Перепечений Огірок
Дощ почався ще до траси, між останнім магазином і перекошеною табличкою «Радіаційна небезпека». Скло автобуса було в піску й сольових розводах. Двірники мазали сірі дуги, і крізь них ліс виглядав так, немов його малювали брудними пальцями.
Марина сиділа позаду водія — там менше тягло з дір у підлозі. Коліна впиралися у спинку, сумка давила в гомілку. У салоні було ще двоє: баба в хустці, що всю дорогу мовчала, і чоловік у камуфляжі без шевронів, який спав рваним сном з відкритим ротом. Коли автобус підскакував на ямі, він смикався, ніби падав, і знову відразу засинав.
Дорога ставала вужча. Асфальт зникав плямами. Узбіччя лізли у вікна — кущі, мокрий очерет, молоді сосни там, де мали бути поля. Ніхто давно не косив. Ліс підійшов близько, як вода.
— Далі вже ніхто не їздить, — сказав водій, не обертаючись. Голос був глухий, ніби в зубах була цигарка. — Я — і ще один. Ну і ті, що по метал.
Марина не відповіла. Вона тримала телефон у руці, але мережі не було вже хвилин сорок. На екрані лишилося пропущене від «мам». Вона не відкривала.
Їй було холодно. Не від повітря — тут воно тепле й важке. Холод ішов ізсередини, з порожнечі між ребрами. Дорога тягла той холод, розмазувала його, як мазут.
— А ти до кого там? — знову озвався водій. — У Дитинці ж нема нікого. Може, плутаєш.
Він сказав «Дитинець» м’яко, по-своєму: Дитинєц.
— До Ганни, — сказала Марина, — Родичка.
— А-а, — протягнув він, і на секунду чути було тільки шурхіт дощу по кабіні. — Ну, то вона ще жива, значить. Нічого собі.
Він глянув у дзеркало. Очі в нього були червоні, повіки блищали, у кутиках — жовтий затік. Не схоже на просту втому.
— Кажуть, вона сиділа, — пробурмотів. — То я не знаю. Я не лізу. Вона та, що з музикою. З акордеоном. Чула?
Марина кивнула.
Він посміхнувся, але не весело.
— Як заграє вночі — навіть собаки мовчать. Думають, що то вже не про них.
Він перемкнув передачу. Мотор засичав, наче ковтнув воду.
Автобус об’їхав калюжу, але одне колесо таки зайшло глибоко. Бруд ударив по днищу, залив підлогу чорною водою. Камуфляжний прокинувся, вилаявся крізь зуби, витер обличчя долонею і знову відразу заснув.
На узбіччі промайнула іржава табличка з дірками від куль. Жовтий знак радіації — витертий до половини. Поруч хтось фарбою дописав: «НЕ ЛАЗЬ». Літери сповзали вниз, ніби рука тремтіла.
— Тут недавно фура лягла, — сказав водій так, продовжував давню тему. — На повороті, де місток дерев’яний. Колесо зійшло в болото — і понесло.
Він тримав кермо однією рукою, другою крутив у пальцях запальничку без полум’я.
— Кажуть, везли цілий зоопарк. Ну не офіційно, ясно. Хтось комусь. Мавпи, єноти, черепахи. Всяке. І — засміявся — ведмеді. Уявляєш? Вед-мє-ді. Як цирк.
Марина дивилася йому в плечі. На куртці — плями солі, схоже, він в ній пітнів і висихав багато разів.
— Так от, — продовжив. — Кажуть, один вибрався. Чорний. Пішов у ліс. Не кричав нічого. Просто подивився — і пішов. Я б не повірив. Але… — він нахилився до скла, мружачись у дощ. — Останній тиждень люди собак не випускають. Взагалі. Навіть тих божевільних, що бігають за машинами. Тиша. Чуєш?
Тиша була. І вона була дивна.
Не така, як уночі в місті, коли чути свій холодильник і гул чужого телевізора крізь стіну. І не така, як у школі влітку, коли порожній коридор і чути лише свій крок.
Ця тиша була м’яка, затхла. Вона лежала на дорозі, як мох. І автобус їхав не по асфальту, а по ній.
Марина раптом зрозуміла, що не чує птахів.
