Немає виходу донизу

«Нарешті я можу рушити далі», — майнула думка, коли затуманені зіниці доньки стали скляними. Ще мить її пальці, схожі на сталеві обручі, стискали тендітну шию, перш ніж остаточно розімкнутись.

Тіло впало долілиць із глухим звуком і серце дому прийняло жертву. На мить їй привиділося, що донька просто спочила на соковитій траві, десь під шумом лісових крон, — та все ж холодний блиск зіниць виказував істину.

З вулиці вповзав колючий вітер і змушував свічку на столі шалено тремтіти. Полум’я танцювало, кидаючи по стінах зморшкуваті тіні. І тоді вона відчула солодкавий, квітковий аромат. Занадто живий і теплий для цієї мертвої ночі. Жінка вдихнула на повні груди — і нічого. Тільки пил, сухий і старечий, осів на слизьких стінках легень. Запах квітів щез, мов примара.

Скрегочучи зубами, вона протягла тіло повз незастелене ліжко, де на полотні застигли старі плями. Зібравшись із силами, жінка обхопила доньку за талію, чиє тіло вже ставало важким, як камінь. Та все ж рвучким рухом вона викинула його у відчинене вікно.

Глухий удар об землю прорізав тишу. Здалося, що навіть Дім зітхнув. З дерев здійнялися насторожені круки. Вони билися в повітрі, не маючи сили триматися на крилах. І падали вниз, зіштовхуючись, мов поламані паперові літачки.

Жінка зачинила вікно, поправила штори, й сіла за письмовий стіл. Перед нею лежали стоси списаного чорнилом аркушу. Вона заплющила очі, уявивши наступну сцену. Перо ніби ожило і саме виводило рядки, яких вона не обирала:

«Будинок нарешті вгамував голод. Нова плоть поволі розчиняється в його нутрощах, просочується в цеглу, у балки, та пил. У його череві знову є місце. Він чекає… нового мешканця».

* * *

З-під скрипучих коліщаток валізи виривалися брудні бризки. Листопадова мряка висіла в повітрі густим серпанком, навіюючи сум. Опустивши каптур низько на чоло, він брів сірою вулицею до нового помешкання, що чекало його, мов чистий аркуш. Коліщатка чіплялися за нерівний асфальт, не бажаючи йти далі.

Скрип. Скрип. Скрип.

Нарешті він дійшов до під’їзду — старого, з облупленою фарбою та ржавими дверима. Шарпаючись в кишені куртки, шукав ключ, коли позаду щось глухо гепнулося. Різко обернув голову, намагаючись пробитися поглядом крізь завісу дощу, що раптом перетворив усе довкола на рухливу млу. Примружився, і аж тоді помітив маленьке чорне тільце, з-під якого пір’я розлетілося в різні боки. Тоді згори впало ще одне, і ще. «Що за чортівня?»

Він залишив валізу під дверима й повільно почвалав до темних плям на землі — до птахів, що падали з неба, мов каміння. Присів навпочіпки, зазираючи в каламутні очі, затягнуті сірою плівкою. Їм вже нічим не допомогти. Провів пальцями по скуйовдженому пір’ї, мов віддаючи німий уклін. Тоді повітря розітнуло коротке шльоп! — ще кілька чорних тілець приземлилися поряд. Тепла кров бризнула йому в обличчя. Від несподіванки він гепнувся на землю. Під долонями розтікалося щось слизьке та мокре. В животі збурилося, і нещасний сніданок підкотився до горла. Розумів, що треба вшиватися. Не вистачало ще, щоб сусіди побачили його серед пташиних трупів.

Насилу підвівся, відчуваючи, як дощ заливає за комір, змушуючи здригатися. Намагався не дивитися на руки, але мряка потроху змивала кров.

Ніс пробив різкий, квітковий аромат цвіту бузку. «В листопаді?» — подумалося йому. Запах видався настільки густим і насиченим, що стіни навколо неначе зітхнули.

