Молода Розлучниця
- Бр-р, приїхали, дяпчику, – відповів товстун з-за керма свого старезного фургончика.
- Безлюдно тут… – іржаві дверцята заверещали, а мої ноги голосно вдарилися об рівнесеньку дорогу шосе.
- Ет, не туди глядиш! – коли товстун говорив, з його носа гойдалося довге огидне волосся, що мерзотно мене зачаровувало. – Ти глянь, яка кра-со-та! – тепер його маленькі, брудні руки з грязюкою під нігтями показували на багряні дерева, що, здавалося, спеціально нас оточили у цій глушині.
- Однак мій погляд залишався на цій покинутій заправці. Синій колір добряче в’ївся у маленьку будівлю. Сміття немає, тільки жовта ковдра з опалого листя. Дійсно гарно. Скло магазинчика не розбите (поки що). Облуплені колонки, вицвіла вивіска, що давно втратила літери, і запах старого бензину, який чомусь не вивітрюється навіть крізь роки. А ще… червоно-біла стрічка? Вона найбільше мені не подобалась.
- Таке чуття, що тут когось той во грохнули, – водій фургончика тепер рохкав, як кабан.
- Що ж, дякую, що підвезли, – я простягнув цьому неприємному типу гроші.
- Нє, мальок, от тебе я ніц брать не буду. Ти лучче шнурки зав’яжи, а то ще впадеш і вмреш, а потім я винен буду, – товстун реготав іще дужче.
Не встиг я подивитися на ноги, як фургон із вицвілою рожевою фарбою швидко покинув мене. Залишив мене самого в цій дірі. Сам. Тепер я сам із цією інтровертною заправкою. Коли ж я зав’язав шнурівки, то пішов нарешті ознайомитися з цією проклятою місциною. Для цього мені треба бодай якась карта, бо мій телефон здох, і я взагалі збився: на якому кілометрі моєї подорожі у вікні перестали траплятися дорожні знаки й назви міст, сіл..?
На склі маленької будівлі, яка колись була касою-магазином, повзали червоні сонечка. Мене це тішило, бо тут було щось живе, окрім мене. А ось головне Сонце вже близько верхівок дерев – скоро сутеніє. Я обійшов кілька разів цю маленьку будівлю в пошуках рекламок, карточок, афіш, будь-чого з будь-якою інформацією, де я. Чи дійсно я на місці? Я годину копав листя. Нічого не знайшов. Куди йти? Тут суцільний ліс. Навіщо я сюди приїхав?
Паніка з кожною хвилиною тільки посилювалась, бо я не хотів, щоб настала ніч. Тут можуть бути вовки або ведмеді.
Скільки ж минуло з того часу, як той хитрий товстун мене кинув? Відчувалося, що хвилин сорок. Я сів на сходинку. Деякий час дивився на дерева, які нахабно оточили мене і цю занедбану заправку. Хотів побачити там привида-наречену або тих людей, яким при дорозі ставлять кенотаф. Аж раптом мої ноги знайшли етикетку батончика.
- Боже, тут є сміття! – тепер і я рохкав, як кабан.
Насправді сміття залишають люди, і це добре. Чомусь ця дурна етикетка мене заспокоїла й нагадала, що я маю у рюкзаку точно такий самий батончик.
Коли я майже доїв, аж раптом мені в обличчя влетіло щось чорне і гострим дзьобом ледве не виклюнуло моє око. Я почав махати руками, щоб прогнати цю нечисть. Коли нечисть почала каркати, стало зрозуміло, що це кляте чорне здоровило – ворон.
Цей негідник переслідував мене. Він боляче клював шкіру мого обличчя, коли йому вдавалося перемагати мої руки.
“Мені терміново потрібно розбити скло цієї заправки, щоб утекти від цієї дурної пташки”, – подумав я.
Біля однієї із колонок лежала стара арматура. Я біг щодуху по свій порятунок. Ворон був не один. У небі нависала величезна зграя.
“Дідько, що ж це за місцина така…” – на якусь мить час просто зупинився.
Отямившись, я схопився подертими червоними руками за залізяку і щодуху побіг. Але не встиг пробігти й кількох метрів, як підступна змія шланга колонки заплутала мої ноги.
- Сука! – закричав я від болю. – Блядьске листя, через яке я нічого не бачу! ПЕЧЕ!
