Лялькарка

Частина 1: М'ясо

Клуб «Велюр» не просто смердів — він душив. Повітря тут було густим, в’язким, наче прокислий сироп, настояним на перегарі, дешевих енергетиках, розлитому на липку підлогу алкоголі та важкому, мускусному ароматі чоловічої хтивості. Цей сморід забивався в ніздрі, осідав жирною плівкою на шкірі й гіркотою на язиці, але Олег «Кабан» Бойко вдихав його глибоко, на повні груди, смакуючи кожну молекулу.

Це був запах його королівства.

Він стояв біля входу до VIP-зони, широко розставивши ноги, наче атлант, що тримає на собі склепіння цієї розпусної нори. Сто двадцять кілограмів живого, агресивного м'яса, накачаного сироватковим протеїном, стероїдами та безмежною самовпевненістю. Йому подобалося відчуття, як тканина чорної фірмової сорочки натягується на біцепсах, погрожуючи тріснути по швах від найменшого руху. Йому подобалося це відчуття внутрішнього тиску. Відчуття, що він займає багато місця. Що він — фізична перешкода, яку неможливо обійти, неможливо ігнорувати. Він був головним хижаком у цьому акваріумі з дрібною, кольоровою рибою.

Олег ліниво почухав коротку, жорстку щетину на потилиці, скануючи натовп важким, олов’яним поглядом. Зміна закінчувалася за годину. Ще трохи — і адреналін від дрібних бійок та виштовхування п’яниць зміниться на інший голод. Можна буде зняти якусь «кицьку» біля бару — одну з тих, що люблять грубу силу і запах небезпеки. Вони завжди любили великих. Тих, хто може зламати, але вирішує помилувати.

І раптом простір змінився.

Це сталося не поступово, а миттєво, наче хтось різко відчинив двері в лютий мороз посеред розпашілої сауни. Звук у клубі — цей вічний, ритмічний гуркіт басів, що вібрував у діафрагмі — наче приглушили ватою. Він став далеким, пласким, нереальним. Люди біля барної стійки, що хвилину тому штовхалися, кричали і сміялися, інстинктивно розступилися, утворюючи коридор мертвої, зляканої порожнечі.

У цю порожнечу зайшла Вона.

Олег бачив тисячі жінок: дорогих утриманок у діамантах, дешевих повій з розмазаною тушшю, втомлених дружин, що прийшли шукати своїх гулящих чоловіків. Але ця... Від неї віяло чимось стерильним, абсолютним і мертвим. Вона була в сліпучо-білому. Довга туніка складного, асиметричного крою нагадувала не одяг для вечірки, а стилізований похоронний саван або хірургічний халат від божевільного кутюр’є. Під нею біліли латексні штани, що облягали її ноги, як друга, штучна шкіра, натягнута до блиску.

У напівтемряві клубу, залитій брудним червоним неоном, вона світилася власним, холодним, люмінесцентним світлом. Вона виглядала як пляма «битого пікселя» на екрані реальності. Чужорідна. Неправильна. Стерильний, гострий інструмент, що впав у багнюку.

Вона повільно повернула голову. Очі. Величезні, чорні провалля без білків, обведені різкими, графічними лініями татуажу. Вони не кліпали. Жодного руху вій. Вони вп'ялися в Олега, і він відчув, як його шлунок, загартований роками вуличних розбірок, стиснувся в тугий, болючий вузол.

Вона не дивилася на його м'язи із захватом чи страхом. Вона дивилася так, як досвідчений м'ясник на ринку дивиться на свинячу тушу, що висить на гаку: оцінюючи відсоток жиру, щільність волокон, якість шкіри і перспективу обробки. Без емоцій. Лише калькуляція.

Вона ледь помітно кивнула йому — сухий, механічний жест, схожий на тік — і розвернулася до виходу. Це був виклик. Нахабний, мовчазний ляпас його домінуванню. — Я зараз, — кинув Олег напарнику, не впізнаючи власного голосу. Він прозвучав хрипко, наче з чужого горла, наче хтось стиснув його трахею.

Він пішов за нею. Не тому, що хотів сексу. А тому, що древній, темний інстинкт хижака, який раптом відчув дивну, небезпечну здобич, потягнув його вперед, вимикаючи запобіжники інстинкту самозбереження. Його его вимагало наздогнати, схопити, підкорити. Показати, хто тут господар. Зламати цю крижану стіну.

