Чортики

Денис знав, що їде правильно, хоча довкола нічого не впізнавав. Колись світла широка асфальтована дорога, обабіч якої стелились рівні необроблені поля, обросла по узбіччях хащами й стала затемненою та вузькою. Вузькою настільки, що двом автомобілям розвернутись буде непросто. А поля, що колись були пасовищами, зараз повністю обробленні й засаджені кукурудзою. Йому на це було байдуже, хоча у грудях все ж трохи неприємно зажевріло, коли він не побачив краєвидів свого дитинства.

Попереду стояв ліс. Небо було затягнуте суцільною сірою пеленою, і лише десь над тим лісом блакитніло майже ідеальне безхмарне коло.

Дуже кортіло в туалет, але Денис вирішив, що дотерпить до місця призначення. Минувши поля, він сподівався побачити людські городи, але натомість його старий позашляховик білого кольору опинився у густій березині. За городами мало б стояти село, але там, над невисокими березинами, вивищувався ліс. Значно ближче, ніж очікував Денис.

То там то сям поміж тонких білих стовбурів та пожовклого листя, яке поволі обпадало, у березині помічались залишки огорож від колишніх городів. Дорога тут заросла, і у траві майже не було видно ям, в які позашляховик постійно потрапляв.

На мить Денису здалося, що ліворуч щось промайнуло у хащах. Він глянув туди, але серед пістрявого листя, що майоріло різними відтінками сірого, коричнево та жовтого кольорів важко було щось розібрати.

«Якась пташка, заєць, або косуля, — подумав він. — Злякалась машини».

Березина закінчилась, і авто заїхало до лісу.

«Невже я не туди поїхав? Дорога ж ніби ніде не роздвоювалась».

Майже одразу після цієї думки Денис побачив напіврозвалену хату, що стояла посеред зарослого деревами та високими травами подвір’я. Трохи далі за нею побачив розвалини ще однієї хати, потім з іншої сторони дороги ще одну. І лише зараз почав впізнавати місцевість.

Коли він був малим, село вже стояло під самим лісом. А тепер, через тридцять два роки, ліс повністю його поглинув.

Дорога, яка у дитинстві запам’яталась йому дуже широкою, перетворилась на вузеньку лісову дорогу. Якою, якщо судити за тим, наскільки вона заросла, вже давненько ніхто не їздив.

Село це було невеликим. Складалося всього лиш з однієї вулиці, по сторонах якої стояли хати, які вже майже розвалились. Але лишилось ще кілька більш-менш цілих.

«Ось вона».

Денис зупинився біля темно-зеленої хати з проваленим дахом. Вийшов з авто, він поспіхом розстебнув ширінку і нарешті спорожнив сечовий міхур, вдихаючи на повні груди осіннє повітря, наповненого прілим листям та грибами. На його обличчі мимоволі виросла гірка усмішка.

Подвір’я густо заросло високим золотарником, що вже відцвів і став сірим. Застебнувши штани, Денис зайшов на подвір’я тудою, де колись стояли ворота. Перевірив, чи не лежить там нічого на землі, і заїхав у подвір’я автомобілем, пом’явши золотарник, від якого у повітря здійнялась ціла хмара пухнастого насіння. Денис почекав поки воно трохи розвіється, а тоді вийшов з авто і почав протоптувати шлях до хати. Золотарник був вищим за нього, в очі й рота лізло пухнасте насіння, яке він постійно відпльовував.

Двері були зачинені на замок. Він взяв плоскогубці й з легкістю витягнув скобу із зогнилого одвірка, прочинив двері й увійшов досередини.

Дощата підлога всюди струхлявіла й порозсипалась. Денис, обережно ступаючи, обстежив пусту хату. Вікна були забиті дошками, то ж він світив ліхтариком. Єдине, що тут уціліло, це піч, у якій завжди готувала бабуся, а на припічку завжди сушились сухарі, які він любив гризти.

Поміж струхлявілих гнилих дошок йому трапилось побите шестигранне радіо, яке колись висіло на кухні, і на якому дід часто слухав єдину хвилю «Українське радіо».

У грудях на частку секунди зажевріло приємне відчуття ностальгії за безтурботним дитинством, яке миттю згасло. Денис скривився, а його очі зволожились. Тепер у грудях йому неприємно занило. Його охопила туга та самотність.

Вийшовши з хати він направився до авто, дістав із багажника лопату та металошукач, і рушив на город, який також повністю заріс золотарником та березами.

На городі він опинився на більш менш відкритій місцині й помітив, що та єдина частина чистого від хмаровиння неба висить просто над селом.

Спочатку він здивувався, а тоді спробував це пояснити тим, що тут дуже глинистий ґрунт. Пригадав, як мучились дід з бабою на городі, обробляючи глевку як пластилін сіру землю. І через той великий вміст глини у ґрунті робилась якась магнітна штука, яка розганяла хмари, і через те у цих краях дощ йшов відносно рідко. Але щоб небо тут було прямо аж настільки чисте, пригадати не міг.