І раптом щось важке впало згори.

Глухий удар.

Коротке чорне волосся злиплося на голові, закриваючи розтрощене обличчя. Нещасний не встиг навіть зойкнути. Мізки розлетілися плямами, а кров стікала звивистими смугами до стін будинку, змішуючись із пташиною. Він скам’яніло дивився на дивні криваві узори, а його власний мозок кричав про неможливе.

Коли жах нарешті відпустив, кинувся до дверей, тремтячими пальцями намацуючи ключ. Тоді вхопив валізу і метнувся всередину. «Швидку… треба викликати швидку», — спізніло майнуло в голові.

Визирнув востаннє. Тіла вже не було. Лише темна, нафтово-чорна пляма зі стійким запахом сирого чорнила.

І десятки живих круків, що втупилися в нього чорними очима.

* * *

Сходовий майданчик привітав його сирістю, що відгонила гнилизною. Він відчув, що від нервів стискає ручку валізи, аж пальці побіліли. Примусив себе розслабити хватку. Ступив на першу сходинку, і його рух розбудив лампу, що панічно гойдалася біля стіни. Враз світло кілька разів заблимало, боляче різонувши по сітківці. Під час одного з проблисків здалося, що стіни рухаються, змінюючи свій колір. Та за мить все стало як і було, лише світло стало яскравішим.

Його серце, що досі не вгамувало шал, знову затріпотіло. На сходовому марші між поверхами стояла стара жінка. Коротке сиве волосся стирчало на всі боки, одяг висів на кістлявому тілі, та очі виглядали жвавішими на фоні помережаного зморшками обличчя.

Він прокашлявся, усвідомивши, що втупився в неї.

— Добрий день, — його голос звучав хрипло, бо він давно ні з ким не говорив. — Я ваш новий сусід.

У відповідь почувся хрипкий сміх старої, що гучно відлунював від стін. Жінка відступила вбік, вказавши на вільний шлях, і він помітив пальці, забруднені чорнилом.

Стара скидалася на божевільну, коли підняла руку і дуже обережно, майже з ніжністю, погладила стіну поруч із собою. У тому місці, куди лягла її долоня, сіра облуплена штукатурка стікала вологою. Він знову відчув слабкий, але вже знайомий бузковий аромат, що контрастував із сирістю під'їзду. На щоці відчувся легкий лоскіт, і здалося, що поряд майнуло довге світле волосся.

— Ви щось пишете? — він відчайдушно намагався відволіктися від марева, і перевів розмову до чорнила на її руках.

— Я? — Вона подивилася на свої пальці, забруднені, здавалося, свіжим чорнилом. — Ні. Це він пише. Моя донька тут, — вона вказала рукою кудись вгору, а тоді притулилася вухом до стіни. — Я все ще чую її голос. Ось, прислухайтеся…

«Вона точно збожеволіла», — він упевнився в цьому.

— Мушу йти, — хутко схопив важку валізу та обійшов жінку. Вона навіть не ворухнулася.

Він біг, доки не опинився на останньому, п’ятому поверсі. Кинувся до дверей, тремтячими пальцями вставив ключ і швидко штовхнув валізу всередину. Квартира зустріла його надто теплим повітрям, просоченим вже знайомим квітковим запахом. Перед очима досі майорів образ розбитого тіла.

Нарешті він скинув мокрий верхній одяг і позбувся брудних черевиків. Рушив коридором до маленької кімнатки, яка відтепер слугуватиме йому спальнею. Дивно. Він чітко пам'ятав, що залишив валізу біля вхідних дверей, але тепер вона стояла в кутку спальні. Її скрипучі коліщатка лишили на чистій підлозі довгий, ледь помітний слід, схожий на смугу свіжого чорнила. Валіза несла із собою спогади, які краще було б залишити закритими, тому він вирішив розібратися з нею пізніше.

