблискуючи на опалому листі.

Горіх остаточно облисів, гойдалка під ним сьогодні стояла нерухомо. Ірина пригадала, як колись гойдала свою доньку. У дворі хоспісу був дитячий майданчик, та ньому насправді рідко гралися діти. У більшості не вистачало сил на активні ігри, та Софійка любила гойдатися, навіть коли їй уже було важко стояти, вона казала, що так відчуває себе пташкою, що кружляє у небі.

— Вибачте, це ви нова мешканка? — почулося раптом.

Ірина повернулась. Позаду стояла жінка, невисока, у темному пальті, на вид років сорока. Волосся недбало зібране у гульку, в руках пакет із магазину. Проста та привітна жінка.

— Так, — Ірина знітилась, — Переїхала кілька тижнів тому.

— Я Олена, живу в будинку навпроти, он там, — вона вказала рукою на будівлю з пожежними сходами. — Я бачила вас вчора — ви пізно повертались додому.

Голос у неї був рівний, доброзичливий, Ірина розслабилась.

— Я вирішила пройтись, подихати свіжим повітрям. Останнім часом погано сплю.

— Ну, в наш час це нормально. Мене теж іноді мучить безсоння. — усміхнулась сусідка. — До того ж будинок старий, щось постійно скрипить і протягів багато.

— Знаєте, тут, мабуть, ще й тонкі стіни, — жалілася Ірина, — Я частенько чую, як сусіди з гори гупають по підлозі.

— Сусіди згори? — Олена глянула на другий поверх будинку, — Але ж там ніхто не живе. Квартира закинута, власники за кордоном. Вже… — вона задумалась, — років п’ять, мабуть.

Ірина завмерла, холод пробігся спиною. Вона ж точно чула гупання, а ці кроки сьогодні вранці…

— Ну, іноді може здатися, — додала Олена, напівжартома, — Що поверхом вище хтось бродить. Всяке буває, старі будинки, знаєте, мають свій характер.

— Сподіваюсь, що у цього будинку він добрий. — Ірина змусила себе усміхнутися.

— Я вже, мабуть, піду, — сусідка всміхнулась у відповідь, — Якщо щось турбуватиме, звертайтесь. Самотність, вона така… важка.

Ірина ще трохи постояла у дворі. Окинула оком знайому гойдалку, яка весь час приваблювала її увагу, іржаві аварійні сходи, вікно своєї вітальні, яке здавалося таким чужим. Їй зовсім не хотілося повертатись у квартиру.

І раптом побачила за склом рух, немов маленька тінь промайнула повз вікно у її помешканні.

Ірина побігла додому, швидко відчинила двері та, навіть не знімаючи взуття, забігла у вітальню. У кімнаті нікого не було. Вона обійшла всю квартиру, але так нікого й не помітила.

Знову списуючи все на втому, жінка трохи заспокоїлась, скинула в коридорі взуття і знову сіла за ноутбук — історія сама себе не напише.

3

Вона бігла довжелезною вулицею в нікуди. Пробиралась крізь купи людей, що стояли нерухомо, немов живі статуї.

— Мамо!.. — почувся здалеку рідний голос, — Мамо, почекай! — це точно був голос Софійки.

Вона хотіла повернутись, подивитись туди, звідки чувся крик, та не змогла. Тіло її не слухалось, ноги вперто бігли вперед. Від кого вона тікала? Чому не змогла допомогти своїй доньці?

— Мамо… — ніби хтось прошепотів на вухо й Ірина розплющила очі. Дихання було важким, ніби вона й справді бігла. Від нещодавнього кошмару все ще боліло серце, сльози застигли в кутиках очей.

Її не покидало дивне, тягуче відчуття, що хтось стояв над нею всю ніч, непорушно, терпляче спостерігаючи. Ірина відмахнулась від цієї думки, глибоко й повільно вдихнула, аби заспокоїти серце, та потягнулась до Софійчиного кролика, що завжди лежав на тумбочці, поряд із ліжком. Але кролик зник. Спершу вона просто задумалась, пригадуючи, чи не забрала випадково іграшку вночі. Потім нахилилась і заглянула під ліжко, постукала долонею по ковдрі, щоб впевнитись, що іграшка не загубилась у складках тканини. Нічого.

— Ні, ти ж не міг просто зникнути, — прошепотіла Ірина.

