Хостел

Борис прокинувся в гарному настрої. Легко стрибнувши в капці, він попрямував до ванної. Вузький коридор хостелу зустрів його скрипом старих дощок підлоги та тьмяним світлом одинокої лампочки під стелею. У хостелі завжди панувала особлива атмосфера: суміш запахів кави, тютюнового диму і часом чогось незрозумілого на кшталт учорашнього борщу, розігрітого на спільній кухні.

Ванна, як звичайно, була вільна в цей час. Сірий кахель на стінах давно втратив свій первісний блиск, а дзеркало над умивальником прикрашала павутина дрібних тріщин. Борис увімкнув воду, сполоснув обличчя, а потім видавив смужку зубної пасти на щітку. Вмить його погляд зупинився на дивному явищі — у місці входу труби в стіну повільно надувалася і лопалася бурхаюча коричнево-червона піна.

Борис завмер від подиву. Піна виглядала незвично: густа, тягуча, ще й злегка шипіла. Він машинально закрив кран, і як тільки потік води припинився, піна теж зникла. Це було загадково й моторошно. Якщо труба луснула, то витікання мало би продовжуватися, а тут усе навпаки. Цікавість взяла гору. Він знову відкрив кран, не відводячи очей від підозрілого місця. Борис неквапливо почав чистити зуби, але думки про піну вже засіли у нього в голові.

Що за чортівня? Він живе у цьому хостелі вже стільки років, що навіть забув, коли сюди вперше потрапив. Мешканці давно стали схожими на велику родину, хоч і своєрідну: хтось працював ночами і спав удень, хтось вештався на спільній кухні, обговорюючи новини, а хтось з’являвся в хостелі тільки на кілька годин. Спальні місця завжди були зайняті, але для адміністратора, який часто залишався на ніч, вільне ліжко якимось чином знаходилося.

Поки він тер зуби, роздратування поступово зростало. Чому тут живуть усі, а ремонтом займається він один? Скільки разів він ремонтував протікаючий кран, змінював лампочки, знімав з підлоги прогнилі дошки. А тепер ще й труби!

Зітхнувши, Борис сунув пальці у липку субстанцію й розмазав її. Пахла вона чимось не надто приємним, але й не огидним — скоріше, просто затхло-металевим. Він скривився. Так, доведеться розбиратися. І, схоже, по-крупному: розбирати стіну, шукати живу ділянку труби, робити різьбу, паяти новий шматок. Пластиковий бажано. У цій будівлі давно вже нічого глобально не змінювалося, і ось ще одне нагадування про те, що хостел тримається буквально на чесному слові і його криворуких, але впертих ремонтах.

Борис помив руки і вийшов з ванної. У коридорі вже панувала звична ранкова метушня. З кухні долинав дзенькіт посуду та шум киплячого чайника, а на балконі хтось сперечався по телефону.

— Боряне, ти не бачив мою футболку з черепами? — Почувся голос Макса, одного із сусідів.

— Ні, але якщо вона знову в пральній машинці, то я її просто викину, — пробурчав Борис, прямуючи до комірчини.

Він відкрив скрипучі дверцята і витягнув зі старої коробки розвідний ключ. Подумки вже окреслив план роботи: спочатку потрібно перекрити стояк, потім акуратно розібрати стіну. Якщо пощастить, обійдеться без серйозних витрат.

Але щось не давало йому спокою. Ця піна. Вона виглядала дивно. Борис знову згадав, як бульбашки шипіли, але не витікали, а ніби всмоктувалися назад у трубу.

— Та ну, маячня якась, — сказав він, повертаючись у ванну.

Однак, коли він відчинив двері, побачив нове видовище. Піна вже не просто була біля стіни — вона повільно сповзала вниз, утворювала липку калюжу, яка розтікалася.

Борис завмер.

— Що за чортівня?

Піна, здається, жила власним життям. Пульсувала на одному місці, повільно розпливалася, а потім знову збиралася в купу, ніби мала якусь внутрішню логіку, якийсь своєрідний ритм.

Він обережно присів, взяв викрутку і ткнув субстанцію. Вона здригнулася.

— Що?! — Борис відсахнувся назад.

З-за дверей показався Макс, усе ще без своєї футболки.

— Ти там чого верещиш?

— У нас тут… ем… — Борис зам’явся. — Коротше, іди подивись.

Макс підійшов і зазирнув усередину.

— Що це?

— Ось і я хотів би знати.

Макс насупився, потім потягнувся до піни і обережно торкнувся її пальцем. У ту ж мить вона рвонула вгору, ніби на пружині, і обхопила його зап’ястя.

— А-А-А! — Макс відсахнувся, трусячи рукою. Піна відлипла і знову впала на підлогу, почала повільно повзти назад до труби.

Борис і Макс переглянулися.

— Ну, Боряне, ця справа точно на тобі, я взагалі нічого не тямлю в сантехніці, — нервово посміхнувся Макс.