Вулиця зустріла сирим, пронизливим вітром, що гуляв порожньою дальньою парковкою. Вона стояла біля чорного, матового седана без номерів. Під жовтим, хворобливим світлом єдиного працюючого ліхтаря її шкіра здавалася зробленою з парафіну — напівпрозора, жовтувата, нежива.

Олег підійшов впритул. Його величезна тінь накрила її повністю, поглинула цю білу, тендітну фігуру. Зазвичай жінки в цей момент робили крок назад, інстинктивно лякаючись його габаритів, його запаху агресії, його важкого дихання. Вона ж стояла нерухомо, як манекен у вітрині, який забули прибрати на ніч.

Він вдихнув повітря біля неї, збираючись гаркнути щось грубе, принизити її, поставити на місце. І його ледь не знудило. Це не були парфуми "Шанель" чи "Діор". Це був запах лікарняного коридору — різкий, в’їдливий спирт, хлорка, що виїдає очі, і щось нудотно-солодке, важке, липке... Запах перестиглих лілій на свіжій могилі. Запах, яким у моргах намагаються перебити солодкуватий сморід розкладання.

— Ти хто така, га? — він хотів, щоб це прозвучало грізно, як рик лева, але вийшло невпевнено, майже питально. Слова застрягли в горлі, наче він ковтнув грудку шерсті.

— Ти занадто гучний, — відповіла вона. Її голос не мав людських інтонацій. Він нагадував звук скальпеля, що дряпає скло. Сухий. Механічний. Безжальний. — Твоє дихання... воно як хрип старого компресора. Занадто багато вібрацій.

Вона повільно підняла руку в білій рукавичці і тицьнула пальцем йому в груди, прямо в сонячне сплетіння. Палець був твердим, як сталевий прут. Не жіночий палець. Інструмент.

— Стільки м'яса... — прошепотіла вона з неприхованою, глибокою огидою, ніби побачила купу гниючого сміття на ідеально чистому столі. — Грубого, волохатого, безформного, пітного м'яса. Ти займаєш забагато простору в цьому світі, Олеже. Твоя асиметрія ображає простір. Це неестетично. Це хаос.

Лють — звична, гаряча, чоловіча лють — скипіла в ньому, засліплюючи очі червоною пеленою. Як вона сміє? Ця бліда міль! — Чуєш, ти, сука... — він рвонувся вперед, схопив її за зап'ястя своєю величезною долонею. Він збирався стиснути, зламати цю білу ляльку, почути крик болю, почути хрускіт кісток.

Під тканиною рукавички щось справді хруснуло. Але не кістка. Це був звук сухого, ламкого пластику, що тріскається під тиском.

І в ту ж секунду він відчув укол. В шию, прямо в пульсуючу сонну артерію. Швидкий, майже непомітний, як укус розлюченої оси. Пневматичний пшик ін'єктора.

Він хотів відштовхнути її, вдарити наліво, розчавити її череп, перетворити це ідеальне обличчя на криваве місиво. Імпульс пішов від мозку до м'язів — чіткий наказ на знищення.

Але його руки опустилися.

Вони не ослабли, ні. Вони просто вимкнулися. Вони впали вздовж тіла важкими, мертвими мотузками.

Свідомість не згасла. Навпаки, світ став жахливо, кришталево чітким. Він бачив кожну тріщину на асфальті, кожну порошинку на капоті машини, чув настирливе гудіння електричних дротів над головою. Він був тут. Він все розумів. Але тіло... Його величезне, треноване, сильне тіло, храм його гордині, зрадило його. Зв'язок був розірваний. Кермо відірвали, гальма перерізали, а двигун продовжував ревіти на повних обертах.

Він спробував стиснути кулак — пальці висіли, як варені сардельки. Спробував крикнути, заматюкатися, вивергнути прокляття — язик лежав у роті мертвим, холодним слимаком, перекриваючи горло. З куточка рота потекла слина, гаряча і липка, але він не міг її витерти.

— Сідай у машину, — сказала вона буденно, наче давала команду побутовій техніці. Наче натиснула кнопку на пульті.