Кролик завжди лежав біля ліжка. Часто прокидаючись від нічних кошмарів, вона обіймала його, аби заспокоїтись. Це була улюблена іграшка її доньки – вона б нізащо не забула, якби поклала її в інше місце.

Проходячи повз вітальню, жінка зупинилась. На підвіконні, під яскравим сонячним світлом лежав Софійчин блакитний кролик. Жінка підійшла ближче й схопила іграшку — довгі тонкі лапки припорошені пилом, так, наче хтось тягнув іграшку по підлозі. В її уяві ожила маленька Софійка, що тягнула кролика за вуха. Тільки тепер образ дівчинки ніби стояв поряд. Жінка побачила, як донька ходить квартирою та гукає її, схиляється над ліжком, намагаючись її розбудити. Як плаче, не розуміючи, чому мама не помічає її.

— А що як… — Ірина зупинилась, боячись промовляти фразу вголос. Та думку було вже не спинити. Її донька тут, її маленька дівчинка. Неважливо, жива, чи мертва — головне що поряд.

— Софійко?.. — тихо промовила вона. Але ніхто не відповів.

Тоді жінка розлютилась на саму себе. Чого, власне, вона очікувала. Що її донька прибіжить і кинеться в обійми?

Звісно після такого ранку Ірина й думати забула про письмо. Аби не залишатись на самоті зі своїми думками, вирішила піти до Олени. Хоча б п'ять хвилин поговорити з кимось, хто існує не лише в її уяві. Можливо це допоможе їй отямитись.

Квартира Олени виявилась невеликою, але теплою — лампа під абажуром у вітальні світила м'яким приємним світлом. У приміщенні пахло чаєм і старим деревом. Ірина подумала, що ця квартира зовсім не схожа на її власну, холодну та порожню. Як багато, мабуть, залежить від власника.

— До мене рідко приходять у гості, — сказала Олена, ставлячи на стіл дві чашки. — Іноді здається, що у цьому будинку люди живуть у різних світах.

— Мені було самотньо — зізналась Ірина, — Пишу вдома та майже не спілкуюсь з людьми.

— О, я тебе розумію, — усміхнулась сусідка, — Іноді й нема з ким поговорити.

— Мені здається, що в моєму будинку відбувається щось дивне, — Ірина нахилилась до сусідки та стишила голос, — Я часто чую дивні звуки, а ще, здається, ніби хтось блукає по квартирі, поки я сплю. Я думала, що це…

— Я ж казала, що це старий будинок, — перебила її Олена. — Тут усіляке, кхм… трапляється.

— Ви теж чуєте?

— Іноді, — повільно мовила сусідка, ніби обдумуючи кожне слово. — Наче хтось ходить по сходах, або тихо сміється на балконі сусідньої квартири.

У цю мить по стіні праворуч пройшло легке, ледь чутне дряпання, а ще щось схоже на схлипування.«»

«Мамусю, будь ласка… Мамо…» — почулося звідтіля.

— Ви чули? — в Ірини по спині пробіг холод. Сусідка не здригнулася, лише відвела погляд убік і прислухалася.

— Знову, — спокійно сказала вона, — Десь там у стіні є порожнина. Мабуть, вітер.

Але обидві знали, що це був не вітер.

4

Ірина повернулась до своєї квартири, коли вже стемніло. Думки крутились у її голові, сплутані з надією та страхом. Вона так хотіла вірити, що її здогадки правдиві.

Біля дверей спальні жінка раптом завмерла. Там, у великому дзеркалі на шафі, відбивався силует, що стояв під вікном: тиха, нерухома тінь дівчинки. Голова злегка нахилена, розпатлане волосся стирчить навсібіч. А в руках блакитний кролик.

— Софійко?.. — видихнула Ірина, боячись поворухнутись.

Дівчинка підняла голову, але обличчя все одно неможливо було роздивитись — холодне місячне світло приховувало всі риси.

Фігурка стояла нерухомо кілька секунд, а потім заховалась у темряві й зникла. Ірина увімкнула світло, та в кімнаті вже нікого не було, лише кролик, який дівчинка нещодавно тримала в руках, лежав на підлозі.

Жінка кинулась до нього, притиснула до грудей, обіймаючи, наче рідну доньку. Її руки тремтіли.

Не довго думаючи, вона вирішила зателефонувати батьку Софійки. Хто ще, окрім нього, міг зрозуміти? Або повірити, хоча б на крихту. Він втратив Софійку так само як і вона. Якщо у світі й була людина, яка мала б почути те, що вона хоче сказати, то це був Тарас.