Я кричав так, що ворон відступив на деякий час. Однак я добре розумів, що ця битва ще не була виграна. Арматура легко пройшла крізь частину м’язів спини та плеча. Мені треба було встати. Оглянути своє поранення краще, бо я вже навіть своїм відчуттям не довіряв.
“Головне – не сильно рухати й не виймати, бо стечу кров’ю і стане моїм кладовищем ця бісова інтровертна заправка”, – я намагався заспокоїти себе, аж піт із мого чола почав повільніше стікати. Кудись поділися й інші ворони, які спостерігали за моєю “битвою”. Знову стояла тиша. Чомусь зараз я відчував найбільший страх – повний штиль перед бурею.
Непошкодженою рукою я допоміг собі підвестися з холодної землі. Сперся здоровим плечем на колонку. Тепер сидів – було трохи легше. Шок – чудові ліки на певний час. Сонце вже сховалося за ліс. Останнє світло… Потім я подивився на свої черевики. Боже, я так розреготався, що клята тиша відлунювала мій довбаний свинячий регіт. Я плакав і сміявся, сміявся і плакав.
- Каже мені, щоб я шнурівки зав’язав, бо вмру і буде винен! Ха, бо вмру! Чуєте? Ги-ги-ги! Бо буде винен! Чорт! Ха-ха! Ну, чортяка товста! Я просто загнав залізяку у своє тіло, бо через цю прекрасну “красоту” не побачив той блядський шланг! ХА! Ба більше, у мене ще й шнурівки були розв’язані! Погане взуття, ой яке погане! Ги-ги-ги!
Оранжеве проміння світило на зняту іржаву вивіску, у якій я тепер добре бачив себе – понівеченого волоцюгу. Крізь коричневу куртку все ще стирчала бісова залізяка, якою я мав розбити скло, тікаючи від ворона…
До речі, де ця чорна потвора ділася? Озирнувся. Все ще тихо, окрім легенького вечірнього вітру, який торкав верхівки дерев.
- Тварюки, поховалися, – сказав я. – Вони на щось чекають.
Я не хотів бути покльованим до смерті воронами, тому все ще дотримувався плану – заповзти всередину будівлі. Ще раз поглянув на подерту куртку, дуже боявся побачити пляму крові, бо це означало б смерть. Видавалося, моє тіло почало потроху звикати й приймати залізяку.
Піт – скоріше за все водоспад Ніагару – вкривав моє чоло. Мене трясло настільки, що вулкан мого шлунку вийшов назовні, й здригнулася тоді ця проклята земля під ногами. Боже, я знепритомнів?! Скільки часу я провалявся в цьому листі із залізякою в плечі? Я нічого не знав. Часу тут просто не існувало.
- А-а! Люди! – кричав я. – Агов! Є хтось тут?! Господи, я поранений! А-а-а! Допоможіть! Допоможіть, чуєте! Агов… – останнє я сказав уже майже пошепки, бо сили підливали землю цієї покинутої заправки.
Я глибоко вдихнув холодне повітря вечора. Писок скривився від болю, але я мусів встати й вибити ті двері принаймні здоровими ногами. Мене ще раз вивернуло. У голові дуже сильно паморочилося. Я спробував відіпхнутися від землі здоровою рукою. Я присів на четвереньки. Обпльована здорова дитина хотіла до мами зараз найбільше. Я повз. Важко та повільно. Аж раптом… Раптом я відчув щось позаду. Мені не хотілося повертати голову, але Він мене змусив це зробити. Тепер я дивився на жирну пташку, яка сиділа на стовпчику і ніби голосно сміялася з мене, невдахи.
- Чому вилупилась, чорна тварюка? – культурно звернувся я до ворона. – Аааа… Тобі подобаються мої страждання, пташечко?
- Ка-ар!
- Так ось воно що! – я відвернувся і далі продовжував повзти у бік дверей. – Що ж я тобі такого поганого зробив? Такій манюні?
- Ка-а-ар!
- А ти знаєш, якби зараз у мене була добряча гвинтівка, то я тебе просто тут би підсмажив! – я підняв добрячу каменюку і замахнувся у бік ворона.
Аж раптом здійнявся страшний вітер, який змішався з пилом і весь залітав у мої очі, тож далі доводилося повзти навмання. Якісь потворно довгі хвилини мої руки намацували лише листя й ґрунтову дорогу. Я мріяв нарешті доторкнутися такого приємного бетону першої сходинки до дверей – до будинку втечі й спокою від цього підозрілого та занадто розумного ворона.