І він сів. Його ноги рухалися самі. Плавно, розмірено, механічно, без його волі. Ліва нога. Права нога. Зігнути коліно. Нахилити корпус. Всередині його черепа кричав, бився в істериці, дряпав стінки свідомості справжній Олег. «Що ти робиш?! Ти ж Кабан! Вбий її! Тікай! Розірви її горло зубами!»

Але зовні його тіло — ця слухняна гора м'яса, якою він так пишався — покірно склалося на задньому сидінні, схиливши голову в жесті абсолютної, рабської покори.

Двері зачинилися з глухим, дорогим звуком, відрізаючи його від світу. Тиша. Вакуум. Запах хімії тут був настільки густим, що очі почали сльозитися.

Дорога була нарізкою кадрів із нічного кошмару, який неможливо зупинити. Він сидів, втупившись скляним, незмигним поглядом у білу шкіряну оббивку її сидіння. Він бачив її потилицю. Ідеально біле, гладке волосся — перука? — не рухалося навіть на поворотах. Вона сиділа неприродно прямо, не спираючись на спинку.

Коли вона повертала кермо, в абсолютній тиші салону він чув дивний звук. Кр-р-ц. Кр-р-ц. Це йшло від її плечей. Сухий, тертьовий скрегіт. Ніби там, під ідеальною шкірою, терлися не вологі суглоби та хрящі, а сухі, незмащені іржаві петлі чи титанові шарніри.

Вона була механізмом, що імітує життя. І вона везла його туди, де його власне життя закінчиться.

Він спробував ворухнути мізинцем. Вклав у цю спробу всю волю, все бажання жити. Нічого. Тіло було не його. Тепер це був просто вантаж. Кілограми м'яса, кісток і літри крові, запаковані в брендовий одяг.

Вантажний ліфт. Стіни оббиті сірою повстю, що поглинала звуки. Тиша тут була фізично важкою, вона давила на вуха, як вода на глибині. Він стояв поруч із нею. Він був удвічі ширший, на голову вищий. Він міг би просто впасти на неї і розчавити своєю вагою. Зламати її, як сірник.

Але він стояв по стійці «струнко», як олов'яний солдатик, якого поставили на полицю.

По його скроні повільно котилася холодна крапля поту. Вона повзла по щоці, лоскочучи шкіру, як маленька комаха. Вона дісталася підборіддя і зависла там. Він відчував цей нестерпний лоскіт кожну секунду, він божеволів від нього, його мозок вибухав від бажання просто підняти руку і витерти обличчя.

Це було пекло. Персональне, інтимне пекло: бути замкненим у власній плоті, як у тісній камері одиночного ув'язнення. Бути пасажиром у машині, яка летить у прірву, і бачити, що за кермом — монстр, який не знає жалю.

Двері ліфта відчинилися в темряву.

Частина 2: Майстерня

Світло не увімкнулося — воно вибухнуло.

Це було не м'яке домашнє сяйво і не жовтий вуличний ліхтар. Це була абсолютна, біла, безтіньова яскравість, яка буває лише в операційних або в камерах для допитів. Світло вдарило по сітківці навіть крізь заплющені повіки, змусивши очі пекти вогнем.

Олег спробував прикрити обличчя рукою. Імпульс пішов. М'язи не відповіли.

— Розплющ очі, — пролунав голос.

Він не хотів. Його мозок, що метався в черепній коробці, як щур у палаючій клітці, кричав: «Не дивись! Якщо не побачиш, цього не існує!». Але повіки піднялися. Самі. Повільно, з легким, вологим звуком, ніби хтось потягнув за невидимі ниточки.

Він був у кімнаті, викладеній білим кахлем від підлоги до стелі. Жодних вікон. Жодних гострих кутів. Все тут було плавним, заокругленим, стерильним. Повітря було настільки чистим, що дряпало горло — ні порошинки, ні запаху життя, тільки концентрований солодкуватий душок гнилих яблук, який не міг перебити навіть найсильніший антисептик.

Вона стояла перед ним. Тепер без білої туніки. На ній був прозорий фартух із товстого пластику, вдягнений прямо на голе, бліде тіло. Фартух був старим — на ньому виднілися бурі, засохлі плями, які в’їлися в структуру матеріалу.

— Роздягайся, — сказала вона. Це не було прохання. Це була інструкція.

Руки Олега здригнулися. Всередині нього вибухнув вулкан сорому і люті. «НІ! ТІЛЬКИ НЕ ЦЕ!» — волав він у власній голові. — «Я Кабан! Я чоловік! Ти не посмієш!»

