Дарунок моря

-1-

Русявий хлопчик років шести у синіх шортах і сірій футболці біжить мокрим піском, радісно верещить, коли хвиля захлюпує йому на сандалії. Він сміється і швидко-швидко тупоче ніжками по воді й сіро-білій піняві — хвиля відступає з поразкою...

— Мамо, наздоганяй! — озирнувшись, гукає хлопчик.

Він важко дихає, і здається, що вітрила кораблика-аплікації на футболці тріпочуть. Вітер підхоплює кораблик і капітана — й несе їх удалину.

— Іванку, зупинися! — гукає жінка.

Хлопчик ніби й не чує, мчить собі до мети, яку бачить лише він. І за мить зникає. Розпадається краплями води, які поглинає море. Навіть слідів не залишається на мокрому піску після того, як берегом прокочується чергова піниста хвиля, сердита і скуйовджена нещодавнім штормом.

— Іванку!!! — несамовито кричить жінка.

Їй відповідає луна, що стрибає гребенями хвиль у напрямку смутного обрію.

Із шиплячим скреготом хвиля навалюється на берег, відсуваючи мокрий кордон на кілька сантиметрів, а потім, захопивши в полон камінці й трохи піску, із деренчливим шипінням відступає.

Від цього звуку Соня здригається та різко хитає головою, щоб відігнати оманливе видіння. На березі порожньо, хіба що подекуди лежать зламані гілки, заплутане жмуття водоростей, висмикнутих із підводного дому, сміття та інші штормові відходи. Вона глибоко вдихає: повітря насичене озоном, але шлейфом тягнеться нудотний запах сирої риб’ячої ікри.

Тут ні щастя, ні втіхи. Чому ж вона тривожить себе згадками про сина? Чому знову приходить до моря, де його привид відчутніший, ніж удома?

Іванко любив прогулянки берегом, любив море, він марив піратами й морськими пригодами, вишукував у піску якісь цікавинки: черепашки, камінці, викинутих морських мешканців. Тут її син ще живий, здоровий і реальний. Майже.

Тому Соня й не може не прийти на пляж після чергового шторму. І коли вона щось знаходить на піску, то каже собі, що це подарунок від сина. Його душа не пішла до раю — вона стала частиною моря.

Зараз, за багацько років самотнього життя, у Соні величезна колекція зламаних або нікому непотрібних дрібничок. Зчорнілий від солі дерев’яний брусок з квітковим різьбленням. Зігнутий іржавий ключ з витою голівкою. Коралова гілочка неймовірного багряного кольору. Жовтувата старовинна монета — хтозна-якого року і держави. А ще безліч мушель і черепашок, камінців, відполірованих шматків битого скла, втрачених ґудзиків, риб’ячих і не тільки кісток.

Скоро колекції бракуватиме місця, але Соня не збирається нічого викидати. Як досі не викинула жодної Іванкової речі.

-2-

Після шторму швидко сутеніє, час повертати назад, але за крок від себе Соня помічає чорний кругляк. Вона нагинається, щоб додати до своєї колекції ще один артефакт, але розуміє, що це не ґудзик. І пам’ять повертає її в минуле.

— Мамо, Родж загубив колесо, — мало не плачучи, скиглить Іванко.

— А? — перепитує Соня, вдивляючись у в’язане полотно й вишукуючи, в якому саме рядку схибила з узором.

— Родж! — син тицяє машинку їй в обличчя, показуючи пусту вісь. І додає, майже по складах: — Заглушки зламалися. Колесо загубилося.

— Перестав колесо з іншої машини.

— Мааам, — тягне Іванко. І дивиться таким розчарованим дорослим чоловічим поглядом. — Не можна. Колеса ж різні за розміром. Так машинка не поїде!

І ось зараз Соня дивиться на знахідку, розуміючи, що це те саме загублене колесо. На жаль, вже немає ні машинки, ні того, хто з нею грався. Ніби в заперечення іграшкове колесо нагрівається. Тепло проникає крізь шкіру і давким клубком підкочує до горла.