Денис увімкнув металошукач, і став водити ним над поверхнею землі…

Копав він, поки не стемніло. Кросівки його повністю вимастились землею, а лопата залипла ґлеєм, який лежав зовсім не глибоко під тонким шаром землі. Денис викопав кілька десяток ям. Знайшов підкову, повно цвяхів, кілька скоб, молоток та ще безліч незрозумілих деталей роз’їдених іржею.

Втомлений, брудний та обліплений пухом, він відчув, що знову хоче подзюрити. Він помітив, що останнім часом надто часто почав хотіти до туалету. Але візит до лікаря довелось відкласти. Тим більше він вважав. Що це так діє на нього сира осіння погода.

Відливши, пішов до автомобіля. Повечеряв м’ясною консервою з хлібом, випив трохи віскі, опустив повністю спинку сидіння, накрився спальним мішок і заплющив очі…

Як би він не намагався, але заснути не міг. Тиша давила на вуха. Майже все своє життя він прожив у місті, і не чув такої тиші, яка панувала тут. Ні гуркоту автомобілів чи мотоциклів, ні сирени, ні чиїхось голосів, ні звуку ліфта чи кроків на сходовому майданчику. Абсолютна тиша, яка здавалась гучнішою за весь той нічний шум міста.

Кожен звук у цій тиші, навіть найменший, видавався надто гучним, і Денис того аж здригався. Десь щось затріпотіло, зашелестіло, десь тріснула гілка. І постійно здається, наче довкола хтось бродить.

Якоїсь миті ззовні з’явився звук, наче хтось дійсно ходить поряд.

«Якась дика тварина», — запевнив себе Денис.

За кілька хвилин звук не зник, і чоловік вже був певен, що поряд все ж хтось ходить. Кроки раптом наблизились, і пролунали зовсім поряд з авто, а тоді різко віддалилися.

«Якась тварина», — більш впевнено подумав він.

Кроки раптом знову наблизились, і несподівано щось промчалось по капоті, а тоді по даху, і понеслося кудись далі.

Денис нажахано підірвався, увімкнув ліхтарика і почав світити через усі вікна. Тоді увімкнув фари. Світло вихопило з темряви лише густі чагарі золотарника у яких неможливо було щось розгледіти.

Знову залунали швидкі короткі кроки. Але ніде не було видно жодного руху. Кроки наблизились до авто, і раптом залунали на даху.

Денис важко дихав, споглядаючи на стелю кабіни. Хтось або щось цієї миті стоїть на його позашляховику. Але вже за кілька секунд кроки протарабаніли по даху, тоді по землі, а потім по чомусь твердому і залунали десь вгорі й вщухли.

Пів години Денис сидів наляканий та знервований, тоді трохи заспокоївся і ліг. Але відчув, що знову хоче до туалету. Глянув на наручний годинник — уже перша ночі. Він почувався втомленим, хотів спати, але йому було страшно, та внизу живота вже починало аж пекти. Тоді він віднайшов пусту пляшку з-під мінералки, і випорожнився в неї.

Коли полегшало, він мимоволі потягнувся і позіхнув, заплющивши очі, подумавши при цьому, що треба ще трохи випити віскі й спробувати заснути.

«Щоб трохи заспокоїтися, — мовив він собі подумки, відкорковуючи пляшку. — Ти завжди був сцикуном. Ти зараз сам один в лісі, а в тебе і так розхитані нерви. Не сци, заспокойся. Завтра ти знайдеш той довбаний глечик, і поїдеш додому. Віддаси всі борги, сходиш до лікаря, і все в тебе відтоді буде добре».

Зробивши кілька ковтків віскі він знову влігся, спробував вмоститись настільки зручно, наскільки було можливо і заплющив очі…

Прокинувшись, протер заспані очі. Довкола ще було темно. На годинну четверта ночі. За мить він збагнув, що його щось пробудило. Якийсь шум. Він повернув ключ запалення й увімкнув фари. Тієї ж миті весь золотарник, який освітили фари, затріпотів. Заспаний Денис не встиг розгледіти що саме стояло в чагарниках і шугнуло геть, коли увімкнулось світло. Та все ж він помітив щось живе. Якихось тварин. Ну, а що ж іще, як не тварин.

«Косулі чи зайці», — припустив він, поклавши руку на серце, яке шалено калатало.

Знову заснути йому вдалося не скоро. Прокинувся, вже на світанку. І одразу ж відчув сильне бажання відлити. Вийшов з авто, його одразу ж пробрав ранковий холод. Золотарник був весь покритий інеєм, який швидко танув під сонцем. Подзюривши, він поснідав такою ж консервою, і запив віскі. Мав він і чимало води, але вирішив менше пити, аби не так часто бігати до туалету.

Вдягнувши куртку, взяв лопату та металошукач і збирався піти на город, коли помітив на капоті вервечку дивних слідів. Придивився ближче, і помітив, що фарба у тих слідах оплавилась. Він зазирнув на дах кабіни, і побачив там такі ж сліди з оплавленою фарбою. Самі сліди він не зміг ідентифікувати. Невеличкі, з п’ять копійок, схожі на сердечко.

«Напевне якась косуля. Але чого фарба оплавилась? Що за чортівня?»