Вона притисла лоб до холодного скла. Дощ лив із неба і стікав у землю, не лишаючи калюж — вбирався в чорнозем, гнилу тирсу, старі листи, що вже не були листям.
Їй згадався Київ: під’їзд, звук ключа в замку, порожня квартира, де ще стояла його кружка на підвіконні. Вона вдихнула й спробувала не думати. Не вийшло.
— Отут, — сказав водій.
Автобус став майже відразу, без попередження. Гальма скрипнули, усі троє в салоні похилилися вперед і назад, як трава.
Двері не відкрилися, поки він не вдарив по них кулаком.
Назовні пахло мокрою деревиною. Іржею. Димною трубою десь далі, за деревами, невидимою.
Марина зняла сумку, встала. Коліно заніміло, віддалося тупим жаром.
— Далі сама, — сказав водій. — Там прямо, потім праворуч за вишнею без листя. Хату побачиш. Вона одна — з вікном. Та ти, мабуть, знаєш.
Він замовк, але двигун не вимкнув. Наче не хотів лишатися без його звуку саме тут.
Вона вже була половиною тіла надворі, коли він гукнув услід, як щось згадав:
— Чуєш.
Марина обернулася.
— Якщо вже приїхала — тепер не втечеш.
Він не посміхався.
Автобус подавився димом, закашлявся і поїхав важко, як вантажний. Червоні габаритні вогники ще миготіли між стовбурів і потім зникли, немов їх просто вимкнули.
І знов була тиша.
Село не було селом. Після повені — так це виглядало: криві паркани, перекошені сараї без дахів, пні замість вишень. Біля одного двору — колодязь, накритий листом металу й придавлений каменем. На металі хтось щось дряпав цвяхом; іржа злизала напис, залишилося дві букви: ДИ.
Дорога була не дорога, а темна смуга між бур’янами. Вода вже зайшла Марині в кеди і чвякала там.
Ліворуч, за чорними сливами, щось зашаруділо. Вона завмерла. Дихання саме затрималося.
Шарудіння стихло.
Повільно, з повітря, вийшов запах. Тваринний. Теплий. Залізний. Крові.
Вона не оберталася. Інстинкт сказав: не рухайся — й обійде, як вітер.
Вона зробила крок уперед. Ще один. Ще.
Запах лишався за плечем, як дихання в переповненому метро, але метро тут не було й бути не могло.
Коли вона вийшла на подвір’я з низьким покрученим горіхом і обваленим ганком, двері хати вже були відчинені.
На порозі стояла жінка.
Невисока, суха, в старому вовняному светрі, що провис під шиєю. Сиве жорстке волосся зібране вузлом і перехоплене чорною гумкою. Обличчя в дрібних зморшках, очі ясні, насторожені.
Вона тримала акордеон — не як музикант, як зброю. Довгий подряпаний інструмент висів на ремені: червона шкіра потемніла, клавіші біло-жовті, деякі без ковпачків.
Жінка трохи нахилила голову, розглядаючи Марину. Потім глянула їй за плече — туди, де ще тримався теплий запах — і знову на неї.
— Ну, — сказала. — Прийшла.
Марина ковтнула.
— Я Марина.
— Знаю.
Пауза.
— Ви… Ганна?
— Для тебе — Ганя, — спокійно сказала вона. — Заходь. Дощ у хату не неси.
Марина ступила на ганок. Дошка під ногою ворухнулася, як хтось дихнув знизу.
— Ти ж не за любов приїхала, га? — сказала Ганя, не обертаючись.
— А якщо й за нею?
— Любов — то не те, що можна грати. Вона сама грає.
— І слухай, — додала Ганя майже шепотом, так, немов поруч спав хтось, кого не слід будити. — Якщо вже приїхала — тепер не втечеш.
Вона відступила в темряву хати, і акордеон тихо скрипнув, наче живий.
***
У хаті було темно. Не нічна темрява, а стара, в’їдлива, як кіптява. Світло з вікна губилося в диму. Пахло смолою, воском і чимось терпким — ніби хтось щойно гасив свічку пальцями.
Ганя запалила лампу. Скло було жовте, з тріщиною; світло зависало в пилюці, не доходило до кутів.
— Сідай ближче до вогню, — сказала вона. — Тут не так тягне.