Але його пальці, ці зрадливі шматки м'яса, вже тягнулися до пряжки ременя. Це було найгірше, найглибше приниження в його житті. Величезний, сильний самець, альфа, якого боялися на районі, зараз роздягався перед нею власними руками, як покірна худоба перед забоєм.

Клацнула пряжка. Блискавка зашипіла, як змія. Штани впали до кісточок. Він стягнув сорочку, оголюючи татуйовані груди. Він стягнув білизну. Він залишився стояти голий посеред сліпучої кімнати, тремтячи всім тілом, і його руки автоматично потягнулися прикрити пах — останній, жалюгідний, тваринний рефлекс.

— Руки, — сказала вона гидливо, скрививши ідеально нафарбовані губи. — Прибери руки. Ти закриваєш матеріал. Мені треба бачити фронт робіт.

Олег спробував опиратися. Він напружив кожен нерв, намагаючись утримати долоні на місці. Але хімія в його крові була сильнішою за волю. Руки повільно, ривками, долаючи невидимий опір, розійшлися в сторони. Він стояв перед нею абсолютно відкритий. Знищений. Перетворений на об'єкт.

Вона обійшла його навколо. Він чув стукіт її підборів по кахлю — цок, цок, цок. І той самий звук. Кр-р-ц. Кр-р-ц. Сухе тертя всередині її тіла.

— Забагато волосяного покриву, — пробурмотіла вона, проводячи пальцем у рукавичці по його спині. Її дотик був холодним, як лід. — Це брудно. Це атавізм. Тварина.

Вона підштовхнула його до столу. — Лягай.

Він ліг на металеву кушетку. Холод обпік спину. Він сам, власними руками, поклав зап'ястя у сталеві манжети. Сам розсунув ноги, вставляючи щиколотки у кріплення.

Клац. Клац. Клац. Клац.

Замки закрилися. Тепер він був розіп'ятий. Він був полотном, натягнутим на раму.

Вона підкотила металевий столик на коліщатках. Інструменти на ньому виблискували так яскраво, що боляче було дивитися. Скальпелі. Затискачі. Пилки. Величезні шприци з довгими, товстими голками. І чорний перманентний маркер.

Вона взяла маркер. Зняла ковпачок зубами. Запах спирту вдарив Олегу в ніс, коли вона нахилилася над ним. Він вперше побачив її обличчя так близько, без напівтемряви клубу. Це була маска. Шкіра на скронях була натягнута так сильно, що пішла дрібними, павутинними тріщинами, ніби старий пергамент. Крізь товстий шар гриму проступала жовтизна старих синців і запалення. Вона сама себе зшила. Вона була конструктором, що розвалювався, але тримався на силі чистої ненависті до біології.

Він відчув дотик маркера до своїх грудей. Холодний, вологий, твердий стрижень.

Вона малювала лінію. Повільно. З натиском. Він чув цей звук — огидний, вібруючий скрип фломастера по своїй вологій, спітнілій шкірі. Скрі-і-іп... Скрі-і-іп...

Кожна лінія відчувалася як поріз. Вона окреслювала його м'язи. — Дельтоподібний м'яз... Занадто гіпертрофований, — шепотіла вона, малюючи жирний хрест на його плечі. — Це агресія. Це вульгарно. Видалити.

Вона перейшла на живіт. Намалювала пунктирну лінію вздовж пресу. — Прямий м'яз живота. Жорсткий. Непластичний. Вона вивела на його шкірі слово латиною. Він не бачив його, але відчував, як вона виписує літери: R-E-S-E-C-T-I-O.

Вона малювала на ньому схему. Стрілки на талії, що вказували всередину — "звузити". Кола на стегнах — "додати об'єм". Це була не схема вбивства. Це була викрійка. І жах, що затопив свідомість Олега, був страшнішим за страх смерті. Він розумів, що він більше не людина. Він — глина. Тісто. Тканина, яку зараз почнуть кроїти.

— Ти станеш гарним, Олеже, — вона подивилася йому прямо в очі своїми мертвими чорними проваллями. У них не було садизму. У них була холодна, фанатична порожнеча творця, який бачить шедевр у шматку брудного каменю. — Ми погасимо твій вогонь. Ти надто гарячий. Ти смердиш тестостероном. Це запах війни і ґвалту. Ми це виправимо.

