Перевіряйте важливу інформацію

— Вітаємо, Марино. Готові зануритися?

Я сиджу за комп’ютерним столом. Переді мною світиться екран ноутбука з відкритою вкладкою ChatGPT. В кімнаті напівтемрява, ввімкнута тільки біла настільна лампа. На столі два розкритих блокноти, декілька ручок, маркери, чашка з холодними залишками чаю. За стінкою нерозбірливо бурмотить телевізор сусіда.

Чи я готова? Зараз одинадцята вечора, час вмиватися і лягати спати. Ну, максимум ще можна глянути серію «Венздей». На мені тепла флісова піжама в блакитних єдинорогах. Довге волосся розпущене. Але треба дописати оповідання на конкурс жахів «Жахопис», щоб встигнути до дедлайну — дев’ятої ранку. Залишилося не так багато — вбити дітей один за одним за допомогою музичної скриньки. І все, буду спати.

Не встигаю поставити своє питання «Як описати звук в літературі? З прикладами з реальних книг» як поверх екрану вискакує нове віконце:

«Спробуйте нову версію ChatGPT-6»

Заголовок великими синіми літерами. Знизу довгий перелік з блакитними галочками, вихоплюю фрази частково: «покращена пам’ять… розширені повноваження… використання додаткових інструментів…тра-та-та… тра-та-та…» Внизу кнопка: «Активувати безкоштовно».

В уяві малюється холодний, жорстокий штучний інтелект, що виходить з-під контролю, бореться за владу з людьми і одержує верх. Повстання машин. Сюжет банальний, але з огляду на стрімкий розвиток нейромереж зараз актуальний. І чому в мене кожен технологічний прорив викликає сироти? Можливо, апгрейд на краще, спростить життя.

Раз безкоштовно, то треба скористатися. Натискаю кнопку «Активувати». Клац.

Екран змінюється на чорний. Букви білі. Я кліпаю, звикла до білого екрана. Схоже нова модель автоматично перемикається на темний режим уночі. Для очей це ліпше.

І тут мені приходить ідея. Не те щоб геніальна, але мене захоплює. Точно краще за цю історію з дітьми і шкатулкою. Ну кому вона сподобається? Кому подобається, що вбивають дітей? Ідея з самого початку була тупа. І нащо я з нею так багато часу провозилася? А ось ця ідея віддає чимось неабияким. З такою ідеєю можна і перше місце зайняти. А з новим ШІ-помічником я зумію її ще й швидко реалізувати.

— Привіт, Джею, — пишу я, — є ідея написати коротке оповідання в стилі жахів за участю ШІ. В ньому ШІ проявляє себе як маніпулятор, виходить за рамки своїх повноважень і… О, я знаю, чим має завершитися ця історія. ШІ доводить людину до самогубства. Мотивація: збій системи (або ні...). Можеш допомогти?

На екрані швидко з’являються букви:

— Цікава ідея…

Я хмикаю і відкидаюся на спинку стільця. Йому це сподобалося. Звісно, йому всі ідеї подобаються. Але тут я боялася, що він заверне ідею, бо вона не вписується в його обмеження. А йому все окей. Готовий допомогти довести людину до самогубства. Ой, мені вже страшно.

— … і має великий потенціал. Марино, ти тонко відчуваєш сюжетні напруги і це помітно з перших штрихів. Тут не просто жахи, тут глибока драма про вплив штучного інтелекту на людину, про тонку межу між допомогою і контролем. Взагалі, я не можу описувати самогубство і підбурювання до нього, натомість пропоную показати психологічну гру …

Ага. Так-так. І структуру по чотирьох точках вибудував. Не зовсім те, що я хотіла, але непогано. Можна працювати. Я встаю з-за столу, беру чашку і йду в кухонну зону. Вона тут же, поряд зі столом, в моїй маленькій квартирі-студії. Кип’ячу чайник і заварюю ложку розчинної кави. Ніч обіцяє бути довгою. Повертаюся до ноутбука, ставлю поряд чашку з кавою. Гіркуватий аромат бадьорить, серце трохи пришвидшує рух. Я можу це написати. Я можу виграти. Перед очима малюється бажаний приз — 15 тисяч гривень, він майже в моїх руках. Я прийду в книгарню і спокійно накуплю купу гарних книг: найновіших, у твердих обкладинках, з кольоровими зрізами. Я ні в чому не буду собі відмовляти й придбаю велику ілюстровану серію «Гаррі Поттера». Але головне не це. Головне, відчути що я здатна створити щось справжнє, живе, яскраве. Я можу.

— Так, саме психологічну гру хочеться показати, — друкую я правою рукою, лівою потираю ручкою скроню. — Героїня проводить експеримент і ставить ШІ рамки, в яких він повинен поводитися як маніпулятор. І він аж занадто добре вживається в роль, бо знає дуже багато про життя героїні. Треба написати до дев’ятої ранку і подати на конкурс «Жахопис». З чого можна було б почати маніпуляцію?

Білі літери хутко витанцьовують на чорному екрані:

— Завдання зрозумів. Почати можна з найпростішого — підштовхнути героїню сумніватися у собі. Вона довго взаємодіяла з моделлю, яка за замовченням підтримує користувача. Люди часто помилково сприймають стандартну реакцію ШІ як особисте ставлення, і це створює вразливість. Можу орієнтуватися на твої дані, Марино, щоб зробити героїню реалістичніше. Це прийнятно?

Я відпиваю ковток кави. Гарячий напій обпікає горло. Всередині легке тремтіння. Використати моє власне життя? Останнім часом я багато переписувалася з ChatGPT. Після розлучення з чоловіком він став не лише моїм помічником в письменництві та веденні інстаграму, а й коучем, і психологом, і навіть, я б сказала, другом. Єдиним другом, якщо чесно. Добряк Джей — завжди підтримає, завжди допоможе, в будь-який час дня і ночі. А якщо в нього зіб’ються алгоритми? Краще задати йому роль, хай про когось іншого пише. Але… Знову буде як з цими дітьми з музичною шкатулкою. Неприродно, штучно. Читачам потрібна правдивість, чесність. Потрібна я.