Марина сіла на лаву біля печі. Лавка поскрипнула, як живе дерево.
На стінах висіли фотографії — у потемнілих рамках, під склом із плямами вологи. На більшості був чоловік: високий, у чоботях, з очима, що дивилися кудись убік. На деяких — вони втрьох: Ганя, той чоловік і хлопчик із темними очима. На одній він тримав телицю за роги, на іншій стояв по коліна в болоті, ніби сам із нього виріс.
Між рамками стояло щось схоже на засохлу троянду. Пелюстки злиплися, почорніли, але пахли — різко, як свіже залізо.
Марина нахилилася ближче:
— Це ваш чоловік?
Ганя затяглася цигаркою й кивнула.
— Та був.
— А де він тепер?
— У болоті, — просто сказала. — Пішов шукати телицю. Повернувся не свій. Потім знов пішов. І вже не вернувся. Тоді ще не знала, що є речі, які не треба шукати.
Вона випустила дим, і він стелився низько, мов туман.
На підвіконні стояв акордеон — той самий, що вона тримала на порозі. Старий, потрісканий; ремені зношені, але виглядав так, ніби дихав.
Ганя взяла його, поклала собі на коліна. Руки в неї були тонкі, але сильні. Вона натисла клавішу — звук вийшов спершу глухий, потім вирівнявся, став дивно чистим.
Мелодія не була схожа ні на що знайоме. Як колискова, що забула, кого колише. Повітря в хаті коливалося — наче віддалений грім ішов під землею.
Марина відчула це тілом: десь у грудях легенько тиснуло, мовби хвиля пройшла крізь неї.
Ганя грала з опущеними очима.
— Це для того, — сказала, не зупиняючись, — щоб ліс близько не підходив. Як наблизиться — вже не відженеш.
Вона зробила коротку паузу, і звук став тихіший.
— Колись грала для себе, — прошепотіла. — Не встигла спинити.
Марина не питала, що означає «ліс». Вона слухала, поки звуки не стали тихшими за дихання.
Коли мелодія стихла, було чути, як щось капає у відрі біля печі — ритмічно, немов відлуння акордів.
У двері постукали. Раз, потім ще. Глухо, ліниво.
— А, це він, — пробурмотіла Ганя.
Вона вийшла, лишивши двері прочиненими.
На порозі стояв чоловік у формі, але без кашкета. Сорочка розстебнута, у руці — пляшка.
— Здрастуй, тьотю Ганю, — протягнув. — Я не за службою, я так. По душу.
Ганя глянула крізь нього, наче згадувала іншу ніч, інший дощ.
— Душа твоя вже приходила, — сказала тихо. — Двічі її не кличу.
Він посміхнувся — наче не почув, або не зрозумів. Перевів погляд на Марину.
— А це що за гостя така столична?
Ганя не відповіла. Поставила перед ним табурет.
— Сідай, Стасюче. Хай уже, якщо прийшов.
— Та не хвилюйся, я свій. Я ж усім тут рідня, — він засміявся, але в очах блиснуло щось м’яке, беззахисне. — А то люди балакають, що ти відьма. А я не вірю. Просто баба, що гарно грає, еге ж?
Він знову глянув на Марину.
— Я Стасюк. Дільничний, поки район не розпався. А ти?
— Марина.
— Гарне ім’я. Може, тут і лишишся? У нас самі старі, нікому пісень слухати.
Він нахилився ближче, і Марина відчула від нього запах горілки й вітру. Не неприємний — просто чужий.
— Стасюче, не базікай, — відрубала Ганя. — Дівчина з дороги. Утомилася.
Він підняв руки:
— Та добре, добре. Я сказати прийшов — хай після заходу сонця в будинку сидять. Бо знов щось ходить.
— Хто?
— Та хто його зна. Кажуть, ведмідь. Чорний. Великий, як бик. Ніхто не бачив, але всі собаки повтікали. Я чув сам — дихає. Як машина заводиться, тільки рівніше.
Він засміявся, немов сам собі не повірив.
— А може, то просто ліс. Ліс у нас дихає, ти ж знаєш, тьотю Ганю?
Ганя загасила цигарку об край печі.
— Ти пий менше — і не почуєш.
Стасюк ще трохи посидів, помовчав і підвівся.