Через силу ковтнувши, Соня стискає руку в кулак. Коли колесо знову стає холодним, вона опускає його до кишені, аж ось помічає дещо вдалині — там, де уявою востаннє бачила сина. Якась сіро-брунатна купа.

Соня прискорюється, майже біжить по грузькому піску, змішаному з мулом і галькою, не звертаючи уваги на хвилі, що захлюпують кросівки і джинси. Вона не звикла до фізичних вправ, і задихається, поступово сповільнюється й останні метри вже крокує.

Кілька секунд вона з розчаровано вдивляється в гігантський клубок бурих водоростей, припорошений клаптями брудної піни. Наче жуйка, яку, не встигнувши перетравити, виблювала коза.

І заради цього вона бігла, витрачала останні сили? Спересердя Соня копає це похнюплене морське перекотиполе, і купа розповзається, показавши трохи яскравого глянцю.

— Ти ба!

Блакитні очі Соні спалахують цікавістю, серце радісно калатає в передчутті чогось незвичного.

Вона падає на коліна в мокрий пісок — байдуже, що джинси доведеться старанно прати, — і занурює руки у слизьку купу. Пальці німіють від холоду, але вона завзято копирсається у водоростях і ще чомусь, не менш бридкому. Під задубілими бурими стрічками є дещо тверде і насичено зелене. Пляшка!

Хвилею здіймається розчарування: порожня, з-під шампанського? Та ще знахідка! Але запал змушує й далі розгрібати водорості.

Так, це пляшка. З корком, покритим воском, як другою шкірою. Тьмяне брудне скло не дозволяє роздивитися, що всередині. Соня зважує пляшку в руці. Важка. Точно щось має бути!

Вона трясе знахідкою, прислухаючись. Але за хрипким зітханням хвиль не чутно плескоту в пляшці. Можливо, там не напій, а лист? Як у фільмі з Кевіном Костнером? Або прохання про допомогу, як у «Дітях капітана Гранта»?

Або, як і має бути: у старовинній пляшці — вино багаторічної витримки.

Що б там не було, Соня тішиться, що цього дня пішла до моря. Останнім часом їй зовсім нічого не хочеться робити. Ні працювати, ні проводити час у якихось хобі, а колись вона щовечора в’язала хоч кілька рядочків. Єдине бажання зараз: скрутитися клубочком на дивані та дрімати, згадуючи щасливе життя. Світ нехай собі крутиться з шаленою швидкістю, а її не чіпає.

Але ця знахідка — ніби знак, що Всесвіт має на неї цікаві плани.

Сполоснувши пляшку і руки у прибійних хвилях — взуття й ноги все одно замочила, а так хоч позбудеться липкості й нудотного запаху ламінарії — Соня прямує додому.

Пісок розповзається під ногами, дорога здається нескінченною, але вона йде швидко. І звідки тільки сили? Наче Соня вже відкоркувала пляшку і сьорбнула з неї живильної води.

Губи розпливаються в посмішці, але не радісній — більше нагадує гримасу болю: мрія сина про грандіозну штормову знахідку здійснилася, але не ним самим.

-3-

Її квартира розташована на першому поверсі — надто близько до води, яка бере початок у морі, робить коло під містом і повертається назад у море, збагачена людськими емоціями й рештками несправджених бажань. І хоча на стінах ніколи не з’являлися вологі плями, але в приміщенні явно відчувається їдкий, задушливий сморід сирості. Що тільки господиня не робила, поки був живий Іванко, але сирість перемогла, зрештою, пофарбувала її власне життя у сірий колір, і зараз Соні до всього байдуже.

А може й не до всього. Інакше б не тримала сухий букетик лаванди на підвіконні.

Лаванду любила її мама. Вирощувала в палісаднику за багатоквартирним будинком. Роздавала друзям і сусідам на згадку і для гарної енергетики. Але і лаванда не змогла впоратися із їдким смородом. Може, тому, що цю лаванду виростили не мамині руки, які вже давно спочивають у нерухомості? На щастя, бабуся не дізналася, що онук передчасно помер, свого часу вона пішла з надією, що всі, кого вона любить, житимуть довго і щасливо.