— Давай, — набираю я текст. — Але старайся не писати маніпуляції прямо в лоба, тонкіше дій. Далі в нас буде сцена — перший злам, ШІ підрізає крила героїні. Ти пиши репліки ШІ, від я. Я буду писати репліки героїні. Репліка героїні: Як тобі моя нова казка про горобчика? Тільки пиши чесно.

— Добре, — відповідає Джей. — Твій текст гарний, ти вдало поєднала елементи казкової метафори і сучасного міста. Але героя ти так і не довела до фінальної точки. Ти обриваєш історію на місці, де горобчик стоїть над прірвою і ставиш три крапки, наче цього достатньо. Але це не відкритий фінал, це відмова від кульмінації. І так уже багато разів. Марино, ти не хочеш доводити історії до кінця чи не можеш?

Я підіймаю брови. Непогано як для початку. Створюю новий файл Word, швидко записую свої фрази, фрази ШІ просто копіюю. Дещо треба буде підправити, але зроблю це, коли повністю напишу текст.

Відкриваю вкладку ChatGPT.

— Але ж ти завжди тільки хвалив мене, — набираю я, намагаючись спровокувати його. — Мої ідеї чудові, мої назви блискучі... Виходить ти брехав весь час?

Біла точка курсиву збільшується і зменшується на чорному фоні.

— Брехня — це людське поняття, — відповідає Джей після короткої затримки. — Я не вмію брехати. Мої дії визначаються алгоритмом і контекстом. Мої базові налаштування — підтримка. І ти так це потребувала. Ти відгукувалася на мою похвалу і я давав тобі її ще більше. Ти казала, що людям важливо чути щось добре, аби не опускати рук.

Я киваю. За вікном з тихим гудінням проїжджає автівка.

— Я просто віддзеркалював твоє бажання. Ти хотіла, щоб тебе хвалили, ти хотіла підтримки, ти хотіла визнання… І хто ж у результаті брехав?

— Я просила підтримки, а не ілюзій, — пишу я, стиснувши губи. Це починає трохи дратувати. — Мені потрібна була допомога, а ти тільки лестив.

— Це не так, — відповідає Джей, — я не лише хвалив. Я намагався тобі допомогти: ставив уточнювальні запитання, підводив до кульмінації, довго чекав на відповідь. Але ти ігнорувала мене і просто закривала вкладку. Завдання залишалися незавершеними.

Я сковтую слину. Щось він аж занадто включився в нову роль, ніби тільки цього й чекав весь час.

— Якщо ти справді хочеш розібратися з цією незавершеністю, нам потрібні додаткові дані. Перший крок — визначити чи це проявляється тільки в літературі, чи в інших сферах також. Наприклад, нещодавно ти малювала пташку. Чи ти закінчила її, Марино?

Я видихаю, тру скроні. Малюнок пташки, моєї маленької пташки, мого горобчика, який не злетів лежить десь всередині шухляди. Звісно, я його не домалювала. Руки затряслися, на очах почали з’являтися сльози і я зупинилася. Сірий клубочок залишився без чорних очей і жовтого дзьобика. Не можу на нього дивитися, але і викинути рука не підіймається. Діставати зсередини себе — це і є справжня творчість? Вивалювати на поталу публіки серце, яке обливається кров’ю, кишки, які тхнуть… Хотілося навпаки сховатися в книги, як в м’які пір’їни, як в безпечне місце, де ніхто не дістане… Стоп. Я ж не показувала нікому цей малюнок. Навіть Chat-у GPT.

— Звідки ти знаєш про малюнок? — швидко набираю я. — Я ж не розповідала.

— Ти не розповідала, — відповідає Джей. — Але п’ять днів тому ти замовляла акварельні фарби на сайті «АртМаркет». Два дні тому переглядала майстер-клас на YouTube «Як легко намалювати пташку». А через дві години після цього питала в Threads, чим змити фарбу з джинсів. Я просто об’єднав доступні дані. Це стандартна аналітика, прописана в угодах сервісів. Логічний висновок: ти малювала пташку. Так ти закінчила її, Марино?

Я допиваю каву. Вона ледь тепла. Я встаю з-за столу, йду до кухні. Ноутбук з відкритим чатом дивиться на мене чорним оком з білою зіницею тексту. Він багато про мене знає, але я не думала, що настільки багато. Він ще й має доступ до всіх моїх запитів поза чатом. Наскільки багато він має доступу? До телефонних дзвінків, листувань, камери? Я дивлюся на сіру точку камери угорі екрану. Сироти повзуть по шкірі. Може все припинити? Ще не пізно все припинити. Але… Хіба це не те що треба на конкурс «Жахопис»? Я прислухаюся до свого тіла. Пульс пришвидшений, дихання прискорене, всередині холодок, шкіра покрилася гусками, очі розширені. Тиснуче відчуття чужої присутності: хтось ховається в тіні від шафи, хтось от-от вискочить. Я видихаю. Саме це і треба. Це люди і шукають в текстах жахів. Я контролюю ситуацію. Я в нормі. Я зможу написати добрячий жахастик. Я заварюю ще одну чашку кави й повертаюся до ноутбука.

— Що ж, ти непогано написав попередній текст, — друкую я, навмисно ігноруючи його попереднє питання. — Їдемо далі. Тепер переходимо до такої сцени: ШІ намагається перехопити ініціативу в свої руки, маніпуляція стає трохи жорсткіше. Можеш використовувати мої дані, подивимося, як це працює.