— Ну, я піду. А ви… якщо що, кличте. Хоч серед ночі.
Він намагався подивитися Марині в очі, але вона відвела погляд.
Двері за ним довго рипіли, поки не стихли.
Після його відходу в хаті стало тихо, дим від свічки тягнувся догори тонкою ниткою.
Марина лягла на вузьке ліжко біля стіни. Ганя сиділа в кріслі, не спала.
— Ви справді повірили в того ведмедя? — спитала Марина.
— Вірила, — сказала Ганя. — Бо бачила.
Пауза.
— Давно. Ще до тебе.
Вітер гойдав шибку. У кутку тихо рипів акордеон — сам, без дотику.
Марина подумала, що то від протягу, але звук нагадував подих. Рівний, спокійний, із коротким хрипом у кінці кожного вдиху.
Вона підвелася, хотіла підійти до вікна, та Ганя прошепотіла:
— Не дивись.
— Чому?
— Бо як дивитимешся, як дихає, — задихнешся разом із ним.
Марина завмерла. За вікном темрява рухалася повільно, як живе тіло. У темряві чувся подих. Повітря входило в легені хати й виходило назад — тепле, вологе.
Акордеон на підлозі тихо стогнав.
І здавалося, що це не музика, а ліс, що співав їй у відповідь.
Ганя загасила цигарку.
— Сьогодні вже пізно, — сказала. — Завтра, як світати почне, зробимо.
— Що? — спитала Марина, але в голосі не було цікавості.
— Побачиш. Головне — не спи надто глибоко.
***
Дощ почався раптово. Стіни хати дрижали від поривів, у димарі свистіло. На подвір’ї калюжі зливалися в одну темну пляму.
Марина дивилася у вікно: тент над дровами роздерло, шматки тканини били по стіні, наче хтось бився, щоб вибратися.
Ганя стояла біля печі, курила.
У попелі темніли сліди — ніби хтось клав туди долоню.
— Не виходь, — сказала. — Хай тепер віддощиться.
Але Марина вже накинула куртку.
— Там мішки намокнуть.
— Не твої мішки, — буркнула Ганя, але не зупинила.
Надворі пахло мокрою землею й димом. Вода лилася з даху, падала просто у відро, дзвеніла. Під тентом було все розкидано: мішки, дрова, іржаві відра. Одне відро котилося по землі, як його хто зачепив.
Марина нахилилася, щоб зупинити, і раптом почула звук — не зовсім рик, не зовсім стогін. Низький, глибокий, із землі.
Вона завмерла. Потім знову — коротко, майже як видих. Двері сараю ворухнулися від вітру.
Марина зробила крок. Під ногами хлюпнула вода. Вона відчинила двері.
Всередині було темно. Важко пахло кров’ю, мокрою шерстю, залізом. На дощаній стіні блиснула калюжа води, і в ній мигнув її власний профіль — не людський, коротший, ніби з мордою. Коли очі звикли, вона побачила його: великий, чорний, лежав уздовж стіни. На боці — розірвана шкіра, свіжа рана. Очі були відкриті. Дивився.
Він не ворушився, груди піднімалися й опускалися повільно, як хвилі.
Марина відчула, що мала б кричати, але не змогла. Мовчання тримало її, як руки. Стояла, мокра, з розпущеним волоссям, і дивилася в ці очі.
Очі були людські — не “схожі”, а справжні. Так дивилися, коли щось розуміли, але не могли сказати.
Він дихав рівно. І з кожним вдихом повітря в сараї ледь гуло — підлога відгукувалася.
Вона зробила півкроку вперед.
— Не бійся, — прошепотіла сама собі, не йому.
Він не рухався. Кліпав — повільно, як старий чоловік.
— Ганю… — покликала вона.
Від дверей заскрипіла підлога — Ганя стояла там. Без страху, з тією самою цигаркою. Дим ішов угору й танув.
— Не чіпай, — сказала вона.
Марина озирнулася.
— Він поранений.
— Знаю.
Пауза.
— Якщо сам прийшов — значить, тебе шукав.
Марина не розуміла, але в голосі Гані не було ні злості, ні здивування. Одна втома.
— Йому треба допомогти, — сказала Марина.
— Не втручайся, — відвернулася Ганя. — Хай буде, як прийшло.