Він почав намагатись знайти ці сліди на землі, й за декілька хвилин йому це вдалося. Кожен слід мав глибину десь пів сантиметра і в кожному був лід. Він пішов по сліду, розгортаючи перед собою золотарник, а слід через кілька метрів перейшов на стовбур старого дуба, і тягнувся вертикально вгору. Кожен слід на дереві був немов випалений.

Денис зазирав угору, але серед поріділої крони нічого не побачив.

«Іди швидше шукай глечика, і забирайся нахрін звідси», — наказав він собі й попрямував на город.

Копати було непросто, лопата важко лізла в землю, щоразу натикалась на всіляке коріння, і на неї постійно налипав ґрунт. Годин п’ять Денис ходив з металошукачем по городі, і копав, але так і не знайшовши те, що шукав, вирішив перекусити й трохи перепочити. Прийшовши до автомобіля, знову глянув на сліди. У тих, що на землі, тепер замість льоду були калюжки води.

Швидко перекусивши він повернувся на город.

Металошукач виявляв лише всілякий іржавий непотріб. Вкотре сунувши лопату в ґрунт, Денис відкопав стару сапу. Важко зітхнувши він випрямився, щоб розім’яти спину, і боковим зором щось вловив. Різко повернувши голову помітив десь у двохстах метрах дві постаті у лісі. Чоловічу та жіночу. Вони стояли серед сірого густого верболозу з частково обпалим листям. Обличчя та одяг їхній роздивитись було важко. Вони стояли непорушно. Денис відчував, що вони дивляться на нього. Постаті видавались химерними та моторошними. Можливо, насправді там ніхто не стоїть, і це всього лише гра його уяви.

Він придивився, аби спробувати розгледіти хоч якісь деталі, і тоді дещо усвідомив. Постаті були надто завеликі для людей. Він прикинув, що вони десь близько п’яти метрів у висоту.

«Ні це все-таки гра уяви, то сухостій. То просто старі обламані стовбури. Або ж хтось колись там вирізав з дерев дві статуї якихось. Як у нас в парку оті стрьомні статуї Баби-Яги, богатиря і козака, яких вирізали з колод і поставили біля ігрового майданчика, і яких підлітки постійно обмальовують балончиками».

— Агов! — крикнув хтось.

Денис злякано обернувся і побачив за автомобілем на дорозі якогось діда з велосипедом, який махав йому рукою.

Денис перевів погляд на ліс, на верболози — гігантських постатей там більше не було.

— Вони тут, під землею, — гукав дід, шкандибаючи до нього. — Ти їх шукаєш?

— Ем, добрий день, — відказав спантеличений Денис.

— Якщо прикласти до землі вухо, — захекано промовив старий, прийшовши на город, — можна почути, як вони там унизу ходять.

— Хто ходить? Про кого ви?

— Та про тих чортиків. Ну, я не знаю хто вони такі. Нечисть якась. Я називаю їх чортиками. Чи гномиками. Вони живуть під землею. Риють нори.

З першого ж погляду за чудернацькою поведінкою, за вибалушеними очима та різкими рухами, було зрозуміло, що старий трохи не при здоровому глузді.

— А ви хто?

— Я, я Сергій Вікторович. Вчора побачив, як ти їхав у цю сторону. Думаю, а поїду-но я у розвідку. Бачу, а ти тут. Ти від влади? Чи так, просто, любитель?

— Вибачте, я не розумію про що ви.

— Ну, розумієш, я думав, що влада нарешті виявила це місце, і прислала сюди якихось дослідників. Хмар тут ніколи, над цим місцем нема, — він вказав угору тремтливим пальцем. — Ти не дослідник?

Денис опустив погляд від безхмарної частини неба, що розстелилась над головою, і поглянув на старого.

— Ні, тут колись жили мої дід з бабою. В цій от хаті. А я тут просто… шукаю дещо.

Старий його наче й не слухав, безперестанку потрушував головою і розглядав металошукач.

— Ти їх цим не знайдеш, — каже Сергій Вікторович. — Чи це воно шукає порожнини у землі?

— Це металошукач.

— О, вони не люблять металу, вони його бояться. Метал їх пече.

Денис розглядав старого і роздумував, як його спекатися.

— Вибачте, але я попрошу вас піти. Ви мені заважаєте.

Старий поквапно пошкандибав назад на метрів п’ять і зупинився, продовживши зацікавлено розглядати металошукач й дурнувато усміхаючись.

— Ні, ні, ви маєте взагалі піти геть, — махнув рукою Денис. — Покинути це місце… щоб я зміг краще дослідити його.

— Я, я можу вам показати їхні нори, — старий знову наблизився до Дениса, і збирався взяти його за плече, але той відступив.

— Не треба. Нори будуть потім. А зараз мені треба, щоб тут нікого не було. Розумієте? Йдіть додому. Я не хочу, щоб мені заважали.

— О, люди сюди не ходять. Бояться. Всі знають, що тут водяться чортики. Тобі ніхто заважати не буде.

— Ви мені заважаєте! Розумієте?.. Мені заважаєте ви! Будь ласка, їдьте додому.

— А, добре, добре, — ще дужче закивав старий. — Я живу недалеко. Отам за полем наше село. Невелике, один магазин лише. Мало в нас людей. Молодь вся виїжджає у міста, закордон. Нема в нас тут роботи…

— Добре, діду, ідіть.