Кілька довгих гудків, здавалися нескінченними, та він нарешті взяв слухавку.

— Так, — коротко буркнув він.

Ірина мовчала. Слова застрягли у горлі.

— Ірино? Це ти?

— Ти… чуєш мене? — нарешті сказала вона.

— Так, щось сталося? — його голос здавався роздратованим. — Говори вже, бо я зайнятий. Ти ж знаєш, Каті не подобається, коли я з тобою розмовляю.

— Я… — вона видихнула, слова не хотіли складатись до купи, — Здається я бачила нашу доньку.

— Що, — сухо перепитав він. — Що ти верзеш?

— Вона стояла біля вікна, у моїй спальні. І... і в руках був кролик. ЇЇ кролик.

— Господи… — простогнав він. — Я ж казав, що це станеться. Ти закрилася там одна, пишеш свої ці “темні історії”, копаєшся в усьому цьому лайні. І ось результат.

— Тарасе…

— Це не Софійка! — різко перебив він. — Ти це розумієш? Її нема. Нема вже два роки! І те, що тобі щось привиділось у темряві, не робить її живою!

— Я не кажу, що вона жива, я… я просто…

— Що? Хочеш сказати, її привид? — він засміявся, але сміх був нервовим, — Ти збожеволіла, Іро. Ти серйозно? Сама ж хотіла розлучення. Сама пішла! А тепер дзвониш мені вночі та кажеш таке?!

— Я не могла цього вигадати. — вона міцніше притисла кролика до себе. — Я бачила її, вона стояла там. Тарасе, я знаю її силует. Знаю, як вона…

— Досить! — гримнув він. — У мене тепер інше життя, ти знаєш це. Я не збираюся слухати твої марення. Це… це все твої книги. І якщо ти продовжиш, я просто перестану брати трубку.

***

Ірина стояла посеред кімнати з телефоном у руці та блакитним кроликом, який ніби ставав щохвилини усе важчим. Вперше за довгий час їй стало по-справжньому страшно.

Що як вона справді зійшла з розуму?

Вона опустилась на ліжко, спираючись плечима на стіну. Серце гупало так гучно, що віддавало у вухах.

Ніч здавалася такою довгою та задушливою. Жінка майже переконала себе, що все це наслідок втоми й нескінченних ночей над порожніми сторінками.

Майже під ранок з кухні почулося тихеньке шарудіння. Наче маленька мишка перебирала дрібними лапками хрусткі папірці.

Ірина завмерла, все ще тримаючи Софійчиного кролика. Повітря здавалося холоднішим, ніж хвилину тому. Це могло бути що завгодно — вітер, чи сусідський кіт на балконі. Або, те, про що вона тепер боялась думати.

Вона підвелась — страх сильніший, коли сидиш і чекаєш чогось, а не йдеш на зустріч темряві. Треба нарешті зрозуміти, що відбувається. Крок за кроком, якомога тихіше, Ірина попрямувала до кухні.

Враз шарудіння стихло, а згодом повторилось знову, тепер виразніше — швидкі хрумкі звуки, немов хтось жадібно жував.

Жінка завмерла на порозі. У тьмяному світлі нічника, що ледве відсвічував сюди зі спальні, виднілася маленька постать. Ірина увімкнула ліхтарик на телефоні й обережно посвітила вперед.

З відчиненого вікна, хитаючи фіранки, в кухню залітав холодний ранковий вітер. Дівчинка сиділа на плитці — боса, волосся скуйовджене й брудне, на руках синці. Відкрита шухляда, звідки вона тягнула печиво й батончики стояла поруч. Вона їла так, ніби ніколи не бачила їжі. Розривала упаковки зубами та ковтала не розжовуючи. Так захопилася, що навіть не помітила, як Ірина, з увімкненим ліхтариком підійшла ближче.

— Хто ти? — прошепотіла, усвідомивши нарешті, що це не її донька.

Дівчинка здригнулась та різко підняла голову. Очі блиснули, як у загнаної тварини. Метнулась в бік з неймовірною швидкістю і причаїлась у кутку, притиснувши до грудей пачку печива.

Страх Ірини поступово зникав, замінюючи собою жаль. Вона ступила півкроку назад, щоб не налякати малечу. Та дівчинка кинула на неї пильний погляд, перелізла через вікно й зникла.