Двері тихо зачинилися. Марина лишилася сама. Дощ бив по даху, а він лежав і дивився на неї.
Вона бачила, як по шерсті текла вода, змішувалася з кров’ю — крапля за краплею. Хотілося накрити. Руки не слухались.
Вона стояла так довго, що не помітила, як зовні зійшла суцільна темрява. Коли нарешті вийшла, відчула, що не дихала. На подвір’ї повітря було важке, густе. Ганя сиділа під навісом і дивилася в темряву.
— Ти бачила? — спитала Марина.
— Бачила, — сказала Ганя. — Але не все.
Потім тихо додала:
— Не завжди те, що кличеш до серця, приходить людиною.
***
Уночі сарай стогнав. Дошки скрипіли, щось важке ворушилося всередині. Інколи чулося дряпання — коротке, нерівне, як нігтями по дереву.
Марина лежала й слухала. Серце билося в такт тим звукам. Ганя не спала — сиділа біля вікна і пальцями торкалася клавіш акордеона, без звуку.
За стіною було дихання. Рівне, глибоке.
Марина заплющила очі. Здавалося, що він дихав поруч, у кімнаті. Тепле повітря торкається щоки, і вона не знала, чи це сон, чи подих живого.
Вона заснула, тримаючи долоню біля серця. І їй наснився ліс, що стояв колом навколо хати, а кожне дерево мало очі. Вони дивилися на неї, не блимаючи. Тихо дихали разом із нею.
***
Ранок прийшов тихо. Без пташиного крику, без вітру. Дощ спинився, вода ще капала зі стріхи — рівно, як метроном.
Марина прокинулася раптово, з відчуттям, що хтось стояв біля дверей. Але в хаті нікого не було. Ганя спала, сидячи в кріслі, з притиснутим до колін акордеоном. Дим від цигарки ще звивався в повітрі, хоч жар уже згас.
На подвір’ї пахло землею й залізом. Вона вийшла босоніж — не знаючи, навіщо. Сарай стояв відчинений.
Усередині була тиша. Лише вода стікала по стіні там, де вночі лежав він. На землі тягнулися відбитки: великі, потім менші, потім — людські.
І чоловік. Голий, брудний, зі слідами подряпин на спині й раною на плечі. Він сидів, спершись на колоду, дихав важко, але рівно. Під шкірою тремтіли м’язи, як у тварини після бігу.
Марина застигла на порозі. Не страх — щось інше, густіше. Вона бачила тіло без сорому й без цікавості — просто неймовірно живе. Кожен рух був відлунням того подиху, який вона чула вночі.
Він підняв голову. Очі — ті самі, чорні, з теплим відблиском, що здавався знайомим.
— Ти хто? — спитала вона.
Він повільно хитнув головою.
— Не знаю, — сказав тихо, глухо, наче вперше вимовив слово.
Вона принесла рушник і накрила йому плечі. Торкнулася випадково — шкіра була гаряча, як від жару.
Він здригнувся, але не відсахнувся.
На мить їй здалося, що гаряче стало і в ній — короткий, сором’язливий спалах десь під ребрами. Вона вдихнула різко, ніби від холоду, але холоду не було.
Ганя стояла в дверях і довго дивилася. Не здивована. Трохи сумна.
— Не чіпай поки, — сказала вона. — Нехай сам згадає, чого прийшов.
Марина хотіла заперечити, але Ганя вже пішла в хату.
Вона обмила йому плечі теплою водою, перев’язала сорочкою. Він сидів мовчки, не відводив погляду.
— Може, ти з фури? — спитала. — З того зоопарку?
Він не зрозумів.
— Я… був там, — сказав нарешті. — Темно. Потім — болото. І все.
Вона залишила його спати на старій ряднині й довго стояла біля дверей, поки не побачила, як груди піднімаються й опускаються — спокійно, по-людськи.
***
Стасюк прийшов надвечір. П’яний, але з усмішкою.
— Чув, у вас гість, — мовив, переступаючи поріг. — То, може, покажеш?
Ганя стояла біля печі, мовчала. Марина зціпила руки.
— Хворий він. Спить.
— Хворий? — засміявся. — Тут усі хворі. Тільки хто на що.
Він підійшов ближче, глянув Марині в обличчя.