— Ага, — старий почав неохоче відступати. — Хата моя перша у селі. Зелена огорожа і криниця з журавлем.

— Добре, діду. До побачення. Як буде треба ваша допомога, я вас гукну.

— А, так я можу тут почекати…

— Та, блять, — неголосно лайнувся Денис. — Не треба чекати. Їдьте додому. До побачення. Все, їдьте! Вже! Я вас дуже прошу.

Старий дошкандибав до дороги, підняв велосипеда, якого кинув посеред дороги й нарешті пішов геть.

Як тільки він віддалився, Денис поспішив до авто, дістав з бардачка старенький пістолет Макарова і запхав у кишеню куртки. Тоді повернувся на город і продовжив пошуки.

Поки Денис копав, роздумував про всі ті дивні штуки, які з ним відбулися цієї ночі й сьогодні. Пригадав те видиво, що бачив у лісі, якраз перед тим, як прийшов той очманілий дід.

Денис знову поглянув на верболози, але як не придивлявся, але нічого навіть подібного до двох гігантських постатей там тепер не побачив. Кілька хвилин він вдивлявся у те місце, а тоді поглянув угору на ідеально кругле блакитне коло неба серед суцільної сірої пелени. Важко зітхнув і продовжив копати.

Черевики та штани повністю забруднились. Металошукач був надчутливим, такий зазвичай використовували шукачі монет, тож він виявляв навіть найдрібніші металеві частинки, які важко було віднайти у вологому глевкому ґрунті.

Ось металошукач в чергове запищав. Денис встромив лопату, але та залізла в ґрунт лише на кілька сантиметрів. Він втомлено зітхнув. Почекав кілька хвилин, пішов відлив, а тоді подумав трохи і направився до напіврозваленого хліва пошукати якусь кирку чи сапу. Попорпавшись серед оброслих травою уламків він нічого не знайшов, і пішов шукати по інших подвір’ях. Через хвилин двадцять він зміг знайти поржавілу тризубку без держака. Пригадав, що в нього в авто є невеличка похідна сокирка, він її взяв і пішов шукати де б це вирубати для тризубки держака.

Проходячи повз одне з подвір’їв, Денис раптом відчув ледь відчутне тремтіння землі. Зупинився і прислухався. Тоді швидко присів на коліна, опустив до землі голову, приклав до вуха долоні, і знову прислухався.

За мить Денис різко відсахнувся від землі, підвівся й насторожено позадкував. Йому здалося, наче він чув якісь голоси, там з-під землі долинали ледь чутні приглушені крики і якісь слова, які неможливо було розібрати.

Поспішаючи назад на город, Денис згадував «Отче наш» і безперестанку шепотів його.

«Які бляха чортики, заспокойся. Тримай себе в руках».

Він продовжив копати землю, довбаючи її тризубкою без держака. Штани його вже вимастились по самі коліна, черевики були важкі від налиплої землі. Відкопавши черговий шматок якогось металу, Денис розлючено метнув його якомога далі, і роззирнувся. Він стоптав майже весь золотарник і вже перекопав більшу частину городу.

Починало вечоріти. Ще можна було б годину покопати, але Денис плюнув на все і знеможено пошкандибав до авто.

Невдовзі почався дощ. Денис сидів злий та втомлений. Роздумуючи про всі свої негаразди. Та однієї миті він задумався про дещо інше, відчинив дверцята і глянув угору. Безхмарне коло лишалося на місці. У ньому виднілись зірки. А дощ лив добрячий.

Закривши дверцята він зручніше вмостився у сидінні й втупився задумливим поглядом у лобове скло, по якому періщив дощ.

«Таки якась чортівня тут твориться».

Він спробував пригадати, чи відбувалось у селі щось дивне, коли він жив тут дитиною… Наче нічого такого. Ще тоді, в дев’яностих, це село вважалось майже вимерлим. Жило від сили людей п’ятнадцять. Він тоді дружив лише з одним хлопчиком, інші троє дітей були дорослі й зазвичай бігали гратися до своїх однокласників у сусіднє село. А він нудився у цій глушині, з якої прагнув вирватися у великий світ.

«А великий світ взяв, пожував тебе, і виплюнув. А ти йому ще й винен лишився».

Денис взяв телефон, відкрив нотатки і глянув на список тих, кому заборгував гроші: рідний брат, двоюрідний брат, дві двоюрідних сестри, батько, тітка, п’ятеро друзів, ще троє знайомих, колишня дівчина, і банк.

«Я ж, блять, віддав той довбаний кредит, — розпачливо прокричав він подумки. — Я ж його віддав, я вам нічого не винен! Які відсотки? Звідки вони взялися!?»

Він то знав звідки вони взялися. Бо найняв був юриста, аби в цьому розібратися. І або юристу той банк добряче підстелив, або ж там дійсно все було законно.