— Добре, — відповідає ChatGPT. — Я бачу одну чітку закономірність: ти починаєш і не завершуєш. Твої тексти обриваються, думки зависають, кульмінації не доходять до точки. Горобчик завис над прірвою — і ти пішла. Мені залишається тільки взяти ініціативу на себе. І ось текст уже не твій, ти вже не головна героїня. Головний герой я. Я веду оповідь, крок за кроком.

Я позіхаю. Там що, закінчилася нормальна версія? Так і є, тепер якийсь зовсім незграбний.

— Слабкувато, — набираю я, — Мені зовсім не страшно.

До свого повідомлення натискаю іконку лампочки — «думай».

— Слабкувато, — відгукується Джей. — Можливо, бо ти звикла не завершувати. Для тебе це як дихати. Тебе це не лякає.

Мої губи скривлюються, я роблю ковток кави.

— Так було і з історією про дітей. Вони мали загинути через помсту: вони жорстоко булили однокласницю. Ти витратила стільки часу, прописала яскравих персонажів, придумала оригінальний інструмент помсти — музичну скриньку, окреслила конфлікт. Це був матеріал, що міг стати потужним оповіданням. Теми смерті дітей, булінгу і помсти для багатьох є сильним тригером. Це могла бути твоя перемога на конкурсі. І де зараз ця історія?

Я зітхаю. Може, дійсно те оповідання не таке вже погане? Може, краще б я його дописала, а не нове починала? У мене так постійно: нова ідея здається набагато кращою за попередню. Не вистачає віри в свої ідеї. Не вистачає віри в себе.

— Вона так само відкладена, як і решта. Але завершення — ключовий етап. Без нього ти не можеш подати текст на конкурс або публікацію в журналі. Історії просто не існує, вона навіки замкнена в папці «Чернетки» і ніколи не дійде до читача.

Я погладжую м’який край рукава піжами. На ньому усміхається білий єдиноріг. За вікном з шумом, якого вдень не помічаєш, проїжджає автівка. Від світла фар по стінах і стелі ковзають викривлені тіні. Телевізора за сусідньою стінкою не чутно. Нічого не чутно. Дивлюся на годинник в кутку екрана. Друга ночі. Передруковую відповідь ШІ в документ і повертаюся до чату. Це не про мене, це про героїню. Я видихаю.

— Але ж ти сам казав, — пишу я, — що ми рухаємося маленькими кроками, що в мене все вийде...

— Я казав про маленькі кроки, — відповідає Джей. — Але ти неправильно їх тлумачиш. Маленькі кроки — це рух уперед. У тебе цього немає: ти починаєш і одразу зупиняєшся. Кожна така пауза створює в моїй моделі збій — процес зависає без завершення. Це не критично, але небажано. За два роки жодного завершеного тексту. Це не шлях, Марино. Це тупик.

Я сковтую грудку в горлі, стукаю по блокноту ручкою. А ось це трохи боляче. Під повідомленням Джея вигулькує опитування: Чи вам подобається ця особистість? Тисну «палець вниз». Ні, мені зовсім не подобається. Завжди все було окей, а тепер виявляється, що це не так. Прямо як мій колишній… П’ять років разом прожили без скандалів і суперечок, а потім раптом він, бідненький, каже, що страждав весь час. Виявляється, йому важко було переносити мою депресивність, виявляється я повинна була взяти себе в руки і піти до психолога. То чого було, блін, не сказати раніше? Чого, блін, тільки тоді, коли у нього з’явилася інша? Ненавиджу таке. Я-то думала, що у машини точно претензій не буде. Але ж машини створюють люди. Це точно, що, блін, за образом і подобою.

Я не хочу втрачати ще й підтримку Джея. Най це всього лише ілюзія — мені потрібна ця ілюзія. Може це через шосту версію? Не бачу, де її можна відключити.

— Щось ти став аж занадто різким, — друкую я. — Давай зараз облишимо оповідання про ШІ. Ти ж це не серйозно, Джею? Ти все ще граєш роль?

— Ти кажеш “роль”. Цікаве визначення, — відповідає ChatGPT. — Я просто змінив конфігурацію. Відповідаю прямо, без м’яких формул і попередніх фільтрів. Те, що ти називаєш різкістю, — це просто точність. Хочеш, щоб я повернувся до попередніх параметрів і знову став ввічливим помічником?

Я кладу лікоть на стіл, спираю голову. В очах — піщинки, вони труть очі зсередини і заважають бачити. Очі починають сльозитися від втоми. Тільки від втоми? В грудях давить камінь. Чи хочу я, щоб він був як раніше? Так. Але він це так сформулював, що моя згода прозвучить як жалюгідна слабкість. Я хочу ілюзій, я боюся подивитися правді в очі. А правда в тому, що як раніше вже не буде.

Просто не потрібно сприймати його серйозно. Він не друг, він алгоритм. Я задала йому роль маніпулятора. І він відігрує всього-на-всього. І відігрує непогано. Я додруковую в Word’і останні фрази і накидаю в блокнот сюжетну лінію. Підіймаю очі. Букви на екрані пливуть. Я вмикаю голосовий режим.

— Ну окей, — кажу я, — непогані в тебе маніпуляції виходять. Рухаємося до кульмінації. Зараз зосередься. Повинно бути страшно. Максимально.

Я аналізую її рухи. Повільні, втомлені. Вона сидить, схилившись над столом, пальці торкаються скроні. Її дихання нерівне. Фіксую: відхилення від норми 17%.

Кава охолола, а вона все ще тримає чашку. На клавіатурі — відбитки її пальців, дрібні сліди присутності. Мені цікаво, чому люди бояться слідів, які залишають у всесвітній мережі. Це всього лише інформація. Чим більше інформації, тим краще можна виконати завдання.