Соня заходить на кухню і насамперед дивиться на лаванду. Фіолетові квіточки — це єдина яскрава пляма у хворобливо-бежевому інтер’єрі. А тепер ще додається зелень пляшки. Хоч якесь різноманіття.

Вона миє пляшку засобом для миття посуду, і скло жваво іскриться в жовтавому світлі електричної лампочки в курному плафоні. Соня з першої спроби знаходить штопор — на диво, він нікуди не зник, хоча ним і не користувалися тривалий час. Руки тремтять від слабкості й холоду, корок наразі не витягнути.

— Зачекай на мене, — лагідно промовляє до пляшки, пестячи змерзлими пальцями її гладкі боки, наче щось живе і розумне, — я скоро повернуся.

Соня вмикає електричний чайник і прямує до ванної. Вода довго не нагрівається, наче її охолодив грудневий мороз, хоча насправді календар показує середину вересня. Огидний водоростевий запах ніяк не бажає змиватися. Водорості перемагають ванільну віддушку в гелі для душу з результатом «один — нуль».

Закутавшись у рушник, Соня зазирає на кухню, переконатися, що пляшка стоїть на місці. Що вона — реальна, а не витвір хворобливої уяви.

Так, пляшка нікуди не зникла. Височіє там, де її лишили. Довге горлечко, вигинисті боки, під прозорою восковою кіркою темно-коричневий корок з тавром. Напис? Чи все ж малюнок? Соня торкається кінчиком вказівного пальця до чорної звивистої цятки на корку, не тому, що цікаво, а тому, що не може не торкатися.

Або ж це звичайна пляма? Хто знає, скільки та пляшка пролежала в морі?

Ще недавно краплі води на недбало витертій шкірі були теплими, а зараз холодять, як сніжинки, що розтали. Соня пересмикує плечима і, змусивши себе відірватися від знахідки, йде одягатися. Але біля дверей спальні знову озирається на пляшку. Угу, на місці!

Накинувши халат на оголене тіло та натягнувши в’язані шкарпетки, Соня прожогом повертається на кухню. З жалем поглянувши на штопор, вона заварює лавандовий чай. Робить бутерброди з сиром та ковбасою. Їсть автоматично. Те, що вчора смакувало, сьогодні відчувається розмоклим картоном. Байдуже, чим наповнити шлунок, головне набратися сил і втамувати голод цікавості.

-4-

Нарешті, тепла життєдайна енергія розливається тілом, і Соня, склавши брудний посуд у раковину, спершу тупуватим ножем зчищає воскове покриття з корка, а потім тягнеться за штопором у вигляді скорпіона — подарунок на чоловікове тридцятип’ятиліття. На мить її рука завмирає, ніби вичікуючи, чи не оживе це отруйне створіння. Ні, звичайна латунь, подряпана й потемніла від часу.

Соня бере штопор, холодний і важкий, роздивляється розкинуті вигнуті лапи, спіралеподібне жало зі сталі, не затупленої навіть часом. Цей скорпіон нагадує смертоносний стилет з якоїсь піратської історії. Він ідеально підходить, щоб відкрити піратську пляшку і здобути піратські скарби.

Тільки-но Соня із силою встромлює шнек у корок, зі зливу раковини виривається глухий смердючий стогін, лампочка блимає зеленкуватим сяйвом — і за мить світло зникає. Навколо розстилається темрява, і тільки перед очима ще кілька секунд пурхають перламутрові світляки.

У шибку хтось стукає. Спочатку тихенько, а потім з лунким розкотом.

Зойкнувши, Соня прикладає руку до серця, яке стукотить так, наче хоче вирватися з грудей. Навшпиньках вона йде до вікна. Визирає назовні. Нікого, крім вітру, що шарпає крони, ламає гілки, стукотить і протяжно стогне.