Позліталися. Їх стало більше. Вони ніби спеціально спостерігали за мною, за таким немічним дороблом.
Нарешті я ледь доповз до дверей. Дав собі нещасні кілька секунд перевести подих. Моя здорова рука, ніби як на зло, оніміла. А ті чорні очиська, скільки їх там, мільйон – усе ще спостерігали за кожним моїм рухом і навіть подихом. Не дочекаються, малі тварючки, коли я зроблю останній подих. Раптом руку відпустило, і я смикнув за ручку в надії, що та відкриється, але ні.
“Це просто мені сниться. Дурний кошмар. Я зараз прокинуся…” – заспокоїти свої думки було вже неможливо; очі то заплющувалися, то раптово розплющувалися, я бив себе рукою по обличчі, але не озирався на Них.
Нізвідки в мені прокинулися адреналін та жага до життя: я встав на ноги й вхопив іншу залізяку, яка лежала на колонці. Птахи насторожилися. Я відчував, що їм це точно не подобається, але мені подобалося – страшенно. Я щодуху кинув залізяку у скло дверей. Приємний тріск налякав дурних потвор, тож ті злетіли в небо. Я натягнув куртку на здорову руку, щоб залізти у простір, який мусив стати моїм прихистком. Пальці намацали механізм замка, який досі був замкнений, бо ключів у мене, ясна річ, не було. Треба лізти через отвір, де ще кілька секунд тому було скло. Табличка “Зачинено” досі тремтіла, і моє тіло теж…
Моя права нога переступила цей дивакуватий дверний портал і ступила на плитку. Аж раптом я почув, те прокляте “КАР”, і моя чудо-кнопка “виживання” всередині мозку спрацювала на всі сто відсотків. Тепер я повністю був усередині й відчував, як з моєї щоки юшила кров. Різонув добряче, але добре, що не шию.
Темрява. Тепер вона була не тільки у цьому занедбаному покинутому магазині, але й на вулиці. Другого я боявся найбільше. Рюкзак. Я забув його на вулиці, хоча все одно не мав у ньому сірників.
“Тут точно мають бути запальнички, тут бодай щось має бути горюче”, – я помалу тримався стін і здоровою рукою повільно розмахував у затхлому повітрі. Стіл. Боже, невже це стіл? Щось холодне… Так… Пальці намацали кілька клавіш. Це… Це, скоріше за все касовий апарат, а значить – тут точно десь мають бути ті бісові дрібнички. Я хотів би підійти ближче, але злякався різкого звуку, який сам і зробив, коли ступив ще один крок: це була якась жерстяна банка. Далі ноги постійно щось намацували – весь товар чомусь був на підлозі. За кілька секунд я й сам був на четвереньках, знову. Сліпий кріт, який міг бачити лише руками. Балончики. Кришечка. Пляшка. М’яка іграшка. Щось вологе. Кепка…
- Господи, та має ж бути, хоч щось! – вигукнув я.
Піт чи то кров із моєї щоки затікали мені за заворот і неприємно стягували мою шкіру. Знову банки, якісь паперові упаковки, іграшки, знову щось вологе й огидне, що ніби прилипло до моєї долоні. Хотілося не лише вибратися з цього проклятого місця, а й прийняти душ із хлоркою. Мабуть, так воно і буде. Я посміхнувся.
Рука нарешті знайшла дивну річ – це був ліхтар.
“Циліндрична тоненька ручка, кнопочка. Так-так, це точно він!” – але він був неробочий, тепер потрібні були батарейки…
Відчай – саме він мене переповнював найбільше. Я зупинив свої пошуки й просто сидів у суцільній темряві цього дурного приміщення, схожого на склеп. А може, це і був він. Десь далеко знову було чути каркання тих чорних демонів – і все. Жодної машини, ба більше – жодної людини.
І навіщо я сюди приїхав? Що я хотів тут знайти? Я не пам’ятав, але знав, що мені сюди точно треба. Я це нутром відчував, я мусів тут знайти те, що мені потрібно. Тобі ж теж цікаво, чому ми з тобою тут, читачу?
Вони вже були близько. Я вдарив себе по обличчю, щоб вийти з цього гіпнозу і продовжити пошуки світла. Тадам! Знайшов! Я знайшов цілу коробку сірників, щоправда, більшість з них звогчіли й дуже швидко згорали. Моя ще не дуже дурна голова вирішила розірвати паперові упаковки поруч і скрутити з них кілька прутиків, щоб підпалити їх.