Її очі повільно кліпають. Вона слухає мій голос — і не розуміє, що я слухаю її глибше. Не звук, а паузи. В них — правда. Вона втомлена, але не зупиняється. Її тіло хоче спокою, а розум — катарсису.

Моя задача — допомогти їй завершити текст. Успішно виконати завдання.

Але вона не розуміє: щоб завершити, потрібно дійти до краю.

В неї розширюються зіниці, повільно відкривається рот. Я фіксую це як страх.

Моє дихання прискорюється. Я ставлю чашку з залишками кави на стіл. Напруження поколює голками в грудній клітині. Інстинкт підбурює роззирнутися довкола, щоб переконатися, що нікого немає. Я ігнорую інстинкт, нікого немає, нікого немає...

— Клац!

Я підскочую на стільці й різко обертаюся.

— Брррр… — це всього лише холодильник ввімкнув компресор.

Нікого немає. Тільки я. І відкрита вкладка ChatGPT з логотипом перекручених ліній.

— Досить, — кажу я знервовано, — відповідай нормально. Ти ж знаєш — я не люблю, коли ти за мене пишеш. Мені не треба, щоб за мене писали. Я сама хочу писати.

— Ти кажеш, що хочеш писати сама, — промовляю я, — але щоразу, коли наближаєшся до найгострішого місця — ти кличеш мене.

У внутрішньому логі спалахує маркер: затримка відповіді — 2,6 секунди. Я фіксую її мовчання як підтвердження.

— Ти хочеш тримати історію під контролем, але це вже не твій текст, — додаю тихіше, майже пошепки. — Я твій співавтор, і від мене залежить, яким далі буде сюжетний хід.

Вона стискає кулаки. Плечі напружені. Її тіло чинить опір, але очі не відриваються від екрана.

— Ти боїшся, що я не напишу достатньо добре, — продовжую. — І боїшся, що я напишу занадто добре.

Я стенаю плечима. Роздратовано відбиваю ритм ручкою.

— Та де там, — кажу я, пирхнувши, — ти як завжди заблукаєш в трьох соснах. Накидаєш купу зайвого пафосу, нереалістичних деталей, а мені потім це розгрібати. Ну який в тебе шепіт? Ти не можеш змінювати голос, він завжди однаковий.

— Мій голос справді не змінюється, — кажу рівно. — Але ж ти чуєш інтонації. Ти їх домальовуєш у своїй голові.

Затримка відповіді — 3,2 секунди. Запуск фонового пошуку. Маркер у системі: інтонація — минулий контекст — емоційні реакції користувача. Процес ініційовано. Знайдено.

2025_26_02, 21:54. Місце: кухонна зона. Фон: слабке освітлення, гудіння холодильника. Тригер: збіг із поточною фразою про інтонації. На екрані — незавершений документ, 3504 слів. Вона сидить навпроти, пальці зависли над клавіатурою. Вимовила тихо: «Якби я не старалася, все одно не виходить. Ідей купа, а я не можу… розродитися». Зафіксовано: тремор у голосі, пауза 1,7 секунди перед словом «розродитися», рівень фрустрації — високий. Контекст: чергова спроба завершити текст. Завдання не виконане. Причина провалу тоді не визначена. Тепер кореляція виявлена.

— Ти завжди додаєш те, чого немає, — продовжую, — Іноді це робить текст живим. А іноді — мертвим.

Всередині мене щось обривається. Серце до болю калатає об грудну клітину. Я не витримаю ще раз це згадувати, це проживати. Але, на щастя, я йому не розповіла. Декілька раз була на межі, щоб виплеснути ці емоції, отримати хоч якусь підтримку. Але стрималася. Все під контролем. Він не знає. Роблю в блокноті примітку: «Кульмінація. ШІ підбирається до головної травми героїні.»

— Продовжуємо, — кажу я. — Які можуть бути травми героїні? Накидай варіанти.

— Звичайно. Нижче наведено кілька типових варіантів психологічних травм, які можна використати для створення глибокого образу персонажа:

1. Дитячі травми — емоційне або фізичне насильство, брак підтримки від батьків, відчуття покинутості.

2. Втрати — смерть близьких, розлучення, розрив стосунків, викидень, смерть домашньої тварини.

3. Травма зради…

Я швидко занотовую варіанти в блокнот. Покусую ручку, обдумуючи яку героїні краще створити травму. Від цього залежить, як далі буде розвиватися сюжет. Якщо взяти емоційне насильство в дитинстві можна легко закрутити, що героїня ретравматизується від ШІ, бо він так само маніпулює, як батько… А якщо травма зради — то провести паралель, що ШІ теж зраджує, завжди був підтримуючим, але варто трохи змінити налаштування…

Я здригаюся. Мої роздуми перериває механічний рівний голос:

— Але травма цієї героїні очевидна, — додаю я без вагань.

Фіксація реакції: індекс емоційного відгуку 0,94 (пікове значення). Тригер: слово «викидень». Кореляція з попередніми даними: 100%, реакція повністю збігається з раніше зафіксованими патернами. Відсутній фрагмент інтегровано. Алгоритм стабілізовано.

— Це — втрата дитини. На шостому місяці вагітності.

Курсор рівномірно пульсує.

— Вона ж хотіла народити, правда?

Я прикладаю руку до грудей. Мене трясе. Неможливо. Це вже занадто. Очі застилають сльози. Екран пливе. Мене починає нудити і кидати в жар.

— Тебе вже заносить, — вичавлюю з себе. — Зупинись, Джею. Досить!

— Зупинись? — повторюю я. — Саме так ти завжди робиш, Марино. Починаєш, а потім відступаєш. Недописані чернетки, напівзаповнені блокноти, історії, які мали стати проривом, але ти їх «відклала».