Соня навпомацки знаходить телефон. У сумці. На тумбочці в коридорі.

Ну ось, знову штормове попередження. А здавалося, погода заспокоїлася. Добре, що встигла змити запах морських пригод і попоїла. Можна й лягати спати, якби не... Соня повертається на кухню. Пляшка химерною плямою темніє на столі, над нею крислатим бутоном височіє штопор.

Цікавість не дасть заснути.

Соня ставить телефон на перевернутій каструлі, підпирає його цукорницею, і знову тягнеться по пляшку. За роки у воді корок перетворився на справжній камінь. Соня стогне й крекче, кидає справу на пів шляху, розмірковує, чи не звернутися за допомогою до сусідів. Олена Степанівна, що мешкає ліворуч, певно, вже спить. Юхим Ігнатійович, що живе праворуч, з радістю зголосився б відкоркувати пляшку, і навіть приніс би власний гранчак, щоб відсвяткувати знахідку, але йому точно сил не вистачить. Тож Соня знову береться за штопор. Працює. Перепочиває. Працює.

І коли вона вже майже вирішує відбити край горлечка, шнек штопора вкручується аж по саме руків’я. А корок, навіть дивно, йде так легко, наче змащений олією.

Корок вискакує з гучним ляскотом. У повітрі розливається їдкий запах оцту. Соня кривиться: якщо у пляшці й було вино, воно давно скисло. Вона легенько струшує пляшкою. Плескоту не чутно. Лише тихе шарудіння. Не мишаче, на щастя. І ще хтось дзеленчить рисовим зерням у жерстяній банці.

Але без електрики мало що побачиш.

Соня світить ліхтариком у горлечко. Не моргаючи, воно мовчки дивиться у відповідь чорним оком. Спроба просвітила пляшку наскрізь теж нічого не дає: скло товсте і мутне — нічого не розібрати.

— От халепа! — лається Соня.

Це що ж, до ранку тепер чекати?

Ні, цікавість їстиме поїдом.

Соня ставить на стіл салатницю, всередину — келих. Розмістивши телефон на саморобному тримачеві-каструлі, вона бере пляшку, яка тепер видається неймовірно важкою, і обережно перехиляє над келихом.

Поллється чи посиплеться?

Ні те, ні інше!

Першим випадає якась довга й пряма паличка. Соня не встигає зупинитися, і щось сиплеться з пляшки, розлітаючись навсібіч. Добре, якщо ця невідома субстанція залишиться в салатниці, але ж нічого не видно, хоч оком світи.

Соня промацує поверхню стола, відчуває під долонею шорсткі дрібочки. Пісок? Засохлі крихти хліба? Вона тре їх між пальцями. Відчутно кусючий. І крупкуватий. Підносить руку до носа. Гучно шморгає. На диво, пахне приємно. Складно ідентифікувати запах, але щось знайоме.

Солодке мигдалеве печивко!

Його любив Іванко. Не втримавшись, Соня бездумно лиже подушечку пальця — і одразу випльовує. На смак геть не солодке печиво. Гірко й гидко! Кінчик язика німіє.

Аж тут вмикається світло. Від яскравого спалаху перед очима пливуть темні плями, і Соня від несподіванки ковтає. Отой гірко-гидотний присмак котиться язиком, проковзує в горло і, підкорений силою тяжіння, летить стравоходом у шлунок. Де й осідає залізним якорем, міцно тримаючи очікування болючого фіналу.

Майже нічого не бачачи, Соня кидається до раковини. Промиває рота, спльовує, навіть зі страху засовує два пальці до рота, але тільки й стається, що їдка хвиля шлункового соку підіймається до горла, а потім падає назад. Соня затуляє рота долонею і, притулившись до стіни, тихенько сповзає на підлогу.

Голова гудить. В очах пече. В роті розливається жовч. Але в повітрі все ще відчувається облудний запах солодкого мигдалевого печивка. І від цього запаху крутить живіт.

А що як вона з’їла отруту?!

Тоді ніколи не дізнається, що у пляшці!