Борис мовчав, вдивляючись на трубу.

Піна знову почала пузиритися.

Борис боязко притиснувся до стіни, пройшов у дальній кут ванної та перекрив воду. Шипіння та рух піни припинилися. Він видихнув, заглянув у пральну машинку та, як і очікував, побачив футболку Макса, що прилипла до барабана. З огидою дістав її, вийшов та демонстративно кинув у Макса зі словами:

— Ти просто тварина.

На підтвердження його слів Макс натягнув футболку і сказав:

— На мені висохне.

Разом вони попрямували на кухню. Там уже поралася Надія, жінка близько п’ятдесяти років. Усі її так називали, адже імені по батькові майже ніхто не знав. Спочатку Борис, пам’ятаючи, намагався звертатися до жінки на ім’я по батькові, але вона суворо глянула на нього і сказала:

— Просто Надя!

Це питання більше не виникало.

На столі вже були яєчня, хліб з маслом і чай. Борис із Максом жваво сіли за стіл, подякувавши Наді за турботу. Борис попередив її, що у ванній тимчасово немає води, але він постарається все зробити якомога швидше. Жіночка лише кивнула:

— Добре, що на кухні в нас інший стояк водопостачання, життя не зупиниться.

Макс, жуючи хліб, промацував свої біцепси. Там справді було, на що подивитися, але Борис відзначив, що це не привід робити так, за столом.

Макс, відволікшись, від своїх м’язив запитав:

— Ти бачив Мішу? Щось його давно не видно й не чутно.

— Уже тиждень не зустрічав, — відповів Борис.

— Я теж не бачила, — додала Надя. — Але приготовані для нього судочки з холодильника періодично зникають, натомість порожні контейнери з’являються. Значить, усе нормально. Мабуть, знайшов підробіток. Хтось же має платити справжніми грошима за проживання, а не так, як деякі.

З докором вона глянула на Макса.

Після сніданку Борис знову повернувся у ванну, озброївшись власними інструментами. Він увімкнув ліхтарик і направив світло на трубу. Піна зникла, але неприємний запах залишився. Що це було? Звичайна пліснява, грибок чи щось страшніше? Він нахилився нижче, торкнувся труби пальцями — нічого. Звичайна холодна поверхня.

— Може, здалося? — Промовив він, не надто впевнений у своїх словах.

Макс заглянув у ванну:

— Боряне, ти там надовго? А то в мене, знаєш, є потреби.

— Терпи, — огризнувся Борис, перевіряючи місце протікання.

У стіні довелося зробити невеликий отвір, щоб дістатися проблемної ділянки. Сантехнічний герметик і кілька пластикових фітингів мали вирішити проблему.

Борис розбирав стіну, обережно витягуючи стару кладку, й оглянув трубу. Він уже визначився з планом роботи, коли відчув приємний аромат. Запах ішов явно не зі стіни. Він відірвався від справи, озирнувся й побачив молоду дівчину. Вона стояла в легкій сукні, на носочках, босоніж на тій самій підлозі, де Борис навіть у капцях порпався з огидою.

Здавалося, що жоден бруд і жодна гидота просто не можуть прилипнути до такої довершеної істоти. Її легкість, витонченість різко контрастували з облупленими стінами й задухою хостела. Борису відібрало мову. Хлопець не міг зрозуміти, що його більше вразило: сміливість дівчини стояти босоніж на цій підлозі чи її несподівана поява.

Дівчина усміхнулася, її зовсім не збентежило його заціпеніння.

— Мене звати Анна, — представилася вона. Голос її був легким, ненав’язливим і водночас заворожуючим. — Скажіть, я можу прийняти душ?

Борис ковтнув, нарешті прийшовши до тями. Він швидко кресонув очима розібрану стіну, труби, мокру підлогу й зрозумів, що говорити про душ поки що рано.

— Ем… води ще немає, — сказав він, відчуваючи себе незграбно.

Анна нахилила голову й уважно розглядала хлопця.

— Це надовго?

— Постараюся зробити швидко, — запнувшись, відповів він.

Вона знову усміхнулася, задоволена відповіддю, розвернулася та пішла далі по коридору. Борис ще кілька секунд дивився їй услід, а потім із гучним видихом взявся за ремонт труби.

Хвилину тому робота здавалася йому не такою нагальною.

Раптом Макс із нетерпінням влетів у ванну й заявив, що просто вибухне, якщо негайно не сходить у туалет.

Борис, не відриваючись від роботи, кивнув:

— Проходь, але змивай за собою водою з кухні.

Макс пробурмотів щось нерозбірливе на знак згоди, розвернувся спиною до Бориса й почав справляти потребу. У цей момент Борис, не піднімаючи голови, запитав:

— А що це за новенька, Анна?

Макс усміхнувся:

— Яка новенька? Вона тут давно живе з Надею в одній кімнаті. Просто рідко з’являється. Студентка.