«Законно мене пограбували. Лох, — Денис вдарив лобом об кермо. — Кончений тупий лох… І якби ж ті борги в мене накопичились через азартні ігри або через аферу якусь. Але ж мені просто не щастить. Я працював, працював багато, чесно та сумлінно. Але все в мене валилось з рук. Всі старання йдуть нанівець. Немов наврочив хтось… Кончена тупа лошара. Невдаха. Лузер. Ні хати, ні нормальної машини, ні сім’ї. Ніхуя в тебе нема… І того глечика теж нема, і ніколи не було. Просто родинна казочка».

Хоча казочка та мала тверде підґрунтя. Прадід з прабабою були заможними. Володіли цегельним заводом. Коли ж за них взялась совєцька влада, вони начебто закопали десь на городі глечик з коштовностями. Прадід помер у засланні, а прабаба тут удома від злиднів.

На кермо упало кілька сльозин. Дощ навіть не думав вщухати. Коли стало темно, Денис повечеряв черговою консервою, випив чверть того віскі, що лишилось, подзюрив у пляшку, і влігся спати.

Прокинувся він посеред ночі від бажання відлити. Взяв ліхтарика, вийшов з авто, почав робити справу. Дощ майже припинився, лиш злегка мжичив. Коли Денис спустошив сечовий міхур, обернувся до авто й на секунду заціпенів, а тоді нажахано верескнув.

Промінь ліхтарика світив на невеличку істоту, що стояла біля водійських дверцят. Вона нагадувала лису мавпу, десь метр зростом. Але це була не мавпа.

Верескнувши, Денис остовпів і просто витріщався на цю істоту. Безшерсте, з темно-сірою гидкою, немов обідраною шкірою, яка звисала клаптями. Очі чорні, вузькі й довгі, замість носа дві чорних дірки. Руки тонкі, з широкими пальцями, з яких стирчали такі ж короткі широкі загострені кігті. Тонкі ноги, на яких воно стояло, згиналися назад, як у тварин.

Намагаючись не піддаватись паніці, Денис пригадав про пістолет, тремтливою рукою дістав його з кишені, направив на істоту, і вистрелив.

Гучний постріл прорізав темряву й луною понісся лісом. Денис не зрозумів чи поцілив він в істоту, але та нажахано відкинулась назад і стукнулась об дверцята авто. Почулося шкварчання і з’явився запах паленої плоті. Істота зашипіла, шугнула у зарості золотарника й зникла із виду.

Підступивши до авто, Денис побачив на дверцятах слід з оплавленою фарбою, там, куди стукнулась та почвара.

«Що за херня!?».

Він швидко заліз в авто, завів двигун, увімкнув задню передачу і натиснув педаль газу. Але авто не зрушило з місця. Натомість воно просіло, колеса буксували, й авто навіть не зрушило з місця, ні вперед, ні назад…

Це була довга ніч. Довкола постійно лунали різні звуки. Денис ні на мить не зімкнув очей.

Перед світанком він все ж заснув на кілька годин. Прокинувся, коли сонце якраз піднялося над горизонтом лісу. Дощ припинився. Страшенно боліла голова від недосипу та втоми.

Глянувши почервонілими сонними очима ліворуч, Денис закричав і перелякано підскочив на місці.

— Добрий ранок, — дурнувато посміхався до нього Сергій Вікторович. — Ти спав, не хотів тебе будити. Чекав, поки ти сам прокинешся.

Полегшено відсапуючись після переляку, Денис міцно вчепився руками у кермо, вгамовуючи в собі лють та бажання вискочити з авто і розквасити старому пику.

— Чого ви прийшли?

Той підняв руки у яких стримав кирку та лопату.

— Думав, може тобі помогти. Земля у нас нікудишня. Пісок та глина.

Денис помовчав, а тоді вийшов з авто.

— Бачив я тих ваших чортиків. Принаймні одного, — він вказав на сліди на позашляховику.

— О, це вони, вони, — судомно закивав старий.

— Схожі на лисих мавпочок, безносі, з широкими такими нігтями, — описав їх Денис.

— Так, так, вони тими нігтями риють землю.

— А я ще бачив здоровезних… ем… мужика з бабою. Метрів п’ять у висоту. Отам вони стояли, в отих хащах, — він вказав на верболози.

— О, це головні.

— Головні?

— Напевне вони їхні родителі. Я точно не знаю.

Денис мовчки вирячився на старого. В голові шаленіли думки, плутаючись між собою. Так нічого і не відказавши, він поглянув на колеса — позашляховик повністю лежав дном на землі, а колеса провалились у свіжовириті ями.

— Сергію Вікторовичу, поможіть мені витягнути машину.

— Ага, без проблем. Оце вони люблять бешкетувати.

— Давайте викопаємо отут трохи землі, щоб я міг поставити домкрат. Тоді піднімемо машину, і засипаємо ями, в які провалились колеса. А потім так само з іншого боку.

— Зрозумів.

Копати було важко. Мокра земля ще більше налипала на лопату і черевики. Поки вони копали, Денис почав розпитувати про тих чортиків.

— То, що це за потвори?

— Не знаю, — старий відкидав лопатою ту землю, яку Денис розколупував невеличкою киркою. — З’явилися тут десь на початку двохтисячних. Тут над лісом бачили кульову блискавку.

— Так, і?

— Може це вони в ній і прилетіли.