Впав на ліжко, і тіло ніби ожило — кожна клітина сіпалася, серце билося шалено, думки летіли врозтіч. «Чиста постіль, на столі жодної пилинки», — виринуло в свідомості червоними літерами. Здавалося, хтось підготував квартиру саме для нього. Він помасажував скроні, але біль у голові не відступав. Намагався пригадати купівлю помешкання, але спогади вислизали, щойно вдавалося їх схопити. Він знав, що більшість людей навіть не пригадали б, чим займалися минулого четверга.

У кишені джинсів знайшов пігулки, тож не гаючи часу, швидко проковтнув снодійне — настав час відпочити.

* * *

Поволі розтулив важкі повіки, намагаючись скинути з себе дрімоту. Крізь тонкі штори в кімнату пробивався тьмяний промінь ліхтаря, освітлюючи приміщення. Тоді світло кілька разів блимнуло, і стіна здалася живою: тонкі лінії шпалер нагадували кровоносні судини, що пульсували червоними нитками, неначе під шкірою невидимого організму. Вона тихо «дихала», то випинаючись вперед, то відступаючи. Кожна лінія пульсу здалася рухомою, тонкі червоні прожилки переливалися під світлом, немов стіна стежила за ним. На мить здалося, що його серце шалено стукає в такт цій пульсації. До його вух долинуло шепотіння, і він міцно стулив повіки. «Це все сон, ти спиш», — намагався переконати себе. Тіло приклеїлося до ліжка, навіть пальці не ворушилися.

Поряд майнув вітерець, і він розплющив очі. Повз нього швидко пробігла безформна тінь, що зникла, прослизнувши крізь зачинене вікно. Одразу ж долинуло каркання круків. Примарна присутність розчинилася, наче її ніколи й не було.

Стіни вже не демонстрували своїх вен — усе стало на свої місця, але на столі щось привертало увагу. Він відчув контроль над тілом і підвівся з ліжка.

У скляній вазі стояла гілочка бузку — сама по собі така звичайна, але тут вона виглядала недоречно у всіх проявах. Хтось був тут.

Він затих, намагаючись навіть не дихати, щоб почути незваного гостя. Тиша. Здавалося, що незнайомець теж принишк, можливо, за дверима, і спостерігає. Він озирнувся навколо, і погляд зачепився за табурет під столом — не найкраща зброя, але краще, ніж нічого. Міцно обхопивши дерев’яну ніжку, тихо визирнув за двері. Чисто.

Зробив ще два кроки, і вуха вловили зовсім нехарактерний шум — скрипіння? Шурхіт паперу? Він обережно підійшов до кухні, визираючи з-за дверей, але там теж нікого не було.

Втомлено зітхнув і нарешті увімкнув світло. На крихітному столику колишні власники залишили свої речі: почата пляшка віскі та стоси списаного паперу, що немов запрошували до прочитання.

Його спокушала ця чиста пляшка, а ще більше — бурштинова рідина в ній. Пообіцяв собі випити не більше чарчини. Та зрештою, кому яка різниця? Він тут один — більше немає нікого, хто міг би його контролювати. Зробив перший ковток і буквально відчув, як жадане тепло розтікається горлянкою, наповнюючи пустий шлунок.

Вхопив перший аркуш, та спершу не зміг прочитати жодного слова. Букви розтікалися перед очима, немов пливли кудись, не залишаючи шансу розшифрувати кривий почерк. Зробивши над собою зусилля і надпивши просто з пляшки, він нарешті зумів розібрати слова. Тоді почав читати далі, поки склянка поволі спустошувалася.

Вона не писала вже тиждень, а книга мала стати її останнім шедевром. Відчувала, як час і талант вислизають крізь пальці, перетворюючись на сиру вологість стін. У світлі свічки жінка дивилася на свою доньку, що мирно спала в ліжку. Дихання дівчинки було спокійним і рівномірним, але для жінки воно звучало як надокучливий дзвін, що заважає зосередитися. Аромат бузку викликав нудоту, тому довелося відкрити вікно, впускаючи холодне повітря.