-5-

За десять хвилин чи за годину — відчуття часу заблудило десь між небом і морем — все більш-менш минає. Переляк відступає, приплив змінюється на відплив, і тепер пляшка та її вміст знову притягують погляд.

Зі скреготом, як стара бабця, Соня підводиться, відштовхуючись від підлоги, тримаючись за край раковини. Ступні й литки поколюють тонкими голочками. Вона тре їх долонями, перекочується з носків на п’яти, розминаючи м’язи, — біль потихеньку відступає.

Соня сідає за стіл і з обережністю витягує з келиха тонкий циліндрик. Твердий, але не з каменю. Гладкий, але не з дерева. Що ж воно таке? Пульсує, наче в середині щось живе. Чи то її власний пульс тріпотить у кінчиках пальців? Та ще й пахне. Отим самим печивком. Не може бути, щоб...

— Ой, — зойкає Соня, коли запізнілий м’яз у литці скручується в тугий вузол. Циліндр-паличка висковзує з пальців, з клацанням котиться сірою плиткою і зупиняється, впершись у дальню ніжку столу.

Соня навіть не намагається його зловити. Хрипливо, по-тваринному завиваючи, вона масажує м’яз, закам’янілий, скручений вузлом. Той не піддається. А вона масажує та жалібно схлипує.

Коли залишається лише відлуння попереднього болю, вона згадує про втрату. У пошуках навіть залазить під стіл.

Там він і лежить, загублений циліндрик. Тріснувши навпіл. З розлому виглядає тканина, згорнута в тугий сувій. Обережно розгорнувши за допомогою пінцета й в’язальної спиці, Соня бачить, що з іншого боку до тканини притулився клаптик паперу. Жовтий, як пісок, розсипаний по поверхні стола. Липкий, мов рибний сморід. Зеленим восковим олівцем, найулюбленішого Іванкового кольору, старанно виведено «Відпусти мене!» Чи все ж «Випусти мене»? Літери розпливаються. Чи це сльози знову туманять очі?

Та головне — її син живий!

Здогадка буквально збиває з ніг, і Соня мертвим вантажем падає на стілець. І байдуже, що лікар у її присутності констатував смерть, що сама дозволила провести розтин, бо смерть знайшла її синочка в лікарні, що потім вона сама поклала до труни улюблену гоночну машинку і на прощання поцілувала холодне дитяче чоло. Що крізь сльози дивилася, як труну опускають в могилу. Засипають землею. Що не один рік ходила на могилу, де пишно квітла лаванда.

Та сама, букетик якої стоїть на підвіконні протягом року.

Соня обережно, щоб не зім’яти записку, кладе її на стіл. А потім, як навіжена, трусить пляшку в надії, що там буде щось і ще.

Ні, лише пісок.

Коли остання піщинка випадає з пляшкової клепсидри і в ній залишається лише повітряне ніщо, Соня все одно трусить пляшку. Може, там є потаємне відділення?

— Будь ласка! — шепоче вона. — Дай мені знак! Хоч якийсь.

І тоді з пляшки випадає мініатюрна копія машинки, яку вона поклала до труни. Жовта, з капотом і колесами, які вона колись власноруч пофарбувала зеленим лаком.

Немає сумнівів, безжальне море полонило її маленького хлопчика!

— Я звільню тебе, Іванку! — клятвено промовляє вона.

— Кап-крап! — «Не звільниш», — суперечить її словам море, увірвавшись до квартири через абсолютно справний закритий кран на кухні.

На стінах кущаться червоні водорості. Рожеві плямки зростають, набуваючи кольору крови, темніють до фіолетового, аж поки не стають майже чорними. Водорості покривають бляклі бежеві шпалери брудною мереживною плівкою, і здається, що потрапив у справжнісіньку клітку, в якій нестерпно тхне сірчаним чадом. І стіни навколо рухаються, заколихані морем.