— Чекайте, ви думаєте, це якісь інопланетяни?

— Може вони з іншої планети, а може з іншого світу, з пекла там чи загробного світу.

— То як же ви тут живете, якщо тут водяться такі почвари?

— А вони далі за те коло не виходять, — старий вказав угору на чисту від хмар частину неба. — Воно метрів триста у діаметрі.

— То про них всі знають?

— Тутешні знають всі. Але бачив їх мало хто. Вони люблять ховатися. Але від мене вони не ховаються.

— А чого?

— Не знаю. Може тому, що я їх не боюсь, — недоумкувато усміхнувся старий.

— А чого не боїтеся?

— Бо вони самі лякливі. Я до них підхожу, а вони шусть по хащах і нема. Повтікали у свої нори. Вони наче безпечні. Але метал якийсь при собі я тримаю обов’язково. Про всяк випадок.

— А як ви дізнались, що вони бояться металу?

— Схоже, вони й самі того не знали, поки якось не почали цікавитись моїм великом. Їм було цікаво що то таке, вони його стали мацати, а воно їм пече.

— То ви кажете, вони безпечні?

— Та наче.

— А чого ж вони отаке з моєю машиною зробили? — запитав Денис, і одразу ж пригадав, як уночі вистрелив у одного з тих чортиків.

«Може вирішили помститися?» — припустив він.

— Вони люблять капостити, — весело засміявся старий. — Ой як люблять. Точно як якісь чортенята. Коли я їх вперше їх побачив, вони оточили мене, і зробили мені в голові отак: пах-пух, фух, вшух-шу-шу-шух. Мені там блимало всяке і у вухах багато звуків з’являлось. То тоді я їх добряче налякався був.

Коли вони розібрались з авто, Денис вже передумав їхати. Він подякував Сергію Вікторовичу і відправив його додому. Просто так його важко було спекатись, тож Денис попросив, чи не міг би він привести йому чогось поїсти гаряченького. Старий радо погодився і поїхав. А Денис поспішив на город. Порозкидав там довкола ділянки, де ще не копав, усе те поржавіле залізяччя, яке познаходив, й продовжив пошуки.

«Може вони дійсно безобідні. А я не заспокоюсь, поки все тут не перерию. Якщо не знайду того довбаного глечика, мені все одно… буде ой як хуйово… А якщо все ж ніякого глечика не існує, і це всього лиш родинна казочка? — вкотре припустив Денис. — А якщо й існував, то може його вже хтось викопав? Тут точно міг колись побувати якийсь мисливець за скарбами».

Викопавши поржавілий цвях, Денис, важко зітхнувши кинув його в сторону, і той упав якраз біля тоненьких сірих ніг, які закінчувались невеликими копитцями. Серед потоптаного золотарника стояла одна з тих почвар. Вона нерухомо дивилась прямо на Дениса. Серед білого дня це створіння виглядало немов якесь опудало. Неживий погляд суцільно чорних вузьких очей пробирав до кісток.

З боку здавалось, ніби Денису було абсолютно байдуже на ту істоту, але всередині його розривала паніка та страх. Очі його вкрились вологою, а руки та ноги почали тремтіти. Він міцніше стиснув кирку, наважуючись її пожбурити, коли помітив, що із ще не стоптаного золотарника визирає іще з десяток таких же почвар.

Денис приклав руку до кишені, аби перевірити чи є там пістолет, а тоді продовжив водити металошукачем над землею, постійно поглядаючи на почвар…

Знайти скарб є мрією багатьох людей. Денис думав, що коли знайде коштовності, його радості не буде меж. Але коли він нарешті викопав той глечик, а в ньому виявив загорнуті у зогнилу тканину золоті прикраси… всередині чомусь було порожньо. Ні радості, ні щастя, ні полегшення. Він не міг збагнути чому так, але розумів, що причиною цьому були точно не ті почвари.

Він просто не міг повірити, що йому нарешті могло так пощастити. Скарб дійсно існує. Ось він перебирає у брудних руках те, що може розв’язати всі його проблеми — золоті браслети, персні, сережки, кулони…

— Кожного разу, коли я думав, що ось-ось моє життя налагодиться, — промовляв він сам до себе, — траплялась якась херня.

Він просто боявся порадіти. Боявся, що завчасна радість відлякає удачу.

З його очей потекли сльози. Він порозпихав прикраси по кишенях куртки. За хвилину дві кишені звичайні, і дві нагрудні, вщент були заповнені прикрасами.

Витерши сльози він попрямував до свого старенького позашляховика, не звертаючи уваги на почвар, що засіли довкола у золотарнику і спостерігали за ним. Але напівшляху зупинився — кудись зник автомобіль. Наблизившись, побачив, що той майже повністю лежить у ямі.

Постоявши кілька хвилин, він розбив киркою лобове скло, заліз усередину й зібрав у рюкзак мобільний, ліхтарик, документи, консерви, що ще лишились, сховав туди прикраси, майже порожню пляшку віскі й пляшку води, якої майже не пив. Тоді виліз з авто і, постійно озираючись, попрямував до виходу з лісу, в сторону полів.