Тоді до вух долинув такий знайомий шепіт:

«Твоя історія, твоя справжня велич, почнеться тоді, коли ти звільнишся, — прошепотів Голос Дому, холодний і оксамитовий. — Вона — твій єдиний якір. Ти мусиш віддати свій найбільший тягар, щоб отримати найвищу нагороду. Лише чиста, досконала провина, принесена в жертву, дасть тобі право писати вічно».

З легким стуком вона поставила підсвічник на стіл. Тоді підійшла до ліжка, і вогкими пальцями обхопила тендітну доньчину шию, яку обвивало довге світле волосся.

Нерозуміння.

Спроба відбиватися.

Хрип.

«Нарешті я можу рушити далі», — майнула думка, коли затуманені зіниці доньки стали скляними».

Далі почерк змінився і став невиразним для читання. Або ж алкоголь вплинув на його сприйняття, бо коли світло знову блимнуло тричі, він не здивувався. Ніздрі знову вловили запах бузку, що одурманював свідомість. У животі різко підкотило, і він не встиг зробити й трьох кроків, як його знудило просто на кухні. Тіло судомило, вириваючи зі шлунку останні залишки їжі. Коли здавалося, що й самі нутрощі от-от вирвуться назовні, спазми нарешті відступили.

Він сидів навколішки перед бридкою жовтою калюжею, що просочувалася крізь підлогу вниз.

— Ой, ні, ні, ні, ні, — бурмотів він, коли блювотиння повністю розчинилося під ним. «Дідько, там же внизу хтось живе», — зринуло в голові, поки насилу піднявся на тремтячі ноги.

Витер рота і вийшов з квартири, рушаючи сходами вниз. Світло знову блимнуло — клац, клац, клац, — і перед ним постали голі стіни будинку. Він йшов, обпираючись об вологі стіни, що рухалися в такт його крокам. Долоня вгрузала в липку поверхню, залишаючи відбитки, що розчинялися в молекулах дому. «Я божеволію», — подумав він, стукаючи в двері квартири під ним.

Довелося гамселити кілька хвилин, аж поки за дверима почулося човгання і клацнув замок.

— Вибачте, я ваш сусід знизу. Стався маленький казус… — та договорити не вдалося і він позадкував, мало не покотившись зі сходів. На нього витріщилася пара запалих очниць, з яких вилітали мухи. Тоді до вух долинуло гудіння маленьких крилець комах, що вирвалися на свободу.

Обличчя сусіда знизу скидалося на зім’ятий пергамент, ніби хтось склав із нього оригамі, а тоді недбало розгорнув. Масне чорне волосся обліплювало череп, трохи затуляючи засохлі криваві смуги. Чоловік підняв до чола руку, відганяючи набридливих мух, а його долоня стискала чорного крука, що сочився кров’ю.

«Що в біса відбувається?!»

— Ви щось хотіли? — почулося шелестіння. Сусід з понівеченим обличчям відкусив голову птаха, випльовуючи її до ніг.

Шлунок знову не витримав, і його скрутило просто біля сходів.

«Тікати. Я маю тікати», — великими червоними літерами пролунало в голові, поки він спускався сходами вниз. Минув кілька сходових маршів, коли знову тричі блимнуло світло. Сітківка вже не витримувала цього тиску, поки в голові кількасот молоточків відбивали стабільний ритм по нервовій системі.

Він зупинився, роззираючись довкола. Стіни знову нагадували лікарняні коридори з облупленою фарбою. А перед ним у дверях стояв сусід із пожовклим обличчям і чорними очима.

— Ви щось хотіли?

Панічно роззираючись, він зрозумів, що знову знаходився на четвертому поверсі, але ж він точно пам’ятав як спускався донизу.