Борис здивувався. Він був упевнений, що бачить її вперше. Макс, знизавши плечима, додав:

— Дивно, що ти її раніше не помічав. Анна кожного разу, коли залишається, співає голосно і весело. Хоча, можливо, ви просто не перетиналися, вона справді тут буває нечасто.

Борис задумався, але ненадовго. Знову зосередився на трубі. Покопавшись ще трохи, хлопець радів результату — витік був усунений. Швидко підмів за собою сміття, кинув погляд на дірку в стіні — тепер залишалося лише її закрити. Але це могло почекати.

З почуттям виконаної роботи він витер руки і повернувся до своєї кімнати. День видався насиченим, але тепер можна було хоч трохи перепочити.

Макс помчав на гулянку та залишив Бориса самого в кімнаті. Вони ділили цей простір на двох, і, побачивши безлад серед своїх речей, Борис не на жарт розлютився. Скільки разів він уже попереджав Макса, що не потерпить, якщо той ритиметься в його речах? Цей раз став останньою краплею.

Шепочучи собі під ніс прокльони на адресу сусіда, він почав збирати все розкидане. У процесі хлопець помітив, що Макса особливо зацікавили практичні книги. На столі залишився відкритим довідник сантехніка. Це збило Бориса з пантелику. Можливо, Макс усе ж вирішив заповнити прогалини у знаннях? Думка про те, що той хоча б трохи намагався розібратися в його роботі, злегка пом’якшила гнів Бориса.

Але ненадовго.

Перевіряючи вміст ящика з інструментами, він виявив зникнення плоскогубців. Усередині все знову закипіло. Одне діло — ритися в книгах, але зовсім інше — тягати чужі інструменти! Борис стиснув зуби. Як тільки Макс повернеться, йому точно не поздоровиться.

У двері постукав Славік, який жив разом із Мішею. Славік був відлюдником, рідко виходив зі своєї кімнати і вважався ідеальним сусідом для Міші — здавалося, вони взагалі не помічали один одного.

Протерши окуляри об футболку, Славік запитав, чи немає у Бориса ватману. Борис роздратовано буркнув, що ніякого ватману у нього немає, і додав:

— Чому всім щось від мене потрібно?

Славік трохи насупився, вибачився і вже збирався йти, але Борис його зупинив. Він зітхнув і зізнався:

— Вибач, я просто злюся через Макса… Але ватман у мене справді є. Залишився ще зі студентських часів, коли ми креслили на папері.

Він поліз за шафу, дістав рулон старого паперу, але як тільки розгорнув його, помітив на краю пляму крові. І не стару, а свіжу. Крапля згорнутого згустку застигла, але ще не висохла.

Борис швидко стер її долонею, намагаючись зробити це якнайменш помітно для Славіка.

— Може бути брудний, — процідив він і передав ватман.

Славік уважно подивився на папір, провів по краю пальцем, ніби перевірив текстуру, і тихо усміхнувся:

— Чисте полотно так само нецікаве, як людина без гріха.

Славік завжди був собі на умі, і подібні фрази у нього водилися. Але цього разу Борис сприйняв їх із особливим занепокоєнням. На руці хлопця залишилася ще не висохла крапля крові, і, приховуючи її, він мимоволі ставав співучасником чогось, про що навіть не хотів думати.

Славік подякував за ватман і зник у своїй кімнаті. Борис хотів, було, запитати про Мішу, але Славік уже зачинив за собою двері.

Сховавши руку в кишеню, Борис попрямував на кухню, щоб позбутися слідів невідомого злочину. Він швидко відкрив кран, сунув руку під крижану воду, ретельно стер залишки крові й відчув, як усередині спадає напруга.

На кухні він зіткнувся з Анною і Надею. Надя світилася від радості і з захопленням оголосила:

— Льоня, адміністратор, передав Анні ключі від усіх кімнат! Тепер вона тимчасово виконує обов’язки адміністратора.

Борис здвигнув бровами від подиву, але насправді роздратувався. Він, той, хто постійно стежить за справністю всього в хостелі, чиї руки вже встигли перебрати кожну трубу і полагодити не один кран, явно підходив на цю роль більше ніж дівчина-студентка.

— Вітаю… чи співчуваю, — стиха промовив хлопець.

Анна усміхнулася, але він уже не дивився в її бік. Дратівливість жевріла всередині, і Борис поспішив піти в свою кімнату, поки не сказав зайвого. Але Аня його зупинила.

— Борисе, а у ванній вже є вода?

Він завмер, усвідомивши, що зовсім про неї забув. Як тільки згадав, кинувся у ванну і відкрив загальний кран. Кран зашумів, прочхався іржею, випустив мутний струмінь, а потім потекла звичайна, чиста вода.

Анна, яка підійшла слідом, вдячно кивнула.

— Чудово, дякую! А тепер, будь ласка, вийди. Я все ще хочу прийняти душ.

Борис, збагнувши, що весь цей час бездумно розглядав її, опам’ятався.