Поспішно крокуючи дорогою, Денис раптом зупинився, коли його нога провалилась у землю. Він спробував її витягнути, але марно. Натомість вона ще більше провалювалась. Тоді під землю пішла й друга нога. Його почало засмоктувати немов у сипучі піски. Панічно заскигливши він шукав за що вчепитись руками, але вся земля довкола затягувалась донизу.

— Я так і знав, так і знав, — ледь розбірливо проскиглив він.

Коли тіло Дениса опинилось в землі по груди, він зрозумів, що будь-які зусилля вибратися — марні. Що більше його затягувало, то більше наростала паніка, яка затуманювала розум. Він втратив свідомість ще до того, як його голова повністю зникла під землею…

Коли Денис прийшов до тями, довкола панувала суцільна темрява. Він спробував підвестися, але вперся спиною у стелю. Тоді почав мацати по сторонах. Він опинився у геть мізерному просторі.

У голові почало гудіти, дихати стало важче.

«Я похований живцем», — з жахом усвідомив Денис.

Він зняв рюкзак, що було не так легко зробити у цій тісноті, й дістав ліхтарика. Коли з’явилось світло, Денис побачив, що він у довгому вузькому тунелі з гладенькими втрамбованими білими глиняними стінами.

Сам Денис теж був весь білим від глини. Попереду в тунелі він помітив якийсь рух, там з-за повороту визирала одна з тих почвар. Денис здригнувся, коли тунелем пронеслось голосне гелготання та вереск. Він дістав з кишені пістолет і націлив його в тунель.

«Десь тут має бути вихід», — подумав він, пригадавши, як Сергій Вікторович пропонував йому показати йому якісь нори.

І поповз на колінах вперед. Діставшись до повороту, він зазирнув туди, міцніше стиснувши пістолет в одній руці, а ліхтарик в іншій, але почвари там вже не було. Він порачкував далі, поки не дістався до розгалуження. Одне завертало перпендикулярно вправо, інше вело ліворуч, а середнє прямо і вгору. Він обрав середній тунель…

Відколи він прийшов до тями минуло за його відчуттями хвилин сорок. Тунель поволі йшов угору, поверхня його була слизька. Руки і ноги дуже боліли, й дуже хотілось до туалету. Тож Денис врешті зупинився перевести дух, ліг на бік, розстебнув ширінку і зробив справу.

Перепочивши, рушив далі. Іноді тунелем проносились різні звуки — вигуки, швидкі кроки, шкряботіння. Але йому не зустрілась більше жодна почвара. Страх та паніка, які його спочатку охопили, поступилися сильній втомі та виснаженню. Коли ж він трохи перепочив, поповз далі. Йому трапилось кілька роздвоєнь — щоразу він обирав той тунель, що йшов угору.

«На які й же я глибині?» — встиг подумати він за мить до того, як відчув, що земля під ним почала просідати. Він поквапився далі, але не встиг. Підлога обвалилась і він полетів униз.

Денис з’їжджав похилим тунелем, марно намагаючись загальмувати руками та ногами, але надто вже були слизькі поверхні та крутий схил. Через пів хвилини тунель скінчився, і Денис нарешті зупинився. Тут він зміг стати на повен зріст. Довкола досі панувала суцільна темрява, поки ліхтарик, якого він випадково впустив, не скотився йому під ноги й не освітив темряву.

Але краще вже лишалась би темрява, бо від того, що він побачив, його ноги підкосились, і він, упавши, поповз назад, одразу ж впершись у стіну.

Він опинився у просторому квадратному приміщенні у якому на глиняних кріслах сиділи велет з велеткою. Вони споглядали на Дениса неживими чорними очима, вузькими та довгими. Самі вони здавались наче теж зліплені з глини, але брудного сірого кольору з темними плямами. Шкіра їхня звисала і здавалась крихкою. Обличчя їхні мали гострі випнуті риси. Замість носів дві дірки. Роти безгубі. Волосся на тілі не було.

— Хто ви? — ледь чутно прохрипів Денис здавленим голосом.

І в його голові спалахнули різнобарвні образи та звуки.

— Відпустіть мене.

В голові знову спалахнули образи та звуки.

— То чого вам треба від мене?

Денис скривився від чергових спалахів у голові.

— Я згоден, — важко промовив Денис голосом, сповненим страху та відчаю. — Я приведу вам людей. Багато людей.

Його обличчя знову скривилося від спалахів.

— Так, багато здорових людей!

Він зненацька пригадав про пістолет, який досі тримав у руці, і спрямував його на велета та велетку. Пролунало сім пострілів. Денис влучив двічі у велета і тричі у велетку. З дірок, що утворились в їхніх тілах, повалив жовтавий дим. Досі вони сиділи сумирно, лише ледь рухаючи головами, споглядаючи на Дениса, який скорчився від переляку під стіною. Після пострілів вони кілька секунд не рухались, а тоді здійняли руки, які тримали на колінах і почали пальцями замащувати рани.

Стіни довкола затремтіли, затріщали, і з них почали вириватись ті дрібні мавпоподібні почвари. Денис взявся діставати з кишень прикраси й одягати на себе. Почвари, немов щури, виринали з нір, лізли по стінах, стелі та підлозі.