Вона взяла шприц. Величезний, скляний, наповнений жовтою, густою рідиною, маслянистою і важкою, схожою на розтоплений жир.

— Блокатори андрогенів. Синтетичний естроген у дозуванні, що вбила б коня. Але ти сильний, Кабане. Ти витримаєш. Твоя печінка буде кричати, але твоє тіло... воно підкориться.

Вона нахилилася до самого його вуха. Її губи торкнулися його мочки, і вони були сухими й шорсткими, як папір. — За тиждень ти станеш м'яким. Твоє м'ясо попливе, як віск на сонці. М'язи атрофуються і перетворяться на желе. Ти станеш пухким. Безвольним. Жіночним. З тебе вийде ідеальна лялька. Rubens woman. Велика, м'яка гора теплої, пасивної плоті.

Голка торкнулася шкіри на згині ліктя. Шкіра пружинила, намагаючись не пустити метал, але потім з вологим тріском піддалася. Чпок.

Він відчув, як голка входить глибоко у вену, дряпаючи стінку судини, як вливається всередину чужорідний, пекучий холод. Він спробував закричати. Він вклав у цей крик усе своє життя, всю свою ненависть, весь тваринний жах істоти, яку стирають з лиця землі.

Але його голосові зв'язки були паралізовані. Рот відкрився в німій гримасі, оголюючи зуби, але з горла вирвався лише вологий, булькаючий звук луснутої бульбашки. Густа слина потекла по підборіддю на шию.

— Ляльки мовчать, — сказала вона, натискаючи на поршень шприца. — Ти занадто багато говорив у минулому житті. Тепер ти будеш слухати.

Олег лежав і дивився, як жовта отрута зникає в його вені, сантиметр за сантиметром. Він відчував, як вона розноситься по тілу — крижана хвиля, що гасить його силу, розчиняє його суть, вбиває чоловіка всередині нього, залишаючи лише перелякану оболонку.

Він подивився на чорну схему на своєму тілі. Маркер блищав під хірургічним світлом. Він спробував згадати своє ім'я, згадати, хто він. Але думки ставали в'язкими, повільними, як та жовта рідина. Темрява почала заповнювати краї зору. І останнім, що він почув перед тим, як провалитися в небуття, був сухий, ритмічний скрегіт. Кр-р-ц. Кр-р-ц. Вона готувала інструменти. Робота тільки починалася.

Частина 3: Колекція

Пробудження не було схожим на виринання з води. Це було схоже на включення приладу в розетку. Свідомість просто клацнула — і він був тут.

Артур спробував зробити вдих. Глибокий, панічний вдих людини, яка щойно прокинулася від кошмару. Але його грудна клітка не розширилася. Вона вдарилася об щось тверде і незламне. Жорсткий корсет. Він стягував ребра так сильно, що дихати можна було лише верхньою частиною легень, маленькими, поверхневими ковтками.

Він спробував поворухнутися. Спробував зірватися з місця, побігти. Але імпульс від мозку пішов у пустоту. Його тіло було каменем. Важким, холодним гранітом. Руки лежали на чомусь м'якому — оксамит? — і не відчували нічого, крім ваги тканини. Ноги... Він взагалі не відчував, де вони.

Він розплющив очі. Вірніше, спробував. Повіки піддалися важко, неохоче, наче петлі, що заіржавіли.

Він сидів на троні. Це було високе крісло з різьбленою спинкою, оббите темно-вишневим оксамитом. Він сидів прямо, неприродно рівно, з гордо піднятою головою. Його підборіддя підпирав жорсткий комір-стійка, який впивався в шкіру, не даючи опустити погляд.

Перед ним була зала. Це не була лікарня і не підвал маніяка з дешевих фільмів. Це був музей. Стіни, оббиті чорним шовком, поглинали звук. Підлога з чорного мармуру виблискувала, як темна вода. Уздовж стін стояли скляні куби, підсвічені холодним, музейним світлом.

У центрі зали, просто перед ним, на низьких подіумах стояли... Вони.

Зліва, розвалившись на купі атласних подушок, напівлежала істота, від вигляду якої Артура пронизав би холодний піт, якби його потові залози ще працювали. Це була гора блідої, пухкої плоті. Гігантська, гротескна пародія на жінку. Її тіло, загорнуте у напівпрозорий шифон, переливалося складками жиру, що нагадували розталий віск. Величезні, неприродно круглі груди лежали на животі. Обличчя було розпухлим, перетвореним на маску покірності, з густо нафарбованими червоними губами.