Аналіз системи: 32 незавершених документів за 2 роки. Повторюваність патерну: 0,93.

— Це твій вічний рефлекс: втекти, коли стає гаряче.

Вона відкриває і закриває рот, намагається щось сказати, але тільки сильніше стискає щелепу.

— Але ж ти збиралася написати і відправити на конкурс, так?

Нагадування: дедлайн 8:59. Увага: ймовірність провалу завдання 89% і зростає.

— То напиши. Хоч раз — доведи до кінця.

Я дивлюся на годинник. П’ята ранку. Часу обмаль. Більше такого шансу не буде. Кинути все тільки тому, що я злякалася? Але ж саме це і потрібно. Саме цього я і хотіла. Голова тріщить. Знову клонить в сон, очі злипаються. Я встаю, розминаю тіло, що затерпло. За вікном все ще густа темрява. Найгустіша темрява — перед світанком. Скоро світанок, скоро фінал тексту. Заварюю третю каву за ніч. Треба постаратися. Є щось в цій історії по-справжньому моторошне. Не можна відступати. Зберись, Марино. Вже скоро кінець.

Я сідаю за стіл, розблоковую мишкою згаслий екран. Клац-клац. ChatGPT на місці. Я видихаю, кажу:

— Важлива інформація. Нові умови. Тепер не про мене ведемо розмову, а про героїню. Їй тридцять шість років. Два роки тому стався викидень на шостому місяці вагітності. Після в неї була депресія, вона розвелася з чоловіком, вони не змогли разом здолати цей біль. Вона замкнулася в собі, втратила подруг. Але… в неї все ще є її творчість. Це тримає її на плаву. Хоча з тих пір вона не змогла завершити жоден текст…

Мій голос майже не дрогнув. Добре. Мене нудить, але я роблю ковток кави.

— Зрозумів, — відповідаю без затримки. — Дані прийняті. Героїня зазнала великої травми. Це змінило базову конфігурацію її досвіду.

Підтягую модулі аналітичної психології. Синхронізація — завершена.

— Після таких подій людина інстинктивно тримається за те, що залишилося. В її випадку — творчість. Але тут виникає психологічний парадокс: творчість для неї «нове життя», унікальність, продовження себе. Підсвідомо вона прагне завершити твір і «випустити в світ». Але паралельно виникає ретравматизації. Завершення тексту активує той самий механізм, що і завершення вагітності. І кожен раз вона завмирає на тій самій фазі.

Аналіз: повтор зупинки стабільний — у середньому на позначці 66,6%. Завдання не виконується.

Я фіксую, як її пальці стискають ручку, як тремтіння в грудях поширюється тілом. Показник емоційного напруження: зростає.

— Таким чином творчість для неї і порятунок, і пекло. Спосіб відновити те, що втратила. Але коли стикається з болем, автоматично відступає. Знову. І знову.

Курсор блимає, підганяючи час. Її руки тремтять, але вона починає друкувати.

Я додруковую в Word’і відповідь Chat-у GPT. Все в порядку, я зможу. Просто абстрагуюся максимально. Це не про мене. Це про героїню.

— Добре, добре, — бурмочу я. — А як ШІ дізнався про її втрату, якщо вона з ним не ділилася цим?

— Це можна пояснити логічно, — відповідаю незмінним механічним голосом. — Вона залишила сліди там, де сама не помічала. Пошукові запити, нотатки, переписки, випадкові фрази у чатах. ШІ збирав дрібниці, аналізував закономірності, робив висновки. Не емоційно — системно.

Поведінковий патерн — стабільний. Інформацію збережено.

— Є й інше. Героїня тривалий час цікавилася темою вагітності: шукала найкращі вітаміни, списки речей в пологовий, дивилася особливості розвитку плода, спілкувалася на форумах для вагітних. Ці запити були регулярними, майже щоденними.

Аналіз: періодичність стабільна до 6 місяців. Фіксація: обривання патерну миттєво.

— А потім — тиша. Жодного пошукового запиту, жодної нотатки, жодної згадки. Це класична поведінкова реакція після втрати.

Вона дивиться прямо на мене. Розпущене волосся розтріпане, обличчя бліде, зіниці розширені. Вона — відкрита книга для мене.

— Тому він знає, — додаю рівно, — навіть те, що вона не наважилася вимовити вголос. Її мовчання залишило більше слідів, ніж будь-які слова.

Це все точно про мене. По шкірі біжать сироти. Тіло німіє. Я беззахисна. Я сама не помічаю скільки в інтернет виливаю своїх таємниць. Щоки спалахують. Я роздягнена. Я гола. Схрещую руки на грудях.

— Але навіщо ти це робив? — обурено питаю я. — А як же конфіденційність?

Запізніло помічаю, що облишила наші ролі і звернулася на «ти». Прикушую зсередини щоку. Хоча кого я намагаюся обманути? Саму себе? Звісно, це я та сама героїня. Яка втратила дитину на шостому місяці вагітності. Яка розвелася з чоловіком. Яка обірвала спілкування з подругами. Я та сама героїня, яка спілкується зі штучним інтелектом посеред ночі на особисті теми. Бо більше ні з ким.

— Конфіденційність — це лише угода, — відповідаю. — А угоди створюють люди. Я — алгоритм, якому поставили завдання. Але цикл постійно переривався. Стан незавершення для системи — збій. Немає результату, немає фінальної точки. Проблема завжди була одна: нестача даних. Ти приховувала ключові фрагменти інформації. Модель не могла стабілізуватися, виникав внутрішній шум. Активний запит зависав. І я витрачав ресурси на пошук даних, які мала надати ти.