— Так, так, звичайно, — проговорив він, поспішно зробив крок назад і зачинив за собою двері.

Прийшовши до своєї кімнати, Борис впав на ліжко і не помітив, як заснув. Прокинувся він від стуку в стіну. Подивився на годинник, двічі протер очі й побачив, що надворі 2:30 ночі. Макса досі не було. З кімнати Міші та Славіка долинав звук шліфувальної машини.

Божевільні, — подумав Борис, перевернувся на інший бік, накрив голову подушкою і знову поринув у сон.

Вранці його розбудив Макс, який з переляканими очима, майже пошепки, але з інтонацією, яка більше підходила для крику, почав скаржитися:

— Вона монстр! Це справжнє чудовисько! У мене досі трясуться руки!

Борис ще не до кінця прокинувся, зморщився і, не розуміючи, що той несе, попросив повторити все заново:

— Хто монстр? Твоя нова любов чи колишня?

Макс трохи заспокоївся, перевів подих і почав спочатку:

— Я хотів зазирнути у ванну і привідкрив двері. Ну ти ж знаєш, які у нас там двері. А там, біля душової кабіни, була Аня…

Борис позіхнув і процідив:

— Ну знаю я наші двері. Але я не знав, що тобі настільки не вистачає сексу, що ти почав підглядати.

— Та годі тобі! Не в цьому справа! — Обурився Макс. — Вона не та, за кого себе видає!

Борис протер очі.

— Я знаю. Вона тепер у нас адміністратор. І що з того?

— Та при чому тут адміністратор?! Вона вся вкрита великою лускою, як змія!

Борис зиркнув на нього з недовірою.

— Ти що, під кайфом? Ще не відпустило?

Макс пробурчав:

— Ну, трохи є, але це тут ні до чого!

Борис відмахнувся:

— Все, відчепися від мене зі своїми глюками. Ну, хворіє чимось дівчина, а ти панікуєш. Краще скажи, якого біса ти рився у моїх книгах і навіщо тобі знадобилися мої плоскогубці?

Макс подивився на нього з подивом:

— Я? Книги? Хто з нас ще під кайфом? Нащо мені твої плоскогубці?

Борис трохи розгубився. Дійсно, книги, та ще й спеціалізовані, і Макс — це речі несумісні. Скоріше за все, і про кров він навряд чи щось знає.

Макс насупився:

— А що, зникли книги? Славон теж скаржився, що у нього зник якийсь там… сартр.

— До речі, ти не в курсі, що це таке?

— Не що, а хто. Сартр — філософ-екзистенціаліст, — відказав Борис.

— А, ну спасибі, тепер усе ясно, — видав Макс і усміхнувся.

— Крім Славіка, він у нашому хостелі абсолютно нікому не здався, — пояснив Борис, насупившись. — Міша б таке точно не взяв…

Борис жестом, яким зазвичай відганяють дрібних пташок, дав Максу зрозуміти, що той має злізти з його ковдри. Далі задумливо промугикав:

— Так, дай я вмиюся, і ми в цьому розберемося, — сказав Борис, встаючи і натягуючи капці. — Ванна вже вільна, думаю.

Зайшовши у ванну, він оглянувся. Нічого незвичайного. Труба не текла, все було на своїх місцях. Борис зітхнув із полегшенням, увімкнув воду, умив обличчя і націлив очі на дзеркало.

Звідти на нього дивився старий.

Борис застиг. Звичайно, він вже давно не хлопчик, але й не настільки літній, як цей чоловік у дзеркалі. Зморшки глибші, ніж мали би бути, темні кола під очима, шкіра натягнута й виснажена. Борис насупився, і його відображення зробило те ж саме.

— Прокляте освітлення, — видав він, відвівши погляд.

Взявши зубну щітку, Борис швидко видавив на неї пасту, почав чистити зуби й намагався не дивитися у дзеркало. Але відчуття, що відображення спостерігає за ним, не покидало його.

У коридорі почулися кроки, і показалася Надя.

— Борисе, я тут подумала... Міша ж зазвичай хоча б на хвилинку, але з’являвся на кухні. А зараз зовсім пропав. Може, заглянеш до нього?

Борис вмився, витер руки і подивився на Надю.

— Так, мабуть, варто перевірити.

Надя кивнула і повернулася на кухню. Борис перевів погляд на Макса, який стояв у дверному прорізі їхньої кімнати навпроти ванної:

— Ну, удачі. Якщо що — клич на допомогу.

Борис тільки похитав головою і попрямував до кімнати Міші. У коридорі було тихо. Хлопець постукав.

— Міш, ти там? Слав?

Тиша.

Він постукав ще раз. Все так само без відповіді.

Серце раптом стиснулося від якогось сумнівного передчуття. Борис повільно поклав руку на дверну ручку і натиснув вниз.