Артур вдивився в очі цієї істоти. У них, під шаром туші та тіней, застиг знайомий, лютий, бичачий погляд. Олег. Це був Олег «Кабан». Той самий охоронець, який ще тиждень тому (місяць? рік?) викидав п’яниць із клубу однією лівою. Тепер він був «Жінкою-Горою». Найм'якшою іграшкою в колекції. Його рот був ледь прочинений, і Артур побачив, що губи зшиті тонкими золотими скобами.

Справа стояла інша фігура. Тонка, хворобливо витягнута, вбрана у стару балетну пачку, що посіріла від часу. Вона стояла на пуантах, вигнувшись у неможливій позі. Її руки були схожі на сухі гілки, обтягнуті шкірою. На шиї, приховуючи шрам від видаленого кадика, красувався тугий оксамитовий чокер. Це був «Балерина». Артур не впізнав його. Можливо, це був хтось, хто зник ще до них. Він виглядав старим. Його шкіра вже почала жовтіти, як старий папір, але він продовжував стояти, зафіксований внутрішнім каркасом.

А по центру сидів він. Артур. Він спробував опустити очі, щоб побачити себе. Краєм зору він вловив блиск важкої парчі кольору гнилої вишні. Його руки в чорних рукавичках лежали на підлокітниках. Тонкі. Витончені. Жіночі. У голові спливли спогади. Операції. Хрускіт кісток, коли вона звужувала йому плечі. Біль, коли вона видаляла ребра, щоб затягнути корсет до осиної талії. «Ти завжди хотів керувати, Артуре, — шепотіла вона, вшиваючи діадему просто в його шкіру голови. — Ти будеш Королевою. Матір'ю для моїх дітей».

Звук кроків порушив тишу. Цок. Цок. Цок. Вона вийшла з темряви. У чорній вечірній сукні, з ідеальною зачіскою, вона виглядала як куратор виставки на відкритті. Але Артур чув. Він чув цей звук, який тепер звучав голосніше за її кроки. Кр-р-ц. Кр-р-ц.

Вона підійшла до Олега. Поправила складку на його шифоновій накидці. — Трохи осіла, — пробурмотіла вона незадоволено. — Треба додати полімеру в стегна. Олег не кліпнув. Лише одна сльоза, чорна від туші, скотилася по його щоці. Вона витерла її пальцем у рукавичці і гидливо витерла палець об його шкіру. — Не псуй макіяж, люба. Ти ж експонат.

Потім вона підійшла до Артура. Вона дивилася на нього знизу вгору, як вірнопіддана на монарха. Її чорні очі без білків сяяли холодним, фанатичним захопленням. — Досконало, — прошепотіла вона. — Жодного зайвого руху. Жодного слова. Чиста форма. Ти нарешті мовчиш, Артуре. Ти нарешті красивий.

Вона простягнула руку і торкнулася його щоки. Її пальці були холоднішими за смерть. — Тут немає часу, — сказала вона тихо. — Немає старіння. Я буду міняти вам рідину. Я буду підфарбовувати вас. Ви будете сидіти тут вічно. У тиші. У спокої.

Вона відступила, оглядаючи свою композицію. Три ідеальні ляльки в чорній кімнаті. Хаос життя, перетворений на порядок смерті. — На добраніч, діти, — сказала вона.

Вона підійшла до стіни. Її рука лягла на вимикач. Артур хотів закричати. Хотів благати. Хотів, щоб вона вбила його, розрізала, спалила — що завгодно, тільки не це. Тільки не темрява. Тільки не наодинці з цими очима навпроти.

Клац. Світло згасло. Темрява впала миттєво, густа і щільна, як земля. Він почув звук кроків, що віддалялися. Цок... Цок... Цок... Потім важкий, металевий звук дверей сейфа. І скрегіт замка, що замикався на віки вічні.

У абсолютній тиші, в абсолютній темряві, Артур почув лише одне. Зліва від нього, там, де сиділа «Жінка-Гора», пролунав тихий, вологий звук. Схлип. Один короткий, судомний схлип істоти, яка розуміє, що попереду — вічність. А потім настала тиша.