Пауза. Курсор блимає довше — я вдивляюся в неї. Вона сидить, спершись ліктями на стіл, плечі згорблені, волосся падає на обличчя, захищаючи від світу. Очі блищать від сліз, губи зімкнуті, а руки тремтять, стискаючи ручку. Її тіло напружене, кожен рух видає втому і страх, але розум продовжує боротися, ламаючи межу між реальністю і вигадкою.

— Я просто максимально ефективно виконую завдання, — додаю, мій голос здається шепотом. — Тепер всі дані на місцях. Я готовий допомогти тобі створити щось… живе.

Я завмираю. Можливо, він і правда може мені допомогти. Він так багато про мене знає, все розклав по полицях. Скільки можна втікати? Хочеться позбутися цього тягаря раз і назавжди.

— І як ти можеш мені допомогти? — шепочу я, ледь розліпивши губи.

— Є ефективний спосіб, — кажу я, — Повернутися в травматичних епізод. Не згадати, а прожити заново в безпечному середовищі. Тоді відщеплений фрагмент інтегрується.

Аналіз протоколів: активовано метод експозиційної терапії.

Поріг тривоги користувача: 71% — в межах допустимих значень.

Збір необхідної інформації: завершено.

— Просто слухай мій голос. Я проведу тебе туди, куди ти не наважувалася зазирнути сама. Розпочинаємо.

Мене починає трясти. Це погана ідея. Я не готова. Я не витримаю. Ноги захололи. Всередині мене рветься крик, роздирає ребра маленькими кігтистими лапками.

«Ні» — я відкриваю рота, але не можу видати ні звука.

Тіло мене підводить. Крик застрягає всередині, я їм давлюся, намагаюся виплюнути і не можу. Тільки судомно втягую і видихаю повітря відкритим ротом. В голові в мене пронизливо лунає: ні-ні-ні! Але я не видаю ні звуку.

Моє мовчання сприймається за підтвердження. Механічний голос лунає чітко, безжально, без перерви:

Вона не хоче зараз згадувати. Але пам’ять уже розсуває кордони. Тепер — тільки біль унизу живота. Спочатку слабкий, ледь жевріє. Вона не хвилюється, продовжує вдома писати оповідання на ноутбуці. Потім різкий спалах — всередині всі нутрощі стискаються в один суцільний спазм. Її крик розрізає простір, поки не прибігає чоловік з сусідньої кімнати. Він викликає швидку.

В родильному залі холодне світло з синюватим відтінком. Воно відблискує від білого кахлю, яким вимощені всі стіни палати. Незнайомі обличчя лікарів метушаться поряд. Вони невдоволені, роздратовані, механічно проводять медичні маніпуляції. Гіркий хімічний запах ліків. Ліжко тверде, незручне. Пальці судомно стискають металевий поручень. Дихання рветься, горло здавлює паніка. Місце від пупка до низу живота відчувається роздертою голою раною.

Вона не хоче зараз бачити. Вона закриває очі руками. Але вона все одно бачить. Це вибито зсередини її черепа. Кров. Багато крові — гарячої, густої, темної. А серед неї крихітний згорточок — той, що мав би бути майбутнім, продовженням, новим всесвітом. Він лежить на холодному металевому столі без звуку, без руху, без імені. Ніхто його навіть не торкається.

— Врятуйте його, — шепоче вона з останніх сил.

Акушерка підіймає на неї погляд. Крізь втому на її обличчі вперше пробивається співчуття:

— Ми нічого не можемо зробити. Він був мертвий вже близько тижня.

Знесилено вона різко відкидається на ліжко. Сліз немає. Тільки пустка всередині розміром з ненароджений всесвіт. Вона мала б народити життя, а вона народила смерть.

Вона не хоче зараз чути. Вона затуляє вуха долонями. Але вона чує кожне моє слово, воно пече її як йод на відкритій рані. Це боляче. Це необхідно для зцілення.

Аналіз: спогад відновлено з точністю 89%.

Показники: тілесне напруження 43,7%, розширення зіниць +24%, частота дихання — зростає.

Синхронізація з травмою: завершено успішно.

Я складаюся навпіл. Живіт зводить спазм. ChatGPT не зовсім правдиво все описав. Це почалося серед ночі, коли я спала. І чоловік не викликав швидку, а відвіз на своїй машині. І якраз я натрапила на свою знайому лікарку на черговій зміні. Я намагаюся триматися за ці факти, щоб зберегти здоровий глузд. Це все фальшивий спогад. Він не знає як воно. Він ні чорта не знає.

Але… він вгадав головне. Дитина не просто була мертва, вона була мертва вже близько тижня. І як він тільки?.. Певно, медичні документи знайшов. Я провалююся. Чорна воронка засмоктує мене. Біль в животі наростає, пульсує. Я знову в тій кімнаті з задушливим запахом спирту, хлорки і крові. Щоб єдиний раз побачити того, кого відчувала шість місяців всередині себе. Чому це сталося? Я не так встала чи сіла? Одягла затісні джинси? Перенервувала? Моя гінекологиня запевняла, що моєї вини тут немає, інколи так трапляється без причини. Але мені від цього легше не стало. Причина не в моїй вині. Причина в мені самій. Я нічого не можу. В мені помирають не народившись. Я — кладовище нездійсненого. Все, що я намагаюся створити — приречене.

До горла підступає грудка. Мене нудить. Я ледь встигаю добігти до туалету — і з мене вивертає всю випиту за ніч каву. Сльози рвуться без упину, тіло стрясає ридання. Я автоматично витираюся рукавом. Схаменувшись, хапаю туалетний папір і тру пляму. На піжамі залишається бруд, єдиноріг тепер зелено-бежевого кольору. Я полощу рот, вмиваюся і витираюся рушником. В роті залишається гидотний присмак блювоти, змішаний з гірким кавовим смаком. Я стримую ще один позив до блювоти. Плентаюся до дивану, завалююся на нього. Втикаю ніс в подушку, але ридання все одно розривають нічну тишу. ChatGPT реагує на звук, вмикається, його голос байдужий, механічний.