Жінка кинулась за нею, та впала перелізаючи крізь невеликий отвір. Тим часом дівчинка перебігла через подвір’я, хутко перелізла через поручні й почала підійматися пожежними сходами вгору, до другого поверху, а потім на балкон. Саме туди, де жила її сусідка Олена.

— Ти знову?! — почувся грубий голос. Зовсім інший тон, не той люб’язний, який звикла чути Ірина, однак вона не сумнівалася, що це був голос Олени. — Я казала тобі сидіти тут!

Згодом почувся звук удару — глухий і важкий. Ще один удар. Дівчинка пискнула. Плачу майже не було — лише приглушене схлипування. Потім Олена зачинила двері, що вели до аварійних сходів і звуки стихли.

Все стало на свої місця. Не було ніяких привидів і Софійки.

Ця дитина навіть не була схожа на неї. Маленька примара, що ховалась по кутках її будинку виявилась звичайною дівчинкою.

5

Ірина повернулась у квартиру, тихо зачинила вікно й опустилась на стілець на кухні. Її світ знову перевернувся. Хтось молиться за своїх дітей зі страхом у серці, плаче біля ліжка, не в змозі зробити бодай щось, а хтось може бити дитину, наче це звична буденна справа.

Сусідка завжди була аж надто привітна та мила. Увесь цей час вони жили поруч — вітались, перекидались кількома фразами у дворі, вона навіть приходила до Олени у гості. І жодного слова про те, що у неї є донька. Жодної іграшки, жодної дитячої світлини.

Вона сподівалась, що дівчинці не сильно нашкодили. Ледь поборола бажання знову йти надвір, перевіряти та прислухатись. А, отямившись, одразу ж зателефонувала у соціальну службу.

Говорити було важко, та вона розповіла все що бачила у дрібних деталях, якомога стриманіше, аби її словам повірили. Усі ті удари, що вона чула на світанку й досі відлунювали у голові.

Дні минали нестерпно довго. Ірина не могла працювати. Сиділа цілими днями біля вікна, вдивляючись у вікна Олениної квартири. Дівчинка більше не з’являлася у неї вдома, через що вона ще більше переживала.

За кілька днів до Олени нарешті навідались працівники соціальної служби. Не взмозі чекати вдома, Ірина вийшла у двір. Вона сподівалась, що дівчинці допоможуть і хотіла впевнитись, що її заберуть від жахливої матері.

За годину з будинку вийшла, як зажди усміхнена Олена. Поруч з нею стояла та сама дівчинка, але тепер мала зовсім інший вигляд: чиста, акуратно вбрана, русяве волосся заплетене в косу. Малеча навіть усміхалась, хоч і непевно. Соцпрацівники вийшли разом із ними, переглянулись та кивнули одне одному.

— Усе гаразд, — сказала працівниця Ірині, коли та підійшла ближче. — Мабуть, ви неправильно зрозуміли ситуацію. У дитини чудові умови проживання.

Ірина дивилась на них, не знаючи, що відповісти. Дівчинка справді виглядала доглянутою і здоровою. Вона навіть почала сумніватися у тому, що бачила кілька днів тому. Можливо вона справді з’їхала з глузду.

— Вітаю, Іринко! — Олена, побачивши її привіталась так люб'язно, що в Ірини мороз пішов по шкірі. — Ти певно зустрічалась з цією милою дівчинкою. Це моя Надійка, їй шість років. Надійка трохи не слухняна, тож ти неправильно все зрозуміла. — сусідка усміхнулась та обійняла доньку за плечі. — Доню, привітайся з тітонькою.

Дівчинка чемно кивнула та пильно подивилась на жінку. В її очах Ірина помітила страх, який вона бачила тієї ночі на кухні. Це були очі нажаханої мишки, що забилась у куток, та все ще сподівалась на порятунок.

Коли соцпрацівники поїхали, Ірина ще довго стояла у дворі, наче вкопана. Сусідка махнула їй рукою, звично усміхнулась та повела дівчинку всередину. Надійка навіть не обернулась.

Те, що відбулося ще більше схвилювало Іринину душу. Обличчя Надійки, її перелякані карі оченята — усе це не виходило з голови.

Клята соціальна служба, що ніколи не приділяє дітям достатньо уваги. Клята Олена, хитра і підступна, одного разу вона обманула і її. Хіба вона заслуговує бути матір'ю?

І тут перед очима з'явився образ Софійки — її бліді маленькі ручки, її втомлений погляд, сповнений болю. Ірина не змогла врятувати свою доньку. Та, можливо, Надійці вона ще зможе допомогти?