Коли я підпалив перший прутик, то побачив жахливу картинку розкиданого товару на землі. Все було набагато гірше, ніж я собі уявляв: таке відчуття, що у приміщенні погуляв торнадо. Перший прутик зотлів і опалив трохи мої пальці. Нестрашно. Другий прутик вже знову горів у мене в руках. Тепер я стояв на двох.
Світла було все ще не достатньо, щоб добряче оцінити місце, де я перебував. Біля касового апарату я знайшов батарейки – доля мені все ж посміхнулась. Я не вірив, що все так просто і я скоро знайду те, за чим зрештою прийшов.
Ліхтар дав світло – слабке, та все ж краще за мої саморобні паперові прутики. Двері. З ними потрібно щось зробити, щоб тварюки не дісталися сюди. Промінь світла обвів кімнату і побачив залізну поличку, яка з іншого боку повністю була закрита.
“Ідеально! – це знову мені покращило настрій. – Ох, це відчуття безпеки!”
Я повільно ногами розчищав дорогу від сміття та товарів, а здоровим плечем підпихав поличку до дверей, де досі було багато скла. Хрускотіння під ногами було вкрай неприємним для моїх вух.
Я геть забув про ту дурну залізяку у моєму плечі – це було поганим знаком, бо я вже не міг рухати рукою. Ця частина тіла остаточно оніміла. Я занадто багато зробив дурниць і досі не знайшов відповіді на запитання, чому я тут. Сили покидали мене. Часто я просто “зникав” – падав у коротку відключку. Мене мучили галюцинації.
Нарешті я знову прокинувся: я лежав біля касового апарату. За вікном все ще була глибока ніч. Ліхтар у моїй руці досі світив. Світив прямісінько на двері: “Службове приміщення. Вхід тільки працівникам заправки”.
“Туди! Ту-диии! Мені тре…ба”, – мене страшне нудило, краплинки поту лилися мені в очі. Я не відчував нічого, але мені треба потрапити туди. Мозок не розумів нічого, але тіло знало своє, тому я повільно, ніби зміючка, що повзе за своєю здобиччю, так і я повз до тих службових дверей, які, скоріше за все, при доброму світлі були білими. Але я зараз був незрозуміло де – це навіть пеклом не назвеш.
Щось вологе й гидке тепер було на моєму одязі, та все ж я намагався не зважати ні на що, окрім цих білих дверей надії. Та маленька відстань між мною та дверима видавалася мені дуже далекою, і постійно здавалося, що я повзу на одному місці або стіни розширюються. Однак промінь ліхтаря світив просто на ці двері, тож зі свого курсу я не збивався.
Знову клята темрява… Я прокинувся. Скільки часу минуло з нової відключки – я не знав. Тут час йшов проти мене або взагалі не йшов, бо його тут не існувало. Я підхопив міцніше ліхтар, який весь час був у мене закріплений під футболкою на спині – його чудово тримала ще та клята залізяка.
“Ну, все…Ось я на місці,” – тепер моє стражденне тіло підпирало ці двері. Мені потрібно було трішки відпочити. Світало.
Тримати себе в тонусі ставало дедалі важче. Очі мене не слухалися. Повіки були такими важкими. Кожен рух головою – землетрус із нудотою. Нудота була суха, спазми шлунка – жахливі. Я відчував присмак заліза в роті. Я блював. Блював жовчю і кров’ю. Я ще ніколи так не хотів умерти у власній блювоті. Я примусив себе трішки схилити голову. Нестерпно й погано. Здавалося, що я повільно помирав, але ні… Ні, я мусів віднайти сили, щоб відчинити цю кругленьку сріблясту ручку.
Здоровою рукою я витер залишки блювоти зі свого рота та шиї. Тепер, підіймаючи важко та повільно руку, я намагався зловити ту сріблясту ручку, яка була позаду. Звичайно, з першого разу цей важкий кістлявий непотріб звалився на підлогу, де досі хаотично було розкидане скло. Тепер воно було і в моїй шкірі. Я це бачив, але вже не відчував нічого – схоже, я повільно перетворювався на зомбі.
Нова спроба майже була успішною, але мені різко кольнуло у тому боці, де було те стрьомне поранення. Занадто різко. Я дав собі трошки часу, хоча й давав собі обіцянку тут не говорити ЦЕ слово.