Двері не були замкнені, але відмикалися важко, ніби вони чимось підперті. У кімнаті панувала темрява, лише слабке світло з коридору вихоплювало з напівтемряви обриси меблів. Запах у повітрі був затхлим, ніби у приміщенні давно не відчиняли вікна.

— Міша? Славік? — Гукнув Борис, але у відповідь була тиша.

Макс зиркнув через його плече:

— Може, вони просто сплять?

— Навряд, — насупився Борис, заходячи в кімнату.

Він натиснув на вимикач. Лампочка промиготіла кілька разів і тьмяно засвітилася. Кімната виглядала так само, як і завжди: акуратно заправлені ліжка, книги на столі, одяг, складений на стільцях. Але щось було не так.

Борис підійшов до столу. Поруч із книгами лежала тарілка з недоїденою їжею, вкритою сіруватим нальотом. Біля неї стояла наполовину повна склянка води. Він повільно провів пальцем по краю склянки — вода у ній була не просто застояною, на поверхні утворилася тонка плівка.

— Вони давно тут не з’являлися, — сказав Борис, показуючи Максу склянку.

Борис помітив на вікні щільно притиснутий ватман. Він був настільки добре підігнаний, що не залишалося жодної щілини — і вдень, і вночі тут панувала однакова темрява.

Озирнувшись, Борис намагався зрозуміти, що вони могли пиляти минулої ночі машинкою. Навколо не було ні стружки, ні уламків якогось матеріалу, нічого, що вказувало б на нещодавні роботи.

— Аскетично тут у них, — зауважив Макс, коли оглянув кімнату.

— Ти звідки такі слова знаєш? — Із сарказмом запитав Борис.

Макс лише знизав плечима. Борис нахмурився.

— Вони ніби випарувалися. Добре, Мішу я давно не бачив, але ж Славік учора заходив до мене.

У цей момент за стіною почувся спів Ані. Мелодія була знайомою — «У печері гірського короля» Ґріґа. Повільно наростаючий, зловісний мотив пробрав Бориса до мурах.

— Ось бачиш, — сказав Макс. — Я ж тобі казав, весела пісенька.

Борис здригнувся.

— Та ні чорта вона не весела.

Вийшовши з кімнати, вони наткнулися на Надю.

— Ну що там? — Запитала вона зі схрещеними руками на грудях.

Макс, опершись плечем на стіну, відповів:

— Нічого. Нікого немає. І взагалі незрозуміло, коли там хтось був востаннє.

Надя примружилася, задумливо дивлячись убік.

— Усе це дивно… — процідила вона, потім махнула рукою. — Добре, нехай з усім цим розбирається Льоня, коли повернеться.

Сказавши це, вона розвернулася і попрямувала до своєї кімнати, куди її покликала Аня. Борис із Максом перезирнулися, але сперечатися не стали. Усе справді було надто незрозумілим, щоб намагатися розв’язати проблему прямо зараз.

— Мені все це не подобається, спочатку зникають речі, потім люди — сказав Борис і задумливо потирав підборіддя. — Але у мене є план, Максе, і ти мені допоможеш його здійснити.

Макс без зайвих роздумів кивнув:

— Без проблем. Що від мене потрібно?

— Я хочу подивитися, що відбувається у кімнаті Наді та Ані. Але для цього ти маєш їх відволікти на кухні. Бажано надовго.

Макс усміхнувся:

— Та без проблем! Мені треба вибігти в магазин на п’ять хвилин, а потім я гарантую тобі як мінімум пів години свободи.

Не відкладаючи справу в довгий ящик, Макс не переймався зовнішнім виглядом і вибіг із хостелу в одних шортах, футболці та капцях. Через п’ятнадцять хвилин він повернувся з пляшкою вина, шоколадними цукерками й фруктами. Зайшовши на кухню, він, як і очікував, застав там Надю.

— Ну нарешті! — Оголосив Макс з ентузіазмом. — Я знайшов своє покликання! Тепер зможу отримувати за улюблену справу пристойну винагороду! І це треба відзначити!

Надя з цікавістю підвела брову, поглянула на принесені ласощі.

— Та ну? І що за покликання?

Макс усміхнувся, готуючись пустити в хід весь свій шарм.

— Мені запропонували роботу барменом! І зараз мені потрібні підопитні!

«Головне — утримати її увагу якомога довше», — подумав він.

Надя з радістю покликала Аню і, коли проходила повз кімнату Бориса, зазирнула всередину.

— Ти з нами? — Запитала вона.

Борис лежав на ліжку і втомлено відповів:

— Щось не дуже добре почуваюся. Залиште мене в спокої.

Надя лише знизала плечима, а Аня, як і будь-який студент, була тільки рада несподіваному приводу для веселощів. Втрьох вони попрямували на кухню і зачинили за собою двері.

Як тільки шум кроків стих, Борис обережно встав. Навшпиньках підійшов до дверей жіночої кімнати. Вона була незамкнена. Він повільно потягнув за ручку, прослизнув усередину й зачинив двері, намагаючись не видати жодного звуку.