А ввечері, придивляючись до сусідського балкона Ірина помітила як звідти виглядає нажахане маленьке обличчя. Отже, дитину знову замкнули.

Тепер вона не сумнівалась у тому, що бачила. Ніякого божевілля, її єство поступово наповнювала холодна лють. Кусюча, як мороз, що пробирає до кісток.

Цілу ніч Ірина ходила квартирою, не знаходячи собі місця. В голові роїлася купа думок, наче вона писала черговий роман. Якесь химерне натхнення не давало їй спокою, доки всі пазли не склалися саме так, як треба. На ранок вона вже знала, що треба робити.

Того дня на її кухні вперше запахло випічкою. Коли у неї була сім'я вона часто готувала, та коли донька захворіла геть не переймалася тим, що їсть.

Пиріг — ідеальна страва для вибачень, не куплений, а приготований власноруч — аби було видно, що тобі справді шкода.

Поки несла блюдо з пирогом, думала тільки про одне — усе має виглядати правильно. На другому поверсі Ірина глибоко вдихнула й натисла на дзвінок. За кілька хвилин двері відчинились.

— Ой, Ірино! — Олена підняла брови, — А я думала ти не захочеш зі мною бачитись.

— Та ні, що ти, — Ірина ледь Усміхнулась, опускаючи погляд. – Я навпаки, прийшла просити вибачення.

— Ой, люба, — Олена розцвіла усмішкою, одягаючи звичну маску. — Ну що ти, буває. Ці вже мені служби… Мені теж неприємно, але я розумію — сидиш там сама у своїй квартирі, всяке може подуматись.

— Я спекла пиріг, — сказала Ірина й підняла блюдо. — На знак миру.

— Ти така уважна, Іринко! — Олена взяла пиріг і запросила жестом всередину. — Проходь-проходь, я чай заварю.

Ірина окинула поглядом квартиру — уся ця затишність та теплота тепер здавались їй такими ж фальшивими, як і її сусідка.

— Сідай, — кивнула Олена, ставлячи перед нею чашку. — Я дуже рада, що ти вирішила перепросити, а то крім тебе і поговорити нема з ким.

— Я розумію, — тихо сказала Ірина. Її пальці стискали чашку так, що побіліли кісточки. — А де Надійка? — спитала вона, ніби між іншим.

— Спить, — відказала Олена, відмахнувшись. — Слава богу. Не пощастило мені з нею.

— Не пощастило?

— Ну... — Олена знизала плечима, — взагалі я не хотіла дитину. Так вийшло. І що? Живу як можу. — вона відкусила шматочок пирога і нахилилась до Ірини. — Хочеш смішне скажу? Я іноді думаю, що було б простіше без неї. Але ж не викинеш, правда? Ха-ха...

Ірина не сміялась. Вона ледь стримала себе, аби не накинутись на сусідку у ту ж мить.

— Знаєш, у мене теж колись була донька. — промовила вона.

— Справді? — здивувалась Олена, — Ти ніколи не розповідала про неї. Все-таки ми з тобою схожі, хех.

— Вона померла. — Ірина опустила погляд, — Була невиліковно хвора і… знаєш, я б віддала усе, — її голос затремтів. — Усе, лише б вона жила. Хоча б день, хоча б годинку. Ти не маєш поняття, що таке хотіти врятувати, але не мати можливості.

— Слухай, це все дуже сумно, але до чого тут я? — роздратовано відказала сусідка.

— Гадаю, що Надійку ще можна врятувати.

— Ой, почалося! — Олена закотила очі. — Я думала ти прийшла вибачитися. Я тобі звісно співчуваю, але ти не можеш рятувати чужу дитину, вона навіть не хвора.

— Ти, – Ірина спокійно поставила чашку, — Найгірша хвороба з усіх, які можуть бути.

— Ой, щось мені не добре, — Олена раптом нахмурилася. — Руки, наче ватні.

— Це нормально. — Ірина повільно підняла погляд.

— Ні, я серйозно… — Олена спробувала підвестися, але стілець ковзнув, а вона сперлась об стіл і похилила голову.

— Ну як, сподобався тобі пиріг?

— Ой, Господи, що ти туди поклала?

— Ти ж знала, що мене давно мучить безсоння, — пояснила Ірина рівним голосом, — Ти й сама жалілася, що не можеш заснути. Тож я вирішила тобі допомогти. Але не хвилюйся, ти помреш не від цього.