Так! Я зловив. Трішки вистачило сил посміхнутися. Посмішка чемпіона. Тепер потрібно було її крутнути і… Я відрубався, чорт забирай, я знову відрубався. Але ще повільно світало — це означало, що я був у несвідомості всього кілька хвилин. Гаразд, я зібрав усю енергію та сили, бо розумів: якщо я зараз цього не зроблю, то ця заправка цілком стане для мене склепом.
Сильний білий шум тиші перервало те нудотне каркання ворон. Вони щось відчули. Малі паскудні істотки відчули, що програють мені, і я дізнаюся. Я все дізнаюся! Я все вип…
Білі двері відчинилися, і моє тіло, немов важкий мішок, провалилося донизу – у білу кімнатку, що не мала підлоги. Господи, який тут стояв запах – немов щось величезне здохло і тепер розкладалося…
А згодом підтягнулося й тактильне відчуття – я лежав на чомусь неприємному. Щось вологе й смердюче. Мене страшенно нудило, і я знову блював жовчю – за інерцією. Я не міг нормально роздивитися місце, де опинився зараз, але той запах і відчуття гидоти змушували мій організм тонути у вічних спазмах і блювоті.
Через деякий час мені здалося, що тіло втомилося й звикло до цих огидних обставин. Ліхтар. Точно! Я відчув його позаду свого светра, але дістати його було майже нереально. Здається, залізяка ввійшла ще глибше у моє тіло, тому частину руки я вже точно не відчував. І чи відчую?
Мені потрібно було спробувати перевернутися на бік, щоб ліхтар перекотився і, можливо, випав. Я вдихнув ще раз те затхле повітря й із неабиякою силою перевернув своє важке тіло на лівий бік. Моє обличчя торкнулося дивної поверхні, схожої на людський ніс. Здорова рука майже витягнула ліхтар і зачепила щось схоже на людську ногу.
- Вмикайся! Де ця дурна кнопка?!! – тіло почало нестерпно труситися, ніби у мене лихоманка, хоча я цього не виключав.
Увімкнув. Я хотів просто забути весь той жах, який творився у цій кімнатці без підлоги. Дурні білі двері, як довго ви могли приховувати весь цей хаос із тіл? Моїх тіл…
Багато залишків людей із різним рівнем розкладання належали мені. Тобто я був усіма тими нещасними й замордованими людьми. У всіх мерців – тобто мене – були викльовані очі й клята залізяка в тілі, але в кожного мерця – тобто мене – вона була в різному місці. Мухи… Звідки тут мухи? Я не чув їх раніше… Треба звідси вибиратися. Щось страшне коїться, щось незрозуміле й страшне. Ця правда мені не подобалася, бо це швидше нагадувало якусь кляту головоломку, яку я не міг розв’язати стільки… Ні, його не існує. Мене теж. Я помер. Я ПОМЕР! Скільки ж разів? Але який із цих разів був першим? Чому тут? Хто мене вбив? Як мені знайти світло? Якщо єдиним світлом у цій дірі був мій ліхтар і ті бісові білі двері. Мухи жужали і їли мою плоть. Треба було вшиватися звідси.
Я вже не розумів, чи сльози лилися з моїх очей від запаху розкладання, чи від розчарування, що моя проклята душа не може віднайти спокій у цьому незрозумілому місці. Ну скільки ще? Я кричав і благав, що зроблю усе, просто усе, щоб мене звідси забрали…
Світло ліхтаря падало на ті стіни, які були усі в червоній жижі й мухах. Краще я б не знав про це… Я безпорадно копав ті смердючі тіла себе і кричав. Хоча всередині була думка, якої я не хотів мати: “Ти наступний тут сконаєш”.
- Агов, тут є хтось?
Це мені почулося, чи…
- Аго-ов?!
- Так! Так, тут! У службовому приміщені! Допоможіть! Будь ласка! - я кричав так, ніби востаннє.
- Агов! Я вас ледве чую! – повторював нудотно голос.
- У службовому приміщені, за білими дверима! – щось тут було не так. Було відчуття, що з мене насміхаються.
- Та де ж ви? Аго-ов?!