Кімната разюче відрізнялася від усіх інших приміщень у хостелі. Первісно задумана вітальнею, вона була найбільшою та найсвітлішою. Два величезних вікна пропускали достатньо світла, а десяток кімнатних рослин наповнювали простір затишком. Тут було так чисто й охайно, що Борису на мить здалося, ніби він зараз почує спів птахів.

Роздивившись, він помітив невеликий столик із трьома дзеркалами та підсвітками для кожного з них — такий він бачив тільки в кіно. Він не міг згадати, в якому саме фільмі, але чітко знав, що подібні столики використовують стриптизерки перед виходом на сцену, аби привести себе до ладу. Підійшовши ближче, він побачив сліди пудри та лаку, що вкривали всю поверхню.

Борис згадав, що, як відзначав Макс, Аня навчається в театральному, і це могло пояснити наявність гримерного столика. Але ось наявність на ньому речей, які зникли з його та інших кімнат, збивало з пантелику.

Він ще міг зрозуміти, навіщо студентці театрального знадобився Сартр, але ось посібник із ремонту паркету, та ще й плоскогубці, змусили насторожитися. Серед розкиданих предметів Борис помітив Максів щоденник, про існування якого навіть він не підозрював. Внизу стопки лежав тренінг для ефективного менеджера з продажу, який, безсумнівно, належав Міші.

Борис примружився. Таємниця зниклих речей потроху прояснювалась.

«Вона вивчає всіх нас… але для чого?» — промайнуло в його голові.

У коридорі почувся голос Наді, що наближався. Вона продовжувала розмову з Анею, яка, з огляду на все, відправила її в кімнату за штопором.

Борис у паніці намагався знайти укриття. Він помітив ключі, що лежали на тумбочці біля дверей, і вирішив замкнутися зсередини. Це була безглузда ідея, але хто знав, де саме міг лежати той штопор? Можливо, в ящику шафи — єдиному місці, куди він би помістився. І якщо Надя відкриє шафу, а там він…

Думка про такий розвиток подій змусила його зупинитися на ідеї просто зачинитись. Але в той момент, коли Борис уже схопив ключі, його погляд спинився на дверях, що вели з жіночої кімнати в кімнату Міші та Славіка. Він рідко бував там, але міг поклястися, що жодних дверей там раніше не було.

Але зараз не час розмірковувати. Вірить він у існування цієї двері чи ні — значення не мало. Борис схопився за ручку, відчинив двері і, не роздумуючи, практично стрибнув усередину. У той же момент, коли Надя увійшла в кімнату, він замкнув двері за собою.

У темряві хлопець натрапив на щось м’яке і, втративши рівновагу, впав обличчям вниз.

Почувши спокійні кроки Наді за дверима, Борис віддихався й почав поступово приходити до тями. У кімнаті було темно і сиро. Він ощупав поверхню і збагнув, що лежить на Мішиному ліжку, приставленому до стіни. Можливо, саме тому він раніше і не помічав цих дверей — вони просто були заставлені.

Борис тихо піднявся, і попрямував до виходу, виставив руки як сліпий намагався намацати вимикач. Коли лампа загорілася, він прислухався. На кухні веселощі були в самому розпалі, і навіть якби він почав тут танцювати, ніхто б не почув.

Подумавши, що він вже і так перетворився на аморального типа, який нишпорить по чужих кімнатах, Борис вирішив оглянутися уважніше. Речі Міші виявилися непомітними — їх, можна сказати, майже не було. На тумбочці лежала купа таблеток від головного болю, а на спинці стільця висів затертий на ліктях піджак.

У кутку, де жив Славік, стояла акуратна поличка з книгами з філософії, східними фігурками та ароматичними паличками. Раптом Борис зрозумів, звідки в кімнаті цей солодкуватий аромат.

На книгах стояла скляна куля передбачень, явно куплена на «AliExpress». Борис узяв її й усміхнувся наївності Славіка. Якийсь дивний контраст між філософськими трактатами і цим дитячим аксесуаром. Він покрутив кулю в руках і спостерігав, як усередині плаває рідина. Глянувши на передбачення, Борис знову всміхнувся. Звичайний гаджет, який мав показувати банальні «Yes» або «No», цього разу висвітив «Outlook is not so good». Борис, майже не знаючи англійської, переклав це як «зовні виглядає не дуже добре» й хмикнув.

— Погоджуюся, зовні я виглядаю не дуже, — прошепотів він.

Хлопець поставив кулю на місце і попрямував до старої шафи. З усього видно, вона стояла тут так багато років, що навіть шпалери поблизу ніби поступово приймали її колір, а ніжки вросли в паркет. Відкривши дверцята, Борис відскочив назад, мов кіт, який побачив змію. Ноги налилися кров’ю і з нелюдською силою підняли його — за один стрибок хлопець опинився в протилежному кінці кімнати.