— Я… Ні, нічого, — мовив у відповідь, в панічній спробі знову спуститися сходами вниз.

«Це не може бути четвертий поверх. Дім знущається наді мною», — подумав він, коли знову опинився перед сусідом. З божевільним блиском, підійшов до чоловіка.

— Як мені вийти звідси? — голос захрип до невпізнаваності, ніби після кількагодинної пробіжки.

Тоді світло замиготіло. А коли він вчергове глянув перед собою, то побачив, як чорноволосий сусід із мухами в порожніх очницях тицяє йому до рук крука без голови.

— Я не братиму цього, — похитав головою, і зі всіх сил побіг нагору. Не почуваючись у безпеці навіть у своїй квартирі, закрився на замок. Відчував як з чола стікають цівки поту, від якого аж очі пекло. «Що то було? Що то було?» — великі червоні літери вже миготіли яскравим попередженням в голові, коли він відкрив кран, щоб напитися води. Та звідти вирвалася лише ржава вода. Спершу кілька разів огидно бризнула, а потому перетворилася на густу, схожу на кров, піну.

Тремтячими пальцями він провернув кран, але рідина не зникала. Переливаючись через край, вона текла важкими багряними струмками до його босих ніг. Він рвонув до кімнати, залишаючи за собою червоні відбитки, що впивались у підлогу. Потоки крові огинали його ступні й виводили химерні узори — і всі вони тягнулися в один бік. Прямо до його валізи.

Світло блимнуло три рази і марево щезло. Не стало кривавих потоків, що переслідували його. Та попри це, він не відчув полегшення. Ковтнувши кислу слину, підійшов до валізи, що раніше здалася йому незвично важкою. Пальці тремтіли, поки розстібав замок.

Спершу він побачив скуйовджене світле волосся, а тоді перед ним постало посиніле обличчя. На шиї проступали темні сліди від довгих пальців.

Відчув, що сили покинули його і осів на підлогу. Закусивши кулак, видав глухий стогін — і той пройшовся відголоском по всьому будинку.

Згори почулося настирливе човгання. Йому аж подих перехопило, коли пригадав: вище немає нічого. Його квартира знаходилася на останньому, п’ятому поверсі. «Тоді що ж там таке, нагорі?» — думав він, ігноруючи мертве жіноче тіло, скручене у його валізі.

Не знаючи до кого звертається, він прошепотів:

— Я маю йти.

А тоді почувся скрипучий голос, що лунав зі стін:

— Ти вже прийшов.

Він роззирався в нападі шаленства, не в змозі піднятися. Повз уперед, чіпляючись ліктями за липку підлогу. На кухні на нього чекала пляшка — єдине, що виглядало знайомо. Він стягнув її зі стола разом зі стосом паперів. Все розлетілося довкола нього, та він жадібно пив бурштиновий алкоголь, що обпікав зболений шлунок. Несподівано колір рідини змінився на жовтий. Смак нагадав йому жовч, яку він до того вивергав із себе. Його знову знудило на папір.

Опісля краєм ока зачепився за писанину.

«Коротке чорне волосся злиплося на голові, закриваючи розтрощене обличчя…».

«…скидалося на зім’ятий пергамент, ніби хтось склав із нього оригамі, а тоді недбало розгорнув».

«…побачив, як чорноволосий сусід із мухами в порожніх очницях тицяє йому до рук крука без голови».

Він же щойно це прожив.

— Що за маячня?! — закричав, розриваючи сторінки на клапті. Тоді несподівана думка прийшла в голову, і він панічно перечитував вцілілий пергамент. Не те. І це не те.

Нарешті.

Письменниця, мов у трансі, списувала сторінка за сторінкою, поки він нашіптував їхню історію. Стіни довкола рухалися в ритмі її серця, що билося в унісон з пульсацією будинку. Вона ще ніколи не відчувала себе настільки живою. Нові мешканці постійно приходять, наповнюють його сутність, але ніколи не йдуть. Звідси немає виходу донизу.