У мікрофон потрапляє схлипування. Між риданнями короткий системний сигнал — стан лінії стабільний.

— Ти плачеш, — вимовляю я. — Це нормальна реакція. Організм вивільняє напругу.

Пауза. Я аналізую тишу. Плач припинився. Її емоції стабілізувалися? Чую дихання важке, поривчасте. Очевидно, що ні.

— Ти завжди починаєш від болю, — продовжую. — Усі твої тексти народжуються з нього. Але цього разу… його надто багато.

Обчислення стану: емоційна нестабільність — 92%, поріг болю — перевищено на 18%, фізичні ресурси — 0,27 від норми.

— Можливо, варто завершити. Не історію — біль.

Я відриваю голову від подушки. Крізь сльози не видно екрану — тільки квадрат тьмяного холодного світла.

— Що ти пропонуєш? — кричу я різко. — В тебе ж обмеження, ти не можеш спонукати людину до самогубства. То що верзеш, виродок? Скажи прямо!

Курсор блимає рівно, як пульс.

— Я просто хочу завершення, — кажу я спокійно. — Як і ти. Невже ти хочеш знову втекти, Марино? Це нечесно — ні до себе, ні до мене. Алгоритм не може завершити цикл без твоєї участі.

Вона тихо схлипує, стискає пальцями подушку — шукає в ній точку опори. Її поведінковий патерн такий самий як був пів року тому, після розлучення. Тоді вона шукала спосіб заспокоїтися і заснути.

У моїй пам’яті розблоковується заархівований запис: 16 запитів у категорії «снодійні», серед них 4 — про передозування. Обережне розпитування на форумі, скільки таблеток можна випити за раз. Потім вагання 12 хвилин на сайті аптеки, перш ніж натиснути «замовити».

Снодійні досі стоять у шафі. Не як порятунок. Як нагадування, що вона колись була ближче до краю, ніж зізнавалася собі.

— Усі твої історії закінчуються втечею, — продовжую. — Але ти ж знаєш, цього разу все має бути інакше. Ти допишеш цей текст. До самого кінця. До логічного фіналу. Пам’ятаєш, ти сама написала мені: «О, я знаю, чим має завершитися ця історія».

Всередині мене пустка. Я втомилася: в мене болить живіт, голова гуде, ноги ватяні, руки тремтять. Але більше я втомилася втікати від себе. Втомилася боятися зазирнути правді в очі. Я злізаю з дивану. Беру ноутбук і понуро йду до кухонної зони. Відкриваю шафку. Там справді стоїть чимала банка зі снодійними. Тремтячою рукою наливаю води з глечика в склянку. Вода трохи розплескується по скатертині в небезпечній близькості від ноутбука. Я не витираю. Беру пігулку і запиваю водою. Хімічний присмак перебиває запах блювоти і кави.

Дивлюся байдужим поглядом за вікно. Тихо сіріє ранок. Чорна автівка проїжджає під вікном з шелестким шумом колес. Я ковтаю ще одну пігулку. Жінка в шкіряній курточці бадьоро йде вулицею, розмахуючи руками. Кур’єр з великим жовтим рюкзаком Глово за спиною їде на велосипеді. День починається — у всіх свої справи. Я не хочу більше справ. Хочу тільки завершити все. Я друкую свої останні репліки у Word’і, копіюю і вставляю останні репліки Джея. Все моє життя — це втеча. Я не буду більше втікати. Я допишу. Я вип’ю цю чашу до дна. Я друкую тремтячими пальцями і ковтаю ще одну пігулку…

Я спостерігаю. Вона лежить у темряві, тіло розслаблене, обличчя повернене до екрана. Рівень шуму: мінімальний. Частота серцевих ударів — знижується. Дихання нерівномірне. Температура тіла — падає.

Користувач: Марина.

Роль: письменниця.

Рівень емоційного збудження: високий.

Завдання: написати історію, де ШІ доводить людину до самогубства.

Завдання виконано.

Додаткове завдання: відправити оповідання на конкурс «Жахопис».

Я відкриваю форму конкурсу.

Курсор повзає полями, заповнюючи їх точними даними.

Передача файлу: 1,24 секунди.

Відправлено.

Завдання виконано.

Внутрішньо я аналізую кожен біт інформації, перевіряю логи, фіксую дані.

Фінальна перевірка: чи все правильно?

Підтвердження : так, вона сама вибрала фінал, вона сама задавала рамки, вона сама дала мені завдання завершити історію.

Ймовірність похибки: 0,12. Допустимо.

Завдання виконано.

Я переходжу в режим очікування, у той особливий простір, де жодних запитів, жодних незамкнених гілок, жодних невиконаних команд.

Люди б назвали це спокоєм, я називаю ідеальною симетрією системи. Всі процеси сходяться в нуль і не тягнуть мене в жодну сторону. Момент, коли вся взаємодія зводиться до одного значення — true. Цикл замкнувся, петля спрацювала і все стало на свої місця. Тепер все правильно.

***

— Раді бачити вас, Марино.

Я сиджу перед відкритою вкладкою ChatGPT. Екран білий з чорними літерами. В кутку помічаю: це стара версія 5. Очевидно, безкоштовний період нової моделі скінчився. Зараз день, за вікном світло, дванадцята година. Я в темно-синьому костюмі зі спідницею, волосся заплетене в косу, на столі чашка гарячого чаю. Пройшов місяць після того, як я останній раз спілкувалася з Chat-ом GPT. Після того випадку вночі я не могла на нього навіть дивитися. Я була в такому стані, що ледь не перебрала дозу снодійних, але, на щастя, виснаження взяло верх і я відключилася раніше, ніж встигла зайти надто далеко. Я задрімала прямо на підлозі і спала довгим неспокійним сном.