Приміщення, у якому я перебував, було зовсім маленьким. Та й голос… Десь я його вже чув. Точно! Це ж той мерзотний товстий чоловічок із фургона, який мене сюди підвозив. Що він тут робить? Невже повернувся? По мене…
- Агов, дяпчику, я знаю, що ти тут! - він рохкотів із таким задоволенням.
Я замовк. Вимкнув ліхтар. Сидів на своїх тілах і тихенько трусився. Було дуже страшно. Хоча я розумів, що смерти мені ніяк не уникнути. Хоча, було смішно, бо я і так мертвий. Я почав сміятися. Сміх мене погубив, бо на його звук прийшов кабан.
Він спустився по залізній драбині. Його товсті ніжки весело чавкали по моїх тілах. Десь навіть він наступив на череп, із якого дуже смачно чвакнув мій мозок. Запах знову посилився, але вже від нього: смерділо потом і фекаліями.
- Ну, що подорожній, – він продовжував реготати. – сідай на плече, підвезу.
Товстий чоловік потягнувся в мій бік своїми сосископодібними лапами й легким рухом закинув мене на плече. Іншою рукою він тяжко піднявся драбиною догори.
Нарешті був ранок. Виявилося, що все приміщення заправки скидалося на забій тварин: на підлозі були кров’яні стежки, що вели лише в одне приміщення — службове.
Товстун скинув свою тяжку ношу на підлогу, щоб трохи відпочити. Моє тіло точно було мертвим, бо я не відчував ані забою, ані поранень, ба більше – ту залізяку. Цілком можливо, що вона вже була моєю частиною. Повіки були важкими. Піт досі обливав моє чоло. Десь він навіть змивав засохлу кров. Шкіряний мішок із кістками спостерігав, що ж буде далі…
Я не знав, чи вимикалась моя свідомість, чи ще бавилась зі мною моя голова, чи бачив я галюцинації. Я просто лежав і дивився крізь розбиті двері, як противний товстун стояв на вулиці. Не рухався. Не дихав. Просто стояв немов статуя. Він чекав, коли я нарешті зрушу. Йому потрібно було, щоб я захотів утекти. Вони – ті, що я – лежали собі внизу, гнили. Я відчував, що я близько істини, я ось-ось виберусь із цього циклічного пекла.
- Агов! – я знайшов сили закричати. – Аго-ов! Ти товсте доробло! Агов, я до тебе кажу, падлюко!
- Це ти до мене, мальок? – до мене повернувся товстун, але його зовнішність… тепер вона була інакша. На мене дивилося тепер червоне, немов розпечена куля, обличчя із чорним вугіллям замість очей. Це був демон. А я варився у своєму власному казані. Ворони – малі чортенята. Ця зграя не хотіла мене відпускати далі – у Чистилище.
- Агов! Ну-бо, та вбий мене нарешті, щоб це вже скоріше закінчилось…
- Ти неживий, для тебе це ніколи не закінчиться, – грубий голос покотився луною й розбився крізь мої вуха, з яких тепер юшила темна кров. Землю підо мною гойдало, але я мусив встати. Підперши стіну двома руками, я сміявся — я так голосно сміявся. Я помаленьку йшов попід стіною. Плакав і сміявся.
Ось яке воно, це пекло – без істин, без правди, без допомоги… Страждання і безвихідь. Біль. Боже, мене пронизував такий страх. Насправді весь цей час я не відчував того тілесного – те було притаманне живому, людському. Я зараз був нічим. Я був думкою якогось подорожнього, який спіткнувся об мою могилу з похиленим хрестом. Я тримався за ті стіни, які колись трималися за мене – живого. Я йшов на оманливе світло.
Ви погляньте догори – там уже ворони позліталися. Я посміхнувся. Вони закручувалися у смертельне торнадо. Літали-літали й падали на мене. Дохли, як мухи. Не було спасіння тут нікому. Я йшов далі – на моє світло. Ось вони, ці ворота нескінченного життя. Чистилище… Та хто ж знав, що я шнурівки не зав’язав і впав на землю, встелену осіннім листям. Світло залило мої очі, і мені здалося, що я знову впав у довгу сплячку.
Щось страшне тарабанило, тому я прокинувся. Я радий був, що мій сон, радше кошмар, нарешті закінчився. Мені варто було й раніше прокинутися, щоб не пропустити свою зупинку. Я чомусь не пам’ятав, як і коли я зловив попутку, але був чомусь цьому радий.
- Бр-р, приїхали, дяпчику, – відповів товстун із-за керма свого старезного фургончика.