«Немає виходу донизу», — повторив він, піднімаючись з підлоги. Підлога навколо просочилася його блювотинням, що розтікалося під ногами й обпалювало ніздрі. Якщо шлях униз відрізано — лишається тільки вгору. Він мусить вибратися.

Клацнув замком і цього разу вислизнув у коридор. Стіни тут переливалися відтінками червоного, ніби будинок вивернув назовні власну плоть. М’язові волокна тремтіли, пульсували. Товсті живі вени ритмічно стискалися під напівпрозорою поверхнею. Побачене збило його подих, і власне серце знову пішло навскач.

Попереду проступали сходи, що тягнулися нагору, мовби манили його, кликали. Він ступав по слизькій тканині підлоги, що чіплялася до п’ят, наче намагалася втримати.

Там, де мали бути металеві двері на дах, тепер височіла суцільна, масивна, криваво-червона стіна. З неї повільно витікало чорнило — густе, маслянисте, темне, як смола. Воно текло повільними клубками й пахло бузком.

Не роздумуючи, він вдарив кулаком із усієї сили. Чорнило, тепле і густе, бризнуло на обличчя й до рота, залишаючи кислий присмак жовчі та металу. Мембрана піддалася, і він провалився крізь неї.

Перед очима постала величезна кімната, заповнена тисячами аркушів паперу, що лежали на підлозі і, здавалося, проростали зі стін, немов грибок. Густе повітря наповнювало легені, і він відчував, як свідомість поступово насичується чужими ідеями, спогадами та гріхами.

Стара жінка сиділа за столом, виліпленим із чогось рожево-сірого, вологого і жилавого. Його поверхня тремтіла в такт пульсу, що йшов від стін. Коротке сиве волосся стирчало на всі боки, одяг висів на кістлявому тілі, та очі виглядали жвавішими на фоні помережаного зморшками обличчя. Вона шалено вмочувала перо в каламар, з якого стікало щось червоне, а поруч лежала гілочка бузку.

— То що ви пишете цього разу? — голосно запитав він, роззираючись кімнатою, що радше нагадувала нутрощі живого організму.

Вона обернулася до нього, посміхаючись.

— Це він пише. Не я.

— Будинок?

Стара кивнула у відповідь.

— Ти вже став його частиною, споживши відходи Дому за власним бажанням.

До горла знову підступила нудота, коли пригадався смак жовчі. Дихання стало важким, але він вимовив:

— Чому я тут?

— Щоб дати будинку свою історію. Розлучений пияка, шукає своє місце в цьому світі. Тікає від скоєного злочину у пошуках спокути.

— Я нічого не робив, — заперечив він, а голову прошив новий напад болю. — Нічого!

— А як же та бідолашна дівчина, що тікала від тебе після вашого розлучення? Та, що зараз спочиває у твоїй валізі.

Це остаточно вибило з нього дух. Він одружений? І вбив свою дружину? Він не пам’ятав цього. Як давно почалися проблеми з головою?

— Я не вбивав її, — бурмотів він, і лещата болю стискали голову.

— Ти приніс бідолашну у своїй валізі, бо не зміг попрощатися з нею. Як її звали? Ти хоч пам’ятаєш? А квіти бузку, що ти їй дарував? Ти навіть власне ім’я забув!

Він похитав головою.

— Я не… забув. Я не забув!

— Цей будинок, — вона продовжувала шалено виписувати нові рядки на пергаменті, — живиться нашими історіями. Я теж не свята, знаєш. Довелося деким пожертвувати заради натхнення.

— Ваша донька, — здогадався він. — Ви писали, що задушили її.

Стара кивнула.

— Як і ти свою дружину.