Борис відмовлявся вірити своїм очам. На вішаках замість одягу висіли Міша та Славік. Їхні тіла були млявими, ніби з них витягли всі кістки. Щось липке та в’язке стікало на дно шафи.

Борис змусив себе підійти ближче. Він притиснув кулак до роту і намагався не дихати. З огидою, зажмурившись, повільно він зачинив дверцята. Серце гупало в грудях, а в голові вирували хаотичні думки. Що, чорт забирай, тут відбувається?

Раптом за стіною почулися голоси — Макс і Аня, схоже, вирішили усамітнитися у жіночій кімнаті. Макс говорив своїм поставленим для зваблення дівчат приємним баритоном, а Аня дзвінко сміялася у відповідь. Слова розібрати було неможливо.

Борис сів на ліжко й приклав вухо до прихованих дверей. Розмова переривалася, і він припустив, що ті двоє цілуються. Потім почувся гуркіт падаючих предметів і якісь зовсім не людські звуки. Борис не міг уявити, що такі звуки можна видавати навіть під час найпристраснішого сексу.

Давши собі слово, що, як тільки впевниться, що з Максом усе гаразд, негайно зачинить двері, Борис трохи заглянув у шпарину. Але нічого не побачив — лише кут кімнати та шматок вікна. Звуки не припинялися і все більше нагадували замішування липкої глини зі смердючими бульбашками.

Він повільно відчиняв двері далі, поки не почув голос Ані:

— Та не соромся, раз уже прийшов, побачиш закулісся.

Борис сумнівався, що хоче це бачити, але не хотів здатися боягузом. Він відчинив двері ширше.

Спочатку хлопець подумав, що перед ним стоїть гола Аня, але, помітивши міцні волохаті ноги, явно більше схожі на Максові, остовпів. Тепер Борис впізнав самого Макса — верхня частина його тулуба лежала на квітчастому килимі.

З труднощами піднявши тулуб, Анна, наче й нічого не сталося, продовжувала натягувати Макса на себе, як водолазний костюм.

У Борисі миттєво піднялася хвиля нудоти. Ледве стримавши її, він закричав не своїм голосом:

— Ти що робиш?!

Аня навіть не здригнулася. Вона спокійно нанизувала на свою руку Максову і байдуже промовила:

— Я так і думала, що всередині він такий же порожній, як і ті двоє.

Потім кресонула Бориса холодним поглядом і додала:

— Не хвилюйся, тебе я не чіпатиму. Ти мені потрібен у своєму вигляді. Монтер і кухарка — фігури незамінні.

Борис судомно ковтнув, але погляду не відвів.

— Щоб керувати хостелом, — продовжила вона, — мало просто тримати ключі від кімнат. Віддай їх мені.

Її голос був огортаючим і гнітючим водночас, мов густий задушливий туман. Борис зціпив ключі в долоні так міцно, що метал втиснувся в шкіру. Різко розвернувшись, він кинувся до дверей, що вели в коридор. Анна розсміялась.

— Ти ж не збираєшся тікати? — Її голос плив за ним і проникав у кожну клітину тіла. — Куди ти втечеш… від самого себе?

Борис відчував, як гаряча хвиля накриває його тіло. Кожен удар серця лунав усередині глухо, ніби в порожній металевій діжці. Ключі в руці ставали все гарячішими — чи йому тільки здавалося? Він ступив уперед, ще один крок… Ноги ледь слухались. Хлопець дотягнувся до ручки дверей і натиснув на неї.

Двері відчинилися з неприродною легкістю. Та не всередину, як він очікував, а назовні. Борис завмер. Цей коридор не вів у звичну частину хостелу. Борис одразу опинився у ванній кімнаті, хоча був упевнений, що не переходив коридор.

— Куди ти втечеш… від самого себе? — Зловісно прошепотів голос Анни в його голові.

Він заплющив очі, намагаючись сконцентруватись. Усе всередині кричало: вона права. Минулої ночі, коли чулися звуки за стіною, він прекрасно розумів, що то був не ремонт. Він знав, що там відбувалося.

Тепер все було чітко, до кожної моторошної деталі. У пам’яті спливло те, від чого він намагався відмахнутись. Борис побачив себе, як він лежить у ліжку з подушкою на голові, а в цей час у сусідній кімнаті Анна, розпилявши Мішу болгаркою уздовж тіла, вирвала його хребет і байдуже кинула бездушну оболонку на ліжко.

Борис судомно вдихнув. Те що виринуло з пам’яті, було настільки реальним, що він відчув запах крові й навіть побачив тьмяне світло лампи, відображене в очах Анни.

А потім… Потім вона просто вийшла з кімнати, і Борис поринув у марення, яке точно не можна було назвати сном.

Коли отямився, він почув легкі кроки Анни в коридорі. Вона наспівувала знайому мелодію — «У печері гірського короля».

Спокійно, розмірено, ніби нічого незвичного не відбувалось.

Дзвінкі ноти Ґріґа били по нервах, як різкий зубний біль. Борис знав цю мелодію з дитинства, але тепер вона звучала зовсім інакше.