— Ти з ним обережно, Маринко. Бо ведмеді різні бувають. Є — з лісу, а є — з хати не виходять.
Ганя різко підняла погляд.
— Іди, Стасюче. Бо язик у тебе довгий, а день короткий.
Він знизав плечима, поставив пляшку на стіл.
— Добре. Але я навідаюсь. Не губіться.
Коли двері зачинилися, Ганя довго стояла спиною до Марини.
— Не дивись йому в очі, коли спить, — сказала. — Там не він.
— Хто ж тоді?
— Те, що тебе кличе.
***
Минали дні. Він одужував швидко. Ходив босий по подвір’ю, мовчав. Їв мало, пив воду просто з відра. Іноді дивився на небо, наче щось згадував.
Марина мила підлогу, прала, варила. А потім ловила себе на тому, що чекала, коли він вийде із сараю. Коли проходив повз, повітря ставало теплішим. Він дякував поглядом, не словами.
Ганя дала йому сорочку — свою стару, чоловічого крою. Він натягнув її, застебнув два ґудзики, решта лишилася розхристана. На грудях темнів рожевий, чистий слід від перев’язки.
— Боліло? — спитала.
— Уже ні.
— Як згадаєш — скажеш, хто ти.
— Може, не треба, — відповів. — І так добре.
Ганя слухала з порога, закурюючи.
— Любов — теж голод, — сказала тихо. — А коли ситий, тоді кусатиме. Казки брешуть, Маринко. Звір може полюбити. Та коли любить — уже не вертається до лісу.
Марина хотіла віджартуватися, але слова не знайшла.
***
Вечоріло. Хата дихала разом із вітром. Марина сиділа на ліжку, тонка тканина сорочки липла до шкіри від тепла. Вона чула, як він у сараї переставляє відро, як ходить. Потім настала тиша.
Двері відчинилися без стуку. Він стояв у темряві, сорочка була розстебнута, очі блищали. Вона не рухалася. Повітря між ними пульсувало, як од далекого грому.
Він ступив ближче, простягнув руку й торкнувся її обличчя — дуже обережно, перевіряв, чи вона справжня. Марина заплющила очі.
Більше нічого не сталося — лише тиша, дотик і подих. Та хата раптом здригнулася; десь під дахом ворухнувся старий пил. Надворі завив вітер, і вдалині відгукнувся ліс — довгим низьким звуком, схожим на стогін.
***
На світанку Ганя сиділа біля печі й грала — тихо, майже без звуку. Мелодія йшла колами, немов хотіла когось приспати.
А за вікном, у тумані, дві постаті стояли близько одна до одної. І туман повільно рухався між ними
***
Осінь ставала тихішою. Навіть дощ ішов без звуку — просто випадав із неба, як хтось сипав воду з відра.
У селі спершу зникли собаки. Одна за одною — ті, що бігали під дворами, ті, що вили вночі. Просто перестали. Марина помітила це не відразу — коли тиша стала занадто чистою.
Потім зник чоловік із ферми. Його прізвище ніхто не згадав. Казали: «ходив перевіряти бочку» — і не повернувся. На березі залишилися великі сліди — ніби хтось йшов на двох у бік болота.
Люди шепотіли про «високу тінь». Бачили краєм ока: щось ішло полем, просто йшло, не ховалося. А потім — зникло.
Стасюк приходив усе частіше. П’яний, мовчазний. Їхав без фар — темрявою. Ніби хотів заскочити зненацька. Уривався в хату, ставив пляшку.
— Ви, баби, щось ховаєте, — казав. — Я ж відчуваю.
Ганя відповідала коротко:
— Не твоє — не чіпай.
— То ти думаєш, я дурний? Я бачив його! — кричав. — Високий, чорний… І ти мені кажеш — сон?
Він гупав кулаком по столу, доки Ганя не брала акордеон. Коли вона грала, він стишався. Музика була вже не піснею — стуком землі, шумом коріння. Шибки дзвеніли, лампа тремтіла. Стасюк стискав голову долонями, здавалось йому боліло — може, від музики, а може, від пам’яті.
— Не грай, — шепотів. — Бо я тоді бачу.
Після його відходу в хаті довго стояв запах горілки й іржі. Ганя витирала клавіші ганчіркою, ніби стирала відбитки.