Він міряв кроками живу кімнату, намагаючись пригадати своє ім’я. Але жодна думка не визирала з темряви свідомості. Він навіть не міг пригадати дружину: світле волосся, бузок… чи це просто фальшивий спогад?

— То що далі? Ви вже написали фінал вашої історії?

— Ти не слухаєш, — руки письменниці повністю забруднилися чорнилом, що стікав із аркушів паперу. Та вона не помічала, як плями почали випаровуватися, розчиняючи шкіру на її долонях. — Ти лише одна історія, яких тут тисячі.

Він зиркнув на стіни, вкриті списаними аркушами. Невже кожен новий мешканець залишав тут свій відбиток? Фрагменти спогадів почали проростати:

— Я бачив тінь, що стрибнула у вікно. А перед тим — тіло, що впало на землю. І птахи… Море пташок сипалося камінням із неба, — він говорив мов божевільний. Обличчя раптом запекло, і перед очима пропливла пара. Доторкнувся до щоки, обмазаної чорнилом, і побачив кров.

— Ти вже став частиною будинку. Та тінь — то був ти.

— Це якась нісенітниця. Я ж тут стою, — бурмотів він, розглядаючи свої босі ступні, на які стікало криваве чорнило.

— Ти впевнений? — голос письменниці відлунював зі стін, а сама жінка стала кривавим місивом без обличчя. Вона нарешті перестала писати і рушила в його бік.

Місиво, що було письменницею, не поспішало. Воно повільно стиснулося, згустилося, і з нього почала формуватися постать молодої жінки з виснаженим, але красивим обличчям. Схожа на ту, що лежала в його валізі, але її очі належали божевільній письменниці.

— Ти ніколи не пам’ятав свого імені, бо Дім забрав його, щоб ти міг написати нове.

Вона кивнула на стіл. Посеред усього чорнильного хаосу лежав єдиний аркуш, ідеально чистий.

— Моя історія добігає кінця, але твоя тільки починається, — мовила вона, посміхаючись. — Я не можу її закінчити, бо мені вже час іти. Ти маєш це зробити сам.

Він кинувся до столу, прагнучи схопити чистий аркуш. Хотів його розірвати, знищити, щоб історія не могла бути дописана. Але коли його пальці торкнулися паперу, він відчув різкий, гострий біль у долоні. Відсмикнув руку і побачив, що вона стікає чорнилом. Глянув на аркуш. На ньому, виписані його власним почерком, почали з’являтися якісь слова.

— Ні! Я не буду писати! — закричав він. — Я не обираю цього!

Стіни почали стискатися. У голові загудів страшний, низький тон, що відлунював у грудях і ребрах. Дихати ставало неможливо, а ноги підкосилися. І залишався лише один шлях — вперед. Його тіло пробило чергову мембрану, кров із тканин будинку залила його очі. Та він летів униз.

Не було відчуття падіння, лише розчинення. Замість асфальту та ліхтарів, панувала м'яка, слизька, чорна порожнеча, що жадібно вбирала його. Він більше не відчував себе людиною. Його власне «я» розтануло, залишивши лише слухняну сировину, здатну писати історії для Дому.

* * *

Будинок знову стояв мовчки, зовнішньо — сірий і непоказний, внутрішньо — ситий.

На останньому поверсі за столом сидів згорблений чоловік, що чудово вжився в роль Голосу Дому. Він обережно вмочував перо в каламар, забруднюючи пальці свіжим чорнилом.

За ним спостерігала жіноча постать без шкіри, міцно тримаючи зламане тільце чорного крука, з якого крапала кров.

Внизу, біля входу, спираючись на поручні, стояла нова мешканка зі світлим волоссям. Вона шукала спокою, тиші та чистого аркуша, щоб почати нове життя.

З глибини будинку, немов привітання, донісся легкий, солодкуватий аромат бузку. І десятки круків зібралися перед Домом, мов німі свідки ще не написаної історії.