— Ти… божевільна… — Олена намагалася говорити, але язик заплітався.

— Так, — Ірина легенько знизала плечима. — Можливо.

Вона взяла Олену під руки — та ледве трималась на ногах.

— Куди... ти… мене…

— До ванної, — спокійно відповіла Ірина. — Я довго думала, як би тобі було “зручніше”.

Ірина відкрила кран, вода полилась теплим потоком, підіймаючи клуби пару.

— Знаєш, — сказала вона підтримуючи Олену за плечі, — я колись писала оповідання, де вбивця намагався інсценувати самогубство. Він повісив жінку, але експерти відразу помітили, що слід від мотузки надто слабкий, ніби людина зовсім не пручалась, коли та здавлювала її шию, та ще й розташована під іншим кутом.

— Ти… думаєш, — Олена скривилася, — тобі це… зійде з рук…

— Ніколи не думала, що ти така цікава слухачка, — Ірина посміхнулась, — Але висіти тобі не підійде. У цих квартирах низькі стелі — незручно, та й тягти твоє тіло вгору було б складно.

Олена ковзнула по плитці, але Ірина втримала її.

— А от ванна — ідеальне місце, — сказала вона майже лагідно. — Тепла вода сприяє, скажімо так, деяким процесам.

Вона допомогла Олені сісти у воду. Та намагалася відсунутися, але руки її слабко вдарили по повітрю, не торкаючись цілі.

Ірина взяла на кухні ніж і поклала на край ванни.

— Ти ж ненавидиш її, правда? — прошепотіла вона, нахиляючись ближче. — Кричиш на неї, замикаєш на холодному балконі. Б’єш. Можливо тобі й справді стало надто тяжко, ростити дитину самотужки…

— Благаю… — прохрипіла Олена.

— Я теж благала. Два роки тому, коли моя дівчинка помирала. Ти її не заслуговуєш.

Вона швидко розсікла зап'ястя та опустила ніж у воду, аби потім здавалося, що Олена тримала його сама. Рука Олени повільно ковзнула по плитці, голова впала на край ванни, дихання стало неглибоким.

Ірина ще кілька хвилин стояла нерухомо, дивлячись, як в теплій воді повільно розростались криваві тіні, та повернулась на кухню. Прибрала зі столу, помила та поклала чашки від чаю на місце, на тумбочці біля ліжка залишила баночку зі снодійним. Забрала залишки пирога та, обережно зачинивши вхідні двері, повернулась у свій дім. Там схопила молоток і побігла через двір до аварійних сходів.

Балкон був замкнений на замок, тож вона щосили почала бити молотком у двері. Зрештою дверна ручка затріщала, метал вигнувся й нарешті піддався.

Ірина влетіла всередину. Дівчинка сиділа в кутку, обхопивши коліна, в її переляканих очах блищали сльози, на тілі яскравими плямами виднілись свіжі синці та подряпини.

— Ходімо зі мною, — жінка опустилась навколішки й простягнула руку. — Я захищатиму тебе. Ти більше ніколи не будеш страждати, обіцяю.

Надійка довго мовчала, та зрештою повільно, нерішуче, не відводячи переляканого погляду, простягнула долоньку до жінки.

Ірина на кілька секунд заплющила очі та вдихнула так глибоко, що аж заболіло у грудях. Вона підтримала дівчинку за плечі та вивела з балкона.

Коли вони зайшли в Іринину квартиру, Надійка все ще стискала її пальці так, ніби боялась загубитись. Жінка зачинила двері, опустила ланцюжок і якусь мить стояла нерухомо, прислухаючись до власного дихання, що ніяк не заспокоювалось.

Минуло ще кілька хвилин, перш ніж вона змогла зібратись з думками. Врешті решт, вона взяла телефон і набрала 102.

— Алло, — її голос був трохи знервований. — У сусідньому під’їзді на балконі замкнули дитину. Вона довго кликала на допомогу, тому мені довелось зламати замок і забрати її через аварійний вихід. Так, вона у мене. Дівчинка вся в синцях, голодна і налякана. Можливо треба викликати швидку. Так, чекаю на вас.

Ірина поклала слухавку й нахилила голову, вдивляючись у темний екран, ніби перевіряючи власне відображення й усміхнулася.

Надійка сиділа на краєчку дивана, втупившись у підлогу. Жінка підійшла до дівчинки та обережно торкнулася її волосся.

— Все буде добре. Тепер все буде інакше, — сказала вона тихо. — Доню.