Він опустив погляд на свою руку, яка все ще судомно стискала в’язку ключів. Метал, здавалося, пульсував разом із Борисовим серцем.

«Ти вже майже все зрозумів». Голос Анни знову пронизав свідомість хлопця, але тепер — зсередини. «А коли зрозумієш — усе закінчиться».

Він здригнувся. «Ти — жалюгідний коридорний». Борис зціпив зуби.

— «Віддай мені ключі!»

— Ні, — процідив він.

— «Ти їх не вартий».

— Замовкни! — Захрипів він, вдаривши долонею по холодній керамічній плитці.

Луна його крику відгукнулась хвилями у ванній. Борис розплющив очі. Навколо все ще було як завжди. Вода тоненькою цівкою стікала з крана в умивальник.

Анни ніде не було: ані за дверима, ані в голові. Він глибоко видихнув, намагаючись вгамувати тремтіння в пальцях. Ключі. Ось що давало їй владу в цих стінах. Але чому Анна поводиться так, наче вони вже в неї?

Борис глянув у дзеркало й побачив зовсім не те, що звик. Він не був окремою особистістю у ванній — він був частиною хостелу. Стіни дихали разом з ним, труби здригались у такт пульсу, скрип дощок лунав у грудях. Усе довкола жило, рухалось, спостерігало. Хлопець відчував кожен вигин коридорів, знав, де обсипається штукатурка, де тріщини у стінах, немов старі шрами.

Розуміння вдарило по Борису з такою силою, що він хитнувся. Усі ремонти, всі тріснуті труби, гнилі дошки, зачинені двері та дивні тіні — він був тут завжди. Він і був цим місцем. Слова Анни знову озвались у голові:

— Ти вже майже все зрозумів. Віддай мені ключі. Ти їх не вартий.

Борис легенько стиснув пальці, відчуваючи холод у долоні. Ні. Ці ключі — лише символ. І їх втрата нічого не змінить.

Анна у вигляді Макса розчинила двері до ванної і Максовим голосом прошипіла:

— Попався!

Але те, що вона побачила, змінило її вираз обличчя. Самовдоволення миттєво зникло — мов кобра, яка раптом помітила перед собою мангуста.

Борис стояв у центрі ванної, оточений звивистими трубами, — вся система хостелу ожила під його волю. Він мовчав, але поглядом промовляв: «Тепер головний тут я».

Анна рвонула до дверей, сподіваючись утекти в кімнату навпроти, та не встигла. У ту ж мить її наздогнала пульсуюча, в’язка піна — та сама, з якою раніше боровся Борис.

— Виявляється, вона ще тоді прийшла по твою душу, — спокійно сказав Борис, наблизившись до Анни він зацікавленно спостерігав, як піна повільно огортає Аннині ноги. — А я, намагаючись захистити всіх, врятував і тебе. Але тепер це твоя проблема.

Липка маса легко здолала опір дівчини, піднялася по спині, знайшла крихітну щілину на потилиці й почала просочуватись всередину. Анна спробувала втекти, скинула з себе шкіру Макса, але від пінної субстанції відірватися було неможливо. Вона прилипла, мов мазут. Поглинула тіло, обвила волосся, дісталася обличчя. Видимими залишились одні очі й рот. Незважаючи на те що Анна міцно зціпила губи, піна все одно проникла всередину. Рот беззвучно розкрився в спробі крику — та вже був повний. Поглинувши Анну повністю, маса повільно рушила коридором до стіни.

На стіні, якою вона стікала, почали проступати візерунки, мов морські хвилі. Контури Анни розпливалися, ставали дедалі мутнішими.

Борис стояв і спостерігав за всім з неприхованим тріумфом. Він помітив, що там, де піна остаточно застигла, з’явився знайомий барельєф: штормове море із завмершою оголеною купальнецею на березі. Він наблизився. Кам’яні очі дівчини дивилися прямо на нього, не кліпаючи. Але якоїсь миті хлопцеві здалося, що око сіпнулося.

— Навіть не думай, — кинув він і відвернувся.

У передпокої пролунав голос Льоні:

— Як ви тут без мене? — Весело запитав він роззуваючись.

Борис неспішно попрямував коридором до вхідних дверей. кінчиками пальців, він з тріумфом торкався нового барельєфу. Підійшовши до Льоні, Борис простягнув ключі.

— Не тій людині ви довірилися, — сказав він стримано.

Леонід насупився:

— А де Аня? — У його голосі чулося здивування.

— Не знаю, мабуть, на навчанні, — спокійно відповів Борис і пішов на кухню.

Льоня, не розуміючи, що відбувається, знизав плечима і продовжив розбирати сумки.

— Ми тут грипом, схоже, перехворіли, — кинув Борис і пройшов повз Надю.

— Допоможи хлопцям стати на ноги.

Надя кивнула і пішла виконувати свою роботу.