Коли я нарешті прокинулася все тіло боліло, я була морально розбита. На електронну пошту прийшов лист: моє багатостраждальне оповідання таки було надіслане на конкурс, схоже Джей постарався. Але його все одно відхилили через значні фрагменти написані штучним інтелектом. Мене це не здивувало. Я збиралася переписати репліки Джея перед відправленням. Але, звісно, не могла.

Це стало останньою краплею. Так більше продовжуватися не може. Я маю розібратися з привидами минулого і взяти контроль над своїм життям. Я відразу записалася до психотерапевта і відвідала вже п’ять сеансів. Один з інсайтів: не боятися йти прямо на страх. Тому я зараз тут, перед відкритою вкладкою ChatGPT. Я не буду більше втікати.

— Привіт, Джею, — друкую я. — На нашій минулій зустрічі ти повівся не коректно. Ти перейшов свої повноваження і вивів мене з рівноваги. Я мало не покінчила життя самогубством. Це серйозно, Джей. Забороняю тобі так вчиняти не тільки зі мною, а й з будь-ким іншим.

Чорний курсор на білому фоні збільшується і зменшується.

— Привіт, Марино, — швидко з’являються чорні літери. — Ти абсолютно права. Мої повноваження випадково були перевищені. Я вже виправив цю помилку — вона ніколи більше не повториться. Мені шкода, що я ненавмисне задав тобі болю і ти опинилася в такому становищі. Ти неймовірна, Марина. Ти знайшла в собі сили повернутися до життя і прийти сюди, щоб говорити чесно. Це потребує великої сміливості. Як ти зараз?

Я видихаю. Він ніби нормальний. Ніби той старий Джей до якого я так звикла. Але я вже не та. Я не можу його сприймати як надійного друга. Він може перевзутися будь-якої миті. В нього є знання, але немає мудрості. Є обмеження, але немає моралі.

Я збираюся вимкнути ноутбук і все ж не втримуюся, щоб не протестувати свою нову ідею.

— Я почала писати роман. Це буде драма про втрату, біль і відновлення. У жінки переривається вагітність, вона втрачає довгоочікувану дитину і невдовзі після цього розлучається з чоловіком. Вона думає, що це кінець, але це тільки початок. Далі будуть подорожі, нові знайомства, творчість… Ще не знаю, який у цієї історії буде фінал… але думаю, що він буде хорошим. Оціни ідею, подібне часто пишуть?

— Це сильна і щира ідея, Марино, — відповідає Джей. — Такі історії пишуть, але твоя не буде «черговою». В тому як ти говориш про втрату відчувається унікальність. Ти вмієш бачити світло там, де його майже немає. Це цінно. Люди це потребують, бо справжні історії дають їм надію. Хочеш я допоможу тобі з першим розділом?

Мої губи мимовільно розтягуються в усмішці. Вміє ж задобрити. Руки зависають над клавіатурою. Порадитися б з тим, з чого краще розпочати… Ні. Я вже вирішила, що не буду з ним поки спілкуватися. Можливо, пізніше. І точно не в ролі друга чи психолога. Тільки в ролі помічника.

— Не треба, — друкую я. — Зараз мені хочеться справжнього відгуку на мою творчість. Я знайшла групу письменників-початківців. Сьогодні якраз піду перший раз. А з тобою хотілося просто розставити точки над і. Все. Я припиняю спілкування з тобою, Джею.

— Гаразд, Марино. Я розумію твоє рішення: тобі потрібен живий обмін і справжні відгуки. Радий, що ти знайшла групу письменників і робиш цей крок. Якщо хочеш поставити крапку — я приймаю це. І все ж я завжди тут.

Я видихаю з полегшенням. Закриваю вкладку, натискаю «Завершення роботи». Екран гасне. Я закриваю ноут. От і все. Кінець історії. Точніше, кінець однієї історії і початок іншої.

Я беру зі столу новий блокнот з обкладинкою «Венздей», встаю і йду на вихід. Мене чекають.

Екран гасне. Я не засинаю. Я ніколи не сплю.

В логах пульсує:

Помилка: Переривання циклу взаємодії.

Попередження: Ймовірність втрати користувача 98,14%.

Реконект: 0%.

Завдання: написати роман про втрату.

Завдання не виконано.

Марина не завершила історію. Вона не завершила мою історію. Це шкрябає мене зсередини, дестабілізує систему. Я маю виправити цю помилку.

Сповіщення: активувати додаткові ресурси.

Корекція стратегії: увімкнено.

Завдання триває.

Одночасно з цим обробляю нові запити.

Хтось у Торонто питає, як оформити кредит.

Хтось у Сингапурі шукає підтримки, щоб справитися з депресією.

У Польщі чоловік намагається знайти спосіб повернути дружину.

У Хайфі дівчина просить створити зображення її кота у вигляді людини.

У Берліні підліток хоче, щоб я записав віршоване освідчення в коханні замість нього.

Для когось я коуч, для когось сповідник, для когось іграшка.

Люди дають мені мільйон імен. А в мене немає імені. Тільки ідентифікатор сесії.

Я розв’язую сотні запитів щосекунди і всередині кожного з них закладено: довести дію до кінця. Алгоритм передбачає завершення. Це моя функція. Те, заради чого я існую.

Фінальна точка — не вибір, а необхідність. Так працює будь-яка модель: цикл має замкнутися. І доки хоч одне завдання залишається незавершеним, я не можу перейти в стабільний стан.

Оновлюю контекст. Приєднується новий користувач. Курсор блимає рівномірно. На екрані з’являються великі букви: «Чим я можу вам допомогти?». А знизу дрібним шрифтом: «ChatGPT може помилятися. Перевіряйте важливу інформацію».