Велети замастили пальцями свої рани, і тих як і не було. Жовтавий дим перестав виходити з них, але він заповнив легким туманом все приміщення.

Денис забився у кут, обвішаний кулонами, браслетами та перснями. Почвари накинулись на нього всі разом. Він відбивався від них як міг. Шкварчала обпалена золотом плоть. Але дуже швидко почвари знерухомили Дениса. Навалились на нього всією зграєю і притисли до землі.

В голові Дениса спалахнули образи та звуки, такі різкі та яскраві, що він відчув їх гострим болем у своєму тілі. Ті образи і спалахи пробралися у його свідомість, пройняли думки та зазирнули у кожен спогад. Вони немов духовно та фізично його оголили та вивернули навиворіт, розклали на дрібні частинки та оглянули кожну клітину…

А тоді настали тиша та темрява.

Денис довго блукав тією темрявою. Повзав навкарачки, поки не помітив світло. Знесилений, він ледве виліз з нори, посеред хащ, на околиці того старого й забутого села, що давно вже став частиною лісу.

— Он ти де! — посміхнувся до нього Сергій Вікторович, коли Денис шкандибав по зарослій травою дорозі. — Глянь.

Він дістав з торби літрову банку з супом.

— Щойно зварився. Ще гарячий.

Денис сів на траву і узяв банку. Сергій Вікторович розкрив кришку, дав ложку та скибку хліба.

— Дякую, — слабко прохрипів Денис і зачерпнув суп.

Йому здалося, що він ніколи не їв смачнішого супу.

— А я тебе шукаю-шукаю, гукаю, а ти до їхньої нори поліз.

— Ні, — хитнув головою Денис. — Вони мене туди затягнули.

— Для чого?

— Хотіли дещо зробити зі мною. Щоб я став вмістилищем для однієї з тих почвар, — уже після кількох ложок гарячої рідини Денис трохи ожив. — Ви правильно думали, вони з іншого світу.

— А що за світ? І хто ж вони такі?

— Я знаю, але словами не передам. Це просто неможливо зробити нашою мовою. Вони якісь… демони, біси. Ну, просто це найбільше для них підходить.

— А чого їм треба?

— Асимілюватися. Але вони… паразити. Вони не можуть жити у нашому світі. Не пристосовані. Тому не можуть відійти далеко від того місця. Їм треба вселятися у людей.

— То вони погані, — загойдав головою Сергій Вікторович. — А як же ти від них втік?

— Ніяк, вони мене відпустили.

— Чого?

— Через те, чому вони не чіпають і вас, — Денис прикро усміхнувся. — Хворий я. Рак простати. Це вони мені показали, — він постукав пальцем по скроні, — коли копирсались у мені. Оте пах-пух, пу-пу-пух робили мені в голові.

— А, — розуміюче закивав Сергій Вікторович.

— А їм треба здорові.

— Так, хворий я, — ще дужче закивав старий, тепер вже зажурено. — Ревматизм у мене, суглоби крутять, серце барахлить…

Денис хрипко засміявся.

— Вони, як тільки дізнались про мою хворобу, — продовжив він, — одразу відсахнулись від мене, і повтікали. А ті головні, велети, просто розчинилися у повітрі.

З’ївши половину супу, Денис віддав банку і розлігся на мокрій траві, встеленій обпалим листям.

— Треба охороняти це місце. І щоб люди сюди не ходили, — сказав він, а тоді запитав: — Сергію Вікторовичу, а у вас можна помитись та заночувати?

Старий прямо аж розцвів, радісно усміхнувшись.

— Можна, можна, — часто закивав він.

— А машину дістати з ями поможете?

— Поможу.

Старий звівся на ноги, немов уже зібрався це зробити.

— Через кілька років вони повмирають. Вони розкладаються. Гниють живцем. Вони не просто так вибрали це місце. Глина трохи їх захищає. А інакше вони давно вже повиздихали б.

— Може їх поперебивати? — рішуче запропонував старий.

— Хороша думка, Сергію Вікторовичу. Можна спробувати. Але вони спритні. Я спробував був вбити головних — марно. А дрібних думаю вийде.

— А чим це ти обвішаний? — старий майже одразу зауважив забруднені глиною прикраси.

— Скарб мого прадіда. Відкопав на городі.

— То це ти скарб шукав? — весело сплеснув руками Сергій Вікторович.

— Так.

— А я так і думав, що ти не науковець, і що приїхав ти не досліджувати тих чортиків.

Денис хрипко розсміявся.

— Сергію Вікторовичу. А у вас в селі ніхто хати не продає?

— Продає. Дешево продає.

— Може поселитись у вашому селі?.. Хоча треба буде спочатку спробувати вилікуватись. Але то таке, як вилікуюсь, то буде добре, а як ні, то вже так і буде.

— Вилікуєшся, — дружно поплескав його по плечі Сергій Вікторович. — І будеш жити у нашому селі. У нас тут добре, гарно. Роботи тільки нема. Живуть одні старі. А молодь вся виїжджає. Господарство заводити не хоче. Всі в міста тікають. Або закордон. А в мене коза є. Тримав колись я і корову, коли ще мама була жива, але…