— Ближче стає, — сказала. — Уже біля нас ходить.
Марина не відповіла. Вона вже знала, що «воно» не там — не за хатою.
Він змінився. Став тихий, насторожений. Іноді вночі Марина прокидалася — а він стояв біля вікна, голий по пояс, дивився в темряву. Не ворушився, дихав — повільно, глибоко. Від його тіні на стіні лишалася пляма, схожа на квітку — темна, розплющена, як слід крові. І кожен його вдих тягнув повітря так, що полум’я свічки хилиталося.
— Чого не спиш? — шепотіла вона. — Лягай.
Він не обертався.
— Там кличуть, — казав нарешті. — Але я ще не піду.
— Хто?
Він мовчав.
Іноді вона торкалася його плеча — гарячого, вологого від поту. Від цього дотику ставало не по собі, як від живого струму. У темряві здавалося, що його тіло ширше, ніж удень. Що кожен подих розтягував шкіру, немов під нею щось росло.
Ганя вже не спала. Сиділа з акордеоном, грала довго й важко. Мелодія ставала дедалі гучнішою, розтягувалася, ламалася, перетворювалася на гул. І в тому гулі Марина чула — не музику, а попередження.
Одного вечора вітер вибив шибку. Свічка згасла. У темряві чулося його дихання. І за вікном — ще одне. Повторювало, точно в такт.
Марина притисла руки до грудей, щоб не чути власного серця. Воно билося так само — у тому самому ритмі. Разом із ними.
***
Вранці Ганя сказала, що піде в ліс — «подивитися, чи ще наш». Пішла й не сказала, коли вернеться. Хата залишилася на двох.
Марина стояла на порозі й дивилася, як туман стелився між деревами. Десь глибше, за городом, хтось важко ступав по землі. Тихо, але не ховаючись.
Вона знала: це тільки починалося.
***
Вітер повернувся з півночі. Хату хилило, наче хтось дихав у її стіни. У печі потріскували поліна, але тепліше не ставало — лише запах диму, гіркий і старий.
Марина сиділа біля вікна. Він довго мовчав, дивився в темряву, потім підвівся.
— Кличе, — сказав просто.
Марина не спитала, хто.
Він вийшов босий, без сорочки. За порогом темрява зімкнулася, наче втягнула його.
Вітер потягнув у хату запах вологи й листя.
Ганя сиділа біля печі, курила, дим стояв рівною смугою під стелею.
— Не виходь, — сказала. — Сьогодні ніч чужа.
Марина хотіла спитати «що сталося?», але з вулиці вже було чути мотор — низький, п’яний рев, майже тваринний.
Ганя підвелася, підійшла до дверей.
Світло фар прорізало туман. Машина різко зупинилася біля воріт. Двигун не заглушили. Дверцята грюкнули.
Стасюк. Хиткий, мокрий, зі зброєю через плече.
— Ганю! — крикнув. — Виходь!
Голос лускав на кінцях, як нитка.
— Покажи мені його. Чуєш? Або сам знайду.
Ганя не рушила. Лише зняла з гака свій акордеон.
Марина бачила, як її пальці на мить затремтіли — не від страху, від утоми.
Вона вийшла на ґанок. Без хустки, у светрі, що провисав до колін.
— Тихше, Стасюче, — сказала. — Людей розбудиш.
— Та які люди? — він засміявся. — Тут давно ніхто не живе! Тільки ви, відьми. І він.
Він підняв рушницю.
— Де ти його сховала? Кажи.
Ганя ступила ближче.
— Уже бачив.
— Що?
— Його. У дзеркалі.
Стасюк хитнувся, моргнув, наче не розумів. Потім закричав:
— Не бреши мені!
І натиснув на спуск.
Глухий вибух розітнув повітря. Марина здригнулася.
Ганя стояла ще мить, потім опустила голову. Кров була темна, майже чорна. Вона сіла на поріг, тримала акордеон і стискала його, як дитину. Марина кинулася до неї, але не встигла.
Стасюк зробив крок уперед, рвучко дихав.
— Господи… — сказав тихо. — Я не… я не хотів…
І саме тоді з темряви за його спиною щось вийшло.