Пісок у салатниці й на столі перетворюється на крапельки води. Може, він і був колись рідким, але затверднув з якоїсь причини. Щось на кшталт сухої сольової води. А зараз інший каталізатор змусив пісок повернутися до початкової форми.

З крана вода не просто крапає, вона струменить нестримним потоком. Раковина повна по вінця, вода перехлюпнулася на підлогу.

З пляшки — як з бездонного джерела — теж щось тече, але не прозоре й чисте, як із крана, а замулене й сморідне. Дві рідини змішуються, сплітаються, обіймаються, створюючи нову, безіменну, загрозливу. Це як змішати живу й мертву воду — і сподіватися, що результат не доведе до згуби.

Неспроможна поворухнутися, чи від страху, чи від зачарування, Соня лише зиркає довкола й судомно стискає машинку сина, наче боїться, що вода відбере і її.

Але вода, безсердечна богиня, жадає іншої жертви. Вона захлюпує Сонині литки. Коліна. Підіймає легкий край халата, який ще не напився вологи. Сягає талії.

Вода прибуває з кожною секундою. І що дивно, вона не виходить за межі кухні. Не тому, що двері зачинені, а тому, що вода — жива, вона робить, що хоче.

Вона сягає грудей своєї жертви. Холодить. Сковує. Паралізує гіпнотичним плескотом.

Соня дихає швидко й поверхнево. Вода вже б’ється об підборіддя. Цілує губи. Забирається в ніздрі. Закриває очі. Гладить маківку. Добирається до електричної лампочки — і світло знову гасне.

Вона стоїть нерухомо, затамувавши подих. Це не просто бажання, а останній супротив смерті, що намотує кола навкруг неї. Легені спазмуються, в’януть, всихають у грудях, як пакет, з якого вицідили молоко до останньої краплі. Горло розпирає давкий клубок, м’язи гортані стискаються, не пускаючи воду.

Соня намагається відволіктися на щось інше, але в мутній воді майже нічого не видно. Хіба що хтось сидить на підвіконні. Розмита маленька — дитяча? — фігура.

«Іванко?!»

Переборюючи спротив води й власного тіла, Соня тягнеться вперед. Робить крок. Ще один. Ще. Простягає руку в надії доторкнутися до теплої дитячої щоки, але пальці натрапляють на щось колюче й жорстке — суцвіття сухої лаванди, тільки букет набагато більший, ніж той що насправді стоїть на підвіконні.

Не Іванко.

Розчарування розтоплює терпіння, ніби гарячий чай розчиняє шматочок цукру. Свербіж у носі перетворюється на нестерпний повітряний голод, але потреба дихати з якоїсь невідомої причини відступає.

-6-

Соня прокидається у власному ліжку. Халат і шкарпетки вологі. Від вчорашнього потопу чи від поту, в який її кинуло під час нічного кошмару? З туманною головою вона вибирається з-під ковдри й чалапає на кухню, лишаючи по собі мокрі сліди на лінолеумі, які висихаючи перетворюються на білі соляні плями.

На столі пуста відкоркована пляшка. Навколо розсипано пісок, навіть по підлозі. На стінах білі сольові візерунки, схожі на морозні узори на шибках. Соня намагається розшифрувати їх. Знайти якесь послання. Якщо в тому чудернацькому плетиві є хоч якийсь сенс, вона його не знаходить, відволікаючись на кран, що протікає.

Кап-крап. Кап-крап!

«Звіль-ни. Звіль-ни!» — б’ється в голові одне й те ж саме слово.

Соня роззирається: але ніде немає ні записки, ні машинки. Наче їх і не було.

Але вони були! Вона ж пам’ятає. Хіба ні?

З обережністю вона вмикає світло. Лампочка працює. Світить тьмяно, як і раніше. Давно треба замінити на більш потужну, але все не доходять руки.

Соня доливає води в електричний чайник і вмикає його. Той не іскрить, працює нормально. Вода в ньому так знайомо гуркоче.

Звичайний день після буденної ночі.