Не звук, не тінь — рух. Як туман, що згортався і ставав тілом. Високе, чорне, блищало від води й від світла фар. Плечі — як у звіра, руки — людські, але довгі. Очі світилися — дві жовті плями.
Стасюк розвернувся, підняв рушницю, але палець не слухався.
Крик застряг у горлі.
Марина побачила, як звір кинувся на нього — швидше, ніж вона встигла вдихнути.
Брязкіт металу, короткий стогін, звук, схожий на те, як рветься мокра тканина.
Фари тремтіли. На вікно бризкнула кров — густа, блискуча, з різким запахом заліза.
Марина прикрила обличчя, але крізь пальці бачила: Стасюк лежав на землі, тіло дивно скручене, неначе його зім’яли всередину.
Над ним стояв звір.
Він дихав важко, але рівно.
Кров блищала на грудях, стікала по підборіддю, капала на землю — повільно, ритмічно, як вода зі зламаного крана.
Здавалося, червоні плями на тілі розпливаються у формі квітки.
І в тому блиску Марина раптом зрозуміла: це не чужий.
Це — він.
Хлопець, якого вона перев’язувала, який казав «мені добре». Рухи в нього були напівлюдські, напівінстинктивні. Він нахилився до Гані, торкнувся її чола, наче хотів щось сказати, але замість слів пролунав гортанний звук — суміш болю й любові.
Марина стояла в дверях, не могла крикнути. Світло фар блимало, ковзало по його тілу й кидало на стіну хати тінь — величезну, звірину, з вигином спини, що тремтів від подиху.
Він повільно підвів голову. Дивився довго, без моргання. У його очах відбивалася вона сама — бліда, дрібна, беззахисна.
Він зробив крок. Тихо.
Серце билося у вухах. Поруч — акордеон, що подзвонював від кожного пориву вітру, і Ганя, схилена набік, з цигаркою, що догоріла до попелу. Попереду — темрява, дим і він.
Марина вийшла з порога. Спершу нерішуче, потім упевненіше. Повітря було густе, мокре, важке, і здавалося — воно дихало разом із нею.
Вітер погасив світло. У темряві залишився лише звук дихання — її й його. Вони збігалися, зливалися, ставали одним.
І в ту мить Марина зрозуміла: він не прийшов убивати. Він прийшов завершити те, що давно почалося в ній самій.
***
Тиша. Не така, як після грози, а глибша — як коли земля перестає дихати.
Небо низьке, важке, з нього ще сипався дрібний дощ, що не чувся. Фари давно згасли, і світло з хати лиш ковзало по мокрій траві. Акордеон дзенькав від кожного подиху вітру — коротко, уривчасто, ніби нагадував, що там хтось лишився.
Марина стояла на подвір’ї. Рушниця лежала біля ніг, у калюжі, що вже не відбивала нічого. Вона нахилилася, підняла її, тримаючи обережно, ніби чужу річ. Дерево було слизьке, тепле.
Він стояв навпроти — за кілька кроків.
Його обличчя було людським, але не зовсім: занадто спокійним, занадто рівним. Під очима — тінь; шкіра тремтіла, наче під нею проходило дихання іншої істоти. На плечах — шерсть, що блищала від дощу.
Очі — жовті, глибокі, як світанок у калюжі.
Вона підняла рушницю. Прицілилася не до грудей, а вище — між очей. Руки не тремтіли. Навіть дощ завмер у повітрі.
Він зробив крок. Повільно. Земля під ногами злегка здригнулася, вода в калюжах пішла кругами. Між ними було кілька метрів — один подих. На траві світилася червона пляма — не справжня квітка, а відбиток пальців, розмазаний до пелюсток.
— Пробач, — прошепотіла вона.
Вона відчула, як рушниця важчає в руках, ніби хтось тримав її з іншого боку.
Він не відводив погляду. В куточку його рота блиснула темна лінія крові, що губилася на шиї.
Вітер знову піднявся — і з хати долинув короткий, чистий звук акордеона, остання нота.
***
Ранок сів на хату сірим світлом. Вікно було відкрите, завіса колихалася, акордеон лежав біля порога. Тиша стояла рівно, як вода.
У тумані, між деревами, щось рухалося — повільно, не ховаючись. На мокрій траві тяглися дві прим’яті смуги, що сходилися в ліс. Здавалося, що дихало саме повітря.