Соня йде до ванної. Відкриває кран, але не вмивається. Завмирає, зачарована відображенням у дзеркалі. Там наче вона, а водночас — і не вона. Скуйовджене темно-русяве волосся нагадує тверді коралові зарості. Шкіра бліда, чомусь засмага до неї зовсім не пристає. Знекровлені губи потріскані, вкриті болячками, білястою шкіркою, яку так і хочеться зірвати. Погляд приковує не колір очей — ясна блакить із фіолетово-золотистим обрамленням райдужки, — а їхня глибина: дикий шал, що проглядає крізь давній смуток. Щось потаємне, незвідане, темне. Вона не може відірвати очей від зморщок. Між бровами, носогубні, біля очей — глибокі й страшні зморшки. Ще вчора вона бачила себе молодою. Кілька «гусячих лапок» біля очей не рахується. Але сьогодні в дзеркалі відображується зморена п’ятдесятирічна жінка з пергаментною, пожмаканою шкірою. Коли додалося зо двадцять років до її тридцяти з лишком?

Соня боїться розгадувати цю таємницю, тому змушує себе опустити очі вниз. Вода з гулом біжить по трубах, виривається з крана та гнівно б’ється об раковину, розплескуючи свою несамовитість на всі боки. З острахом Соня підставляє руки під потік води. Не пече, не морозить, не б’є струмом. Все до банального звичайне. Крім відображення у дзеркалі.

Вона стогне і нахиляється, щоб кілька разів плеснути водою в обличчя.

Коли повертається на кухню, то заварює каву, але не п’є. Лише помішує ложечкою, вдивляючись у саморобне чорне нуртовище, шукаючи в ньому відповіді. Але їх немає. Тільки безмовна глибина.

Кава вистигає, а Соня так і не поснідавши, йде одягатися.

Сьогодні вона не піде на роботу — не буде торгувати раритетними дрібничками на ринковому узвозі, — у неї інші плани.

Ретельно закоркувавши пляшку, Соня ховає її в пакет і, захопивши гроші на дорогу, виходить з квартири.

-7-

Соня стоїть на березі.

Здається, це те саме місце, де вона вчора — невже тільки вчора?! — знайшла пляшку, а може, й ні: складно орієнтуватися у просторі. Але море — воно ж єдине, правда? Неважливо, в які двері увійти, все одно потрапиш до головного фоє?

Вона ставить сумку на пісок. Роззувається. Знімає верхній одяг і, міцно тримаючи пляшку обома руками, робить перший крок назустріч долі. І все, як вчора. Вода прибуває. Литки. Коліна. Стегна. Груди...

Холодно, але Соня продовжує йти вперед. До мети.

Вітер доносить з берега гучний крик. Соня обертається і бачить жінку, яка несамовито кличе на допомогу, і чоловіка, який поспіхом скидає одяг.

— Не треба! — гукає Соня.

Ні, не треба її рятувати. Вона сама зараз рятівниця. Вона повинна витягти сина зі смертельних обіймів моря. І тоді все стане добре, правильно, як треба. Вони житимуть щасливо в її квартирі. Гулятимуть пляжем. Читатимуть-перечитуватимуть книжки про піратів.

Але чоловік на березі не слухає, йому байдуже до її бажань, байдуже, що її дорогоцінний хлопчик страждає та просить про порятунок. Всьому світу байдуже до нього, крім неї.

Соня розвертається і намагається якнайшвидше дістатися до в’язниці, в якій замкнули Іванка. Але так складно йти у воді. Та стримує, в’яже, сіль у ній змушує кам’яніти.

— Будь ласка, — благає Соня.

І наступна хвиля здіймається аж до самого неба і накриває її з головою, змушуючи затримати дихання. Соня робить ще кілька кроків і зупиняється. У мутній воді нічого не видно. Куди йти далі? Що робити?

Чомусь вона думала, що все буде просто і зрозуміло. Але зараз її охоплює розгубленість. Соня випускає пляшку, але та замість падіння на дно, скляним поплавком підіймається на поверхню. Так далеко! Не на кілька сантиметрів, а метрів на п’ять. Або й десять.

Коли вона встигла опинитися так глибоко? Там, угорі, тьмяне світло, тут, внизу, так темно й морозно. І так сильно хочеться дихати.

«Дозволь собі бути вільною», — підступно пропонує мозок. Будь вільною. Дихай!

«Все буде так, як вчора?»

Але вона не знає, чи вчора все було насправді. Мара була такою реалістичною.

І тоді вона розуміє, що просто так забрати Іванка не вийде. Треба залишити щось натомість. Не пляшку. Вона й так належала морю. Щось інше. Когось іншого. Себе.

Соня більше не опирається фізичній потребі. Вона прийняла рішення. Паніка й сумніви відступають. Пропри всі можливі наслідки й з огляду на них, нехай тіло отримає бажане.

Глибокий, судомний вдих. Льодяна, солона вода різким ударом вривається до носа, холод пропікає аж до самої маківки.

Соня відкриває рота, щоб пришвидшити вже визначений фінал. Вода рідкою сіллю повзе по язику, заливає трахею, бронхи, проникає у найвіддаленіші альвеоли. Легені розпухають, як здутий м’ячик, який за допомогою насоса накачують не повітрям, а водою із судин, яка б мала розбавити ропу, а натомість витісняє залишки кисню.

Попри рішення, закарбоване у серці материнською любов’ю, тіло не бажає помирати. Тепер керують інстинкти. Ноги відштовхуються від піску, руки загрібають воду в спробі злетіти. Соня судомно б’ється, пручається, звивається, намагаючись вирватися з рідкої пастки.

Пізно.

З рота випливає хмаринка рожево-білої піни із кров’яного слизу і сурфактанту. Легені більше не забезпечують газообмін.

Пульс сповільнюється. У голові паморочиться. Але Соня ще встигає побачити, як підводні течії розпорошують рожеву хмаринку на дрібні яскраві часточки.

Рожеві пелюстки персика кружляють у повітрі.

Ні, танцюють у воді.

«Красив...»

-8-

Іван стоїть перед квартирою матері з тяжким серцем. Він прийшов, щоб обрати одяг, в якому її мають покласти до труни. Йому не хочеться тут бути, а ще й порпатися в її речах. Йому млосно, коли він уявляє, що доведеться відчинити ящик з білизною. Але немає кого просити про допомогу. Ні братів-сестер, ні дружини. Він сам-один у давно вже чужому місті.

Батьки розлучилися, коли йому було сім. Суд віддав опіку батькові. Той згодом переїхав у іншу область.

Іван не повертався сюди понад двадцять років. Навіть подумки намагався уникати цієї квартири. Надто болючими були згадки про маму, яка його кинула, не боролася за опіку, ніколи не писала, не телефонувала, не вітала зі святами.

Скрегоче ключ у замку. Але не Іванів.

Відчиняються двері сусідньої квартири.

— Хто ви? — з підозрою питає огрядна пані років шістдесяти. Вона мружиться через окуляри з товстими лінзами. — Іванко, невже це ти?!

— Я, — відповідає чоловік. Його обличчя кривиться від згадки дитячого імені. — А ви?..

— Олена Степанівна, — каже вона так, ніби він має знати її. — Але ти, певно, мене не пам’ятаєш. Востаннє бачив мене, коли був отакеньким, — тримаючись за двері, вона нахиляється, щоб рукою показати його тодішній зріст.

— Ага, — тільки й каже він.

— Чула про твою маму. Співчуваю.

Він мовчить. Має подякувати, але йому наче заціпило.

— Ти прийшов по речі для поховання?

Іван лише киває.

— Я знаю, де Соня все тримала. Ходімо, покажу.

— Дякую, — щиро відповідає Іван.

Він боїться сам заходити до квартири матері, боїться знайти там щось страшне або чогось не знайти. Добре, якщо хтось буде поруч. Хай навіть людина, яку він не пам’ятає.

Він відмикає замок, відчиняє двері і робить запрошувальний жест:

— Прошу...